Проблема гідності та честі фізичної особи з позиції їх цивільно-правового регулювання

Тип работы:
Диссертация
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи

1.1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз

1.2 Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності

1.3 Співвідношення категорій «гідність», «честь» і «ділова репутація»

Розділ II. Гідність та честь як суб'єктивне право фізичної особи, яке забезпечує її соціальне буття

2.1 Поняття, природа та сутність суб'єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі

2.2 Здійснення суб'єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла нагальна необхідність у формуванні правового механізму, який забезпечуватиме ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб'єктивних прав та інтересів.

Прийнята в 1996 році Конституція України, що намітила основні шляхи такого прогресу, потребує не тільки переосмислення цілого ряду теоретичних проблем, пов’язаних із правами людини, а й створення єдиної законодавчої бази, спрямованої на реалізацію її положень. Особлива роль у цьому належить цивільному законодавству, покликаному регулювати різноманітні суспільні відносини, у тому числі й відносини, пов’язані з проблемою духовних цінностей особи (гідності, честі, ділової репутації тощо), які є основою її життєдіяльності.

Без перебільшення слід констатувати, що основне джерело цивільного законодавства — ЦК України є одним із найнеобхідніших в умовах тривалого процесу з його реформування. Зараз як ніколи гостро відчувається потреба в прийнятті нового Кодексу, оскільки нині діючий ЦК УРСР, який уведено в дію ще 1964 року, давно вже не відповідає умовам розвитку суспільства, які змінилися. Одночасно не слід забувати, що саме зараз, коли завершується робота щодо прийняття нового ЦК України, очевидною є можливість для переосмислення цілого ряду проблем як теоретичного, так і практичного характеру.

Однією з найактуальніших проблем правознавства є вдосконалювання правового механізму забезпечення основних прав і свобод фізичної особи, до числа яких належить і право на гідність, честь і ділову репутацію.

Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. Автори нового Цивільного кодексу України права на ці цінності особи визначають як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу гідності кожного у статті 290 також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення.

Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, з метою надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розглядуваної проблематики та викликають необхідність його комплексного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення питань визначення й інтерпретації в праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України, визначення й конкретизація в цьому аспекті дієвих правових засобів їх здійснення й реалізації, а також розроблення і внесення пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері регулювання особистих немайнових відносин.

Відповідно до цього в дисертації головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань:

— історико-правове дослідження ідеї про гідність і честь та виявлення факторів, що мають істотне значення як для характеристики цих цінностей, так і для властивих їм закономірностей існування та розвитку;

— визначення понять гідності та честі як об'єктів цивільних правовідносин;

— з'ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення;

— виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи;

— з'ясування правової природи права на повагу гідності та честі фізичної особи;

— розроблення поняття суб'єктивного права особи на повагу гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням;

— розроблення й обґрунтування теоретичних та практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

Об'єктом дослідження є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірності їх розвитку.

Предметом дослідження є історичні пам’ятки джерел світової та вітчизняної інтелектуально-правової спадщини стосовно гідності та честі людини, система нормативно-правових актів, що становлять сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність та честь, судова практика та літературні джерела, у яких викладено теоретичні обґрунтування щодо юридичної природи та механізму забезпечення і реалізації суб'єктивного права фізичної особи на гідність та честь.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження насамперед складає діалектичний метод пізнання правових явищ. Результатом його використання є виявлення якісно нової характеристики гідності та честі фізичної особи як «найвищої соціальної цінності» на противагу «класовій», що є підтвердженням постійного еволюційно-діалектичного розвитку їх змісту, який безпосередньо відбиває рух і зміну соціального життя суспільства.

Ці фактори визначають і нові тенденції існування і соціального призначення гідності та честі особи, що пов’язані з пошуком шляхів удосконалення механізму правового впливу на особисті немайнові відносини, а також з виявленням необхідних правових засобів реалізації гідності та честі особи та визначенням оптимального співвідношення всіх соціальних регуляторів як інституціонального (правові норми), так і неінституціонального (моральні норми, звичаї, традиції тощо) характеру.

У процесі дослідження гідності та честі фізичної особи використовувалися такі діалектичні категорії: «конкретне й абстрактне», «явище і сутність», «зміст і форма», «структура й елементи», «ціле і частина» тощо.

У роботі також застосовувались історико-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний і ряд інших загальнонаукових і спеціальних методів дослідження.

Пізнання гідності та честі як правових явищ перш за все передбачає визначення їх генезису в тих чи інших умовах історичної епохи, а також основних етапів подальшого розвитку та зміни їх правового статусу в процесі цього розвитку. Єдність історичного і логічного методів дає можливість не тільки констатувати ці обставини, але й розкрити об'єктивні закономірності їх розвитку, виявити його тенденції та передбачити перспективи змін і перетворень.

Системно-структурний підхід до вирішення питання понять гідності та честі, передбачає комплексне дослідження, яке потребує насамперед з’ясування якостей системності та структурно-функціональних залежностей самих цих явищ. Цей метод дозволив розробити визначення гідності та честі особи з урахуванням як об'єктивного, так і суб'єктивного змісту. Як і будь-який інший правовий феномен, і гідність, і честь є об'єктивними через закономірність їх виникнення та загальні тенденції розвитку. Але, з іншого боку, вони суб'єктивні, оскільки являють собою продукт людської свідомості та діяльності, що й свідчить про необхідність їх комплексного пізнання. Це не поодинокий приклад використання вищевказаного методу, який, по суті, орієнтує та спрямовує весь дослідницький процес.

За допомогою формально-юридичного та порівняльно-правового методів у дисертації проаналізовано багато правових систем, які закріплюють положення стосовно гідності та честі. Крім того, їх застосування дало змогу виявити особливості цих цінностей особи та розробити їх визначення.

Науково-теоретичну основу дослідження складають праці таких видатних цивілістів, насамперед «золотого віку»: Є.В. Васьковського, В. М. Гордона, Ю. С. Гамбурова, К.І. Малишева, Й. О. Покровського, Г. Ф. Шершеневича, С.А. Бєляцького, а також їх попередників Д.І. Меєра і О.П. Куніцина.

Новий ЦК України та дослідження, що з’явилися в сучасний період, дозволили об'єктивно оцінити значущість багатьох положень, розроблених у працях таких учених у галузі теорії права, цивільного права, як: М. М. Агарков, С.С. Алєксєєв, М.І. Бару, А.В. Бєлявський, Д.В. Боброва, С. М. Братусь, Д.М. Генкін, В. П. Грибанов, О. В. Дзера, А. С. Довгерт, А.А. Єрошенко, О. С. Йоффе, О. О. Красавчиков, Л. О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцова, М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, А. В. Малько, І.Б. Новицький, О.А. Підопригора, М. А. Придворов, О.А. Пушкін, Л.К. Рафієва, З. В. Ромовська, В. О. Рясенцев, В.І. Сенчищев, О.П. Сергєєв, К. А. Флейшиц, С. А. Чернишова, Я. М. Шевченко, Л. С. Явич та ін.

Значний внесок у розроблення понять гідності та честі зробили і представники філософської думки: В.А. Блюмкін, С.А. Серебренікова-Миготіна, І.Р. Стрем’якова, А.Ф. Шишкін, В. А. Малахов та ін.

Зроблені в роботі висновки базуються на результатах досліджень, проведених зарубіжними вченими, такими як М. Оссовська (Maria Ossowska), Ч. Л. Бербер (Barber C.L.), Б. Мандевиль (Mandeville V.) та ін.

Заслуговують на особливу увагу дослідження сучасних вітчизняних цивілістів з проблем гідності, честі та ділової репутації, до яких слід віднести: С.І. Шимон, В.П. Паліюка, О. В. Кохановську, Р. О. Стефанчука, С.І. Чорнооченко, Л. В. Красицьку, а також російських учених А.Л. Анісімова, О. М. Ерделевського, І.Л. Марогулову та ін.

Незважаючи на те, що в науковому світі досягнуто певних результатів у дослідженні даної проблематики, вона є відносно новим явищем у сучасних реаліях життя суспільства, тому що змісту права на гідність і честь властивий постійний розвиток, який безпосередньо відбиває рух і зміну його соціального життя. Досвід же вищезазначених дослідників складає основу кумулятивного процесу в пізнанні цих явищ правової дійсності.

Нормативну основу дослідження склали міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права тощо).

Крім того, з метою порівняльного аналізу та додаткової аргументації на підтримку окремих результатів дослідження дисертанткою використовується національне законодавство різних держав, зокрема, Цивільні кодекси України, Російської Федерації, Німецьке Цивільне Уложення, Конституції України, Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Узбекистан, Республіки Таджикистан та ін. держав, Проект Цивільного кодексу України, відповідні постанови Пленуму Верховного Суду України.

Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи

Відповідно до ст. 3 Основного Закону нашої держави людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У рамках цього дослідження виникає питання: а як зазначена конституційна норма відбивається на стані цивільного права й законодавства України, які регулюють відносини з приводу честі та гідності, оскільки таке положення в історії їх розвитку введено в дію вперше? У свою чергу, вирішення цього питання багато в чому залежить від того, з якими, власне, поняттями ми маємо справу? Чи достатньо чітко вони визначені в правових текстах, і насамперед у законодавстві? Чи існує зв’язок між поняттями «честь» і «гідність», чим вони семантично відрізняються і як диференціюються? Чи кожний суб'єкт цивільного права може бути носієм честі й гідності та чи однаковою мірою?

Розгляд усіх поставлених питань дозволить не просто виробити юридичні поняття цих цінностей, а й визначити їх становище у сфері дії права, що і входить до завдань дисертації.

1.1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз

Гідність і честь — цінності, що є предметом вивчення й дослідження ще з давніх часів представниками різних наукових напрямків. Філософи, приміром, розглядають честь і гідність як культурно-антропологічний феномен [20, с. 215]. Педагогів і психологів вони цікавлять як певні почуття людини [48, с. 24]. Філологи досліджують гідність і честь в аспекті морально-естетичної лексики [171, с. 39−43]. Є вони й об'єктами соціально-етичних досліджень як моральні цінності та певні категорії [190, с. 5]. Проблема честі й гідності займає немале місце в гуманістичних світоглядах громадських і літературних діячів, наприклад, у Шекспіра [106, с. 47−65]. Актуальні вони й для юристів, які займаються їх дослідженнями в аспекті об'єктів правової охорони. Ураховуючи ці обставини, дослідники обґрунтовано відзначають їх полісемантичний характер [207, с. 10].

У якій би іпостасі не виступали честь і гідність, вони є категоріями історичними, що свідчить про таку важливу якість їх правового статусу, як можливість його зміни на тому чи іншому етапі розвитку суспільства стосовно до суб'єктивних прав і обов’язків їх носіїв. Не випадково деякі вчені свої дослідження з цієї проблематики проводять у суто історичній ретроспективі [117, с. 36−38; 171, с. 39−43]. Крім того, за характером багатьох робіт можна простежити мінливість правового становища честі та гідності залежно від того чи іншого історичного забарвлення. Для цього не треба брати за основу великий проміжок часу, достатньо останнього десятиріччя, багатого на різноманітні історичні події. Так, наприкінці 90-х років XX століття дослідники виявляють особливості правового статусу честі, гідності та ділової репутації стосовно до підприємницької діяльності [32, с. 10; 49, с. 101, 107], в окремих випадках паралельно торкаючись іміджу, культури й особистості ділової людини [24, с. 203], а наприкінці 80-х років цього ж століття законодавство не знало такого поняття, як ділова репутація, об'єктами досліджень були трудова честь і підвищення ролі людського фактору в прискоренні соціального й економічного розвитку [118, с. 88−91], і ставилося питання про посилення правового захисту честі й гідності радянських громадян [140, с. 50−51]. Саме в цей період не етично звучало б формулювання назви статті у вигляді запитання «Почому нині честь і гідність?» [60, с. 13−15]. Прикладів такого роду можна навести безліч, тому для визначення юридичної природи гідності та честі видається доцільним дослідження наукової думки не тільки в сучасному контексті, але й у контексті історичному.

Як зазначається в правовій літературі, зростання інтересу до історичного минулого України є важливим показником зрілості вітчизняної наукової думки [73, с. 110].

Однак питання щодо емпіричної підстави ідеї про честь і гідність, зокрема щодо її історичних коренів, має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки дозволяє виявити загальну тенденцію її розвитку, механізми переходу від однієї системи цінностей до іншої, конкретні форми їх взаємодії.

У філософських джерелах відмічається, що історично поняття про честь виникло насамперед як відображення родової та станової диференціації людських спільнот. Це знаходить прояв у тому, що людина відповідно до первісних уявлень про цю цінність не повинна робити того, що принижує гідність даного роду чи стану [96, с. 183]. До періоду первісного суспільства відносять виникнення етичних уявлень про честь і в юридичній літературі [110, с. 6]. Надалі розуміння честі поповнювалося все новим і новим змістом. Її діалектичний характер чітко простежується в роботі польського філософа і соціолога, фахівця в галузі теорії та історії етики М. Оссовської «Рицар і буржуа» [138, с. 528].

Аналізуючи витоки розвитку ідеї про честь, М. Оссовська, обґрунтовано використовуючи пам’ятки стародавньої культури (і в першу чергу гомерівські поеми, приміром «Іліаду»), дійшла висновку про те, що ця ідея досягла свого домінуючого значення в так званій рицарській етиці, корені якої сягають ще епохи троянських воєн (бл. 1240 г. до н.е.) [68, с. 67−68]. Висновки цього вченого з огляду на їх велику практичну значущість широко використовуються як у філософських джерелах, так і в юридичній літературі [7, с. 6−7; 96, с. 184].

Підкреслюючи основні риси рицарського образу, М. Оссовська відзначає головну, стрижневу рису гомерівського героя, рису, від якої залежать усі інші, — це турбота про честь, прагнення до слави та відзнаки. На обґрунтування свого висновку вона посилається на книгу Т. Синка «Досконалий грек і римлянин», у якій червоною ниткою проходить думка про те, що «весь соціальний порядок гомерівського дворянства заснований на відданні один одному шани» [268, с. 9; 138, с. 42].

Об'єктом дослідження М. Оссовської є і класична монографія Т. Веблена під назвою «Теорія дозвільного класу», у якій автор відмічає деякі риси характеру, тісно пов’язані з уявленнями про честь тих, хто стоїть на вершині суспільної скали. Це особливо сильний в ті часи осуд порушень укладених під присягою договорів, осуд невдячності та залишення друга в біді. Оскільки в цій ієрархії цінностей честь — найвище благо, то добровільне приниження — така величезна риса, яку не шанувати важко (автор має на увазі пощаду ворога, що скорився). Однак до найважливішого результату дослідження «гомерівської Греції» з точки зору позначеної дисертантом тематики слід віднести не факт притаманного еллінам високорозвиненого почуття, а те, що вже в цей стародавній період (кінець II тисячоліття до н.е.) вони оперували багатьма правовими поняттями, у тому числі й поняттям «честь»: «тіме» в них означало особисту честь, почесне право-претензію [162, с. 37].

Будоражили уми уявлення про честь і таких видатних філософів Греції, як Платон і Аристотель [7, с. 6].

Як відзначає М. Оссовська, герої Гомера були передусім взірцями воїнів, носій же честі в Аристотеля, наприклад, керувався нормами, обов’язковими і у воєнний, і в мирний час. Але в обох випадках найбільше зовнішнє благо для людини — це її честь [138, с. 55]. Як і в Гомера, честь в Аристотеля передбачала постійне прагнення до переваги. До такого самого висновку приходять і юристи, аналізуючи точки зору класичних філософів Греції на честь [7, с. 7]. Торкаючись характеру поглядів Платона стосовно досліджуваного явища, вони слушно зауважують, що цей мислитель вважав честь нерозривно пов’язаною з правом, а тому втрата честі, на його думку, повинна спричинити втрату всіх прав. Підставу всякої честі він бачив у прагненні до ідеалу [7, с. 7].

Носієм честі, з обґрунтованого погляду М. Оссовської, був і спартанський воїн (з історичних джерел видно, що Спарта існувала у VIII-VI ст. до нашої ери) [68, с. 110].

Дисциплінованість, уміння переносити біль, зневага до смерті (померлого родича дозволялося оплакувати тільки 11 днів), необхідна на війні здатність швидко приймати рішення, скромність, некорисливість (спартанцям заборонялося мати золото й срібло), а передусім мужність — ось чого вимагали від спартанця.

Порівнюючи орієнтації, що живили ідею про честь героїв Гомера і спартанців, слід зазначити, що й ті, й інші були носіями деяких чеснот, котрі передавалися з покоління в покоління і до цього часу характеризують поняття честі. Як слушно зауважує М. Оссовська, твори Гомера були засвоєні пізнішими поколіннями, ставши чимось більшим, ніж просто літературними джерелами. На обґрунтування такого висновку вона наводить у своєму дослідженні вислів знавця грецького епосу Т. Синка, який порівняв роль «Іліади» й «Одиссеї» для грецької культури з тією роллю, що в християнській Європі відіграла Біблія. Як відмічає автор, у цих творах «ми маємо справу із суспільством, у якому могутня верхівка створила стиль життя, визнаний одноплемінниками гідним і таким, що викликає захоплення» [138, с. 72]. Такий само стиль життя був характерним і для стародавніх римлян, а тому не випадково дослідники відзначають, що «…рівною мірою на етичних вагах римлян честь переважувала закони» [256, с. 9−23; 7, с. 6]. Таким чином, уже в цей стародавній період розвитку людства гідність і честь мали соціальні корені.

І відмічене І. Екштейном вищенаведене значення честі, і те, що вона, на думку сучасників, була «імпульсом усяких вищих прагнень і слугувала спонукою до подвигів» [7, с. 6], не повною мірою відбиває її роль у суспільному житті того стародавнього періоду розвитку людства. Із юридичних джерел видно, що честь була не тільки «аристократичною пихою», а поступово ставала об'єктом правової охорони за писаним правом («jus scriptum») замість права неписаного («jus non schriptum»), за яким вона захищалася через санкції приватної помсти з боку потерпілого та його родичів. Учений-романіст І.Б. Новицький відмічає, що «у міру зміцнення держави й ускладнення господарського життя стали практикуватися угоди між правопорушником і потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом; ці угоди були санкціоновані правом (система добровільних композицій). Подальший розвиток привів до того, що застосування помсти було заборонено й було встановлено, що єдино допустимим наслідком є штраф і винагорода потерпілого за шкоду й образу» [127, c. 262].

Свідченням цього становища є така історична пам’ятка права, як Закони XII таблиць (451−452 рр. до н.е.) [67, с. 328], де містилися норми, що закріплювали так звані «приватні делікти». Найважливішим серед них дослідники називають іnjuria, поняттям якого охоплювалися правопорушення, пов’язані з особистою образою [146, с. 207; 127, с. 264; 148, с. 373, 430−431].

Аналіз цього інституту свідчить про те, що основною санкцією за особисту образу був штраф, стягуваний на користь позивача за допомогою пред’явлення цивільного позову. Таким чином, уже в той давній період людської історії честь мала статус об'єкта цивільно-правової охорони й саме тоді було закладено основи її правового режиму як цінності соціального характеру. Надалі система деліктних зобов’язань, яка випливала з «особистих образ», поступово, у міру розвитку суспільних відносин, підлягала вдосконаленню. Стародавніх римлян уже не влаштовував зазначений вище перелік випадків, об'єднуваних поняттям іnjuria, який мав вичерпний характер, і дослідники права відмічають, що замість нього було введено в дію загальне правило, зміст якого полягав у тому, «що всяка недозволена дія, що порушує чиїсь права або інтереси, породжує зобов’язання особи, яка вчинила таку дію у відношенні потерпілого» [127, с. 262].

Уточнюючи це положення, О.А. Підопригора справедливо відзначив, що делікт injuria отримав достатньо широке застосування та з посягань на особисту недоторканність перетворився в делікт, суть котрого полягала в якому-небудь посяганні на особу взагалі [146, с. 207]. Усе це привело до того, що в праві римлян установилася відповідальність за лайку, погрози та публічне приниження — convincinum adversus bonos mores (про що свідчить, приміром, позов у справі про образу особи, пред’явлений поетом Акцієм проти мімічних акторів) [86, с. 233], за складання пасквілів — libellum famosum. Особливе місце займало положення ne quid infamandi causa fiat, що включало випадки моральної шкоди, пов’язаної з посяганням на честь і гідність.

Як необхідний елемент делікту injuria було введено animus injurandi — намір образити. Змінилася і санкція цього делікту: замість твердо встановлених сум штрафу (штрафних такс) вводився штраф, визначуваний у кожному окремому випадку залежно від обставин справи: характеру образи, соціально-економічного стану кривдника і скривдженого, Позов набув характеру так званого оцінного позову — actio injuriarum aestimatoria [127, с. 264−265].

У більш пізній період (81 рік до н.е.) відповідно до закону lex Cornelia de injuriis деякі види injuria (удари, побої, насильницьке вторгнення в дім) стали галуззю кримінального переслідування з наданням потерпілому права вибору між actio injuriarum aestimatoria та delictum publicum (кримінальним переслідуванням).

Таким чином, гідність і честь людини за античним римським правом були об'єктами і цивільно-правової, і кримінально-правової охорони, тобто вже тоді їх правовий статус мав соціальний зміст.

Рицарський етос був притаманний і стародавнім германцям. «Германські народи», — писав Монтеск'є, — були не менше, а навіть більше, ніж ми, педантичні в питаннях честі. Так, найвіддаленіші родичі брали в них найжвавішу участь у справах щодо образ; поняття честі лежить в основі всіх їх кодексів" [138, с. 76].

Аналіз уявлень про честь стародавніх германців свідчить про те, що вони схожі з уявленнями гомерівських рицарів, але не тільки стосовно до етичних норм, використовуваних М. Оссовською. Як зазначає І.Б. Новицький, після поділу Римської імперії на східну й західну частини (V в. до н.е.), остання опинилася під владою германських завойовників. На її території утворилися королівства: Вестготське, Остготське, Бургундське, у яких тривала дія римського права [127, с. 37]. Отже, багато положень класичного римського права мали значення і для врегулювання відносин стародавніх германців, у тому числі й щодо захисту гідності та честі. Аналогічним був і правовий статус цих цінностей.

Честь відігравала велику роль і в становленні особистості на Україні. Вона має статус важливого об'єкта правового захисту з часів Київської Русі, і тому її дослідники слушно зазначають, за цього княжого періоду честь прирівнювалася, а інколи й ставилася вище за такі блага, як життя та здоров’я [207, с. 37].

Так, уже в Руській Правді (Коротка редакція) передбачалася кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди особі в результаті кривди й образи дією (ст. ст. 3, 4, 8) [233, с. 27−29]. Далі правовій статус честі як об'єкта правової охорони поповнювався все новим і новим змістом. І вже Статут князя Ярослава про церковні суди (Просторова редакція) передбачав відповідальність за образу словом на адресу жінки (ст. 30) [233, с. 41−45]. Ще пізніше, у Статутній Двинській грамоті 1397 року, установилася відповідальність за образу «лаєм» бояр і княжих слуг [139, с. 58−67].

Аналіз цих положень показує, що в цей період честь хоч і підлягала кримінально-правовій охороні, та як самостійна правова категорія не виокремлювалася, а сама лексема «честь» у законодавстві не вживалася. Пізніші пам’ятки права свідчать про те, що попередником досліджуваної категорії було поняття «безчестя». Так, у Судебнику Івана III 1497 року [182, с. 54−62], що став основою Судебника 1550 року [182, с. 97−128], цим поняттям охоплювалася ціла низка діянь, пов’язаних з образою словом. Про безчестя йдеться і в Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 рр.) [233, с. 60−83, 95−122, 124−134], які передбачали кримінальну відповідальність за різного роду діяння. Особливо різноманітним було це поняття за Соборним Уложенням 1649 року [139, с. 121−261].

За С.І. Ожеговим, безчестя (застар.) — наруга честі, образа [133, с. 42], і це підтверджує факт, що саме честь була об'єктом правової охорони того стародавнього періоду, незважаючи на те, що як самостійна правова категорія вона не виокремлювалася.

Спостерігаючи за дальшою долею рицарського етосу, М. Оссовська як приклад досліджує образ так званого англійського джентльмена, особливо підкреслюючи, що категорія «джентльмен» повністю збігається з категорією «людина честі». В основу висновків цього автора покладено аналіз книги Ч. Л. Бербера «Поняття честі в англійській драмі 1591−1700 рр.». У XVI столітті, зазначає Бербер, поняття честі поєднується в Англії зі специфічним джентльменським кодексом поводження. У XVII столітті честь вважається виключним надбанням вищого класу, прерогативою дворянства, а слово «честь» уживається в різних значеннях, серед яких особлива увага, на думку цього ж автора, приділяється трьом:

1. «Честю наділений той, хто користується визнанням, повагою, шаною, славою». Це значення слова «честь» автор позначає символом R (reputation — репутація).

2. «Честь розуміється як дещо притаманне самій людині, незалежно від ставлення до неї оточуючих, як сукупність рис характеру, котрі й дають людині право на повагу, — словом, як духовне благородство». Це значення автор позначає символом H (honour — честь).

3. «Поняття честі стосується жінок і розуміється як цнота». Позначається воно символом Ch (chastity) [267, с. 14; 138, с. 144−145].

Саме ці три значення честі з деякими неістотними змінами дійшли до наших днів. Так, у Словнику російської мови С.І. Ожегова поняття «честь» тлумачиться практично так само, як відтворює її Ч. Л. Бербер на період XVI-XVII ст. ст. [133, с. 766−767]. Таке положення є ще одним підтвердженням значущості історичного досвіду попередніх дослідників. На особливу увагу заслуговує висновок цього ж автора, зроблений ним після дослідження 235 п'єс (головним чином шекспірівських) для виявлення вимог, які пред’являлися «людині честі» в ХVII столітті. Так, відтворивши їх розгалужену ієрархію, Ч. Л. Бербер констатує все більшу частоту понять честі, що означали певні риси характеру людини (правдивість, виконання обіцянь, відмова від обману, насильства, віроломства тощо). Такі висновки не дозволяють підтримати думку І.Л. Марогулової про те, що з появою класів в основу оцінки особи кладуться походження, рід, знатність, майнове становище і не беруться до уваги такі моральні якості, як порядність, чесність і т. ін. [110, с. 6].

Дослідження поняття честі в епоху рицарства і джентльменства свідчать про те, що його зміст протягом тривалого історичного періоду розвитку людського суспільства суттєво змінювався, але водночас простежується і той факт, що багато з перелічених вище критеріїв честі мають певну стабільність і притаманні «людям честі» нашого часу. Тобто людство поступово виробило такі уявлення про честь, які знаходяться поза класовими, становими та національними вимірами.

Так, Бертран Рассел підкреслював, що «віра в принцип особистої честі, хоча наслідки її бували нерідко абсурдними, а часом — трагічними, має за собою серйозні заслуги, а її занепад аж ніяк не є чистим здобутком… Якщо звільнити поняття честі від аристократичної пихи та схильності до насильства, то в ньому залишиться дещо таке, що допомагає людині зберегти порядність і поширювати принцип взаємної довіри в суспільних відносинах…» [268, с. 42−43; 138, с. 154].

Досліджуючи честь в аспекті рицарської етики, М. Оссовська приділила увагу і звичаям XVIII століття. На основі аналізу «Байки про бджіл» Б. Мандевіля вона дійшла висновку про те, що це століття найбільш суворо обійшлося з рицарською традицією, оскільки в ній автор, як вважає М. Оссовська, не тільки відзначає корисні результати для суспільства в ході звернення до почуття честі: «Звеличуючи високе походження, ми пробуджуємо в людях гординю і заохочуємо їх до гідних похвали діянь, єдина нагорода за які - слава», а й, характеризуючи у своїй «Байці про бджіл» людей честі, приписує їм велику терпимість до гріха [138, с. 123].

Аналіз вищезазначених поглядів М. Оссовської не дозволяє повною мірою поділити її думку. Погоджуючись узагалі з тим, що XVIII століття відіграло немалу роль стосовно до спадку рицарських традицій, ми не можемо обмежитися тим єдиним джерелом, який узято до уваги дослідником.

У XVIII столітті погляди на честь визначалися не тільки з точки зору дворянсько-монархічного укладу життя [138, с. 123; 226, с. 577−630]. Прикладом слугує робота О. М. Радищева «Бесіда про те, що є син Вітчизни» («Беседа о том, что есть сын Отечества») [174, с. 569−577]. На питання, хто гідний такого звання, автор дає однозначну відповідь: вільна людина, яка любить честь, «без якої вона, як без душі». Аналіз уявлень цього видатного громадського діяча Росії свідчить про їх радикально-революційний характер, оскільки він проповідував рівність всіх людей від природи, боротьбу за звільнення людини з точки зору теорії природного права. Тобто вже в цей період закладалися ідеали вільної людини, до яких ми нарешті звернулися сьогодні, у тому числі й на рівні правових поглядів. Заслугою О. М. Радищева також є те, що паралельно он розвінчує світогляд стародавніх мислителів, приміром Аристотеля, які визнавали носіями честі тільки станову знать.

Досліджуючи правовий статус честі відповідно до вітчизняного законодавства ХVIII століття, слід відзначити обґрунтовану думку юристів про те, що в цей період була особливо помітною тенденція щодо викоренення такого явища, як приниження честі [207, с. 42]. Отже, честь за тих часів мала статус не тільки культурно-антропологічного феномена, а й важливого об'єкта правової охорони. Причому аналіз вітчизняного законодавства цього періоду свідчить про те, що її соціальний характер поповнювався все новим і новим змістом. Наприклад, згідно з розділом VII Конституції Пилипа Орлика 1710 року [233, с. 195] захистові за допомогою важливої юрисдикційної форми — воєнного Генерального Суду підлягала так звана «Гетьманська честь».

Воїнським Артикулом 1715 року [139, с. 264−304], а також «Правами, за якими судиться малоросійський народ» («Правами, по которым судится малороссийский народ») 1743 року [233, с. 205] закріплювалася відповідальність не тільки за вищезазначені різноманітні діяння, пов’язані з безчестям, а й відповідальність наклепників, обмовників, пасквілянтів, осіб, які складали «підкидні листи», тощо. Однак до найважливішого результату дослідження з позначеної проблеми слід віднести той факт, що саме в цей період поряд з поняттям «безчестя» стала застосовуватися лексема «честь». Так, вона прямо використовується не тільки в Конституції Пилипа Орлика, а й при визначенні наклепу в главі ХVIII Воїнського Артикулу 1715 року (арт. 151). Ці нормативні акти, на думку дисертанта, і є одними з перших у вітчизняному законодавстві, відповідно до яких поняття «честь» було введено в юридичну діяльність.

У ХIХ столітті поняття «честь» стало вживатися не тільки в окремих правових нормах. Так, наприклад, розділ десятий Уложення про покарання кримінальні та виправні (Уложения о наказаниях уголовных и исправительных) 1885 року мав назву «Про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб» («О преступлениях против жизни, здравия, свободы и чести частных лиц») [233, с. 280−282]. Аналіз цього джерела свідчить про те, що честь тоді вже мала такий самий правовий статус, як і життя, здоров’я фізичної особи. Крім того, указівки на ці цінності стосовно до приватних осіб, без зазначення їх станової та класової належності, є яскравим підтвердженням соціального характеру названих цінностей.

Незважаючи на те, що честь на досліджуваний період досягла достатньо високого правового статусу, будучи важливим об'єктом як кримінального, так і цивільного захисту, слід все ж відзначити, що саму категорію «честь» було введено в юридичну діяльність тільки на рівні згадок про неї, оскільки ні у відповідному законодавстві, ні в теорії права її поняття не містилися. З урахуванням такого становища Д.І. Меєр слушно зауважував, що «наше законодавство не зводить поняття про честь у ступінь самостійної установи, як це ми зустрічаємо в римському праві й на його підставі - у багатьох законодавствах Західної Європи, а тільки в окремих визначеннях указує випадки, коли настає безчестя і наслідки, що з ним пов’язані» [115, с. 135]. Очевидність такого становища проявляється в ході аналізу чинного на той період законодавства в західних регіонах України, відповідно до яких правовий статус честі як об'єкта охорони істотно відрізнявся від вищезазначеного статусу не тільки механізмом правового захисту, а й тим, що він мав яскраво виражений цивільно-правовий характер у результаті її виділення як самостійної правової категорії. Це пояснюється тим, що західноукраїнські землі протягом 1772−1918 рр. перебували під пануванням Австрійської імперії, основним джерелом законодавства якої було Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року — найкращий зразок юридичної техніки того часу. Так, відповідно до ст. 1330 цього Уложення, «якщо через образу честі заподіяно кому-небудь дійсну шкоду або позбавлення прибутку, то ображений має право вимагати відшкодування шкоди або повного задоволення» [233, с. 361].

Згідно з філософськими уявленнями до сутнісних категорій моральної свідомості, що нерозривно пов’язані з моральними відносинами та моральною практикою і займають центральне місце в системі категорій етики, відноситься разом з честю і людська гідність [170, с. 154]. Маючи таку ж, як і честь, могутню силу, яка значною мірою впливає на людські стосунки, у тому числі й на суспільні відносини, регульовані правом, гідність відіграє не меншу в порівнянні з честю роль і в його системі. Очевидність такого висновку випливає з безлічі правових норм як міжнародного, так і національного права. Досить тільки зазначити, що при прийнятті Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 19 грудня 1966 року насамперед бралося до уваги саме визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, і рівних невід'ємних прав їх як основи свободи, справедливості та загального миру й визнавалося, що ці права випливають з притаманної людській особистості гідності [113, с. 20].

Так само, як і стосовно честі, виникнення етичних уявлень про гідність юристи відносять до періоду первісного суспільства. І.Л. Марогулова зазначає, що цьому сприяли життя первісних людей, їх спільна праця, що вимагала не тільки певної оцінки поведінки кожної особи, а й власної самооцінки [110, с. 6].

В етичній літературі генезис цієї ідеї пов’язується з етапом зародження деяких особистісних характеристик, що, за більш уточненими даними, відповідає епосі розкладу родоплемінного ладу військової демократії (останній стадії пізньородового суспільства). Саме в цей період, на думку філософів, починається процес розкладу синкретичної колективної свідомості людини, а психологічним ядром особистості є самосвідомість — суб'єктивне «Я», самооцінка і - необхідний момент — самоповага [170, с. 43]. І незважаючи на те, що в сучасних юридичних джерелах зазначається, що значення й поширеність військової демократії того стародавнього періоду розвитку людства в літературі перебільшувалися (починаючи з робіт відомого американського етнографа ХIХ століття Л. Моргана), відомості про те, що уявлення про гідність виникли в більш пізній період первісного суспільства, знаходять своє підтвердження. Як відмічають історики, первісний лад, за сучасними даними, охоплює величезний відрізок часу (понад 2 млн. років) і на першій його стадії, пов’язаній з присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти, і лише з ХL-ХХV тисячоліття до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу [66, с. 3].

До перших писемних свідчень притаманних древнім уявлень про гідність людини дослідники відносять давньоєврейські священні книги Танах (грецькою — Біблія), у яких містяться ідеї про цінність і недоторканність людського життя, про рівність людей [160, с. 16]. Пізніше, у VI-V ст. ст. до н.е. ці ідеї обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами Лікофроном, Антифонтом, Алкідамом [86, с. 103−104].

Про те, що повага до самого себе й шанування людської гідності іншого — це не тільки одна з важливих мотивацій етики боротьби, а й важлива правова ідея, притаманна праву давнього періоду, свідчать закони Ману (II в. до н.е. — II в. н.е.) [86, с. 41]. Стинаючись у битві, — проголошують «Закони Ману», — не слід убивати противника ні віроломною зброєю, ні зубчастими стрілами, ні отруйними, ні такими, що мають наконечники, розпечені на вогні. Не годиться вбивати ні того, хто зійшов на землю (якщо він сам залишається на колісниці), ні того, хто склав руки (з благанням про пощаду), ні того, у кого розвівається волосся, ні того, хто сидить, ні того, хто говорить «я твій», ні того, хто спить, ні того, у кого немає кольчуги, ні голого, ні беззбройного, ні того, хто не б'ється, а (тільки) дивиться на битву інших, ні того, у кого зламана зброя, ні ураженого (хворобою), ні тяжкопораненого, ні наляканого, ні того, хто кинувся навтіки [232, с. 288].

К. Маркс тому і визначив гідність як «саме те, що більш за все підносить людину, що надає її діяльності, усім її прагненням вищого благородства» [109, с. 4].

Досліджуючи процес становлення особистості, в основі якого лежить почуття власної гідності, видатний дореволюційний цивіліст Й. О. Покровський справедливо відмічав його безпосередній зв’язок з визнанням особистості носителькою суб'єктивних прав. «Ось тому, — констатує вчений, — у примітивному житті цієї потреби ще немає. Окрема особистість ще надто поглинається суспільством, вона ще слабо диференційована від інших одиниць; вона ще живе тим самим, чим живуть і інші, і „вузол осібності“ в ній майже не існує», що не властиво більш високим ступеням розвитку суспільства, де «посилюється усвідомлення самобутності й осібності кожної окремої особистості та разом з тим починає відчуватися потреба в праві на цю самобутність, в праві на індивідуальність» [149, с. 120−121]. Усе це в сукупності взяте не викликає сумніву в тому, що формування уявлень про гідність почалося ще з витоків цивілізації, а тому дисертант не поділяє висловленої в літературі думки, що «уявлення про честь та гідність не могли скластися ні в первісному суспільстві з його примітивною організацією і високим ступенем залежності людини від природи, ні в рабовласницькому і феодальному суспільствах, в яких основна маса людей була позбавлена елементарних людських прав і піддавалася жорсткій експлуатації та приниженню, була не суб'єктом, а об'єктом права» [254, с. 28−29].

Не оспорюючи того, що в Стародавній Греції й Римі «про честь і гідність раба не могло бути й мови, оскільки раб був річчю…», а «у феодальному суспільстві честь і гідність були привілеєм дворянства…» [245, с. 9], слід відмітити, що ці обставини не тільки не вплинули, а й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про гідність і честь людини, оскільки вони не мали соціального характеру. Розкриваючи питання про корисність порівняльно-історичного методу в праві, французький юрист Жан-Луи Бержель слушно зазначає, що «тільки ті події минулого заслуговують на те, щоб зватися історичними фактами, які визнані суспільною свідомістю» і «враховуватися можуть тільки ті дії, які відгукнулися луною в соціальному середовищі…» [132, с. 212].

Це дослідження показує, що зазначені історичні події не відповідають вищевказаним вимогам. Однак як певні реалії в житті людського суспільства, вони не можуть бути відкинуті просто так, без відповідної правової оцінки. З огляду на те, що вони не є соціальними фактами, їх існування можна розцінити, по-перше, як свого роду траєкторію в перманентній еволюційності ідеї про гідність і честь і, по-друге, як ще один доказ загальнолюдського, а не станового, класового змісту досліджуваних цінностей.

Метод історичної ретроспективи свідчить, що не в усі часи розвитку людського суспільства, у тому числі й періоду цивілізації, ідея гідності розвивалася подібно до ідеї честі. Простеживши генезис честі, необхідно відмітити, що саме ця ідея переважала в суспільній свідомості (у тому числі й правовій) багатьох поколінь людей у порівнянні з ідеєю людської гідності. З урахуванням цього дисертант і розпочала дослідження саме з епопеї ідеї честі, а не гідності.

І якщо ідея честі мала домінуюче значення в рицарський період і за часів феодального середньовіччя, то ідея людської гідності особливо широко була розроблена й осмислена в XVI-XVIII ст. ст. у багатьох роботах представників лібералізму й просвітництва І. Канта, Ж. -Ж. -Руссо, Дж. Локка, Ш. -Л. Монтеск'є, Т. Джефферсона, Дж. Ст. Мілля та ін. Саме в цей період набула свого поширення природно-правова школа (Гуго Гроцій, Хр. Томазій, Вольф та ін.) зі своїм вченням про природжені права особи, у тому числі й про право на гідність. Концепцію природних прав уперше було втілено англійським парламентом у Біллі про права 1689 року.

Великий внесок в українську теоретико-правову думку цього історичного періоду щодо уявлень про гідність людини зробили філософ, історик і політолог Станіслав Оріховський-Роксолан, професор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель, викладач Харківського університету Іоанн Баптист Шад [95, с. 214]. Так, приміром, С. Оріховський-Роксолан сприймав усвідомлення людиною своєї гідності не тільки як її особисте почуття, а і як стан особистої свободи, що породжує усвідомлення людиною себе як носія природних прав і свобод, здатного розпоряджатися своїми правами, захищати й відстоювати їх [95, с. 217].

У розвитку російського просвітництва велику роль відіграли М. В. Ломоносов, О. М. Радищев та ін. І якщо людська гідність — ідеал сучасника століття Просвітництва, до якого повинен був прагнути кожний і боротися за нього, то в першій половині XIX століття бурхливо розвинулася «позитивістська юриспруденція», негативно настроєна до всього «природженого» і «невід'ємного», основний зміст якої зводиться до того, що: «закон охороняє життя, тілесну недоторканність, свободу або честь громадян, але ніяких суб'єктивних громадянських прав на життя, свободу і т. ін. немає, і сама конструкція цих прав є штучною». Наслідком такого «реалістичного вчення» є відхід «з юридичної сцени» ідеї суб'єктивних прав особи, у тому числі й права на гідність [149, с. 122].

«Крах природно-правової доктрини спричинив падіння разом з іншими її тезисами й теорії природжених прав особи» [149, с. 122].

Такий негативний процес через свій протиприродний характер не міг продовжуватися тривалий час, і тому не випадково вже наприкінці XIX століття в суспільному житті багатьох країн ідея прав особи, і зокрема ідея людської гідності, знову стала переважною. Піком піднесення української правової та політичної думки щодо порушеної проблеми є 70−80-і роки зазначеного століття. Великий внесок у збагачення теорії про права й свободи людини зробили такі видатні історичні особи, як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов та інші. Особливо це актуально для діяльності Михайла Драгоманова, який тісно пов’язував завдання соціально-політичних перебудов, національного визволення та прогресу людства з розвитком і розширенням прав і свобод людини. Он відстоював і захищав не тільки права й свободи української нації, прагнення українського народу до національного й соціального визволення, створення власної держави, вільної у своєму розвиткові, а й основні права людини як загальнолюдську цінність [5, с. 5−6]. М. Драгоманов приділяв увагу також ідеї людської гідності як основі її правового статусу. Сучасний дослідник його творчості Т. Андрусяк правильно відзначив, що боротьба М. Драгоманова за політичну свободу неминуче привела його до висновку про те, що «збереження людської гідності неможливе при одній тільки зовнішній політичній свободі, а вимагає економічної забезпеченості», а для цього необхідним є «перегляд всього соціально-економічного становища народних мас», наявність і гарантованість не тільки політичних або громадянських прав людини, а й економічних, соціальних та культурних [5, с. 81].

Висновкам М. Драгоманова понад сто років, але вони не втратили своєї актуальності й сьогодні, коли ми знову і знову, будучи вже на початку XXI століття, повертаємося, здавалось би, до тих самих проблем, що хвилювали наших предків. Це не означає, що XX століття не ставило їх на порядок денний. І в цей історичний період ідея людської гідності порушувалася не меншою мірою, але її епопею можна охарактеризувати такими ж злетами й падіннями, які притаманні практично всьому історичному процесові розвитку цієї ідеї. Так, ще на початку 60-х років підкреслювалося, що питання про людську гідність — це насамперед питання про права людини, про їх реальне забезпечення [14, с. 10], а насправді різко відчувалася недостатність поваги людської гідності з боку держави, що, на жаль, залишається відчутною не тільки моральною, але й правовою вадою практично всього ХХ століття.

Повертаючись до XIX століття, слід ще раз відмітити, що його друга половина — час важливих соціально-економічних змін у житті Росії та України, а роки, що передували жовтневій революції 1917 року, були відзначені різким піднесенням правосвідомості й виходу її на позиції досягнень світової юридичної культури. Не випадково саме в цей період одержав достатній розвиток правовий інститут захисту честі й гідності. Причому він набув міжгалузевого характеру, а тому був предметом вивчення та дослідження не тільки на рівні галузевого правознавства, а й з точки зору загально-правової думки. Приміром, 1903 року була видана «Загальна теорія права» під редакцією В.І. Лебедєва, у якій не тільки порушуються актуальні питання захисту честі й гідності особи, а й робиться тлумачення багатьох понять, і в тому числі самої честі: «Всякий розуміє, що таке честь, як би по-різному не розумів окремі вчинки, що ображають честь; ідея честі цілком зрозуміла з боку психологічного: у її основі лежить почуття людської гідності, і звідси вимога, щоб до мене ставилися відповідно до моєї людської гідності та громадського стану; інакше ставлення ображає наше почуття і, бажаючи піддати кривдника покаранню за образу нашої честі, ми цим хочемо сказати йому, що його погане ставлення до нас було несправедливим і що за це він повинен зазнати відповідальності» [88, с. 21].

Аналізуючи цю цитату, можна помітити, що, незважаючи на досить докладну інтерпретацію, поняття честі дається автором лише на рівні культурних уявлень про неї. В.І. Лебедєв торкається і категорії «людська гідність», але не надає їй самостійного значення, а тільки відмічає, що почуття людської гідності лежить в основі честі. Таке становище пояснюється тим, що об'єктом правового захисту на той період виступала лише честь, а гідність такого статусу не мала. Цей же автор ставить і питання про надання честі статусу об'єкта цивільно-правового регулювання, а не тільки захисту, оскільки, на його думку, «покарання за образу честі також зовсім не є відновленням честі, яка, зрозуміло, не втрачається внаслідок образи» [88, с. 21].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой