Політичні погляди Платона й Аристотеля

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Політичні погляди Платона й Аристотеля

План

1. Політичні погляди Платона й Аристотеля

2. Політичний прагматизм Н. Макіавеллі

3. Значення ідей Ш. Монтеск'є про розподіл влади

Висновки

Використана література

1. Політичні погляди Платона й Аристотеля

Платон народився близько 427 року до нашої ери у добре знаній афінській сім'ї. Багато мемуаристів і хроністів пов’язують його критичне ставлення до демократії з аристократичним походженням, адже відомо, що один з родичів Платона відіграв помітну роль у олігархічному заколоті 404 року. Але можна знайти й зовсім інше пояснення цьому факту: до демократії Платон мав не більшу недовіру, ніж Аристотель, який не був благородного походження, ані навіть афінянином. Важливе значення для інтелектуального розвитку Платона мала дружба замолоду з Сократом, і саме від Сократа він почерпнув те, що завжди було провідною думкою його політичної філософії, -- ідею, що доброчесність -- це знання. Іншими словами, це означало віру в об'єктивну можливість доброго життя як для окремих індивідів, так і для держав -- життя, яке можна зробити предметом дослідження, яке може бути упорядковане на основі раціональної методики і яким можна, таким чином, розумно розпорядитися. Уже це саме по собі пояснює, чому Платон до певної міри має бути аристократом, оскільки мірило наукового досягнення ніколи не можна звести до чисел чи загальноприйнятої думки. Дійшовши зрілого віку наприкінці Пелопоннеської війни, навряд чи міг він поділяти захоплення Перікла «щасливою різнобічністю» демократичного життя. Найбільш рання його думка про політичну діяльність, що знайшла відображення у «Державі», припадає на той час, коли афінянин, найімовірніше, перебував під враженням дисципліни Спарти ще до того, як марність цієї дисципліни довели фатальні події історії Спартанської імперії.

Основні положення, розвинуті Платоном і найбільш характерні для нього, можна звести до кількох тверджень, і всі ці твердження не тільки підпорядковані єдиній точці зору, але досить точно виведені із посилок логічним ходом абстрактних міркувань, не відірваних від спостережень реалій життя, але водночас незалежних від їх впливу. Винятком із сказаного якоюсь мірою є класифікація форм правління в книгах VIII і IX. Опис сучасних авторові держав і їхніх форм правління мав на меті підкреслити контраст з ідеальною державою, тому його можна не брати до уваги при розгляді основної аргументації «Держави». Окрім цього, теорія держави розвивається в добре узгодженій послідовності думки, цільної і водночас простої. Однак доводиться все-таки констатувати, що ця теорія надто переобтяжена однією ідеєю і надто вже проста, щоб належним чином висвітлити платонівську тему -- політичне життя міста-держави. Саме цим і пояснюється те, чому Платон вважав своїм обов’язком сформулювати ще одну теорію -- не визнаючи, однак, необґрунтованості першої,-- і чому саме найвизначніший із його учнів -- Аристотель, хоч і сприймав деякі з найбільш загальних висновків «Держави», в цілому все-таки ближче стояв до форми політичної філософії, розвиненої у «Політикові» і «Законах», аніж до ідеальної держави в «Державі». Надмірне спрощення політичної теорії, висунутої у більш ранньому творі, звело його до рівня епізоду (якщо не брати до уваги вельми загальних принципів) у розвитку даної теми.

Фундаментальна ідея «Держави» виникла у Платона у формі його основної доктрини, що доброчесність -- це знання. Його власний невдалий досвід політичної діяльності сприяв зміцненню цієї ідеї і знайшов для неї практичне втілення у заснуванні Академії, покликаної прищепити дух істинного знання як основи філософського мистецтва управління державою. Однак твердження, що доброчесність -- це знання, означає, що існує певне об'єктивне добро, яке необхідно пізнати, і що фактично його можна пізнати методом раціонального або логічного дослідження, а не шляхом інтуїції, здогадки чи завдяки щасливому випадку. Добро -- об'єктивно реальне, що хто б не думав про нього, і його слід втілити в життя не лише тому, що воно само по собі благо, інакше кажучи, воля у цьому відношенні має лише другорядне значення; те, чого прагнуть люди, залежить від того, наскільки вони здатні бачити добро, але ніщо не буває добрим лише тому, що люди хочуть цього. Звідси випливає, що людина, яка знає, -- філософ, вчений або природодослідник, -- повинна мати вирішальну владу в управлінні. І лише її знання дають їй право на владу. Ось така думка лежить в основі всіх інших міркувань в «Державі» і змушує Платона приносити в жертву своїй теорії будь-який аспект державного устрою, що не може бути підведений під принцип освіченого деспотизму.

Теоретичне або наукове значення платонівських принципів не менш важливе для нього, ніж їхня критична суть. Існує певне благо як для людей, так і для держав, і збагнути це благо, побачити, що воно собою являє і якими засобами його можна досягти, -- все це є предметом пізнання. Дійсно, у людей різні думки про благо і різні поняття щодо того, як досягти його; але думок безліч, а вибрати з-поміж них можна небагато. Знання про благо, якщо його зможуть осягнути, має бути цілком своєрідним знанням. По-перше, повинна бути якась раціональна гарантія цього знання; воно повинне виправдовувати себе у певній здатності, відмінній від тієї, що зумовлює погляди людей. І, по-друге, це знання має бути єдиним і незмінним, не може бути воно одним в Афінах, іншим у Спарті, але завжди і всюди повинне бути однаковим. Коротше кажучи, воно належить природі, а не мінливим вітрам звичаю й умовності. У людині, як і в усьому навколишньому світі, є дещо постійне, певна -«природа», на відміну від видимості, і пізнання цієї природи саме й є тим, що відрізняє знання про неї від особистої думки.

Коли Платон говорить, що саме філософу доступне знання про благо, це зовсім не похваляння всевіданням, це просто твердження, що існує певне об'єктивне мірило і що знання краще від здогадок. Аналогія з професійним або науковим знанням раз у раз спадає Платону на думку. Державний діяч повинен так само знатися на добробуті держави, як лікар знається на здоров'ї людини; таким же чином він повинен розуміти, що саме веде до зміцнення держави, а що до її послаблення. Лише знання дає змогу відрізнити справжнього державного Діяча від фальшивого, так само як допомагає відрізнити лікаря від знахаря.

Хід Платонових думок у «Державі» породив теорію, у якій все підкоряється ідеалу царя-філософа. Єдиним і достатнім виправданням влади царя-філософа є те, що він один знає, в чому полягає добро для людей і держави. Результатами розвитку цього напрямку роздумів стали, по-перше, повне вилучення законів з ідеальної держави і, по-друге, -- концепція держави як суто освітнього інституту, в якому більшість громадян перебуває в умовах постійного навчання у філософа-державця. Цей погляд прямо протилежний глибоким переконанням греків про свободу, якої можна досягти, дотримуючись законів і участю громадян у самоврядуванні. У цьому сенсі первісний варіант політичної теорії Платона був однобоким, присвяченим єдиному принципу і тому неспроможним висловити ідеал міста-держави. Перегляд колишньої установки став основою того напряму, якого дотримувався Платон у своїх пізніших роздумах. Як свідчить назва діалогу, «Закони» були написані як спроба повернути закон на те місце, яке він займав у свідомості греків і з якого Платон намагався свого часу зрушити його. Фундаментальна відмінність між теорією, викладеного в «Державі», та теорією, викладеною в «Законах», полягає в тому, що ідеальною державою, за розумінням, викладеним у «Державі», керують спеціально вибрані і спеціально навчені люди, чиї дії не обмежені законом. Тоді як у державі, описаній у «Законах»,-- головує закон, а урядовці й усі інші громадяни однаково рівні перед ним. Ця відмінність передбачала рішучі зміни в усіх основоположних принципах управління, значно рішучіші, ніж ті, які уявлялися Платонові у його логічних умовиводах.

Якщо розглядати Платонову філософію політика в цілому і безпосередньо до розвитку самого предмета, то можна сказати, що теорія держави, як вона викладена в «Державі», має бути визнана за «фальстарт». Що доброго внесла «Держава», до політичної теорії, так це завершений аналіз основних принципів організації суспільства. Платон розглядає природу суспільства як взаємний обмін послугами, завдяки чому людські можливості розвиваються однаково як для повного задоволення особистих потреб, так і для досягнення найвищого рівня суспільного життя. Слід сказати, що ця концепція майже повністю збігається з доктриною Сократа про те, що чесноти -- це пізнання блага, а знання -- аналогія точного, дедуктивного мислення, як у математиці. Стосунки між правлячими колами й підданими уявлялися Платону такими самими, як стосунки між освіченими людьми й невігласами, що призвело до вилучення законів із державного життя, оскільки на тому етапі діяльності Платон не знаходив у своїй теорії пізнання місця для думки про емпіричну мудрість, шлях якої пролягає через досвід і звичаї. А саме життєвий досвід і звичаї лежать в основі законності. Відхід від закону спотворював моральний ідеал вільного громадянства, який був суттю міста-держави.

Спроба Платона на пізньому етапі розвитку його філософії повернула закон на належне йому місце була непослідовною і непереконливою, особливо з огляду на версію про другорядність правової держави. Здійснити докорінний поворот у своїй політичній теорії було справді важко, бо це вимагало від Платона повної психологічної переорієнтації, визнання значимості досвіду і звичаїв, тобто вимагало перегляду найпринциповішого -- теорії пізнання. Тому Платон уникає принципових змін і вдається до детального аналізу державних інститутів, законів, а також звертається до історії. У «Законах» він запропонував принцип рівноваги -- взаємного пристосування вимог і інтересів -- як надійний засіб створення конституційної держави. Та це ще більше, ніж ідеальний тип держави, описаної в діалозі «Держава», стало серйозною перешкодою для теорії міста-держави. Запропонований варіант примирення інтересів власників і демократичних інтересів виявився реально неприйнятним. Але на цих основах і почав будувати свою теорію Аристотель. Не відступаючи від загальних принципів «Держави», що послужили йому матеріалом для теорії суспільства, він розглянув майже все, що було започатковане, але не завершене в «Законах». Аристотель збагатив Платонові задуми детальним і широким розглядом емпіричних та історичних свідчень. Описуючи загальну систему своєї філософії, Аристотель намагався показати структуру її логічних принципів, щоб пояснити й виправдати напрямок своїх міркувань.

Таким чином, опис політичної теорії Аристотеля можна поділити на дві частини. Перша частина складається з Книг II, III, VII і VIII. Тут слід звернутії увагу на зв’язок думки Аристотеля з Платоновою, коли Аристотель тільки починав створення своєї власної філософії, а також на ті положення Аристотеля, які вже помітно відрізнялися від Платонових і означали перший крок у відході від Платона. Друга частина складається з Книг IV, V і VI, що містять у собі міркування про види правління, концепцію соціальних сил, політичну організацію і її зміни, а також опис методів роботи політика.

У всіх частинах «Політики», де йдеться про ідеальну державу, відчувається істотна різниця між Аристотелем і Платоном. Держава, яку Аристотель називає ідеальною, у Платона завжди є державою другого порядку.

Різниця між формами правління настільки важлива для Аристотеля, що він повертається до неї знову і знову. Напевне, це було уже предметом Його ранніх зацікавлень '. Влада конституційного державця над підданими зовсім інша, ніж влада господаря над своїми рабами. Адже раб є нижчою істотою від народження і не здатен керувати сам собою. Аристотель припускає, що це не завжди правильно, але його позиція хоч-не-хоч виправдовувала рабовласництво. Таким чином, раб є лише знаряддям у руках господаря і використовується лише для його блага. Політична влада схожа також і на владу батька над дітьми та над дружиною (хоча така влада може бути доброю для обох).

Таким чином, ідеальна держава не є демократією, але, у крайньому разі, включає в себе демократичні елементи. Це є «суспільство рівних, об'єднаних однією метою досягти найкращого життя, наскільки це можливо». Суспільство перестає бути конституційним або справді політичним, коли його члени настільки різні, що їх чесноти перестають бути однаковими.

Таким чином, Аристотелівська теорія політичного ідеалу побудована на принципах, які він перейняв у Платона. Аристотель взяв у нього основні елементи теорії, розвинутої в «Політику» й «Законах», і вніс у них зміни, які були необхідні, щоб зробити цю теорію ясною й завершеною. Це стосується передусім характерного для пізньої теорії Платона уявлення, що закон має бути незалежним елементом у державі. Та тут необхідно зважати на людську природу, від якої залежить справедливість цього твердження. Закон повинен містити в собі реальну мудрість, враховуючи також мудрість, що накопичена у суспільних звичаях. І моральні вимоги, які роблять закон необхідним, повинні відповідати моральним ідеалам держави. Справжній політик має узгоджувати необхідність дотримуватися закону з прагненням свободи і злагоди громадян. Ці фактори притаманні не державі нижчого порядку, а саме ідеальній державі.

Аристотель з його здоровим глуздом і прихильним ставленням до історичного надбання не був таким радикальним, як Платон. Він, можливо, реформіст, але не революціонер. Всі нюанси його мислення зводяться до того, що ідеал, якому приписується найефективніша сила, повинен функціонувати в річищі реальних обставин, а не всупереч їм. Мудрість, притаманна звичаям, має правити за провідний принцип, що гнучко застосовується до певних обставин і в результаті приводить до кращої структури. Цей погляд сформувався в Аристотеля в результаті його роздумів над соціальними та біологічними проблемами.

Коли Аристотель звертається до розгляду монархічних форм правління, він повністю відходить від розгляду ідеальної держави. Аристотель виділяє дві форми монархії, що не є конституційними, -- спартанське царювання та диктатуру, і дві конституційні -- східну монархію і монархію легендарної епохи давньогрецьких героїв. Останні, звичайно, перебувають поза межами його досвіду. Східна монархія за своєю формою ближча до тиранії, але вона законніша порівняно з варварською формою монархії, бо азіати за своєю натурою є рабами і не опираються деспотичному правлінню. По суті, Аристотель вважав, що реальна монархія є еквівалентом перської форми правління. І все ж важливість його роздумів не стільки в тому, що він каже про монархію, скільки в тому, що він виділяє кілька типів монархії. Очевидно, поділ держави на шість класів втратив для нього значення порівняно з емпіричним вивченням реального правління. Саме тому Аристотель у Книзі IV повернувся до розгляду олігархії н демократії, які, до речі, були грецькими формами правління. Тепер можна зрозуміти, чому політичні ідеали Аристотеля не привели його до створення ідеальної держави. Ідеальна держава являє собою концепцію політичної філософії, яку Аристотель успадкував від Платона і яка насправді була чужа його генію. Більше того, Аристотель творив свій власний напрямок у дослідженнях і повернувся до аналізу й вивчення реальних державних устроїв. Величезна колекція із ста п’ятдесяти восьми конституцій, зібрана ним і його учнями, визначає поворотний пункт у розвитку його державотворчих досліджень, провіщає значно ширше бачення проблеми н народження політичної теорії. Це не означає, що Аристотель повернувся до простої класифікації реальних устроїв. Квінтесенція нової концепції полягає в поєднанні емпіричних досліджень з умоглядним дослідженням політичних ідеалів. Моральні ідеали -- верховна влада закону, свобода і рівність громадян, конституційний уряд, вишуканість людини в цивілізованому житті -- завжди були для Аристотеля метою, задля якої повинна існувати держава. Аристотель визначив, що реалізація цих ідеалів є безмежно складною і вимагає безконечного пристосування до умов реального правління. Ідеали мають існувати не на небесах, як це у Платона, а як сили, що проявляються в діях, отже, не уявно.

2. Політичний прагматизм Н. Макіавеллі

У перших роках XVІ ст. фігура Макіавеллі була неоднозначна й суперечлива. Він єдиний серед своїх учасників чітко бачив, якого напрямку набирає розвиток політичних відносин у Європі.

Його найзначнішими політичними працями були «Державець» та «Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія» -- обидві розпочаті і в основному закінчені 1513 року. Трактування проблем управління в обох творах значно різняться між собою; деякі автори, повторюючи думку Руссо, вважали, що вони навіть суперечать один одному. Хоча навряд чи це так,-- особливо коли взяти до уваги обставини, за яких писався «Державець»; та все ж дуже шкода, що більшість читачів познайомилася з Макіавеллі саме через «Державця». В обох книгах висвітлюються різні аспекти одного й того ж питання -- про причини підйому й занепаду держав і про способи, якими державні діячі можуть зміцнити свої держави. Предметом розгляду в «Державці» є монархія, або самодержавство; у «Роздумах» -- розширення Римської республіки, що узгоджується із двоякою класифікацією держав на._ початку «Державця». «Державець» -- це добірка поглядів, укладена з певною конкретною метою; поява цієї добірки була зумовлена бажанням автора одержати посаду в домі Медічі,-- однак самі погляди не були зумовлені цим бажанням. Як сказав Вілларі (Villari), кожен, хто читав «Роздуми», міг би, знаючи про конкретну мету автора, передбачити майже все, що написано у «Державці». Обидві книги рівною мірою відбивають те, чим прославився Макіавеллі, а саме: індиферентність у виборі засобів для досягнення політичних цілей та переконання, що в основі влади лежить сила і спритність. Чого у «Державці» немає -- це щирої прихильності його автора до народного самоврядування, прикладом якого була Римська республіка, але яке, він вважав, було в Італії річчю наразі Нездійсненного.

Політичні праці Макіавеллі відносяться не так до політичної науки, як до розряду дипломатичної літератури, що її в той час чимало понаписували його земляки. Ніколи ще в дипломатичні ігри не гралися з таким запалом, як у стосунках італійських держав макіавеллівської доби. Ніколи ще зміни ходів у переговорах не важили так багато, як серед цих правителів-пройдисвітів, що для них і спритна гра, і найгрубіша сила були однаково добрими запоруками успіху. Дипломатичні писання -- як і праці Макіавеллі -- мають свої характерні переваги й недоліки. Тут і напрочуд тонке розуміння слабких і сильних сторін політичної ситуації, і ясна, твереза оцінка можливостей і темпераменту супротивника, і вельми об'єктивний аналіз обмеженості тієї чи іншої політики, і вміння опертись на здоровий глузд у передбаченні логіки подій та наслідків певних дій. Завдяки ось цим якостям, що притаманні Макіавеллі повною мірою, він і став улюбленим автором для дипломатів усіх часів. Автори дипломатичних писань мають ту особливість, що люблять перебільшувати важливість політичної гри заради самої гри і применшувати значення мети, заради якої ця гра ведеться. Вони, природно, вважають, що політика існує сама для себе.

Загальний принцип, що його неодноразово постулює Макіавеллі, -- це першоважливість для суспільства ролі законодавця. Перспективна держава має бути заснована однією людиною, а закони і тип правління, створені засновником, формують національний характер його народу, індивідуальна і суспільна мораль виростає на ґрунті закону, а коли суспільство деморалізоване, воно не може самовідновитися і повинно стати під руку єдиного законодавця, здатного навернути його до колишніх, сформованих ще першозасновником, здорових засад.

Тут Макіавеллі має на думці не тільки і не стільки політичну організацію, як цілісний морально-соціальний устрій народу, що, на його переконання, є витвором закону і плодом мудрості й передбачливості законодавця. По суті, можливості державного діяча безмежні,-- при умові, що він знається на правилах державотворчого мистецтва. Він може руйнувати старі держави й зводити нові, може міняти форми правління, переселяти народи і плекати нові риси характеру в своїх підданих. Якщо правителеві бракує солдатів, каже Макіавеллі, то виною цьому він сам, -- йому треба було завчасно вжити заходів, аби викоренити в своєму народі боягузтво і фемінізовану ментальність. Законодавець -- архітектор не лише держави, але й суспільства з його моральними, релігійними й економічними інститутами.

Таке перебільшене уявлення про можливості правителя і держави мало під собою кілька причин. Почасти це просто був переказ міфу про законотворця, знайденого Макіавеллі у римських авторів -- у Цицерона чи в Полібія. Почасти -- відображення його власного розуміння проблем що стояли перед правителем здеморалізованого італійського суспільства XVI ст. Такий правитель мусив би тільки силою власного політичного генія створити військову потугу, здатну тримати в покорі бунтівні містечка і князівства, а в кінцевому підсумку мав би ще й виплекати нові суспільні настрої, новий тип вірнопідданства. Вбачати в особі абсолютного правителя вершителя долі нації змусили Макіавеллі тогочасні обставини. Але й поза історичними обставинами, сама логіка його політичної філософії підводила до того ж висновку. Бо якщо людські індивіди з природи своєї докорінно егоїстичні, то держава й військова потуга, на яку спирається закон,-- єдина сила, що об'єднує їх у суспільство; моральні ж зобов’язання -- це кінцеві похідні від закону й державного правління. І в цьому плані той же таки Гобс розвинув ідею Макіавеллі, давши їй системний виклад.

З цієї точки зору легше зрозуміти, що таке «мораль подвійного зразка -- для правителя і для окремого громадянина»; а це -- головна із смислових конотацій того, що називають «макіавеллізмом». Правитель, як творець держави, перебуває не тільки поза законом, але -- якщо закон декретує моральні принципи -- і поза мораллю. Зразка, за яким можна було б оцінювати його вчинки, немає; єдиний критерій -- успішність політичних заходів, яких він уживає для нарощення і підтримання могутності своєї держави. Беззастережність, з якою Макіавеллі прийняв цей висновок, та ще вніс його до переліку порад, найбільше прислужилася лихій славі «Державця», хоча й «Роздуми…» аж нічим не кращі. Він відверто санкціонував жорстокість, віроломство, убивство: будь-який засіб є добрим для досягнення мети при умові, що ужито його з розумом і без розголосу.

Своєї віри у всемогутнього законотворця Макіавеллі так і не розвинув у загальну теорію політичного абсолютизму, -- це за нього зробив Гобс. Він розривався між двома своїми захопленнями -- перед винахідливим деспотом і перед вільним, самоврядним народом, -- і в жодному не був послідовний. Намагався, доволі сумнівним чином, звести їх докупи, як дві послідовні теорії -- заснування держави і, відповідно, збереження її. Мовою сучасних термінів можна було б сказати, що він розрізняв дві теорії -- теорію революції й теорію державного правління. Тому й радив удаватися до деспотизму лише в двох, дещо специфічних випадках -- під час заснування держави і під час відновлення здеморалізованої держави. Якщо держава вже заснована, то утвердитися вона може тільки в тому випадку, коли народ її буде допущено до участі в управлінні, а правитель виконуватиме свої звичайні державні обов’язки відповідно до закону і з належною повагою до власності й прав своїх підданих. Деспотичне насильство -- могутній політичний лік, необхідний для корумпованих держав і для надзвичайних обставин у будь-якій державі; але все ж таки це отрута, і вживати її слід дуже обачливо.

Однією з важливих проблем, яку порушив Макіавеллі, була: чи можлива є моральна політика, чи, оцінюючи державного мужа, можна підходити з тими ж критеріями, що й до приватної людини? Перечитуючи твори флорентійця, усе більше переконуєшся, що до цієї проблеми він підходив дуже конкретно. Поділяючи суспільство на морально здорове і зіпсуте, він пересував питання про політичний лад в етичну площину. Категоричним імперативом, як би сказав один німецький мислитель, у Макіавеллі була абсолютна домінація державних інтересів над громадськими. Однак вихідним положенням макіавеллівської доктрини було те, що люди від природи лихі, егоїстичні, жорстокі, підступні і брехливі, до того ж мають тенденції до протистояння суспільним інтересам, прагнуть задовольнити власні інтереси за рахунок суспільства. Тому держава є тією силою, яка стримує егоїзм людей -- частково через примус та страх покарання, частково через виховання. Наскільки влада гамує егоїстичні інтенції громадян, настільки вона звільняє волю владарів в інтересах загалу, держави. Тому, коли виходять на перший план державні інтереси, це робить виправданими різні методи і засоби їх реалізації. Однак чи означає це, що влада держави, владаря у критичні моменти є безмежна, чи для досягнення добра держави виправдані всі засоби? Макіавеллі відповідає так: усе залежить від ситуації. Держава, як і владар, не повинна боятися приймати непопулярні рішення, однак зло теж треба вміти робити -- «образи треба наносити разом: чим менше їх розпробують, тим менше від них шкоди; благодійність варто робити потроху, щоб її розпробували якомога ліпше»18. Коли ж питання стоїть рішуче: бути чи не бути, Макіавеллі недвозначно рекомендує: «Владар, якщо хоче зберегти владу, повинен набратися вміння відступати від добра і користуватись цим умінням залежно від потреби». Розуміючи, що державець -- носій верховної влади -- теж людина (із своїми добрими і поганими рисами), Макіавеллі твердив, що «розважливому владареві слід уникати тих хиб, які можуть позбавити його держави, від решти -- утримуватися, але не більше»20. Звичайно, не назвеш моральною пораду Макіавеллі виглядати владареві так, немовби той володіє усіма доброчесностями, а «всередині зберігати готовність виявляти протилежні риси, якщо це буде потрібно».

Отже, теорія Макіавеллі при розв’язанні проблеми моральності політики виглядає дуалістичною: не лише загальне добро, благо держави є основним критерієм для оцінки вчинків суб'єкта влади, а ще й політична влада, яку треба втримати, реалізувати. На нашу думку, у цьому другому випадку Макіавеллі втрачає шанс на виправдання, бо, виявляється, заради влади державець може і має право на неморальні вчинки: «Нехай владарі прагнуть втримати владу і отримати перемогу. Які б засоби для того не вживали, їх завжди вважатимуть достойними і схвалять, бо чернь захоплюється видимістю і успіхом, у світі ж немає нічого, окрім черні, і меншості в ньому не залишається місця, коли за більшістю стоїть держава». То чи ж можна назвати аморальною думку Макіавеллі? Судячи принаймні з уже наведеного, відповідь на це запитання може бути двояка. Коли йдеться про державні проблеми, то його поради мають раціональне зерно (та як тут не згадати слова Т. Аквінського про те, що великі і шляхетні цілі потребують і шляхетних засобів для їхньої реалізації). З іншого боку, у «Міркуваннях» знаходимо слушну думку, що «коли йдеться про існування або не існування Вітчизни… треба відкинути всілякі міркування, належить усе зробити, що може врятувати Вітчизну чи свободу». Отже, заради спасіння свободи, своєї Вітчизни все моральне -- такий висновок Макіавеллі.

3. Значення ідей Ш. Монтеск'є про розподіл влади

Блискучий юрист, політик, мораліст, ерудит, мандрівник, космополіт Ш. -Л. Монтеск'є (1689--1755) справедливо вважається одним із найвидатніших представників французького Просвітництва. Активно застосовуючи експериментальний метод у дослідженні людського суспільства, він намагався виробити загальні «засади» логічного вивчення найрізноманітніших юридичних норм, релігійних вірувань, політичних форм, завдяки чому став одним із засновників політичної науки. Монтеск'є поєднав політичну теорію італійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469--1527) з історичними, політичними, фізичними, географічними, моральними чинниками, які, за його міркуваннями, впливають на людські вчинки і події людського буття. Як філософ-просвітник, він був переконаний у можливості вдосконалення людини і суспільства. Відмовившись від утопічних пошуків ідеальної держави, Монтеск'є зробив спробу обґрунтувати конкретні умови, які б забезпечували свободу особистості за будь-яких політичних режимів. У вченні Монтеск'є весь політико-правовий матеріал постає як певна цілісність, елементи якої перебувають у тісній взаємодії. З точки зору філософії історії воно започаткувало новий погляд на сутність політичної науки. Очевидно, це дало підставу його співвітчизнику натуралісту Шарлю Боне (1720--1793) апелювати до нього такими словами: «Ньютон відкрив закони природи, а Ви, пане, відкрили закони світу інтелектуального».

У його теоретичному доробку дотепер черпають ідеї, знаходять аргументи мислителі з різних гуманітарних сфер. Найчастіше його ім'ям, теоретичними надбаннями послуговуються політичні філософи, політологи, практичні політики, бо справді напрацювання Монтеск'є у царині філософії історії, держави і права, форм державного правління, організації та оптимізації владного механізму дотепер не втратили своєї значущості, а сучасна політична практика у багатьох країнах є своєрідним полігоном адаптації його думок у нових історичних умовах.

Методологічна основа політико-правового вчення Монтеск'є закорінена в його світоглядну позицію. Він рішуче заперечував теологічну картину світу і обґрунтовував її матеріалістичні засади. Розуміння фізичного світу (світу природи) Монтеск'є переносить на соціальний світ, у якому також діють закони, що випливають з природи його речей. Ця точка зору відкидала теологічні концепції суспільного розвитку, розвінчувала різноманітні суб'єктивні тлумачення держави і права, згідно з якими в суспільстві все визначалося діями вождів, правителів, законодавців. Закономірності соціального світу отримали у Монтеск'є концентрований вираз у категорії «спільний дух нації кожного історично визначеного суспільства», яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що визначають його розвиток, велич, падіння тощо.

Під час аналізу проблем суспільства, держави, права у його теорії факторів суспільного розвитку принцип історизму визначає силу, значущість, характер співвідношення соціальних і фізичних причин. За спостереженнями

Монтеск'є, на перших етапах розвитку суспільства, в його дикому і варварському стані, основне значення мають фізичні причини, передусім клімат; у державно-організаційному суспільстві все вагомішого значення набувають соціальні причини, в тому числі політичний лад і позитивні закони держави. Він вважав, що фізичні причини продовжують діяти на загальний дух нації, але їх вплив опосередковується соціальними причинами: «соціальні причини більш впливають на загальний дух, загальний характер нації і повинні більше враховуватись при виявленні спільного духу, ніж фізичні причини».

Головною метою держави Монтеск'є вважав примирення існуючих протиріч між людьми в суспільстві і спрямування їх у русло правової форми їх вирішення. Це передбачало використання загальної сили, якщо окремі індивіди не підкоряються встановленому правопорядку. Держава як форма суспільного договору, за Монтеск'є, є не стихійним утворенням, а закономірним природно-історичним феноменом, породженим об'єктивними чинниками суспільного розвитку.

Монтеск'є вважав, що забезпечити відповідність суспільного життя природному праву і природним законам можливо через вирішення проблем правосвідомості, правознавства, законослухняності, законотворчості. У своєму вченні він здійснив спробу за допомогою категорії «дух законів» вирішити дилему «право і закон», висвітлити внутрішній взаємозв'язок між ними. Він доводив, що історично існуючі системи права містять у собі певною мірою істинно правові, розумні природні елементи, а не є лише результатом відірваного від реальності чистого умовиводу або збігу обставин при створенні законів. Отже, в межах теорії природного права, розрізняючи право і закон і намагаючись за допомогою поняття «дух законів» пояснити їх співвідношення, Монтеск'є започаткував історико-факторологічний напрям, шукаючи суть й основні риси права не у вічній і незмінній природі людини, а в її історії та соціальній дійсності.

Термін «закон» у розумінні Монтеск'є має кілька значень. Він може бути настановою законодавця, наказом компетентної влади, яка зобов’язує кожного громадянина поводитися так, а не інакше, наставляє чи забороняє. Настановлююче знання закону він називав позитивним законом. Встановлений законодавцем позитивний закон відрізняється від моралі, звичаїв тим, що він сформульований і написаний, а зобов’язання, моральні, звичаєві заборони не є розробленими і визначеними конкретним кодексом, не передбачають покарань. Крім того, закон можна розуміти як причинний зв’язок між основою і наслідком. Зважаючи на це, Монтеск'є намагався відкрити закони причинної залежності в історії та в природі, називаючи їх настановними законами. їх особливість полягає в тому, що встановлюються вони не волею законодавців, а існують невід'ємно від природи і людського розуму.

Монтеск'є намагався аналізувати законотворчість як об'єктивний процес. Він виходив з того, що сукупність юридично оформлених законів (законодавство) має виняткове значення в житті суспільства і зрозуміти конкретну його форму -- означає передусім розібратися в його законодавстві. Тому «дух законів» Монтеск'є був спрямований проти пов’язаних з теологією абсолютистських політико-юридичних доктрин, які виводили всі політико-правові норми з божественного (Одкровення) і тлумачення біблійних настанов. Монтеск'є першим намагався виробити узгоджену з ідеалами Просвітництва світську систему політико-правових норм і правил.

Найвагоміше значення для політології мають погляди Монтеск'є на проблему управління державою. За його твердженнями, держава є не стихійним, а природно-історичним договором, обумовленим об'єктивними факторами суспільного розвитку. Відповідно державна влада засновується на спільному дусі, на ідеях верховенства законів, конституційного правління.

З огляду на організацію верховної влади в державі він виділяв три форми державного правління -- республіку, монархію, деспотію. В основі цієї класифікації -- ставлення верховної влади до політичних законів як юридично оформлених правил, що регулюють відносини між носіями влади і підлеглими. У таких законах, які чітко встановлюють права і обов’язки кожної сторони, Монтеск'є вбачав втілення політичної свободи -- права робити все, що дозволено законом. Водночас така свобода загрожує «природним» намаганням верховної влади цілком підкорити собі народ. Так, зокрема, відбувається за деспотичного правління, коли все підпорядковано волі й самочинству вельможної особи, що має своїм наслідком безмірне нещастя підданих. За такого правління «не можна говорити без страху». Республіканське правління діаметрально протилежне деспотії, за якого «верховна влада перебуває в руках народу або його частини» і яке здійснюється в суворій відповідності з політичними законами. Монархічне правління є проміжним між деспотією і республікою, коли «управляє одна особа, але через встановлені незмінні закони, внаслідок чого в ній, як і в республіці, панує благодійна політична свобода».

Кожний вид правління Монтеск'є охарактеризував, послуговуючись поняттями «природа управління» і «принцип управління».

Природа управління -- те, що робить його таким, яким воно є. Вона визначається кількістю осіб, наділених суверенною верховною владою і тим, як ця влада здійснюється. Наприклад, режимами, за яких править тільки один володар верховної влади, є монархія і деспотія. Але за монархічного режиму володар управляє за єдиним законом, а за деспотизму -- без законів і правил.

Принцип правління зумовлюється відчуттями людей, на яких поширюється конкретний тип управління. За словами Монтеск'є, існує три основні різновиди політичного відчуття, кожен з яких забезпечує стабільність відповідної йому форми правління. Республіка спирається на доброчинність, монархія -- на честь, деспотизм -- на страх.

Монтеск'є класифікував управління на помірковані й непомірковані типи. До поміркованих відносив республіканську і монархічну форми правління. За своєю суттю вони відрізняються одна від одної тим, що одна ґрунтується на рівності, а інша на нерівності (перша -- на політичному доброчинстві громадян, друга -- на заміні доброчинства честю). Однак вони мають і спільні риси: поміркованість, відсутність сваволі, чітке дотримання законів. До непоміркованих відносив деспотичний режим, оскільки за такого режиму поміркованість цілком відсутня.

Мислителі, які репрезентують в історії політичної думки Просвітництво, значну увагу приділяли осмисленню проблем, які стосуються моделі держави. У працях Монтеск'є ця проблема реалізована в проекті вільної держави, який ґрунтується на концепції розподілу влади, що повинно убезпечити громадян від свавілля і зловживання владою, гарантувати їм політичні свободи, зробити право основним регулятором відносин між громадянами і владою.

Обґрунтовуючи цю концепцію, Монтеск'є з’ясовував сутність природної та політичної свободи. На його думку, природна свобода існує лише в досуспільному стані, як і рівність, яка є «предметом турботи дикунів» і забезпечується існуючими звичаями. «У природному стані люди народжуються рівними, -- писав Монтеск'є, -- але вони не можуть зберегти цю рівність; суспільство відбирає її у них, і вони знову стають рівними завдяки лише законам». Тому політична свобода, з його точки зору, можлива лише в державі, у якій всі відносини регулюються правом (республіка, монархія), де закони панують над волею правителів. У деспотії немає законів, відповідно, там немає і політичної свободи. Але й помірковані форми правління можуть стати деспотичними, якщо в них не пануватиме право. Саме право Монтеск'є вважав мірою свободи. Свавілля, зловживання владою випливає із природи людини, стверджує він, бо «…відомо уже із досвіду віків, що будь-яка людина, котра володіє владою, схильна зловживати нею, і вона рухається в цьому напрямі, доки не досягне бажаної мети». Тому верховенство закону, згідно з концепцією Монтеск'є, може бути забезпечене лише розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову, щоб «різні влади могли взаємно стримувати одна одну».

Розподіл влади Монтеск'є вважав одним із критеріїв відмінностей форм правління. Свідченням цього розподілу є поділ праці в процесі здійснення влади. У кожній державі існує три види влади: законодавча, виконавча і судова.

Те нове, що Монтеск'є вніс до стародавньої доктрини, полягало в тому, що він звів розмежування влад у систему правових стримувань та врівноважувань між різними частинами тієї чи тієї конституції. Однак він не був у цьому вельми точним. Багато з того, що містилося в його одинадцятій книзі, наприклад, загальні переваги представницьких інституцій, чи специфічні переваги системи журі присяжних засідателів, чи спадкоємне дворянство, не мало нічого спільного із розмежуванням влад. Особливість його теорії полягала в пропозиції, що всі політичні функції повинні бути кваліфіковані як законодавчі, виконавчі та судові, однак він не піддав цього вирішального моменту ніякому обговоренню. Можливість радикального розмежування між законодавством і правовим процесом чи між проведенням якоїсь політики й контролем над її втіленням навряд чи спокусила б політичного реаліста в будь-який вік. Монтеск'є, як і всякий, хто вдавався до його теорії, насправді не брав до розгляду абсолютного розмежування трьох гілок влади: законодавчий орган має зібратися на заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето на законодавчі акти, а законодавство повинне користуватися надзвичайними юридичними повноваженнями. Розмежування влад, як описав його Монтеск'є і яким воно завжди лишалося, перекреслювалось суперечним принципом -- більшою владою законодавства, а це практично зробило б із нього догму з додатком невизначеного привілею робити винятки.

Із монтеск'євською версією розмежування влад пов’язаний цікавий факт, про який сам він запевняв, нібито відкрив цей принцип, вивчаючи англійську конституцію. Насправді ж громадянські війни зруйнували ті сліди середньовічності, які дозволяли називати англійське урядування змішаним, а революція 1688 року запровадила верховенство парламенту. Звісно ж, коли Монтеск'є прибув до Англії, статус кабінету міністрів був визначений не вельми чітко, але й ніхто з тих, хто покладається на власні незалежні спостереження, не вишукав би в конституції того розмежування влад як її характерної риси.

Висновки

Якщо розглядати Платонову філософію політика в цілому і безпосередньо до розвитку самого предмета, то можна сказати, що теорія держави, як вона викладена в «Державі», має бути визнана за «фальстарт». Що доброго внесла «Держава», до політичної теорії, так це завершений аналіз основних принципів організації суспільства. Платон розглядає природу суспільства як взаємний обмін послугами, завдяки чому людські можливості розвиваються однаково як для повного задоволення особистих потреб, так і для досягнення найвищого рівня суспільного життя. Слід сказати, що ця концепція майже повністю збігається з доктриною Сократа про те, що чесноти -- це пізнання блага, а знання -- аналогія точного, дедуктивного мислення, як у математиці. Стосунки між правлячими колами й підданими уявлялися Платону такими самими, як стосунки між освіченими людьми й невігласами, що призвело до вилучення законів із державного життя, оскільки на тому етапі діяльності Платон не знаходив у своїй теорії пізнання місця для думки про емпіричну мудрість, шлях якої пролягає через досвід і звичаї. А саме життєвий досвід і звичаї лежать в основі законності. Відхід від закону спотворював моральний ідеал вільного громадянства, який був суттю міста-держави.

Спроба Платона на пізньому етапі розвитку його філософії повернула закон на належне йому місце була непослідовною і непереконливою, особливо з огляду на версію про другорядність правової держави. Здійснити докорінний поворот у своїй політичній теорії було справді важко, бо це вимагало від Платона повної психологічної переорієнтації, визнання значимості досвіду і звичаїв, тобто вимагало перегляду найпринциповішого -- теорії пізнання. Тому Платон уникає принципових змін і вдається до детального аналізу державних інститутів, законів, а також звертається до історії. У «Законах» він запропонував принцип рівноваги -- взаємного пристосування вимог і інтересів -- як надійний засіб створення конституційної держави. Та це ще більше, ніж ідеальний тип держави, описаної в діалозі «Держава», стало серйозною перешкодою для теорії міста-держави. Запропонований варіант примирення інтересів власників і демократичних інтересів виявився реально неприйнятним. Але на цих основах і почав будувати свою теорію Аристотель. Не відступаючи від загальних принципів «Держави», що послужили йому матеріалом для теорії суспільства, він розглянув майже все, що було започатковане, але не завершене в «Законах». Аристотель збагатив Платонові задуми детальним і широким розглядом емпіричних та історичних свідчень. Описуючи загальну систему своєї філософії, Аристотель намагався показати структуру її логічних принципів, щоб пояснити й виправдати напрямок своїх міркувань.

Теорія Макіавеллі при розв’язанні проблеми моральності політики виглядає дуалістичною: не лише загальне добро, благо держави є основним критерієм для оцінки вчинків суб'єкта влади, а ще й політична влада, яку треба втримати, реалізувати. На нашу думку, у цьому другому випадку Макіавеллі втрачає шанс на виправдання, бо, виявляється, заради влади державець може і має право на неморальні вчинки.

Розподіл влади Монтеск'є вважав одним із критеріїв відмінностей форм правління. Свідченням цього розподілу є поділ праці в процесі здійснення влади. У кожній державі існує три види влади: законодавча, виконавча і судова.

Із монтеск'євською версією розмежування влад пов’язаний цікавий факт, про який сам він запевняв, нібито відкрив цей принцип, вивчаючи англійську конституцію. Насправді ж громадянські війни зруйнували ті сліди середньовічності, які дозволяли називати англійське урядування змішаним, а революція 1688 року запровадила верховенство парламенту. Звісно ж, коли Монтеск'є прибув до Англії, статус кабінету міністрів був визначений не вельми чітко, але й ніхто з тих, хто покладається на власні незалежні спостереження, не вишукав би в конституції того розмежування влад як її характерної риси.

Використана література

політичний суспільство державний влада

1. Азаркин Н. М. Монтескье. — М., 1988.

2. Бурлацикий Ф. Загадка и урок Николо Макиавелли. — М., 1977.

3. Асмус В. Ф. История античной философии. — М, 1965.

4. История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста. — М., 1991.

5. История политических и правовых учений / Под ред. B.C. Нерсесянц. — М., 1989.

6. Макиавелли Н. Государь. — К., 1990.

7. Разумович Н. Н. Политическая и правовая культура идеи и интересы Древней Греции. — М., 1989.

8. Поляков О. В. Виникнення і розвиток світової політичної думки. — К., 2001.

9. Политология: Курс лекций / Под ред. М. Н. Мавченки. — 2-е изд. — М., 1997.

10. Політологія: Посіб. для студентів вузів / За ред. О. В. Бабкіної. В. П. Горбатенко. — К., 1998.

11. Учение Аристотеля о политике и праве. // Известия вузов. Правоведения. — 2001.- № 5. — С. 234−250.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой