Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ДИПЛОМНА РОБОТА

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»

Вступ

Великий англійський сатирик Джонатан Свіфт одна з найскладніших постатей в історії світової літератури. Життя і творчість письменника були настільки неоднозначними, що в працях та статтях свіфтознавців ще й досі існують різні, а деколи полярні точки зору на його творчий спадок. Зіставляючи їх між собою, можна окреслити коло «свіфтівських парадоксів» і проблем, довкола яких розгоралися гарячі суперечки: політичне обличчя Свіфта, співіснування в ньому політика і митця (деякі літературознавці не вважали його твори художніми, визначаючи їх тільки як політичні виступи); якому століттю належить думка Свіфта; чи є його твори просвітницькими; нарешті, чим є сатира письменника — насмішкою над людською природою і розумом чи гуманістичними творами, спрямованими на «виправлення людства, і звідси, ким є Свіфт — великим гуманістом чи людиноненависником. Проте ніхто не відмовляв йому в політичній проникливості, громадянській мужності та темпераменті бійця. Всі ці риси втілилися в його творах — палких памфлетах, в'їдливих сатирах, романі «Мандри Гуллівера», який став своєрідним синтезом Свіфтових творчих і філософських пошуків. Сама строкатість цих наявних у дослідницькій літературі матеріалів й обумовлює актуальність теми даного дипломного проекту.

Теоретичну базу цієї роботи складають узагальнюючі висновки численних авторитетних авторів. Критики звертали увагу на творчість Дж. Свіфта вже починаючи з др. полов ХУІІІ ст. У 1781 р. було надруковано працю молодшого сучасника Світа С. Джонсона «Життя Свіфта», а 1814 р. — В. Скотта «Мемуари про Джонатана Свіфта».

Величезний літературний спадок Д. Свіфта, його прозові і віршовані сатири, памфлети, проповіді, відкриті листи, трактати з питань церковної політики, журнальні огляди внутрішнього і міжнародного життя країни і т.д., становить і нині велику цінність для істориків Великобританії. Він проливає світло на суспільно-політичний розвиток, побут і звичаї Англії на межі ХУІІ-ХУІІІ ст., характеризує розвиток культури і літератури Нового часу, зокрема виникнення і становлення просвітницької думки. Крім істориків, творчість Світа цікава для філософів, адже в його творах вони знаходять відповіді на важливі питання доби, зокрема про «природну людину», роль науки в прогресі суспільства і моральному розвиткові людства, сенс буття людини, саморозкриття особистості.

В англійському літературознавстві існує ряд цікавих праць, в яких різнопланово і оригінально висвітлюються різні аспекти діяльності Дж. Свіфта. Такі автори, Як Ірвін Еренпрайс, Денніс Джонстон, Майкл Фут, Джон Росс, Р. Кінтана, Мейнард Мек та ін. здійснили значний внесок у нове тлумачення образу англійського сатирика і його багатосторонньої епохи. Число критичної літератури про Свіфта та його творчість зростає з кожним роком, що свідчить про неабиякий інтерес до нього, зокрема й в нашому літературознавстві як радянської доби, так і сьогодення.

Важливим для розуміння особи митця і його творчих концепцій стали багатьох інших літературознавців, Після першої монографії, якого стала видана 1891 р. у Петербурзі книжка В. Яковенка, залягла майже тридцятирічна пауза, але згодом з’явилися цінні та фундаментальні дослідження М. Левідова, М. Заблубовського, О. Анікста, О. Дейча, В. Муравйова, Д. Урнова, Є. Брандіса, О. Веселовського, І. Дубашинського, М. Нерсесової, М. Розумовської та ін. У цих студіях розглянуто майже всі аспекти життя, творчості, політичної діяльності, світогляду, філософії Дж. Свіфта. Особливо цікавими й багато аспектними є праці В. Муравйова «Джонатан Свіфт» та «Мандри з Гуллівером», остання є своєрідною мандрівкою різними країнами разом з Гуллівером. Автор у своїх книгах розповідає про те, як виник задум сатиричного шедевру Світа, атмосферу містифікації і таємниці, які оточували публікацію твору, бурхливу реакцію сучасників, прослідковує внутрішню динаміку свіфтівської сатири, її стилістику. Самобутньою, сповненою фактами із життя Свіфта та його сучасників, є праця І. Дубашинського «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта". Окремим аспектам, зокрема жанровій своєрідності твору англійського сатирика, присвячені статті літературознавця «Жанр «Мандрів Гуллівера», «Гуллівер мандрує у віках», «Народження Свіфтівської сатири».

Значну цінність для з’ясування творчої манери сатирика, особливостей його світогляду та концепцій становлять дослідження Б. Бегака, Е. Брандіса, О. Веселовського, З. Гражданської, О. Дейча, А. Єлістратової, Б. Шалагінова, О. Штейна, С. Тураєва та ін. Окремі питання, важливі для розуміння творчої особистості, всіх її складностей і парадоксів, розглянуто у статтях С. Гречанюка («Світ: ерозія утопії чи віри в людину?»), Ю. Кагарлицького («Рабле, Свіфт, Вольтер», «Чи був Свіфт науковим фантастом?»), О. Катюхи («Гуллівер полемізує з Робінзоном»), О. Ніколенко («Джонатан Свіфт»), А. Ромма «Перевтілення» Джонатана Світа"), М. Соколянського «Парадокси Джонатана Свіфта») тощо, загальнотеоретичних працях Ю. Борєва, Ю. Віппера, І. Волкова. Однак малодослідженим залишаються такі аспекти творчого методу Світа, як стилістика, поетика його творів, засоби сатири.

Враховуючи досвід і доробок дослідників творчості Дж. Свіфта, ми ставимо собі за мету зосередитись на вивченні особливостей сатиричного зображення у романі «Мандри Гуллівера». Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

- визначити на якому літературному та суспільно-історичному тлі, коли і як зародились сатиричні твори Дж. Свіфта;

- конкретизувати роль традиції у формуванні особливостей творчого методу англійського сатирика;

- висвітлити історію створення сатиричних творів Свіфта (памфлетів, статей) і роману «Мандри Гуллівера» як синтезотворчих шукань письменника;

- з’ясувати жанрову природу роману Свіфта;

- розкрити розмаїтість та оригінальність світоглядно-філософських і тематичних пошуків автора, що лягли в основу роману;

- проаналізувати прийоми і засоби сатири, особливості побудови фантастичного світу «Мандрів Гуллівера»;

- конкретизувати коло проблем, які стали об'єктом свіфтівської сатири;

- визначити особливості втілення авторської позиції в сатиричному творі.

Об'єктом дослідження є сатиричні твори Дж. Свіфта, зокрема роман «Мандри Гуллівера».

Предметом дослідження є особливості сатиричного зображення, засоби і методи створення комічного у творі Дж. Свіфта.

Методи дослідження: у дипломній роботі поєднано проблемно-стильовий підхід, системний, історико-генетичний, типологічний методи наукового дослідження літературних явищ.

Теоретичне та практичне значення дипломної роботи полягає у певному внеску у вивченні творчої біографії Дж. Свіфта, індивідуального стилю сатирика. Результати та матеріали роботи можуть бути використані в лекційних курсах з вивчення творчості Дж Свіфта та історії англійської літератури ХУІІІ ст., при проведенні семінарів з проблем традиції і новаторства сатиричної літератури, поетики, при написанні курсових робіт.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. «Він мав таланти Лукіана, Рабле та Сервантеса Його розум служив благородним цілям…»

1. 1 Парадокси життя та творчості Джонатана Свіфта

Великий англійський сатирик Джонатан Світ є однією з найскладніших постатей в історії світової літератури. Свого часу Вальтер Скотт відзначив у світа як письменника і людини «цілу низку парадоксів» [77; 61]. У світовій свіфтіані важко відшукати дві абсолютно адекватні оцінки творчості цього художника. Зіставляючи ж полярні точки зору, не можна не дивуватись розлогій суперечності багатьох рецепцій. Справді Свіфта водночас вважали письменником-просвітителем і людиноненависником, дидактиком і потішником, пророком і консерватором у смаках, людиною дантівської цільності та безкомпромісності і кондотьєром-утилітаристом. Складною була особиста доля Світа, складним і суперечливим є сприйняття його спадщини нащадками.

Джонатан Свіфт був англійцем, але мав тісні зв’язки з Ірландією. Тут він народився, прожив довгі роки, разом з ірландськими патріотами боровся проти англійського гнуту. В Дубліні він помер і був там похований.

Народився Свіфт 30 листопада 1667 р. Дядько письменника, адвокат Годвін Свіфт, влаштувався в Ірландії, за ним потягнулися його брати. Джонатан Свіфт-старший, батько письменника, встиг отримати місце наглядача судових засідань в Дубліні й помер у двадцятип’ятирічному віці, залишивши сім'ю в злиднях. Родовід письменника нараховує кілька поколінь, англійських священиків. Тому Годвін Свіфт, взявши опіку над небожем, віддав його в школу Кілкенії, а потім відправив до Риніті-коледжу в Дубліні (1682 р.), де майбутній письменник мав студіювати богослов’я, щоби за сімейною традицією стати священиком.

Свіфт мав характер діяльний, честолюбний й іронічний. Він чудово усвідомлював свою виняткову інтелектуальну обдарованість. Втративши змалку батьків, він знаходив єдину втіху в читанні книжок, що допомогли йому розвинути розумовий потенціал. Ще студентом міг по вісім годин, не відриваючись, просиджувати на книжкою. Свіфт мав вражаючу пам’ять і хист дотепника, які пізніше не соромився застосовувати проти видатних осіб (серед його жертв був, зокрема, Д. Дефо [91; 2].

Ще з юнацьких років Свіфт прагнув до активної політичної діяльності. Політичне життя тодішньої Англії заплутало у свої тенета і роздрібнило гострий практичний розум Свіфта, отруїло його світогляд скепсисом, але підготувало тим самим ґрунт для яскравої сатири, завдяки якій він назавжди увійшов до історії світової літератури.

Серед багатьох свіфтівських парадоксів виділяють кілька основних проблем, одна з яких — політичне обличчя Свіфта. «Війна всіх проти всіх», — так визначив людські стосунки у сучасному суспільстві видатний філософ ХУІІ ст. Т. Гоббс [77; 61]. Ці слова автора «Левіафана» були добре відомі Свіфтові, він процитував їх у рапсодії «Про поезію». «Англійська дійсність ХУІІ ст. Чудово ілюструвала цю тезу Гоббса. Пуританський рух, криза монархії, наступ Кромвельської армії, страта Карла І, реставрація Стюартів, бунт Монмаута, «славетна революція» 1688 р. Свіфт народився після того, як відгриміло багато революційних бур, але значною мірою він залишився людиною бурхливого ХУІІ ст. Політичні пристрасті не вляглися й після компромісу 1688 р. вони лише увійшли у більш-менш стабілізоване річище. Не лише в епоху збройних зіткнень, а й період запеклих парламентських боїв кожний мислячий англієць мусів визначити свою власну позицію у цій «війні всіх проти всіх» [77; 61].

На початку ХУІІІ ст. в Англії сформувалися дві політичні партії - віги і торі. Віги виступали за конституційну монархію, а торі підтримували феодальне дворянство. Але, почергово приходячи до влади, обидві партії дбали не про долю народу, а про власні вигоди. Тісно пов’язаний з родинними стосунками з вігами, Свіфт виступає спочатку на боці цієї партії. Саме як прихильник вігів він виходить уперше на арену політичної боротьби 1701 р. Як зауважує М. Соколянський, безпосередня участь літераторів у політичних боях була в той час типовим явищем [77; 61]. Памфлет Світа «Промова про розлади в Афінах і Римі «подав чималу допомогу верхівці вігів. Не можна не згадати й про участь Світа у віхівській пресі. Які відомо, для журналу Стіля й Аддісона «Базіка» Свіфт написав один номер повністю, десять номерів частково і два вірші [63; 13]. Ім'я фантастичного джентльмена Ісаака Бікерстаффа, від якого йшла вся інформація «Базіки», теж ввів до літературного вжитку Свіфт.

Та з листопада 1710 р. Свіфт пише вже в торійській газеті «Дослідник», завдаючи серйозних ударів вігам. Відома і його дружба з торійським лідерами Гарлі та Болінгброком. Вчорашні друзі Світа — віхівські літератори — стали його завзятими опонентами. Саме в цей період Світа називають «міністром без портфеля», негласним радником торійського міністерства. В цей час тривала виснажлива для Англії війна з Францією за «іспанську спадщину». Він критикує вігів, прибічників війни, у своїх памфлетах («Поведінка союзників і колишнього міністерства у теперішній війні» та ін). Коли 1713 р. війна завершується Утрехтським миром, багато хто пов’язує цю подію із заслугами Свіфта-памфлетиста і називає мир «свіфтівським» [93; 2].

Свіфт сподівається одержати від королеви Анни давно жадану винагороду — високу духовну посаду, проте отримує набагато скромнішу посаду декана собору св. Патріка в Дубліні, куди мусів поїхати дуже розчарованим і роздратованим. Одні історики вважають це підвищенням, вбачаючи у ньому підтримку з боку впливових лондонських друзів і однодумців Свіфта, а Г. Анікін і Н. Михальська у своїй «Історії англійської літератури» дійшли висновку зовсім іншого: «Насправді, це означало заслання» [3; 117].

Невдовзі королева помирає, трон посідає Георг І з династії Ганноверських курфюрстів. Болінгброк рятується втечею до католицької Франції. Влада переходить до вігів, головою кабінету стає Роберт Уолпол. Хоча Свіфт відчуває себе ображеним дублінським призначенням, — відзначає
Б. Шалагінов, тепер його скромна посада вдалині від столиці слугує йому за надійний притулок. Крім того, тут він пише серію памфлетів проти нового уряду на захист прав ірландського народу. Тут народжується головний твір сатирика — «Мандри Гуллівера» з усією гамою почуттів, що хвилювали дублінського в’язня: від жовчного гніву на свою долю в І частині до повного розчарування у людині" [91; 1].

С. Гречанюк у статті «Свіфт: ерозія утопії чи віри в людину» заперечує як кар'єристські розрахунки сатирика так і «Мандри Гуллівера» як наслідок глибокого розчарування. Автор наводить слова одного з найсерйозніших радянських дослідників О.А. Анікста, який недвозначно писав «Свіфт розраховував, що його наближеність до міністрів хоча б тепер дасть йому єпископство в якомусь з англійських округів. Але велика риба знову вислизнула з рук» [24; 197]. С. Гречанюк зауважує: «Від цих слів Свіфт, звичайно ж, не стане меншим, але чи не втратимо на тому щось ми самі? Не хочеться, дуже чомусь не хочеться думати, ніби Свіфт сів за „Мандри Гуллівера“ через те, що зазнав прикрощів і образ, що не вдалася кар'єра, не матеріалізувалися шанолюбні плани. В. С. Муравйов порівняв цю книжку з шовковим шнурком, який султани посилали пашам, аби ті повісилися. Кара? Помста? Та ні ж бо! Якби Свіфт дуже хотів великої риби, то не покинув Лондон і своїх впливових друзів — уряд торі ще залишався при владі, канцлер-скарбник і державний секретар могли посприяти. А він, бач, на все махнув рукою. Чи не тому, що зазнав розчарування в іншому, куди важливішому?» [24; 197−198].

М. Соколянський з цього приводу висловлює думку, що зберігаючи найцільніше уявлення про творчу натуру Свіфта, не можна не помітити, як своєрідно співіснували в ньому політик і митець. Іноді на перший план виходив політик з пристрасністю борця, яка підпорядковувала в собі художника. І з цією пристрасністю сполучалися наївні надії: на те, що торі покладуть край війні за іспанську спадщину та війнам взагалі, що нові владоможці поліпшать життєві умови ірландського духівництва і т. ін. Не мізантропія і утилітаризм керували світом у політичних боях, а активне співчуття до людей, яке дуже часто оберталося простодушною наївністю. Свіфт перейшов до іншого табору, коли йому здалося, що торі та віги «обмінялися принципами у ставленні до війни. Насправді ж вузько партійні інтереси заступали будь-які принципи і одним і другим [77; 63]. Мав рацію дослідник просвітницької літератури Леслі Стівен, відзначаючи, що для Свіфта «слова «віг» і «торі» виглядали анахронічними. Єдине, що його справді цікавило, — це питання миру і війни» [77; 63].

Особливо повно і яскраво Свіфта як людину розкрито у «щоденнику для Стелли» (1710−1713), зміст якого складають його листи до коханої Естер Джонсон. Він був старший від неї на 14 років. Естер була єдиною в житті сердечною симпатією, відтоді як він познайомився з нею, восьмирічною дочкою економки Темпля, ще коли був секретарем лорда. ЇЇ смерть 1728 р. була для нього сильним ударом і похитнула його здоров’я. Дедалі частіше зазнавав письменник виснажливих нападів головного болю, які зрештою призвели до важкої душевної хвороби. Свіфт передчував свій кінець. Якось, прогулюючись парком з поетом Едвардом Юнгом, він показав на в’яз із засохлою верхівкою, і сказав: «Ось і я так почну помирати — з голови». Свіфт похований вдячними парафіянами-ірландцями як національний герой у соборі, деканом якого він був 32 роки. На плиті викарбовано напис латиною, який він сам склав: «Тут упокоївся Джонатан Свіфт, декан цієї церкви, і жорстоке обурення вже більше не може ятрити його серце. Іди, мандрівнику, наслідуй, якщо можеш, ревного поборника мужньої свободи»

1. 2 Основні віхи творчого шляху Джонатана Свіфта на тлі літературної доби

Практично все, написане Джонатаном Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистик і тісно пов’язане з реальним життям Англії першої половини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником він постає в одній із своїх перших сатир — «Битві книжок» (1697), в якій відгукнувся на суперечку «Стародавніх і новітніх», що точилась в цей час між французькими письменниками. З волі Свіфта античність здобула рішучу перемогу над «новітніми» авторами, що відкриває його власні літературні уподобання. Проте, хоч Свіфт, алегорично зображуючи битву між «стародавніми» і «новими» митцями, в яку вступають книжки королівської Сен-Джеймської бібліотеки, він обриває сатиру, не завершуючи опис битви (закінчення рукопису, заявляє автор, загублене!). Цей спір «стародавніх» і «новітніх» для нього, мислителя просвітницького ґатунку, має лиш відносне значення. Свої естетичні критерії Свіфт формулює в алегоричній притчі [38; 39]. Тут він висловлює свої погляди на завдання літератури, які полягають у тому, що вона має приносити користь і нові ідеї людству. В алегоричній формі ця думка висловлена у вставному епізоді про павука і бджолу. Павук, що сидить в темному кутку, плете свою павутину далеко від людей і світла. Бджола розриває павутину і прямує до людей та світла. Вона добуває солодкий мед, потрібний людям. Думка, сформульована у творі, ворожа духові догматизму та проникнута ідеями Просвітництва.

Показовим є те, що, як зауважує Б. Шалагінов, воєначальниками у битві виступають самі автори. У «стародавніх» важко озброєною кіннотою командує Гомер, легкою кавалерією — Піндар, стрільцями — Платон і Аристотель, піхотою Геродот і Тіт Лівій. У поемі буквально розкривається зміст слова «суперечка» (французьке la guerеlle — «суперечка» і «сварка»). Цей прийом «матеріалізації» метафори стане потім головним в його «гул лівері» [91; 2].

Великий громадянський резонанс і несподівану серйозні наслідки для самого Світа викликала його «Казка про бочку» (1698). Вираз «казка про бочку» як ідіома англійської мови означає нісенітницю, плутанину, сум’яття. Захопившись «матеріалізацією» цієї ідіоми, Свіфт навмисне створив атмосферу плутанини в творі, давши тим підставу для несправедливих для себе тлумачень. Він змушений був потім виправдовуватися у передмові до другого видання, але це не допомогло. У творі розповідається по трьох братів, яким батько заповів три кафтани; проте сюжет постійно переривається різними відступами, посвятами, посланнями, які утворюють своєрідну «антираму» і відволікають від головної лінії оповіді. На думку Б. Шалагінова, «в алегоричній формі тут показано християнське віровчення (кафтани) і три конфесії: католицизм (Пітер), поміркований протестантизм у дусі лютеранства (Мартін) і фанатичне пуританство (Джек). Брати кожен по-своєму поводяться з кафтанами, подібно до того, як кожна конфесія по-своєму тлумачить головні постулати християнства. Особливо дістається від автора Джекові, який уособлює пуританство, що засвоїло вкрай нетерпимі постулати Жана Кальвіна. Сам Свіфт схиляється на бік Мартіна і тим самим виражає переконаність у благотворному впливові англіканської церкви на політичне життя Англії. Вольтер, який прочитав «Казку» під час вимушеної еміграції в Англії, вважав, що тут зачіпаються не тільки «брати», але й сам «батько», тобто християнська релігія загалом. За його словами, Свіфт «пригостив трьох синів сотнею різок, але різки були такі довгі, що й зачепили й батька». Характерно, що сатира Світа і досі входить до «індексу» заборонених Ватиканом книг.

В «Історії всесвітньої літератури» відзначається подібність сатири Світа з твором Еразма Ротердамського «Похвала Глупоті» та тими главами «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, в яких великий гуманіст виступав проти педантів, ханжі, пригноблювачів вільної думки" [38; 39]. Виділяючи іронію, як один з основних засобів сатиричної майстерності Свіфта, автори вказують на його попередників у світовій літературі. «Із давніх класиків він (як пізніше й Філдінг) особливо поціновував Лукіана; з сатириків Відродження — Еразма і Рабле (саме «англійським Рабле» називав Вольтер).

Перебуваючи на посаді декана в Дубліні, Дж. Свіфт зблизився з ірландським народом. В анонімному памфлеті «Пропозиція про загальне вживання ірландської мануфактури» автор звинувачує англійський уряд у тому, що він своєю економічною політикою знищив ткацьку промисловість Ірландії. Цікаві, сповнені іронії та сарказму, «Листи сукнаря» спрямовані іронії та сарказму капіталіста У. Вудда, який, одержавши від уряду право карбувати для Ірландії гроші, випускав неповноцінні монети. В одному листі Свіфт захищає право ірландців на незалежність. Проте «Листи сукнаря» вирізнялися тим, що не обмежувалися економічними питаннями, у них підривалася віра в могутність «королівської прерогативи» і в авторитет королівських міністрів.

Кілька памфлетів Світа присвячено мовним питанням. У питаннях граматики англійської мови він виступає переконаним латиністом. Він, як і більшість тогочасних вчених, вважав, що англійська граматика повинна будуватися за взірцем латинської. Б. Шалагінов вважає, що «мова Свіфта справді естетично близька основним принципам латини: ясність і чіткість синтаксису, гранична логічна роздробленість думки, рівномірні експресивно-мовні акценти» [91; 2]. Свіфт, як і Дефо, це відзначають багато літературознавців, заклав мовні основи просвітницького стилю. Водночас Свіфт виступав за те, щоб ґрунтом літературної мови була жива розмовна — як у письменників Єлизаветинської доби. Мова ж світських салонів, на його думку, вже не може бути зразком мовної чистоти, оскільки засмічена жаргоном. У цьому він солідарний з Мольєром. З іншого боку, неприйнятна для нього позиція пуристів, які виступали взагалі проти будь-яких нововведень.

У своїх памфлетах Свіфт, зазвичай, іронічно зображує яке-небудь абсурдне положення. Памфлет" Скромна пропозиція" висміює філантропа та його пропозицію відгодувати дітей бідняків. Відгодованих дітей можна продавати як їжу до столу англійських лордів і, таким чином, бідняк отримає багатство. Сатира письменника зла і їдка. Контраст між злодіяннями і благородними намірами вражає читача. Засоби сатири, відточені і доведені до вершин майстерності у памфлетах та виступах, знайдуть своє застосування у «Мандрах Гул лівера».

Дискусії навколо Свіфта виявляють зовсім несподівані проблеми. Якому століттю належить думка Свіфта? Звичайно ж, Просвітницькому, хіба це не доведено давно? Але як можна відірвати великого сатирика від століття Мільтона Драй дена, Гоббса і Темпля — століття, коли формувався світогляд Світа і була вже написана «Казка про бочку»? Деякі дослідники вважають, що ні «Казка про бочку», ні навіть «Мандри Гуллівера» не мають нічого спільного з художньою літературою, це тільки публіцистика. Не обійшлося навіть без курйозів: якийсь Феррарі надрукував у женевському журналі «Міжпланетний кур'єр» статтю, де висловив гіпотезу, був не більш і не менш, як марсіанином, саме цим пояснюючи його «людиноненависництво» [36; 64].

А. Ромм наводить висловлювання дослідників, які вважали творчість Свіфта плодом хвороби душі і комплексів. Одним із них був Оруел, оголосивши твори Свіфта «картиною людського життя, в якому письменник нічого не знаходить, крім майбутнього божевілля і гріху» [72; 149]. 1923 р. Олдос Гакслі виявив у Свіфта особливий комплекс — відраза до всіх фізичних та фізіологічних функцій живого організму, вважаючи, що «йєху були ворогами тільки тому, що випаровували запах поту та екскрементів», а «їх моральні дефекти були на другому плані» [72; 150]. Патологічну ненависть до життєдіяльності людського організму Гаслі вважає джерелом мізантропічних настроїв письменника. Справді, Свіфт настільки вирізняється серед літераторів кінця ХУІІ - поч. ХУІІІ ст., що деякі критики не можуть утриматися від спокуси оголосити оригінальність сатирика абсолютною і поставити його поза всіма традиціями. Семюель Джонсон, досить упереджений щодо Свіфта, писав: «…У передмові до одного з ірландських видань говориться, що Свіфт ніколи не брав жодної думки у жодного письменника, давнього чи сучасного. Це не зовсім так, але, мабуть, важко відшукати якогось іншого письменника, який так мало запозичив у інших…» [77; 65].

У Свіфта, звичайно, були попередники, що визнає більшість дослідників. Деякі з них, наприклад, звертають увагу на генезис теми подорожі до інших світів у літературі до англійського сатирика. Першими у цьому ряду стоять «Правдиві оповідання» Лукіана, «Утопія» Томаса Мора, «Нова Атлантида» Френсіса Бекона, «Інший світ» Сірано де Бержерака, знайомство з якими відчувається у «Мандрах Гул лівера». Л. Стівен додає сюди і «Шлях пілігрима» Беньяна. Як би ізольовано від літературного середовища не виглядав Свіфт, але й в листах, і в творах відчутне його уважне ставлення до попередників-літераторів і філософів [77; 65].

1. 3 Історія створення книги «Мандри у різні віддалені країни Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів«. Жанрова природа твору

Задум твору Свіфта народився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція — Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

Сучасні дослідники висловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить, ніби Свіфт «заледве не самочинно визначав політику уряду, був принаймні, як вже зазначалося, «міністром портфеля», С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж, він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, є переконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинила війну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейської історії таки не варто — вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався не стільки особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка» [24; 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гуллівером» зазначав, що Свіфт хотів перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії», в «своєрідну установу для контролю над усією друкованою продукцією» країни, що основними проголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогою пародії» [60; 32].

У «Подорожах Гуллівера» Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що написав раніше в памфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дуже популярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності, друкувався без імені автора.

О. Дейч розповідає історію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Мотт одержав листа і рукопис від невідомої особи на ім'я Ричард Сімпсон, проглянувши їх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Автор цього рукопису містер Лемюель Гуллівер — мій стародавній і близький друг, він також — рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гул лівер, якому набридло бути об'єктом зацікавленості багатьох людей у себе в Редрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Ньюарка у Ноттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазі сусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гуллівер віддав мені на збереження рукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно прочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихає правдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю, що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, ніби це сказав сам містер Гуллівер.

За порадою кількох поважних осіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішив надрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніж якісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора, читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон" [28; 31].

Мотт надрукував рукопис невеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгу розкуплять і знадобиться ще один тираж? А потім ще і ще. «Мандри Гуллівера» читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Такої популярності немала у ті роки жодна книга. Та єдине залишалося для Мотта загадкою. Адже ні!?": р., коли книгу було видано, ні згодом він так і не зміг познайомитися ні з автором Лемюелем Гуллівером, ні з його родичем Ричардом Сімпсоном. Чому? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі не існувало в природі. Лише через 11 років, 1737 р., авторство книги визнав Свіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.

Отже, розповідь ведеться від імені людини, яка була «спочатку хірургом, а потім капітаном кількох кораблів». Автори підручника «Істрія всесвітньої літератури» вказують на не випадковість роду занять героя, відзначаючи умовність образу: «гул лівер — це, при всій конкретності про небагатьох повідомлених нам деталей його біографії, умовна „середня“ людина, не зла і не глупа, не багата і не бідна. Англієць ХУІІІ ст. Звання хірурга, а відповідно природничо-наукові знання, отримані Гул лівером, важливі для Свіфта, оскільки дозволяють надати вигляду точності й достовірності його дивовижним спостереженням в далеких країнах» [38; 43]. Сама ця метафора заголовку твору вміщує ту думку, той намір, з яким митець брався до своєї соціально-філософської «хірургії». Соціальні мотиви читач схоплював миттєво, а більш широкий другий план — образне трактування форм і сенсу людського буття — було прихованим за зовні розважальними перипетіями, притчовими колізіями сюжету, вигаданого фантазією великого художника і великого мислителя. Далеко не кожному читачеві твір Свіфта, як колись «Дон Кіхот» геніального Сервантеса чи «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, був доступним у своїй справжній глибині і невичерпності.

2. Особливості сатири Джонатана Свіфта

2. 1 «Гумор відносності» або Гуллівер в країнах ліліпутів та велетнів

Епоха Просвітництва, хронологічні раки якої умовно співпадають з ХУІІІ ст., є одним з ключових періодів розвитку світової цивілізації. Як загальнокультурний ідеологічний рух Просвітництво відзначається відносною цілісністю та одностайністю: спрямованістю проти монархічних режимів, феодальної ідеології і культури, церковних догм; захистом інтересів третього класу. Так, І. Девдюк відзначає: «бажання просвітителів здійснити масовий переворот у свідомості великої кількості читачів і глядачів, переважно представників непривілейованих прошарків і класів, зумовило демократичне забарвлення літератури. Її ідейний пафос має яскраво виражене антифеодальне й антирелігійне спрямування» [27; 2].

Ідейність Просвітництва, пріоритет думки над словом сприяли інтелектуалізації творів, входженню в літератур таких, як філософія, психологія, етика, естетика, географія та ін. Таке єднання відбувалося в різних формах: через авторські відступи, вставні розділи, посвяти, листи (романи Г. Філдінга, Дж. Свіфта, Вольтера, Д. Дідро та ін.). Література набула публіцистичного та аналітичного характеру, що не применшувало її художньої вартості та своєрідності.

Ю. Віппер відзначає особливий розвиток сатири у ХУІІІ ст., появу таких визначних майстрів гострого висміювання як Свіфт, Гей, Вольтер, Бомарше, Філдінг, Шерідан [16; 56].У своєму дослідженні Ю. Борєв вказує на ті якісні зміни, що відбулися в сатиричній літературі цього періоду: «Сатира стала одним із засобів типізації життя. Сатира пронизує все мистецтво й стає особливим сатиричним родом літератури» [11; 384]. На широких масштабах сатири в ХУІІІ ст. наголошує також С. Тураєв: «Окремі, розрізнені атаки замінюються фронтальними наступами. Це критика — універсальна, вона розповсюджується на всі сфери: літературу, мораль, політику, філософію, вона стає душею цього повсталого світу «[85; 19]. Науковець визначає норму людської поведінки як головну суть речей, поставлену в центр уваги літератури. Саме «утвердження цієї норми або її заперечення всіх форм життя, ідей і людської поведінки, що не відповідають цій нормі, й складає ту єдність, яка визначає найважливіші риси естетики методу Просвітництва. У всякому випадку, для західноєвропейської літератури порушення цієї єдності означає послаблення зв’язків з Просвітництвом або навіть вихід за його межі (з цим пов’язані спори про те, якою мірою можна вважати просвітницьким «Мандри Гуллівера» або «Манон Леско» [85; 20].

У романі Свіфта чотири частини, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну Бробдінгнег (ІІ), державу з летючим островом Лапуту (ІІІ) і в країну розумних коней — гуїнгмів)ІУ), І. Дубашинський вказує на ряд особливостей твору, які дозволяють деяким літературознавцям заперечувати, що «Мандри Гуллівера» — роман: «» В «Мандрах Гул лівера» немає системи характерів, що само розвиваються; кожна частина «Мандрів Гуллівера» фабульно не пов’язана з іншими частинами розповіді, яка розгортається незалежно, самостійно. Деякі діалоги й описи, що ведуться від особи Гуллівера, являють собою характеристики суспільства, настільки позбавлені індивідуальності, що їх словесна тканина нічим не відрізняється від політичного і соціологічного памфлету, що ж стосується самого Гуллівера, мандрівника по фантастичних країнах, головне, оповідача, то подібні йому оповідники неодноразово вже зустрічалися у памфлетах (у «Казці про бочку», у «Листах суконщика») [31; 46]. Однак автор статті стверджує, що такі докази не мають під собою основи, спираючись на систему характерів, що розвиваються, як одну з основних рис романного жанру, І. Дубашинський доводить належність до нього твору Свіфта: «У „Мандрах Гуллівера“ цю „систему“ ефективно втілює одна особа — Гуллівер. На його долю випало зіштовхнутися з такою кількістю соціальних, філософських, моральних та естетичних проблем, яких в іншому романі вистачило б для багатьох персонажів. Напруженість розумової діяльності не зменшує живих людських якостей героя: співчуття до безправних, ненависті до деспотів, готовності долати труднощі, на шляху до поставленої мети. Одним словом, це художній характер, розкритий через складну систему зв’язків з дійсністю, і він повноправно „входить“ у роман. Він відрізняється від інших оповідачів, використаних Свіфтом від інших оповідачів, використаних Свіфтом у памфлетах для драматизації і подвоєння сатиричної образності. Гуллівер, на відміну від Бікерстаффа, виступає не тільки як оповідач, але й людиною, яка має свою долю, свою індивідуальність, що змінюється» [31; 46]. Справді, ми бачимо в усіх чотирьох частинах різного Гуллівера: від байдужого і спокійного спостерігача до трагічного, самотнього героя, що прокляв свій рід, огидного самому собі такою мірою, що боїться поглянути на своє відображення у струмку, щоб не побачити там ненависного йому єгу.

Хоч жанрова природа «Мандрів Гуллівера» залишається дискусійною й досі, слід відзначити, що політична пристрасть і філософська глибокодумність у поєднанні з широкою ерудицією і стилістичною майстерністю призвели до блискучого художнього синтезу. «Свіфт широко застосовував уже готові поетичні засоби, сюжетні мотив і цілі ситуації з арсеналу всієї світової літератури. Свіфт запозичив сюжетно-жанрову основу авантюрно-морського роману. До мови географічних звітів публіка звикла завдяки журналам Аддісона і Стіла. Світ фантастичних образів також не здавався особливо незвичним завдяки романам Сірано де Бержерака, дуже популярним — «Інший світ, або держави й імперії Місяця» та «Комічна історія держав і імперії Сонця». Популярною була «Правдива історія» античного автора Лукіана. Нарешті важливим літературним першоджерелом була книга Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» [91; 2]. Зіставленню творів Рабле і Свіфта присвячено ряд досліджень О. Дейча та Ю. Кагарлицького, які вказують на один метод, притаманний обом письменникам — реалістичний гротеск: «Пародійно-математизованим гротеском Свіфта «[44; 69]. Для розуміння твору важлива сама постать оповідача — Гуллівера. «Він — втілення просвітницького, ніби індикатор відхилення від універсальної розумової норми» [91; 2]. Cвіфт прагне пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими. В. Шкловський назвав терміном «очуднення» прийом, коли щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне. Цей прийом і образ персонажа, наділеного «наївним». Але безпомилковим здоровим глуздом, трапляється у Монтеск'є («Перські листи»), Вольтера (філософські повісті) та ін. Завдання такого персонажу, нехай і позбавленого психологічної самодостатності, — створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка (за Аристотелем і Гегелем) є основою комічного. Це у Свіфта є: фізична невідповідність (у країні ліліпутів герой надто великий, у країні велетнів — надто малий), розумова (він виявляється єдиним розумним єгу, чим дуже дивує коней), морально-етична (його миролюбність, толерантність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні в країні ліліпутів), психологічна невідповідність (при зовнішній подібності з потворними єгу) тощо.

Прийом контрасту використано автором у першій і другій частинах. У його основі - фізична невідповідність героя і оточуючого світу. Це явище А. Штейн називає «гумором відносності і наголошує на тому, що Свіфт втілив у них (перших двох частинах книги) уявлення людей про велетнів та ліліпутів. Втілив в особливо яскравій і ясній формі [96; 187]. Зіставлення і обігравання істот різних розмірів дає можливість автору показати людину з незвичайної точки зору та розкрити нові сторони її природи. Якщо дивитися на людину очима ліліпутів, вона видаватиметься велетнем, якщо очима велетня — маленькою. Все залежить від точки зору.

У контексті з’ясування своєрідності свіфтіської сатири доцільно конкретизувати літературознавче поняття цієї художньої категорії. Сатира — вид комічного, специфічна форма художнього відображення дійсності, в якій викриваються і висміюються негативні сторони життя, нищівна критика зображуваного, розкриває його нікчемність, недолугість, недостатність, неадекватність своїй природі або внутрішньому законові. Основним формотворчим принципом сатири, поряд з викриттям і засудженням історично приреченого, морально недосконалого, естетично недолугого, є сміх — іронічне, гротескне або саркастичне глумління над яким-небудь об'єктом, явищем чи особою, котрим притаманне порушення органічності зовнішньої або внутрішньої гармонії, розлад між явним і сутнім, формою і змістом, дійсністю та ідеалом" [51; 509].

Сатиричне зображення дійсності, як правило, суб'єктивне й тенденційне, воно залежить передусім від світоглядної позиції, політичної орієнтації, моральних засад автора, психологічного складу його характеру, темпераменту, ерудиції. Засуджуючи те чи інше негативне явище суспільного життя (а сатира найчастіше спрямована проти суспільних пороків) письменник різко відділяє його від себе, розглядає як антипод свого суспільного чи людського ідеалу. Якщо гумор пробуджує сміх на основі симпатії, то в сатирі навпаки — всяке співчуття, терпимість, поблажливість відсутні. «Гумор релятивний, сатира ж, навпаки, абсолютна, вона виносить остаточний вирок, не беручи до уваги ніяких пом’якшувальних обставин», — вважає голландський науковець В. Паннеборґ [51; 509].

Сатира має свої специфічні принципи типізації, основою яких певне «спотворення», викривлення дійсності. Сатиричний ефект виникає лише тоді, коли той чи інший життєвий об'єкт «пародіюється», коли гіпертрофовано або деформовано його реальні співвідношення. У Дж. Свіфта такий ефект досягається різними шляхами — гротескним осмисленням, алегоричним трактуванням, прийомами фантастики, гіперболічними загостренням, дошкульною іронією, саркастичним зображенням. Розглянемо детальніше особливості побудови сатиричного ефекту у творі письменника.

О. Дейч вказує на зав’язку «Мандрів Гуллівера» як традиційну для авантюрного роману ХУІІІ ст. Гуллівер наймається корабельним хірургом. Його професія частково має алегоричний характер: читач повинен впевнитися, що він добре володіє скальпелем і вміє відкривати нарости, пухлини та виразки суспільства" [28; 51] З професією і біографією героя пов’язано ряд важливих для розуміння концепцій роману моментів.

Перший розділ починається з позначення точного місця народження («мій батько мав маленький маєток у Нотінгемшірі»), у якій сім'ї виховувався («я був третій з п’ятьох його синів»), де навчався («чотирнадцятилітнім хлопчиком мене відали до коледжу Емануеля в Кембриджі, де я жив три роки і наполегливо вчився»). З перших рядків читач дізнається, що родина, в якій народився і виховувався Лемюель, бідна: «Та хоч як мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його маленьких статків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга — містера Джеймса Гейтса, в якого вчився чотири роки» [75; 12]. Крім того, герой вивчав навігацію, читав багато книжок, приглядався до побуту та звичаїв людей і разом з ти успішно вивчав чужі мови завдяки добрій пам’яті.

Медичну практику Лемюель кинув, бо «сумління не дозволяло йому «наслідувати нечесні вчинки» багатьох колег по професії. Герой не належить до привілейованих кіл суспільства: він освічена, начитана й розумна людина, яка має аналітичний розум, талант до мов та спостережень. Як хірург (в алегоричному значенні) Лемюель професіонал, оскільки вчився у відомого вчителя (отже, читач не має сумніватися у його майстерності), і нарешті, він — чесна, непідкупна людина (йому можна вірити). Як зауважує В. Муравйов, «Свіфт нападає, маскуючись під друга та союзника (як це було, до речі, і в «Казці про бочку», і в багатьох інших памфлетах); Гуллівер на початку — звичайний сучасний мандрівник, з усіма поняттями та забобонами і, довіряючись Гул ліверу, радіючи його протокольній точності, вживаючись у відкритий ним неймовірний світ, читач йде слідом за Світом і в кінці книги разом з Гуллівером впізнає себе у самій гидкій з відкритих ним істот» [59; 211].

На лаконічність, розсудливість оповіді, сухість тону, протокольний виклад і разом з тим — підкреслену відмову від емоційності та психологічного проникнення у вчинки героя як основні риси стилістики роману вказує О. Дейч: «Все викладене претендує на математичну визначеність та точність. Такий спосіб оповіді спрямовано на те, щоб навіяти читачеві віру в правдивість усього баченого, почутого й пережитого Гул лівером» [28; 51]. З цією метою оповідь насичена точними географічним даними, датами, вимірами. В. Муравйов слушно зауважує, що «в цьому сенсі не існує нічого подібного у белетристиці всіх часів та народів» [60; 50].

Так читач разом з героєм твору потрапляє в географічні точки, які можна відшукати на карті:" Три роки я чекав, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда, господаря «Антилопи», вирушити з ним до південних морів. Ми виплили з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалися в сприятливих умовах", а потім корабель розбився об скелю. Лемюель доплив до мілини, пройшов «щось із милю» і, досягнувши берега, ліг на низькорослу м’яку траву «й заснув таким міцним сном, яким не спав ніколи в житті». Так починається казка, і її початок, як зауважує В. Муравйов, є «строго вмотивованим» [60; 51].

Наступний епізод, як помітив ще Вальтер Скотт, Свіфт запозичив у давньогрецького автора Філострата, з міфологічного життєпису Геркулеса. Геркулес міцно заснув, його знайшли пігмеї, зібрали проти нього всі свої сили. Одна фаланга напала на ліву руку, проти правої, більш сильної, спрямовано дві фаланги. Лучник й пращники, вражені велетенськими розмірами його бедер, осадили ноги Геркулеса. Вони підпалили його волосся, стали кидати серпи в його очі, а щоб він не міг дихати, затнули йому ніс та ніздрі. Проте пігмеї лише розбудили велетня. Коли він проснувся, сміючись згріб їх у лев’ячу шкіру й поніс до Еврисфея [60; 51]. Подібно до того як Геркулес потрапив до пігмеїв, гул лівер потрапляє до ліліпутів, які зв’язали його тонкими шворками. Гуллівер на відміну від Геркулеса, не згрібає ліліпутів і не звільняється. Він абсолютно даремно думає, що може справитися з маленькими чоловічками — «шести дюймів на зріст». Кілька сотень ліліпутів трьома залпами з гармат дали зрозуміти велетню, хто є господарем становища.

Слово «ліліпут» штучно створене Свіфтом. Воно складається з англійського маленький та латинського зіпсований. Отже, ліліпут — маленька людина з вадами великої. Гуллівер — велика, нормальна, розумна людина контрастує з маленькими чоловічками. Проте, гіпербола у Свіфта позбавлена примхливої грайливості Рабле і підкоряється законам арифметики. У «Мандрах Гуллівера» все точно розраховано: Гуллівер у 12 раз більший за ліліпутів і відповідно у 12 раз менший за велетнів [63; 26].

Таку пропорційність Ю. Кагарлицький вважає не випадковою: «Співвідношення один до дванадцяти робить можливим той тип спілкування між Гуллівером та ліліпутами, Гуллівером та велетнями, котрий потрібний автору, воно, так би мовити, слугує для реалістичної переконаності. Гуллівер, який в дванадцять раз більший за ліліпутів, набагато сильніший за них, але при цьому він здатен ще їх розуміти. Та водночас дванадцять це не просто число на одиницю більше, ніж одинадцять. Дванадцять більше одинадцяти не на одиницю, а на «прядок», висловлюючись мовою математиків: дюжина — число іншого порядку. Гаргантюа та Пантагрюель міняються в розмірах, підкоряючись логіці особистих ситуацій. Вони збільшуються або зменшуються залежно від того, потрібно їм проїхатися на кобилі величиною з десять слонів чи сісти за стіл з приятелями — людьми звичайного зросту. Гуллівер міняється, підкоряючись аналітичній думці автора. Він у дванадцять разів більший за ліліпутів, тому що в моральному відношенні вищий за них і у стільки ж разів з тої ж причини менший за велетнів [44; 68−69]. У Рабле і Свіфта один метод, хоч у різних модифікаціях, — реалістичний гротеск.

Гротеск у ХУІІІ ст. закріплюється як основний метод фантастики. Гротеск — тип художньої образності, вид художнього типізації, тип художньої умовності), заснований на парадоксі., шаржуванні, карикатурному перебільшенні., при якому надмірно деформуються реальні співвідношення предметів і явищ об'єктивного світу і химерно поєднуються контрастні елементи — прекрасне і потворне, трагічне і комічне, реальне і ірреальне. Зіставляючи стилі творчості Рабле, з однієї сторони, і Вольтера, Дідро, Свіфта — з іншої, М. Бахтін, пояснює риси їх схожості спільним завданням, яку виконує у них гротеск: «У всіх явищах — при всіх відмінностях в їх характері та напрямках — карнавально-гротескна форма має спільні функції: освячує вільність вимислу, дозволяє поєднувати різнорідне та зближувати далеке, допомагає визволенню від пануючої точки зору на світ, від усякої умовності, від ходячих істин, від усього звичайного, звиклого, загальноприйнятого, дозволяє подивитися на світ по-новому, відчути відносність всього існуючого та можливість зовсім відмінного світопорядку» [7; 42].

При всій незвичайності та фантастичності зображуваного, розповідь про пригоди Гуллівера в Ліліпутії нагадує «мемуари про придворну службу в більшій мірі, ніж «авантюрно-гротескну небилицю» [60; 55]. Опис ліліпутського двору і політичних подій, що відбуваються в цій фантастичній країні, нагадує англійську історію останніх 50−60 років, являючи собою зовсім не сатиричну алегорію, а сатиричну паралель.

Гулліверівський опис казкової країни ліліпутів складається з самих звичайних для читача дрібниць. Ліліпути живуть як звичайні люди, тобто як європейці. Ліліпутія виглядає своєрідним ляльковим відбитком Англії. Тут певна літературна традиція. М. Нерсесова зауважує: «Театральні підмостки — постійний образ в сатирі Свіфта (як й у інших просвітників). Зіставлення життя і театру було ще з часів Шекспіра загальною тенденцією англійської літератури. Про життя, як виставу маріонеток, Свіфт говорить у віршах „Лялькова вистава“ та „Стрефон і Хлоя“. В останньому з них Свіфт розвиває улюблену думку, що лиш одяг складає відмінності між людьми» [63; 28].

Імператор Ліліпутії відрізняється від інших маленькою деталлю — ростом: «Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це повинно викликати в глядача особливу пошану до нього», — з іронією зауважує Гуллівер. У цьому реченні слово глядач створює ілюзію театрального лялькового видовища, а деякі риси характеру правителя нагадують короля Георга І. Лише з обережності Свіфт не наважився надати ліліпутському монархові портретної схожості з низькорослим Георгом І. Водночас тут переважає художнє узагальнення. У портретному зображенні імператора впадають у вічі деякі риси: верескливий, але «ясний і виразний» голос, скупість, підступність. Імператор потрапляє в смішні ситуації, намагаючись оточити себе підлабузниками. «Велич» помазаника божого підтримується чиновниками, придворною челяддю. Ось як називає себе імператор: «Краса і жах всесвіту… володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських, який ногами центру землі сягає, а головою сягає до сонця». Комічний ефект досягнуто за допомогою іронії та сарказму, які є перехідним формами між гумором та сатирою.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой