Походження українського етносу.
Зародження державницьких засад на українських землях

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Контрольна робота

з предмету «Історія України»

на тему:

«Походження українського етносу. Зародження державницьких засад на українських землях»

Зміст

1. Дослов’янські народи на території сучасної України

2. Походження, розселення та устрій слов’ян

3. Культури східних слов’ян

4. Християнізація слов’янських князів

Література

1. Дослов’янські народи на території сучасної України

Складні й багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають увагу людства. Адже це питання про те, хто і звідки ми, питання нашої прабатьківщини, часу виникнення нашого народу, його місця серед інших народів планети.

Щодо українців особливого значення набуває вирішення проблем місця нашого етносу в колі слов’янських народів, зокрема східнослов'янських, його зв’язків у найдавніші етапи історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов'ї, Житомирська стоянка та ін.). Ці невеликі за площею стоянки, розкидані на значних територіях, свідчать про те, що первісні люди того періоду жили невеликими гуртами. Вони утворювалися на основі спільного добування засобів до життя, участі в боротьбі з природою та захисту від небезпек. Залежно від конкретних природних умов тієї чи іншої місцевості та від можливості добування їжі такі гурти людей були то більшими, то меншими, але ніколи не перевищували кількох десятків осіб. Великі гурти людей не могли б прохарчуватися на одному місці, тому залежно від умов вони легко розпадалися або об'єднувалися, змінюючи свій склад.

Кожен гурт первісних людей раннього палеоліту існував відокремлено і незалежно від інших. Він становив окрему, найдавнішу форму суспільної організації людей -- первісну дородову общину, яка, особливо на початку раннього палеоліту, за своїм характером була ще дуже схожою на стадо тварин, зокрема людиноподібних мавп. Але була й істотна відмінність між таким гуртом і стадом, яка полягала в тому, що люди в процесі добування засобів до життя із самого початку виготовляли і свідомо застосовували знаряддя праці та користувалися звуковою мовою.

Первісні люди в ранньому палеоліті на всій території їхнього розселення жили в досить однакових природно-географічних умовах, і через те господарство і побут мали більш-менш однаковий характер. Тому й пам’ятки того часу нерідко досить близькі між собою, незалежно від їх розташування в Європі, Азії чи Африці.

Але по-іншому відбувався розвиток первісного суспільства в епоху пізнього палеоліту (40−15 тис. років тому). Широке розселення людей на величезних просторах Старого Світу з їх відмінними природно-географічними умовами привело, на думку археолога І. Г. Шовкопляса, до виникнення відмінностей у господарському розвитку, побуті та культурі пізньопалеолітичного населення окремих великих територіальних областей. Відмінними стали й стоянки, знаряддя праці та предмети побуту. Виокремлюються три області зі специфічними для них групами пам’яток: європейська (так звана прильодовикова), середземноморсько-африканська та сибірсько-китайська.

У пізньому палеоліті вже була заселена вся територія сучасної України. До речі, саме Закарпаття було одним із регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: так у с. Королеве виявлено поселення людини сучасного типу, засновані 600 тис. років тому.

В епоху неоліту, у мідний та бронзовий віки триває поступовий перехід до продуктивних форм господарства -- землеробства і скотарства (енеолітичні племена ямної культури, племена катакомбної та зрубної культур тощо).

Цей перехід на території сучасної України відбувся у IV--III тисячоліттях до н. є., за часів трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині). Носії цієї культури жили у досить великих населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі, вшановували власних богів, мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Лише на Хмельниччині відомо близько 150 пам’яток трипільської культури.

У наступні століття формуються нові етнічні і культурні спільноти. Серед них можна назвати кіммерійців (відомості про яких є у давньогрецьких і ассирійських джерелах), які жили на початку І тисячоліття до н. є. Згодом їх підкорили племена скіфів, що переселилися з Азії в VII ст. до н. є. і утворили в причорноморських степах ранньокласове державне об'єднання -- Скіфію. Племена Скіфії мали тісні зв’язки з племенами різних районів Східної Європи, особливо з лісостеповими землеробсько-скотарськими племенами території України. Завдяки сильному впливові скіфської культури у цих племен, здебільшого відмінних від скіфів за походженням і мовною приналежністю, з часом виникла значна спільність зі скіфами у предметах озброєння і кінського спорядження, прикрасах і навіть творах мистецтва, виконаних у характерному для скіфів так званому звіриному стилі. На підставі цих спільних ознак давні грецькі автори і пізніші дослідники відносили до скіфських й нескіфські лісостепові племена. Територія Скіфії внаслідок цього, нерідко без достатніх підстав, розширювалася на всю південну частину Східної Європи. Самі поняття «скіфи» і «Скіфія» при цьому втрачали конкретний зміст і переставали відображати історичну дійсність.

Скіфів, у свою чергу, витіснили сармати.

Сармати, як і скіфи, належали до групи іраномовних племен. Щодо походження сарматів, то їх розглядають як нащадків племен однієї з культур бронзового віку Приуралля і Сибіру -- андронівської. Частина сарматів в окремих районах Північного Кавказу та Причорномор’я поступово перейшла до осілості та орного землеробства в долинах річок. Вони були обізнані з обробкою заліза, ткацтвом, виготовленням посуду, вели жвавий обмін товарами з навколишніми племенами, античними містами Причорномор’я та країнами Сходу. У сарматів панували первіснообщинні відносини з елементами майнового та соціального розшарування і виокремленням багатої родоплемінної знаті.

У середині І тисячоліття до н. є. виникають рабовласницькі античні держави-поліси Північного Причорномор’я -- Ольвія, Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Феодосія, які були центрами землеробства, рибальства, ремесел, торгівлі.

Однією з найважливіших галузей господарства античних міст і держав Північного Причорномор’я в час їхнього найвищого розвитку було землеробство, а хліб (зерно) був одним із найважливіших товарів, що вивозилися до Греції. Значне місце в господарстві, починаючи з III ст. до н.є., займали виноградарство і виноробство. Продукти скотарства і худобу античні міста одержували від сусідніх племен, зокрема, від скіфів. Рибальство і переробка (соління) риби також були досить важливою галуззю господарства, а риба була одним із найважливіших предметів вивезення з грецьких міст Північного Причорномор’я до міст метрополії. Розвинутою була і торгівля в античних містах. Існував внутрішній грошовий обіг, карбувалися золоті, срібні та бронзові монети. Вони є найдавнішими на території нашої країни.

Різноманітним було й ремісниче виробництво античних міст Причорномор’я, найзначніша галузь якого гончарство. Посуд виготовляли на гончарному крузі та випалювали в спеціальних печах-горнах. Особливо багато виготовляли амфор -- вузькогорлих високих посудин з двома ручками для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблів часто визначали за кількістю амфор, яку вони могли перевезти. Художній посуд прикрашали різноколірним лаковим розписом. Багато такого посуду привозили з Греції. Його продавали знаті місцевих племен як предмети розкоші.

Таким чином, існування античних міст у Північному Причорномор'ї мало позитивне значення для розвитку господарського життя, суспільних відносин та культури населення південної частини Східної Європи. Через ці міста в Східну Європу проникали вищі форми господарства та класові рабовласницькі відносини, які сприяли розкладові первіснообщинного ладу в місцевих племенах і швидшому їх розвитку, а також поширювалася висока для того часу антична культура.

2. Походження, розселення та устрій слов’ян

Наприкінці І тисячоліття до н. є. -- на початку І тисячоліття н. є. лісові та лісостепові райони населяли племена зарубинецької та черняхівської культур, які підтримували тісні контакти із сусідніми племенами і населенням східних провінцій Римської імперії, а в подальшому -- з Візантією. У III--VI ст. у Північному Причорномор'ї з’являються численні племена і народності, втягнуті у процес «великого переселення народів» (готи, гуни та ін.).

З розпадом величезної Гунської імперії на сході утворився Тюркський каганат, під впливом якого перебували Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після визволення з-під влади каганату хан болгарських племен Кубрат 632 р. утворив державу, яку візантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала переважно приазовські степи й Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплемінний устрій на основі військової демократії.

Велика Болгарія проіснувала близько чверті століття, а після смерті Кубрата занепала. Скориставшись із цього, східні сусіди болгар -- хазари -- почали війну з ордою старшого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній син покійного хана Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжжя, де згодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж до монголо-татарської навали. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина Кубрата Аспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов’ям і Північним Причорномор’ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогували з тими слов’янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х рр. VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

У прикаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватись Хазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу. Приблизно в середині VII ст. вони утворили Хазарський каганат, який значно посилився після підкорення болгарської орди Бетбая. Зросла чисельність населення, розширилась територія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мав форму федерації племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.

Переслідуючи болгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов’я, Північне Причорномор’я й частину степового Криму. Наприкінці VII -- на початку VIII ст. Хазарський каганат вів кровопролитну війну з Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабів супротивники помирилися. Частина земель відійшла до Візантії, а Східний Крим і степова західна частина півострова залишилися за Хазарією. Каганатові довелося витримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі. Хазари мусили покинути свою столицю Семендер і перенести її до Ітіля на Нижній Волзі.

У 737 р. Хазарський каганат зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхнього відходу швидко відродився й зміцнів. Він посилив експансію на землі сіверян, в’ятичів, деяких інших племен Лісостепу та Полісся й змусив їх сплачувати данину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Ітілі, інших містах, у Керченській затоці, тим самим перешкоджаючи вільній торгівлі Русі-України з Візантією, країнами Малої та Середньої Азії. Разом з тим Хазарський каганат прикривав праукраїнську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.

Хазарський каганат відіграв помітну роль у житті Східної Європи. Проте окремі вчені явно її перебільшують, пропонуючи назвати час VII--VIII ст. «періодом Хазарського каганату» або твердячи про нібито належність полян до хазар чи заснування Києва «хазарином» Києм.

У IV--VII ст. територію Середнього Подніпров'я займає союз давньослов’янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів або росів. Назва «Русь» пізніше поширилася на все східнослов'янське населення. Вважається, що слов’янські племена сформувалися із різних етнічних і расових спільнот, які жили у давні часи на широких просторах Східної та Центральної Європи. Вперше слов’яни згадуються у писемних джерелах І--II ст. н. є. -- у творах римських авторів Таціта, Плінія, Птолемея, які називали їх венедами.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов’ян формуються феодальні відносини, виникають племінні союзи (полян, сіверян, білих хорватів, дулібів, тиверців тощо), а згодом -- ранньофеодальні державні об'єднання-князівства. У IX ст. Київське і Новгородське князівства об'єднуються в одну державу -- Київську Русь, яка стала однією з наймогутніших у середньовічній Європі.

З утворенням Київської Русі тісно пов’язане питання про походження етноніма «Русь». Дискусія істориків про те, хто були руси і де слід локалізувати, зумовлена характером джерел. Були спроби пояснити назву «Русь» як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів. Є цікаве припущення російського вченого О. Трубачова, який стверджує, що можна пов’язувати етнонім «Русь» із дуже давніми індоарійськими племенами Причорномор’я, і зближує його з давньоіндійським словом «ruksa» -- «світлий». Набувають популярності спроби довести синхронність виникнення назв «Русь» і «Україна» й обґрунтувати прямий зв’язок між ними. Найчіткіше, на думку дослідника Г. Півторака, робить це відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті «Якщо в нас відібрати історію… «, яка стверджує, що в VI--IX ст. на Середній Наддніпрянщині по правих потоках Дніпра жило східнослов'янське плем’я росів (русів, русичів, русинів), яке входило до антського союзу племен і стало «центром» давньоруської народності. Ті роси згодом створили велику державу -- Київську Русь. Оскільки етимологія іранського етноніма «анти» розшифровується як «пограничні жителі», населення українного прикордоння, україни, можна вважати, що роси якраз і були першими українцями.

Аналіз писемних свідчень, здійснений ще М. Тихомировим, Б. Рибаковим, В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви «Русь». У давньоруських літописах, особливо XII — XIII ст., поняття «Русь» або «Руська земля» мали два значення: широке (стосувалося всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузьке (стосувалося лише південної частини цих земель -- Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь у її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі та Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: «Поляне, яко ныне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою «Русь» -- Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі виникло кілька міст з назвою Переяслав, найперше з них називалося Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що літописці пізнішого часу у своїх свідченнях про Давньоруську державу сполучали з нею ту давню Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь і Костянтин Багрянородний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі Середньодніпровський регіон. Не мають рації ні О. Прицак, який шукає Русь на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в межиріччі Волги, Каторослі й Трубежу, ні Д. Мочинський, що розміщує її на півночі, між Новгородом і Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі цілком чітко означив північноруський район терміном «Зовнішня Русь», що відповідає й свідченню Костянтина Багрянородного.

Б. Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен -- народу «рос» або «рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу. Сталося це наприкінці VIII -- на початку IX ст., і не випадково Русь -- як країна і як народ -- неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Про першочергову належність терміна «Русь» до українських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Середньому Подніпров'ї -- це назви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматського rhos (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, є й «північна» версія походження терміна «Русь». Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів «гіюїзі» і відповідно саму країну Русь розміщували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (друга половина IX -- початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімки й археологічні знахідки показали, що в давнину Дніпро нижче від сучасного Канева розділявся на два рукави, які утворювали острів довжиною майже 130 км. Таку відстань можна було подолати саме за три дні, про що й писали давні автори. Отже, це і є той регіон, вище від якого були поширені «руські» топоніми та гідроніми й де давні автори вбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь південного варіанту походження терміна «Русь».

Незалежно від походження у період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». «А словеньскый язык и руский одно есть», -- зауважував літописець. Показовими в цьому плані є літописні визначення «Руские грады», «ми от рода Руского»,. «Русин» та ін. Таким чином, уже в IX--X ст. колишні міжплемінні союзи східнослов'янських племен -- поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші -- злилися у велику етнічну спільноту -- народність, яка одержала назву «рода руского», «Руси».

До початку XIX ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов’ян, зокрема українців, в Азії. Гіпотези азійського походження, особливо поширені серед західноєвропейських вчених, мали за мету підкреслити: слов’яни чужі європейським народам. Походження українців пов’язувалося із сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема, топонім «Русь», як і інші, вважався таким, що мав іранське походження.

Із поширенням так званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й етнічному процесі -- формуванні східних слов’ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження топоніма «Русь», який дав назву етнічній спільноті стародавніх східних слов’ян, перетворившись в етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважає цей термін етимологічно пов’язаним з гідронімами прабатьківщини східних слов’ян, землі літописних полян -- Россю, Росавою та ін.

Однак не можна заперечувати й те, що протягом тривалого процесу формування української народності до її складу входили іншоетнічні компоненти. Широко відомі факти перебування вікінгів та інших скандинавів у південноруських містах; у причорноморських степах кочували тюркські племена (чорні клобуки та ін.) -- васали київських князів. Деякі з неслов’янських груп були асимільовані ще під час формування давньоруської народності. Значні відмінності в культурі українців різних історико-етнографічних районів -- також певною мірою наслідок давніх міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свідчить, зокрема, термінологія культурно-побутової сфери українців і взагалі східних слов’ян, що рясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського походження.

Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положення про те, що «чистих», не змішаних у расовому відношенні народів взагалі не існує, цілком стосується й українців. Антропологічні дослідження показали, що не тільки немає єдиного українського расового типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторічних досліджень В. Дяченка, як стверджує професор В. Наулко, з цього погляду Україна поділяється принаймні на п’ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську; ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні взаємини.

Деякі автори робили спроби вивести походження українців безпосередньо від племен часів первіснообщинного ладу. Зокрема, археолог Я. Пастернак вбачав етногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури; далі, мовляв, вони еволюціонували у неврів -- одне зі скіфських племен, потім в «антську культуру полів поховань» і, нарешті, -- у «княжі часи», тобто Київську Русь.

На думку В. Наулка, концепції безперервного розвитку народів від первісних часів є безпідставними, оскільки історія людства -- це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільнот. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільноти, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності, мови, культури.

В інших концепціях хоча й визнавалося, що слов’янська спільнота формувалася на території Східної Європи, а не за її межами, превалювала теза, згідно з якою українці, на відміну від інших слов’ян, вийшли з «праукраїнського субстрату-основи» -- семи «українських племен» (полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів та уличів, які згадуються у «Повісті минулих літ»). На думку деяких дослідників, ці етнічні спільноти теж були безпосередньо пов’язані з первісними племенами Наддніпрянщини. Одним з аргументів на користь таких зв’язків є те, що серед сучасних народів збереглися давні звичаї та обряди, стверджував М. Грушевський. На його думку, прямими предками українців було найдавніше населення на території сучасної України починаючи з неолітичних часів. Таким чином, факт існування давньоруської народності заперечувався, а розклад загальнослов’янської спільноти відразу ж приводив до утворення трьох етнічно відособлених східнослов'янських народів. Через те історію українського народу М. С. Грушевський починав від IV ст., ототожнюючи південні східнослов'янські племена антів з українцями. Як наслідок, антропологічні, психофізичні, мовні та інші особливості українського народу зумовлювалися саме цією найдавнішою диференціацією.

Згідно з концепціями, поширеними у радянській історіографії, формування української народності як етнічної спільноти відбувалося на основі частини слов’янського населення, яке входило до складу Давньоруської держави (IX — XII ст.). Цей процес був тривалим і проходив у кілька етапів. Дальший розвиток феодальних відносин призвів до роздробленості цієї держави, внаслідок чого вже у другій половині XII — XIII ст. утворюються нові економічні, політичні та культурні центри, виникають певні передумови формування східнослов'янських народів -- українців та білорусів.

Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі. Почав складатися територіальний центр русів, під вплив якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом. Тут швидше, ніж у навколишніх землях, розвивалися феодальні відносини, в IX--X ст. з’явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів Київською землею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Сули й Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських властей стала формальною, фактично вони перебували під контролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше -- по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненішого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньофеодального суспільства. За всіх соціально-політичних колізій територія древлян залишалася невід'ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських князів, а решта утворила Полоцьку землю. На заході територіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни -- Либідь, а поблизу Чернігова з’явилося с. Києнки. УХ -- першій третині XII ст. Київська земля вже є етнополітичним центром Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX--XI ст. виявилась у поширенні на неї назв «Русь» або «Руська земля». Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава «бещисла вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва. -- лет.) і печенігів». Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка «русь, і варяги, і словени». В такому самому значенні термін «русь» вживався й в інших випадках. «Руссю» іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися й назви населення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з’являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав вживати назву «кияни» замість «поляни». Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подніпров'я IX — XI ст. остаточно утверджується етнонім «русь», який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов у свідомість як слов’янських, так і неслов’янських народів.

У період розвитку давньоруської народності формувались найважливіші особливості культури, спільні для східних слов’ян, зберігалися їхня загальна самоназва (руські), свідомість спільності походження і найближчої етнічної спорідненості. Однак давньоруська народність, як усяка етнічна спільність ранньофеодального періоду, не була однорідною. Вона становила складну сукупність локальних традицій матеріальної та духовної культури, які відіграли у майбутньому певну диференціювальну роль.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів, у цьому процесі брали участь і північні слов’яни, переселені з метою укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта -- під захист київського князя. Те саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов’язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська -- Торчеською волостю. Під впливом русів чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні неукріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Особливістю ранньої етнічної історії українців було те, що вона розвивалась у південно-західних районах Давньоруської держави (території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств). Приблизно у XII — XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки української народності, що стосувалися території, мови, культури, господарської діяльності, побуту та звичаїв. У цей період Давньоруська держава розпалась на окремі феодальні князівства, і одночасно стала набирати силу Північно-Західна Русь -- Ростово-Владимиро-Суздальське, згодом Московське князівство, яке відіграло вирішальну роль у формуванні російської (великоросійської) народності.

Одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої думки. Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. Він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. -- це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови…». Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот XI--XII ст. дав окремим вченим можливість зробити висновок про відокремленість давньо-новгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів. У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «Україна», з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін «Україна» згадується в «Іпатіївському літописі» під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того, як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: «Й плакашася по нем всі переяславци., о нем же Украйна много постона». До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна щодо різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко Украйне Галичькой», під якою мали на увазі Галичину, Покуття й Подністров'я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У XII--XIII ст. назва «Україна» охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Нею позначали не окраїнні території, а «край», «землю», «країну». Саме такий зміст вкладали пізніше в термін «Україна» самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий час продовжували вживати у вузькому та широкому значенні назви «Русь» і «Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів, і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.

слов’янський державність князь розселення

3. Культури східних слов’ян

Пам’ятки найдавніших історичних східних слов’ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам’яток -- могильників без будь-яких зовнішніх ознак -- полів поховань. Поховання в них -- переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов’янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша -- черняхівською.

Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам’ятки -- поселення і могильники -- поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до II ст. до н. є., а кінець до II ст. н. є.

На основній території свого поширення пам’ятки зарубинецької культури збігаються з територією поширення пам’яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду -- на півдні та милоградських і підгірцівських -- на півночі. Між ними є й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи.

Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3−0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І. Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра -- Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва -- на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях переважно наземні -- з дерева та глини, з вогнищами з каменю. Площа жител близько 20−25 кв. м.

Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд -- ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами -- це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв’язки з південними районами -- римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Поряд із зарубинецькою культурою була пшеворська культура, поширена в басейні р. Вісли. В різних місцях її пам’ятки існували від III ст. до н. є. до IV ст. н. є. Назва культури походить від могильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. її вважають культурою західних слов’ян -- нащадків племен лужицької культури. Залишки її пам’яток трапляються на території України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.

У Прикарпатті, Верхньому і частково Середньому Подністров'ї до того ж часу належать пам’ятки липицької культури (від могильника в с. Верхня Липиця Галицького району Івано-Франківської області). За типом і характером поселень вони подібні до пам’яток зарубинецької і пшеворської культур. Але в них є вже й місцевий гончарний посуд, привізний скляний посуд та багато залізних знарядь праці і бронзових та срібних прикрас.

Назва «черняхівська культура» походить від могильника в с. Черняхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами -- це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастими емалями.

Провадилася зовнішня і внутрішня торгівля. На думку вже згаданого І. Шовкопляса, засобом грошового обміну на внутрішньому ринку були римські монети, які потрапляли сюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античних міст Північного Причорномор’я в обмін на різні товари, насамперед на хліб і худобу.

Поселення черняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будували їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла площею 20−30 кв. м на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.

Отже, черняхівська культура, як можна судити з її пам’яток у лісостепових районах Середнього Придніпров'я, припинила своє існування наприкінці IV — V ст. н. є. внаслідок великого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов'янських племен -- носіїв черняхівської культури -- була фізично знищена в боротьбі з прибульцями, друга -- поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками та готами взяла участь у «поході варварів» на захід. У зв’язку з цим були знищені спочатку джерела «римських впливів» -- римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов’яни -- анти -- з’явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою для Східної Римської імперії -- Візантії. Саме тому розпочинається слов’янська колонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південних слов’ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов’янами -- антами, і західні слов’яни -- склавши, про що писали візантійські історики.

Становлення державності. По-різному склалася доля східнослов'янських племен після розпаду антського державного об'єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугу державу волинян. Вона підтримувала союзницькі стосунки з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від кочівників й опинилися під їхньою владою. Літописець розповідає про ті жахливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов’яни від завойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це, нібито, Бог покарав їх усіх смертю, не залишивши жодного живим. З того часу й пішло світом прислів'я: «Погинули яко обри (авари)». Насправді авари через деякий час відійшли в Угорщину.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов’язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V -- у першій половині VI ст., інші -- що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там затоваришував з візантійським імператором. Кий почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися на Середнє Подніпров'я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з’ясовано. Але він безпосередньо пов’язаний з лексемою «русь».

Поляни жили у вигідному геополітичному середовищі: майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торговельних шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв’язки з Північним Причорномор’ям і Візантією. Через їхні землі здійснювалися зв’язки між Сходом і Заходом. У стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніпров'ї, на берегах Ірпеня, Прип’яті, Десни, Сейму, Сожу та їхніх приток. Якщо врахувати, що тоді люди пересувалися переважно річками, то фактично київський князь міг впливати на життя навколишніх племен. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни й древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен.

Подібні державотворчі процеси відбувалися на Заході та Сході. На Заході в цей час утворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське князівство), а на Сході -- Хазарський каганат. Тобто утворення праукраїнської держави відбувалося паралельно з аналогічними процесами в Європі. Вже в VII ст. праукраїнську державу сучасники почали називати Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо й не завершився навіть через 100 років, хоча влада київського князя й зміцніла. Наприкінці VIII -- у першій половині IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні -- Артанією та Славією. Влада київського князя поширювалася на всю територію державного об'єднання, принаймні у давніх авторів було таке враження. Арабський мандрівник першої половини X ст. Аль-Масуді писав із цього приводу: «Дір -- перший зі слов’янських царів, що володів великими містами й багатьма територіями».

За правління нащадків Кия, зокрема князя Діра, Руська земля проводила активну зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій. У першій половині IX ст. вона посилила вплив на навколишні племена й почала претендувати на південні землі, що опинилися під владою Хазарського каганату. На початку IX ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів і захопив Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак) і Корчев (Керч). Фактично весь півострів опинився під його владою. Праукраїнська держава почала чинити сильний опір експансії Хазарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі сплачували каганатові данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська писемність поширювалася серед населення Хазарії поряд з давньоєврейською.

Руська земля підтримувала активні дипломатичні стосунки з Візантією, іншими країнами Близького Сходу та Європи. У 838 — 839 рр. її посольство відвідало Константинополь, а також столиці деяких інших європейських держав. У столиці Франкського королівства Інгельгеймі власті встановили, що посли, хоч і називалися русами, але насправді були скандинавського походження. І це не дивно, оскільки князі Руської землі мали змогу наймати на службу різних зайд, у тому числі й варягів.

У роки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Русь утверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Вона не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце -- Константинополь. У 860, 866 та інших роках Аскольд на чолі великої дружини кілька разів нападав на Константинополь і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір. За ним Візантія сплачувала Русі щорічну данину, а Русь зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. В наступні роки ці умови виконували обидві сторони, що дало Русі можливість швидко розвиватися. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт Евксінський Руським морем. З’явилися й інші географічні назви з коренем «рус».

Однією з передумов могутності Русі стала етнічна консолідація населення на основі племен черняхівської та інших культур. У різних місцевостях України в післяантський період існували лука-райковецька (VIII--IX ст.), волинцівська (VII--VIII ст.), роменська (VIII--X ст.) та інші культури. Люди були об'єднані в східнослов'янські союзи племен -- дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

У VIII--IX ст. відбувається подальше нівелювання особливостей життя племен від Середнього Подніпров'я до Закарпаття. За певних місцевих відмінностей населення цього регіону споруджувало заглиблені в землю житла стовпової та зрубної конструкцій з кам’яними печами, ховало небіжчиків через трупоспалення, мало приблизно однакові знаряддя праці та прикраси, а також типи ліпного й гончарного посуду. Порівняно з попередніми століттями слов’яни істотно вдосконалили основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Замість вузьколезового наральника частіше почали застосовувати наральник із широким трикутним лезом, його використання підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Люди замінювали невеликі жорна для мелення зерна масивними, тобто почався перехід до примітивних млинів. Чимало подібних рис було й у населення лісостепової зони Лівобережної України. Але при цьому в його матеріальній культурі помітні впливи іноетнічних племен, насамперед сармато-аланських і тюрко-болгарських. Інакше й не могло бути, оскільки лівобережна слов’янська людність потрапила в залежність від Хазарського каганату. Виникли значні ремісничі центри. Вони поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торгово-ремісничі осередки племінних об'єднань. Київ став центром полянського об'єднання, Чернігів -- сіверського, Іскоростень -- древлянського, Пересічень -- улицького, Волинь над Бугом -- дулібського. Поряд з ними виникають і менші гради. На той час це було так дивно, що скандинави називали українські землі «Гардарікі», тобто країною градів.

З розвитком економіки активізувалася торгівля. Слов’яни підтримували традиційні торговельні зв’язки з причорноморськими, прикаспійськими та середньоазійськими містами. Слов’янські купці добре знали шлях до Криму, Подунав’я та в середину Візантійської імперії. Водночас іноземні купці цих регіонів були частими гостями в українських градах. З території України вивозили на продаж хутро, мед, віск, чимало невільників. Натомість завозили з Візантії та Греції коштовні тканини, прикраси, посуд, вироби із заліза, з Хазарського каганату і Арабського халіфату -- шовк, інші тканини, одяг, скляні, металеві вироби, різні прянощі тощо. Купці ще не мали власної монети в сучасному розумінні слова й при розрахунках користувалися арабськими дирхемами, візантійськими номісмами й західноєвропейськими динарами.

На території Руської землі інтенсивно формувався феодальний лад. Сімейна община щодалі більше розпадалася на індивідуальні господарства, посилювалася влада племінної знаті. Але розшарування було ще малопомітне, а дії правителів обмежувало народне віче. Демократична форма правління сприяла зміцненню єдності й могутності Руської землі. Та й самі князі заради цього використовували найменші можливості, у тому числі й нову релігію.

4. Християнізація слов’янських князів

Виникнувши у першій половині І ст. н. є., християнство в IV ст. стало державною релігією Римської імперії. Релігія простих людей швидко поширилась у світі, зокрема й в Україні. Є стародавня оповідь про те, як Подніпров'я та Новгородську землю відвідав апостол Андрій Первозванний і проповідував серед населення християнство. Цим займалися й інші проповідники, про що свідчать металеві формочки IV -- V ст. для виготовлення хрестиків. Є дані про те, що в першій половині IX ст. деякі старійшини руських племен хрестилися в Сурожі. Але це не означало, що все населення Руської землі прийняло нову релігію.

У 60-х рр. IX ст. під час одного з походів на Константинополь відбулося хрещення князя Аскольда і його найближчого оточення. Патріарх Фотій виконав обряд хрещення, а потім в енцикліці записав, що руси проміняли язичництво на «чисте християнське вчення». Про хрещення Аскольда писали не тільки візантійські автори, а й руські літописці. Щоправда, їхні твори не дійшли до наших днів, але ними користувався історик В. Татіщев і тому небезпідставно назвав Аскольда першим мучеником Русі. А те, що його ім'я не внесено до святців, вчений розцінював як забуття історії. Руси прийняли митрополита й виділили йому резиденцію в Переяславі. З його прибуттям у Середнє Подніпров'я християнство стало активніше поширюватися серед місцевого населення.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой