Почуття провини і образи у конфліктних ситуаціях

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика конфлікту та конфліктних ситуацій

1.1 Загальна характеристика поняття конфлікту та його проявів

1.2 Характеристика причин виникнення конфлікту

1.3 Стратегія поведінки, переживання у конфліктних ситуаціях

1.4 Почуття провини і образи

1.5 Шляхи вирішення конфлікту та їх попередження

Розділ 2. Емпіричні дослідження емоцій і почуттів, що виникають у конфліктних ситуаціях

2.1 Організація даних

2.2 Інтерпретація даних

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Живучи у цьому світі, людина певним чином ставиться до того, що в ньому відбувається. Вона намагається пізнати його, і не лише його, а ще й свій внутрішній психічний світ. Подорож у свій внутрішній світ пов’язана з емоціями та почуттями. Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором, образа. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції і почуття здійснюють сигнальну та регулятивну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Емоції можуть істотно впливати на процес діяльності. Переживання життєвого смислу явищ і властивостей світу, або емоцій, — необхідна передумова людської активності. Емоційні процеси забезпечують передусім енергетичну основу діяльності, є її мотивами. Емоції визначають якісну і кількісну характеристику поведінки. Вони також забезпечують селективність сприймання — вибір об'єктів середовища, які впливають на людину і мають для неї значення.

Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

Переживання емоційних станів завжди супроводжуються відповідними зовнішніми або внутрішніми виразами. Емоції з гіпоталамусу розповсюджуються на всі ефекторні органи.

Емоції і почуття являють собою складну реакцію організму, в якій беруть участь майже всі відділи нервової системи. Природа емоцій і почуттів, як і всіх інших психічних процесів, є рефлекторною. Фізіологічним механізмом емоцій як таких є діяльність підкоркових нервових центрів — гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації.

Проблема конфлікту надзвичайно складна і багатоаспектна. У найбільш загальному вигляді конфлікт можна визначити як загострення суперечностей, що виникають у результаті відмінності у поглядах, інтересах, прагненнях людей і сприймаються та оцінюються його учасниками як несумісні з їх власними.

Конфлікт може виникнути непередбачено (випадково, ситуативно) чи викликатися спеціально (провокуватися), загострюватися при виникненні сприятливої ситуації. Є ще один варіант виникнення конфлікту, який полягає в поступовому накопиченні у стосунках різних, поки що незначних суперечностей, виникненні ворожнечі та її загострення, «розпалюванні» родичами, близькими -- аж до цілковитої неможливості нормального співіснування.

Почуття провини виникає як наслідок помилкової реакції, порушення обов’язку чи злочину. Провина може відчуватись щодо себе, коли людина розуміє, що її вчинок заходить у суперечність з її характером. Почуття образи виникає у людини, коли вона вважає, що по відношенню до неї зроблена якась несправедливість, неприємність, нанесена образа, здійснений обман, невдячність. Почуття образи, навіть якщо воно ґрунтується на реальній несправедливості, не приносить ні задоволення, ні користі, з часом стає емоційною звичкою. Горда, марнославна, самолюбна людина і людина з підвищеним почуттям власної гідності, звичайно, більш образливі, у них є свого роду гіперестезія в цьому відношенні, вони бачать і підозрюють образу там, де і не передбачалося завдати її.

Мета: проаналізувати особливості емоцій і почуттів людини, які виникають і впливають на її поведінку.

Об'єкт: особливості поведінки і переживань людиною конфліктних ситуацій.

Предмет: почуття провини і образи в конфліктних ситуаціях.

Для досягнення мети дослідження були поставлені наступні завдання:

1. Проаналізувати теоретичні аспекти дослідження.

2. Вивчити та описати емоції, що виникають під час конфліктних ситуацій.

3. Дослідити почуття провини і образи, що виникають під час конфліктних ситуацій.

Методи дослідження: методика діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса, опитування та тестування.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНФЛІКТУ ТА КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ

1.1 Загальна характеристика поняття конфлікту та його проявів

Конфлікт -- це таке відношення між суб'єктами соціальної взаємодії, яке характеризується їх протиборством на основі протилежно направлених мотивів (потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань) або думок (поглядів, оцінок і т. п.) [16, с. 10].

У найбільш загальному вигляді конфлікт можна визначити як загострення суперечностей, що виникають у результаті відмінності у поглядах, інтересах, прагненнях людей і сприймаються та оцінюються його учасниками як несумісні з їх власними. Це супроводжується спробами примусового нав’язування власної позиції і призводить до психологічної напруженості та протиборства.

Основними складовими конфлікту є: учасники конфлікту; причини його виникнення; сприйняття конфліктуючими один одного в ситуації, що виникла (насправді чи уявно); спрямованість і емоційна виразність дій конфліктуючих [28, с. 22].

У кожному конфлікті можна виділити його окремі компоненти (сторони) -- пізнавальний, емоційний, вольовий. Пізнавальний компонент полягає в протиріччі сприймання тих чи інших подій, явищ, фактів його учасниками в існуючій ситуації, викривленні уявлень про індивідуальні особливості один одного та займану позицію, справжні причини напруженості, можливі варіанти вирішення проблеми. Конфлікт може також спричинитися акцентуванням уваги не на цілісному тлі події, а на окремих її фрагментах (частинах, деталях); загостренням пам’яті на негативних обставинах, пов’язаних з контактами конфліктуючих у минулому; низьку критичність мислення, нездатність зрозуміти позицію іншого чи визнати правильність відмінної від своєї точки зору, тенденційність та упередженість оцінок.

Емоційний компонент конфлікту виявляється як взаємна антипатія чи особлива небезсторонність один до одного, взаємна подразливість та збудливість, агресивність та злобливість, неприйнятність емоційного стану іншої людини, емоційна тупість чи, навпаки, підвищена ранимість, а також як зневажливість, погорда, презирство, що підкреслено демонструється у спілкуванні.

Вольовий компонент конфлікту виражається через взаємну демонстрацію (звичайно -- словесну) суперечності позицій, непоступливість, негативізм, небажання зрозуміти один одного і розібратися в ситуації, що склалася, затяте нав’язування своєї точки зору.

Зазначені компоненти конфлікту взаємодоповнюють один одного, щоразу виявляючись по-різному.

Основними ознаками конфлікту як психологічного феномену є:

1) наявність протиріччя (реального чи уявного, вигаданого), що оцінюється як непереборне і набуває відкритої, демонстративної форми. Таке протиріччя може виникнути власне як функція ситуації, так і бути результатом «зусиль» учасників, їхніх вчинків, поведінки, ставлення один до одного;

2) зміна характеру спілкування в напрямі конфронтації, негативної спрямованості мінімум однієї, а частіше -- обох сторін. Відчуваючи взаємну неприязнь і небажання спілкуватись, учасники конфлікту вимушені це робити (через наявність відносин службової залежності чи підпорядкованості, для «збереження» сім'ї тощо), що стимулює ескалацію конфлікту;

5) активність сторін, прагнення до перемоги будь-що, поступове розширення арсеналу використовуваних засобів -- осуд, залякування-шантаж, погрози, фізичний вплив та ін. ;

4) підвищений емоційний фон, загострення негативних емоцій аж до їх повної безконтрольності [30, с. 37].

Серед ключових питань психології конфліктів важливе місце належить виділенню підгрунтя для класифікації й типології конфліктів.

Узагальнюючи найпоширеніші класифікації конфліктів, можна виділити наступні підстави класифікацій конфліктів. Так, виділяються такі базові підгрунтя класифікації й типології конфліктів [23]:

* за складом і кількістю конфліктуючих сторін або учасників конфліктів (внутрішньоособистісні, міжособистісні, особистісно-групові, міжгрупові, міжколективні, міждержавні, міжпартійні, міжнаціональні конфлікти тощо);

* за проблемно-діяльнісною ознакою (управлінські, сімейні, педагогічні, політичні, економічні, творчі конфлікти тощо);

* за часом протікання конфліктів (гострі й хронічні конфлікти; швидкоплинні й довготривалі конфлікти тощо);

* за змістом конфліктів (змістовні або проблемні, «комунальні» або беззмістовні конфлікти);

* за тенденцією до перетворень і варіативністю (конструктивні та деструктивні або неконструктивні конфлікти);

* за ступенем гостроти суперечностей (незадоволеність, розбіжність, протидія, розбрат, ворожнеча, війна тощо);

* за ступенем інтенсивності конфліктів (основні й неосновні, реалістичні й нереалістичні конфлікти тощо).

Крім того, у межах кожної з названих класифікацій конкретизуються й визначаються окремі види конфліктів.

У науковій літературі розроблені класифікації, в яких конфлікти виділяються відразу по декількох підставах класифікацій, наприклад [31]:

* Ідеологічні конфлікти, в основі яких лежать суперечності в поглядах, настановах людей стосовно найрізноманітніших проблем життя суспільства, держави, колективу, відмінності в життєвих позиціях. Вищеназвані конфлікти можуть виникати як на рівні макросередовища (суспільства), так і на рівні мікросередовища — у найменших об'єднаннях, між окремими особами. Ці конфлікти можуть бути глибокими, гострими й складними, можуть торкатися ставлення до політики, держави, партії. Вони можуть бути пов’язані з міжнаціональними, сімейними стосунками, стосунками як у побуті, так і в офіційній обстановці.

* Економічні конфлікти, в основі яких -- зіткнення економічних суперечностей, коли економічні потреби однієї сторони задовольняються або можуть бути задоволені за рахунок іншої. Чим глибші ці суперечності, тим сильніше зіткнення, тим стійкіший конфлікт, тим важче (а іноді й неможливо) його вирішити. Економічні конфлікти можуть виникати й між окремими людьми.

* Соціально-побутові конфлікти, пов’язані з суперечностями груп або окремих людей з питань житла, користування побутовими послугами, розподілу обов’язків, черговості надання соціально-побутових послуг тощо.

* Сімейно-побутові конфлікти, що ґрунтуються на дисгармонії сімейних стосунків, проблемах у психологічній атмосфері сім'ї. Причини цих порушень мають найрізноманітніші рівні значущості: від дрібних побутових зіткнень, морально-побутової розбещеності членів сім'ї до серйозних ідеологічних розбіжностей, які прямо або опосередковано впливають на організацію численних сторін життя сім'ї.

* Соціально-психологічні конфлікти — виявляються як у стосунках між групами, так і між окремими людьми. В основі цієї групи конфліктів -- порушення в області взаємин. Причина порушень: психологічна несумісність, тобто неусвідомлене, нічим не вмотивоване неприйняття людини людиною, що викликає в однієї зі сторін або одночасно в кожної сторони неприємні емоційні стани. Причиною може бути боротьба за лідерство, за вилив, за престижне становище, за увагу, підтримку оточуючих тощо.

* Емоційні конфлікти — виникають через емоційні стани, викликані напруженою обстановкою, які зрештою переростають у дійсні конфлікти найрізноманітнішого характеру: від економічних, ідеологічних до сімейно-побутових. Причини такого роду конфліктів лежать у сфері стану здоров’я. Це можуть бути і відхилення в сфері сексуальних стосунків, і нав’язливі стани, і патологічні потяги (алкоголь, наркотики).

* Психолого-педагогічні конфлікти — базуються на суперечностях, що виникають у навчально-виховному процесі при зіткненні вимог, інтересів педагогів, учнів, батьків, керівників. Ці конфлікти потребують гармонізації стосунків у системах: «вчитель -- учень», «вчитель -- учні», «вчитель -- вчитель», «вчитель -- батьки», «вчитель -- керівник».

* Конфлікти приналежності, які відбуваються через подвійну приналежність індивідів, наприклад, коли вони утворюють групу усередині іншої, більшої групи, або коли індивід входить одночасно до двох конкурентних груп, переслідуючи одну мету.

1.2 Характеристика причин виникнення конфлікту

Причини конфлікту — це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту і в певних умовах викликають конфлікт.

Різні конфліктологи по різному підходять до визначення основних причин конфлікту.

С.М. Ємельянов серед великої кількості причин конфлікту виділяє загальні та часткові причини. До загальних він відносить: соціально-політичні і економічні, що пов’язані із соціально-політичною та економічною обстановкою в країні; соціально-демографічні причини відображають різницю в установках і мотивах людей, які пов’язані із їхньою статтю, віком; соціально-психологічні причини відображають соціально-психологічні явища в соціальних групах — взаємовідносини, лідерство, колективні думки, настрій; індивідуально-психологічні причини відображають індивідуальні психологічні особливості особистості (здібності, темперамент, характер). До другої групи часткових причин належать: незадоволеність умовами діяльності; порушення службової етики; порушення трудового законодавства; обмеженість ресурсів; різниці в цілях, цінностях, засобах досягнення цілей [19, с. 103].

О.В. Морозов основні причини конфліктів умовно поділив на три групи: 1) ті, які обумовлені трудовим процесом; 2) викликані психологічними особливостями людських взаємовідносин; 3) ті, що полягають в особистісних рисах людей [29, с. 120].

Досить повною є класифікація причин конфлікту, яку запропонував В.П. Ратніков. Всі причини конфліктів поділяє наступним чином: 1) протиріччя інтересів, як фундаментальна причина конфлікту; 2) об'єктивні фактори виникнення конфлікту; 3) особистісні фактори виникнення конфлікту [33, с. 91].

Протиріччя по своєму характерові можна поділити на: внутрішні і зовнішні; антагоністичні і неантагоністичні; основні і неосновні; об'єктивні і суб'єктивні. Внутрішні протиріччя виражаються у зіткненні інтересів всередині групи, організації (між керівником і підлеглим, між чоловіком і дружиною). Зовнішні протиріччя виникають між двома чи декількома відносно самостійними соціальними групами (дві конкуруючі фірми, між двома країнами). Антагоністичні протиріччя виникають тоді, коли опоненти мають непримиренно ворожі інтереси, девізом таких протиріч може бути наступне гасло: «перемога або смерть». Неантагоністичні протиріччя допускають співпрацю, компроміс чи примирення (керівник просить працівника попрацювати наднормово, а працівник хоче більше часу приділити своїй сім'ї). Основні протиріччя відіграють вирішальну роль у виникненні і розвитку конфлікту, а неосновні протиріччя лише супроводжують конфлікт. Об'єктивні протиріччя обумовлені явищами і процесами, які не залежать від волі і свідомості людей, тому уникнути їх неможливо (між виробництвом і споживанням, між формальним характером права і необхідністю врахування особистості злочинця). Суб'єктивні протиріччя зумовлені такими факторами, які залежать від волі і свідомості людини (несумісність характерів, поглядах, ціннісних орієнтаціях).

Об'єктивні фактори виникнення конфліктів пов’язані із присутністю в будь-якому конфлікті особистісних елементів. До них відносяться: основні психологічні домінанти поведінки особистості(одні гинуть за метал, інші за ідею, для одних справедливі принципи лібералізму, а для інших консерватизму); риси характеру і типи особистості (слід пригадати, що важливу роль відіграють акцентуації особистості. На семінарському зайнятті ми визначимо, яка ж риса характеру є вираженою у кожного з вас); установки особистості (взаємодія теоретичної людини з економічною вже передбачає можливість конфлікту); неадекватні представлення, оцінки і самооцінки (розрив між очікуваним і реальним результатом, неправильної оцінки своїх підлеглих, неадекватна самооцінка), манери поведінки; етичні цінності.

За причинами виникнення внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти можна класифікувати у такий спосіб:

* конфлікти ролей — зіткнення різних соціальних ролей, які виконуються однією людиною або декількома людьми (групами);

* конфлікти бажань — зіткнення кількох бажань у свідомості однієї людини або зіткнення свідомостей декількох людей (груп) з приводу того самого бажання;

* конфлікти норм поведінки — зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду при взаємодії та спілкуванні людей (груп) [39, с. 25].

Причини виникнення конфліктів, класифікованих у такий спосіб, наведені у таблиці 1.1.

конфлікт поведінка провина образа емоція

Таблиця 1. 1

Причини виникнення конфліктів

Загальні причини конфліктів

Конкретизація причин різних типів конфліктів

Причини внутрішньоособистісного конфлікту

Причини міжособистісного, внутрішньогрупового та міжгрупового конфліктів

Конфлікт ролей

Очікування від людини неадекватних рольових дій (з боку суспільства, управлінського персоналу)

Неадекватне виконання соціальних ролей учасниками спільної діяльності та управлінської взаємодії (різне ставлення до діяльності, різні цілі діяльності)

Конфлікт бажань

Зіткнення різних бажань (потреб, інтересів тощо) у свідомості однієї людини, які можуть мати особистий характер або бути зв’язаними з діяльністю організації

Зіткнення свідомостей різних людей (груп) щодо якогось бажання, особистого або пов’язаного з цілями організації (розподілення обмежених ресурсів, досягнення мети в процесі конкурентної боротьби)

Конфлікт норм поведінки

Зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду у свідомості однієї людини

Зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду людей (груп) у процесі спілкування та соціальної взаємодії

1.3 Стратегія поведінки, переживання у конфліктних ситуаціях

Однією із найбільш популярних і розповсюджених як в бізнесі, так і в переговорній сфері є розроблена американськими авторами К. Томасом і Р. Кіллменом двохвимірна модель стратегій поведінки — концепція Томаса-Кілмена, в якій виділяється п’ять основних стратегій людської поведінки в конфліктній ситуації: 1) уникнення, 2) суперництво (боротьба, примушування), 3) компроміс, 4) співробітництво, 5) пристосованість (поступки) [35, с. 24]. Основою для виділення вказаних стратегій поведінки є динаміка співвідношення між ступеню настирливості в задоволенні своїх інтересів (вісь У) і ступеню готовності піти назустріч опоненту в задоволенні його інтересів (вісь Х).

Мал. 1.1. Двохвимірна модель стратегій поведінки Томаса-Кіллмена

На початку осі знаходиться нульова точка, в якій не відбувається задоволення нічиїх інтересів. Ця точка відповідає стратегії уникнення. Тобто, коли низький рівень спрямованості на інтереси опонента та одночасно низький рівень спрямованості на задоволення власних інтересів. Стратегія уникнення характеризується прагненням уникнути конфлікту. При аналізі даної стратегії важливо враховувати два варіанти її прояву: а) коли предмет конфлікту не має суттєвого значення ні для одного із суб'єктів; б) коли предмет спору має суттєве значення для однієї чи обох сторін, проте об'єкти конфлікту сприймають його як такий, що не існує. У першому випадку стратегія уникнення повністю вичерпує конфлікт, а в другому випадку конфлікт може мати рецидив. Наприклад тип а): батьки уникають піднімати питання про те, з якою зачіскою ходить їхній син, хоча вона їм і не подобається, вважаючи, що це вже не така важлива проблема, можливо з часом вона вирішиться сама по собі. Приклад стратегії уникнення по типу б): в ході приватизації адміністрація хотіла отримати максимальну кількість акцій, а також розвинути виробництво. Колектив вважав, що його обманули. Проте конфлікт було уникнено, але в результаті підприємство довгий час не працювало, а його акції втратили колишню ціну.

Вертикальна вісь виражає прагнення задовольнити тільки свої інтереси, не беручи до уваги інтереси опонента. Така лінія поведінки називається стратегією суперництва (боротьби, заставляння). Той, хто обирає дану стратегію поведінки, перш за все виходить із оцінки особистих інтересів в конфлікті, як високих, а інтересів свого противника — як низьких. В певних випадках наявність суперництва є рухомою силою прогресу, наприклад: спортивні змагання, випадки суперництва при влаштування на роботу, конкурсні іспити при вступі у вищі навчальні заклади. Проте, суперництво вимагає багато сил, і навіть може призвести до хвороби. Така стратегія зазвичай порушує відносини між людьми, створює спокусу — виграти будь-якою ціною, аж до застосування нечесних і жорстких методів. Вибір в користь суперництва (боротьби) характерний для деструктивної моделі. При такій стратегії активно використовується влада, зв’язки, авторитет, сила закону.

Людина, яка притримується стратегії поступки (пристосування), прагне уникнути конфлікту, спрямованість на особисті інтереси низька, а оцінка інтересів противника — висока. Іншими словами така людина жертвує особистісними інтересами на користь інтересів опонента. Така стратегія може служити позитивною поведінковою моделлю, допомагаючи зберегти ресурси до більш сприятливого моменту. якщо баланс сили складається не в вашу користь — поступка є найкращим виходом. Наприклад: робітник виступає проти свого переведення на посаду із меншим окладом при повному збереженні попереднього об'єму навантаження. Начальник пояснює працівнику, що не може зберегти йому, попередню посаду, тому, що по плану скорочення такої посади просто нема. Працівник поступається, не бажаючи псувати відносини з своїм керівником і розуміючи, що в даному випадку, сперечатися просто немає сенсу, тому що спір може закінчитися звільненням з роботи. Проте, поступка має і негативну суть. Вона може бути сприйнята опонентом як прояв слабості і призвести до ескалації, тобто уступаючи, ми не досягнемо потрібного результату і не задовольнимо свої інтереси.

В центральній частині простору між осями займає стратегія поведінки — компроміс. Тобто врахування інтересів і опонента і задоволення своїх власних інтересів. Тобто задоволення сторін наполовину. Інколи компроміс є єдиним можливим і найкращим мирним способом розв’язати конфлікт. Кожна із сторін отримує щось, що влаштовує її, замість того, щоб продовжувати війну, і можливо втратити все. Проте компроміс часто служить лише тимчасовим виходом, оскільки одна із сторін не звільняє свої інтереси повністю, і основа конфлікту зберігається. Якщо ж компроміс не є рівним для двох сторін, а одна з них поступилася більше ніж друга, то ризик відновлення конфлікту стає ще вищим.

Стратегія співробітництва має високу спрямованість як на задоволення власних інтересів так і на задоволення інтересів свого опонента. Тобто вона характеризується високим прагненням досягнути максимально можливого задоволення і своїх інтересів і інтересів партнера. Досить часто люди вважають такий варіант дуже бажаним, проте нереальним. Проте в більшості випадків для ситуацій, які здаються тупиковими, через те, що кожний із опонентів висуває вимоги, котрі явно знаходяться в протиріччі з вимогами іншого, і не шукає інших варіантів задоволення своїх інтересів. На відміну від компромісу, для співробітництва необхідний перехід від відстоювання своїх позицій до більш глибокого рівня, на якому можна буде спостерігати спільність інтересів. Співробітництво привабливе міцністю вирішення проблеми, партнерськими відносинами в його ході. Це єдиний вірний спосіб виходу із конфлікту. Успішне співробітництво сприяє покращенню відносин і бажанню продовжити взаємодію у майбутньому. Ця стратегія поведінки вимагає і часу і зусиль для її реалізації.

Ні одну із перерахованих стратегій поведінки не можна назвати однозначно «хорошою» чи «поганою». Кожна із них може бути оптимальною і забезпечити найкращий ефект в залежності від конкретних умов виникнення конфлікту. Вибираючи стратегію поведінки в конфлікті, необхідно в кожному конкретному випадку виходити з того, що наскільки важливо досягнення позитивного результату з однієї сторони і збереження хороших відносин з опонентом з другої. Якщо ні те ні інше не представляє великої цінності, то найкраща стратегія — уникнення. Якщо результат принципово важливий, а відносини не є вагомими, варто добиватися свого з допомогою суперництва. Якщо відносини перш за все, то найкраще поступитися. Якщо і відносини і результат суттєво важливі, то варто прикласти зусилля і потратити час на досягнення співробітництва.

Якщо особа користується в основному стратегією суперництва, то ризикує втратити партнерів, близьких, здоров’я. Така стратегія вимагає постійного напруження сил і точної інформації. Керівник, який обрав таку стратегію не буде мати зворотного зв’язку із своїм колективом і реального уявлення про хід справ. Людина, яка весь час уступає не має можливості само реалізуватися, досягнути високих успіхів. З нею не рахуються, на ній «їздять». Така особа схильна до комплексу неповноцінності і депресії. Вони значно більше піклуються про збереження хороших відносин, аніж про свої інтереси. Той, хто часто практикує стратегію уникнення перебуває в соціальній ізоляції. У такої особи великий ризик алкоголізму, наркоманії. Особа, яка обирає головним чином стратегію компромісу може сприйматися як безпринципна особа з якою слід тримати «дистанцію». Людина, яка найбільше схильна до вибору стратегії співробітництва може сприйматися оточуючими як безхарактерна особа, що не може постояти за себе. Лише людина, яка здатна продемонструвати різні стратегії поведінки від жорсткості до великодушності і гнучкості буде сприйматися з повагою, з ним будуть насправді рахуватися.

1.4 Почуття провини і образи

Конфліктна поведінка обумовлена суб'єктивними чинниками, які спроектовані на оточення може викликати: образу — заздрість і ненависть до оточуючих, що обумовлено почуттям гніву на весь світ за дійсні та вигадані страждання та почуття провини, яке завжди породжує внутрішньо особистісний конфлікт і проявляється у можливих звинуваченнях себе в тому, що ти погана людина, поводишся погано, передбачає наявність сумління.

Кожному зрозуміло, що це таке: відчувати провину, але в різних сферах життєдіяльності сенс цього поняття все-таки трохи відрізняється.

Зараз надзвичайно поширена думка, згідно з яким вина стоїть на шляху розвитку особистості. Цьому почуттю протиставляють відповідальність як більш конструктивний механізм. А іноді навіть радять перетворювати в досаду.

У принципі, наявність розглянутої якості не тільки нормально, але й корисно, оскільки є регулятором того, як людина будує своє життя і відносини в ній. Провина є неодмінною характеристикою особистості в класиці соціальної психології, але рівень розвитку цієї властивості у різних людей різний.

Якщо людина «ламається» під вагою внутрішньої тортури, почуття провини перетворюється на глобальне, що проявляється в різних моделях реагування. Але часом вина затуляє від свідомості істинні, причинні почуття. Це може бути, зокрема, страх опинитися недооціненим в соціальному оточенні, особистісна невпевненість і т.д. І навіть «перевернута» образа за незадоволену потребу в увазі.

Але вина, будучи частково ілюзією дій, може блокувати і не давати проявитися відповідальності, яка полягає в виправленні помилки. Вийти з цього почуття можна шляхом осмислення, усвідомлення, з метою виробити дії щодо виправлення.

Будь-яке почуття, що приходить до нас, виникає не просто так, і вина — не виняток. Але, вина, як і інші почуття — це лише частина нас, нашого внутрішнього світу. І саме тому ми є господарями, а не рабами почуття провини.

Почуття провини виникає як наслідок помилкової реакції, порушення обов’язку чи злочину. Провина може відчуватись щодо себе, коли людина розуміє, що її вчинок заходить у суперечність з її характером.

Образа — стан, при якому переживається несправедливе і образливе ставлення, заподіяння шкоди для честі (статусу), замішане на негативних почуттях до кривдника і жалю до себе [12, с. 67].

Словом, в основі образи лежить непідтвердження очікувань з приводу поведінки кривдника. Що ще важливо: ображаються люди тоді, коли удар потрапляє в їх чутливі точки. І чим більше таких у людини, тим легше вона ображається.

Досить поширене, хоч і не всіма визнається, твердження про те, що одні люди більш образливі, інші - менш. Із цього приводу є різні точки зору. Одна з них свідчить, що схильність до цього почуття мають люди недалекі. Як сказав Ларошфуко, «люди дрібного розуму чутливі до дрібних образ, люди великого розуму усе зауважують і ні на що не ображаються».

Згідно з концепцією трансактного аналізу (Е. Берн), образа, як, втім, і вина — це дитяча модель реагування. Інша думка полягає в тому, що за певних обставин люди переживають образу незалежно від розумових здібностей, хоч у тих, у кого їх поменше, знаходиться більше приводів. Тут теж є свій резон, адже в кожному з нас є «внутрішня дитина».

Несподівана образа — мова йде про те, що людина не збиралася завдавати образу і можливо, навіть не помітила цього. Крім того, якщо ненавмисний кривдник виявить заподіяння шкоди і буде носитися з почуттям провини замість того, щоб просто принести вибачення, то це не принесе користі обом сторонам. У будь-якому випадку, модель трагічної образи говорить про недостатню настроєність партнерів по спілкуванню або по діям.

У кожного з нас є своя картина світу, в якій чимало шаблонів, стереотипів щодо того, «як має бути» і, відповідно, очікування від вчинків оточуючих. Коли зустрічається людина, у якої немає в голові якогось шаблону, у нас виникає невідповідність присутнього, що виливається в образу. А він і не думав нас засмучувати, просто в нього інші погляди на життя.

Навмисна образа — хтось свідомо веде себе образливо і розраховує саме на те, щоб образити жертву. Отже, якщо образитися, то зіграти на руку агресору. А ось якщо відмовитися від образи — то стріла не досягне цілі і намір заподіяти шкоду на увінчається успіхом [31, с. 110].

Уявна образа. Образу можна відчути в безлічі життєвих ситуацій, якщо спеціально себе на неї налаштовувати. Такий підхід характерний для тих, хто намагається привернути до себе увагу, бажає отримати які-небудь вигоди або реалізує механізм психологічного захисту. Досить часто образливість замішана на гордині, коли людина вважає себе кращою оточуючих.

Тут може допомогти уявний аналіз події, що викликала образу. В результаті можна, наприклад, виявити, що отримана оцінка справедлива, тобто адекватна, а раз так — то все по-чесному і ображатися нема на що.

Прихована образа — це самий складний випадок. Людина може не подавати виду, що образилася. При цьому почуття здатна заганятися так глибоко всередину, що сама собі не вирішується зізнатися в її наявності. І тоді ця образа прив’язується надовго, а позбутися її важко.

Але все-таки можна, — якщо знайти образу всередині себе і захотіти позбутися, тобто зрозуміти, що саме «зачепило».

Образа, що виявляється в агресії, протесті, звинуваченнях та стражданнями, що викликає розбалансування центрів головного і спинного мозку, порушує гормональну рівновагу організму.

Вона, крім того, призводить до швидкої стомлюваності. Як засіб впливу, це почуття відноситься до негативних маніпуляцій, далеко не завжди ефективних, а от стосунки з оточуючими може зіпсувати.

Почуття образи виникає у людини, коли вона вважає, що по відношенню до неї зроблена якась несправедливість, неприємність, нанесена образа, здійснений обман, невдячність. Почуття образи, навіть якщо воно ґрунтується на реальній несправедливості, не приносить ні задоволення, ні користі, з часом стає емоційною звичкою. Горда, марнославна, самолюбна людина і людина з підвищеним почуттям власної гідності, звичайно, більш образливі, у них є свого роду гіперестезія в цьому відношенні, вони бачать і підозрюють образу там, де і не передбачалося завдати її.

1.5 Шляхи вирішення конфлікту та їх попередження

Конфлікти можуть розв’язуватись як у результаті прийняття та реалізації системи заходів цілеспрямованого впливу на обидві протиборствуючі сторони, так і шляхом самоплинного перебігу, коли учасники чи треті особи не вживають для регулювання процесу ніяких зусиль. «Мимовільне затухання» конфлікту може статись через виникнення нової напруженої ситуації, внаслідок чого попередні переживання мовби відсуваються на другий план. Окремим випадком трансформації конфлікту є «механічне» розведення сторін у просторі. Але позиція «ще трохи, і все вирішиться само собою» -- непродуктивна, бо втрати (об'єктивні та суб'єктивні) від конфлікту надто великі, а інколи й непоправні.

При вирішенні конфліктів найбільш психологічно ефективними є такі напрями:

1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях членів колективу -- доцільне на ранніх стадіях розвитку конфлікту, коли протиборство виявляється ще не відкрито, а в непрямій, потайній формі (наприклад, «Чому я повинен працювати за інших?», «Нащо нам ці додаткові проблеми?» та ін.);

2) досягнення взаєморозуміння -- передбачає в основному вплив на розум учасників, коли протиборство вже є очевидним, а кожна сторона прагне навести аргументи на свій захист, вибірково трактуючи ті чи інші факти. Учасників слід спонукати до «стратегії переговорів»: розкласти конфлікт на складові, що дозволить знайти елементи збігу оцінок чи перспективної мети. Спочатку згода досягається лише у найбільш загальних чи навіть зовсім часткових моментах, що не є принциповими та болючими для учасників конфлікту, а потім поширюється на інші питання;

3) переведення конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень -- виявляється у забороні нетактовних нападок, образ, погроз із метою подолання надмірного збудження сторін та регулювання їх взаємовідносин. Це має здійснюватися спокійним голосом, без упередженості: підкреслюється незначність приводу, через який виник конфлікт, та необхідність його вирішення, робиться спроба переключити увагу учасників на інші аспекти діяльності, не пов’язані з предметом загострення стосунків між ними;

4) трансформація мотивів конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку згоди -- здійснюється за допомогою роз’яснення небажаних наслідків конфлікту для його учасників та оточення (родичів, близьких, колективу тощо), аморальності боротьби заради задоволення власних егоїстичних інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є проявом слабкості, поразки, це нормальний шлях регулювання взаємостосунків між людьми [7, с. 95].

Конкретними засобами вирішення конфлікту можуть бути:

-- усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін;

-- зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв’язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

-- боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

-- консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу;

-- поступове згладжування протиріч;

-- відсторонення конфліктуючих від безпосереднього спілкування на певний час, повне припинення стосунків між ними [6, с. 55].

Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:

-- урегулювання конфлікту -- відрізняється від вирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;

-- затухання конфлікту -- тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, за якого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;

-- переростання в інший конфлікт -- настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;

-- усунення конфлікту -- полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об'єкта конфлікту, подолання дефіциту об'єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.

На практиці все це виявляється як перемога однієї зі сторін, відмова їх від посягань на об'єкт, що спричинив конфлікт чи згода на спільне його використання. Інколи вдаються до компенсації опоненту за оволодіння об'єктом.

Успішність розв’язання конфлікту залежить від пошуку спільних цілей та інтересів, зниження негативних емоцій опонента, об'єктивного обговорення проблеми, вибору оптимальної стратегії розв’язання конфлікту, а також організаційних, історичних, правових, психологічних, культурних чинників. Безпосереднє розв’язання конфлікту передбачає аналіз і оцінку ситуації, вибір засобу, формування плану дій, його реалізацію та оцінку ефективності.

Не менш важливим є попередження конфліктів. Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв’язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати.

Попередити конфлікт -- означає завчасно збагнути можливість його виникнення та усунути причину. Для цього потрібно пам’ятати, що людина, як правило, конфліктує в суб'єктивно значимій для себе ситуації, з якої не бачить іншого виходу. Щоб запобігти цьому, потрібно зрозуміти, чому дана ситуація така важлива для партнера, чому вона викликає такі переживання.

Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями: створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв’язання неконфліктними засобами; оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій; ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів; блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.

Причина не завжди «в сьогоднішньому», конфлікт може бути відстроченим у часі. Людину образили, повелися з нею несправедливо, але вона чомусь не змогла належним чином (у власному розумінні) відповісти; напруженість у стосунках поступово накопичується, і врешті-решт конфлікт спалахує з незначного, зовні неадекватного приводу, причому суперечка, яка виникла у сфері ділових стосунків, може трансформуватись на особисті відносини і навпаки. Метою стає боротьба сама по собі, психологічний зміст якої -- довести свою вищість над суперником.

Існують досить прості, але ефективні правила поведінки, щоб не провокувати конфлікт:

-- при поганому настрої чи в момент роздратування варто обмежити спілкування;

-- якщо відчуваєте, що зустріч із людиною чи ситуація можуть викликати у вас роздратування, завчасно підготуйтесь до такого контакту;

-- керуйтеся здоровим глуздом і завжди обирайте розумну лінію поведінки;

-- слова та дії мають бути правомірними і зрозумілими для оточуючих;

-- не прагніть принизити співбесідника, бо в цьому випадку дуже велика ймовірність отримати зворотну реакцію;

-- не потрібно наполягати на тому, чого людина безсумнівно не може виконати [9, с. 12].

Найбільш типова форма ексцесів, що сигналізують про конфлікт, -- взаємна лайка, яка сама себе живить: різке слово викликає грубість у відповідь, докір -- стимулює відповідну реакцію, але вже на іншому рівні, більш експресивно. Щоб не втягнутись у конфліктну ситуацію, потрібно бути підкреслено спокійним: триматись упевнено, говорити стримано і владно, уникати багатослів'я, дивитися співбесіднику в очі. Витримка не принижує авторитету, а надто емоційна реакція -- є демонстрацією слабкості та невпевненості у своїй правоті.

Однак часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого розв’язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників, спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до зіткнення.

Таким чином, конфлікт -- складне психологічне явище, що може мати багато різновидів залежно від причин виникнення, кількості і складу учасників, форми вияву, результатів та ін. Кожен конфлікт розвивається і має певну послідовність стадій. Під час конфлікту його учасники займають різні (часто -- протилежні) позиції, по-різному усвідомлюють та переживають ситуацію, що виникла. Для попередження і вирішення конфліктів доцільно дотримуватись певної послідовності психологічно оптимальних дій з урахуванням конкретної ситуації.

РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕМОЦІЙ І ПОЧУТТІВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЯХ

2.1 Організація даних

Можливість виникнення конфлікту існує у всіх сферах. Конфлікти народжуються на ґрунті щоденних розбіжностей у поглядах, протиборстві різних суджень, потреб, бажань, стилів життя, надій, інтересів та особистісних особливостей.

Конфлікт — це невід'ємна особливість всякого процесу соціального розвитку.

Існує три рівні прояву конфліктних форм поведінки:

1 рівень -- високий — акцентуйований, залежить від типу темпераменту та характеру, сили збудження нервової системи, пов’язаний з вродженими якостями особистості (12 видів акцентуацій характеру — 12 видів конфліктних форм поведінки). Даний рівень найважче піддається корекції. Для ефективної психокорекції потрібно поєднувати як індивідуальні, так і групові форми впливу.

2 рівень — середній — конфліктна поведінка є наслідком невихованості та педагогічної запущеності особистості, впливу соціального оточення та референтних груп, незнання правил поведінки та конструктивної міжособистісної взаємодії. (Прояви: вербальна, фізична агресія, порушення трудової дисципліни, невиконання доручень, неповага та зверхнє ставлення до оточуючих).

3 рівень — низький — нестійкий, ситуативний, емоційний. Залежить від настрою особистості, від внутрішніх переживань. Як наслідок — людина потім усвідомлює свою поведінку, визнає її, у неї виникає почуття провини та сорому. Намагається в подальшому більше так не поводиться. Даний рівень не потребує глибинної психокорекції особистості, легко коректується шляхом самоконтролю своїх емоцій та почуттів.

У дослідженні приймали участь учні 8-А класу Острозької ЗОШ № 1.

Загальна кількість учасників дослідження — 31 учень.

Учасникам було запропоновано відповісти на запитання методик. Перед початком опитування досліджуваних інформували про мету дослідження, роз’яснили інструкції по роботі з кожною методикою.

З метою повноцінного аналізу причин виникнення конфліктних форм поведінки в учнів ми скористалися опитувальником Р. Кеттелла, який спрямований на вимірювання 16 факторів (рис) особистості. Люди відрізняються один від одного мірою розвитку та прояву певних рис, що детермінує особливості індивідуальної поведінки в житті кожного [Додаток 1].

Для дослідження психологічних особливостей конфліктних форм поведінки учнів нами були використанні такі методики, як оцінка схильності особистості до конфліктної поведінки — тест К. Томаса [Додаток 2], діагностика агресивних форм поведінки у фруструючих ситуаціях за методикою А. Басса і А. Дарки [Додаток 3].

Існує п’ять основних стилів вирішення конфлікту. Вони описані і широко використовуються в програмах навчання управління справами, в основі яких лежить система, що називається методом Томаса. Система дозволяє створити для кожної людини свій власний стиль вирішення конфлікту. Основні стилі поведінки в конфліктній ситуації пов’язані з загальним джерелом будь-якого конфлікту — неспівпаданням інтересів двох чи більше сторін.

Стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається тою мірою, якою людина хоче задовольнити власні інтереси (діючи пасивно чи активно) та інтереси іншої сторони (діючи сумісно чи індивідуально).

Якщо представити це у графічній формі, можна отримати сітку Томаса, що дозволяє визначити місце та назву для кожного з п’яти основних стилів вирішення конфлікту.

Якщо почати зі сторони, на якій відмічені активні та пасивні дії, то, якщо реакція пасивна, людина буде старатися вийти з конфлікту; якщо вона активна, то людина намагатиметься вирішити його.

Верхня частина сітки розкриває сумісні дії. Якщо людина надає перевагу сумісним діям, то вона буде намагатися вирішити конфлікт разом з іншою людиною чи групою людей, які в ньому задіяні. Якщо ж надає перевагу індивідуальним діям, то вона буде шукати свій шлях вирішення проблеми, чи шлях уникнення її вирішення.

Коли скласти разом ці дві частини сітки, вийде матриця з п’яти стилів.

Стиль конкуренції. Як показує сітка, людина, що використовує стиль конкуренції, досить активна і в переважній більшості йде до вирішення конфлікту своїм власним шляхом. Вона не дуже зацікавлена у співробітництві з іншими людьми, зате здатна на вольові рішення. Згідно опису динаміки процесу Томасом, людина намагається, в першу чергу, задовольнити власні інтереси, не враховуючи інтереси інших, спонукаючи їх приймати своє власне вирішення проблем. Для досягнення своєї мети, така людина використовує свої вольові якості, і якщо її воля досить сильна, то це їй вдається.

Стиль ухилення. Другий з п’яти основних підходів до вирішення конфліктної ситуації реалізується тоді, коли людина не відстоює свої права, не співпрацює ні з ким для знаходження рішення проблеми чи просто ухиляється від вирішення конфлікту. Цей стиль можна використовувати, коли проблема, якої торкаються, не дуже важлива для людини, коли вона не хоче тратити сили на її вирішення, чи коли вона відчуває, що, знаходиться в безнадійному положенні.

Стиль пристосування. Він означає те, що людина діє сумісно з іншою, не намагаючись відстоювати власні інтереси. Томас говорить, що людина діє у такому стилі, коли «жертвує» своїми інтересами на користь іншої людини, поступаючись їй чи її жаліючи.

Оскільки, використовуючи цей підхід, людина відсуває свої інтереси в сторону, то краще так чинити тоді, коли вклад в даному випадку не дуже великий, чи коли ставка на позитивне рішення проблеми не дуже велика.

Стиль співробітництва. Використовуючи цей стиль, людина бере активну участь у вирішенні конфлікту та відстоює свої інтереси, але при цьому намагається співпрацювати з іншою людиною. Цей стиль потребує більш довгої роботи в порівнянні з іншими підходами до конфлікту, оскільки людина з початку «викладає на стіл» потреби та інтереси обох сторін, а потім обговорює їх. Цей стиль особливо ефективний коли сторони мають різні приховані потреби. В таких випадках буває важко визначити джерело незадоволення.

Стиль компромісу. В середині сітки знаходиться стиль компромісу. Людина дещо поступається своїми інтересами, щоб задовольнити їх частково, і інша сторона робить те саме. Іншими словами, людина погоджується на часткове задоволення свого бажання і часткове виконання бажання іншої людини. Компроміс досягається на більш поверхневому рівні в порівнянні з співробітництвом.

Важливо зрозуміти, що кожен з цих стилів ефективний тільки в певних умовах і ні один з них не може бути виділений як найкращий.

Особистісні характеристики учнів вивчалися за допомогою методики діагностики міжособистісних стосунків Т. Лірі [Додаток 4].

Для представлення основних соціальних орієнтацій Т. Лірі розробив умовну схему у вигляді кола, розділеного на сектори. У цьому колі по горизонтальній і вертикальній осях позначено чотири орієнтації: домінування-підкорення, дружелюбність-ворожнеча. У свою чергу ці сектори розділені на вісім — відповідно більш конкретним чином, графічно демонструючи такі типи ставлення до навколишніх: 1. авторитарний, 2. егоїстичний, 3. агресивний, 4. підозрілий, 5. підкорюваний, 6. залежний, 7. дружелюбний, 8. альтруїстичний.

2.2 Інтерпретація даних

Проаналізувавши всі фактор ми виділили ті, які, на нашу думку, детермінують прояв конфліктних форми поведінки серед учнів. Так, для них характерні такі «конфліктні» риси поведінки: слабкість «Я» (14,3%); домінантність (28,5%); слабкість «над-Я» (14,3%); підозріливість (14,3%); консерватизм (28,5%); фрустрованість (42,9%).

Як засвідчують результати дослідження учні мають велику кількість рис, які спричиняють конфліктні форми поведінки, але невисокий відсоток їх прояву. Це свідчить про те, що особистість ще не є сформованою як такою і перебуває у постійному пошуку свого місця, самого себе, своєї поведінки, яка забезпечить досягнення мети.

Наступним етапом дослідження було вивчення стратегій поведінки підлітків у конфліктних ситуаціях.

Підрахувавши середнє значення за кожною стратегією і порівнявши їх, ми побачили, що такий показник, як суперництво (протиборство) набрав найбільше балів — 22,9%. Це може свідчити про агресивний стиль поведінки підлітків до оточуючих, їх небажання йти на компроміс. Найменшу кількість балів набрало уникнення, що характеризує прагнення уникати вирішення проблем — 17,7%.

Такий стиль поведінки в конфлікті, як співробітництво набрав 20,5% балів серед досліджуваних, для яких характерне спільне вироблення рішення, котре задовольняє всі сторони.

Компроміс набрав 19% балів. Це може свідчити про готовність підлітків до врегулювання розбіжностей через взаємні дії, взаємні поступки.

Для опитуваної групи найбільш характерними є такі особистісні характеристики як авторитарність та агресивність. Тобто найбільш характерними рисами для більшості членів даної групи є домінантність, впертість, наполегливість, енергійність, компетентність, успішність в справах, люблять давати поради та вимагають до себе поваги.

А найменш характерні особистісні якості - це підозріливість, підкорюваність та залежність. Тобто для більшості членів групи не є притаманними такі риси як скромність, поступливість, емоційна стриманість, відсутність власної думки, конформність, м’якість, очікування допомоги та порад від інших, довірливість, схильність до захоплення навколишніми, ввічливість (таблиця 2. 1).

Таблиця 2. 1

Особистісні характеристики

Кількість учнів (%)

авторитарність

29,41

егоїстичність

17,65

агресивність

19,61

підозріливість

3,92

підкорюваність

5,88

залежність

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой