Проблема об'єднання Кореї: політико–системний аналіз

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Тема

Проблема об`єднання кореї:

політиkо — системний аналіз

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АЕС — Атомна електростанція.

АТР — Азіатсько — Тихоокеанський Регіон.

ВНП — Валовий Національний Продукт.

ВЕЗ — Вільна економічна зона.

ГЕС — Гідроелектростанція.

ДМЗ — Демілітаризована зона.

ДНЯЗ — Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

ЗМІ - Засоби масової інформації.

КНДР — Китайська Народна Демократична Республіка.

КНР — Корейська Народна Республіка.

КПРС — Комуністична партія Радянського Союзу.

МЗС — Міністерство Закордонних Справ.

ООН — Організація Об'єднаних Націй.

ПСА — Північно-Східна Азія.

РК — Ренспубліка Корея.

РФ — Російська Федерація.

СНД — Співдружність Незалежних Держав.

СРСР — Союз Радянських Соціалістичних Республік.

США — Сполучені Штати Америки

ЦБ — Центральний банк.

KEDO — Korean Peninsula Energy Development Organization.

ВСТУП

Корея належить до небагатьох країн, що після Другої світової війни безпосередньо опинилася в стані боротьби між двома суспільними системами: соціалізмом і капіталізмом. Якщо Німеччина та В'єтнам сьогодні є цілісними державами, то корейці в Кореї ще продовжують жити в двох країнах: Республіці Корея та в Корейській Народно-Демократичній Республіці. В останні роки спостерігають позитивні тенденції у розвитку міжкорейських відносин. Тому дослідження сучасних відносин між двома країнами на сьогодні є досить актуальним.

Актуальність дослідження шляхів і засобів формування процесу регіонального розвитку в Північно — Східній Азії, який ґрунтується на політично-культурній єдності та проходить скрізь історію регіону. Національні держави поєднуються спільною ідентичністю, історичним минулим тощо, у зовнішній політиці обумовлені потребами утвердження в контексті національної безпеки, як надійного партнерства в системі міжнародного співробітництва, а також інтересами зміцнення миру в світі.

Потребою наукового обґрунтування аргументів щодо об'єктивної обумовленості існування незалежних і суверенних держав, спроможних здійснювати самостійну зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин і спрямовувати свої зовнішньополітичні орієнтації у відповідності до потреб зміцнення миру та об`єднання нації - саме і зумовлені вибір теми, структура і спрямованість цього дослідження. Міжнародні відносини 90-х років ХХ ст. характеризуються як епоха завершення холодної війни, однак ситуація на Корейському півострові залишається напруженою і в постбіполярний період [1]. Корейське питання має комплексний характер і включає низку аспектів: ядерне й ракетне озброєння Корейської Народної Демократичної Республіки (КНДР), проблему об'єднання двох корейських держав, військову присутність США на півдні півострова. Корейське питання є одним із найскладніших в азіатському векторі політики США, які глибоко залучені у справи півострова: по-перше, Республіка Корея (РК) є одним із головних азіатських союзників США, на території якої знаходяться американські військові сили; по-друге, у вирішенні ядерної проблеми головними діючими сторонами виступають саме КНДР і США[2]. Ці фактори зумовлюють зацікавленість Вашингтона в збереженні миру і стабільності на півострові та врегулюванні корейських проблем у відповідності зі своїми стратегічними інтересам. Гострота корейського питання визначається й тим, що ситуація на півострові, тенденції її розвитку, зокрема, поширення зброї масового знищення зачіпають інтереси не тільки США, але й інтереси міжнародного співтовариства [3].

Важливість обраної теми зумовлена і тим, що Україна неодноразово заявляла про наміри активізувати свою політику на Далекому Сході. Розбудовуючи взаємовідносини з країнами даного регіону, потрібно враховувати специфіку існуючих там проблем й особливості їх політичного та історичного розвитку. Необхідність проведення узагальнюючого історичного дослідження міжнародної політики щодо сучасного корейського питання визначається також відсутністю у вітчизняній політології історичних праць з досліджуваної тематики. Ця проблема недостатньо розроблена і в зарубіжній історіографії. Обґрунтування всіх процесів розвитку у зовнішній політиці також обумовлюються актуальністю мого дослідження.

Мета і завдання роботи визначення на підставі системного підходу в комплексному аналізі концептуальних основ формування геополітичних та геоекономічних питань для вирішення проблеми об'єднання Кореї.

Ці питання не можна розглядати у відриві від процесу регіонального розвитку в Північно-Східній Азії, тому необхідно обґрунтування конкретних напрямів та форм поглиблення партнерства між провідними країнами світу та міжнародними організаціями.

Метою кваліфікаційної роботи є всебічний та узагальнюючий аналіз співпраці між Республікою Корея та Корейською Народно — Демократичною Республікою в таких сферах, як дипломатичні відносини, економіка, політика тощо, формування та реалізації міжнародної політики щодо корейського питання в період до початку ХХІ ст. Реалізація цієї мети обумовлена необхідністю вирішення наступних завдань:

— з'ясувати ситуацію на Корейському півострові й навколо нього, яка виникла в результаті розпаду біполярної системи міжнародних відносин;

— висвітлити позицію та вплив великих держав на міжкорейський діалог;

— проаналізувати підходи світових адміністрацій щодо вирішення північнокорейської ядерно-ракетної проблеми;

— аналіз проблем співробітництва між Республікою Корея та КНДР;

— дослідити союзницькі відносини, виділити основні напрями співпраці РК та КНДР як з міжнародною спільнотою, так і з Україною;

— охарактеризувати еволюцію корейської політики, виявити її спільні й відмінні риси;

— уточнення чинників, передумов та перспектив, що визначають потребу реалізації в системі координування зовнішньої політики, спрямованої на вирішення проблем незалежності як однієї з важливих підвалин національної безпеки і запоруки її динамічного зростання.

Об'єктом кваліфікаційної роботи є вивченням проблеми об`єднання Кореї як одного з основних напрямків політики сучасних міжнародних відносин. Предметом кваліфікаційної роботи є - об`єднання Кореї, політико — системний аналіз у зовнішній політиці, завдання, шляхи та засоби узгодження й співробітництва між Півднем та Північчю. Методи дослідження. У своєму дослідженні теми автор використовувала загальнонаукові методи пізнання — діалектичний, порівняльного функціонального аналізу, структурного, інституціонального, конкретно — історичного і системного підходу. У ході дослідження використовувалися також наступні методи: аналізу і синтезу — для деталізації об'єкта і предмета дослідження; порівняння — для зіставлення процесів, тенденцій, явищ і подій. Тобто, методологічну основу дослідження склали принципи історизму, об'єктивності, багатофакторності та системності. Для розв’язання окреслених завдань застосовано порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, ретроспективний методи дослідження. Територіальні межі дослідження охоплюють територію країн АТР, що дотичні до проблем Корейського півострова: КНДР, РК, США, Китайської Народної Республіки (КНР), Російської Федерації (РФ), Японії. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з ІІ пол. ХХст. до травня 2010 року. Нижня межа обумовлена поділом Кореї та завершенням міжнародного протистояння між США та СРСР. Верхня — загостренням корейського питання через випробовування КНДР ядерної зброї 9 жовтня 2006 р. та увага міжнародного товариства до міжкорейських відносин[4]. Для відображення повноти історичних подій необхідно було вийти за встановлені хронологічні межі - дати стислий аналіз історичних передумов Корейського конфлікту та прогнозувати не тільки розв`язання проблеми — об`єднанням Кореї, а й вказати на шляхи вирішення цього питання на підставі політико-системного аналізу[5].

Історіографія. Джерельна база наукової роботи складається з різноманітних фахових видань, які безпосередньо стосуються теми проблеми об`єднання Кореї - наукових монографій, навчальних посібників, наукових статей, різних періодичних видань, а також законодавчих документів. Теоретичною базою дослідження стали праці як українських, так і зарубіжних авторів. Серед іноземних науковців відносини Республіки Кореї та Корейської Народно-Демократичної Республіки висвітлено в працях Кім Ен Уна, Кан Ден Сіка, С. Сусліної, Тихомирова, Толорая, а серед вітчизняних авторів стан та проблеми двосторонніх відносин вивчали Г. Старостенко, В. Головченко, В. Фуркало, Ю. Мушка та ін. Співпраця між Республікою Корея та КНДР аналізується у ряді періодичних видань, зокрема Г. Старостенко, В. Фуркало звертають увагу на хронологію розвитку та співробітництва, Кім Ен Ун, С. Сусліна характеризують відносини між Республікою Корея та КНДР у 2005 році[6]. Однак публікації, в яких досліджуються різні сфери співробітництва, в періодичній літературі відсутні. Серед аналітичної літератури особливе значення мали роботи вчених із знань міжкорейських стосунків та проблеми об'єднання Кореї. Сюди слід віднести монографії, наукові статті та аналітичні розробки корейських та зарубіжних вчених. Перш за все це роботи таких вчених, як Шпак; П. Циганкова; З. Бжезинського. Аналіз цих джерел засвідчує увагу вчених та політологів до цієї проблеми, намагання осмислити її в контексті історії, сьогодення та перспектив розвитку, обґрунтувати відповідні практичні рекомендації. На жаль, дослідження носять розрізнений характер, більшості з них бракує системності, ґрунтовних узагальнень, які могли б розглядатись у якості рекомендацій для практичної політики у сфері національних інтересів держав всього світу.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали і висновки можуть бути використані дослідниками при підготовці узагальнюючих праць з історії сучасних міжнародних відносин, історії зовнішньої політики Кореї, у викладанні нормативних і спеціальних курсів у навчальних закладах. Результати дослідження можуть бути використані в практичній діяльності органів виконавчої влади, зокрема, МЗС України.

Структура кваліфікаційної роботи відбиває поставлені перед дослідженням цілі та завдання. Загальний обсяг кваліфікаційної роботи становить 90 сторінок, з них 74 — основний текст. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, чотирьох основних розділів, висновків, приміток, посилань (76 найменувань), списку використаних джерел та літератури (52 найменування).

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ КОРЕЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Історія Кореї рясніє зміною великої кількості династій. У 668 році давня Корея стала єдиною державою: настав золотий вік. Розцвіло просвітництво, був створений перший національний корейський університет, в якому вивчали китайську класичну літературу [1]. В 1910 році Японія перетворила Корею на свою колонію й управляла нею до поразки у Другій світовій війні.

Військова й політична ситуація в розділеній «залізною завісою» Європі на кінець 40-х років ХХ ст. у цілому стабілізувалась, тільки на Далекому Сході конфронтація між державами радянського блоку, США та їхніми союзниками набула небаченої гостроти. У грудні 1945 року представники Сполучених Штатів Америки і Союзу Радянських Соціалістичних Республік підписали договір про тимчасове управління країною [2]. У Кореї сформувалися уряди Корейської Народно-Демократичної Республіки і Республіки Кореї. На півдні Корейського півострова Американська держава за підтримкою Організації Об`єднаних Націй провела вибори і замінила і назвала антикомуністичним у червні 1945 року після Другої Світової Війни лівий тимчасовий уряд на чолі новим президентом Південної Кореї - Лі Син Маном, хоча ліві партії бойкотували вибори. На півночі влада була передана командуванням Робітничо-Селянської Червоної Армії комуністичному уряду на чолі з майором Радянської Армії, 1-им представником Кабінету Міністрів КНДР і 1-им генеральним секретарем Корейської Трудової Партії- Кім Ір Сеном. Антигітлерівська коаліція пропонувала, що через деякий час КНДР і Південна Корея мають об'єднатися, однак в умовах початку Холодної Війни СШАі СРСР так і не змогли домовитись про деталі об'єднання, тому у 1947 році ООН з подачі Американського Президента Гаррі Трумена прийняла відповідальність за майбутнє Корейського півострова на себе[3].

Спроби відтворити єдину корейську державу провалилися, і в 1948 році були проголошені Республіка Корея (РК) і Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) 15 серпня і 9 вересня відповідно.У 1948 році було створено дві держави — КНДР на півночі і Республіка Корея на Півдні. Підготовка конкретних пропозицій щодо відродження Кореї як єдиної демократичної незалежної держави та формування тимчасового центрального уряду була доручена спільній комісії з представників радянського й американського командування[4]. Але внаслідок гострих розбіжностей її діяльність виявилася безрезультатною. На Півдні американці просували до влади учасника боротьби за незалежність Кореї досвідченого ліберального політика-емігранта Лі Син Мана. Під прискіпливим наглядом американських військових він мав реалізувати план демократичних перетворень, аналогічний тому, що був розроблений у Вашингтоні для переможеної Японії. Радянська військова адміністрація на Півночі зробила ставку на Кім Ір Сена, що змолоду брав участь у комуністичному антияпонському партизанському русі, змушений був шукати політичного притулку в СРСР, а після визволення в мундирі майора Радянської Армії був переправлений до Пхеньяна і почав швидке сходження по щаблям політичної кар'єри[5].

З огляду на наявність «комуністичної загрози», США внесли питання про Корею на розгляд другої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Більшістю голосів та схвалила 14 листопада 1947 року американський проект резолюції про створення Тимчасової комісії ООН по Кореї, що повинна була забезпечити проведення вільних виборів на півострові й також формування загальнонаціонального уряду. Але СРСР відмовився визнати повноваження Тимчасової комісії, а Українська РСР, відповідно, не погодилася взяти участь у її роботі. У результаті напівдемократичні вибори відбулися в травні 1948 року лише на Півдні, але 12 грудня того ж року Генеральна Асамблея ООН спеціальною резолюцією визнала «єдино законною» проголошену 15 серпня Корейську Республіку зі столицею в Сеулі (площа — 98,5 тис. кв. км, населення — 47,5 млн. чол. на 2000 рік). На Півночі, у Пхеньяні, 9 вересня була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (площа — 120,5 тис. кв. км, населення — 22 млн. чол. на 2001 рік). Як президент Південної Кореї Лі Син Ман, так і колишній майор Радянської Армії, 1-ий представник кабінету Міністрів КНДР і 1-ий генеральний секретар Корейської Трудової Партії Кім Ір Сен не приховували своїх намірів: дві корейські держави мали об'єднатися. Приняті у 1948 році Конституції РК і КНДР проголосили, що метою кожного з двох урядів було розповсюдження своєї влади на всю територію держави[6]. Показано, що у відповідності з Конституцією 1948 року столицею Південної Кореї вважає себе Сеул, у тому як Пхеньян вважався тимчасовою столицею держави, у котрій вищі органи влади КНДР знаходились би лише до «визволення» Сеула. При цьому через рік радянські і американські війська виведені з Корейського півострова.

Уряд Китайської Народної Республіки слідкував за зупинкою подій на Корейському півострові. Крім того, 1-ий представник Комуністичної партії Китайської Народної Республіки Мао Цзедун був переконаний проте, що американська інтервенція у Азію дестабілізує таку зупинку у регіоні і неприємно впливає на його плани розгромити Гомінданівські війська генералісимуса Чан Кайші, які знаходилися у Тайвані. З початку 1949 року колишній майор Радянської Армії, 1-ий представник Кабінету Міністрів КНДР і 1-ий генеральний секретар Корейської Трудової Партії Кім Ір Сен почав звертатися до радянського уряду з вимогою про допомогу у повномасштабному вторгненні у Південну Корею. Він підрахував, що лівий тимчасовий уряд на чолі з президентом РК Лі Син Маном не користується популярністю, і стверджував, що наступ військ Корейської Народної Армії призведе до масового повстання, у ході якого жителі Південної Кореї разом з ними скинуть Сеульський режим. Обидві держави розпочали підготовку до об'єднання півострова силою, що полегшувалося завершенням на кінець 1949 року виведення радянських і американських військ. На Півдні в якості радників залишалося 500 американських військових і 700 цивільних службовців.

Тому вражає те, що передтечею Корейської війни явилася «мала війна» 1949−1950років, що складалася з «інцидентів» у районі 38-ої паралелі як зі сторони КНДР, так і РК. Крім того, у райони північніше і південніше 38-ої паралелі у ході 1949 — початку 1950 років постійно засилалися розвідувально-диверсійні групи з метою проведення підривно-диверсійних і терористичних актів, залякування мирного населення. Тим часом, 5 березня 1949 року відбувся візит до Москви північнокорейської делегації в складі голови уряду КНДР Кім Ір Сена й міністра закордонних справ Пак Хен Єна. Хоча питання про військове об'єднання обох частин Кореї під час переговорів не піднімалося, Сталін пообіцяв надати Пхеньяну суттєву допомогу в створенні збройних сил. Протягом усього 1949 року відбувалися інтенсивні поставки радянського озброєння, бойової техніки, боєприпасів, іншого військового спорядження до КНДР, північнокорейська армія час від часу випробовувала на міцність південнокорейську оборону. Нарешті, після консультацій з Мао Цзедуном Сталін 9 лютого 1950 року дозволив Кім Ір Сену розпочати підготовку широкомасштабної операції на півострові. У штабі північнокорейської армії за участю радянських радників у глибокій таємниці здійснювалося розроблення плану наступу, прискорено формувалися кілька нових дивізій[7].

На цьому фоні дивною видається фактична бездіяльність США, котрі нічого не вчинили, щоб попередити виникнення одного з найкривавіших регіональних конфліктів XX ст. Хоча із січня 1950 року, південнокорейські військові неодноразово повідомляли в Тимчасову комісію ООН по Кореї розвідувальні дані про загрозу агресії з Півночі, американці сприймали це як спроби політичного тиску в надії отримати більшу фінансово-економічну допомогу й підтримку. Ще на початку березня 1949 року командувач американськими військами на Тихому океані Д. Макартур в одному з інтерв'ю недвозначно виніс Корею за межі оборонного периметра США. Держсекретар Дін Ачесон у виступі в Національному прес-клубі у Вашингтоні 12 січня 1950 року пішов іще далі. Він не лише підтвердив виключення з американського оборонного периметра Індокитаю, Тайваню й Кореї, але й конкретно відмовився від будь-яких намірів давати гарантії країнам, що знаходилися безпосередньо на азійському материку. Тобто події розвивалися таким чином, що 1-ий представник Ради Міністрів СРСР і секретар ЦК КПРС Йосип Сталін, однак, посилаючись на недостатню ступінь готовності Корейської Народної Армії і можливість втручання у конфлікт військ ООН і США і розв’язання повномасштабної війни з прийманням атомної зброї, вирішив не задовольняти вимоги Кім Ір Сена і ймовірно всього вважав, що ситуація у Корейському півострові може привести до нової війни. Не дивлячись на загрозу, Радянський Союз продовжував надавати КНДР велику військову допомогу[8]. Північна Корея у відповідь на озброєння РК також продовжила нарощувати свою військову міць, організуючи Корейську Народну Армію по радянській моделі і під проводом радянських військових радників. Велику роль грали також етнічні корейці з Китаю, ветерани Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки, які від згоди Пекіна перейшли у службу на Корейську Народну Армію. Тим часом збройні сили КНДР приголомшили південнокорейські війська по всім ключовим компонентам. Нарешті, у січні 1950 року після великих коливань і піддавшись на умовляння колишнього майора Радянської Армії, 1-го представника Кабінету Міністрів КНДР і 1-го генерального секретаря Корейської Трудової Партії Кім Ір Сена 1-ий представник Ради Міністрів СРСР і секретар ЦК КПРС Йосип Сталін дав згоду на проведення наступальної операції. Деталі булі узгоджені під час його візиту на Москву у березні - квітні 1950 року, а завершальний план наступу було підготовленорадянськими радниками наприкінці травня. 12 січня 1950 року Американський державний секретар Дін Гудерхем Ачесонзаявив, що американський оборонний периметр на Тихому океані проходить по Алеутським, Рюкюським і Філіппінським островам, що говорилося проте, що Корея не ввійде у сферу американських близьких державних інтересів. Цей факт додав рішучості уряду КНДР у розв’язанні збройного конфлікту і допоміг переконати Йосипа Сталіна проте, що військове втручання американських збройних сил у конфлікт малоймовірно, тому саме конфлікт має назву Корейської Війни[9].

Далекими від ідилічних були й відносини офіційного Вашингтона з Лі Син Маном: приймаючи в лютому 1950 року закон про надання Південній Кореї фінансово-економічної допомоги, Конгрес обумовив її включенням до сеульського уряду представника комуністичної партії. На парламентських виборах 30 травня прибічники південнокорейського президента зазнали гучної поразки, отримавши лише 45 із 210 мандатів. З’явилася реальна можливість усунення непримиренних антикомуністів від влади і налагодження конструктивного діалогу з Пхеньяном, але атака північнокорейської армії у неділю, 25 червня 1950 року, що увінчалася повним успіхом, не лише зберегла президентський пост за Лі Син Маном, але й викликала кардинальні зміни в усій світовій політиці. Корейська війна 1950−1953 років-збройний конфлікт між КНДР та РК, який тривав з 25 червня 1950 року до 27 липня 1953 року. Часто конфлікт часів Холодної Війни розлядався як опосередкована війна між США і ООН з південної сторони та Народно-Визвольною Армією Китайської Народної Республіки і військово-повітряними силами Радянського Союзу з північної. У складі Комуністичних збройних сил діяли солдати Корейської Народної Армії, добровольці Народно-Визвольної Армії Китайської Народної Республіки і Військово-повітряні сили Радянського Союзу. Проти об'єднаних комуністичних військ боролися Південна Корея, США, Черчілівська Британія, Філіппінська Унітарна Президентська Республіка, Канадська Конфедерація, Турецька Парламентська Республіка, Голландське королівство, Австралійський Союз, Ноав Зеландія, Таїландське королівство, Ефіопська Народно-Демократична Республіка, Грецька Республіка, 4-та Французька Республіка, Колумбійська республіка, Бельгійське королівство, Південно-Африканський Союз і Велике Люксембургське герцогство, які діяли у складі збройно-миротворчих сил ООН. У Кореї війна називається «Інцидентом 25 червня», а до початку 90-х років використовувалась назва «Смута 25 червня». У КНДР зветься Вітчизняною Визвольною Війною. Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що існування двох корейських держав — останній відбиток часів «холодної війни». Обидві держави створено в 1948 році на територіях, що перебували під контролем радянських та американських військ по обидві сторони 38-ї паралелі, після звільнення від японської окупації, що тривала з 1910 по 1945 роки. Понад півстоліття Корея залишалася розколотою гострими політичними та ідеологічними протиріччями, логікою повоєнного військово-політичного протистояння двох блоків. Кульмінацією цього протистояння стала Корейська війна 1950−1953 років, у якій брали участь збройні сили КНР, США та більше двох десятків інших країн — союзниць США. Вельми великі людські втрати, воєнні витрати зробили цю війну непопулярною у США. На американських президентських виборах переміг Дуайт Ейзенхауер, який у своїй предвиборчій кампанії обіцяв прискорити закінчення цього конфлікту. Переговори щодо закінчення війни проводилися декілька разів, 10 липня 1951 року, 27 листопада 1951 року, 26 квітня 1953 року, однак мир після цих переговорів виявився не довготривалим. Врешті 27 липня 1953 року, під тиском Ейзенхауера, була підписана угода про повне припинення воєнних дій. Підписанню передували 1076 раундів переговорів, що тривали два роки і 19 днів[10]. Угода про перемир’я, яке так ніколи і не оформилося в мирний договір, передбачала створення демілітарізірованної зони (ДМЗ), шириною в 4 км, яка розтягнулася через півострів на 241 км. Її вісь -- «військова демаркаційна лінія», офіційно зафіксована Угодою про перемир’я 27 липня 1953 року в поселенні Пханмунджом, де до цих пір проходять переговори між представниками Південної і Північної Кореї. Тут же знаходиться одна з головних туристичних визначних пам’яток зони — Будинок свободи, звідки можна в бінокль подивитися на північнокорейську сторону. Після падіння Берлінської стіни демілітаризована зона вважається останнім реліктом епохи «холодної війни». За 60 років південнокорейські прикордонники змогли встановити сімнадцять підземних ходів (тунелів), проритих мешканцями півночі на їх сторону. При цьому невідомо, скільки їх існувало (і існує) насправді. Тунель, який показують туристам, був в 1978 виявлений році за допомогою інформації, отриманої від північнокорейського перебіжчика. Він виритий на глибині 73 м, його довжина-1635 м, з них 435 м проходять під ДМЗ. Його діаметр в два метри нібито дозволяє 30тисячам північнокорейських воїнів в повному військовому викладенні і зробити за 1 годину марш-кидок і вийти на поверхню в 44 км від Сеула. Тунель прокладений в гранітній породі - свідчення непереборного бажання об`єднатися, тим більш, коли сусідня держава економічно розвинута[11].

В підписанні угоди брали участь представники від США, від Китайської Народної Республіки та від Північної Кореї. Південна Корея відмовилась вислати свого представника, проте угода 27 липня все ж таки була підписана без участі Південної Кореї. Корейська війна 1950 — 1953 років закріпила розкол країни. Проте обидві корейські держави переконані в неминучості об'єднання в майбутньому. На Женевській конференції - міжнародній конференції у Женеві, яка проходила з 26 квітня по 21 липня 1954 року за участі міністрів іноземних справ ряду країн було розглянуто корейське та індокитайське питання. Обговорення проблеми об'єднання Кореї так і закінчилися безрезультатно, друга половина конференції була присвячена Індокитаю, тому де-юре дві корейські держави знаходяться й досі у стані війни — спроба дійти згоди залишила надію[12].

Незважаючи на свої скромні розміри і периферійне положення по відношенню до глобальних політичних центрів, Корейський півострів багато років залишається у фокусі міжнародної уваги.

Тут вигадливо переплелися складні процеси — такі, як і йдуть корінням у минуле, так і породжені сучасністю. З часу трагічної розколу країни і руйнівної корейської війни (1950−1953) конфліктні ситуації відтворювалися тут постійно, дестабілізуючи обстановку і погрожуючи інтересам сусідніх держав. Якщо в минулому Корея нерідко ставала об'єктом експансії та боротьби за вплив з боку могутніх сусідів, то тепер великі держави, включаючи Росію, Китай, США, а також Японію, серйозно стурбовані обстановкою на півострові й навколо нього.

У відповідь на ракетні, а потім і ядерні випробування, проведені КНДР, проти Пхеньяну були введені жорсткі санкції по лінії ООН.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМА ОБ`ЄДНАННЯ КОРЕЇ: ПОЛІТИКО — СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ

Корінна перебудова всієї системи міжнародних відносин після закінчення холодної війни не оминула й міжкорейські відносини. Протягом десятиліть дві Кореї повністю заперечували один одного, роблячи ставку на досягнення безумовної перемоги над «противником» будь-якою ціною. Хоча з початку 70-х років минулого століття між обома країнами здійснювалися обмежені офіційні контакти, це мало відбивалося на загальній картині взаємин. Їх атмосферу визначали глибока взаємна неприязнь, недовіра і ворожість[1].

Поворот до політичного реалізму стався на початку 1990-х. У грудні 1991 року глави урядів Півночі і Півдня підписали безпрецедентний документ, розроблений в ході восьми зустрічей на рівні прем'єр-міністрів, — Угода про примирення, ненапад, співпрацю і обміни. Одночасно з цим була прийнята міжкорейських декларація про денуклеаризацію півострова. Вперше за всю історію роздільного існування двох корейських держав Пхеньян і Сеул фактично відмовилися від ідей «завойовницькі походи» проти іншої сторони і, принаймні на папері, визнали рівноправне існування двох самостійних державних утворень. У поліпшенні міжкорейських відносин важливу роль, крім загального впливу зовнішньої обстановки, зіграли два чинники.

По-перше, в кінці 1980-х на хвилі глобальних змін і зростання протестів у Республіці Корея (Південна Корея) впав режим військової диктатури і до влади вперше прийшло демократично обраний уряд. Нове керівництво висунуло ряд конструктивних ідей, націлених на розвиток контактів і мирне співіснування з північним сусідом.

По-друге, в результаті розпаду Радянського Союзу і комуністичного блоку Корейська Народно-Демократична Республіка позбулася солідної матеріальної допомоги та політичної підтримки. Для Північної Кореї з її відсталою економікою, нерозвиненими зовнішніми зв’язками, автаркіческой системою ведення господарства нові реалії обернулися ситуацією, близької до катастрофи. Вимушене згортання зовнішньоекономічних контактів з Росією на тлі небувалих стихійних лих, що спіткали КНДР у середині 90-х років минулого століття, поставили країну на межу економічного колапсу. У цій непростій ситуації слід було терміново коригувати стратегію, і оптимальним виходом бачився відмову від колишньої політики «комунізації» Півдня на користь більш прагматичного курсу на поступовий розвиток міжкорейських зв’язків, перш за все у сфері економіки. Оцінюючи перспективи розвитку ситуації на півострові, багато зовнішніх спостерігачів керувалися відомими схемами. Вони були апробовані в країнах, які до того моменту вже перейшли від соціалістичного пристрої до ринкової економіки і демократії. Цілком очевидним є тоді й еволюція пхеньянського режиму. Найбільш вірогідними вважалися два сценарії [2].

Відповідно до першого (його підтримувало меншість фахівців), передбачалося, що Північна Корея піде шляхом Китаю або В'єтнаму. Пхеньян поступово переведе нежиттєздатною економіку на ринкові рейки і здійснить економічні реформи з метою залучення іноземних інвестицій і створення сильного експортного сектора. Пророкували, що Північ буде спиратися на зростаючу допомогу Півдня, однак реальна інтеграція відбудеться не так скоро, оскільки для «розм'якшення» жорсткого політичного режиму будуть потрібні і час, і створення необхідних умов для впливу на нього. Однак переважна кількість експертів вважали, що КНДР, як і більшість східноєвропейських країн, чекає неминучий і швидкий політичний і економічний крах з важкими соціальними наслідками. Обвал режиму означав би гостру, але швидкоплинної боротьбу за владу в правлячій верхівці з неминучою перемогою прихильників об'єднання з Південною Кореєю (природно, на її умовах) і стрімке «поглинання» Північної Кореї Півднем. Доречно нагадати, що на початку — в середині 1990-х найсміливіші з прихильників другого сценарію відводили КНДР не більше двох-трьох років незалежного існування. З установки на неминучість швидкої «абсорбції» Півночі виходив в ті роки і офіційний Сеул. Дійсність спростувала припущення і тих, і інших. Влада Північної Кореї в той період відмовилися від значущих ринкових реформ і проведення курсу відкритості у політичній сфері. Однак не можна вважати, що ситуація в країні залишалася повністю статичною [3].

На Півночі з початку 1990-х років північнокорейське керівництво переносить акценти з марксистсько-ленінських постулатів на традиційні конфуціанські і феодально-бюрократичні.У внутрішній політиці все частіше звучить тема національних традицій, культурно-історичної спадщини та конфуціанських цінностей. Для нової легітимації КНДР використовується теза про те, що вона є спадкоємицею колись сильних і успішних держав, перш за все Когурьо і Коре, в давнину розташовувалися на території нинішньої Північної Кореї. Для консолідації суспільства на основі національної ідентичності відроджується міф про легендарного родоначальника корейської нації Тангуна, який жив за 2000 років до н. е. (До речі, Тангуна вельми шанується і в Південній Кореї).У повсякденне життя все ширше впроваджуються стародавні норми і традиції, зокрема культ предків. Дотримання Кім Чен Іром трирічного жалоби за свого батька, Кім Ір Сену, який помер у 1994-му, і виконання багатьох вимог конфуціанського ритуалу — одне з підтверджень даної тези. Частиною курсу на утвердження національної спадщини та культурної самобутності стало відродження таких традиційних свят, як Новий рік за місячним календарем, а також формальне відновлення в правах релігії. Крім буддійських храмів у країні діють і християнські: протестантські, католицькі, православний. У своїй внутрішньополітичній риториці північнокорейська влада рідше згадують соціалізм і марксизм. Для подолання глибокої економічної кризи середини — другої половини минулого десятиліття ставка була зроблена на традиційну політику «затягування поясів» ціною будь-яких жертв. Приміром, різні закордонні джерела стверджують, що в так званий період «важкого походу» (середина 1990-х років) від голоду і хвороб, викликаних недоїданням, в країні померло від 300 тисяч до 2 мільйонів чоловік.

Одночасно був узятий курс на зміцнення військової потужності для збереження існуючого ладу та забезпечення його безпеки перед обличчям зовнішньої загрози, головним джерелом якої вважалася «ворожа політика» Вашингтона. Основою національної стратегії виживання проголошується політика «сонгун», яка розглядає армію в якості основної політичної сили і віддає пріоритет військовому будівництву в збиток соціально-економічного розвитку [4].

«Політика пріоритету армії» досить багатошарова, і її не слід трактувати одновимірно. Зведення у ранг головної рушійної сили суспільства не робітничого класу з компартією на чолі, а надкласового інституту — армії може за певних умов полегшити перехід до інших форм соціального устрою. Не слід забувати і про те, що вся «військово-орієнтована» риторика та мілітаризація, що вражають уяву іноземців, на ділі підпорядковані перш за все прагненню забезпечити жорсткий контроль над суспільством і охолодити запал можливих агресорів. Якщо Кім Ір Сен ще мріяв про військову об'єднання Кореї, то Кім Чен Ір і його оточення думають виключно про самозбереженні, усвідомлюючи необхідність змін. Підтвердження цього — розпочата в липні 2002 року дуже обережна економічна реформа.

Майже повна ізольованість від зовнішнього світу, відсутність інформації про ситуацію за межами країни, а також мононаціональності і відносна однорідність суспільства надавали підвищену стійкість північнокорейському режиму. З іншого боку, високий мобілізаційний потенціал економіки командного типу, традиційно низький рівень життя населення, звичка громадян сприймати труднощі і позбавлення як щось природне,їх схиляння перед владою в будь-яких умовах — все це дозволяло підтримувати стабільність навіть без застосування широких каральних заходів. Консервації існуючих порядків сприяла і високий ступінь консолідації політичної еліти перед обличчям можливих спроб США і їх союзників «звалити» авторитарний режим шляхом «політичних диверсій» або ж в результаті прямої військової агресії [5].

Сеульський політичний істеблішмент поступово почав віддавати собі звіт в тому, що режим Кім Чен Іра — це всерйоз і надовго. У міру осмислення цієї обставини все більше поширення в Південній Кореї отримувала точка зору, що підштовхування північнокорейської системи до краху контрпродуктивно і позбавлене сенсу. Альтернативою могли стати рішуча відмова від колишньої лінії на «поглинання» КНДР по німецькому сценарієм (принаймні, в доступній для огляду перспективі) і перемикання зусиль на наведення мостів.

Саме таке сприйняття ситуації сприяло обрання президентом Республіки Корея Кім Де Чжуна. Цей політик ліволіберальної толку, колишній дисидент, був відомий прихильністю справі возз'єднання нації і примиренського настроями по відношенню до Пхеньяну. Запропонована ним «політика сонячного тепла» мала на увазі залучення КНДР у діалог, надання їй масштабного сприяння у вирішенні соціально-економічних проблем і встановлення контактів із зовнішнім світом, включаючи найближчих союзників Сеула. На цій основі повинні були бути створені умови для поступового зближення двох Корей та їх подальшої політичної, економічної та культурної інтеграції на взаємоприйнятних умовах. Північнокорейський режим уважно спостерігав за еволюцією політичних поглядів південнокорейського керівництва, виявляючи обережну підтримку як самому Кім Де Чжуна, так і його поглядам. Саме в цій атмосфері президент Республіки Корея висунув ідею проведення першого в історії міжкорейського саміту. Головним підсумком поїздки Кім Де Чжуна до Пхеньяну і його зустрічей з Кім Чен Іром в червні 2000-го стала Спільна декларація — по суті, програма розвитку двосторонніх відносин на роки вперед [6].

Документ націлював на вирішення проблеми об'єднання Кореї шляхом спільних зусиль, містив визнання спільності пропозицій Півночі і Півдня щодо руху до цієї мети. Обидві сторони домовилися про заходи зміцнення взаємної довіри. Ставилися завдання забезпечення збалансованого розвитку економіки, активізації співробітництва і контактів у всіх областях, включаючи соціальну сферу, культуру, спорт. Крім того, в цій декларації говорилося про налагодження спілкування між членами розділених сімей. За одностайною оцінкою самих корейців, лідери обох країн заклали основу для прориву у відносинах і поступового розвороту від конфронтації до примирення і поетапному зближення. Саміт дав старт якісно нової взаємодії Пхеньяну і Сеула як по офіційних каналах, так і по громадській лінії, що в принципі дозволяло шукати шляхи вирішення досить широкого кола питань співробітництва. Головним каналом контактів стали переговори на рівні міністрів, на яких піднімалися найбільш актуальні проблеми, що представляли інтерес для обох сторін (відбулося ж понад 20 таких зустрічей). Передбачена можливість підтримання зв’язків по військовій лінії, а також між товариствами Червоного Хреста Півночі і Півдня для обговорення різноманітних гуманітарних проблем.

Дещо пізніше, у міру поглиблення міжкорейських господарських зв’язків, було прийнято рішення про виділення питань економічного співробітництва в окремий блок і створення підзвітної міністрам двостороннього органу. При цьому з розширенням і диверсифікацією контактів структура Комітету зі сприяння економічному співробітництву між Північчю і Півднем ставала все більш розгалуженою, збільшувалося число входили до нього галузевих підкомітетів [7].

У 2000 році Сеул вперше надав Пхеньяну солідну економічну допомогу в розмірі 113 760 000 дол., Обсяги якої з року в рік зростають. Бурхливий розвиток одержали зв’язку в торговельно-економічній галузі. Якщо в 2000-му загальний обсяг двосторонньої торгівлі склав 425 млн дол., То в 2006-му він досяг 1 349 млн доларів. Південна Корея впевнено вийшла на друге після Китаю місце в якості ведучого торгового партнера КНДР. При цьому частка комерційних угод у взаємному товарообороті становить зараз близько 70%. Інша частина доводиться на фактично безоплатні поставки продовольства і мінеральних добрив, без яких Північна Корея, по суті, не в змозі забезпечити населення продуктами харчування. Досягнення в міжкорейських відносинах очевидні, причому всі основні зрушення відбулися за останні шість-сім років. У певному сенсі можна говорити про реальний прорив у відновленні взаємної довіри. Більшість жителів і Півночі, і особливо Півдня перестали сприймати одне одного як ворогів.У південнокорейському громадській думці примирливо-об'єднувальний підхід пустив настільки глибокі корені, що навіть найбільш консервативні, традиційно жорстко антісеверокорейскіе сили тепер змушені в цілому підтримувати курс на примирення та співпрацю з Пхеньяном [8].

Проте про справжню нормалізацію говорити поки рано. За шість десятиліть роздільного існування між Північчю і Півднем позначилися глибокі політико-ідеологічні, соціально-культурні й навіть мовні відмінності (за визнанням Кім Чен Іра, в ході першого міжкорейського саміту він розумів Кім Де Чжуна всього на 80%), подолання яких потребуватиме обопільних зусиль, терпіння і часу. Дві держави де-юре, як і раніше знаходяться у стані війни. Укладена більше 50 років тому Угода про військове перемир’я в Кореї залишається єдиним політико-правовим документом, який утримує сторони від нової братовбивчої міжусобиці. Гострі конфлікти спалахують час від часу в спірних водах Жовтого моря. За підсумками корейської війни сухопутний «кордон» між Північчю і Півднем був оформлений в договірному порядку. А так звану «північну розмежувальну лінію» в Жовтому морі, яку довільно встановило американське командування, Пхеньян не визнає. Кровопролитні зіткнення між військовими формуваннями обох країн у цьому районі, багатому морськими ресурсами, у 1999 і 2002 роках призводили до людських жертв. Взаємна недовіра у військовому середовищі вище, ніж серед інших кіл політичної еліти.У 2000-му відбулася єдина за весь післявоєнний час зустріч глав оборонних відомств, здійснюються контакти і на більш низькому рівні. Проте сторони так і не приступили до обговорення питання про заходи довіри у військовій галузі і скорочення озброєнь. Південці при цьому зазвичай посилаються на те, що в районах, прилеглих до кордону, зосереджено понад 70% усіх боєздатних з'єднань Півночі, включаючи десятки тисяч артилерійських і ракетних систем, здатних в лічені хвилини знищити Сеул і перетворити 50-кілометрову прикордонну смугу в «море вогню». Доречно, однак, нагадати, що лише з 2004 року військова доктрина Південної Кореї офіційно перестала розглядати КНДР як «головного противника». Замість цього була введена нова, трохи більше коректна формула — «загроза з боку Півночі», на протидію якої і націлювалась міць країни [9].

У Республіці Корея до цього часу діє Закон про національну безпеку. У цьому унікальному для сучасної політичної практики документі КНДР кваліфікується як «територія, що знаходиться під контролем антидержавної організації».А тому несанкціоновані контакти громадян Республіки Корея з представниками Північної Кореї та поїздки на Північ, а також публічний прояв симпатій до існуючих в КНДР порядків або вираз підтримки офіційної ідеології Пхеньяну однозначно розглядаються як «допомога ворогу» і посягання на національну безпеку. Ліберальна ідеологія на Півдні все ж таки пом’якшує область правозастосування цього закону. Якщо раніше порушники могли бути піддані покаранню аж до смертної кари, то тепер їм найчастіше загрожує умовний термін тюремного ув’язнення або великий грошовий штраф. А нелегальні перебіжчики з КНДР приймаються майже як національні герої і автоматично отримують громадянство Республіки Корея. У свою чергу Пхеньян лише після саміту-2000 перестав називати сеульської керівництво «маріонетковими владою». Тим не менше у внутрішній пропаганді як і раніше панують твердження про те, що влада Південної Кореї, що знаходиться під «іноземної військової окупацією», не в змозі проводити незалежну політику на міжнародній арені й у сфері міжкорейських відносин [10].

По суті, КНДР до цих пір не відмовилася від претензій на право називатися єдиним суверенною державою на Корейському півострові. У діючій Конституції країни особливо обмовляється, що Корейська Народно-Демократична Республіка «представляє інтереси всього корейського народу». (До речі, і Конституція РК передбачає розповсюдження суверенітету Сеула на весь Корейський півострів.) Не дивно, що в пресі та у висловлюваннях офіційних північнокорейських представників Республіка Корея практично ніколи не називається «державою», а замість цього вживається своєрідний евфемізм — «південна частина республіки». При цьому такі поняття, як «президент», «уряд» або «парламент Південної Кореї», як правило, наводяться в лапках. Пхеньян розглядає перебування американських військ на території Республіки Корея як військовий виклик, а навчання, періодично проводяться південцями спільно з США, вважає «репетицією» нападу на КНДР. Мешканці півночі категорично відмовляються посилати на них своїх спостерігачів і оповіщати Сеул про власних аналогічних маневрах.

2.1 Витоки і формування взаємовідносин двох корейських держав

Витоки взаємовідносин двох корейських держав були сформовані ще у 1948 році, коли утворилися дві держави: Південна Корея пішла західним шляхом розвитку, а у Північній Кореї був встановлений тоталітарний режим. Тоталітаризм — це суспільно-політична та культурно-ідеологічна система, що передбачає: юридично закріплену або фактичну однопартійність; ідеологію на озброєнні, що проникає в усі сфери життя людини й суспільства; ідеологічну індоктринацію з використанням усіх сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), за якими держава встановила повний контроль; монополію держави на професійну й економічну діяльність людини; державний апарат контролю, нагляду і придушення; масовий державний терор як засіб досягнення цілей. Північнокорейська модель тоталітарного режиму цілком підпадає під це визначення: трудова партія Кореї - єдина в КНДР; ідеологія Чучхе, що нав’язується усіма ЗМІ країни; адміністративно-командна система керування економікою; силові структури, спрямовані на боротьбу як із «зовнішніми» ворогами, так і з «внутрішніми»; масовий терор тощо. З 1958 року Північна Корея розпочала реалізацію програми поділу громадян на три основні класи — стержневий, хитливий і ворожий, що, у свою чергу, поділяються на 51 категорію, хоча Пхеньян ніколи не визнавав це відкрито. Боротьба з релігією — один із ключових аспектів політики і пропаганди правлячої верхівки КНДР [11].

Умовою встановлення тоталітарного режиму є закрите суспільство, тобто таке суспільство, у якому зв’язки із зовнішнім світом підконтрольні державі, інформація про зовнішній світ проходить крізь призму державної пропаганди, а інформація про внутрішнє становище приховується та фальсифікується. Спецслужби Північної Кореї перевіряють шкали усіх радіоприймачів країни раз на три місяці, і якщо пломба порушена, то вважається, що власник приймає радіопередачі Південної Кореї та інших «імперіалістичних» держав. Тоді він може бути покараний, як «ідеологічний правопорушник». Виняток становлять тільки радіоприймачі дипломатів інших країн. При цьому уздовж державних кордонів КНДР встановлені «глушилки». Так само постають справи із телебаченням, хоча телевізори у сільських районах практично відсутні, у містах, за винятком Пхеньяна, їх теж небагато. Крім невеличкого числа представників елітної групи, населення Північної Кореї абсолютно не має уявлення про події за кордоном [11]. ЗМІ КНДР зосереджені на тому, щоб створити у людей уявлення про становище у світі, яке потрібне владі. Про цей красномовно свідчить той факт, що населення Північної Кореї абсолютно нічого не знало про події у Центральній та Східній Європі наприкінці 80-х років і про возз'єднання Німеччини. Жителі Північної Кореї щиро вірять у легенди про стихійні лиха, що відбуваються виключно у капіталістичних країнах. Стаття 56 Кримінального кодексу передбачає смертну кару і грошове стягнення з сім'ї страченого за: наклеп на урядову політику або поширення чуток контрреволюційного толку; видання, збереження і поширення контрреволюційних публікацій; складання текстів або поширення листів, призначених для збудження мас протиурядовими настроями.
Державною зрадою громадянина КНДР вважається навіть «надання такої допомоги, як послуги гіда, перекладача, створення комфорту або іншої матеріальної допомоги ворогу або тим іноземним організаціям чи особам, що виступають проти Північної Кореї», за що теж передбачена смертна кара (ст. 52 Кримінального кодексу). Незважаючи на уривчасті відомості про ситуацію в КНДР, можна зробити висновок що її режим являє собою приклад класичного тоталітаризму із відсутністю всіх громадянських прав і свобод, зокрема свободи вираження поглядів [12].

Республіка Корея була офіційно проголошена 15 серпня 1948 року. Як встановлено Конституцією, прийнятою 17 липня 1948 року, країна має демократичну форму правління, яке здійснюється на основі розділення на три галузь: законодавчу, виконавчу і судову владу при їх взаємозалежності і взаємному обмеженні. На чолі виконавчої влади коштує президент країни, який обирається прямим всенародним голосуванням на один п’ятирічний термін. Президент здійснює виконавчі функції через Державну раду. У його склад входять президент (голова), прем'єр-міністр (заступник голови) і розділи 17 виконавчих міністерств. В числі інших органів виконавчої влади — Ревізійно — інспекційне управління і Корейська комісія із справедливої торгівлі, державні установи міністерського рівня, що займаються питаннями законодавства, проблемами ветеранів, а також 16 адміністративних відомств і одне незалежне бюро — Управління культурної власності. Законодавчу владу здійснюють однопалатні Національні збори. В даний час воно складається з 253 депутатів, які обираються всенародним голосуванням на термін в чотири роки, і 46 членів, що обираються відповідно до системи пропорційного представництва з числа членів політичних партій, що отримали п’ять і більш за місця в результаті прямих виборів. Судова система складається з трьох ступенів: на верхній знаходиться Верховний суд, на середній — п’ять апеляційних судів, а на нижчій — окружні суди, які розташовані в крупних містах. Верховний суд розглядає поводження з проханням про перегляд рішень апеляційних судів у цивільних і кримінальних справах і виносить остаточні ухвали. Рішення Верховного суду остаточні, не підлягають оскарженню і є судовими прецедентами. При нинішній політичній системі президент є розділом держави, очолює уряд і представляє країну в міжнародних відносинах [13]. У його обов’язку входять схвалення проекту конституції країни, зашита і збереження національної незалежності і територіальної цілісності, виконання важливих завдань для досягнення мирного об'єднання Кореї. Президент країни — розділ виконавчої влади. У його повноваження входять проведення в життя законів, прийнятих законодавчим органом, видача розпоряджень і ухвалення указів. Президент є також Головнокомандуючим Озброєними Силами країни, має ексклюзивні повноваження над політикою військового відомства, включаючи право на оголошення війни. Президент країни виконує всі свої функції через очолювану їм Державну Раду або кабінет міністрів. У його склад входять від 15 до 30 членів, яких президент призначає по рекомендації прем'єр-міністра. Вся відповідальність за ухвалення важливих державних рішень цілком лежить на президентові. Прем'єр-міністр призначається президентом і затверджується Національними зборами. Члени кабінету міністрів спостерігають за роботою міністерств і виконанням адміністративних функцій, обов’язків і завдань, беруть участь в дискусіях з важливих державних питань, а також уповноважені діяти від імені президента.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой