Право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

Кафедра Екологічного права

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Екологічне право України»

на тему: «Право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля»

Студента 3 курсу, 4 групи, факультету № 10

Опанасюка Євгена Миколайовича

Керівник: ас. Суєтнов Євгеній Павлович

м. Харків — 2013 рік

План

Вступ

1. Юридична природа права громадян на безпечне навколишнє природне середовище

2. Конституційно-правові засоби забезпечення реалізації права громадян на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище

3. Організаційно-правові форми відшкодування шкоди, спричиненої порушенням права громадян на безпечне навколишнє довкілля

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Розуміння проблем екології ґрунтується на тому, що людство є частиною екологічної системи, користується природними ресурсами та цілком залежить від стану екології.

Не кожен громадянин знає, що в Конституції України, у статті 50, прямо закріплено право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушеннями цього права шкоди.

Екологічні права громадян -- це закріплені в законі і гарантовані системою права можливості у сфері охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, використання природного середовища. Забезпечення екологічних прав є основою екологічної політики держави і метою її здійснення. Екологічні права обумовлені життєвими потребами людини, необхідністю гарантувати екологічно безпечні умови життя людини як найвищої соціальної цінності.

Вони пов’язані із правом на сприятливе екологічно безпечне навколишнє середовище, оскільки у небезпечному, несприятливому навколишньому середовищі порушується право на життя, підриваються його природні умови.

Вперше право на життя в сприятливому навколишньому середовищі було закріплено в декларації Стокгольмської (1972 р.) конференції ООН по навколишньому середовищу. З тексту Декларації випливає, що право на життя у сприятливому навколишньому середовищі є таким же фундаментальним правом людини, як право на свободу і рівність. Сприятливе навколишнє середовище відповідно До Декларації -- це таке середовище, яке дозволяє вести гідне життя. У Стокгольмській декларації право на сприятливе навколишнє середовище пов’язане з відповідальністю людини за охорону і покращення його стану на благо теперішнього і майбутнього поколінь.

Концептуальні ідеї Стокгольмської конференції знайшли своє відображення в інших міжнародних актах: Заключному акті наради 3 питань безпеки і співробітництва у Європі (1975 р.), у Конвенції про транскордонне забруднення на великі відстані (1979 р.), у резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав За забезпечення природи Землі для теперішнього і майбутніх поколінь» та в інших міжнародно-правових документах.

У Декларації конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку, яка відбулася в 1992 році в Ріо-де-Жанейро, закріплене право громадян на здорове і плідне життя в гармонії з природою. Сучасний розвиток, відповідно до Декларації, не повинен здійснюватись на шкоду інтересам охорони навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь1. У Декларації були також сформульовані права громадян на доступ до інформації, участь у прийнятті рішень та доступ до правосуддя у сфері довкілля (принцип X).

В своїй роботі я б хотів детально проаналізувати право громадян на безпечне навколишнє середовище, розглянувши найбільш важливі моменти даного питання.

1. Юридична природа права громадян на безпечне навколишнє природне середовище

Екологічні права громадян мають переважно немайновий характер, спрямований на задоволення соціальних, естетичних, оздоровчих, рекреаційних та духовних потреб. Тільки право на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів може мати майновий характер, задовольняти економічні інтереси.

Виходячи з прийнятої в теорії класифікації прав людини на «класичні» та «соціальні» Довідник з прав людини. К., 1995. С. 17., екологічні права належать до соціальних, які вимагають активної діяльності держави для створення умов і гарантій їх реалізації, на відміну від класичних, які спрямовані на обмеження влади над людиною.

Екологічні права мають комплексний характер і складають окрему групу прав людини і громадянина. Основні екологічні права закріплені в Конституції України, що підкреслює їх фундаментальне значення.

У законодавстві України встановлено пpaвo на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, на відміну від міжнародно-правових актів, де передбачено «середовище, яке дозволяє вести гідне і квітуче життя», або «життя в гармонії з природою», або на відміну від законодавства інших держав, які закріпили в законодавстві в тій чи іншій редакції право на сприятливе навколишнє середовище. Звичайно всі ці питання потребують визначення критеріїв: яке середовище можна вважати сприятливим чи безпечним для життя і здоров’я? На це питання ні у міжнародно-правових актах, ні у законодавстві України немає чіткої відповіді. Звичайно, забезпечення сприятливого навколишнього природного середовища -- більш складне завдання, ніж безпечного для життя і здоров’я. Співвідношення цих понять таке ж, як співвідношення програми максимум і мінімум. В умовах складної економічної ситуації в Україні законодавець обґрунтовано встановив мінімальні завдання.

Сприятливе середовище -- це таке, яке позитивно впливає на стан здоров’я людей.

Безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище -- це таке, яке не впливає негативно на стан здоров’я людей, не перевищує встановлених у законодавстві нормативів екологічної безпеки.

Система нормативів екологічної безпеки в Україні розвинута недостатньо. Це, у першу чергу, санітарно-гігієнічні нормативи чистоти (якості) повітря і води (гранично допустимі концентрації шкідливих речовин, або ГДКУ у повітрі і воді, які затверджені Міністерством охорони здоров’я, Міністерством екології і природних ресурсів України. Ці нормативи містять максимальні жорсткі вимоги до якості повітря і води з точки зору їх впливу на здоров’я людей. Але система ГДК не є досконалою як в Україні, так і в інших країнах, оскільки в навколишнє природне середовище викидається у промислове розвинутих країнах набагато більше забруднюючих речовин, які не нормуються і належним чином не вивчені1. У кожному п’ятому місті України нормативи ГДК шкідливих речовин у повітрі перевищуються в десятки разів..

Право на безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду та навколишнє природне середовище передбачено у Законі України від 24 лютого 1994 року «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Закон України від 9 лютого 1995 року «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлює серед принципів державної" політики: пріоритет захисту людини та навколишнього природного середовища від впливу іонізуючого випромінення, забезпечення безпеки під час використання ядерної енергії (ст. 5). Метою радіаційної безпеки при поводженні з радіоактивними відходами є захист людини і навколишнього середовища від неприпустимого радіаційного впливу, під час якого радіоактивні відходи являють собою потенційну загрозу.

Гарантування безпечного для життя і здоров’я людей навколишнього природного середовища є одним з основних принципів екологічної експертизи згідно зі ст. 6 Закону України від 9 лютого 1995 року «Про екологічну експертизу». Пріоритетність збереження людини і охорони навколишнього природного середовища по відношенню до екологічного ефекту від застосування пестицидів і агрохімікатів є одним з основних принципів державної політики у сфері діяльності, пов’язаної із застосуванням пестицидів і агрохімікатів (згідно зі ст. 3 Закону України від 2 березня 1995 року «Про пестициди і агрохімікати»).

Як бачимо, право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище є пріоритетним, основним принципом для різних сфер діяльності, воно закріплено і гарантується законодавством України.

2. Конституційно-правові засоби забезпечення реалізації права громадян на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище

Стаття 50 Конституції України говорить, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

В законі ж України «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначено: охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. «Права громадян в екологічному праві», — підручник під ред. проф. Наумова М. К., Київ, 2002, С. 36

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;

в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

д) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

е) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;

є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

и) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян республіки.

Екологічні права громадян забезпечуються:

а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

б) обов’язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів;

в) участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

д) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

е) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

є) створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України.

Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством.

Ради, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов’язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення стану навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. «Права громадян в екологічному праві», — підручник під ред. проф. Наумова М. К., Київ, 2002, С. 142

Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.

Економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища передбачають:

а) взаємозв'язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ та організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів по охороні навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

б) визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

в) встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та на утворення і розміщення відходів;

г) встановлення нормативів збору і розмірів зборів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище на утворення і розміщення відходів та інші види шкідливого впливу;

д) надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

е) відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

В Україні фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів.

Також слід зазначити статтю 293 Цивільного кодексу України. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля:

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду. 3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами і нормативами та технічними, санітарно-гігієнічними, будівельними й іншими нормами та правилами, що містять вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до них мають здійснюватися розміщення, проектування, реконструкція, введення в дію та експлуатація підприємств, споруд, експлуатація транспорту. Реалізація права на безпечне для життя і здоров’я довкілля деталізується в розділі IV Основ законодавства про охорону здоров’я «Забезпечення здорових і безпечних умов життя» (ст. ст. 25 — 32). Раніше основна увага юристів приділялася охороні оточуючого природного середовища як сукупності взаємопов'язаних природних та штучних об'єктів. Не менш важливим є комплексний підхід, в результаті якого об'єктом охорони стає довкілля, а не лише навколишнє середовище. Слід розібратися в співвідношенні цих двох понять. Поняття «навколишнє середовище» охоплює широке коло елементів, пов’язаних з умовами існування людини. Вони розподіляються по трьох групах об'єктів: — об'єкти природної (живий) середовища (флора, фауна); - об'єкти неживого середовища (морські і прісноводні басейни — гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), ґрунт (літосфера), навколоземний космічний простір; - об'єкти «штучної» середовища, створеної людиною в процесі його взаємодії з природою. У сукупності все це складає систему навколишнього середовища, що у залежності від територіальної сфери може бути підрозділена на глобальну, регіональну і національну. Довкілля — це оточення, у якому функціонує об'єкт (повітря, вода, земля, флора, фауна тощо). У буквальному розумінні цей термін означає все те, що оточує людину, а тому може інтерпретуватися як простір та об'єкти навколишнього середовища (природного навколишнього середовища, соціального навколишнього середовища, виробничого навколишнього середовища, антропогенного навколишнього середовища, космічного навколишнього середовища тощо). Отже поняття «довкілля» є ширшим за своїм змістом, ніж «навколишнє природне середовище» і є більш правильним для формулювання загальної норми на рівні Конституції та ЦК. Фізична особа має право на безпечні, сприятливі умови праці, проживання, навчання тощо. До речі, Конституція України теж оперує у ст. 50 терміном довкілля на відміну від Конституції РФ, що вживає у ст. 42 «оточуюче середовище». Застосування терміну «навколишнє природне середовище» виправдане лише в спеціальній нормі, як це зроблено у ст. 9 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища». Праву кожної людини на безпечне для життя та здоров’я довкілля кореспондує обов’язок всіх інших осіб утримуватись від негативного впливу на нього. Аналогічне положення закріплено у ч. 2 ст. 293 ЦК: діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Згідно ч. 4 ст. 293 ЦК фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов’язково погоджуються з органами охорони здоров’я в порядку, встановленому законодавством (ст. 28 Основ законодавства про охорону здоров’я). Право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо має галузеву конкретизацію. Наприклад, ч. 3 ст. 153 КЗпП (Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці), ст. 50 Житлового кодексу УРСР (Жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам). Широко розповсюджені в судовій практиці позови про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв’язку з залиттям квартир сусідами, що мешкають на поверх вище. В цих ситуаціях має місце порушення права на належні, безпечні і здорові умови проживання. Чинне цивільне законодавство встановлює принцип повного відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю несприятливим впливом на довкілля. Відповідно до загальної норми ч. 1 ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Подальшої конкретизації це положення отримало у ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якої шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування реальних збитків та неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Суб'єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю екологічними правопорушеннями можуть бути підприємства, установи, організації, окремі фізичні особи, органи державної влади або органи місцевого самоврядування. Шкода, завдана незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК). Норми цивільно-правового інституту відшкодування шкоди при порушенні права на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 293 ЦК) застосовуються нечасто, через декілька причин соціально-економічного та політичного характеру. По-перше, населення не готово до реалізації свого права на відшкодування екологічної шкоди, оскільки складно довести факт нанесення шкоди та причинну обумовленість шкоди екологічними обставинами. По-друге, українські суди не здатні будуть розглянути численні позови про відшкодування екологічної шкоди. По-третє, відсутня попередня судова практика, на яку можна було б покластися при розгляді цієї категорії справ. По-четверте, конфлікт між інтересами різних рівнів (державними, регіональними, відомчими, корпоративними, особистими), що найчастіше лежать в основі судового спору і часто заважає прийняттю справедливого законного, обґрунтованого рішення і його реальному виконанню. Визначення обсягу та характеру шкоди, спричиненої негативним впливом довкілля має свою специфіку. При визначенні величини заподіяної шкоди повинні враховуватись наступні чинники: ступінь втрати працездатності; затрати по догляду за хворим; необхідні затрати на лікування і відновлення здоров’я; затрати, пов’язані з необхідністю зміни місця проживання і способу життя, професії, а також втрати, пов’язані з моральними травмами, неможливістю мати дітей або з ризиком народження дітей з уродженими патологіями. Особливості відшкодування шкоди при порушенні права на безпечне для життя і здоров’я довкілля полягають в тому, що збитки, нанесені природними об'єктами, проявляються через певний час. Багато з них носять потенційний латентний характер. Не завжди можна точно визначити обсяг спричинених шкідливих наслідків та розрахувати розмір нанесеної шкоди. Правовій науці відомий таксовий метод розрахунку суми шкоди, нанесеної природним ресурсам. Існують численні нормативно-правові акти, що встановлюють розмір матеріальної відповідальності в залежності від кількості та якості незаконно знищених природних об'єктів, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. N 1464 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству», постанова Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. N 32 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу», постанова Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. N 521 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України», постанова Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. N 559 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів». При дослідженні наведених нормативно-правових актів можна дійти висновку, що таксовий метод підрахування збитків визначається можливістю встановлення, якій кількості дерев, тварин, риб тощо нанесена шкода. Такса встановлюється за кожен екземпляр знищеного чи незаконно добутого дерева та тварини, а розмір стягнення у відповідності з встановленими таксами по кількості пошкоджених чи знищених об'єктів природи. Отже, такса як умовна одиниця нарахування розміру збитків може бути застосована тільки для тих природних ресурсів, які являють собою подільний об'єкт. Не зважаючи на явні переваги таксового методу для судової практики, не уявляється можливим застосувати даний метод нарахування збитків по відношенню до надр, земельних та водних ресурсів, атмосферного повітря. Не підлягає доведенню той факт, що такі немайнові блага, як життя та здоров’я, є неподільними, а тому звернення до таксового методу при розрахунку шкоди, нанесеної порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, уявляється нелогічним. Розмір стягнень повинен визначатися по фактичним витратам на відновлення здоров’я. В цьому випадку буде застосовуватися норма ст. 1195 ЦК, згідно якої фізична або юридична особа, яка завдала шкоди ушкодженням здоров’я, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди можливі в обмеженому ряді випадків (наприклад, при зобов’язаннях з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю). Якщо в сфері договірних правовідносин відшкодування збитків є достатньо поширеним способом захисту, то серед способів захисту особистих немайнових прав він займає не таке значне місце. Подразливий шум все більше стає фактором забруднення оточуючого середовища. Сильний шум може мати для людини різні наслідки загального характеру, які впливають на вегетативну та нейроендокринну систему. Ці фізіологічні ефекти менш значні, ніж вплив шуму на психофізіологічному рівні. Положення про шумове забруднення (прийняте 44-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Іспанія, вересень 1992 р.) вимагає відповідного правового регулювання проти сильного шуму в громадських місцях і місцях відпочинку. Судовій практиці відомі позови про заборону використання звуковиробляючої апаратури на відкритому повітрі з 23 годин до 7 ранку. Принцип добросовісності дотримання меж здійснення особистих немайнових прав має велике значення на практиці. Відомо чимало випадків, коли у літній період в курортних містах відкривається безліч дискотек, шум яких заважає громадянам, що мешкають в будинках поруч. В даному випадку можна використати такий спосіб захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, як припинення дії, яка порушує право (п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК). Іншим прикладом використання цього способу захисту є вимога фізичної особи про заборону діяльності підприємства, яке погіршує екологічну обстановку за місцем проживання фізичної особи. На даний момент головна роль у створенні сприятливого оточуючого середовища віддається адміністративним заходам: призупинення руху транспорту на деяких вулицях, накладення штрафу за недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в містах та інших населених пунктах (ст. 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення), заборона чи тимчасове призупинення санітарно-епідеміологічною службою підприємств, де умови роботи не відповідають встановленим нормам. Діючий ЦК надає фізичним особам можливість використовувати цивільно-правові способи захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля і розглядати в судовому порядку позови про припинення чи тимчасове призупинення діяльності порушників — юридичних та фізичних осіб, що наносять шкоду оточуючому середовищу. Зокрема, цьому присвячена Постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища». Припинення такої діяльності може бути реалізовано шляхом самозахисту права, коли потерпілий звертається безпосередньо до правопорушника з вимогою припинити порушення. При безрезультативності таких зусиль (і навіть без звернення до порушника) потерпілий може звернутись до державних органів. Захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля може також відбуватись за допомогою визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК).

право безпечний здоров’я довкілля

3. Організаційно-правові форми відшкодування шкоди, спричиненої порушенням права громадян на безпечне навколишнє довкілля

Порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.

Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища несуть особи, винні у:

а) порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;

б) порушенні норм екологічної безпеки;

в) порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного висновку;

г) невиконанні вимог державної екологічної експертизи;

д) фінансуванні, будівництві і впровадженні у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи;

е) порушенні екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів;

є) допущенні наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище;

ж) перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних ресурсів;

з) самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;

и) порушенні строків внесення зборів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища;

і) невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

ї) невиконанні розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчиненні опору їх представникам;

й) порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних радіоактивних речовин та відходів;

к) невиконанні вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

л) відмові від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середовища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення;

м) приниженні честі і гідності працівників, які здійснюють контроль в галузі охорони навколишнього природного середовища, посяганні на їх життя і здоров’я.

Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

Незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення — конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в республіканський Автономної Республіки Крим і місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища.

Посадові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки за поданням державних органів охорони навколишнього природного середовища згідно з рішеннями їх управлінських органів позбавляються премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково.

Порядок позбавлення премій визначається законодавством України.

Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. «Екологічне право», — підручник під ред. проф. Замани Д. Ф., К., 1987, С. 87

Шкода, заподіяна довкіллю у зв’язку з виконанням угоди про розподіл продукції, підлягає відшкодуванню відповідно до вимог статті 29 Закону України «Про угоди про розподіл продукції».

Визначення складу екологічних правопорушень і злочинів, порядок притягнення винних до адміністративної та кримінальної відповідальності за їх вчинення встановлюються Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01. 07. 2002 р. № 905 «Про внесення змін до Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища i стягнення цього збору» внесено зміни до Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища i стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01. 03. 99 р. № 303.

Зміни щодо інформування податкових органів про перелік платників збору за забруднення навколишнього природного середовища.

Відповідно до п. 2 Порядку органи Мінекоресурсів України разом з органами місцевого самоврядування або з місцевими державними адміністраціями визначали перелік платників збору та подавали його до органів державної податкової служби.

З набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 01. 07. 2002 р. № 905 територіальні органи Мінекоресурсів України подаватимуть до органів державної податкової служби перелік підприємств, установ, організацій, громадян -- суб'єктів підприємницької діяльності, яким в установленому порядку видано дозволи на викиди, спеціальне водокористування та розміщення відходів.

Відмінність нового переліку насамперед у тому, що до нього повинні бути включені ті суб'єкти господарювання, які отримали дозволи на викиди, спеціальне водокористування та розміщення відходів. До порядку отримання зазначених дозволів у поточному році також внесено зміни.

Отримання дозволів на здійснення викидів в атмосферне повітря регулюється Законом України від 21. 06. 2001 р. № 2556-III «Про охорону атмосферного повітря».

Відповідно до ст. 11 цього Закону дозволи на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря видаються за умови:

неперевищення протягом терміну їх дії встановлених нормативів екологічної безпеки;

неперевищення нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел; дотримання вимог до технологічних процесів у частині обмеження викидів забруднюючих речовин.

Якщо за результатами спостережень за станом атмосферного повітря або розрахунковими даними встановлено зони, де внаслідок причин об'єктивного характеру встановлено перевищення нормативів екологічної безпеки, приймається рішення про поетапне зниження викидів забруднюючих речовин підприємствами, установами, організаціями та громадянами -- суб'єктами підприємницької діяльності. Тривалість кожного етапу та необхідне зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин на кожному етапі встановлюються територіальними органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за погодженням з територіальними органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

Порядок проведення та оплати робіт, пов’язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян -- суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали такі дозволи, встановлює Кабінет Міністрів України постановою від 13. 03. 2002 р. № 302 «Про затвердження Порядку проведення та оплати робіт, пов’язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян -- суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали такі дозволи».

Дозволи на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, які до прийняття цієї постанови були видані підприємствам, установам, організаціям та громадянам -- суб'єктам підприємницької діяльності в установленому законодавством порядку, чинні протягом зазначеного в них терміну.

Порядок установлює єдиний механізм проведення та оплати робіт, пов’язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Дозвіл видається суб'єкту господарювання -- власнику стаціонарного джерела викиду, з якого надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші.

Дозвіл видають безоплатно територіальні органи Мінекоресурсів України за погодженням з установами державної санітарно-епідеміологічної служби на термін не менше ніж п’ять років. При цьому термін дії дозволу територіальний орган Мінекоресурсів України, який його видав, може переглядати у разі, якщо: ступінь забруднення атмосферного повітря зумовлює необхідність перегляду граничних значень викидів;

використання істотних досягнень у сфері розроблення найдосконаліших доступних технологій дає змогу значно зменшити викиди без додаткових витрат; вимоги до безпеки експлуатації під час виробничого процесу чи провадження діяльності зумовлюють необхідність застосування інших технологій; має місце зміна напряму виробничої діяльності, що може призвести до істотних негативних наслідків для здоров’я людей та стану довкілля.

Підставою для перегляду терміну дії дозволу є письмові звернення установ державної санітарно-епідеміологічної служби, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та громадськості.

Анулювати дозвіл також може територіальний орган Мінекоресурсів України, який його видав, у разі: подання суб'єктом господарювання заяви про анулювання дозволу; зміни власника стаціонарного джерела викидів; прийняття в установленому порядку рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання.

Обмежень щодо видачі дозволу не передбачено. Таким чином, кожен власник стаціонарного джерела забруднення повинен отримати дозвіл у встановленому порядку.

Висновок

Друга половина 20-го століття принесла дві основні зміни, як у міжнародному праві, так і в правових системах майже кожної країни. Спочатку права людини, а потім і якість довкілля були всесвітньо визнані як фундаментальні суспільні вартості. І в обох випадках існуючі інститути держави і права мусили змінитися, щоб їх гарантувати. До усвідомлення важливості прав кожної окремої людини призвели злочини тоталітарних режимів. Цінність якості довкілля була усвідомлена внаслідок почастішання ситуацій, коли вичерпання природних ресурсів чи їхнє забруднення створює нездоланну перешкоду для здійснення практично всіх людських прав.

Щодо 21-го століття, то дуже важливими (в національному масштабі) зміни в ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища».

Право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище є основним загальнолюдським, фундаментальним правом. Воно тісно пов’язане з правом людини на життя і охорону здоров’я. Всі інші екологічні права громадян пов’язані з його реалізацією, спрямовані на його забезпечення або захист. Наприклад, право на участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього середовища, або участь у проведенні громадської екологічної експертизи мають на меті попередити забруднення навколишнього середовища, перетворення його на небезпечне для життя і здоров’я людини. Право громадян на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я населення або право громадян на подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище, мають на меті забезпечити це право або судовий захист у разі його порушення.

На мою думку, в своїй курсовій роботі мені вдалося висвітлити дану тему. При написанні роботи були використані фундаментальні роботи, які були написані ще за часів Радянського Союзу, а також новітні наукові праці в галузі екологічного права. Крім того, найбільш повно в роботі хотілося використати сучасну нормативну базу, оскільки законодавство в екологічному праві в наш час зазнає постійних змін, що інколи суттєво затруднює роботу з нормативними актами.

Список використаної літератури:

1. Конституція України

2. «Права громадян в екологічному праві», — підручник під ред. проф. Наумова М. К., Київ, 2002

3. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»,

4. Довідник з прав людини. К., 1995.

5. «Екологічне право», — підручник під ред. проф. Замани Д. Ф., К., 1987

6. Закон України від 9 лютого 1995 року «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»

7. Закон України від 9 лютого 1995 року «Про екологічну експертизу»

8. Закон України від 24 лютого 1994 року «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»

9. Закон України від 21. 06. 2001 р. № 2556-III «Про охорону атмосферного повітря»

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 01. 07. 2002 р. № 905 «Про внесення змін до Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища i стягнення цього збору»

11. http: //np. org. ua/2012/11/yak-zahystyty-svoje-pravo-na-bezpechne-dlya-zhyttya-i-zdorovya-dovkillya/

12. Екологія і закон. Екологічне законодавство України. Книга 1. — К., 2009.

13. Андрейцев В.І. Екологічне право. — К., 2001.

14. Дмитренко І.А. Екологічне право України. — К., 2011.

15. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К., 1989.

16. http: //helsinki. org. ua/index. php? id=1 117 356 672

17. http: //radnuk. info/komentar/

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой