Проблематика правового регулювання використання та охорони водних ресурсів України

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА"

Юридичний факультет

Кафедра цивільного та трудового права

Виконання завдання для самостійної роботи

з дисципліни «Екологічне право «

на тему: «ПРОБЛЕМАТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ»

Виконала:

студентка 4 курсу, 4 групи

юридичного факультету

заочної форми навчання

Сидоренко А.О.

Перевірила: викладач

Мачуська І.Б.

Київ 2011

План

ВСТУП

1. Поняття води як об'єкта правової охорони та використання

2. Актуальні проблеми використання вод погіршеної якості з джерел водопостачання та їх наслідки

3. Правове регулювання пріоритету питного водопостачання в Україні

4. Основні напрямки державно-правової політики в галузі використання та охорони вод Україні

5. Юридична відповідальність за порушення водного законодавства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

право регулювання використання вода ресурс

Вступ

У сучасних умовах використання та охорона вод є надзвичайно складною проблемою. Питання екологічної ситуації водних ресурсів є актуальним для всіх водних басейнів України, оскільки більшість поверхневих та підземних вод України є забрудненою або засміченою. Саме тому в Основних напрямках державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та підтримання екологічної безпеки визначені основні проблеми раціонального використання та охорони водних ресурсів, які зводяться до надмірного антропогенного навантаження на водні об'єкти, значного забруднення водних об'єктів, недосконалості економічного механізму і системи управління водокористуванням та охороною вод, відсутності ефективного моніторингу екологічного стану акваторій Чорного та Азовського морів, якості питної та стічних вод.

У Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні за 2010 рік встановлено, що основними забруднювачами вод на території України є промислові підприємства, які в 2010 році викинули 3167 млн. куб. м забруднених вод та житлово-комунальні підприємства, які викинули 1649 млн. куб. м забруднених вод (1). Розв’язання окремих проблем охорони водних об'єктів та забезпечення водопостачання населення передбачене Національною програмою екологічного оздоровлення Дніпра та поліпшення якості питної води (1997 р.); Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Азовського та Чорного морів (2001 р.); Загальнодержавною програмою розвитку водного господарства (2002 р.). Чинне законодавство України не в повній мірі забезпечує врегулювання відносин, що виникають в процесі раціонального використання та охорони вод в Україні. Негативні екологічні наслідки надмірної експлуатації водних об'єктів уже давно перестали бути віддаленою перспективою і проявляються, зокрема, у різкому зменшенні запасів питної води, вичерпанні живих ресурсів моря та прісних водойм та забрудненні узбережжя.

Такий стан справ показує недостатню ефективність існуючого механізму правової охорони поверхневих вод від забруднення, що не в останню чергу зумовлено відсутністю дієвого інституту правової відповідальності за їх забруднення. Цей інститут має бути основним засобом охорони водного середовища від забруднення, оскільки, впливаючи на сферу матеріальних інтересів держави, він найбільш ефективно, порівняно з іншими засобами правової охорони вод, спонукає її вживати усіх необхідних заходів, спрямованих на попередження, припинення чи зменшення забруднення природного середовища водних об'єктів.

Актуальність обраної мною теми зумовлена відсутністю системного і комплексного дослідження проблем правової відповідальності за забруднення поверхневих вод. Посилює гостроту зазначеної проблеми і відсутність дієвих державних програм або договорів, які б регламентували правовідносини, пов’язані з реалізацією такої відповідальності, а діючі у сфері відповідальності за забруднення водного середовища нормативні акти часто мають фрагментарний характер, не узгоджені між собою, містять чимало прогалин і суперечностей, оперують неоднозначними термінами та потребують суттєвого удосконалення з урахуванням нинішньої екологічної ситуації.

Слід особливо наголосити на тому, що за умов переходу України до ринкової економіки проблеми екологічного законодавства набувають істотно нового змісту з огляду забезпечення екологічних імперативів — обов’язкових екологічних вимог до сучасних природо користувачів.

1. Поняття води як об'єкта правової охорони та використання

На сьогодні для водно ресурсного потенціалу Української держави характерне велике антропогенне навантаження, а проблема води є однією з найбільш гострих. Наприклад, за запасами місцевих водних ресурсів (1 тис. куб. м на 1 жителя) Україна належить до найменш забезпечених в Європі країн. Для порівняння, в Росії цей показник дорівнює 31 тис. куб. м на одну людину, Німеччині - 1,9, США — 7,4, і лише в Польщі близький до України — 1,6 тис. куб. м. За рівнем раціонального використання водних ресурсів та якості води, включаючи і наявність очисних споруд, Україна, за даними ЮНЕСКО, серед 122 країн світу посідає 95 місце. Вона належить до країн з невисокою водозабезпеченістю та високим рівнем використання води. Тому, виходячи з вищенаведеного, складна водогосподарська та водно-екологічна обстановка вимагає детального дослідження.

Вода де термінується як хімічна сполука водню з киснем, що існує в рідкому, твердому та газоподібному станах. Згідно статті 1 Водного кодексу України, води — це усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води.

Зі змісту даного визначення випливає, що основним критерієм визначення вод як об'єкта правової охорони є наявність приналежності води до складу природних ланок її кругообігу.

Таким чином, водним законодавством не регулюються відносини з приводу води, вилученої з природного середовища, яка міститься в резервуарах, інших ємностях, водопровідних трубах, побутовому посуді і використовується для повсякденних потреб.

Води (водні об'єкти та їх частини) є об'єктами різноманітних відносин, які регулюються водним законодавством України. Важливе практичне і теоретичне значення для удосконалення правового режиму використання і охорони вод має поділ водних об'єктів на види. Відповідно до статті 3 Водного кодексу України, усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать три групи вод:

1) поверхневі води, які поділяються на:

а) природні водойми (озера);

б) водотоки (річки, струмки);

в) штучні водойми (водосховища, ставки) і канали;

г) інші водні об'єкти;

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Згідно ст. 5 Водного Кодексу України, в залежності від правового режиму водні об'єкти поділяють на водні об'єкти загальнодержавного і місцевого значення. Водні об'єкти загальнодержавного значення це:

1) внутрішні морські води та територіальне море;

2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;

3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків;

4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення належать:

1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах
однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;

2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Всі водні об'єкти, включені в склад водного фонду, підлягають реєстрації в Державному водному кадастрі, який включає дані обліку за кількісними і якісними показниками, реєстрації водокористувань та дані обліку використання вод. Державний водний фонд України знаходиться під захистом і охороною держави.

Отже, води становлять диференційований об'єкт екологічного права, якщо вони є частиною навколишнього природного середовища, входять до складу природних ланок кругообігу води та становлять водні об'єкти. Крім цього, води як об'єкт підгалузі водного права можуть виступати в якості як водних об'єктів, так і водних ресурсів. Ці два поняття відокремлюються наукою екологічного права та законодавством, вони є взаємопов'язаними та співвідносними, однак не тотожними. Предметом правового регулювання підгалузі водного права являються водні відносини, структуру яких визначають характерні лише їм суб'єкт, об'єкт і зміст.

2. Актуальні проблеми використання вод погіршеної якості з джерел водопостачання та їх наслідки

Зростання матеріального виробництва, чисельності населених пунктів призводить до збільшення обсягів споживання водних ресурсів, забруднення і виснаження вод. Особливо це відчувається в Україні, де немає великих запасів власних прісних вод, а територіальний розподіл водних ресурсів не збігається з розміщенням водоємких галузей господарського комплексу. Окрім того, високий рівень господарського освоєння території в Україні (природні землі становлять лише близько 35% площі країни) призводить до порушення рівноваги в природі, умов формування стоку, погіршення якості води. Велику шкоду населеним пунктам і сільськогосподарським угіддям та іншим господарським об'єктам заподіюють повені, підтоплення, водна ерозія, руйнування берегів водосховищ тощо.

Незважаючи на зменшення обсягів використання води, рівень антропогенного навантаження на поверхневі та підземні води залишається високим -- частка забруднених зворотних вод у загальному водовідведенні зросла удвічі: від 16% у 2000 р. до 32% у 2010 р. (5). Технології водо очистки та водо підготовки у централізованих системах очистки, що були запроваджені більш ніж 40−50 років тому, не відповідають зростаючому рівню забруднення водних ресурсів та не завжди забезпечують належної якості питної води.

Майже 80% населення України забезпечується питною водою з поверхневих джерел. На сьогодні всі водойми України за рівнем забруднення наблизились до III класу, а існуючі технології підготовки питної води розраховані на доведення природної води до якості питної лише тоді, коли вихідна вода відповідає І-ІІ класу. У 2009 році 88% відібраних проб води з поверхневих джерел хоча б за одним показником не відповідали вимогам санітарних правил і норм для водойм, що використовуються для централізованого водопостачання.

За даними Центральної геофізичної обсерваторії Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, водні об'єкти країни залишаються забрудненими переважно сполуками важких металів, амонійним та нітратним азотом, сульфатами. Випадки високих забруднень у 2010 р. найчастіше фіксувались в річках басейнів Західного Бугу, Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, річок Приазов’я та Сіверського Дінця, а також Київського, Канівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського та Дніпровського водосховищ.

Басейн р. Дніпро забезпечує питною водою понад 75% населення країни. Одним з видів забруднення вод Дніпра є їх насичення високо гуміновими сполуками природного походження, які формуються у басейні р. Прип’ять, особливо при проходженні повені та дощових паводків. Протягом декількох років в Київському водосховищі спостерігається значне сезонне збільшення показника кольоровості та органічного забруднення води. Незадовільний стан Київського і Канівського водосховищ та їх приток значною мірою впливає на якість води нижче розташованих водосховищ дніпровського каскаду, особливо Кременчуцького, де акумулюється основна частина як поверхневого стоку, так і значної частини забруднень. Тут щорічно у меженний період відмічається різке зниження розчиненого у воді кисню, зростає вміст марганцю, заліза загального та загалом спостерігається високе органічне забруднення води.

Підземні води більш захищені від зовнішніх факторів, а тому зазвичай характеризуються стабільним хімічним складом. Натомість, в окремих регіонах за рахунок природних чинників або антропогенного впливу ці води мають некондиційний склад переважно за такими показниками, як жорсткість, загальна мінералізація, сульфати, сполуки заліза, марганцю, хлориди; рідше -- сполуки фтору та групи азоту.

Ґрунтові води в першу чергу відчувають вплив техногенного забруднення. Найпоширенішими забруднювачами є залізо і нітрати (елементи III класу небезпеки). Виявлення великих площ практично повсюдного забруднення нітратами свідчать про стійку тенденцію до забруднення і накопичення їх в ґрунтових водах. Певне занепокоєння викликає той факт, що в ґрунтових водах поширеними забруднювачами стали нафтопродукти і пестициди. Пестициди переважно фіксуються в західних районах, їх появі сприяє меліоративне зрошення.

Високий рівень техногенного навантаження на водойми та використання застарілих технологій підготовки питної води, які розраховані на доведення природної води до якості питної лише у випадку, коли вихідна вода відповідає І класу поверхневих джерел водопостачання, не дозволяють забезпечити населення якісною та безпечною для здоров’я людини питною водою. Застосування в технології підготовки питної води хлору, неефективних коагулянтів, відсутність сорбційних фільтрів з активованим вугіллям тощо призводить до надходження у питну воду значної кількості неорганічних та органічних забруднювачів, спільна дія яких на організм людини, особливо в умовах радіаційного навантаження, становить реальну загрозу здоров’ю нації.

Так наприклад, за 2000−2010 роки в Україні офіційно зареєстровано 70 спалахів гострих кишкових інфекцій, пов’язаних із водним фактором передачі збудника, з кількістю постраждалих 8265 осіб, з них 4140 -- діти. Причиною є забруднення водопровідної води внаслідок аварійних ситуацій у мережах водопостачання і водовідведення.

У 2009 році зафіксовано два спалахи вірусного гепатиту, А (захворіло 154 особи, з них 75 дітей), пов’язані з вживанням недоброякісної питної води -- у м. Щолкіно Ленінського району А Р Крим та смт. Турья-Ремета Перечинського району Закарпатської області.

Проблема якості води в Дніпрі погіршується вниз за течією і найбільш складна обстановка складається в Криму, куди дніпровська вода приходить по Північно-Кримського каналу. Обробка води тут традиційно ведеться способом гіперхлорування, що призводить до високому вмісту залишкового хлору і появи широкого спектру хлорорганіки у водопровідній воді. Відомо, що ці речовини є канцерогенами.

Отже, виходячи з вищезазначеного, необхідність забезпечення населення якісною питною водою є одним з головних і найбільш важливих завдань екологічної безпеки. Значна частина населення України споживає питну воду, якість якої не відповідає вимогам стандартів. Кризовими за цим показником можна вважати Донецьку, Луганську, Херсонську, Миколаївську Запорізьку та Одеську області. По Україні 1161 населений пункт споживає привізну питну воду.

Якість питної води стає важливим фактором ризику для людського здоров’я. Тому створення теоретичних основ і обгрунтування оцінки екологічного ризику в галузі питного водопостачання — один із приоритетних напрямків підвищення екологічної безпеки взагалі.

3. Правове регулювання пріоритету питного водопостачання в Україні

Аналізуючи санітарно-гігієнічну та епідемічну ситуацію на території держави, можна констатувати, що практично всі поверхневі, а в окремих регіонах і підземні води за рівнем забруднення не відповідають вимогам чинного законодавства. Водночас наявні очисні споруди, технології очищення та знезаражування питної води неспроможні очистити її до рівнів показників безпеки. Більшість водоканалів експлуатують морально застарілі станції водоочищення, а частина з них не має необхідних станцій знезалізнення. Ситуація ускладнюється незадовільним станом водопровідних мереж і подачею води за графіком, коли через пошкодження труб та інші фактори вода в окремих випадках надходить до споживача навіть гіршої якості, ніж на виході з очисних споруд чи у джерелі.

Зазначені проблеми насамперед пов’язані з об'єктивними природними та економіко-географічними умовами України, за яких переважна більшість водних об'єктів, які є джерелами питного водопостачання, одночасно використовуються на праві спеціального водокористування для задоволення виробничих потреб, в тому числі - для скидання зворотних вод.

Необхідність поєднання економічної та екологічної складової використання вод, що відповідає принципам сталого розвитку, — основне завдання, яке стоїть перед вітчизняними нормо творцями. При цьому таке поєднання повинно враховувати реальний стан якості вод у водних об'єктах України, який зумовлює обов’язковість дотримання принципу пріоритетності питного водопостачання.

Питання правового забезпечення екологічної безпеки як об'єктивної категорії та суб'єктивного права були предметом наукових досліджень таких відомих представників вітчизняної науки екологічного права, як В.І. Андрейцев, А. П. Гетьман, М. В. Краснова, Т. О. Коваленко, Н. Р. Малишева, М. О. Фролов, М. В. Шульга та ін., а також російської: М. М. Бринчука, Б.В. Єрофєєва, Г. П. Сєрова.

Питання покращення якості води, яка споживається населенням, визнано Верховною Радою України пріоритетним завданням охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Кабінетом Міністрів України в числі основних завдань національної екологічної політики визначено приведення якості питної води у відповідність до європейських стандартів.

В Україні прийнято та діє спеціальний нормативно-правовий акт у досліджуваній сфері - Закон України «Про питну воду та питне водопостачання», яким зроблено спробу визначити правові, економічні та організаційні засади функціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для здоров’я людини питною водою, а також закладено законодавчу основу системи відповідного нормативного масиву включно із підзаконними актами та нормативно-технічними документами і проголошено принцип пріоритетності питного водопостачання.

Слід зазначити, що наявність безпечної для життя і здоров’я людини питної води є невід'ємною умовою дотримання і реалізації конституційно закріпленого суб'єктивного на безпечне для вказаних благ довкілля, адже вода є складовою останнього.

Статтею 6 Закону передбачено, що одним із принципів державної політики у сфері питної води та питного водопостачання є пріоритетність питного водопостачання перед іншими видами спеціального водокористування, якими, відповідно до положень ч.1 ст. 48 Водного кодексу України є насамперед: забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води; скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти; забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів.

Наведене дає підстави для висновку, що пріоритет питного водопостачання в розумінні ст. 6 Закону вказує на те, що державна політика у відповідній сфері повинна передусім враховувати і забезпечувати потреби населення у питній воді, і вже після цього — надавати можливість здійснювати інші види спеціального водокористування.

Закріплення аналізованого принципу, на мою думку, є позитивним та потрібним в цілях недопущення завдання шкоди найвищим соціальним цінностям, якими, відповідно до положень ст. 3 Конституції України, є життя і здоров’я людини. Однак за чинної редакції Закону та ВКУ реалізація такого принципу у конкретних правовідносинах видається неможливою з наступних підстав.

По-перше, аналізований принцип в Законі чомусь визначений в якості принципу державної політики у відповідній сфері, тобто обмежує його поширення саме на локальну державну політику як достатньо абстрактне явище. На думку деяких науковців, доцільним було би визначити вказаний принцип не тільки в якості принципу державної політики, але й як принцип відповідного законодавства. Такий підхід вказував би на необхідність дотримання принципу пріоритетності питного водопостачання при формулюванні нормативних приписів, які врегульовують здійснення спеціального водокористування, що за сучасного стану законодавства забезпечується недостатньо.

Водним кодексом передбачається створення зон санітарної охорони, якими відповідно до положень його ст. 1 є територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд.

Статтею 36 ВКУ для оцінки можливостей використання води з водних об'єктів для потреб населення та галузей економіки передбачається встановлення екологічних нормативів водокористування, серед яких гранично допустимі концентрації речовин, в тому числі - радіоактивних, у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних потреб населення.

В статті 44 ВКУ одним із обов’язків водокористувачів визначено утримання в належному стані зони санітарної охорони джерел питного водопостачання.

При регламентації обмежень прав водокористувачів ст. 45 цього Кодексу встановлено, що у разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з метою забезпечення охорони здоров’я людей та в інших державних інтересах, але при цьому пріоритетність надається використанню вод для питних і побутових потреб населення.

Всі перелічені випадки регламентації у ВКУ питань питного водокористування хоч і спрямовані на забезпечення належної якості води, яка використовується для задоволення питних потреб людини, але мають на меті упорядкування спеціального водокористування для «не питних» потреб, яке вже здійснюється. Так, наприклад, дотримання екологічних нормативів водокористування можливо при здійсненні останнього, а обов’язок утримувати в належному стані зони санітарної охорони, виходячи зі змісту відповідної статті, поширюється виключно на суб'єкта, який здійснює водокористування.

Наведене, на мою думку, не забезпечує безпечного для життя і здоров’я населення питного водопостачання та його пріоритетності по відношенню до інших видів спеціального водокористування. Так, відповідні положення ВКУ цілковито допускають паралельне і одночасне використання одного і того ж самого водного об'єкта для забору води для питних потреб та для, зокрема, скидання у нього відпрацьованих стоків, що вже саме по собі створює забруднення під час такого скидання вод, які потрапляють у водогін. Від цього не убезпечують ані вищевказані нормативи, ані обов’язки. І обумовлюється це різними факторами, серед яких можна виділити: відсутність технічних можливостей для правильного визначення вмісту забруднюючих речовин у воді; об'єктивну неможливість за конкретних умов водокористування (через рівень вже наявного забруднення) не порушувати відповідні нормативи; необізнаність конкретних водокористувачів або їх працівників із їх обов’язками; свідоме порушення приписів чинного законодавства, в тому числі через обізнаність про проблемність доведення порушень водного законодавства (насамперед через технічні складнощі фіксації таких порушень конкретними особами).

Змінити таку ситуацію можливо лише шляхом удосконалення нормативного регулювання принципу пріоритетності питного водопостачання перед іншими видами спеціального водокористування. Такі зміни мають забезпечити реальність, а не формальність вказаного пріоритету та попереджувати порушення екологічної безпеки через вживання населенням неякісної питної води.

4. Основні напрямки державно-правової політики в галузі використання та охорони вод Україні

Сучасний стан розвитку еколого-управлінських відносин в Україні свідчить про необхідність максимального забезпечення екологічної функції держави, яка здійснюється шляхом управління природокористуванням та охороною навколишнього природного середовища. Управління в галузі охорони довкілля є складовою частиною соціального управління, насамперед, державного управління.

Згідно статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (16). На її основі була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки «.

Державна водна політика, що є складовою частиною державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, спрямована на забезпечення раціонального використання і охорони вод, відтворення водних ресурсів та регулювання водних відносин. З семи пріоритетних напрямів державної політики, проголошених вищезгаданою постановою, два безпосередньо стосуються водних ресурсів — це «поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води «та «запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану «.

Державне управління у сфері використання й охорони вод здійснюється за басейновим принципом на основі державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод. Таке управління здійснює Кабінет Міністрів України, місцеві Ради народних депутатів і їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади. Такими органами державної виконавчої влади у сфері управління та охорони вод виступають Міністерство екології та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Державна служба геології та надр України.

Впродовж останніх років прийнято ряд нормативних актів, які мають стратегічне значення для розвитку водного господарства України та охорони водних ресурсів. Їх можна об'єднати в 3 групи:

1) такі, що стосуються державної політики розвитку водного господарства України в цілому, зокрема:

— Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію розвитку водного господарства України «від 14 січня 2000 р. № 1390-XIV, прийнята з метою визначення стратегічних цілей і головних напрямів щодо створення умов для підвищення екологічної стійкості та збалансованого розвитку водогосподарського комплексу;

— Закон України «Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства України «від 17 січня 2002 р. № 2988-III, спрямований на реалізацію державної політики щодо поліпшення забезпечення якісною водою населення і галузей економіки, розв’язання водогосподарських і екологічних проблем, створення умов для переходу до сталого та ефективного водогосподарського комплексу;

2) такі, що стосуються державної політики з питань забезпечення населення питною водою, зокрема:

— Закон України «Про питну воду та питне водопостачання «від 10. 01. 02 р. № 2918-ІІІ; Закон України «Про Загальнодержавну програму «Питна вода України «на 2006−2020 роки «від 3 березня 2005 р. № 2455-IV; Розпорядження Президента України «Про додаткові заходи для організації роботи щодо поліпшення якості питної води «від 21. 10. 92 р. № 163/92-рп; Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 листопада 2002 року «Про стан безпеки водних ресурсів держави та якість питної води в містах і селах України «від 04. 02. 03 р. № 75/2003; Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Ради з екологічних проблем басейну Дніпра та якості питної води «від 19. 08. 99 р. № 1544;

3) такі, що спрямовані на захист, контроль та охорону водних ресурсів і водокористування, зокрема:

— Наказ Державного комітету України по водному господарству «Про затвердження Положення про здійснення органами Держводгоспу України контролю за раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів «від 29. 01. 01 р. № 20; Наказ Міністерства екології та природних ресурсів України; Державного комітету України по водному господарству «Про затвердження Порядку взаємодії органів Державного комітету України по водному господарству і Міністерства екології та природних ресурсів України з питань здійснення контролю за раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів «від 29. 01. 01 р. № 13/21; Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо оздоровлення водопостачання України «від 24. 04. 00 р. № 197-р; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил охорони поверхневих вод від забруднення зворотними водами «від 25. 03. 99 р. № 465; Постанова Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів «від 18. 12. 98 р. № 2024; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів «від 17. 09. 96 р. № 1147; Постанова Кабінету Міністрів України «Про укладення Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про спільне використання та охорону прикордонних вод «від 12. 12. 94 р. № 831, тощо.

Неодмінними умовами ефективного застосування методів природоохоронного контролю є оперативність (своєчасне проведення перевірок та обстежень, мобільність та цілісність від початку до кінця, логічна послідовність і юридична грамотність дій службових осіб, які їх проводять) та додержання кожним контролюючим органом меж своїх повноважень та наданих прав.

Головними аспектами діяльності природоохоронних контрольних
органів є: 1) викриття водних правопорушень; 2) надання кваліфікованої організаційної допомоги підконтрольним об'єктам; 3) налагодження практичної роботи, спрямованої на усунення і запобігання порушень природоохоронного законодавства. Державні контрольні органи з охорони та використання вод мають право застосовувати заходи адміністративної відповідальності (штраф, попередження, громадська догана, конфіскація, позбавлення ряду прав природокористування).

Зміст екологічного контролю розкривається через певні форми (акти застосування права, протоколи на порушників природоохоронних норм, розпорядження про припинення роботи господарських об'єктів тощо), за допомогою яких реалізується компетенція контрольних органів. Отож, форми діяльності контрольних природоохоронних органів являються зовнішнім виявом певних дій цих органів, які здійснюються з метою практичної реалізації поставлених перед ними завдань.

Отже, правова охорона вод забезпечується системою законодавчо визначених заходів, спрямованих на раціональне використання вод, попередження та запобігання забрудненню, засміченню та виснаженню, забезпеченню особливого режиму користування водами для лікувальних, курортних та оздоровчих цілей, а також ліквідацію негативних явищ і покращення стану вод.

До основних заходів правової охорони вод належать: встановлення водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів, зон санітарної охорони; встановлення особливого режиму використання та охорони водними об'єктами природно-заповідного фонду; заходи охорони вод від забруднення, засмічення і вичерпання; заходи з запобігання шкідливих дій вод та аварій на водних об'єктах і ліквідація їх наслідків.

5. Юридична відповідальність за порушення водного законодавства

Відповідальність за екологічні правопорушення є важливим елементом правового забезпечення раціонального природокористування, екологічної безпеки, відтворення природних об'єктів та охорони довкілля. Однак для обґрунтування окремого виду екологічної відповідальності достатніх підстав немає. В Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища «розділ XV називається «Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища «. Аналогічно дана категорія використовується в еколого-правовій літературі.

Частиною 1 статті 110 Водного кодексу України встановлено, що порушення водного законодавства тягне за собою 4 традиційні види відповідальності: дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність, згідно з законодавством України.

Одним з найпоширеніших видів відповідальності в галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі й у сфері вод, є адміністративна відповідальність.

С. А. Боголюбов вважає, що причинами адміністративних правопорушень у сфері довкілля є недостатня оперативність діяльності адміністративних органів; слабкий виховний вплив процедури розгляду справ і винесення постанов про накладення адміністративного стягнення; незабезпечення реальності виконання постанов; неадекватність стягнення вчиненому (законодавство зарубіжних країн передбачає більш значні штрафні санкції, що вчиняють належний вплив на забруднювачів середовища); відсутність стабільності і послідовності адміністративної каральної практики; недостатні знання суб'єктами права законодавства про адміністративні правопорушення; низький авторитет правозастосовних органів.

На думку Л. П. Коваленко, крім вище перелічених причин виникнення та збільшення кількості правопорушень існують також наступні причини: недостатній рівень розвитку економіки й соціальної сфери; прогалини у правовому регулюванні відносин управління; недостатня ефективність контролю і нагляду.

Проблемою також є певна невідповідність між Кодексом України про адміністративну відповідальність та іншими законодавчими актами (Закон України «Про державну службу «від 16 грудня 1993 р., Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України «від 16 травня 1995 р., Постановою Верховної Ради України «Про затвердження порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища «від 29 жовтня 1992 р. № 2751-XII). У наведених НПА існує вказівка на те, що юридичні особи також є носіями спеціальної екологічної правосуб'єктності, проте коло суб'єктів адміністративних проступків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, обмежується громадянами та посадовими особами. Отже, слідує висновок, про необхідність усунути прогалини в законодавстві.

На мою думку, слід також чітко закріпити в законодавстві адміністративні повноваження працівників, не допускаючи дублювання контрольних та юрисдикційних функцій, оскільки по-іншому неможливо реально гарантувати права та свободи людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Повинна також існувати можливість повного обліку водних правопорушень, що дасть можливість зосередити увагу на їх попередженні у тих напрямках, де вони здійснюються.

Окремим видом відповідальності, яка встановлюється за порушення водного законодавства України є кримінальна відповідальність.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. значно посилив кримінально-правову охорону навколишнього природного середовища. У ньому вперше за принципом родового об'єкта було виділено екологічні відносини у самостійний 8 розділ «Злочини проти довкілля «. Причому суттєво доповнено минулий перелік злочинів рядом нових злочинів та внесено певні зміни у попередньо існуючі склади. Серед них розрізняються злочини проти екологічної безпеки, злочини у сфері землекористування, злочини у сфері охорони надр, злочини у сфері охорони атмосферного повітря, злочини у сфері охорони водних ресурсів та інші.

Кримінальна відповідальність за злочини проти довкілля є дієвим, але не основним природоохоронним засобом. Кримінальна відповідальність за порушення водного законодавства України наступає за найнебезпечніші для суспільства і довкілля водні правопорушення.

Дисциплінарна відповідальність за порушення водного законодавства настає за порушення винною особою своїх трудових обов’язків. Разом з тим, застосування дисциплінарної відповідальності, власне, дає набагато більший ефект, ніж застосування інших видів юридичної відповідальності. Дисциплінарна відповідальність — це одна з форм впливу на порушників трудової дисципліни, яка полягає у накладенні дисциплінарних стягнень адміністрації того підприємства, установи чи організації, в якому працює особа, яка порушує внутрішній трудовий розпорядок або трудові обов’язки. Якщо посадові особи або окремі працівники, порушуючи трудову дисципліну, завдають шкоди водному об'єкту — до них застосовуються заходи дисциплінарної відповідальності відповідно до Кодексу законів про працю України.

Дисциплінарна відповідальність за порушення водного законодавства України досить часто дає більш дієвий результат, ніж три інші види відповідальності (проста процедура вияву водного проступку (накладна, службова записка), їй характерні відносно легкі види покарань (догана або звільнення з роботи), тому правова охорона вод на стадії виробництва є напрямком профілактики водних правопорушень.

Накладення дисциплінарних стягнень за водні правопорушення використовується не в повній мірі у зв’язку з існуванням стереотипу її неефективності. Водночас більшість правопорушників екологічного законодавства не є злісними, тому їх не можна вважати суспільно небезпечними.

Цивільно-правова (майнова) відповідальність у сфері екології може застосовуватись самостійно або спільно з іншими видами юридичної відповідальності за екологічні правопорушення. Чинним екологічним законодавством України не закріплено поняття «цивільно-правової відповідальності за екологічні правопорушення «, однак таке визначення запропоноване науковцями в цій галузі.

На практиці часто трапляються випадки завдання шкоди навколишньому природному середовищу джерелом підвищеної небезпеки. Згідно з частини 3 статті 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища «особи, що володіють джерелами підвищеної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Загальні умови накладення цивільно-правової відповідальності, особливості такої відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, та способу відшкодування шкоди визначені Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Правова охорона морських вод від забруднення та засмічення закріплена Водним кодексом України (стаття 102 «Охорона внутрішніх морських вод та територіального моря «) та Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення «від 29 лютого 1996 р. № 269. Вказаною Постановою розкривається значення багатьох термінів щодо охорони внутрішніх вод та територіального моря. Відшкодування шкоди, заподіяної судном, передбачено рядом норм Кодексу торгового мореплавства України і міжнародних договорів, які застосовуються в Україні відповідно до статті 9 Конституції України, Закону України «Про правонаступництво України «від 12 вересня 1991 р. та Закону України «Про міжнародні договори України «від 29 червня 2004 р.

Слід також зазначити, що позитивною діяльністю у цьому напрямку є приєднання України до Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 р. та Міжнародної конвенції про створення міжнародного фонду для компенсації збитків від забруднення нафтою 1971 р., чим було вирішено протиріччя на міжнародному рівні.

Висновки

Вода -- одна з найпоширеніших речовин у природі. Інститут права водокористування утворює сукупність правових норм, що регулюють водні відносини. 3 метою забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, охорону водних об'єктів та запобігання шкідливим діям вод.

Невідповідність якості питної води нормативним вимогам поряд з забрудненнями є одними з найгостріших проблем України на сьогоднішній день. Підводячи підсумки даної роботи, можна зробити наступні висновки.

Чинне законодавство не забезпечує належної реалізації принципу пріоритету питного водопостачання у конкретних відносинах, що зумовлює внесення відповідних змін і доповнень до нього, спрямованих як на визначення мети та сутності пріоритету питного водопостачання, так і на визначення процедури видачі дозволів на спеціальне водокористування для «непітних» потреб та його припинення у разі неможливості забезпечення такого пріоритету.

Розгляд діючих законодавчих актів та еколого-правової літератури свідчить про те, що правова охорона вод в Україні становить комплекс заходів, основні завдання яких полягають в охороні вод від забруднення, засмічення та виснаження. Тому зміст цих трьох понять повинен бути зрозумілим і чітко визначеним.

Крім того, аналіз чинного екологічного законодавства дає підстави для висновку про недостатнє забезпечення ним принципу пріоритетності питного водопостачання, що негативно позначається на стані забезпечення екологічної безпеки та зумовлює завдання шкоди життю і здоров’ю людини через вживання неякісної питної води.

Аналіз чинного законодавства дає змогу констатувати відсутність в Україні узгодженого підходу до правового регулювання використання та охорони вод. Основою таких підсумків є суперечливість положень Водного кодексу України, Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища «та інших нормативно-правових актів України.

Державне управління у сфері використання й охорони вод здійснюється за басейновим принципом на основі державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод. Визначаючи напрямки державної правової політики в галузі використання та охорони вод їх можна класифікувати за такими узагальнюючими критеріями: за діючим екологічним законодавством; за характером діяльності органів державного управління; за підпорядкованістю органів державного управління; за суб'єктами його здійснення; за об'єктивним складом. Неодмінними умовами ефективного застосування функцій екологічного контролю є 4 стадії: вибір об'єкта контролю, проведення контрольних дій, узагальнення отриманої інформації, прийняття рішень про заходи реагування, визначення їх комплексу. Відповідальність за екологічні правопорушення є важливим елементом правового забезпечення раціонального природокористування.

З метою покращення стану водних ресурсів в Україні, їх раціонального використання та охорони, пропонується проводити ефективну державно-правову політику у сфері вод, орієнтовану на: ефективну реалізацію водного законодавства України, збереження водного фонду України; поєднання державно-правової водної політики з іншими напрямами державної політики; оптимальне узгодження водно-екологічних та соціальних інтересів; поєднання раціонального використання і охорони водних об'єктів, що потребують особливої охорони; пріоритетність питного водопостачання і водоохоронних заходів; реалізація міжнародних договорів з метою належного правового режиму транскордонних водних об'єктів; орієнтування на європейські стандарти кількісного і якісного стану вод; забезпечення реалізації функцій управління використанням та охороною вод; формування у населення екологічного світогляду.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254 к/96-вР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — с. 141.

2. Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. № 214/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з Законами) // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 24. — с. 189;

3. Цивільний кодекс України. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, №№ 40−44, ст. 356;

4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від
7 грудня 1984 р. 80 731-Х // Відомості Верховної Ради Української РСР. -
1984. — додаток до № 51. — ст. 1122;

5. Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10. 01. 2002 р., № 2918-III // ВВР України. — 2002. — № 16. — с. 112;

6. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25. 06. 91 р. № 1264-XII // ВВР України. — 1991. — № 29 — с. 89;

7. Закон України «Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства» від 17. 01. 02 р. № 2988-ІІІ // Офіційний Вісник України. — 2002. — № 32. — с. 238;

8. Про правонаступництво України: закон України від 12 вересня
1991 р. № 1543-XII // ВВР України. — 1991. — № 46. — с. 617;

9. Про міжнародні договори України: закон України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV // ВВР України. — 2004. — № 50. — с. 540;

10. Закон України «Про Загальнодержавну програму „Питна вода України“ на 2006−2020 роки» від 3 березня 2005 р. № 2455-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 15. — с. 243;

11. Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р., № 1777-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 21. — с. 152;

12. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: закон України від 24 лютого 1994 р. 2137- IV (із змінами, внесеними згідно з Законами) // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 27. — с. 28;

13. Постанова Верховної ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 05. 03. 1998 р., № 188/98-ВР //ВВР України. — 1998. — № 38−39. — с. 248;

14. Про Концепцію розвитку водного господарства України: постанова Верховної Ради України від 14 січня 2000 р. № 1390-XIV // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 8. — с. 54;

15. Про Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води: постанова Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р. № 123/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 41. — с. 41;

16. Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища: постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. № 2751 // ВВР України. — 1992. — № 46. — с. 637;

17. Про ратифікацію Конвенції про захист Чорного моря від забруднення: постанова Верховної Ради України від 21 квітня 1992 р. № 3939-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 23. — с. 172;

18. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки
Білорусь «Про спільне використання та охорону транскордоних вод» від
16 жовтня 2001 р. № 225 [Електронний ресурс] // www. nau. ua. ;

19. Про затвердження Правил охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення: постанова Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року № 269 // Зібрання постанов Уряду України. — 1996. — № 8. — с. 242;

20. Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів: постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024 // Офіційний вісник України. — 1998. — № 51. — Ст. 1890;

21. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 року» від 17. 10. 2007 р., № 880-р //Офіційний вісник України. — 2007. — № 79. — Ст. 2961;

22. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 листопада 2002 року «Про стан безпеки водних ресурсів держави та якість питної води в містах і селах України»: указ Президента України від 4 лютого 2003 р. № 75/2003 // Офіційний вісник України. — 2003. — № 6. — с. 109;

23. Про затвердження Державних санітарних правил і норм «Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання»: наказ Міністерства охорони здоров’я України від 23 грудня 1996 р. № 239 // Офіційний вісник України. — 1997. — № 16. — Ст. 18 279;

24. Рішення колегії Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства «Про стан водопостачання та якість питної води, що подається населеннюУкраїни» від 18. 05. 2004 р., № 24 [Електронний ресурс]http: //www. uazakon. com/document/idx71883. htm. ;

25. Аніщенко В. О. Створення моделі стану соціо-еколого-економічної системи регіону: теоретичні та методологічні аспекти / В.О. Аніщенко // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 17. — 236 с. ;

26. Боголюбов С. А. Экологическое право: учебник для вузов / С. А. Боголюбов. — М.: Изд-во НОРМА, 2007. — 448 с. ;

27. Вода як об'єкт аналізу та контролю // [Електронний ресурс] http: //www. tnpu. edu. ua/оbjects/12/5/Files/lek5. htm. ;

28. Гіждіван Л. Міжнародно-правове співробітництво держав у галузі охорони морського середовища / Л. Гіждіван // Право України. — 2007. — № 29. — 182 с. ;

29. Державна статистична звітність показників водокористування за 2010 рік за формою № 2-ТП (водгосп) Дністровського басейнового управління водними ресурсами річок Дністра, Пруту і Сірету. ;

30. Євстігнєєв А. С. Актуальні питання стану якості питної води // Форум права. — 2011. — № 1. — с. 335−340 [Електронний ресурс]: http: //www. nbuv. gov. ua/e-journals/FP/2011−1/11eacvvu. pdf;

31. Інформаційна довідка про хід виконання Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води у 2010 році. // Електронний ресурс: menr. gov. ua/documents/

Inform_Dovidka_Dnipro_2010. doc;

32. Коваленко Л. П. Адміністративно-правові заходи охорони навколишнього природного середовища: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право» / Харків, 2003. — 26 с. ;

33. Комарницький В. М. Екологічне право: навч. посіб. — 3-е вид. / Комарницький В. М., Шевченко В. І., Єлькін С. В. — К.: Центр навчальної літератури, 2008. — 447 с. ;

34. Національна доповідь про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні у 2010 р. // Електронний ресурс:

http: //www. rainbow. gov. ua/news/835. html;

35. Плотнікова О. Правовий режим використання та охорони підземних вод // Юридичний вісник. — 2010. — № 2. — 132 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой