Проблемний підхід до вивчення фольклорних творів на уроках читання

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Дипломна робота

Проблемний підхід до вивчення фольклорних творів на уроках читання

Зміст

Вступ

Розділ І. Літературознавчий аспект вивчення фольклорних творів у початковій школі

1. Український фольклор як джерело народної мудрості

1.1 Малі фольклорні жанри як засіб виховання словом

1.2. Казка та її значення в розвитку молодших школярів

1.3 Легенди, міфи і байки у народній творчості

2. Програмові вимоги до вивчення літературних жанрів у початковій школі

Розділ ІІ. Проблемний підхід до вивчення малих фольклорних жанрів у школі.

2.1 Методичне забезпечення вивчення казки, байки, легенди та малих жанрів

2.2 Пошук шляхів вдосконалення вивчення усної народної творчості

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Людське суспільство створює величні цінності матеріальної і духовної культури. Людина — не пасивний споглядач навколишнього світу. Вона змінює природу речей: перетворює пісок і глину в цеглу, зводить із цегли й каменю будинки, заводи, фабрики, одомашнює диких тварин, перетворює у високоврожайні культури дикоростучі злаки, дерева, кущі, пізнає таємниці каменю й металу і створює могутню техніку. У процесі олюднення природи людина пізнає красу творення, усвідомлює радість, яку несе в собі творче спілкування, і увічнює свої мрії про щасливий світ у витворах мистецтва.

Активно перетворюючи світ, пізнаючи його, люди постійно обмінюються думками. Вищою формою пізнавальної діяльності людини є мислення. Людська думка народжується, існує, розвивається в мові. Мова і мислення нерозривно пов’язані між собою, але їх не можна ототожнювати. Мислення — явище загальнолюдське, а кожна окрема мова належить певному колективу, групі людей (нації, народності). Та сама думка по-різному передається засобами численних мов, які різняться й звуковою, і граматичною будовою, і словником. Проте, хоч як багато в світі різних мов, всі вони виникли й розвиваються в зв’язку з потребами суспільної праці, з потребами спілкування людей.

Через мову, її вивчення людина пізнає нові й нові явища дійсності. Завдяки пізнавальній функції мови ми знайомимось з найрізноманітнішими галузями науки, надбаннями світової культури, з величезним досвідом попередніх поколінь людства. Зміни в усіх сферах нашого суспільства безпосередньо впливають і на літературну освіту школярів. Інакше й бути не може, адже література — це відображене в художньому слові життя суспільства з усіма складнощами і проблемами. А тому читання книжок в системі виховання особливо гостро постало в останні роки. Соціологи, батьки, вчителі відзначають, що учні стали менше читати, частина з них вважає читання «непродуктивною витратою часу», пропонує процес читання «якось механізувати», надає перевагу екранізованим версіям творів. У дитячому читанні дорослі вбачають, перш за все, засіб духовного інтелектуального розвитку дитини, опосередкований спосіб ввести її у навколишній реальний світ, допомогти пізнати його закони.

У цьому питанні допомогу як вчителям, так і батькам слід шукати у першоджерелах культурного буття, у вивченні й опануванні духовних цінностей, які знайшли втілення у традиційній культурі та пройшли випробування часом. На сучасному етапі культурно-історичного розвитку суспільства простежується тенденція актуалізації цих цінностей, здійснення ними формуючого впливу на особистість, її самосвідомість, культурний розвиток у цілому. А шляхи розвитку національної самосвідомості пролягають нині крізь процеси усвідомлення й розуміння способу життя наших пращурів, їхніх традицій, звичаїв, обрядів, художньої культури. Без цього процес духовного відродження нації неможливий.

Сере національних духовних цінностей можна виокремити яскравий та унікальний феномен — фольклор — своєрідна художньо-філософська система, що відтворює характер зв’язків етносу з навколишнім світом на різних етапах його історичного розвитку. Він є найважливішою опорою національної самосвідомості, засобом національного виховання й соціалізації людини в народній культурі. Важливість пізнання фольклору для сучасної людини, і особливо дитини, у ціннісному ядрі національної культури, бо саме у художніх образах, у системі мови, в жанровій визначеності явищ фольклору поєднались та знайшли втілення духовні засади життя, морально — естетичний кодекс, продуктивний досвід обрядової діяльності, пов’язаної з працею, родинним побутом народу. В цьому великий потенціал фольклору, відмова від якого руйнує і культуру, і суспільство, і особистість.

Фольклор — невичерпне джерело тем, ідей, образів для письменників, вчених усіх часів та епох. Найкращі твори великих поетів усіх країн взяті зі скарбниці творчості народу, незмірно глибокої, різноманітної, чистої і мудрої. Як справедливо підкреслював М. Т. Рильський: «Народна творчість — це той грунт, на якому виростають література, театр, музика і образотворче мистецтво — без якого вони б засохли». [12]

Перші записи зразків народної творчості, як вважають вчені, зробив Аристотель; крім того, прислів'я та приказки трапляються у біблійних оповідях, а в слов’янських літературах — на полях хронік та житейських описів. Народ так зафіксував їх значення: «Мудре слово глибше безодні, прислів'я гостріше голки», «Приказка у мові, як сіль у страві». [6]

Г. Сковорода радив учням обов’язково вивчати усну народну творчість, яка найповніше зберігає скарби народної мудрості. Немає жодного сумніву в тому, що вся педагогічна система видатного просвітителя свого часу була пройнята ідеєю народності. В цьому Г. Сковорода, безумовно, був предтечею таких педагогів, як О. Духнович, К. Ушинський, та багатьох інших, які також відстоювали ідею народності школи і виховання. 60]

В «Українській граматиці» І. Огієнка заслуговує на увагу дидактичний матеріал для читання й письмових вправ. Тут переважають зразки народної мудрості, особливо приказки та прислів'я, які мають морально — етичне спрямування і уособлювали багатовіковий досвід народу. Тексти підручника Огієнка переважно фольклорних жанрів: народні пісні, приказки, загадки, байки. За допомогою фольклору діти пізнають навколишній світ, вчаться бути уважними, швидко і правильно розв’язувати певні завдання, логічно міркувати. Вміле використання усної народної творчості формувало у дітей філософське світосприймання та національний менталітет. 28]

Особливу роль мови, усної народної творчості, літератури К. Д. Ушинський вбачав у справі виховання у дітей почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, його традицій, звичаїв, його мистецтва, культури, історії. У своїх працях він приділяв увагу роботі над прислів'ями і писав, що «прислів'я тим саме хороше, що в ньому майже завжди, незважаючи на те, що воно коротше пташиного носа, є те, що дитині належить збагнути: становить маленьку розумову задачу, цілком по дитячих силах». І справді, яке б прислів'я чи приказку ми не аналізували, школярі вчаться пояснювати, чому саме так говорить народ, тобто розвивають своє уявлення; так формується усне мовлення, яке потребує логічності у викладі думок, а отже, розвиваються розумові здібності школярів. Особливо ця робота набирає глибокого змісту, коли вчитель не обмежується простим тлумаченням, а запрошує поміркувати над тим, для чого в поданих прислів'ях використано слова, протилежні за змістом.

Саме у фольклорних формах К. Д. Ушинський бачив «кращий засіб привести дитину до живого джерела народної мови». У фольклорі він вбачав велике значення не лише з погляду дидактики, а ще більшою мірою — з виховного, бо кожний малий жанр творчості відображає життя народу в його історичному розвитку. [59]

М. Драгоманов надавав особливого значення усній народній творчості у процесі формування особистості. Розглядаючи у зв’язку з цим проблеми дитячого читання, зокрема змісту, вчений пише: «щодо матеріалу до читання, то, звичайно, він повинен бути взятий з якомога більш близького учневі світу, а такий матеріал дасть тепер лише народна словесність, але й те, що вже надруковано містить матеріал, з якого можна скласти чудову хрестоматію». Приділяючи велику увагу принципу народності у вихованні М. Драгоманов відстоював вивчення рідної мови в українських школах, вважаючи її засобом розвитку естетичних почуттів, моральності й національної самосвідомості. 36]

Серед наукових досліджень, що стосуються даної теми, більша частина праць присвячена проблемі реалізації педагогічного й виховного потенціалу фольклору в практиці роботи шкіл, позашкільних закладів, будинків культури та мистецтв, використання національних традицій як важливих засобів музично — художнього, морально — естетичного, творчого виховання учнів у процесі їх навчальної діяльності та дозвілля. Серед науковців можна виокремити праці М. В. Кучинського «Роль усної народної творчості у розвитку молодших школярів», М. Лановик «Українська усна народна творчість», Г. В. Мільченко, Л. Осадченко, С. Савельєвої, які вивчали усну народну творчість у різних аспектах її вивчення у початковій школі. Серед збирачів фольклору: П. Чубинський, І. Манжура, Б. Грінченко, І. Франко, М. Носик, які уклали хрестоматії з усної народної творчості. [38]

Серед методистів, які займаються вивченням цієї проблеми зараз можна виділити Вікторенко І.Л., Губенко О. О., Скіпакевич О. В. Вони досліджують проблеми формування пізнавальної активності молодших школярів засобами усної народної творчості, вивчення прислів'їв, легенд і переказів на уроках української мови і читання у 1−4 класах, подають нові технології вивчення малих фольклорних жанрів і методику їх проведення.

Вивчення творів усної народної творчості у початковій школі має важливе виховне значення. Вони містять великий запас моральних принципів, якими повинна користуватися людина у своєму житті; невичерпне джерело народних традицій, звичаїв, які наповнені естетичним принципом. Твори народного фольклору розповідають про життя і побут нашого народу у різні історичні періоди. Саме це повинно формувати у дитини любов до Батьківщини, до рідної мови і виховувати бережливе ставлення до природи, до людей, сприяти розвитку розумових здібностей дітей, формуванню особистості школяра.

Об'єктом дослідження є усна народна творчість у процесі навчання і виховання школярів.

Предметом дослідження є шляхи вдосконалення вивчення малих фольклорних жанрів у початковій школі.

Проблема дослідження — підвищення продуктивності вивчення усної народної творчості у навчанні молодших школярів шляхом впровадження нових підходів до їх використання.

Мета дослідження — вивчення ефективності використання усної народної творчості на уроках у початкових класах і впровадження оптимальних методів щодо їх використання на практиці в школі.

Завдання дослідження:

1. Вивчити історичні аспекти походження фольклору та процесу його розвитку.

2. Проаналізувати та узагальнити практику передових учителів, методистів щодо використання творів усної народної творчості.

3. Висвітлити типові недоліки у діяльності вчителів та учнів під час вивчення малих літературних жанрів.

4. Експериментально перевірити вплив усної народної творчості на школярів, зробити якісний аналіз одержаних результатів.

Розділ 1. Літературознавчий аспект вивчення фольклорних творів у початковій школі

1. Український фольклор як джерело народної мудрості

Усна народна творчість або фольклор (від англійського слова folklore — народна мудрість), — складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна -фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов’язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії.

Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами. 1; 26]

Регулярні записи творів усної словесності почались лише у ХVIII-XIXст. Тому багато архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, історичних подій часів Княжої Русі, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування. 24]

Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов’язане з обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби і певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень.

Однією з характерних ознак фольклору є анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення — додавання «до чужого прекрасного свого кращого».

Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв.

Варіантність як одна з головних ознак фольклору стосується всіх його родів і видів: віршових, поетичних і прозових, оповідних.

Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, додає своє - імпровізує. 26]

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам’ять. Саме в пам’яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значимість пам’яті у творенні, побутуванні й передачі фольклорних творів, колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства — анонімність, пов’язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами — імпровізаційність, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів — їх варіантність. 57]

Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами, видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності, прозового, що об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти.

Поетичний фольклор. Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. За походженням, змістом, часовою і функціональною прив’язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов’язане з обрядами, особливо з календарними і сімейними.

Календарно-обрядові пісні тісно пов’язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами у природі, святами, що в давнину мали на меті задобрювання божеств, сил природи. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу — колядки і щедрівки, весняного — веснянки, літнього — купальські, жниварські пісні.

Колядки і щедрівки — величальні пісні, які своїм корінням сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків — дня зимового сонцестояння. Багата урочистість, обрядовість і пов’язані з цим святом звичаї і вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік, аж до Богоявлення.

З давніх-давен зберегли народні колядки і щедрівки свою магічно — побажальну сутність, величальний пафос. Звичаєм народного колядування охоплювалися всі члени сім'ї. Окремі колядки адресувалися господареві, господині, хлопцеві, дівчині, малим дітям. 1]

У наш час з’явилися колядки та щедрівки, які ґрунтувалися на біблійних сюжетах. У них йшлося про народження, життя, муки і смерть Христа.

Народні звичаї і обряди, пов’язані з весняним пробудженням природи, супроводжувалися співом, іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву -веснянки.

Веснянки та гаївки зберегли давній хоровий та ігровий характер. Вони виконувалися разом з іграми, поділом на хори, які переспівувалися між собою; часто пісні хору перепліталися прозовими діалогами, супроводжувалися багатою мімікою, жестами.

Купальські пісні були поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту Сонця, розквіту природи, буяння зелені. У купальських піснях йдеться про розпалювання обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця, молодіжні ігри.

Сімейно-обрядові пісні - це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейного плану: народження дитини, одруження, весілля і смерті.

До обрядового фольклору належать також різні приповідки, традиційні прозові формули, побажання, промови. Але основне його багатство становлять пісні.

Необрядові пісні - це друга велика група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціальне — побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні пісні.

Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти. Сюди належать і р ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки). 15]

Прозовий фольклор. Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, — вважалися реальністю. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін. Народні казки поділяються на три групи:

казки про тварин, в яких головними дійовими особами
виступають тварини.

чарівні, героїко-фантастичні казки про надзвичайні події, предмети і уявних людей, велетнів, силачів їх своєрідне походження, пригоди, різні перетворення.

побутові казки, присвячені різним подіям родинного і громадського побуту.

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні до фантастичних казок: у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент.

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.

З переказами споріднені усні народні оповідання — короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію. [48]

Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором займають короткі народні влучні вислови — афоризми, які в образній, зручній для запам’ятовування формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки.

До них належать прислів'я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.

Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість і філософію народу. Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.

Загадки (від слова «гадати» — думати, розмірковувати) — дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього.

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, що здавна були неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів українського народу, відбивали його морально — етичні засади і рівень духовності. 33]

1. 1 Малі фольклорні жанри як засіб виховання словом

Українці, як соловейки — співучий народ. Кажуть, де три українці, там цілий хор. Споконвіку наші предки мали хист до співу. Ще змалку знали вони багато пісень. Спочатку мама співала над колискою немовляти колискові пісні, які пам’ятаються все життя. Після того, як маленька дитина вчиться робити перші кроки, вчиться плескати в долоні, з нею розучують пісеньки — забавлянки. Люблять діти і заклички та примовки. Народна пісня — це невеликий усний віршований твір, що співається. За змістом інколи вони нагадують казки, а природні явища та рослини у них можуть бути зображені як живі істоти Колискова — це пісня материнської душі й любові, ласки й неповторної ніжності. Із колискової народжувалися всі інші пісенні жанри. Бо тільки той, хто виростав під мамину пісню, здатний примножувати невмирущу пісенну народну творчість. Біля колиски, плетеної лози або різьбленої із дерева, творилася найбільша таїна людського буття.

Надзвичайна ліричність колискової здавна привертала увагу письменників, діячів культури, вони збирали, записували і друкували колискові. Учені різних країн неодноразово доводили, що діти, які виховуються під спів і казку матері, мають розвинені естетичні почуття, лагідну вдачу і добрий розум. [41]

Колискова пісня — є особливим діалогом між матір'ю і дитиною, підказаним серцем. Кожна мати вносить щось і в ритміку, і в мелодію, що підсилює щирість та безпосередність висловлюваних думок та почуттів.

Це один з найдавніших жанрів народної словесності, що сягає корінням міфологічного періоду творчості. Незважаючи на безліч нюансів почуттів і думок, висловлюваних у колискових піснях, а також на широкий простір для імпровізації, все ж набір їх мотивів дуже обмежений. Найстійкіший з усіх мотивів, який з’являється у переважній більшості творів — закликання чи запрошення сну до дитини. У ньому зафіксоване анімістичне уявлення про сон як істоту, яке може заспокоїти і приспати дитину.

Колискові пісні мають чітко окреслену тематику і функцію, вони призначені для одного слухача — дитини і мають одного виконавця — матір чи близьку людину. Чуттєвий зв’язок, що з дня народження існує між матір'ю і дитиною, відбиваються у зворушливо щирих і безпосередніх колисанках. Монотонний тихесенький наспів і пестливі лагідні слова мають заспокоїти, приспати дитину, тому м’якими ланками підступає до колисочки пухнастий, вуркотливий котик, голуби, ластівочки, фантастичні Сон і Дрімота. Колискові пісеньки є першими уроками прилучення малюків до моральних цінностей, сприймання музичного ритму. [20]

Колискові пісні - жанр, який має чітко визначену конкретну функцію: заспокоїти і приспати дитину. З цим основним їх призначенням і пов’язані особливості поетики жанру. Оскільки єдиним слухачем є дитина, яка лише починає розуміти окремі слова і реалії дійсності, то у колискових використовується тільки найпростіша загальновживана лексика, у них немає складних поетичних прийомів і тропів. З художньо-поетичних засобів зустрічаються епітети, порівняння (золотенькі бильця; білий, як лілея). Всі інші засоби спрямовані на створення специфічної звукоритмічної оболонки твору, яка навіває дитині сон. Основним її виразником є мелодія, яка відрізняється від інших ліричних пісень одноманітністю і монотонністю, оскільки має на меті вплинути на стан і настрій дитини, щоб її заколисати. [58]

Жанрів дитячого фольклору, які перейшли із репертуару дорослих, але побутують паралельно у різних вікових групах, є дитячі колядки і щедрівки. Вони суттєво не відрізняються від усталених зразків цих жанрів календарної обрядовості. Адресовані господарям дому як ритуальні величання, вони є побажаннями здоров’я, щастя, багатства. Діти виконують пісенні і віршовані величання, як правило, близьким родичам.

На відміну від колядок і щедрівок, виконуваних дорослими, вони, як правило, жартівливого характеру, а іноді з іронічним відтінком. Висловлюючи побажання господарям, діти, у залежності від стосунків з ними просять винагороди за колядування.

Колядували хлопці, ходячи по дворах із саморобною зіркою, іноді у супроводі перевдягненої Маланки, кози, ведмедя. Цікаво, що про козу складено таку приповідку — «Де коза ходить, там жито родить, де коза рогом, там жито стогом».

Щедрували в новорічну ніч переважно дівчата. У перший день Нового року одержували право колядувати діти: вони ходили по хатах із «засівалками» чи «посипалками». [6]

Лічилки — невеликі віршовані твори, якими визначаються роль і місце у грі кожного з її учасників. В основі багатьох лічилок лежить лічба, часто у вигляді переінакшених числівникових форм (одіян, двіян, тріян), слів позбавлених з сенсу (ені-бені, калякі, шмакі).

Сюжетні лічилки — сучасніші за походженням, вони є звичайними віршиками на різні теми:

Раз, два, три, чотири,

Козі дзвоника вчепили,

Коза бігає, кричить

Просить дзвоник відчепить.

Отже, лічилка — віршик із лічбою, за допомогою якого діти перед грою визначають ролі окремих гравців. [15]

Дитячі ігри — трансформовані, спрощені варіанти народних ігрищ, які первісно мали ритуальне значення. Вони становлять єдиний жанр дитячої драматургії, тобто вид творчості, де люди грають ролі відповідних персонажів, імітуючи їхні рухи, мову і вчинки.

Ігри бувають дуже різноманітними:

хороводні драматичні ігри («Просо «, «Мак «)

драматичні мініатюри з імітацією вчинків та поведінки
звірів, птахів («Шуліка «, «Котик і мишка «)

суто спортивні ігри («Хованки», естафети).
Жодна дитяча гра не обходиться без лічилок. Тому вони дуже часто використовуються під час змагань, ігрових уроків, щоб визначити черговість виступу тієї чи іншої команди, групи, окремих учнів. [58]

Котилася торба з високого горба,

А в тій торбі хліб-паляниця.

Кому доведеться той буде журиться.

Своєрідним художнім жанром народної творчості є скоромовки — невеликі прозові або віршовані твори, побудовані на алітераціях. Специфіка творів полягає у тому, що вони повинні вимовлятися дуже швидко. Це надає їм ігрового характеру. За змістом вони подібні до небилиць, бо поєднання співзвучних слів не завжди має логічний зв’язок. Діти сприймають скоромовки як своєрідну гру, розвагу. Тексти легко запам’ятовуються, бо римовані або ритмізовані. Народна педагогіка здавна використовувала скоромовки як засіб розвитку мовного апарату дитини, постановки правильної артикуляції звуків. Зміст скоромовок нескладний, пов’язаний з повсякденним життям людини, природою, близький і зрозумілий дітям.

Скоромовка — жартівливий вислів, спеціально складений із важких для швидкої мови слів, за допомогою якого можна розвивати свою мову і кмітливість. «На столі стоїть сільниця, у сільниці сіль», «Хитру сороку піймати морока, а на сорок сорок — сорок морок». [17]

Загадка — стислий опис предметів і явищ, які треба впізнати, відгадати, виявляються народна спостережливість, дотепність і фантазія.

У загадках наявний елемент гри, а тому цим жанром захоплюються діти. Загадки розвивають кмітливість, увагу, стимулюють уяву, допитливість, спостережливість дитини при вивченні явищ природи, навколишнього оточення, трудової діяльності людини, тому мають велике етнопедагогічне значення.

Загадка — народний твір, який з’явився ще задовго до того, як люди навчилися читати й писати. З давніх-давен до загадування й розгадування загадок ставилися відповідально. У наш час загадки є одним з видів розваг, але ця розвага має серйозний підтекст.

Діти легко запам’ятовують і завчають напам’ять віршовані рядки, і захопившись грою, дитина навіть не помічає, що вчиться. Короткі віршовані твори приваблюють дітей співзвуччям. А це значно допомагає оволодіти рідною мовою. 2]

Загадка — це дуже корисна вправа для розуму дитини. Вони розвивають абстрактне мислення, кмітливість. Загадки інтригують дітей та стимулюють їхню фантазію. Із задоволенням діти слухають і розгадують загадки на рими. Віршовані загадки збагачують знання учнів, розвивають, виховують в них любов до рідної мови; розширюють уявлення про навколишній світ. Використання цих різноманітних віршованих вправ і загадок сприятиме всебічному розвитку дітей.

Назва «загадка» походить від слова гадати, думати. Невеликий фольклорний твір в іномовній формі описує предмет, котрий слід назвати. Тут широко використовується метафора, алегорія, уособлення, метонімія, порівняння. Загадка дає багато можливостей для мовного розвитку дітей, для прилучення їх до словесної художньої творчості. У наш час загадка використовується з виховною метою, для розвитку в дітей кмітливості, уміння зіставляти, у звичайному бачити прекрасне, привабливе, гарне і таємниче. 33]

Тематика загадок надзвичайно різноманітна. Найбільше серед них творів про явища природи: зміну дня і ночі(«За лісом, за пралісом золота діжа сходить»), пори року та явища з ними пов’язані («Без рук, без ніг, а малювати вміє»), рослинний і тваринний світ («Без вікон, без дверей повна хата людей»). Такі загадки образно, поетично розповідають про навколишній світ, виховують спостережливість.

Визначаючи педагогічну цінність загадок, К. Д. Ушинський писав: «Загадки я вміщую не для того, щоб дитина відгадала саму загадку …, а для того, щоб дати розумові дитини корисну вправу: пристосувати відгадку, сказану можливо, вчителем, до загадки і дати привід до цікавої та корисної класної бесіди, яка закріпиться в розумі дитини саме тому, що мальовнича й цікава для неї загадка заляже міцно в її памяті, приєднуючи до себе й усі пояснення, до неї прив’язані».

Отже, загадки — то справжні перли народної мудрості, коштовні згустки думки і почуттів, що хвилюють розум та уяву людей. [35]

У молодшому шкільному віці закладається фундамент моральної поведінки дитини, починає формуватися громадянська спрямованість особистості. Ось чому так важливо вміло організувати систему роботи, щоб кожна дитина могла брати творчу участь у розвитку рідної культури, а через неї - загальнолюдської.

У прислів'ях виражений життєвий досвід, узагальнена народна мудрість. Прислів'я — не минуле, не старовина, а живий голос народу: народ зберігає у пам’яті тільки те, що йому необхідно сьогодні і потрібно буде завтра. Прислів'я створюються всім народом тому виражають колективну думку. Народні прислів'я легко запам’ятовуються завдяки грі слів, різним співзвуччям, римам, ритміці.

Близькі до прислів'їв приказки. Відрізняються лише тим, що у приказках немає висновків, повчань, які є у прислів'ях. Приказка тільки натякає на висновок. Прислів'я — це поширене повне речення, а в приказці висловлюється незакінчена думка. Приказка дає дотепну оцінку події, вчинкам людини, але тут нема повчань, висновків. [16]

У прислів'ях та приказках всі слова вжиті переважно у прямому значенні, як ось: «Вік живи — вік учись». Та все ж багато з них мають переносне значення, людям на здогад: «Порожня бочка гучить, а повна мовчить». Звичайно, з порожньою бочкою народна мудрість порівнює людину, яка багато говорить, а все це непотрібне; а з повною — ту, яка мовчить, виважує кожне слово, щоб воно було мудре і лагідне.

У прислів'ях і приказках використовуються різні художні засоби: метафори («Заздрість — здоров’я з'їсть»), порівняння («Повертається, як ведмідь за горобцями»), епітети («Від теплого слова і лід розмерзається»). Прислів'я та приказки не мають чітко визначеної будови. Тут можливе римування слів та ритміка: «Хто людей питає, той розум має». Та в більшості прислів'їв це звичайна прозова мова, в якій головну роль відіграє не форма, а зміст. Кожне прислів'я чи приказка — утвердження народної мудрості, наказ прийдешнім поколінням, добра порада. 20]

Походження прислів'їв і приказок таке ж давнє, як і мовлення людини. У глибоку давнину їх ще називали приповідками, пословицями. Глибокий зміст прислів'їв і приказок, їхня мудрість, стислість, високохудожня форма завжди привертали і привертають увагу письменників. Вони збирають їх, записують і використовують цей вид усної народної творчості у байках, оповіданнях, поезії, тощо. [57]

Прислів'я та приказки збагачують наше мовлення, роблять його образним, яскравим. За змістом їх можна об'єднати у певні тематичні групи:

· про Батьківщину

· про природу

· про навчання і розум

· про працю

· про здоров’я

· про дітей і батьків

· про родину — сім'ю

· про правду і кривду

· про добро і зло

· про честь і совість

· про дім і господарство

· про взаємність

· про вдячність

· про молодість і старість

1.2 Казка і її значення у розвитку молодших школярів

З давніх-давен великою популярністю у дітей користується казка. Казка — це прозовий жанр усної народної поезії, у якому реальна дійсність, народні мрії та прагнення зображені за допомогою вигадки, фантастики. Назва казка походить від слова «казати». Дійсно, у казках народ «розказав», розповів про своє життя, боротьбу проти гнобителів, про людську працю, споконвічні мрії, створив образи, які є втіленням народних ідеалів.

Шліфуючи казку протягом століть, народ довів її форму до витонченої довершеності. Мова казок барвиста й образна, в прозову розповідь органічно вплітаються пісеньки, примовки, віршований текст.

Для багатьох письменників казки служили невичерпним джерелом народної мудрості, зразком художньої досконалості, ставали основою для самобутніх літературних творів.

Казка, один з найпоширеніших видів народнопоетичної творчості, виникла і розвивалась як твір для дорослих. З розвитком суспільства переважна більшість казок завдяки своїй доступності перейшла до дитячого фольклору. З’явилися і казки, складені спеціально для дітей. [26]

У казках, як одному з найстаріших жанрів, знайшла відображення народна педагогіка. У різні часи народ широко використовував казки як засіб виховання у дітей почуття патріотизму та гуманізму, любові до праці, високих моральних якостей. Поетика казок сприяла естетичному вихованню дітей, розвивала в них художній смак, творче уявлення, любов до рідного слова.

К.Д. Ушинський писав про казки: «Багато з них, очевидно, народом перероблені або складені навмисне для дітей. Це перші і блискучі спроби народної педагогіки, і я не думаю, щоб хто — небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу… Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних навмисне для дітей освіченою літературою». [42]

За тематикою, образами, художніми особливостями, рівнем застосування фантастики казки розподіляються на три великі групи: казки про тварин, героїчно-фантастичні, соціально-побутові. Для дітей молодшого шкільного віку можна рекомендувати казки усіх трьох груп, проте найбільш доступними і зрозумілими для них є казки про тварин.

Казки про тварин виникли дуже давно. Як і дитячі пісні, календарна поезія, вони значною мірою пов’язані з працею, життям і побутом людей. Тема їх — здебільшого тема моралі. Як правило, невеличкі за обсягом, казки цієї групи лаконічно й дотепно розповідають про звичайні події життя, засуджують вади людського характеру, водночас знайомлять з особливостями поведінки, зовнішнім виглядом тварин.

Типовою ознакою казок про тварин є те, що дійовими особами у них виступають переважно звірі або птахи. Образи тварин певною мірою стереотипні. Так, Вовк найчастіше сильний, жорстокий, проте незграбний і не дуже розумний; Ведмідь — сильний, працьовитий, настирливий, добрий, вайлуватий; Лисиця — гарна й розумна, проте хижа, підступна й брехлива; Заєць — полохливий, проте часом винахідливий і спритний; Кіт — сміливий, хоробрий, справедливий, тощо.

Діти легко сприймають думки, висловлені народом у казках про тварин. Цьому, як зазначає І.Я. Франко, сприяє висока художність казок, яка допомагає просто й доступно показати дітям правду життя.

Чарівні, або героїчно — фантастичні, казки — це твори усної народної поезії, які найбільшою мірою сконцентрували в собі творчу вигадку, фантазію народу, його прагнення і мрії. В основу цих казок лягла багатовікова, суспільно-громадянська та трудова діяльність людей. Ідея чарівних казок — перемога добра над злом, торжество високогуманних ідеалів, соціальної справедливості. Позитивні образи чарівних казок є уособленням народних ідеалів краси, людяності, мудрості, майстерності. Вони наділені надзвичайними властивостями фантастичного перетворення. Так, Царівна-жаба перетворюється на красуню; Кривенька качечка — на гарну й працьовиту дівчину, а потім знов на пташку. Герої - це велетні, красені або маленькі на зріст, зовні нічим не привабливі, проте дуже сильні й умілі люди. Позитивні герої чарівних казок за дуже короткий час здобувають перемогу над ворогами, будують чудові палаци, мости й цілі міста, змінюючи навколишній світ, долають величезні відстані, тощо.

У фантастично-героїчних казках діє також чарівне оточення персонажів, яке допомагає або ж, навпаки, шкодить їм. Обов’язковим атрибутом героя-воїна є чудодійна зброя і бойовий кінь, наділений фантастичними можливостями. Саме в чарівних казках ми зустрічаємо розповіді про чоботи-скороходи, килим-літак, скатертину-самобранку, баранця, що розсипається грішми, тощо. Сили природи теж допомагають людині у її справедливих ділах і боротьбі: яблуня годує цілющими яблуками, вода заліковує бойові рани, звірі допомагають долати ворогів.

Чарівні казки широко популярні серед школярів молодшого шкільного віку («Царівна-жаба», «Золотий черевичок», «Котигорошко», «Ох» та інші.). Вони навчають їх любити Батьківщину, виховують на кращих народних ідеалах, розвивають творче мислення, сприяють естетичному вихованню.

Серед соціально-побутових казок умовно можна виділити дві групи: власне побутові й соціально-побутові.

Побутові казки розповідають про позитивні якості людського характеру, засуджують неробство, базікання, нечесність. Вони змальовують родинні відносини, побут і працю людей, їхні звичаї, умови життя. Побутові казки — це здебільшого гумористичні твори, герої яких часто потрапляють у кумедні ситуації («Язиката Хвеська»). [57]

Соціально-побутові казки майже позбавлені фантастики, близькі до оповідань, новел, анекдотів. Характеру казковості їм надає дотепна вигадка, гротеск, карикатурне зображення реальних явищ. Персонажі, що діють у соціально-побутових казках, розмежовані на дві групи: позитивні - селяни, робітники, бідні наймити, солдати, діти; негативні - представники експлуататорських класів, служителі релігійного культу. Народ у цих творах висміює експлуататорів, зображує їх людьми пихатими, проте обмеженими, нетямущими, аморальними, скупими і зажерливими («Розумниця»).

Знайомство дітей молодшого шкільного віку з казками різних типів збагачує їхній розум, розвиває творче мислення, уявлення, мову, готує до сприймання курсу літератури у старших класах. 14]

1. 3 Легенди, міфи і байки у народній творчості

Друга частина «Читанки» для 4 класу розпочинається новим розділом «Міфи народів світу». Його зміст розширює і збагачує уявлення і знання молодших школярів про жанри усної народної творчості, розкриває світ фантазії і вірувань наших пращурів. У кожного народу з прадавніх часів збереглися оповіді, у яких віддзеркалилася первісна уява людини про світ, які згодом назвали міфами (від грецького — «слово», «переказ»). Розповідають вони про те, як було створено Всесвіт, Землю, пояснюють різні явища природи, а головне — стверджують, що все на світі залежить від волі богів, які не тільки дбають про людей, але й вимагають від них за це доброї поведінки. [43]

У багатьох міфах ідеться про героїв, котрі нарівні з богами боролися зі злом. Один і той самий міф — про якогось бога чи героя — виникав у різних народів. І не тільки тому, що одне плем’я могло запозичити його в іншого. Річ у тім, що різні народи жили в схожих умовах тривалий час, майже однаково розвивалися. Минали століття. І міфи поступово перетворювалися на казки, у які охоче вірили тільки діти. Проте, для нас, попри усну неправдоподібність цих історій, міфи — це ще й твори, у яких нереальне, вигадане переплітається з дійсним, історично правдивим.

Отже, для міфологічних сюжетів характерним е інтернаціоналізм, бо створення міфів — неминуча сходинка розвитку кожного народу, який в емоційній формі відображає досвід пізнання природи, людей, минулого. Вчені вважають міфи історичними коренями розвитку фольклору і літератури.

Міф (з грецької - слово, розмова, переказ, розповідь) стародавня народна оповідь про явища природи, історичні події або фантастичне оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот. Він передає уявлення давніх народів про світ, явища природи чи людську долю, [34]

Ще одним із жанрів усної народної творчості, що вивчається у школі, є легенди. Вони відрізняються від казок насамперед посиланням на імовірність зображуваного. Основу легенд становлять вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики, у легендарну вигадку вірили як у можливу.

Легенда — народний переказ про життя якоїсь особи чи надзвичайну подію, оповитий фантастикою, казковістю. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги із житія святих. Ці книги призначалися для обов’язкового читання ченцями, служителями культу.

Легенди записані у численних фольклорних збірниках, використовуються письменниками, художниками, кіномитцями. І сьогодні люди продовжують створювати нові легенди, оскільки й на даному етапі розвитку науки людину оточує чимало дивовижного, недостатньо аргументованого. Із сучасних легенд найвідоміші численні розповіді про літальні тарілки, випадки із людьми, які важко пояснити науково. Легенди посідають почесне місце у вселюдській скарбниці духовної культури. [48]

Байки, як і казки, входять у наше життя ще в ранньому віці, ще задовго до того, як ми вперше переступимо поріг школи. І чим раніше дитина відкриє для себе чарівний світ казок (а байку вона в цей час сприймає як казку), тим багатшою вона зростатиме, впевненіше й могутніше розкриватиметься її талант, поглиблюватиметься пізнання навколишнього світу, збагачуватиметься пам’ять, повноцінним стане її суспільне буття. Щедрішою стане в житті і на добро, і на правду, і на красу.

Діти залюбки читають твори Л. Глібова та Є. Гребінки, класиків української байки, з великим захопленням вивчають байки І. Крилова, крім цього, жанрові особливості байки дають можливість дітям глибше усвідомлювати суть та своєрідність прийомів літературного аналізу твору. Учні початкових класів поступово засвоять поняття алегорії, звернуть увагу на повчання в байці, її дидактичний характер. Під час аналізу байки легше вивчати такі складні поняття, як узагальнення, типовість характеру. [21]

Первісна байка була видом усної народної творчості. Її створював народ, вона переходила з уст в уста, змінювалась, удосконалювалась, як і кожний вид фольклору. Уже у VIII-VII ст. до н. е. жила певна байкарська традиція в грецькій літературі. Байку зустрічаємо в літературних творах окремих письменників, правда спочатку не як самостійний твір, а як майстерно вплетену розповідь в основну канву твору.

Зародження долітературної байки вчені відносили до VI ст. до н. е., тобто до часів Езопа. Але зараз відомо, що байка існувала задовго до Езопа, більше як на тисячоліття раніше. Коли у наш час, у перші роки XX ст., вчені прочитали клинописні шумерські дошки, то виявилося, що частина сюжетів байок, які приписують Езопу, були відомі ще шумерійцям в III — IІ ст. до н. е. Зароджувалася байка на твердих підвалинах фольклору кожного народу, міцно переплітаючись з казками про тварин, щедро вбираючи в себе прислів'я і приказки, аполог і притчу, багату і яскраву мудрість народу. З фольклору бере свій початок літературна байка, звідти постійно черпає свою життєдайну силу і наснагу. 36]

Байка — невеликий віршований твір алегоричного змісту, в якому люди зображуються в образах тварин, комах, рослин, речей і птахів. Вона складається з двох частин: моралі і фабули. У фабулі міститься зміст байки — короткий, динамічний та драматичний. Зміст наштовхує читача до повчального висновку. Тож автор і закінчує байку таким виховним висновком, здебільшого афористичним. Цю частину байки називають мораллю. У байці «Чиж та Голуб» мораль містить слова: Ото на себе не надійся, чужому лихові не смійся. !

Свій довгий шлях розвитку пройшла і українська байка. Вона тісно пов’язана з прислів'ями і приказками, які народжувались, відштовхуючись від влучного висловлювання народного творця, або самі ставали джерелом, з якого виростала байка.

На Україні у XVII-XVIIIст. виходить збірка Г. Сковороди «Басни харьковские», до якої увійшли тридцять прозових творів. Байка Сковороди, як і байка Езопа, прозова, але має дещо іншу форму. На відміну від старогрецького байкаря, він подає першою фабульну частину — розповідь, досить таки коротку, а мораль порівняно велику, інколи в кілька разів більшою за фабулу. Теми для байок Г. Сковорода черпав із життя, яке знав глибоко і досконало у своїх творах він викривав паразитичне життя поміщиків, чиновників, всіх тих, хто був охоплений жадобою наживи і збагачення. [60]

Українська байка піднялася на вищий ступінь з виходом у світ збірки Є. Гребінки «Малороссийские приказки» 1834 року. Найвищого свого розвитку у XIX ст. вона досягла у творчості Л.І. Глібов.

Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них.

1. 4. Програмові вимоги до вивчення малих літературних жанрів у початковій школі

Усна народна творчість виникла за багато століть до того, як розвинулася писемна література. До неї увійшли твори різних жанрів: пісні, загадки, прислів'я, приказки, лічилки, мирилки, дражнилки, забавлянки і казки.

Кожний із цих жанрів має свої особливості, а всі разом вони складають духовну культуру наших предків, яку ми повинні вивчати. Бо недарма говориться: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Завдяки образності, афористичності, глибокому змісту перлин народної творчості, їх високій мудрості вони з давніх-давен були улюбленими в народі і бережливо передавалися з покоління в покоління. Як неписаний моральний кодекс, як принцип народної педагогіки, як самобутність самого життя — таке значення мали малі жанри у формуванні характерів і почуттів молодого покоління. Завдяки цьому виду народної творчості учні дістають уявлення про багатство мови, розвивають своє образне мислення, естетичні почуття. 18]

Навчальний предмет «Читання» — багатофункціональний. У процесі його вивчення здійснюється мовленнєвий, морально-естетичний, літературний, інтелектуальний розвиток школярів, виховується дитяча особистість. Під час читання формуються ставлення дитини до навколишньої дійсності, її громадянська позиція, збагачуються почуття, розвивається творча уява, значною мірою задовольняються пізнавальні інтереси молодшого школяра.

Зміст читання визначається на основі таких принципів: тематично — жанрового, художньо-естетичного, літературознавчого.

Тематично-жанровий та художньо-естетичний принципи є визначальними у виборі творів для читання. Коло читання охоплює доступні цій віковій групі учнів жанрово-родові форми художніх, науково-пізнавальних, фольклорних творів української та зарубіжної літератури, періодики, довідкової літератури. Тематика і зміст творів відображають різні сторони життя і діяльності школярів, розширюють їхній світогляд, уточнюють і збагачують знання, сприяють засвоєнню найважливіших загальнолюдських цінностей, вихованню найкращих почуттів: любові до рідної землі, мови, природи, доброти, шанобливого ставлення до батьків, людей старшого покоління, національних традицій українського народу.

Літературознавчий принцип передбачає введення до системи підготовки дитини-читача елементарних літературознавчих уявлень і понять. Він реалізується в процесі практичного елементарного аналізу літературного тексту. Впровадження цього принципу передбачає усвідомлення учнями на практичному рівні таких понять, як тема, ідея, жанрові особливості твору, його персонажі, засоби художньої виразності. [37]

Під час навчання молодші школярі ознайомлюються зі значущими одиницями художніх текстів, оволодівають практичними уміннями впізнавати, розрізнювати та називати окремі літературні жанри: казку, оповідання, вірш, байку, малі фольклорні форми (загадку, прислів'я); ігровий фольклор (скоромовка, лічилка).

У 2 класі у змісті навчальної програми передбачені для вивчення такі форми усної народної творчості, як загадки, скоромовки, лічилки, дитячий ігровий фольклор, казки про тварин, прислів'я та приказки. Учні мають усвідомлювати жанрову специфіку творів — впізнавати і називати жанр твору. Ознайомлюються із зразками дитячого фольклору, поезії, розучують і відтворюють їх в ігровій формі, з опредмечуванням змісту, ілюструванням, ліпленням, інсценізацією.

Другокласники ознайомлюються з найпростішими жанровими особливостями казки на матеріалі казок про тварин, оскільки вони є найпростішими і найдоступнішими для сприймання і розуміння порівняно з іншими видами. Героїко-фантастичні казки, які мають складнішу будову, більші за обсягом, складаються з багатьох епізодів, відзначаються особливою вигадливістю, містять потужний фантастичний елемент, доцільно починати вивчати з 3 класу. [43]. У 3 класі коло читання розширюється за жанрами і персоналіями, охоплюючи доступні, цікаві для цього віку твори. Із усної народної творчості починають вивчатися такі малі фольклорні форми, як народні дитячі пісенні ігри, лічилки, народні усмішки, чарівні казки, легенди, народні пісні. У 4 класі до цього переліку додаються соціально-побутові казки, притчі, народні пісні, міфи про створення світу і людей. Коло читання розширюється і систематизується шляхом упорядкування і узагальнення знань про раніше відомі жанри і авторів, а також залучення нових жанрів, творів. Учень має розрізняти казку народну і літературну, знає назви, сюжети 6−7 фольклорних казок, знає напам’ять і розуміє зміст прислів'їв, вміє вживати їх у життєвих ситуаціях. [37]

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой