Проблеми підтримання державного обвинувачення у кримінальному процесі України

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ДИПЛОМНА РОБОТА

з предмету кримінальний процес

на тему: «ПРОБЛЕМИ ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1.1 СУТЬ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1.1 Поняття державного обвинувачення і його підтримання у суді

1.1.2 Прокурор — суб'єкт державного обвинувачення

1.2 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ ПРОКУРОРА ДО ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ

1.2.1 Поняття підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення

1.2.2 Методика підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення

1.3 ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ

1.3.1 Підтримання державного обвинувачення у підготовчій частині судового розгляду

1.3.2 Підтримання державного обвинувачення в судовому слідстві

1.3.3 Підтримання державного обвинувачення у дебатах сторін

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Однією з найважливіших функцій прокуратури, яка властива більшості правових систем сучасності, є підтримання державного обвинувачення в суді.

Державне обвинувачення — це виражене у процесуальному акті твердження прокурора про вчинення конкретною особою кримінально караного вчинку, передбаченого нормами кримінального закону, яке породжує обов'язок органів, здійснюючих правосуддя, розглянути питання про винність і покарання вказаної особи.

Розкриваючи тему державного обвинувачення в кримінальному процесі ми повинні дослідити об'єкт, предмет і завдання дослідження.

Об'єктом дослідження є сукупність процесуальних норм, що регулюють повноваження прокурора з підтримання державного обвинувачення.

Прокурор здійснює нагляд за виконанням законів органами розслідування, а в суду, підтримує державне обвинувачення. Такі повноваження мають Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст, районів, їхні заступники, прокурори управлінь і відділів прокуратур.

Підтримання державного обвинувачення в суді - важливий процесуальний обов’язок прокурора й одна з найголовніших конституційних функцій прокуратури на сучасному етапі, яка відіграє значну роль у боротьбі із злочинністю та в зміцненні законності, правопорядку в державі.

Участь прокурора в судовому процесі повинна максимально сприяти суду у виконанні вимог закону про всебічний і об'єктивний розгляд кримінальних справ та постановлені обґрунтованих законних судових рішень. У зв’язку з цим питання про те, як оцінювати якість, ефективність підтримання прокурором державного обвинувачення в суді, які методи і способи використовувати при цьому, сьогодні набуває все більшої актуальності.

Виняткове значення в цьому плані має наказ Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 року № 5гн «Про організацію участі прокурорів в судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення».

Для оцінки роботи як складники ефективного підтримання державного обвинувачення в цьому наказі справедливо відзначаються: реальний внесок державних обвинувачів у дослідження обставин справи, проявлена при цьому активність і професійна майстерність, об'єктивність і вплив на законність та обґрунтованість прийнятого в справі судового рішення, ефективність реагування на неправосудні вироки…"

Безперечно, у вирішенні завдання підвищення ефективності функціонування інституту державних обвинувачів вирішальне значення має правова наука, яка повинна виробити конкретні рекомендації щодо шляхів і засобів поліпшення діяльності прокурорів при підтриманні державного обвинувачення в суді.

Предметом дослідження є діяльність прокурора із підготовки до здійснення функції обвинувачення в суді, підготовки та підтримання в суді.

Що стосується участі прокурора в судовому розгляді та підтриманні державного обвинувачення по кримінальних справах — це мета — результат бачиться в тому, що прокурор, підтримуючи обвинувачення, має довести винність підсудного перед судом.

Однак це не означає, що прокурор має доводити провину підсудного навіть у тому випадку, коли підсудний невинний. Якщо в ході судового розгляду державний обвинувач дійде висновку про невинність підсудного, він мусить відмовитись від обвинувачення, виклавши при цьому свої доводи суду, а суд роз’яснює потерпілому або його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати державне обвинувачення. У тому ж випадку, коли прокурор вважає підсудного винним, він має використовувати всі надані йому законом засоби, щоб переконати в цьому суд. В умовах змагальності судового процесу це є головною метою — результатом діяльності державного обвинувача в суді при підтриманні обвинувачення, і в залежності від ступеня її досягнення варто судити про ефективність діяльності прокурора в кримінальному судочинстві. Тобто досягнення прокурором вказаної мети і можна вважати основним критерієм оцінки його діяльності в суді по кримінальних справах.

Підготовка до підтримання державного обвинувачення в конкретній справі являє собою творчу пізнавальну діяльність, яка складається із сукупності дій по:

вивченню матеріалів кримінальної справи, їхній систематизації і фіксації;

аналізу доказів, наявних у кримінальній справі;

плануванню підтримання державного обвинувачення в суді, прогнозування ситуацій, що можуть виникнути при розгляді справи в суді.

Тобто прокурор сприймає конкретну кримінальну справу шляхом формування запасу знань, отриманих при її вивченні. Щоб означена діяльність була успішною, прокурор повинен знати систему прийомів, що її забезпечують, володіти засобами її здійснення.

Важливим етапом підготовки до участі в суді є ознайомлення із законодавством і судовою практикою по визначених категоріях справ.

Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді на належному професійному рівні сприяє, з одного боку, винесенню судами законних і обґрунтованих вироків, а з іншого, — вжиттю заходів до своєчасного перегляду незаконних рішень по кримінальних справах.

Завдання дослідження

Першочергове завдання дослідження прокурора в судовому процесі полягає не в тому, щоб констатувати появу незаконного та необґрунтованого вироку і потім ужити заходів до його скасування або зміни, а в тому, щоб усіма зазначеними в законі засобами перешкодити винесенню такого вироку, запобігти судовій помилці.

Таким чином, про ефективність діяльності прокурора в суді можна судити виходячи з трьох критеріїв:

за ступенем виконання завдання щодо стовідсоткового підтримання обвинувачення по всіх кримінальних справах, що були направлені до суду з обвинувальним висновком;

за ступенем досягнення мети, пов’язаної із сприянням суду у виконанні вимог закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження доказів по справі, що розглядається, постановленні законного, обґрунтованого і справедливого вироку;

за ступенем досягнення мети щодо вжиття заходів до усунення порушень закону в діях учасників судового розгляду, від кого б вони не виходили.

Пленум Верховного Суду України 1 листопада 1996 року прийняв постанову № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій роз’яснив судам, що в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальними висновками, необхідно визнавати в судовому засіданні участь прокурора обов’язковою згідно із ст. 264 КПК України.

Нині участь прокурора в розгляді справ у судах регламентується КПК України та Законом України «Про прокуратуру». Неоднозначна роль прокурора в ході судового розгляду породила суперечки щодо функцій прокурора на цій стадії кримінального процесу.

На відміну від інших учасників процесу, які мають безпосередній процесуальний інтерес у кримінальній справі, у прокурора він — публічно-правовий. Результат справи не зачіпає його особистих прав та свобод. Беручи участь у кримінальному процесі, прокурор виходить з інтересів держави, виконує свої посадові обов’язки як представник правоохоронної системи.

Особливість стадії судового розгляду полягає в тому, що тут вирішальна роль належить суду, який, зваживши на аргументи обвинувачення та захисту, повинен вирішити, чи є обвинувачення обґрунтованим. Саме суд спостерігає за законністю дій усіх учасників процесу, зокрема прокурора, та вживає необхідних заходів для усунення порушень закону. Лише у ході судового розгляду в умовах гласності, змагальності, безпосередності сприйняття доказів можливе створення сприятливих умов для встановлення істини у справі.

Якщо у прокурора є посадовий інтерес у підтвердженні обвинувачення, то в суду немає зацікавленості в тому чи іншому результаті справи. Його основна мета — розглянути її та винести обґрунтований, законний та справедливий вирок.

Закон України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Кримінально-процесуального Кодексу України» затвердив зміни, що стосуються процесуальної ролі прокурора на стадії судового розгляду.

Зміни до КПК України уточнили статус прокурора на стадії судового розгляду. Так, прокурор оголошує обвинувальний висновок (ч.3 ст. 297 КПК України), першим ставить запитання підсудному (ч.1 ст. 300 КПК України), свідкам (ч.3 ст. 303 КПК України), потерпілому, експерту (ч.2 ст. 311 КПК України) та інше.

12 липня 2001 року Верховна Рада України прийняла зміни до Закону України «Про прокуратуру», що фактично не враховують зазначені зміни до КПК України та значною мірою суперечать їм. Глава 3 «Участь прокурора у розгляді справ у судах», а саме ст. 34,35,36 Закону України «Про прокуратуру» залишені без змін.

Викликає подив і те, що незмінним залишилось завдання прокурорів у кримінальному судочинстві. Стаття 34 Закону України «Про прокуратуру» зазначає, що «прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі». Статтею 23 КПК України обов’язок виявляти причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, покладався на суд, прокурора, слідчого. Проте Законом України від 21. 06. 2001 року із цієї статті виключено слово «суд», а тому саме на прокурора, слідчого покладені обов’язки всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи та виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину. Ці зміни ніяким чином не враховані в ст. 34 Закону України «Про прокуратуру».

Завдання прокурора у кримінальному судочинстві має бути іншим. Саме його діяльність спрямовується на всебічний, повний та об'єктивний розгляд справи, а також постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі. Статтею 16−1 КПК України встановлено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівним правом та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Усі ці нововведення не відображені в Законі України «Про прокуратуру».

Однією із стадій судового процесу є попередній розгляд справи, який регулюється главою 23 КПК України. Завдяки внесеним змінам до цієї глави роль прокурора на зазначеній стадії процесу є зовсім іншою, ніж у раніше чинному законодавстві.

Стаття 261 КПК України вводить поняття сторін у судовому розгляді кримінальних справ, чого не було раніше. Розмежовуються сторона обвинувачення (прокурор, потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) та сторона захисту (підсудний, захисник та законні представники, цивільний відповідач та його представник). Встановлено, що сторони мають рівні права на заявленя відводів та клопотань, подання доказів, участь у їх дослідженні та доведенні переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень до суду.

Суттєвих змін зазнав порядок дослідження доказів.

Роль прокурора у поданні доказів, їх дослідженні зросла. Відповідно до Закону України від 21. 06. 2001 року зі ст. 296 КПК України виключені частини 5 та 6, що раніше передбачали право суду на збирання нових доказів — виклик з власної ініціативи у судове засідання нових свідків, призначення експертизи, витребування документів та інших доказів. Усе це відтепер покладено на сторони, що зобов’язує прокурорів активізувати свою позицію у судових засіданнях, повною мірою використовувати право на надання нових доказів, не розраховуючи при цьому, що це зробить суд.

Абсолютно нове положення передбачено в Законі від 21. 06. 2001 року щодо ролі державного обвинувача та його прав при зміні обвинувачення або відмові від обвинувачення та процесуальних наслідків цих дій. Ст. 277 КПК України вперше визначено, що під час судового слідства прокурор вправі змінити пред’явлення обвинувачення.

У зв’язку зі змінами кримінально-процесуального законодавства роль державного обвинувача та його відповідальність за законність судового рішення має значно зрости. Адже ст. 347 КПК України (у старій редакції) зобов’язувала державних обвинувачів реагувати на кожен незаконний, необґрунтований вирок шляхом внесення касаційного подання.

Це положення в новій редакції ст. 347 КПК України змінено. В п. 8 ст. 348 КПК України зазначено, що право на внесення апеляції має прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Оскільки за законом державний обвинувач не зобов’язаний реагувати на незаконні судові рішення, а лише має на це право, ускладнюється оцінка діяльності прокурорів та якість підтримання державного обвинувачення, що в решті решт обмежує права громадян.

Законодавець передбачив право прокурорів вищого рівня на внесення касаційного подання незалежно від участі в розгляді справи (ст. 384 КПК України). Але при цьому не передбачено право на витребування справи. У нових умовах прокуратура області позбавлена можливості ефективно використовувати право на внесення касаційного подання, оскільки це пов’язано з невеликою чисельністю штатів галузевого відділу, витратами на відрядження для безпосереднього ознайомлення зі справами. У зв’язку з цим на абсолютну більшість звернень громадян даються роз’яснення нового законодавства та пропозиції звернутись зі скаргами безпосередньо до Верховного Суду України.

Значну роботу виконували органи прокуратури з вивчення прокурорсько-судової практики при розгляді окремих категорій справ, щодо посадових осіб. Ця робота реалізовувалась шляхом витребування із судів справ певних категорій з подальшим їх вивченням. З приводу недоліків прокурорсько-судової практики до міських та районних прокуратур надсилались листи-зауваження для обговорення та вжиття заходів щодо недопущення порушень законів у подальшій роботі, і це мало позитивний вплив. Нині чинне законодавство взагалі не передбачає можливості витребування справ певних категорій, що фактично зведе нанівець аналітичну роботу в органах прокуратури.

Закон не передбачає надіслання судами копій судових рішень прокурорам. А тому окремі суди навмисно не направляють копії вироків, постанов прокурорам, що позбавляє їх можливості своєчасно виявляти порушення закону.

У зв’язку із закінченням терміну дії Перехідних Положень Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 року прийняла зміни до КПК України, названі «малою судовою реформою». В цих змінах порядок відправлення правосуддя та участі прокурора формулюються на інших засадах, ніж це було раніше.

1. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1.1 СУТЬ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1. 1 Поняття державного обвинувачення і його підтримання у суді

У науці кримінального процесу обвинувачення розглядається перш за все в матеріальному (кримінально-правовому) і формальному (кримінально-процесуальному) значеннях. У матеріальному під обвинуваченням розуміють його «формулу» (предмет, зміст), обвинувальну тезу, твердження про винність обвинуваченого у вчиненому злочині, сукупність поставлених у вину протиправних фактів. У формальному сенсі - діяльність по встановленню винності конкретної особи у вчиненні конкретного злочину або по встановленню кримінальної відповідальності.

Проти подвійного тлумачення обвинувачення виступив П. М. Давидов, який вважав, що останнє є тільки процесуальною категорією і під обвинуваченням слід розуміти доведене, закріплене у процесуальному документі і направлене на реалізацію кримінальної відповідальності твердження органу дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду про вчинення злочину даною особою.

Окремі автори під обвинуваченням розуміють процесуальний документ, в якому воно викладено, інші - діяльність прокурора при розгляді справи у касаційній інстанції, «особливі процесуальні відносини між державою в особі ії уповноважених органів та особою, яка притягається як обвинувачений з приводу вчиненого злочину». Заперечуючи проти цього, С. А. Альперт і В. М. Савицький обґрунтували положення про те, що обвинувачення зумовлює виникнення певної системи кримінально-процесуальних відносин, але саме по собі не є право відношенням.

Багато вчених не без підстави указують на взаємообумовленість, взаємодію та органічну єдність таких явищ, як обвинувачення — процесуальна діяльність і її матеріально-правовий прояв.

В.С. Зеленецький, посилаючись на певну самостійність кожного з названих аспектів обвинувачення, обґрунтовує, що конкретне обвинувачення в матеріально-правовому розумінні з моменту виникнення відбивається у процесуальних актах, але при відсутності діяльності воно статичне і може здійснюватися в ході процесуальної діяльності у процесуальному значенні. Такий підхід до виявлення взаємозв'язку «матеріального» і «процесуального» обвинувачення, на нашу думку, слід визнати переконливим. При з’ясуванні природи обвинувачення доцільно виходити не з видових відмінностей власне обвинувачення, а розглядати його як єдине ціле з іманентними ознаками, що характеризують його сутність.

Осмислення наведених поглядів на проблему дозволяє зробити висновок, що однією з основних ознак, які характеризують сутність обвинувачення, є твердження, що містяться в кримінально-процесуальному акті про вчинення певною особою злочину, передбаченого кримінальним законом. Ця думка знаходить своє підтвердження в КПК України, який містить такі терміни (словосполучення), як «пред'явлення обвинувачення», «обвинувачений має право знати, в чому він обвинувачується», «обсяг обвинувачення» тощо. Закон встановлює, що при формулюванні обвинувачення має бути складено процесуальний документ, в якому вказано: злочин, у вчиненні якого особа обвинувачується; час, місце та інші обставини вчинення злочину; кримінальний закон, який передбачає, що даний вчинок є злочинним.

Другою ознакою, яка окреслює сутність обвинувачення,є процесуальна діяльність по обґрунтуванню правильності обвинувальної тези. Ця ознака випливає зі ст. 264 КПК України, яка містить такі терміни, як «підтримання державного обвинувачення», «відмова від обвинувачення», «підтвердження обвинувачення сукупністю доказів» та ін.

Нарешті, третьою ознакою, що характеризує сутність обвинувачення, є наявність суб'єктів, уповноважених законом формулювати обвинувачення. Розглянемо це питання детальніше, оскільки вирішення його пов’язано з визначенням низки понять у кримінальному процесі. Одне з них — момент початку реалізації функції обвинувачення. КПК України (ст. 131, 132) пов’язує його з винесенням слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Однак багато авторів вважають, що обвинувачення формується саме в судовому розгляді, а діяльність слідчого спрямована тільки на дослідження обставин справи.

Проблемам формулювання і формування обвинувачення в теорії кримінального процесу була приділена певна увага, однак належним чином вона ще не була розроблена. В.М. Парадєєв вважає, що для більш повного виявлення суті формування обвинувачення необхідно простежити процес його «зародження» (виникнення), «становлення» (розвитку) та кінцевого формування. Для обґрунтування цього твердження треба простежити процес формування обвинувачення через діяльність слідчого (органу дізнання, прокурора, судді) по заяві (повідомленню), що надійшла про вчинення злочину. Заява, повідомлення — привод до порушення кримінальної справи. Однак, щоб остання була порушена, потрібні підстави — достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину. За наявності приводів та підстав, означених у ст. 94 КПК, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язаний винести постанову, а суд — ухвалу про порушення кримінальної справи, в якій зазначаються приводи і підстави до порушення кримінальної справи, стаття кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальший її хід.

Обвинувачення включає в себе: а) формулювання обвинувачення, тобто стисле викладення фактичних обставин справи, що містять у собі ознаки того чи іншого складу злочину і б) кваліфікацію злочину, тобто посилання на відповідну статтю кримінального закону, яка передбачає ознаки злочину, вказані у сформульованому обвинуваченні. Дійсно, закон передбачає формулювання обвинувачення у спеціальному процесуальному акті - постанові. Так з’являється обвинувачений.

Продовженням цієї діяльності є складання уповноваженою особою обвинувального висновку, в якому коротко викладається суть пред’явленого обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ст. 223 КПК), і затвердження (або складання нового) обвинувального висновку прокурором.

Таким чином, суб'єктами, уповноваженими законом формулювати обвинувачення, є прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання1. Окрім слідчого обвинувачення виділяють також обвинувачення, здійснюване потерпілим (згідно з ч.4 ст. 49 КПК потерпілий може брати участь у судових дебатах з усіх справ, по яких не виступає прокурор). Отже, обвинувальну діяльність у кримінальному процесі, окрім зазначених вище суб'єктів, можуть здійснювати потерпілий і його представники.

Чинний кримінально-процесуальний закон не визначає поняття «обвинувачення».

На жаль, автори КПК України не запропонували визначення терміна обвинувачення. Між тим з урахуванням викладеного, можна сформулювати таке визначення цього поняття у кримінальному процесі: Обвинувачення-це зафіксоване (відбите) в спеціальному процесуальному акті твердження компетентної службової особи (слідчого, прокурора) про винність притягнутого до кримінальної відповідальності громадянина за вчинений ним злочин, а також процесуальні дії, пов’язані із здійсненням (у тому числі і підтриманням) обвинувачення у відповідних стадіях процесу.

Раніше наголошувалося, що обвинувачення у кримінальному процесі здійснюється уповноваженими на те суб'єктами: воно спрямоване на виявлення злочину, викриття винних та застосування до них справедливого покарання. Виникнувши, обвинувачення зумовлює подальший розвиток кримінально-процесуальних відносин, втягнення у кримінальний процес різних його учасників з не співпадаючими інтересами.

Закон визначає їх процесуальний стан, особливості їхньої діяльності, а також функції. У теорії кримінального процесу проблема кримінально-процесуальних функцій і на сьогодні ще залишається однією з найбільш дискусійних, оскільки від її вирішення багато в чому залежить удосконалення діяльності учасників кримінального процесу.

На думку одних вчених, процесуальна функція — це певний напрямок, особливим чином обмежена сторона, вид кримінально-процесуальної діяльності. Інші вважають, що під функцією кримінального процесу слід розуміти регламентовані нормами права і висловлені у відповідних напрямках такої діяльності призначення і роль його учасників.

Проаналізувавши визначені поняття «функції», В. С. Зеленецький обґрунтовано помітив, що «загальним для них є те, що всі автори включають до нього вказівку на діяльність як обов’язковий елемент будь-якої функції процесу. Другий їхній загальний елемент — це вказівка на здійснення певного напрямку діяльності конкретним суб'єктом, який займає у процесі специфічне правове становище і виконує в ньому самостійну процесуальну функцію». Вбачаючи єдність відносин і діяльності, як структуроутворюючих елементів функції, В. С. Зеленецький дійшов висновку, що під функцією необхідно розуміти особливий вид специфічно спрямованої діяльності, що характеризується особливою морфологічною структурою і здійснюється з метою реалізації правових, криміналістичних і виховних завдань кримінального процесу, захисту прав та охоронюваних законом інтересів людини. Останнім часом такий погляд поділяють і інші вчені.

Викликає інтерес і питання про класифікацію кримінально-процесуальних функцій. Відомий поділ функцій на основні (зв'язані з досягненням загальних цілей процесу) і неосновні (окремі). До основних (загальних) відносять обвинувачення, захист і вирішення справи. Щодо таких функцій, як обвинувачення, захист, вирішення справи, то вони здійснюються не на всіх, а лише на окремих стадіях процесу. До того ж вони притаманні не всім суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності, а тільки деяким з них. Такі функції мають не загальний, а приватний (окремий) характер, у зв’язку з чим їх потрібно називати приватними (окремими) функціями процесу або функціями окремих стадій.

В юридичній літературі висловлені судження про те, що функція обвинувачення, переходячи зі стадії досудового розслідування в стадію судового розгляду, проходить два етапи. Державне обвинувачення як процесуальну функцію можна розділити на два етапи — на обвинувачення до суду, коли в своєму матеріальному змісті воно пред’являється обвинуваченому, коли збираються необхідні докази для його обґрунтування, і на обвинувачення в суді, коли, будучи сформульованим в обвинувальному висновку, воно підтримується прокурором. З цих суджень випливає, що державне обвинувачення як процесуальна функція здійснюється як на слідстві, так і в суді.

Однак визначення «державне» щодо обвинувачення відбиває його відмінність як від інших видів обвинувальної діяльності (здійснюваної, наприклад, на досудовому слідстві), так і від інших суб'єктів обвинувачення (що особливо чітко простежується на стадії судового розгляду).

У теорії не склалося єдиної думки з приводу моменту виникнення державного обвинувачення, а це досить важливо для виникнення інших кримінально-процесуальних функцій та діяльності учасників кримінального процесу.

Момент появи державного обвинувачення свого часу був ретельно досліджений В. М. Савицьким. З цього приводу він писав: «Затвердження прокурором обвинувального висновку означає згоду з висновком слідчого й аргументацією, яка лежить в його основі.

Між тим законодавець використовує термін «державне обвинувачення» стосовно діяльності прокурора у суді. Тому слід погодитися з В. М. Савицьким, який відзначив,, що «…саме цей вислів — «підтримання державного обвинувачення» — дуже точно характеризує суть діяльності прокурора у стадії судового розгляду «.

На думку В. С. Зеленецького, державне обвинувачення виникає в тому процесі, де прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи; якщо прокурор впевнений у винності конкретної особи, він приймає рішення про затвердження обвинувального висновку й отже, про порушення державного обвинувачення. «Функція державного обвинувачення, — підкреслює він, — виникає у момент затвердження прокурором обвинувального висновку і порушення завдяки цьому державного обвинувачення проти винної особи. Саме з цього моменту прокурор стає державним обвинувачем». Дійсно, затвердженням обвинувального висновку прокурор формулює своє переконання у винності конкретної особи і тому порушує проти неї державне обвинувачення. Направляючи справу з обвинувальним висновком на розгляд суду, він цим підтверджує намір підтримувати державне обвинувачення.

Автори проекту КПК, більш чітко проводячи межу між обвинувальною діяльністю слідчого і прокурора, момент закінчення досудового слідства пов’язують з винесенням слідчим постанови про закінчення досудового слідства і направлення справи прокурору для складання обвинувального висновку або постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного впливу.

Таким чином, державне обвинувачення — виражене у процесуальному акті твердження прокурора про вчинення конкретною особою кримінально-караного вчинку, передбаченого нормою кримінального закону, яке породжує обов’язок органів, здійснюючих правосуддя, розглянути питання про винність і покарання вказаної особи.

1.1. 2 Прокурор — суб'єкт державного обвинувачення

Порушивши державне обвинувачення, прокурор стає суб'єктом його підтримання в суді. Правове становище прокурора, який бере участь у розгляді справи судом, визначено КПК, і Законом України «Про прокуратуру».

З прийняттям у 1996 р. Конституції України спір про процесуальний стан прокурора в суді (як органу вищого нагляду за дотриманням законів або як сторони у процесі) втратив свою актуальність, оскільки основний Закон визначив діяльність прокурора в судовому розгляді кримінальних справ як підтримання державного обвинувачення.

В.В. Гаврилов, аналізуючи окремі статті КПК, які регламентують судовий розгляд, категорично заперечує проти положення про те, що державний обвинувач — лише сторона, що бере участь у розгляді справ. Те, що в одних статтях прокурора названо «державним обвинувачем», в других -«обвинувачем», а в третіх — просто «прокурором» дала йому підставу зробити висновок, що «обвинувачення і нагляд в судовому розгляді… здійснюються одночасно».

У використанні цих різних термінів — «прокурор» і «державний обвинувач» відповідно до судового розгляду досить складно знайти логіку законодавця. Свого часу В. М. Савицький обґрунтовано помітив, що не витримання термінології закону безпосередньо відбивається на мові наукових досліджень і потрапляє у сферу практиків, укорінюючись досить міцно і надовго.

Слід відзначити, що автори проекту КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, взагалі відмовилися від використання терміну «державний обвинувач».

Суб'єкти, здійснюючі кримінально-процесуальні функції обвинувачення і захисту, називаються в законі сторонами. Визнання того, що в кримінальному процесі виконання функцій обвинувачення і захисту забезпечується сторонами на підставі принципу змагальності, дозволило деяким авторам зробити висновок, що прокурор, який підтримує в суді обвинувачення, виконує функції позивача.

Терміном «сторона» визначають учасника судового розгляду, який відстоює перед судом певний, охоронюваний законом інтерес і користується для цього тими ж правилами, які має учасник судового розгляду, який відстоює протилежний інтерес. Для сторони характерні два моменти: а) наявність процесуального інтересу і б) володіння однаковою з іншою стороною сукупністю прав у доказуванні висновків, що втілюють цей інтерес. У прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, є вказані ознаки сторони (наявність процесуального інтересу — забезпечення державного інтересу обвинувачення особи в інкримінованому злочині; законодавче закріплення функції обвинувачення та функції захисту і рівноправності сторін).

Питання про сторони у судовому розгляді тісно пов’язано з принципом змагальності у кримінальному процесі.

Елементам змагальності і формам її практичного прояву у судовій діяльності присвячене немало публікацій.

Закріплення в Конституції України принципу змагальності сторін, свободи в наданні ними суду доказів і в доказуванні перед судом своєї переконливості (п. 4 ч.3 ст. 129) вимагає внесення до Кримінально-процесуального Кодексу відповідних змін, а саме введення терміну «сторона», який поширюється і на прокурора. На жаль, і автори проекту КПК, підготовленого Кабінетом Міністрів України, і автори проекту Закону «Про прокуратуру», поданого Генеральною прокуратурою України у березні 1998 р., не врахували ці положення Основного Закону нашої держави.

Разом з тим зведення змагальності в ранг конституційного принципу і наступне внесення відповідних змін до КПК і Закону «Про прокуратуру» повинні показати всю безпідставність тверджень про прокурорський нагляд за судом.

На підставі багатогранного аналізу існуючих точок зору про процесуальне становище прокурора в суді В. М. Савицький зробив висновок: «Прокурор в суді - сторона-обвинувач, його завдання — підтримання пред’явленого обвинувачення і викриття перед судом винного. Підтримання обвинувачення або відмова від нього, якщо воно не підтвердилося на судовому слідстві, — от що означає його процесуальне становище як учасника судового розгляду».

Обговорюючи питання про практичне забезпечення дотримання принципу змагальності в кримінальному судочинстві, деякі автори висловили думку, що у зв’язку з ліквідацією загально наглядової і слідчої функції прокурора кадри прокурорів, які вивільняються, можуть поповнити лави державних обвинувачів. Така постановка питання зможе вирішити кадрову проблему в органах прокуратури вже в недалекому майбутньому. Оскільки відповідно до п. 9 розд. XV Конституції України («Перехідні положення») прокуратура згідно з чинними законами продовжує виконувати функцію нагляду за дотриманням і виконанням законів до набуття чинності законів, регулюючих діяльність державних органів по контролю за дотриманням законів, до формування системи досудового слідства і надання чинності законам, регулюючим її функціонування, то вихід ми вбачаємо у збільшенні штатної чисельності прокурорських кадрів, на яких буде покладено підтримання державного обвинувачення в суді. Тому дуже важливо з урахуванням науково обґрунтованих рекомендацій визначити справжню потребу практики і вже сьогодні вирішити це питання. Інакше при відсутності у справі сторони — державного обвинувача принцип змагальності, закріплений Конституцією, надовго залишиться декларативним.

Введення в Україні суду присяжних (п. 4 ст. 121 Конституції) передбачає обов’язкову участь прокурора в розгляді справ цим судом. Винесення вердикту присяжними багато в чому залежить від уміння обвинувача і захисника брати активну участь у судовому розгляді, особливо в дослідженні доказів, а головним чином — від уміння переконливо побудувати обвинувальну чи захисну промову.

Досить своєрідно розуміють у Генеральній прокуратурі України і принцип змагальності. Направляючи справу до суду, прокурор повинен повідомляти суд про своє рішення по підтриманню державного обвинувачення (п. 2.1. наказу № 5гн Генерального Прокурора України від 19. 09. 05р.). Звичайно, кадрові проблеми прокуратури залишаються невирішеними. Однак, виникає запитання: хто ж, якщо не прокурор, за чинним законодавством виконує в суді функцію обвинувачення? Як бути суду, якщо прокурор не бере участі в розгляді справ публічного обвинувачення? Чи значить це, що постановлені судом рішення у справах є незаконними, оскільки суд не повинен був їх розглядати?1 Саме такі наслідки (тобто визначення винесених судових рішень) повинні тягнути порушення п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, бо давно підмічено: «латання дірок», економія на правосудді, порушення принципу змагальності недешево обходиться нашій державі, яка проголосила себе «демократичною, соціальною і правовою» (ст. 1 Конституції України)2. Відмова від існуючих норм Конституції тягне грубі порушення прав людини, судові помилки.

Разом з тим, останнім часом актуальним стало ще одне питання, пов’язане з діяльністю державного обвинувача: деякі автори виступили з обґрунтуванням необхідності розірвати зв’язок між діяльністю прокурора по нагляду за законністю розслідування злочинів (в Конституції ця функція називається наглядом за дотриманням законів органами, здійснюючими оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство) і підтримання державного обвинувачення в суді.

Для розмежування наглядової і обвинувальної функції прокурора, деякі автори пропонують скасувати затвердження прокурором обвинувального висновку, запровадивши норму про його санкціонування; покласти на прокурора обов’язок перевіряти справу «з точки зору достатності даних для того, щоб поставити обвинуваченого перед судом»; зобов’язати прокурора вперше визначити своє ставлення до обвинувачення, «лише виступаючи в судових дебатах»; покласти обов’язки державного обвинувача на слідчого, який здійснював розслідування справи; направляти справу безпосередньо до суду органами досудового слідства і дізнання та ін.

Однак у дискусії, що розгорнулася майже двадцять років тому запанувало категоричне твердження В. М. Савицького, що жодні так звані «корінні» зміни в організації діяльності органів прокуратури, пов’язані з участю прокурора в суді, непотрібні. Обґрунтовуючи свою точку зору, він писав: «Тільки ретельно розслідувана справа може бути поставлена на судовий розгляд — тоді будуть у наявності всі необхідні фактичні передумови винесення законного і обґрунтованого вироку. Своєрідним фільтром, який відсіює все, що не підлягає розгляду в суді, служить судова перевірка справи при попередньому розгляді.

Аналізуючи негативні тенденції, що склалися в діяльності прокурорів-обвинувачів у сучасних умовах, Ю.В. Коренєвський стверджує: «Прокурор, який почуває себе зв’язаним по руках і ногах обвинувальним висновком, над яким висить дамоклів меч статистики (тільки б не було виправдовувального вироку!), не зможе виконати завдань, що стоять перед ним». До цього можна додати, що подолати подібні труднощі може лише прокурор з високим рівнем правосвідомості, принциповий, критично і творчо мислячий, здатний в інтересах справи проігнорувати неоправданою зарозумілістю і відмовитися від помилкової, непідтвердженої версії, людина, яка вміє протистояти будь-якому сторонньому впливу, проявити, якщо треба, і громадянську мужність.

У проекті КПК, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України, з метою розмежування наглядової й обвинувальної функції прокурора пропонується передати останньому право складати обвинувальний висновок по матеріалах органів досудового слідства і навіть визначається коло відповідних суб'єктів (ст. 246 проекту).

Однак, такі заходи мають компромісний характер і проблеми не вирішують. Вихід із ситуації, що склалася, вбачаємо у створенні спеціалізованих прокуратур, єдиною функцією яких буде підтримання державного обвинувачення в суді. Такі прокуратури, що будуть діяти за територіальною ознакою, виключать змішування функцій прокурора в суді і сприятимуть об'єктивному розгляду справ. На жаль, на сьогодні аналізований конституційний принцип правосуддя дотримується не повною мірою, про що свідчить статистика.

Актуальним є питання про суб'єктів державного обвинувачення. Як було зазначено раніше, кожний вид обвинувачення здійснюється конкретним суб'єктом. Очевидно, що основним суб'єктом державного обвинувачення є прокурор, який правомочний порушувати державне обвинувачення проти особи, яка вчинила злочин. Такий висновок можна зробити з аналізу положень, що містяться у ст. 228−233 КПК України. Зіставляючи їх з п. 6 ст. 32 КПК, де приводиться тлумачення терміна «прокурор», відзначимо, що порушувати державне обвинувачення може тільки прокурор.

В.С. Зеленецкий пропонує класифікувати усіх суб'єктів державного обвинувачення на дві групи: особи, які порушують державне обвинувачення й особи, що підтримують його.

Оскільки прокурор є основним суб'єктом обвинувачення, можна класифікувати суб'єктів обвинувачення на основних і додаткових. До основних належать прокурори всіх рангів, які мають право як порушувати державне обвинувачення, так і підтримувати його в різних стадіях судового процесу, до додаткових — інші прокурорські працівники, які мають право лише підтримувати обвинувачення у суді.

У науковій літературі досить докладно розглянуто проблеми підтримання державного обвинувачення у суді стосовно діяльності прокурора.

Додаткові суб'єкти обвинувачення стають державними обвинувачами з моменту доручення їм прокурором, який порушив державне обвинувачення, підтримати його в суді. Саме з цього часу додатковий суб'єкт зобов’язаний готуватися до підтримання державного обвинувачення (п. 2.5. Наказу № 10 Генерального прокурора України), тобто вивчити всі матеріали справи і бути переконаним у винності підсудного.

Очевидно, що між основним і додатковим суб'єктами державного обвинувачення виникають певні відносини. Означені відносини, не врегульовані КПК, мають службовий характер, засновані на відносинах влади і підлеглості в прокуратурі. Слід вказати на такі підстави прийняття обвинувачення до його підтримання в суді: а) матеріально-правові (наявність у діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого конкретною нормою Кримінального кодексу); б) процесуальні (законність і обґрунтованість обвинувачення, відсутність порушень закону, які перешкоджають направленню справи в суд, тощо); в) психологічні (наявність переконання у винності особи, яка притягається до кримінальної відповідальності). Відзначимо, що на практиці є поодинокі випадки відмови додаткового суб'єкта обвинувачення від підтримання державного обвинувачення, причому такі відмови не завжди обґрунтовані, оскільки пов’язані з помилками, припущеними у процесі пізнання обставин конкретної кримінальної справи. У переважній більшості справ саме безпосереднє сприймання їх у суді дозволяє додатковим суб'єктам обвинувачення остаточно визначити своє ставлення (сформувати переконання) щодо винності особи, притягненої до кримінальної відповідальності.

Те, що прокурор повинен мати по кожній справі самостійну точку зору, яка ґрунтується на вивченні матеріалів справи, підкреслено і в п. 2.5. наказу Генерального прокурора України № 10 від 30. 10. 98р.

1.2 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ ПРОКУРОРА ДО ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ

1.2. 1 Поняття підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення

Як відомо, кримінальна справа — це сукупність документів, що відбивають хід і завершення кримінального процесу. В юридичній літературі, в актах Генерального прокурора України звертається увага на необхідність ретельної підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення. Разом з тим зміст поняття підготовки не визначено. Вважаємо, що підготовка до підтримання державного обвинувачення в конкретній кримінальній справі являє собою творчу пізнавальну діяльність, яка складається із сукупності дій по:

1) вивченню матеріалів кримінальної справи, їхній систематизації і фіксації;

2) аналізу доказів, наявних у кримінальній справі, їх оцінці і перевірці;

3) плануванню підтримання державного обвинувачення в суді, прогнозуванню ситуацій, що можуть виникнути при розгляді справи в суді.

Вважаємо, що метою підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення є попереднє сприймання конкретної кримінальної справи шляхом формування запасу знань, отриманих при її пізнанні (вивченні).

Для того, щоб означена діяльність була успішною, прокурор повинен знати систему прийомів, що її забезпечують, тобто володіти засобами її здійснення.

Понятійний апарат методу, способів, прийомів тощо розглядаються передусім як загальнонаукові категорії у філософській і спеціальній літературі, що об'єднуються в методологію — певний спосіб бачення і організацій дослідження. У філософії методологія визначається як система принципів і способів організації і побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Вона включає в себе прийоми, що складають загальний підхід до вирішення проблем, які стоять перед даною наукою. Звідси випливає, що в науці кримінального процесу застосовуються не тільки теоретичне пізнання, але і пізнання практичної діяльності, до яких можна віднести підтримання державного обвинувачення. Під цим розуміють спосіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів або операцій практичного чи теоретичного засвоєння дійсності. Пізнавальна діяльність складається з процедур і процесів, технічних прийомів і засобів дослідження, аналізу, перевірки й оцінки даних і направлена передусім на досягнення належної якості знань і контролю за ними, що дозволить уникнути помилок при провадженні означеної діяльності. Система методів являє собою сукупність взаємопов'язаних правил, технологічних прийомів і наукових положень, які вказують на оптимальні шляхи і способи реалізації пізнання і перетворення дійсності.

Очевидно, що наука кримінального процесу, як одна з наук про боротьбу зі злочинністю, коригується у процесі свого функціонування певними методами, що досліджувалися в спеціальній літературі. Разом з тим діяльність прокурора по підтриманню державного обвинувачення досліджена явно недостатньо.

Дійсно, поняття системи прийомів, технічних засобів, тактичних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій тривалий час розроблялося криміналістикою. Криміналістика — це система наукових положень і розроблюваних на їхній основі практичних рекомендацій по розкриттю і розслідуванню злочинів, під криміналістичною тактикою розуміють сукупність заснованих на законі, найбільш ефективних прийомів розкриття і розслідування злочинів, які обираються у відповідності до умов слідчої ситуації і спрямовані на подолання протидії зацікавлених осіб і усунення чинників, що перешкоджають встановленню істини.

Підтримання державного обвинувачення є праксеологічним (безпосередньо практичним), галузевим, індивідуальним, призначеним для реалізації конкретного методу боротьби зі злочинністю.

Складовими змісту підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення виступають: а) правила застосування конкретного методу і б) вказівки та прийоми, що забезпечують техніку реалізації методу за відповідними правилами. В. С. Зеленецький пропонує перші складові називати правилами, другі - технічними прийомами. При цьому, зауважує він, правила являють собою різновид технологічних норм, що диктують порядок реалізації конкретного методу на основі використання відповідних технічних прийомів, а технічні прийоми — це відносно самостійні дії, за допомогою яких реалізується спосіб застосування на практиці конкретного методу пізнання. Вчений справедливо звертає увагу на подвійну регламентацію процесу практичного пристосування технічних прийомів: вони повинні застосовуватися згідно з правилами методики і нормативними приписами відповідного методу. Очевидно, що вибір методу пізнання, здійснюваного у певній процесуальній формі, залежить від умов здійснення пізнавальної діяльності, тобто від пізнавальної ситуації, яка складається, і виконує «роль детермінуючого чинника у вирішенні питання про методику реалізації методу в конкретних умовах пізнання або боротьби зі злочинністю».

Таким чином, під поняттям підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення у суді слід розуміти основану на досягненнях науки і практики систему певних правил, технічних прийомів та положень, спрямованих на оптимальні шляхи і способи реалізації методів пізнання конкретної кримінальної справи шляхом її попереднього сприймання і формування запасу знань з метою встановлення істини по справі.

1.2. 2 Методика підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення

Проблема підтримання державного обвинувачення у суді по своїй суті є досить складною.

Ефективність діяльності прокурора багато в чому обумовлена ретельною підготовкою прокурора до здійснення функції державного обвинувачення, бо тільки добре підготовлений прокурор може вирішити весь комплекс проблем, які виникають у ході судового процесу, що забезпечує його активну і вмілу участь у дослідженні доказів. І навпаки, незнання або слабке знання матеріалів кримінальної справи призводить до пасивної поведінки державного обвинувача в судовому засіданні, виключає його реальний вплив на хід і результат судового процесу.

Підготовка державного обвинувача до участі в розгляді справ передбачує відповідне і тактичне забезпечення цієї роботи.

Виходячи із завдання, що вирішуються прокурором при підготовці до підтримання державного обвинувачення в суді, вважаємо, що прокурор використовує такі методи пізнання конкретної кримінальної справи:

Організаційні - основані на використанні наукової організації праці (планування здійснення функції державного обвинувачення, способи вивчення кримінальної справи, систематизація відомостей, що мають силу доказів та ін.);

Логічні - основані на використанні логіки (прийоми перевірки слідчих версій, предмет і межі доказування, тощо);

Психологічні - основані на використанні психології (формування психологічного контакту, прогнозування різноманітних ситуацій, що можуть виникнути в ході судового засідання, і т.д.).

Перш ніж розглядати зазначені прийоми докладніше, звернемо увагу на те, що їх поділ на групи ми робимо в наукових цілях. На практиці ж державний обвинувач, як правило, при підготовці до розгляду справи в суді застосовує їх одночасно.

У відповідності з п. 2.5. наказу Генерального Прокурора України № 5гн від 19. 09. 05 р. прокурорам та їх заступникам пропонується з урахуванням складності і обсягу кримінальних справ заздалегідь призначати державних обвинувачів для участі в розгляді їх у судах, з тим, щоб вони мали можливість всебічно підготуватися до судових процесів. При цьому слід враховувати характер, обсяг і складність справи, кваліфікацію і досвід роботи прокурора, якому доручається підтримання обвинувачення. У багатоепізодних справах підтримання державного обвинувачення може доручатися групам державних обвинувачів. Цим же пунктом наказу прокурорам приписується при підготовці до судових процесів ретельно вивчити матеріали справи, брати активну участь у дослідженні доказів, об'єктивно і неупереджено їх оцінювати, висловлювати суду свою думку про застосування кримінального закону, призначення як основного, так і додаткового покарання, виду колонії, вирішення цивільного позову, відшкодування завданих збитків, тощо.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой