Проблема типології особистості в соціології

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота зі спеціальності «Соціологія»

ПРОБЛЕМА ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ

Миколаїв 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ

1.1 Поняття особистості в соціології

1.2 Сутність типології як наукової процедури

1.3 Класифікація типологій особистості

РОЗДІЛ 2. ТИП ОСОБИСТОСТІ І СУСПІЛЬСТВО: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОВПЛИВУ

2.1 Характерні риси типів особистості в сучасному суспільстві

2.2 Вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві

2.3 Суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність проблеми. Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв’язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій. У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, типове, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи. Можливий, звичайно, розподіл цих якостей на окрему особистість, що взята за модель. Проблема типового як відображення загального в окремому добре розроблена в художній творчості. Багато літературних персонажів тому так довго й зберігають свою значущість, що виражають дещо більше, аніж конкретну особу та конкретний характер (гамлетівський, донкіхотівський типи тощо).

Перші спроби обґрунтування типології особистості належать Роберту Мертону [36], Девіду Рісману[38], Ядову[19,40], Сорокіну[6], Парсонсу[15], Фромму[8], Шпрангеру[39], Маслоу[5]. Важливе місце в системі знань про особу займає теорія соціальних ролей Толкотта Парсонса. Спираючись на праці Макса Вебера, Еміля Дюркгейма, Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Положення про те, що поведінка людини соціально детермінована і що сама вона є об'єктом соціальних відносин, тобто дій, що йдуть з боку суспільства та його інститутів, становлять тільки частину проблеми взаємодії людини й суспільства. Інша частина стосується впливу людини на суспільство та передбачає розгляд людини як суб'єкта суспільних відносин. Це означає, що людина одночасно повинна розглядатися як активно діюча особа, здатна змінювати та постійно видозмінювати навколишнє середовище. Тому особливо в наш час ця тема є актуальною.

Об'єкт роботи: типологія особистості.

Предмет роботи: проблема типології особистості в соціології.

Мета роботи: визначити та обґрунтувати проблему типології особистості в соціології.

Для досягнення мети роботи були поставлені такі завдання:

· розкрити сутність поняття особистості в соціології;

· обґрунтувати сутність типології як наукової процедури;

· визначити класифікацію типології особистості;

· охарактеризувати риси типів особистості в сучасному суспільстві;

· проаналізувати вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві;

· показати суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань як основні методи дослідження використовувалися: аналіз основних підходів до вивчення типології особистості у соціології, порівняння, узагальнення, систематизація отриманих даних та їх інтерпретація.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що здійснено систематизацію наукових доробок з проблеми типології особистості.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ

1. 1 Поняття особистості в соціології

Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

Проблема типології особистості - одна з центральних у соціології. Про її складність та багатогранність свідчить той факт, що сьогодні існує багато визначень поняття «особистість» та типологій особистості.

Серед найвпливовіших концепцій особистості слід насамперед назвати рольову теорію Роберт Мертон, побудовану на засадах уявлення про особу як суб'єкта соціальної діяльності, основний зміст якої полягає у виконанні соціальних ролей, що відповідають суспільному становищу індивіда, його соціальному статусові. Для пояснення специфіки формування, розвитку і соціальної активності особистості рольова теорія застосовує низку спеціальних понять, серед яких центральне місце посідає категорія «соціальні очікування» (експектації). Соціальні очікування висуваються до виконання індивідом тих чи інших ролей, які відповідають його статусу в суспільстві та соціальних групах.

Володимир Ядов орієнтувався на інтеракціоністське трактування особистості як продукту соціальної взаємодії. Особистість -- це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування.

Американський психолог А. Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як уважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою — видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб.

З’ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спільнот, за О. Якубою, можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання.

В. Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічні вчинків, які виступають результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини. Тому, у питанні співвідношення почуттів та розуму, Парето, без вагань віддає пріоритет почуттям особистості.

З. Фройд, наводить структурну теорію особистості, згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: «Воно», «Я», «Над-Я». («Воно» — вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій та імпульсів, «Я"-розумність й розсудливість, «Над-Я» — продукт культури, що складається з совісті, норм соціальної поведінки). Тому Фройдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на них внутрішніх підвалин духовного життя, які до нього рідко ставали предметів уваги соціологів.

При вивченні поняття «особистість», соціологія виокремлює такі близькі за значенням поняття «людина» та «індивід», і надає таке трактування їм. Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість -- усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості -- не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур -- груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість -- це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

Особистість є об'єктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.

Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.

Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше -- в сучасній соціобіології.

Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богоподібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку вчення про людину демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Особистість — це людина, яка живе і діє в певних суспільно-історичних умовах, посідає певне місце в суспільстві і характеризується свідомістю. В особистості немовби концентруються особливості суспільства, основні його риси. Тому зрозуміти життя особистості можна, тільки розглядаючи її у конкретних суспільних умовах, в діяльності та стосунках з іншими людьми, аналізуючи її соціальний статус та місце в суспільних відносинах. Усі особистості - індивіди, але не кожен індивід — особистість. Не можна назвати особистістю новонароджену дитину, психічно хвору людину. До цієї категорії можна віднести й індивідів, які з тих чи інших причин у ранньому дитинстві потрапили до нецивілізованого, дикого світу. Особистістю не народжуються, нею стають у процесі життя й діяльності в людському суспільстві. Особистістю можна назвати людину, що досягла певного рівня психічного й соціального розвитку, на якому вона набуває здатності ставити перед собою життєво важливі цілі й досягати їх, коли в неї вироблені власні погляди й відношення, власні моральні вимоги.

Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки -- змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість -- це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб'єкт поступання». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить.

Проблема особистості є важливою сполучною ланкою між соціологією та психологією. Численні спроби соціологів вивести «чисті» соціологічні закономірності, що характеризують життя суспільства, незалежно від психологічних особливостей особистості, як правило, неспроможні. Класичним прикладом є аналіз проблеми самогубства, задуманий Емілем Дюркгеймом як пошук об'єктивних зв’язків між зростанням кількості самогубств та дезінтегрованістю основних соціальних структур. Однак пояснюючи виявлені залежності, Е. Дюркгейм змушений був звернутися до психологічних механізмів формування смислових структур свідомості та поведінки особистості. Чи не найслабшою ланкою марксизму, первісно задуманого як знаряддя звільнення особистості від відчужених форм соціального життя і повернення її до свободи самореалізації, є концепція особистості як продукту суспільних відносин, сутність якої вичерпується рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин певного суспільства. Отже, сучасні тенденції розвитку соціологічної теорії особистості -- це інтеграція в конкретних дослідженнях окремих елементів класичних теоретичних підходів у соціології та соціальній психології, а також підвищена увага соціологів до когнітивних структур, повсякденного досвіду та соціально-культурних характеристик особистості.

1. 2 Сутність типології як наукової процедури

Вся історія світової соціологічної думки відображає головне в суспільних процесах: життєдіяльність людини, що вступає у відносини з іншими людьми з метою задоволення виникаючих потреб. Саме конкретно -- історичні типи і види взаємодії людей визначають конфігурацію, характерні риси, протиріччя і тенденцію розвитку суспільного життя. Кожне суспільство несе на собі відбиток складного переплетіння історичних, культурних, політичних, економічних чинників, що й зумовлює специфіку цього суспільства. Люди, котрі живуть у суспільстві, теж різні й мають відмінності у фізичних та соціальних характеристиках. Однак кожне суспільство зацікавлене в тому, щоб особистості, які функціонують у ньому, найкращим чином відповідали йому, зумовлюючи його розвиток та прогрес. Виховання таких особистостей — повільний і тривалий процес, прискорення та цілеспрямування якого — нагальне завдання практики управління суспільством. Одночасно суспільство має потребу в інформації про наявні соціальні типи особистостей як про бажані - такі, що забезпечують прогресивний розвиток суспільства, так і про небажані, але об'єктивно наявні в будь-якому суспільстві.

Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типологія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого -- передбачає конкретну техніку аналізу об'єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнання типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об'єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.

Типологія -- об'єднання елементів у сукупність на основі системоутворювальних ознак і встановленого суттєвого зв’язку між ними.

Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними параметрами є дві змінні. Одна з них, так звана незалежна змінна, контролюється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьому фіксуються зміни іншого параметра -- залежної змінної. Як результат, визначається характер зв’язку між двома рядами одержаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задумане дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної можна зменшити об'єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об'єднання й характеризує типологізацію як технологію здобуття нового знання.

У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття «тип», до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й застосування в більшості випадків є оцінка поняття «ідеальний тип», введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соціальних науках розглядаються ним як «уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності». Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об'єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розуміння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду.

Приймаючи в цілому методологічну концепцію Вебера, американський соціолог Говард Беккер замінив термін «ідеальний тип» на «конструктивний тип». На його думку, основне призначення типу -- не відображення реальності, а пояснення її. «Його цінність визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її». Значення та функції типології як методу наукового пізнання визначаються гносеологічною природою (походженням) поняття «тип».

Вивчаючи походження та становлення типології як наукового методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здатність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середовищі з його численними чинниками впливу на людину: «Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалізації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типології можна передбачити наслідки дій на підставі минулого досвіду. Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, концепції, типи. Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на „фольклорному“ рівні займаються створенням типів».

Становлення наукової типології відбувається в період загального піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отримання даних і накопичення нових наукових фактів. У зв’язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ виникає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають значення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об'єкта основних взаємопов'язаних ознак, що визначають сутність самого об'єкта.

Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосовується в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими методами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв’язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологічного методу: «групування», «класифікація», «типологізація» тощо.

Групування -- це технічний засіб об'єднання множини елементів у сукупності. Результати групування можна зустріти у переписах, звітах. У соціологічних дослідженнях про групування говорять у разі довільного розподілу сукупності за конкретною ознакою (наприклад, під час розподілу опитаних за віком з дво-, п’яти-, десятирічним інтервалом без спеціального обґрунтування такого інтервалу).

Класифікація, за визначенням українського соціолога Миколи Шульги, «полягає у пошуку засад для „упорядкування“ деякої сукупності різноманітних об'єктів». Правильно знайдений критерій класифікації дає змогу встановити зв’язок між елементами сукупності, який зумовлює їхню упорядкованість. Основним завданням класифікації є групування численних елементів сукупності, яке має на меті упорядкування їх.

На відміну від «механічної» процедури групування та «формальної» класифікації типологізація поєднує виділення системо-утворювальних ознак складного явища та встановлення суттєвого зв’язку між ними.

Як підкреслює один із творців сучасної теорії методів соціології Пол Лазарсфельд, аналіз серії спостережень, одержаних під час дослідження, може поєднувати багато класифікаційних процедур різної складності -- від простого упорядкування (групування) характеристик без виділення зв’язку між ними до систематичної типології, яка розкриває сутнісні характеристики виділених типів. До того ж вирішальну роль у виділенні конкретних типів відіграє логічна комбінація найважливіших атрибутів соціальної реальності, що типологізується.

Отже, типологію можна визначити як процес (а виділені типи -- як результат) систематизації сукупності елементів об'єкта дослідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об'єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих); обґрунтування значущості виділеної ознаки; групування всієї сукупності елементів об'єкта на підставі суттєвої ознаки (або сукупності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошуку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об'єкта і його закономірні зв’язки з іншими об'єктами зовнішнього світу.

1. 3 Класифікація типологій особистості

До числа найважливіших характеристик при розгляді структури особистості ставиться її соціальна типологія — виявлення її сутнісних рис, обумовлених способом життя. До них відносяться:

1) властивості соціально-історичних типів особистості, обумовлені природою даної формації;

2) риси особистості, обумовлені соціальною приналежністю і утворюють соціально-класову типологію;

3) соціально-типологічні особливості національного характеру як продукт історико-географічного розвитку даного народу;

4) професійна типологія особистості.

Соціологія як наука виокремлює кілька типологій особистості.

Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до нових умов соціальної організації. Виділені типи особистості -- «представник богеми», «філістер» та «творча людина» -- відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.

В. А. Ядов, показуючи, що соціальний тип особистості -- це продукт складного поєднання історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, виділив, окрім ідеального, так званий базисний тип, що найкращим чином відповідає об'єктивним умовам сучасного етапу суспільного розвитку, а також -- модальний тип.

Одна з відомих належить Е. Фромму, який у своїй праці «Мати чи бути» наводить чотири типи особистості залежно від цінностей, що їй притаманні:

* традиціоналісти — орієнтовані на цінності обов’язку, порядку, дисципліни, законослухняності;

* ідеалісти — досить критичні до традиційних норм, незалежні, зневажають авторитети, мають установку на саморозвиток;

* фрустрований тип — орієнтований на низьку самооцінку, пригнічення; для нього характерне відчуття відчуженості від життя;

* реалістичний тип — поєднання устремління до самореалізації з розвинутим почуттям обов’язку, здорового скептицизму із самодисципліною та самоконтролем;

* гедоністичні матеріалісти -- орієнтовані на отримання задоволення, гонитву за насолодами, пріоритет споживацьких інтересів.

Поряд із типологією особи, Е. Фромм виводить типи соціального характеру. Під соціальним характером автор розуміє взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери із соціально-економічною структурою. За Е. Фроммом, існує п’ять типів соціального характеру:

* рецептивний (сприймальний), характерний для первісного суспільства;

* експлуататорський, властивий добуржуазним формаціям;

* нагромаджувальний, поширений у добу капіталізму;

* ринковий, характерний для більш розвинутої фази капіталізму;

* продуктивний — прогнозований у майбутньому тип особистості, що повинен спрямовувати енергію не на те, щоб мати та споживати, а щоб повною мірою бути, а отже створити себе як людину, здатну до самореалізації, самоутвердження, самовдосконалення.

У своїй концепції П. Сорокін за критерій соціальної стратифікації бере три основні форми: економічну, політичну і професійну.

1) економічна стратифікація (за кількістю власності);

2) політична стратифікація

3) професійна — пов’язана із заняттям вимагають знаній [].

Базові критерії стратіфікацій:

1) Дохід (економічна стратифікація);

2) Влада (політична стратифікація);

3) Освіта (професійна стратифікація);

І Вебер додає 4) Престиж (місце займане індивідом).

Т. Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універсальні критерії соціальної стратифікації, а саме:

— «якість» (позиція, відповідальність, компетентність особистості);

— «виконання» (оцінка діяльності індивідів порівняно з діяльністю інших людей);

— «володіння» (майстерністю, талантом, матеріальними, культурними ресурсами).

У сучасних концепціях соціальної мобільності (термін запровадив у соціологію П. Сорокін) часто використовують семикласову вертикальну стратифікацію:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього класу;

3) комерційний клас;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Відомою є також типологія особистості російського соціолога В. Ядова, згідно з якою існують три типи особистості:

* нормативний тип (базовий) — тип особистості, що найбільш відповідає потребам суспільства та є об'єктивно необхідним для розвитку суспільства;

* ідеальний тип — тип особистості, що сприймається як бажаний ідеал, до якого слід прагнути;

* модальний (реальний) — переважний тип особистості в суспільстві (під модою у статистиці розуміють найбільш часто повторювану величину будь-якого знака).

Головне в особистості, за Е. Шпрангером, -- це ціннісна орієнтація, яка є включенням суб'єкта у пізнання. Ціннісна орієнтація є духовне начало, що визначає світобачення і є похідною частиною загального людського духу. Тому краще говорити не про «описову», а про «духовну» психологію. Е. Шпрангер виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини:

1. Теоретична людина -- це така людина, яка тягнеться до пізнання закономірностей світу, відносин між людьми. Це є для неї провідним. Для теоретичної людини, незалежно від того, хто вона за фахом -- науковець, ремісник або лікар, -- головна ціннісна орієнтація -- це осмислення в теоретичному плані того, що відбувається навкруги. Життя для теоретичної людини представлене у вигляді «віяла проблем».

2. Економічна людина звичайно шукає користь у пізнанні. Для такого типу людини цінність пізнання пов’язана з тим, що приносить користь їй самій, сім'ї, колективу, людству. Мислення такої людини має прагматичну спрямованість на створення чогось корисного на основі природничо-наукових знань і техніки.

3. Естетична людина сприймає довкілля як щось гармонійне або дисгармонійне, намагається пізнати світ через естетичні враження у вигляді форми, кольору, ритму. Має потяг до самовираження в естетичній формі. І йдеться не лише про професійних художників, скульпторів, композиторів, а й про звичайних людей.

4. Соціальна людина -- це та, яка прагне знайти себе в іншій людині, жити заради інших. Вона тягнеться до всеосяжної любові, любові до людства. В цій любові розчиняються межі індивідуальності. «Я» особистості, що любить, відрізняється від «Я» егоїстичної людини. Це «Над-Я», що знаходить себе в служінні іншим.

5. Політична людина тягнеться не до суто адміністративної влади, а до такої влади, що відповідає вищим духовним вимогам, базується на істинних духовних цінностях і на цій основі детермінує мотиви та дії інших людей.

6. Релігійна людина -- це тип людини, ціннісна орієнтація якої полягає у пошуку смислу життя, начала всіх начал життя, вищої духовної сили -- Божества. Релігійна людина може й не належати до жодної з церков, не виконувати обрядів. Головне для неї -- саме пошук вищого смислу, вищої правди, першопричини буття.

У своїй класифікації Е. Шпрангер показав, що люди відрізняються одне від одного не лише темпераментом, конституцією, поведінкою, а передусім цінностями своєї духовної орієнтації. Це утворює духовну індивідуальність особистості, її духовну сутність.

Важливу роль в житті людини має поведінка, за допомогою неї люди розпізнають один одного.

Поведінка -- вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам. Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):

· конформізм -- пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами;

· інновація -- допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;

· ритуалізм -- заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;

· ретретизм -- спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення;

· заколот -- виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

Таким чином, особистість в макросоціологіі - це соціальний тип, що відповідає даній культурі і адаптується в ній.

Один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1. фізіологічні потреби;

2. потреби в безпеці;

3. потреби в любові й прихильності;

4. потреби у визнанні та оцінці;

5. потреби в самоактуалізації -- реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви.

Іншу типологію подає український учений-соціолог Є. Головаха, що виокремлює три типи особистості:

* особистість, розчинена в масі, суспільстві -- соціальні конформісти (пристосуванці);

* особистість, відчужена від суспільства (тип особистості за умов застою);

* перехідний тип особистості, для якої характерне амбівалентне (подвійне) ставлення до суспільства, недовіра до влади, потяг до релігії та містифікації, паралельна орієнтація на альтер­нативні цінності.

У соціології особистості дістав визнання також підхід до дослідження соціального характеру, запропонований Д. Рісменом та його співавторами, які у книзі «Одинокий натовп» (1950) виділяють типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства, і на основі яких формуються різні типи особистостей у суспільстві. До того ж перехід від традиційного до індустріального суспільства пов’язується з виникненням нового типу особистості, яка орієнтується не стільки на традиційні регулятори поведінки, скільки на внутрішню ініціативу, прагнення до нововведень та змін. Внутрішньо орієнтована особистість епохи індустріального розвитку суспільства є прикладом особистості перехідного періоду. З одного боку, вона виявляє ініціативу та цілеспрямованість щодо перетворення природи і суспільства, аз іншого -- має сильну внутрішню інерцію, зумовлену існуванням традиційних регуляторів способу життя, збережених насамперед у сімейному мікросередовищі.

У роботі виокремлюються типи соціального характеру, що відповідають узагальненим типам суспільного устрою -- традиційному, індустріальному, споживацькому. Проте глобальна трансформація суспільних систем та відповідних типів особистості є тривалим еволюційним процесом, у межах якого відбуваються процеси вибухового характеру, зокрема експансія тоталітарних ідеологій, їх стрімке поширення та крах. Зміни відбуваються протягом історично обмеженого часу, тому категорія соціального характеру, що розкриває найбільш стійкі способи адаптації індивіда до суспільних умов, виявляється недостатньо продуктивною для аналізу місця і ролі особистості у становленні та руйнуванні тоталітарних режимів.

Не випадково популярність концепції, яка вбачала основу тоталітарної системи в масовому поширенні такого типу особистості, котрий характеризується конформізмом, соціальною нетерпимістю, агресивністю, консерватизмом, культом сили тощо, змінилася вельми критичним ставленням до неї наукової громадськості. Перший успіх цієї концепції пов’язувався з поясненням передумов поширення в цивілізованій Європі такого явища, як фашизм, що шокувало інтелектуальну еліту. Проте, як довели емпіричні дослідження визначного представника франкфуртської школи Т. Адорно та його колег, авторитарна особистість є масовим явищем і в демократичних суспільствах. Виходячи з цього сенсаційного факту, вони оголосили наявні на той час демократичні режими фашизоїдними, які опинилися під дамокловим мечем тоталітаризму.

Отже, особистістю є активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних якостей, вибірково відноситься до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі. Кожен автор наводить свою типологію особистості і жоден не гарантує, що кожна людина повинна відповідати цьому типу та з розвитком суспільства і із зміною державної влади змінюються типології.

РОЗДІЛ 2. ТИП ОСОБИСТОСТІ І СУСПІЛЬСТВО: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОВПЛИВУ

особистість суспільство адаптація соціологія

2. 1 Характерні риси типів особистості в сучасному суспільстві

Цікаві розробки, пов’язані із соціальним статусом особистості, з’являються останнім часом в Україні. Так, учені Інституту соціології НАН України Ю. Канигін і Ю. Яковенко пов’язують проблему соціального статусу особистості з потребою формування інтелектуальної еліти. Соціальний статус особистості, стверджують вони, вже давно переріс свої стихійні прояви і формується цілеспрямовано, з урахуванням індивідуальних якостей особистості.

Виходячи із соціального статусу, людина як член суспільства виконує ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію (у суспільстві, групі, організації) і виконує відповідні їй функції.

Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі і бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов’язують певні права та обов’язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якості його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти.

Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття:

— спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному;

— стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.

Рольова інтерпретація особистості - корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей.

У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:

— ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і соціальних організацій;

— соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших нечисленних соціальних груп;

— моральна, що включає соціальні орієнтації, які відображають суб'єктивне ставлення людини до інших людей і самої себе.

У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.

Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стійких зв’язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілкування людини як суспільної істоти.

У процесі взаємодії людини у навколишньому соціальному середовищі ті чи інші «набори» особистісних характеристик проявляються у виникнення типових характеристик людини — соціальних типів за певною ознакою — критерієм.

Так, Е. Шпрангер, типологізуючи людську індивідуальність за ціннісно-орієнтаційною спрямованістю людини, виділив шість ідеальних типів: «економічна» людина господарства, «теоретична» людина науки, «естетична» людина мистецтва, «соціальна» людина любові та самовіддачі, «політична» людина влади і «релігійна» людина.

Типологізацію, на думку Є. І. Головахи, можна визначити як процес (а виділені типи — як результат сукупності елементів об'єкта дослідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об'єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих): обґрунтування значущості виділеної ознаки, групування всієї сукупності елементів об'єкта на підставі суттєвої ознаки (або сукупності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошуку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об'єкта і його закономірні зв’язки з іншими об'єктами зовнішнього світу.

Процес демократизації в українському суспільстві, оснований на принципах політичного та економічного плюралізму, попри всю непослідовність створив передумови для формування демократичної свідомості суспільства та особистості. Проте суперечності переходу від тоталітарної системи до демократії зумовлюють переважання «перехідного типу» особистості, який характеризується амбівалентністю — двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи розвитку суспільства.

Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових — демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства — з іншого.

Конформно-амбівалентний тип особистості. Для нього є характерним некритичне прийняття будь-яких соціально-політичних альтернатив, а також підтримка політичних рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають один одного. Конформно-амбівалентна свідомість не може зберігатися довго без руйнівних соціальних та психологічних наслідків для особистості і суспільства. Вичерпання конформно-амбівалентним типом свідомості свого стабілізуючого суспільство потенціалу призводить до дедалі ширшого розповсюдження протилежної амбівалентній реакції - негативізму.

Нігілістично-амбівалентний тип особистості. Схильний до заперечення будь-яких альтернатив суспільного розвитку, до негативізму у ставленні до будь-якої організованої політичної сили. Переважання таких реакцій призводить до відмови від політичного життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту.

Вражаючою ілюстрацією вияву цього типу свідомості є дані досліджень, проведених протягом 90-х років Інститутом соціології НАН України, під час яких більшість громадян України негативно оцінили і попередній, і сучасний, і навіть майбутній уряди щодо наслідків їхньої діяльності й потенціалу розв’язання соціально-економічних проблем України.

Нігілістично-амбівалентна свідомість чинить опір будь-яким спробам вивести суспільство з кризи перехідного періоду, стихія її - це поглиблення кризи, що постійно підкидає хмиз до тліючого багаття незадоволення всім й усіма. Будучи в стабільному суспільстві притаманним люмпенізованим та маргінальним верствам, цей тип свідомості за умов затяжної кризи набуває масового поширення. Знайшовши ідеологічну доктрину в нехитромудрому лозунгу «чим гірше, тим краще», він перетворюється на стихію руйнування матеріальних і духовних засад суспільного життя.

Мозаїчно-амбівалентний тип особистості. Характеризується суперечливим поєднанням елементів демократичної свідомості, яка формується, та тоталітарних структур, що поступово руйнуються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості полягає в суперечності між демократичним ідеалом та реальними темпами і масштабами демократизації, що породжує намагання будь-якими засобами прискорити процес демократичного оновлення, у тому числі й засобами з добре засвоєного тоталітарного арсеналу — посиленням боротьби з «ворогами демократії».

Мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною у міру руйнування ідеологічних стереотипів минулого до сприйняття демократичних норм. Переважання того чи іншого типу свідомості зумовлює і можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту та диктатури або до демократичної еволюції.

Отже, ці соціальні типи особистості, притаманні перехідному типу суспільства, виділені ці типи за ознаками сприйняття соціально-політичного середовища. У той же час виділені типи особистості можуть слугувати певним орієнтиром щодо соціально-економічної сфери. Адже людина, яка «родом із тоталітаризму», саме через владні відносини сприймає своє життя, життєдіяльність у всіх сферах суспільства, у тому числі і в економічній сфері. Так проявляється заполітизованість «людини-гвинтика», притаманна тією чи іншою мірою кожній із форм амбівалентного типу особистості. Наявність специфіки соціального типу особистості в перехідному суспільстві слід враховувати, «приміряючи» до неї модель «соціально-економічної людини».

2. 2 Вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві

Актуальним є вивчення тих соціально-психологічних чинників, які певною мірою (залежно від соціально-демографічних, статусних, рольових, власне індивідуально-особистісних характеристик і параметрів) можуть забезпечувати адекватну зміненій життєвій ситуації стратегію життєдіяльності особистості. Важливо дослідити механізм вироблення життєвих орієнтацій, відповідних новим умовам життєдіяльності, продуктивних способів самореалізації особистості Ї іншими словами, з’ясувати, як особистість адаптується в умовах українського суспільства, які саме стратегії адаптації використовує.

Поняття адаптація виникло у біології, а в суспільні науки воно було перенесене представниками органічної школи, які зводили суспільні явища до біологічних. Проблеми адаптації в різні роки вивчали як вітчизняні, так і іноземні дослідники, які описали різноманітні види адаптації (фізіологічна, культурна, психологічна, соціальна, соціально-психологічна, виробнича та ін.), їхні дефініції і зв’язки між ними. Питанням стратегій адаптації цікавилися такі автори, як К. Абульханова-Славська, О. Злобина та В. Тихонович, П. Штомпка, С. Бабенко, Л. Бєляєва, О. Дудченко та А. Митіль, О. Балабанова, Ю. Левада та інші. О. Злобіна та В. Тихонович описують життєві стратегії особистості в кризовому суспільстві України кінця 90-х рр. ХХ ст. як дихотомію стратегій виживання на противагу стратегіям життєтворення. Основою для визначення життєвих стратегій є рівень адаптації: від примусової адаптації у першому випадку до добровільної успішної і позитивної адаптації в другому.

П. Штомпка значну увагу у своєму дослідженні приділяв суспільствам перехідного типу, розглядаючи соціальні зміни як травму. І як однією із стадій травматичного стану таких суспільств він аналізує посттравматичну адаптацію соціуму до тих змін, що відбулися. С. Бабенко, на відміну від О. Балабанової, яка об'єктом свого дослідження обрала стратегії «негативної» адаптації, а саме соціально-економічну залежність і соціальний паразитизм, визначальними для суспільства вважає стратегії досягнення життєвого успіху, в той час як стратегії адаптації в неї не розмежовуються з поняттям стратегій виживання.

Л. Беляєва розглядала стратегію адаптації як перехідний тип між стратегіями виживання і успішності. Що ж стосується Ю. Левади, він вибудовує типологію життєвих стратегій на основі відмінностей в адаптаційній поведінці. Дослідження самооцінок пристосування до зміненої соціальної реальності дозволило йому виділити чотири типи адаптації: «підвищуюча адаптація», «понижуюча адаптація», «ізолююча адаптація» і «руйнуюча адаптація». О. Дудченко та А. Митіль за допомогою свого дослідження намагалися виявити взаємозв'язок характеру самоідентифікації та соціального самопочуття особистості. Вони дослідили ступінь пристосованості різних прошарків населення до умов життя, що склалися після розпаду СРСР, і довели, що існує зв’язок між типом часової ідентифікації і характером адаптації, ступенем активності і «вписаності» у соціальні зв’язки, чим внесли свій вклад у дослідження проблеми адаптації.

Доцільним буде розглядати адаптацію як пристосування особистості або групи до нового соціального середовища, а частково і пристосування цього середовища до них (особистості/групи) з метою співіснування та взаємодії. Ефективність адаптації залежить від адаптаційного потенціалу людини? це ступінь можливості особистості включитися у нові умови соціального середовища, а також у ті, що перебувають у постійному русі. Він пов’язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Процес адаптації індивіда за критерієм домінуючої форми адаптивної діяльності можна умовно розділити на три етапи:

1) орієнтаційний етап, спрямований на ознайомлення адаптантів із соціальним середовищем;

2) оціночний етап, на якому відбувається диференціація соціального досвіду та способу життя на взаємоприйнятний та взаємовідхилений відбір можливих у нових умовах форм та способів діяльності згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, що раніше склалися у адаптанта;

3) етап сумісності, на якому суб'єкт досягає стану адаптованості.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой