Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В. Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ

РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА

РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА

4.1 Антонович як науковець: загальний погляд

4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики

4.3 Історичні праці В. Антоновича

4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки

4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії

РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА

5.1 Антонович як просвітник

5.2 Викладацька робота Антоновича

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність проблеми: на мою думку життя людського суспільства постійно змінюється на краще, відбувається його розвиток, прогрес. Звичайно кожна людина робить свій внесок для того, щоб цей процес відбувався, але саме інтелігенція, вчені першими серед усіх інших знаходять і вказують іншим подальші шляхи розвитку. Першими відкривають і відстоюють (іноді навіть до смерті) такі наукові, життєві істини про які інші ще навіть не здогадуються. Тому мені здається варто вивчати праці науковців і знати де, коли, чому вони робили свої відкриття. Варто знати, як жили такі видатні твої попередники-українці, як наприклад В. Б. Антонович та багато інших, чим ти їм завдячуєш, навчитися того, як вони приносили користь всьому людству і з якою відданістю служили Україні та українцям.

Мета і завдання: дослідити чому, як, коли відбувалося становлення як науковця і громадського діяча В. Б. Антоновича. Що зробив нам і чого досяг цей видатний вчений. Підсумувати наслідки його багатогранної діяльності.

Огляд історіографії: я писав свою роботу на основі спогадів всіх тих, що знали Антоновича, були його друзями, знайомими, ворогами. Іноді їх спогади суперечливі, але все-таки правдиве уявлення про В. Б. Антоновича можна скласти. Це праці Дорошенка Д., Доманицького В., Грушевського М., Лотоцького О., Крім того залишились праці самого В. Антоновича та інші матеріали.

Предмет дослідження: предметом дослідження в цій роботі є наукова та громадська діяльність В. Б. Антоновича.

Об'єкт дослідження: об'єктом мого дослідження являється видатний український вчений та громадський діяч другої половини 19 ст. В. Б. Антонович.

Практичне значення: якщо прирівняти історію до книги, то своєю курсовою роботою я відкриваю в цій книзі одну з дуже важливих і повчальних сторінок. Адже серед українських національних діячів другої половини 19 ст. Найбільш відомим був Володимир Антонович. І розповідь про те як він жив, чого добивався для блага України — повчання і дороговказ нам. Тому мені здається, що дана курсова робота може успішно використовуватись вчителями на уроках в школах, викладачами на лекціях в вузах для розкриття цієї теми, а також всіма бажаючими знати сторінки нашого минулого.

РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В.Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ

… Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований.

Михайло Грушевський

В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам’ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців».

Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед».

З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який буцімто не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписували чимало чужих думок та справ. У листі Миколи Стороженка до Вадима Модзалевського" можна прочитати": «Теперь (по смерті Антоновича. -- A.P.) пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы Іаіssеz fоіrе, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношениях взглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой"[3; 7−7].

З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович -- двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник. -- A. P .), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії». Та звинувачень із боку росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірне складне і неможливе для схоплення"[5; 6] то Вацлав Лясоцький просто називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярності в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю».

Нарешті, безсумнівно провокаційну роль у створенні відповідної «опінії» щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у 1892 р. вів Із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльної до влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив студентові, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ’я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.

Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Його учень, людина з російського табору Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния -- во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни» [8; 259].

Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним».

Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».

Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов, зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його «в полохливості» (наприклад, Михайло Драгоманов). Однак обережність Антоновича, очевидно, була наслідком виховання в «суворій школі життя». Єфремов слушно зазначав, що тут були й певні ідеологічні міркування: Антонович відсував чисту політику (а радше політиканство) на задній план, висуваючи культурницьку роботу серед мас, в якій він бачив «грунт і на політичну працю в майбутності». Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатора Південно-Західного відділу Географічного товариства, «Киевской Старины», літературні виступи проти Сенкевича, Флоринського тощо,-- словом, «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значення» слід розглядати як працю саме в цьому річищі [11; 7].

Прагнення Антоновича залишатися в тіні пояснюється також іншими причинами. Проминувши-юнацький вік «бурі й натиску», Антонович утратив нахил до прилюдних полум’яних виступів. Тепер він найкраще почував себе у «невидимій атмосфері товариської конспіративної роботи -- і тут справді виявлявся великий організаторський талант та вміння єднати людей біля себе».

Інший учень Антоновича -- Орест Левицький -- зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу"[13; 19]. Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно «тримає дистанцію». Одна з його учениць дуже тонко відзначила цю невидиму демаркаційну лінію, яку той одразу проводив у будь-якому спілкуванні.

Ота межа була для всіх, «її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову „Исповедь“, той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє „Я“ від чужих замахів. І наскільки зовнішнє „Я“ Володимира Боніфатійовича було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його „Я“ було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, в зібраннях Громади, Антонович „не розгортався“, не висловлювався до кінця. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним».

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів -- навіть прямі звинувачення. Як, мовляв, Антонович може відвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватися з реакціонерами?

Линниченко писав, що Антонович мав широке коло знайомств: «…к нему заезжали с визитом многие очень высокопоставленные особы, до великих князей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной й Жилянской, подчас к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала карета с звездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками…» Одного разу Новицький викликав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Учений почав диктувати: «Его Императорское Высочество наследный принц итальянский, великий князь…» Новицький знітився і припинив допит. Справді, невдовзі перед цим спадковий принц Італії Віктор-Емануїл і один із великих князів Романових зробили візит «крупнейшему на Руси знатоку южнорусской истории и местной археологии».

Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей"[16; 19]. Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх».

Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Річ у тім, що в дитинстві у польському середовищі у хлопчика помітно розвинулося бахвальство, яке він згодом вирішив побороти. І вже в університеті студенти медичного факультету підкреслювали «велику скромність, стриманість та ввічливість» Антоновича. А Драгоманов з цього приводу навіть іронізував «Антонович колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити». Скромність та стриманість, на думку К. Мельник, «так вросли йому в плоть і кров, що зробились головнішими, немов природженими рисами його вдачі» [18; 76].

У 1874 р., коли у Києві проходив III Археологічний з'їзді І. Срезневський виголосив промову про визначні наукові заслуги Антоновича. М. Білінський згадував: «Присутні вчені дружніми оплесками відповіли на доповідь Срезневського. Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мав пірнути» [І9; 123].

Отож, цілком очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так би мовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксованого списку перемог. А що вже казати про нащадків… Тому подати образ Антоновича як добре виписаний портрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто.

Михайло Грушевський порівнював свого вчителя з античним філософом, який у вирі людського життя лише зрідка обмінюється враженнями й думками з тісним колом учнів. Грушевський досить тонко пояснював протиріччя у громадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючи його політичної діяльності, вважали вченого крайнім об'єктивістом, представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більш емоційним дослідникам-полемістам; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича у громадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його пилини, його активну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілі легенди і байки про нього» [20; 7]. А мудрий філософ із посмішкою вислуховував усі пересуди, нічого не спростовуючи…

Але чи слід думати, що образ Антоновича назавжди залишиться загадкою? Зрозуміло, що документи, які збереглися, підбивають лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помисли Володимира Боніфатійовича. Та чи буде ця постать вічним айсбергом? Хотілося би думати, що на це запитання ми можемо відповісти скоріше оптимістичним «ні», аніж песимістичним «так».

Справа в тому, що в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю віддзеркалюють ті сторінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійонич майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений… По моему мнению, всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен бить строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая „философия“, но меня долгий век от неё не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что „принято“, „обязательно“ й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?» [21; 47−47].

Зацитований уривок попервах шокує. «Застібнутий на всі ґудзики» у своїх відомих (переважно опублікованих) листах, тут Антонович постає надто незвичним. Це стосується, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського. Саме останньому вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью» [22; 107].

Іще одна характерна деталь, яка дає змогу осягнути самооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину -- Пантелеймона Куліша.

Ще у 1901 р. Антонович засуджував хитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кредо було іншим,-- хоч, можливо, зовні не завжди його поведінка видавалася твердою і несхитною. Зокрема, він писав Познанському: «З оптимізмом твоїм взглядам Куліша не зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: „История воссоединения Руси“, статья про козаків в „Рускому архіві“, „Хуторная поезія“ і т. д. Опріч того сей поворот ілюструється рукописним документом прошенієм до Міністра внутренних дел, коему він посилає „Историю воссоединения Руси“ як доказ своєї лояльності і просить позволити йому докончити служебну карьєру» [23; 106]. В ранішому листі до Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша «двулицым Пантюшкой Кулишевым» [24; 6], отже, позиція його була вкрай негативною.

Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): «На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробляв ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спадщину прошлого. Зістається бажати, щоби ідеал здійнявся як змога скоріше, і думаю, що нема чого сердитися за те, що в житті зустрічаємо антиідеальні прояви"[25; 106].

Це твердження є знаменним. Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначеним шляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «невиправним мрійником», який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.

Тут ми не можемо не згадати влучні слова одного з сучасників Антоновича: «В. Б., кроме того, что поддерживал все свои „надії і жадання“, умел их и отстаивать,-- он служил живым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежный Молох, в который бросают жертвы инакоумствующих. Он был символом смелости, он везде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всякого опасения и страха смотрел на противников» [26; 6].

Отже, зіставляючи окремі визнання самого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про нього інформацією та зафіксованими документально його «зовнішніми» вчинками та їхніми наслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в наукових працях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу Володимира Боніфатійовича. Кажемо саме про головні риси, бо ще раз наголосимо, що Антонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті, що змалювати його портрет нам удасться лише й лише почасти.

Ще за життя Антоновича почали виходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків. За традицією статті містять огляд громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого. Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйматиметься, коли на початку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічної людини".

Найкращу, на мій погляд «загальну характеристику постаті В. Б» Антоновича на тлі українства дав його учень і наступник М. С. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учителя на три основних періоди [27; 8−10].

Початковий охоплює перше тридцятиліття життя Антоновича. Це час наступу і штурму, «час жадного, гарячого шукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, хилиться від свого польського середовища до світу «хлопського українського». Згодом до цього прилучилися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, привело до бурхливої громадської діяльності й рішучого кроку -- розриву з польським середовищем, до маніфестації своїх поглядів у «Моїй сповіді», русі «хлопоманів» та створенні «Громади».

З 1860-х років починається другий період в житті Антоновича. Це час майже двадцятилітньої напруженої продуктивної наукової праці, яка значною мірою пов’язувалася з суспільними поглядами та громадською діяльністю. Це насамперед архівні досліди польсько-українських відносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шляхетської держави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював «соціальний устрій і житі українського народу під польським режимом і непримиренні суперечності його з польське-шляхетським устроєм». Цей період став вершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.

Третій період розпочинається з середини 1880-х років, коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання і утоми» Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді», спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»), не вдається польсько-українська угода в Галичині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяльності Антоновича. В українському русі з’являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційного радикалізму. Наукові праці вченого також утрачають живий громадський зміст. Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З 1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і «серед спокійніших антикварських занять тихо догорає його могутній дух -- до смерті не стративши, одначе» своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару".

Реконструюючи процес становлення та розвитку світогляду Антоновича, М. С. Грушевський визначав кілька найважливіших моментів.

Насамперед, це вироблений в дитинстві «гуманний погляд на жите» і зацікавлення українськими сюжетами. По-друге, це вплив французького раціоналізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. «Скептик і позитивист, -- писав Грушевський,-- індиферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію -- релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшуваннє життя і платність людства до безграничного облагородження, культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи -- сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями». Однак він не став «вселюдиною», будучи міцно прив’язаним до українського життя. В основі всієї його наукової діяльності лежить «глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу». Грушевський написав про це так: «Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природну логічність мисли; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами, високогуманною вдачею і тонким стичним почутім, горючою жагою і непохитним жаданим справедливості».

Однак Антонович ніколи не обстоював національну виключність. Він завжди високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підстав він вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму, він не вірив у швидкісні революційні перетворення, вважаючи, що лише послідовна просвіта й піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Грушевський зазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які «завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму», їхня проповідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися у Антоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На терені історіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров, слідом за яким пішов і Антонович, їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії. М. С. Грушевський наголошував: «Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками -- се оден акт обжаловання історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви і поневоленнєм недержавних народностей». Однак Антонович не був ворогом поляків, «він був тільки ворогом історичної Польщі -- її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тільки українському».

Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював не державність українців і вважав це їхньою «імманентною прикметою». Антонович говорив про це «з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скоріше негативним в життю суспільності, народу, ніж творчим, позитивним». Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.

М. С. Грушевський так писав про Антоновича: «Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо кермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними». Однак, на думку Грушевського, Антонович «боєвою натурою не був»; делікатний і вразливий, «він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати най прикріші для неї обставини й перешкоди в своїм служінню провідній ідеї свого життя». Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводи соціально-політичного або національного характеру», ховаючи від читача справжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо у прощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу"[29; 5−6]. Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно української історії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, непризначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.

Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича наприкінці 1880-х на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію «одного з найбільших людей української справи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях свої діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна сила української нації. Від подій і діб великого національного підйому був він примушений перейти до нейтральніших об'єктів наукового досліду, впірнає в архівну роботу і нарешті майже замикається наявні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича -- наукова й громадська -- переходить в таємні підвали життя… Врешті В. Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобутки української національної праці на терені іншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська» [30; 168−169]. Антонович поряд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. у Галичині).

Саме в Галичині Антонович мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі… Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.

Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту -- на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах -- здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів -- і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях -- і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно -- українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом -- науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник…

Отож Антоновичу було нелегко. А тому нам має бути зрозумілим, що за такої двоїстості його життя неможливі однозначні оцінки і його діяльності.

РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА

Згідно з концепцією Антоновича, три чинники визначають «моральну діяльність всякого чоловіка»: спадок предків (75%), виховання -- осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5--10%), власна ініціатива (до 15%) [31; 3−4]. І хоч усе життя самого Антоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усе ж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.

Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера (Матяша Джидая, — А. Р), що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету (близько 1826--1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар'єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі,-- писав Володимир Антонович,-- було моє життя» [32; 4−6]. Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав «інститут сім'ї в такому складі, як він є, зовсім негідним»,-- тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері «зате, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.

Зовсім інше враження справив на Володимира його формальний батько Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. У них народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжя розійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир, якого записали на ім'я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого формального батька вчений згадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного» [33; 9]. За іронією долі Володимир певний час навчався і виховувався в родині, де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату і вдячності -- наука була надто млявою.

Своєрідною особою була мати вченого. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, бо її мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського -- власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Рурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротіла в 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом з їхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на все життя -- поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.». Все це Моніка намагалася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички» навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. Окрімтого, Моніка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком» [34; 6−9].

Такими діаметрально різними -- як психологічно, так і ідейно -- були батьки Антоновича, їхні настанови в житті часто були прямо протилежні. Переплетення офіційних і неофіційних стосунків не могло не відбитися на душі й свідомості хлопчика. В майбутньому він сам потрапить у такі ж обставини, і його особисте життя буде подвійне.

Залишається тільки подивуватися, як з такою спадковістю і в такому оточенні Володимир Антонович знайшов і твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.

Таємниці біографії вченого, розпочавшись із питання про батька, продовжуються неясністю з датами народження й хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. в с. Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і був охрещений у католицькому віросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширювався переказ про те, що він народився у 1830 р. в Чорнобилі й був хрещений греко-католицьким священиком. Документально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В. Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (в подружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаного факту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження і хрещення його уніатом є помилковою: «…обоє батьки мої належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик» [35; 150].

Ця інформація традиційно вважається достеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі на інші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович не розкривав родинних таємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я. Джидая писав як про вихователя).

В некролозі Антоновича, написаному його учнем В. Ляскоронським, передавалися слова старшого сина вченого -- Івана Володимировича, що батько народився 1830 р. у Чорнобилі. Згідно з оповідями рідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вона помре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рік народження [36; 51−52]. Про це говорилося і в інших некрологах [37; -]. Отже, дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та його родину.

Щоб з’ясувати це питання, син А. Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого -- 1830 р., Чонобиль [38; 142−144].

У коментарях до споминів В. Антоновича його вдова Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидай подарував синові золотого хреста з написом: «Boze btogostaw Wtodzimierzowi.6 stycznia 1834». Із цього вона робила висновок про вказівку запису на «докладну дату народження».

Онук ученого Марко Антонович уже в наш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорнобилі та про хрещення греко-католицьким парохом. Після переїзду в Махнівку католицький ксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначив нову дату народження… 6(18) січня 1834 р.» Причина дотримання цієї дати самим В. Антоновичем його онуком пояснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя» [40; 282].

Отже, питання про дату народження та обряд хрещення В. Б. Антоновича не є розв’язаним і потребує пошуків метричних книг греко-католицької церкви Чорнобиля 1830 р. та католицького костьолу Махнівки 1834 р. Поки що архівні розвідки не увінчались успіхом.

Сам Володимир Боніфатійович завше подавав дату і місце свого народження -- 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київської губернії, де на той час його мати купила будинок і оселилася з дітьми. Через три роки вони перебралися до дядька — Юзефа Гурського, який був місцевим адвокатом. Пізніше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, в також дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.

Раннє дитинство хлопчик провів у спілкуванні з бабусею — Кароліною Гурською, про яку згадував з ніжністю й теплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багато оповідала онукові (зокрема про гайдамаків), співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.). «Ми з бабою,-- писав Антонович, -- були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного» [41; 10−13].

До шести років тривала ця ідилія. Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагнула привчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «дивилось на себе як на представників культури, хоч, правду сказати, культури було в йому дуже мало… вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурним росіянам» [42; 16]. У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли він якось забув по сніданні витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого почалося інфекційне запалення; заради «елегантності» хлопчикові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; за відмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся,-- згадував Антонович,-- тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок в цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила» [43; 13−14].

Мабуть, усе це було першим щаблем на шляху Антоновича до негативізму стосовно польського шляхетства, його зверхності, гонору та фасадної культури.

Із 1840 р. Моніка Антонович найнялася гувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотири роки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариство панів… воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом… пихою… загалом старались держатися як замкнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»).

З цього часу для Володимира почалася «справжня наука» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «…знання цієї мови протягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи з багатої літератури» [44; 25−27]. Втім, особливу увагу Моніка приділяла вихованню «гарячого польського патріотизму», при цьому патріотичний обов’язок полягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже». Особливий пієтет плекала мати щодо шляхетського стану, який вважала «установленим від Бога і самої природи», а інші стани -- нижчими. Моніка забороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторювати слова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізніше Антонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротися усе життя,-- «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати себе якомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещасна суєтність шляхетська спадала з мене дуже поволі, не раз доводила мене до самохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало сорому. Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку» [45; 29].

Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшло ще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію. Згодом ще на півроку Володимира віддали для повторення науки разом із дітьми Абрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише катехізисом і читанням якоїсь латинської книги, усе інше Володимир повторював самостійно, проте з більшою охотою. Тут, у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухати вечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали твори Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польською шляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, не мавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією… Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства».

У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам’ятавши до похилого віку поезії Міцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу з турками.

У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням» та можливістю ознайомлення з творами французьких просвітників-енциклопедистів: Монтеск'є, Руссо, Вольтера, Дідро та ін. Антонович твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд.

У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собі ту призви чайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не мажучи одної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читанням серйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам’ятав на все життя і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою прокладати собі дорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина [48; 68].

Незважаючи на те, що у Рішельєвському ліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно 72 учні [49; 6], успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії, математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.

У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також перевели у п’ятий клас гімназії.

Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Єти три года (1848--1850. -- A. P.) составляют для меня незабвенный период моей жизни, єто были года, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города и дружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував директора П. Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта, Саллюстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон рекомендував хлопцям читати кращі книги французьких просвітників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокое уважение к европейской культуре» [50; 212].

Дух французької натурфілософії цілком пронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це його учнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественне розуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів: «Дерево есть предмет, который нам более всего говорит о всемогуществе и доброте Бога, который, сотворяя дерево в пользу человека, хотел, чтобы тот наслаждался им… Дерево можно сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует много попечений, а когда вырастет, делается полезным обществу» [51; 1−1].

Втім у гімназичних творах Володимира усе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціоналізм французьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіння світу. Цікавим у цьому сенсі є твір «Ранок -- найкращий час для розумових занять». Гімназист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові, твердив: «Утро, когда душа наша отдохнула, то она может обратить все своё внимание на науки… Душа наша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мы имеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души, но, напротив, восстанавливает ее тишину».

Переказуючи оповіді Антоновича, його вдова повідомляла, що в останніх класах гімназії, у 14--16 років, юнак «починає роздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософського напрямку», перечитує французьких енциклопедистів і філософів XVIII -- початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читає старі книги в букіністичній книгарні. Так поступово на ідеях французького раннього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світогляд Антоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасно відбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвиток загальнодемократичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя в Україні. Сам Антонович великою мірою пов’язував це із впливом Джидая.

По закінченні гімназії у 1850 р., виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира.

Проте вибір був невдалим. Юнак мав нахил до гуманітарних наук. Пізніше Володимир Боніфатійович згадував: «Уже со 2-го курса я понял, что попал не на свою дорогу, но тогда был воспрещен переход из медицинского факультета на другие -- поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович не лише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорнобилі та Бердичеві, між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одному з листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкі переживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і «оніміння» змінилося «душевною весною». Марко Антонович пояснював це смертю матері Володимира Боніфатійовича [54], початком історичних студій та іншими справами. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля -- «великої пустелі, багна духовної сфери» -- і припинив медичну практику.

Повернувшись до Києва, Антонович удруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, який закінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факультеті діяльність Антоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі. Тому надалі доведеться розглядати окремо громадську, наукову, викладацьку діяльність Володимира Боніфатійовича. А тут доведеться подати «лише основні факти його життєвої кар'єри, які фіксувалися у «Послужному списку». По закінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ’я. Його хрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича Андрій Данилович [56; 17]. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель у православній церкві Прозорівської башти на Печерську [57; 66−67]. Тоді Антонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягом чотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. за допомогою проф. М. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади головного редактора Комісії, у 1864 р., Володимир Боніфатійович посів його місце. Однак дійсним членом Комісії Антонович був затверджений лише в 1867 р. із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) Володимир Боніфатійович змушений був шукати додаткових заробітків або більш високооплачуваної посади.

У 1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит у секретну частину канцелярії київського губернатора. З’ясувалося, що ім'я Антоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам,-- дав висновок київський губернатор,-- не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представляется» [58; 1−6]. Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой