Походження германців

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Походження германців

План

Вступ

Розділ І. Германські племена за письмовим джерелами

Розділ ІІ. Германці за археологічними джерелами

Розділ ІІІ. Розселення германських племен на території Європи

Використана література

Вступ

Германці - група племен, яка належить до індоєвропейської мовної сім'ї, формуються наприкінці новокам’ного віку зносіїв культур мегалітів, лійчастого посуду, шнурової кераміки, та бойових сокир, що просуваються на захід. Спочатку вони заселяли Південну Скандинавію, Данію, Шлезвіг. Пізніше, в І ст., проживали на досить обширній території -- між Рейном і Віслою, з заходу на схід, між Дунаєм на півдні і Північним та Балтійськими морями на півночі.

Германські племена, як етнос, сформувався на півночі Європи, на Ютландському півострові, півдні Скандинавії та нижньої частини річки Ельба. Десь три тисячі років тому, було різке похолодання і вони почали свою експансію на південь Європи поступово витісняючи кельтів.

Назву «германці» вперше згадує Посейдоній (близько 90 року до нашої ери), а вводить у римську літературу Цезар. Важливі відомості про германців подають Пліній Старший (помер 79 року) у «Природничій Історії» («Naturalis Historia»), Тацит у своїй праці «Германія» («Germania», 98 рік) і всесвітня географія грека Птолемея.

Римська імперія побудувала багато укріплень для захисту від германських племен. Вперше зіткнення між римлянами і германцями відбулося в 113 році до н. е., коли плем’я тевтонців напало на Рим і одержавши декілька перемог, було розбите римськими військами. Германські війська досить цінувалися Римськими імператорами і тому часто наймалися ними, коли виникали труднощі у формуванні власної армії, на захист кордонів.

походження германський племена археологічний

Розділ І. Германські племена за письмовими джерелами

Проблема походження давніх германців є однією із складних, та водночас, ключових проблем історичного розвитку давнього населення Європи. Їх рання історія на думку дослідників є менш зрозумілою ніж історія їхніх сусідів — кельтів. Справа в тому, що германські племена пізніше за кельтів потрапили в поле зору античних авторів, а тому для того що б пов’язати конкретний історичний матеріал

Якщо кельтські племена вже в V в. до н. е. звернули на себе увагу греків, то описи германців з’явилися лише через декілька сторіч. Але, в IV в. Піфій відмічав, що під час своєї подорожі зіштовхнувся на південно-східному узбережжя Північного моря з племенем тевтонів, на цьому вся інформація про германців вичерпується; відносно інших регіонів розселення германців на той час письмові джерела не згадують нічого. Діє археологія

Переважна більшість джерел, що стосуються історії германських племен датується рубежем нашої ери. Зокрема в творах Посидонія та Тіта Лівія відобразилися події пов’язані із вторгненням кімврів та тевтонів. В I ст. до н. е. з’являються твори авторів які безпосередньо були знайомі із життям давніх германців. Так Юлій Цезар, який воював в Галії проти свева Аріовіста, та який здійснив походи за Рейн, включив до своїх «Записок» багато матеріалу, що стосувався звичаїв та побуту германців. Слід відмітити також і твори Стрбона, а також Птолемея, які наводять доволі цінні факти що стосуються германських племен. Серед повідомлень римських авторів слід відмітити розлогий опис германських воєн I ст. н. е., автором якого є Пліній Старший. В кінці 40-х років I ст. н. э. Пліній ніс службу у військах, що були розташовані вздовж рейнського кордону, і особисто брав участь в походах проти племен хавків та фризів. Розповіді про ці події збереглися в переказах більш пізніх авторів, які спиралися на його «Історію», і являли собою доволі значний фактичний матеріал про германців, оскільки він був заснований на власному досвіді автора. Не менш інформативним є твір Тацита (конец I в. н. э.) присвячений Германії. Тацит, на відміну від Плінія не був в германських землях, але мав в своєму розпорядженні ряд важливих джерел, а також повідомлення торговців та військових. Не вдаючись до розгляду об'єктивності твору, слід відмітити, що наведені Тацитом конкретні факти на думку більшості науковців є цінним джерелом для відтворення культури, побуту та звичаїв давніх германців.

В продовження теми щодо відомостей письмових джерел слід зупинитися і на тому, як саме давні автори співвідносили германців з іншими, відомими з більш раннього часу племенами, особливо із кельтами, з якими германці мали тісні стосунки протягом свого існування. Власне етнонім «германці» вперше зустрічається в I ст. до н. е. у Посідонія. Його застосовує Фронтін, говорячи про повстання рабів в 72 р. до н. е. На думку деяких дослідників можна дійти висновку про те, що цей термін в більшості випадків відповідав грецьким термінам Keltoi на відміну від Galatai, тобто, використовувався для назви племен, що жили за Рейном ближче до Эльбы, причому не доить чітко відмежовував їх від лівобережних, переважно, кельтських народів. Такий стан речей не є випадковим, оскільки перші зіткнення Цезаря з Аріовістом, виявили не однорідний склад війська саме в етнічному плані. В своєму творі Цезар дає зрозуміти Цезарь що деякі з цих племен могли бути просто запрошені на лівобережні території, та оскільки, вони прийшли з правого берега Рейну, він називає іх германцями.

Більш пізні римські автори, теж коливалися, коли мова йшла про при рейнські народи, і давали зрозуміти, що етнонім «германці» доволі молодий. Зокрема Тацит пише про те, що германцями спочатку називалося лиш невелике плем’я ф лише «нещодавно» так почав називатися цілий народ.

Змішання уявлень про кельтів та германців добре проявляється на прикладі белгів. Цезар в своїх «Нотатках» пише проте. що вони з гордістю називають себе нащадками германців, і в той ж час наводить слова Амбіріокса (V, 27), який, виправдовує свою участь в антиримських тим, що галам важко відмовити іншим галам, коли мова йде про спільну свободу. Ці та інші моменти змушують деяких дослідників прийти до висновків що етнонім «германці» кельтського походження, і спочатку належав якомусь кельтському при рейнському племені. Лише згодом, на їхню думку, галли почали називати так своїх сусідів з правого берега Рейну, етнічну близькість яких вони визнавали. Такий підхід не є безпідставним, про те не вірно було б зовсім відкидати певну етнічну самостійність германців. Подібний погляд був би лише абсолютизацією історично зрозумілого погляд деяких античних авторів.

В працях що розповідають про проникнення римлян в при рейнські області, часто стверджується, що проведений по Рейну кордон між галлами та германцями є цілком штучним. Про те це питання є ще далеким від свого кінцевого пояснення і в подальшому підтвердження або ж спростування висунутих гіпотез цілком буде залежати від розробок лінгвістів та археологів.

Розділ ІІ. Германці за археологічними джерелами

Перш ніж перейти до розгляду свідчень археології, слід зауважити те, що райони Південної Німеччини між Рейном та Дунаєм були вірогідною прабатьківщиною кельтських народів, багато з яких продовжувало займати цю територію і в більш пізній час. Аналіз топонімів показує, що назви кельтського походження складають абсолютну більшість, із тих що зафіксовані на великій території, котра у вигляді неправильного трикутника простягається від Кельна до Богемії, яка отримала свою назву від кельтського племені бойєв. Кордон кельтського ареалу проходить на думку вчених в районі Тюрінгії. Не дивно що коли на ці території почали проникати германські племена, з якими потім зіштовхнулися римляни, то перші мали тісний контакт із кельтами. Не виключено що і у військовій сфері, вони могли створювати короткочасні військові союзи, чим в свою чергу заплутували античних письменників.

Археологічні матеріали, що відображають далеке минуле, надають можливість побачити чи був такий стан речей характерним для дописемної історії. Межі археологічних культур дозволяють виявити вододіл між різними типами пам’яток, для кінця епохи Гальштату, який проходив по річці Зале. Визначальною ознакою тут є поховальний обряд: на захід і південний -захід від цього умовного кордону переважають могильники з трупопокладеннями, а на північний — схід — з трупоспаленнями. На початку латенського часу, коли характер кельтської культур вже був окреслений, вчені прослідковують розповсюдження певних речей в напрямі із заходу на схід. Чим далі в цьому напрямі, тим кількість речей кельтського походження в могильниках різко скорочується і тим помітнішими стають зміни в матеріальній культурі: кераміка стає більш грубішою, виконана переважно без застосування гончарного кола. Зникає середземноморський імпорт, проте з’являються речі не характерні для латенської культури. Це особливо характерно для нижньої течії Рейну, починаючи від району Кельна, де на правобережжі пам’ятки латенської культури практично не відомі. Але ця область є крайньою межею розповсюдження мечів особливого типу, характерних для тих районів, які римляни згодом назвуть Germania Magna.

В кінці латенського часу з’являється ще одна чітка ознака, що дозволяє розглядати означену вище межу між кельтами та германцями, мова йде про розповсюдження оппідумов, які в усіх випадках належали кельтському населенню. Зона розповсюдження оппідумів цілком співпадає із зоною поширення кельтських монет. Ці факти дозволяють вченим дійти висновку, що область зародження та поширення латенської культури, була досить явно відмежована від районів Північної Європи — прабатьківщини германців

Зараз вчені вважають, що складання прагерманського етнічного та мовного субстрату, який сягає своїм корінням ще індоєвропейської спільноти, слід віднести до 1000 р до н.е. В його утворенні на півночі Європи брали участь носії культури курганних поховань та культури полів поховальних урн. На думку багатьох вчених, на VIII--VI вв. утворення германської етнічної та мовної спільноти було завершеним процесом. Першою достеменно германською, зараз вважають ясторфську археологічну культуру, початок якої відносять приблизно до 750 р до н.е.

Ясторфська культура, як вже зазначалося займає особливе місце в історії германців. Через стадії ріпдорф та зеедорф цю культуру можна прослідкувати до перших століть нашої ери, коли за свідченнями істориків германці були єдиним населенням яке займало ареал поширення цієї культури. Спочатку ясторфська культура була намічена як комплекс пам’яток на нижні й Ельбі, але зараз її межі розширені до Ганновера та морського узбережжя, по Середній Ельбі до Мекленбурга та до Шлезвіг-Гольштейна в Данії. Стадії більш давні ніж ясторфська культура — тремсбюттель, вессенштедт, бельдорф, що відносяться до бронзового віку не можуть бути цілком віднесені до германських, оскільки між ними немає чіткого зв’язку. Основа культури цілком місцева, проте вона сприйняла деякі елементи з півдня гальштату, а в наступний період коли германці вступили в тісний зв’язок із кельтами в Середній Європі, ця культура була сильно кельтизована, і тому досить важко її відрізнити від латену. Латинізація германців на ранніх етапах призвела до того, що в багатьох випадках вчені не можуть встановити хто був носіями матеріальної культури тих чи інших пам’яток. Це також стосується і сфери мови. На ранніх етапах ясторфської культури відбувається ріст населення на півночі, про що свідчать численні могильники розкидані від Меклкенбургу до басейну Аллера. Повсюдно переважає грунтові могильники із уронвими кремаціями. Інколи могили перекриті кам’яними закладами або стіни ями зроблені із каміння. Зустрічаються також невисокі кургани. Поступово поширюється поховання всіх залишків кремації в ямі, або ж в урні навколо якої в яму зсипані залишки костра. Інвентар доволі бідний, окрім урни знаходять деякі прикраси. Фібули ще не зустрічаються. Ранні ясторфські урни ліплені вручну, мають довге горло та орнамент у вигляді зигзагів та горизонтальних канелюрів. Зверху вони прикриті чашею.

На стадії ріпдорф відомі бомбовидні посудини спіральні серги. В цей час дуже відчутним є впливи кельтів середнього латену. В період зеєдорф поховання в урнах не мали кришки. В інвентар входять посуд та зброя. Відомі латенські фібули та пряжки. Посуд (гончарний) сильно профільований, з широким тулубом з біконічним або циліндричним вінцем. Поверхня чорна лискована. Однією з головних відмінних рис від кельтів є наявність дволезових та однолезових мечів та специфічних прикрас. На середньому та пізньому етапах розпочинається власна обробка заліза. Для того щоб прослідкувати подальшу історію германських племен слід використовувати повідомлення римських авторів, але не слід забувати мінливість етнічних процесів в тогочасній Європі і германські племена початку ясторфської культури не були цілком ідентичними германцям писемних джерел.

Розділ ІІІ. Розселення германських племен на території Європи

Германські племена зараз поділяють на три основні групи: північногерманькі, західногерманські та східногерманські. Цим групам відповідають основні діалектні ареали германських мов.

Західногерманське об'єднання в свою чергу поділяється на три групи, назви яких відомі із творів Плінія та Тацита. Це істевони, інгвеони та ерміони. Перші мешкали в районах Рейну та Везеру, другі - поруч із узбережжям північного моря і треті - у Ельби. Серед ерміонів Пліній виділяє свевів, ермундурів, хаттів, херусків, а серед інгвеонів ним названі кімври, тевтони та хавкі. Окрім цих трьох груп західних германців, Пліній виділяє вандалів, тобто східних герменців, перераховуючи тут бургундів, варинів, харинів та гутонів, а також певкинів та бастардів. Він також згадує і скандинавські племена гіллевіонів, які нараховують за його свідченнями до 500 племен.

Тацит в «Германії» теж дає трьохчасний поділ племен. Поруч із океаном розташовує він інгвеонів, середніми він називає ерміонів, а до «інших» залучає істевонів. Серед цих інших західних племен ним названі ще батави, маттіаки, хатти, танктери, бруктери, хамави, хазуарії та інші. Ерміонів Тацит вважає цілком свевським плем’ям, більш того він не виділяє північну та східну групи, оскільки відносить їх до свевів але тих що живуть за горами. На сході називаються лугії, готони, ругії та лемовії, а у Скандинавії - лише свіони. Різницею між двома схемами є те, що Плінія хатти і хруски зараховані до ерміонів, а у Тацита перші опиняються серед істевонів, а другі серед інгвеонів.

Порівняно із західними про північних германців відомо менше. Основним центром поселень германців в давнину був південь Скандинавії, територія сучасної Данії. Саме цю територію римляни називали Scadinavia (пізніше, у Іордана, в формі Scandza). На північ Скандинавії германські племена просувалися доволі повільно, головним чигом вздовж узбережжя. В латенський час Ютландію, населяли широко відомі римлянам племена кімврів, тевтонів та амвонів та племена англів, варнів, авіонів — про яких Тацит згадує говорячи про культ богині Нертус. На півночі та на заході Ютландії розташовувались племен що переселилися із заходу Скандинавії - вандали і харуди. Пізніше цю територію захопили дани в V ст. н. е.

Про окремі племена римляни писали дуже мало. Тацит згадує лише свіонів, а Пліній гіллевіонів. Птоломей називає ще гаутів та ліонів. В VI ст. Іордан говорить вже про 25 племен -- свеях, данах, теустах, гаутах, граніях та ін. Природні умови Скандинавії були незручними для розвитку господарської діяльності, а також і місцевості придатні для поселення були обмежені рельєфом. Це вело до того що багато племен переселялися в глибинні континентальні райони та до східних узбережжь

Питання появи германських племен на східних територіях є не вирішеним. Деякі вчені відносять першу хвилю переселення із Скандинавії на кінець VII ст. або навіть до 1000 р. до н. е. Межа між західними та східними германцями, на їх думку повинна була проходити в районі устя Одеру, а власне східні германці розповсюдились до Сілезії та до Вістули. Проте, археологічні дослідження спростовують цю гіпотезу, тому що в цьому районі з епохи бронзи до залізного віку існував варіант культури поховальних урн — лужицька культура, достатньо однорідна, оскільки не відчувала впливів ззовні. Крім того дана теорія не пояснює чому зникли германські племена до часу історично засвідченого переселення германських племен в межиріччя Одеру та Вістули.

Найбільшим народом що жив вже до І ст. н.е. на узбережжі Балтики, між Одером та Вістулою були готи. Історія готів відома нам завдяки твору Йордана, який спирався на Кассіодора. Згідно Йордана, готи вважали шо прибули на цю землю з великого острова Скандза. Їх батьківщини Йордан називає «майстернею племен». Вів готів через океан на трьох кораблях король Беріг. Факт переселення не викликає сумніву, оскільки в Скандинавії було наявним плем’я гаутів. Власне із територією, що займало це плем’я на думку вчених і йшов потік міграцій. На нових землях готи були недовго, за свого п’ятого короля вони рушили на південь де і заснували два королівства Остготське та Вестготське.

З’явившись на Балтиці, готи зіштовхнулися із іншими племенами. Серед яких виділяються вандали. Пліній ім'я вандалів поширює на всіх східних германців. Тацит, який говорить про них як про одне із найстаріших відомих за самоназвою, не згадує вандалів поруч із готами, їх місце займають лугії. Відносно походження останніх досі точаться наукові дискусії, так одні цілком ототожнюють їх з вандалами або ж взагалі із кельтами, а деякі взагалі розуміють під цим терміном племінний союз з кельтами на чолі до якого входили вандали. В ІІІ ст. лугії відходять на нижній Дунай. Вандали прийшли в район нового поселення з Ютландії, і включали в себе декілька племен — салінгів, хаздінгів та ін.

Окрім вандалів, на зазначеній території в цей час мешкали гепіди та бургунди. Перші, як зараз вважають дослідники були частиною, відкололося від готів. Гепіди довше за готів затрималися в Балтії і лише в др. пол. ІІІ ст. рушили за ними на південь. Що стосується, бургундів то в Йордана не збереглося про них згадки, хоча Пліній та Птоломей розміщували їх між Одером та Вістулою. Точне місце розселення бургундів в Скандинавії є не невідомим. Подальша доля цього племені пов’язана вже не з східними, а із західними германцями.

Слід зауважити, що переселення із Скандинавії не йшло виключно на схід. До свевів, що вдерлися за Цезаря в Галію, приєдналися харуди та еудузії з Ютландії. Ці племена як і лангобарди, повністю були асимільовані західними германцями втративши свої мовні особливості. Лангобарди, що пізніше осли на нижній Ельбі, не далеко від саксів, також прийшли із півночі Ютландії, де активно воювали з вандалами.

Таким чином германські племена, межі поширення яких на початок нашої ери були обмежені кельтами на півдні та заході, а також болтами на сході, переживали час інтенсивних міграцій, які в майбутньому мали значні історичні наслідки.

Використана література

1. Гуревич А. Я. Походы викингов. М. 1966. Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Бронзовый и железный века. М., 1973.

2. История Европы. Т. 1. Древняя Европа. — М.: Наука, 1988. Глава 15: Племенной мир Европы до эпохи поздней империи.

3. Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе. Л. 1985.

4. Лебедев Г. С. Балтийская субконтинентальная цивилизация раннего средневековья: К постановке проблемы // Тезисы докладов X Всесоюзной конференции по изучению истории, экономики, литературы и языка Скандинавских стран и Финляндии. Ч.1. М. 1986. С. 158−160.5. Лебедев Г. С. Этюд о мечах викингов // Клейн Л. С. Археологическая типология. СПб., 1992.

6. Пиоро И. С. Крымская Готия. К., 1990.

7. Хлевов А. А. Балтийская цивилизация и европейское единство раннего средневековья // Дивинец староладожский: Междисциплинарные исследования. СПб., 1997.

8. Хлевов А. А. Предвестники викингов. Северная Европа в I—VIII вв. СПб., 2002.

9. Щукин М. Б. Рубеж эр. СПб., 1994.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой