Початки українського фемінізму за повістю Ольги Кобилянської "Людина"

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Тема даної курсової роботи «Початки українського фемінізму за повістю Ольги Кобилянської «Людина» є досить актуальною. Адже, права та обов’язки сучасних жінок значно відрізняються від становища жінки у XIX — XX столітті.

Жінка у тогочасному світі була залежна від чоловіка, вона не мала права на самостійне життя. «Світ жінки менший. Її світ — сім'я, чоловік, діти і будинок"1.

Тому, наприкінці XIX століття свою активну діяльність розгортає український жіночий рух. Як пише дослідниця фемінізму Марта Богачевська — Хом’як, «для українського жіночого руху того часу домашня господиня перестала бути жіночим ідеалом, її місце заступила політично свідома й віддана громадській роботі жінка"2. Як говорить дослідниця Надія Поліщук «український жіночий рух приніс з собою дух свободи і на теренах українського слова виразно прозвучали ідеї емансипації та фемінізму. Авторка вважає, що феміністичний рух розвивався самостійно, і подарував літературі письменниць високого рівня"3.

Інша дослідниця розвитку української літератури Соломія Павличко розглядає «фемінізм як прояв модернізму, як одне з його нашаруваннь"4.

Жіноче питання у XIX — XX столітті розглядали також такі дослідники як О. Забужко, З. Гузар, О. Грицай, І. Дзюба, Т. Гундорова, В. Вознюк, В. Агєєва та інші.

Тому об'єктом нашої курсової роботи є початки українського фемінізму, а предметом — повість Ольги Кобилянської «Людина». Мета нашого дослідження дослідити початки феміністичного руху та його розвиток на теренах України наприкінці XIX — початку XX століття. А також розглянути реалізацію його постулатів у творах тогочасних письменниць. Насамперед, у повісті Ольги Кобилянської «Людина».

Адже, Ольга Юліанівна виступила активною учасницею жіночого українського руху, а повість «Людина», була вибрана для дослідження не випадково.

Саме через цю повість якнайкраще прослідковується позиція О. Кобилянської стосовно місця жінки в суспільстві. В «Людині», особисте щастя героїні більшою чи меншою мірою пов’язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з обставинами, що сковують розвиток її духовних сил.

«Цей твір започаткував новий етап української прози.

Це був, по — перше, опис життя середнього класу, а, по — друге, — психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Повість «Людина» обстоювала нові ідеї емансипації та фемінізму"1.

«Нова жінка» Кобилянської - людина сильна характером, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

Адже, ідеалом письменниці була — була освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами.

Письменниця своєю повiстю стверджує, що жiнка — неповторна особистiсть, яка має право вибору, можливiсть чинити так, як пiдказує їй серце. Вона — людина! Саме таку, вiдважну i прекрасну жiнку, яка бориться за свою гiднiсть i незалежнiсть, змальовує письменниця у повiсті «Людина».

Розділ I

Зародження українського емансипаційного руху на теренах України та його реалізація у творах тогочасних авторів

кобилянська емансипація повість

За літературознавчим словником:

«Фемінізм — це теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок"1. Суттю цього переконання є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Слово фемінізм сконструював французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є у кінці XVIII ст. Він вважав, що «соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу"2.

Як рух, фемінізм виник у кінці ХVIII століття у Північній Америці.

Основними вимогами були:

— Правова рівність жінок і чоловіків.

— Подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні.

— Усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать).

В Україну феміністичні ідеї потрапили у ХIX століття. І стали ідейною основою для українського жіночого руху.

Адже, становище жінки на кінець 19 — початок 20 століття, було важким і складним. Адже, місце будь якої особи жіночої статі було на кухні, жінка тих років повинна була займатися вихованням дітей, домашньою роботою, іншими потрібними для побуту справами, але аж ніяк не читанням книг, філософських праць та інших творів. «Жінка в тогочасному суспільстві від народження була приречена на довічне рабство, чекаючи на милість пана, котрий ощасливить її одруженням і дасть їй смисл. Але, горе тій, котрій не вдасться здобути того пана! Окрім того, що остається без кормильця, без товариша й оборонця — тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість, і значення, бо і яким значенням тішиться тепер незамужня жінка. Ніяким. Тягар у рідному домі і предмет насмішок міщанської юрби"1.

Про те, щоб жінка самостійно заробляла собі на життя не могло бути і мови, усюди керівником і провідником належало бути — чоловіку. Тому жіночий рух на теренах України починає швидко розвиватися та поширюватися.

У Наддніпрянській Україні основні зусилля цього руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту. У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 -- у Харкові. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно — освітньому русі, а також у суспільно — політичному житті.

Значний внесок у розвиток жіночого руху зробили Олена Пчілка та Наталія Кобринська. Перша, допомогла у формуванні жіночого руху на території Надніпрянщини, а друга — на Західноукраїнських землях.

Свої сили вони спрямували на піднесення жінки на вищий рівень суспільства. У 1887 році виходить альманах під назвою «Перший вінок». Це була перша солідна антологія літературних праць українських жінок, упорядкована Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована Іваном Франком. У цьому виданні взяли участь 17 авторок Галичини та України: Ганна Барвінок, Ольга Франко, Анна Павлик, Олена Грицай, Уляна Кравченко, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Михайлина Рошкевич та інші.

Основоположниця жіночого руху у Галичині - Наталія Кобринська, говорила, що «жінка є покривджена: на полі суспільного становища, оскільки вона від них виключена, на полі вищої культури, а вкінці, на полі права так публічно, як і цивільно, оскільки се право інакше трактує жінок, чим мужчин"2.

Тому, її неоціненна заслуга полягає в тому, що, започаткувавши феміністичний рух, вона вселяла в жіночі душі впевненість, надихала на працю в царині культури, суспільно — політичного життя, з якого жінка була виключена.

Її особистий приклад заохотив до праці А. Павлик, Є. Ярошинську, М. Рошкевич, С. Окуневську — Морачевську, У. Кравченко (Ю. Шнайдер) та чимало інших жінок.

На благо феміністичного руху працювали також Леся Українка та Ольга Кобилянська, прихильно до цих ідей ставилися Михайло Павлик та Іван Франко.

Іван Якович вважав, що жінці потрібно давати більше свободи, більше можливостей для розвитку. Його робота задля того була пов’язана із редагуванням журналів та статей, творів, різних жінок — письменниць. Він розумів, що молоді літераторки зможуть надати літературі нового звучання. «Нова белатристика, писав він — се назвичайно тонка, філігранова робота.

Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво ні, се вже не техніка, се спеціальна душевна організація, виплід високої культури людської душі"1.

Але до проблем емансипації ставився неоднозначно. Він всіляко намагався допомогти жіноцтву у справі самоосвіти та розвитку, але все одно підтримував принципи сильного чоловічого слова в літературі. Адже вважав, що література повинна бути народницька, а молоді автори пишуть не так, як потрібно. Будучи редактором він, відкинув багато вартісних творів, або ж переробляв їх до невпізнаності. Варто сказати, що Франко просто не розумів вже нової літератури і тому так критично оцінював письменниць. Як пише Соломія Павличко, «Франкова пора, як не гірко так говорити, минула, він вже був віддаленим від ідей нової літератури"2.

Його друг, Михайло Павлик, був більш прихильним до ідей фемінізму. Він розумів, важливість розумної жінки в суспільстві. Навіть, працюючи разом з Іваном Яковичем над редагуванням жіночої прози, намагався, пом’якшити суворого Франка і просив не так критично оцінювати «женське писання».

Ідеями емансипації прониклися також і письменниці Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Вони кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції «жіночої літератури», маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. «Літературний образ жінки ХIХ століття — «покритки», «бурлачки», «повії», що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед «царівною» і «одержимою духом». В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея"1, — писала Соломія Павличко.

Входження письменниць до феміністичної проблематики, особистої інтерпретації політичних постулатів фемінізму, а також його втілення у творчості, на думку Соломії Павличко, мало свої зигзаги і парадокси.

Так, Леся Українка «жіноче питання» розглядала в дусі франкового радикалізму. Деякий скептицизм щодо фемінізму пояснюється її переконанням, що проблеми жінок не можуть бути вирішені відокремлено від загально-суспільних. «Феміністичні ідеї Лесі не завжди лежали на поверхні, як, наприклад у Кобринської чи Кобилянської. Ідеологія фемінізму внутрішньо (ментально) чужа для Лесі Українки, але разом з тим не можна відмовити її героїням у модерності, надто вже жіночі характери, створені нею в драмах, є неординарними для класичної української традиції Г. Квітки — Основ’яненка, І. Нечуя — Левицького, П. Мирного. В основі її образів лежить національний архетип жінки — дружини, матері, сестри, коханої, берегині народу, — визначальною рисою якої є любов. Ця архетипність визначає провідну рису Лесиних героїнь — ліризм. Леся Українка скрізь і завжди залишається жінкою"1.

А от дещо по — іншому дивилася на жінку в суспільстві її подруга — Ольга Юліанівна Кобилянська.

Її вважають емансипанткою, тобто борцем за рівні права жінки в суспільстві.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863р. в мiстечку Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, СР Румунiя), на окраїнi колишньої Австро-Угорської iмперiї, яка у XVIII ст. загарбала Пiвденну i Пiвнiчну Буковину. Родичi Кобилянської прийшли на Буковину з Галиччини. Батько її був дрiбним урядовцем, суворою на вдачу людиною. Мати — м’якою, лагiдною, всiм серцем вiдданою своїм дiтям, виховання яких було для неї найсвятiшим обов’язком.

У великiй родинi Кобилянських п’ятьох синiв посилали до гiмназiй, згодом двоє з них вивчились на юристiв, один був гiмназiальним учителем, один вiйськовим, а Ольга, як i її сестра Євгенiя, мали стати добрими господинями, матерями, займатися хатнiми справами. Адже жінка в першу чергу, помічниця для чоловіка, вона повинна бути лише для: fur dem Kirche, Kinder und Kiche — для церкви, для дітей і кухні. Саме цей еталон передбачав долю усіх дівчат того часу, але Кобилянська з цим не погоджувалася.

Вона розпочала свій особистий шлях, найперше, зацікавилася наукою, адже коли брати готувалися до іспитів, то вона і собі підчитувала «приступне в німецькій мові, студіювала права та вчилася їздити верхи і шаблюкою орудувати"1. Не дивно, що у її ранніх творах головні героїні жінки виступають вольовими та незалежними особистостями. А ще Ольга однією з перших в українській літературі звернулася до німецької філософії. Проте у своїх творах письменниця не сліпо наслідує ідеї німецьких філософів, а по — новому інтерпретує їх, переосмислює, створюючи власне оригінальне бачення людини та світу. Молода Кобилянська захоплюється ідеями фемінізму, «займає мене емансипація жінок, і мріється мені стати для них чимось величним, геройським, чим — то освобождающим їх із кайданів"2 і вона дуже обурювалася, коли супротивники жіночого руху казали, що жінка не здатна до іншої праці, окрім домашньої, вважала, що «таке може бути лише за умови обмеженого виховання, але жінка озброївшись наукою, знанням різних галузей праці, зможе і сама боротися о життєві средства, а то все не завадить їй статись щирою люблячою подругою чоловіка і матір`ю дітям"1.

Ольга, маючи окрему кімнату почала братися до писання, її перші твори пройшли сувору критику сестри Євгенії та брата Максиміліана. Пізніше, приятельок — Софiї Окуневської, Августи Кохановської - непересiчних для того часу жiнок.

Цей жiночий трiумвiрат шукав свого iдеалу в життi, цiкавився мистецтвом, намагався вирватися з сiрої буденщини, мав високi громадянськi прагнення.

Софія Окуневська згодом здобула вищу медичну освiту, брала участь у громадському життi, захоплювала своєю iнтелiгентнiстю I. Франка, В. Стефаника, а Кохановська стала вiдомою художницею. Обидвi вони мали значний вплив на молоду О. Кобилянську, допомагали їй розширювати кругозiр, заохочували до лiтературної працi. С. Окуневська перша почала прихиляти молоду письменицю до української мови й лiтератури. Саме через неї відбулося знайомство Ольги з Наталією Кобринською. Адже, Наталя розшукувала жіноче письмо для видавництва у «Першому вінку». І молода письменниця Кобилянська надіслала своє оповідання «Вона вийшла заміж». Як зазначають дослідники Кобринська пообіцяла Кобилянській, що надрукує це оповідання, та редактор цього альманаху — Іван Франко відхилив оповідання посилаючись, на його невиразність та недовершеність і порадив його скоротити.

І відтого часу Кобилянська прагнула з ним познайомитися. Це сталося в листопаді 1890 року, саме тоді письменниця приїхала до Львова і побачилася з Франком та Павликом. «Поїхала на тиждень до Львова, познайомилася там з Павликом. Я б ніколи не вийшла за нього заміж.

Познайомилася я також з Франком і так званими радикалами. Ніщо не справило на мене враження… тільки Франко"1.

З слів самої авторки, можна зрозуміти, що зустріч з Франком її вразила, і ця особистість буде для неї завжди авторитетом. Та і сам Іван Якович писав: «Я ані на хвилю від першої появи Ольги Кобилянської на полі нашої літератури не сумнівався про її талант. Її оповідання такі як Людина, Битва, наповняли мене подивом для її незвичайного таланту"2.

Франко завжди високо оцінював Ольгу, пізніше рекомендуючи її для здобуття австрійської літературної премії, він казав:

«що ця письменниця є визначним явищем в українській новітній літературі. Найвидатнішою її заслугою її творчості є уникнення всякого шаблону. І серед українських письменниць вона, не має суперниць у жанрі новели та роману"3.

А щодо Павлика, то ідею їхнього одруження з Кобилянською постійно порушувала Кобринська. Вона вважала, що ці двоє ідеально пасують одне одному, але Михайло завжди залишався для Ольги тільки другом, «це зовсім не той мужчина, якого я би хотіла бачити своїм чоловіком"4. Можна лише сказати, що Павлик завжди підтримував письменницю, схвально відгукувався про її твори. А щодо можливого заміжжя Ольги, то єдиним кандидатом був письменник — Осип Маковей. Кобилянська закохалася у нього і навіть висловила свої почуття у листах та Маковей не відповів взаємністю і одружився на іншій. Але при цьому їхні стосунки з авторкою не погіршилися, він щиро висловлював своє зачудування її героїнями, а вона в свою чергу оцінювала його твори. Бо вважала, що «якщо жінка, котра має з чого жити, а цінить себе сама, і, не можучи вийти за такого, котрого справді любить, — ніколи не буде рватися за мужчиною"1.

Дуже багато в житті Ольги Кобилянської важила її дружба з Лесею Українкою. Вони познайомилися листовно через Михайла Павлика у 1899 році. У травні 1899 року Леся Українка написала Ользі першого листа. З того часу і аж до кінця життя авторки «Лісової пісні» між подругами не припинялося листування. Вони ділилися своїми літературними планами, розповідали одна одній про своє життя, підтримували дух і надію, зміцнювали віру у свої сили.

Леся Українка високо оцінювала творчість Кобилянської, «вчувала в її творах гірську верховину, широкий горизонт"2. Щиро запрошувала до себе в Гадяч і Ольга Кобилянська побувавши у Києві на археологічному з'їзді, відвідала свою подругу Зеленому Гаю, звідти писала до рідних захоплюючі листи.

А у 1901 році Леся гостювала в Ольги у Чернівцях. У дуже тяжкий для себе час, після смерті Сергія Мержинського, поетеса приїхала на зелену Буковину, щоб хоч трохи заспокоїти душу. «Хтось біленький і хтось Чорненький"3 — так себе називали подруги.

Ольга Кобилянська пройшла складний шлях від простих оповіданнь та повістей до великих романів, котрі викликали захоплення найкращих авторів.

Вона ніколи не прагнула визнання чи слави, завжди хотіла бути самостійною та залишатися самою собою.

«Женщина, побіч своєї природою назначеної задачі стати жінкою й матір`ю, посідає й надане тою самою природою право — бути самій собі ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то — учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном — доки не рішиться взяти на себе обов`язків статись мужем і вітцем"4.

Розділ II

Проблеми емансипації у повісті Ольги Кобилянської «Людина»

«Кажуть: Шукай щастя в собі!

Що ж я б давно так і зробила, якби мала від чого відштовхнутися, бо шукати щастя мені не звикати. Смішно лише те, що в собі не знайдеш те, щастя, що міг би схвалити розум, а найгірше те, що той розум в мене є"1.

Ці слова належать найвизначнішій діячці кінця XIX століття Ользі Кобилянській. Людині, котра зуміла своїми творами зробити великий крок у майбутнє літератури та сучасного устрою життя. Адже, Ольга боролася за рівноправ'я жінок в Україні і у своїх повістях показала сильну вольову особистість. Її проза з життя середнього класу, психологічна проза, що ілюструвала нові ідеї, зокрема емансипації і фемінізму. Ольга Кобилянська презентувала вихід на історичну сцену жінок, яких назвала «новими». «Нові жінки» були сильними жінками, здатними на виклик суспільству. Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської - зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально.

Кожен твiр письменницi вражає поетичнiстю i глибиною зображення характерiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. «Коли читаєш цю поезiю в прозi, починаєш разом з письменницею перейматися внутрiшнiм життям героїнь: захоплюєшся ними, спiвчуваєш, сумуєш, радiєш… Але нiколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?"2

Перший твiр такого напряму й один з її перших творiв взагалi — повість «Людина» (1892), присвячена Наталi Кобринськiй, яка була iдейним учителем Кобилянської i прилучила її до фемiнiзму. Слiд зазначити, що у письменницi був дуже вимогливий пiдхiд i принципова позицiя щодо ролi жiноцтва в суспiльствi.

Однак прогресивне твердження про потребу жiнки брати активну участь у громадському життi було обмежене тими рамками, в яких уявляла собi Кобилянська цю дiяльнiсть жiнок. Самоосвiта, самовдосконалення — ось, власне, програма О. Кобилянської, дiячки жiночого руху.

У повiстi «Людина» надзвичайно виразно вiдбились цi принципи.

Адже «Людина» — перша спроба її пера українською мовою, що принесла Ользі багато страждань — від мук творчості (твір чотири рази перероблявся!) до невизнання критикою і неприйняття до друку. Спочатку твір був меншим за обсягом, належав до жанру оповідання і називався «Вона вийшла заміж».

У цьому первісному варіанті Наталія Кобринська хотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), проте редактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору, говорячи, що твір невиразний і до певної міри тенденційний, позбавлений рис мистецького хисту.

«Її оповідання, написане німецькою мовою для Першого вінка, я признав не вартим друку задля його солодкаво — сентиментального, марлітівського стилю, і панна Кобилянська з часом помирилася з моїм осудом"1.

Хоча, деякі дослідники подейкують, що друг Франка — Михайло Павлик рекомендував узяти твір і самостійно внести корективи, не повертаючи його авторці, щоб не відбити її бажання до письменства.

Та Кобилянська спокійно прийняла зауваження. Авторка більше була ображена на Кобринську, адже та не тільки не видала її твір, а просила його скоротити і переробити саме через те, що це оповідання дуже схоже на її новелу. Тому Ольга таки змінила твір, переробила з оповідання на повість.

І під заголовком «Людина» надіслала до німецького часопису «An der schoner blauen Donau». Та і тут її знову чекала невдача, хоч редактор позитивно оцінив повість вцілому, але не взяв до друку, посилаючись на обсяг.

Наступна спроба була до журналу «Правда» у 1888 році та головний редактор журналу в гострій формі порадив письменниці спочатку оволодіти українською мовою, а тоді братися за перо. Це був удар для Кобилянської, ображена авторка закидає «Людину» і береться до написання наступної повісті «Царівни». Та напевно, старт Ольги як авторки мав відбутися саме з «Людини». Адже, за волею долі ця повість врешті - решт побачила світ, 1894 році в журналі «Зоря».

Пізніше було багато більш досконалих і улюблених Кобилянською творів, та цей найдорожчий авторці, адже саме він відкриває в українській літературі новий пласт ідей і думок, новий погляд на проблеми жінок. Відомий український письменник і критик Осип Маковей вважав, що це «оповідання, робить сильне враження вибухами чуття, що немов світять на темнім тлі здеморалізованої тупоумної родини і не менш тупоумного окруження, на яке складається маломіська буржуазна інтелігенція"1.

А Соломія Павличко зазначає, що «Людина, своєю появою започаткувала новий етап української прози. З одного боку, це була психологічна проза, що містила акценти з зовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. А з іншого, ця проза ілюструвала й обстоювала нові ідеї, ідеї емансипації і фемінізму"2.

Повість змальовує проблеми людини — жінки у суспільстві.

У центрі повісті сім'я Ляуферів, яка є заможною і виховує чотирьох доньок та сина. Найбільша увага надається сину, адже він майбутня опора батьків та родини: Сина любив вiн несказанно, ба навiть обожав. «Се буде гординя мого життя, свiтило цiлої родини, се чоловiк будучини!"3 (7)

Дівчата ж лише вигідна партія. Батьки використовують своїх доньок як розмінну монету для вигідних справ, їх зовсім не хвилює почуття дівчат чи їхнє ставлення до своїх чоловіків.

Вони повинні підкорятися волі батька, чоловіка:

Жiнка — то молодий кiнь. Почує сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком.

Перед трапом трохи острогiв, перед бар'єром — удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! (32)

Проте серед такого суспільства з’являється дівчина, котра виступає проти таких постулатів. Олена Ляуфер — донька лісового радника. Висока, ставна із сніжнобілим лицем і золотими косами, з супокійними лагідними очима. (20)

Вона не хоче коритися волі батьків і не бажає виходити заміж, лише тому, що це вигідна партія. Вона прагне зовсім іншого, свободи і волі, знаннь, освіти, щасливого життя. Звісно, вона не проти заміжжя, просто вона хоче кохати і бути коханою. Але усі молоді люди які їй трапляються на життєвому шляху, не розуміють і не сприймають її поглядів, та і навіть рідна мати не хоче її почути, а тільки хвилюється через те, що вона відлякує своїми думками чоловіків.

Юрбою окружали її мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i перечилась, що тiльки — боже, змилуйся! Бесiди пекучi, — немов залiзо, небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке. (7)

Дуже лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi радникова так обережно стерегла, та й внiс її в країну смiшливостi й безумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що її донька розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь рiвноправнiсть мiж мужчиною i жiнкою!!! (8)

Устами головної героїні говорить сама авторка, вона намагається показати, як це дико і жорстоко звучить, що чоловіки завжди лишаються керівниками у всьому і вирішують за жінок. Вона намагається донести просту істину — усі ми найперше люди. Провідна ідея Людини гостро лунає у цьому творі. Ольга Кобилянська звертає увагу, не на чоловіків чи жінок, а на те, що усі підкоряються одним і тим ж правилам життя, кохання, щастя, любові.

Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. — слова Олени до Стефана Лієвича. (17)

Адже людина — лиш людиною! — доказував лiкар. Розмова лікаря і пана Епамiнондаса. (20)

Бiда ломить i залiзо, а ви лиш людина. — слова лікаря до Олени. (22)

Нiколи, пане докторе, — відповіла опiсля з супокiйною гордiстю. — Власне для того, що я людина. (23)

Також у цьому творі відчутний вплив німецької філософії - філософії Ніцше. Саме його надлюдину, а точніше романтичну надлюдину створила у цій повісті Ольга Кобилянська. Адже головна героїня, є настільки сильною, що зможе протистояти складним обставинам і виборювати своє місце під сонцем. Якщо ж у Ніцше, надлюдина є будь ким, то у Кобилянської - це жінка. У її творі головна героїня — жінка, постає вільною та незалежною, сміливою. Як пише Соломія Павличко: «Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою. «Негативність» чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі"1.

Остап Луцький, котрий, як ціле його покоління, полюбляв ставати в ніцшеанську позу, напише про Кобилянську й Ніцше: «Дві великі прикмети філософії Ніцшого відбились в творчості Кобилянської: гордість і аристократизм"2.

Адже у творі не представлено також сильного чоловічого образу, усі герої - чоловіки надто, слабкі для того, щоб боротися за все. Чи то можливо через, те що їх такими показала авторка. Чи через те, що у тогочасному суспільстві не потрібно було завойовувати жінку, адже вона сама нічого не вирішувала.

Авторка змальовала Олену, як сильну особистість, показала її погляди на життя, її вірування, її думки. Та навіть у такому складному суспільстві, яке не розуміє дівчину є люди які не тільки сприймають, а і підтримують її думки. Таким був — Стефан Лієвич. Людина, яка бачила, як ставляться до жінок за кордоном, тому він і допомагав Олені, бо вважав, що жінки в переважній більшості в глибокім сні остаються.і мало журяться про свою самотність, але їх треба розбудити. (17) Між ними виникає приязнь, а пізніше і кохання, адже він щиро поділяє її думки, а не віддає данину моді, що він був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники…, не гнувся, а прямував безоглядно… до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної. (29)

Чи був цей молодий чоловік ідеальним? На жаль, ні. Олена зі своїм критичним, аналітичним розумом це прекрасно усвідомлює. Вона зізнається своїй старшій товаришці Маргареті, що був нудний педант, був заздрісний, був гарячка. А ще мав спадкову схильність до пияцтва. Однак ми любились, і, віруючи в нашу любов, ми думали це лихо перемогти — говорить дівчина. (30)

Здавалося, їхній союз приніс би радість усім, та на жаль не судилося. Стефан помирає, набравшись десь у шпиталі тифу.

Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! (20)

І усе втрачає для дівчини сенс. Навіть, її боротьба з суспільством відходить на інший план, бо вона вже не бачить свого майбутнього. Покохати ще раз? Ні, вона не зможе, а виходити заміж без любові - це не для неї. Тому єдиний шлях, який вона бачить для себе, це заробляти самостійно і провадити тихе та спокійне життя. Проте, через пияцтво та розгульний спосіб життя улюбленого сина, родина втрачає своє фінансове забезпечення. І сім'я Ляуферів тепер ж бачила для себе єдиний порятунок у вдалому заміжжі Олени. Але для неї такий шлях був заказний: вона продовжує любити свого померлого нареченого, а життя з нелюбом, та ще й з таким, для якого жінка — лише господиня і розвага, — не допускає.

У ції перепитії подій авторка хоче показати залежність жінки від чоловіка, її несамостійність, тобто, зі смертю коханого Олена втрачає свій шанс на щастя, але не втрачає віри в те, що вона зможе бути вільною, самостійно заробляти на життя: хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами… (25)

Лиш батько та мати категорично проти, це ж ганьба для сім'ї, щоб донька була самостійною, донька. Тому батько твердо вирішив видати заміж доньку за місцевого багатія, котрий вже поклав око на Олену. Та дівчина і тут виявляє свій міцний характер і пише листа з відмовою до потенційного нареченого. Один із персонажів навіть висловлює жаль, через те, що Олена лише жінка.

Якби вона була хлопцем! — почав наново лiкар, — були б з неї i вийшли люди. А так жiнка… що почне жiнка з надвишком розуму при горшках i мисцi? (19)

Та напевно доля вирішила випробувати на міцність Олену, адже через деякий час трапляються нові нещастя: через нерозділене кохання застрелився Герман — Євген — Сидор, брат Олени, прогулявши батьківські гроші і залишивши сім'ї купу боргів, а батько через несумлінне ведення справ позбавлений посади і пропиває залишки сімейного бюджету.

Тому родина Ляуферів, щоб якось вибратися з такої складної ситуації, змушена переїхати на село, орендувати землю і тяжко працювати, щоб якось утримувати себе. Так минає п’ять років. Дівчина майже не змінилася, така ж гарна і приваблива, проте біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. (32)

Тут, у селі Олена, мовби відчуває якесь полегшення. Її більше не примушуть виходити заміж, а про померлого коханого вона намагається не думати. Лише одне гнітить дівчину, як покращити своє фінансове становище? Адже доля дає дівчині фінальне випробування, зять, у якого орендувала родина землю, змушений був її продати, а новий господар вирішує газдувати сам. Таким чином сім'я у безвиході, без засобів існування, без підтримки, а тепер і без помешкання. Олена намагається придумати вихід з ситуації і доля надає їй такий шанс, але ставить перед складним вибором врятувати свою сім'ю від бідності чи і надалі відстоювати свої погляди. Адже, щоб якось допомогти своїй родині вона повинна — вийти заміж за заможного чоловіка, щоб забезпечити хоч якесь майбутнє своїм родичам.

Сестра Ірина проти такого рішення Олени, вона намагається довести їй, що є вихід інший, не обов’язково жертвувати собою. Та дівчина залишається непохитною.

Єдиним кандидатом на роль свого чоловіка вона бачить лише лісничого — Фельса. Цей чоловік сильний і гордий, любить читати книги, добрий господар, його поважають на службі, він лагідний та уважний. (37)

Та щоб він став її мужем, вона повинна якось привернути його увагу і закохати у себе. Тому вона влаштовує справжні лови на нього, захоплює та зачаровує його. Ця гра їй до вподоби, з’являється азарт та блиск в очах. Проте іноді, у неї з’являються певні сумніви щодо своїх дій: — Боже милий, що я дiю? — прошептала нараз i стала, немов укопана… — Iти? Iти! — вiдповiла опiсля наче не своїм голосом. I її уста усмiхнулись у несказаннiм огiрченню. Так, вона все до чогось придатна… (39)

Та Фельс і сам закохався у молоду дівчину і вже в захопленні від неї. І Олена майже повірила, що це любов. Нова любов на яку вона так довго чекала.

Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?.. (38)

Та Олена швидко зрозуміла, що це зовсім не любов. Це просте захоплення, яке минуло майже миттєво і майже безболісно. Лише зайвий раз показало їй, що покахати ще раз щиро і віддано, вона не зуміє.

Любов має те в собi, що наколи походить вiд симпатичних осiб, викликає i в нас настрiй, подiбний до любовi… (38)

Тому дівчина вирішує, що буде його поважати та цінувати як чоловіка, говорить собі, що якщо людина віддається почуттям, то це цілком хороша позиція, вона мовби переконує саму себе, що все робить правильно, що вона поважає Фельса, що він буде для неї хорошим чоловіком.

І вона усіма засобами дає зрозуміти йому, що він є їй небайдужий.

Фельс, побачивши прихильність Олени до нього, починає їй коритися, виконувати кожну її забаганку, їй це зовсім не подобається.

— Олено!

— Що ж?

— Я не знаю. Я…

— I я не знаю… — вона усмiхнулась насилу.

— Оленочко!.. — повторив вiн.

— Бажаєте чого-небудь?..

— Так. Се бачте… ви…

Вiн її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливiсть й вона задрожала на цiлiм тiлi.

— Iдiот! — виривалося на її устах, однак вона змовчала.

— Ви знаєте, що ви такi гарнi-гарнi…

Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав її палко до себе. Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фiзична вiдраза.

— Тихо! — кликнув вiн у сильнiм зворушенню. — Я вас люблю, Олено; не завдавайте менi болю!.. (42)

Але коли Фельс їй освідчується, то відтурює його різко і грубо, сама нерозуміючи чому так чинить.

Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неї заiскреними очима.

— Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жiнкою! — сказав вiн пристрасно.

Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко створеними очима, з дрожачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали пiд нею, i вона не змогла уст одтворити.

— Олено, дорога, вiдповiджте менi!

Вона мовчала.

— Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце.

Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця її руки та шукав її очей. Вона вiдвернула голову вiд нього.

— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жiнкою? Не хочете?

Минула мала хвилина, в часi котрої чути було лише її важкий вiддих. (43)

В цю мить, дівчиною володіють різні відчуття. Вона не хоче бути нечесною з Фельсом, але розуміє, що в тому, що він вибрав її за свою дружину, чисто її вина. Вона потрапила у пастку, у власну пастку.

— Коли так, то простiть!

— Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу… — вирвалося з її уст.

А вiн, почувши се, вже пiрвав її в свої обiйми, покривав смертельно блiде її лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi любовнi слова, смiявся…

Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам’я… (44)

Олена вирішує не відступати від вибраної цілі і все довести до кінця. Її родичі у захваті, адже тепер їм не доведеться вести такий убогий та складний спосіб життя, лише одна сестра — Ірина усе розуміє. Вона хоче відмовити Олену від таких намірів. Та усе вже вирішено. Тому Ірина просто у розпачі, в останню ніч перед весіллям чути лише її плач.

Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а крiзь створене вiкно долiтав iз саду спiв соловiя. А як вiн спiвав, виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихої ночi! Здавалось, немов старий лiс дубовий, i тихе село, i все, сповите в синяво-срiбне свiтло мiсяця, причаїло дух та прислухувалось пiснi… Лише старий годинник iшов собi своїм спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач…

Не плач, Iринко!

Я не плачу…

Плачеш…

— Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю?

— Менi серце пукає, я не можу… I знов тихо, i знов плач, лише тихший, розриваючий серце.

— Iринко!

— Завернись, Олено!..

— Пощо? Се не мало б цiлi…

— О, боже, боже, боже!

— I що ж на тiм, Iринко? — прошепотiла скоро Олена. — I я, i ти, всi дiстанемо пристановище… (45)

В день весілля усі щасливі та радісні, навіть до пані радникової повернулася колишня гоноровість та пихатість, тільки Iрина, котра нинi так успосiблена, одначе була б на похоронах. (47)

Молода ж чекає на прибуття нареченого. У це момент Олена розриває листи від коханого Лієвича, мовби нищить усе, що було перед тим, руйнує колишнє життя. І лише останній лист, вона перечитує ще раз. Ще раз згадує все, що попрощатися назавжди з минулим.

Се були послiднi слова Стефана, писанi до неї.

Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опiсля викривила їх в якусь гiрку усмiшку. Пристрасно притисла вона письмо до уст i подерла його на дрiбнi кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вiкна i, спершись, закрила лице руками… (49)

Єдине чого вона зараз бажала, це, щоб Фельс не приїжджав, не хотіла бачити його, ні чути. Та ось він приїхав, чує як він піднімається до неї, як зараз увійде…і дивне відчуття прокинулося в ній:

Її очi спинились тривожно на дверях… вiн зараз увiйде. Iсусе Христе! Їй бренить щось у вушах, а в горлi давлять її корчi. Всi нерви напруженi. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її - одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цiлої глибини своєї душi! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи — його? — Адже вона винувата! Сама, самiська вона… I чим вона оправдається? Що вона людина?..

Вона заллялась несамовито смiхом.

… Приклякнувши до землi, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увiйшов вiн, пiдняла руки, немов би просила рятунку.

Вiн пiдвiв її i притис до грудей.

— Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усi дiвчата перед шлюбом!!. (52)

Висновки

У нашій курсовій роботі я досліджувала початки українського фемінізму за повістю Ольги Кобилянської Людина.

Фемінізм як явище в українській літературі зародився наприкінці XIX століття і одразу ж привернув увагу таких молодих письменниць як Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка, Анна Павлик, Леся Українка. Становище жінки у тогочасному суспільстві було надзвичайно складним, адже жінки порівняно з чоловіками не мали жодних прав. Вони зобов’язані були підкорятися спочатку волі своїх батьків, а потім і чоловіків. Тому така діячка як Ольга Юліанівна не могла залишатися осторонь цієї проблеми. Вона активно підтримувала жіночий рух і її перші твори спрямовані висвітлити цю проблематику.

Найпершим твором письменниці була повість — Людина. Твір описує проблему розумної жінки Олени Ляуфер. Котра відстоює права жінок і висловлює бажання заробляти самостійно на життя. Та на жаль такі її погляди не підтримуються суспільством. Більше того, Олена — уособлюючи собою тип нової жінки опиняється поза межами суспільства, стає його проблемою та зіштовхується з незрозумілістю та ворожістю, оскільки погляди та думки які вона сповідує, залишаються незбагненими та чужими для усіх. Її не підтримують чоловіки, бо для них єдиним прийнятним способом реалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія жінки була немислимою. Її не підтримують жінки, бо й самі звикли й утвердились в ролі господинь та хранительок домашнього вогнища.

Але Олена все одно намагається боротися. Та лише коли людина, котра її підтримувала і котру вона кохала, помирає, вона розуміє, що погоджується з таким станом речей і жертвує собою, щоб врятувати свою родину від бідності. Вона виходить за нелюба заміж.

Фемінізм Ольги Кобилянської відкрито проглядається в поглядах головної героїні, в її бажанні жити по — новому. Але ця жіноча емансипація відступає та підкоряється моральним цінностям та якостям. Адже, дівчина погоджується на заміжжя не через слабкість волі та характеру, вона лише хоче знайти вихід із складної ситуації. Цей крок — вияв її людяності. Прояв того, що вона справді - Людина.

Список використаної літератури

1. Агєєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації, Київ: Либідь, 2001. — 264 с.

2. Бабич Н. Образ матері в контексті особистої і письменницької долі Ольги Кобилянської // Науковий вісник Чернівецького університету. — Вип. 545 — 546. — Чернівці, 2011. — 308 с.

3. Бабишкін О. Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість: Львів: Кн.- журн. вид — во, 1963. — 192 с.

4. Гнатюк Михайло. Ольга Кобилянська в осмисленні Івана Франка // Науковий вісник Чернівецького університету. — Вип. 545 — 546. — Чернівці, 2011. — 308 с.

5. Гузар З. П. Вивчення творчості Ольги Кобилянської. — К., 1978. — 198 с.

6. Дорошевич О. Підручник історії української літератури. — Харків — Київ: Книгоспілка, 1947. — 364 с.

7. Забужко О. Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — 2-е вид., виправл. — Киїів: Факт, 2007. — 640 с.

8. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. — Львів: Літопис, 1999. — 336 с.

9. Історія української літератури. Кобилянська та її повість Людина. — К., 2003. — 205 с.

10. Історія української літератури, кінець ХІХ — початок ХХ ст. (у двох книгах). -Київ: Либідь, 2006. — 203 с.

11. Кобилянська Ольга. Твори: У 5 — ти т. — Т.5. — К.: Держлітвидав України. — 1963. — 768 с.

12. Кобилянська Ольга. Слова зворушеного серця: Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади. — К., 1982. — 360 с.

13. Кобринська Н. Жінка та свобода // Вибрані твори. — К., 1980. — 382 с.

14. Ковалик М. Ольга Кобилянська і Леся Українка: концепція модерної жінки // Науковий вісник Чернівецького університету. — Вип. 545 — 546. — Чернівці, 2011. — 308 с.

15. Козій Д. Духовне обличчя Ольги Кобилянської // Наша культура. — 1937. — Ч. 11. — 427 с.

16. Літературознавчий словник — довідник/ Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К., 1997. — 456 с.

17. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. -Київ: Либідь, 1999. — 491 с.

18. Поліщук Надія. Предивна гра психічних струн. — К., 1994. — 45 с.

19. Савчук Б. Жіноцтво в суспільному житті Західної України. — І - Ф., 1999. — 125 с.

20. Франко І. З останніх десятиліть XIX віку // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984, — Т. 41 — 529 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой