Прикордонні території України та Росії, що об'єдналися в рамки єврорегіонів "Слобожанщина" та "Ярославна"

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ I. Теоретичні засади транскордонного співробітництва

1.1 Сутнісні характеристики транскордонного співробітництва

1.2 Правові аспекти транскордонного співробітництва в Україні

Висновки до розділу I

РОЗДІЛ II. Розвиток транскордонного співробітництва між Україною та Росією, роль єврорегіонів

2.1 Чинники розвитку співробітництва у прикордонних регіонах України та Росії

2.2 Аналіз та особливості організації єврорегіонів України та Росії

2.2.1 Особливості формування та розвитку єврорегіону «Слобожанщина»

2.2.2 Характеристика діяльності єврорегіону «Ярославна»

Висновки до розділу II

РОЗДІЛ III. Шляхи вдосконалення єврорегіональної співпраці України та Росії

Висновки до розділу III

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

В умовах розвитку глобалізаційних та інтеграційних процесів виникла необхідність включення регіону в активну міжнародну діяльність. Процеси розширення Європейського Союзу, різні ступені участі у них України, утворення нових союзів, розвиток програм щонайширшого спрямування, зумовили необхідність пошуку нових шляхів реформування економічних зв’язків областей та залучення до господарських процесів у регіонах нових потенційних інвесторів та надання сприяння вже працюючим підприємствам.

Транскордонне співробітництво активізувалося після розпаду Радянського Союзу. У незалежній Україні 17 адміністративних областей стали прикордонними. Вздовж периметра державного кордону були створені єврорегіони, вільні економічні зони, які формують стратегію по співпраці з Росією, Білоруссю, країнами Центральної та Південно-Східної Європи. В останні роки транскордонному співробітництву України із сусідніми державами надається багато уваги, що підтверджується як на найвищому державному рівні, так і на регіональному. Про це свідчить не тільки практика уже діючих єврорегіонів, а й прийнята законодавча база, матеріали конференцій, форумів тощо.

Актуальність теми. Україна — це держава, дві треті областей якої є прикордонними, і це дає нашій країні значний потенціал для розвитку транскордонного співробітництва і зокрема, єврорегіонів, що, в свою чергу, підтверджує актуальність проблеми.

Об'єкт дослідження. Прикордонні території України та Росії, що об'єдналися в рамки єврорегіонів «Слобожанщина» та «Ярославна».

Предмет дослідження. Співробітництво України та Російської Федерації у прикордонних територіях та спільно створених єврорегіонах.

Мета дослідження. Аналіз транскордонного співробітництва України та Росії в рамках євроргіонів «Слобожанщина» та «Ярославна».

Відповідно до поставленої мети визначено наступні завдання:

— установити, що таке транскордонне співробітництво, визначити та проаналізувати розвиток транскордонного співробітництва між Україною та Російською Федерацією;

— охарактеризувати основні чинники транскордонного співробітництва в прикордонних регіонах; дати характеристику діяльності єврорегіонів «Слобожанщина» та «Ярославна»;

— проаналізувати напрямки активізації транскордонного півробітництва України та Росії.

Хронологічні рамки. Робота охоплює період активізації транскордонного співробітництва між Україною та Росією починаючи з 1994 року до 2010 року.

Територіальні рамки. Прикордонні території України та Росії, зокрема Харківську та Сумську області України та Белгородську та Курську області Російської Федерації.

Практичне значення роботи. Роботу можна використовувати під час практичних та лекційних занять, зокрема з предметів, що вивчабть регіональний розвиток країн: «Регіональний аналіз словянських країн», «Політика країн регіону».

Методи дослідження. У роботі було використано порівняльний та системний методи дослідження. За допомогою порівняльного методи було дослідженно теоретичне поняття транскордонного співробітництва та його значення для розвитку українських прикордонних зон. Також було системно проаналізовано спільні україно-російські транскордонні регіони.

Структура дослідження. Робота складається із трьох розділів, вступу, висновків, та списку використаної літератури. У першому розділі розглядаються теоритичні засади транскордонного співробітництва, та правові аспекти даного співробітництва в Україні. У другому розділі охарактеризовані чинники формування єврорегіонів у прикордонних зонах та діяльність єврорегіонів «Ярославна» та «Слобожанщина». У третьому розділі описується шляхи вдосконалення транскордонної співпраці України та Росії.

Аналіз використаної літератури. У даній роботі було використано різну літературу, зокрема офіційні документи, періодичні видання такі як «Регіональна економіка», «Економічний часопис» та інші, а також інформаційно — довідкову літературу та інтернет ресурси. Варто зазначити, що проблеми транскордонного співробітництва аналізуються в багатьох наукових працях, зокрема в таких авторів як: З. Петренко, О. Стельмаха, П. Бєленького, М. Долішнього, М. Лендьєл, Н. Луцишина, Ю. Макогона, С. Максименко, М. Максимюка, Є. Кіш та інших.

Розділ I. Теоретичні засади транскордонного співробітництва

1.1 Сутнісні характеристики транскордонного співробітництва

Розширення глобалізаційних процесів у XX ст. підвищило значення транскордонного співробітництва регіонів. Міжрегіональне та транскордонне співробітництво має вигляд розроблених, проте спільних програм економічної, культурної та гуманітарної взаємодії. Це співробітництво спрямоване на координацію взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності того чи іншого регіону. Така діяльність передбачає прискорення соціально-економічного розвитку транскордонних регіонів та країни в цілому. Метою транскордонного співробітництва є усунення негативних наслідків прикордонного розміщення територій, тобто їх віддаленості від головних економічних центрів країни і одночасно використання тих можливостей, які відкриваються у зв’язку із близькістю території сусідньої країни. Така співпраця є істотним чинником поліпшення міждержавних відносин, виникнення стосунків порозуміння, а також, що не є менш важливим, налагодження більш чітких та поставлених у відповідні рамки та строки економічних відносин. Транскордонне співробітництво в умовах розвитку інтеграційних процесів має властивість прискорювати процеси вирівнювання якості життя населення прикордонних територій, сприяти досягненню вільного переміщення товарів, капіталів і людей через кордон. Воно забезпечує мобілізацію місцевих ресурсів та підвищення ефективності їх використання, робить можливим об'єднання зусиль для вирішення спільних проблем у транскордонному регіоні. Якщо ж прослідкувати історію появи поняття про транскордонне співробітництво, то першою цей термін ввела Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними громадами або владою, підписана у Мадриді 21 травня 1980 року [12;с. 345].

У зазначеній Конвенції транскордонне співробітництво визначається як «…будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, що знаходяться під юрисдикцією двох або декількох договірних сторін, а також укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей» [12; с. 345].

Першим транскордонним утворенням є єврорегіон «Регіо-Базелієнсіс». Його створено ще у 1963 році на прикордонних територіях Німеччини (Баден), Франції (Ельзац) та Швейцарії (район Базеля). На сьогодні цей єврорегіон розширив свої кордони до Страсбурга, Карлсруе та Південного Пфальца. Загальна кількість населення в регіоні складає близько 4,6 млн. чол. Слід зазначити, що співробітництво у цьому регіоні є прикладом використання транскордонного співробітництва з країною, що не є членом ЄС, тобто Швейцарією. Таке співробітництво охоплює різні сфери. У галузі економіки зусилля партнерів спрямовані на постійний моніторинг перспектив регіонального економічного розвитку; у галузі транспорту — на безпосереднє сприяння розвитку спільного транспортного потенціалу. З цією метою створено транспортний центр у регіоні Базель-Мюлуз-Фрайберг, розроблено проекти будівництва залізниці до європейського аеропорту «Базель-Мюлуз-Фрайберг».

Позитивний досвід функціонування єврорегіону «Регіо-Базеліенеіс» спонукав до створення подібних транскордонних регіональних об'єднань по усій Західній (понад 50), а за останніх 10 років і майже по всій Центральній та Східній Європі. Найяскравішим прикладом у Західній Європі є кордон Німеччини, а серед країн Центральної та Східної Європи зразком служить досвід Польщі, яка також з усіма сусідами створила єврорегіони.

Німецькі землі беруть участь у діяльності єврорегіонів з адміністративно-територіальними комплексами Данії, Нідерландів, Бельгії, Франції, Швейцарії, Австрії, Чехії, Польщі. Там діють такі єврорегіони: «Емс-Доларт», «Гронау», «Рейн-Вааль», «Рейн-Маас-Норд», «Маас-Рейн», «ПАМІНА», «Середній/Північний Верхній Рейн», «Верхній Рейн-Бодензее», «Арж Альп», «Рейн-Вестфалія». Останній особливо цікавий своїми основними принципами функціонування, які можуть слугувати прикладом розвитку єврорегіонів.

Окремо в плані розвитку прикордонного співробітництва слід виділити досвід Росії, яка в основному межує з країнами, котрі вийшли з колишнього суцільного господарського комплексу і просто приречені на співпрацю з нею загалом і з окремими її регіонами зокрема. Більшість країн, з якими межує Росія, менше розвинені від неї або мають приблизно подібний рівень розвитку. Це не могло не відбитися на характері прикордонного співробітництва, яке в основному має вигляд спроб відновлення порушених зв’язків між підприємствами та організаціями сусідніх регіонів.

З розвиненішими країнами Росія межує лише на північному заході та з Японією на Далекому Сході. Найбільші шанси щодо залучення до системи багатостороннього транскордонного співробітництва Росії мають області зі спільними кордонами з країнами Центральної та Східної Європи, а також вже втягнуті у процес багатостороннього співробітництва в рамках Ради Держав Балтійського моря та Ради Баренцового Євро-Арктичного регіону.

Протягом значного періоду в Україні вживався термін «прикордонне» співробітництво і лише в останні 10 років став вживатися термін «транскордонне».

За своєю суттю співпрацю сусідніх територій визначають обидва терміни. Перший термін є більш звичним в Україні, він використовувався в умовах, коли кордон був достатньо закритий для широкого обміну. Не було мови також про створення транскордонних об'єднань (єврорегіонів) та реалізації проектів для вирішення спільних проблем суміжних територій. Об'єктами досліджень були прикордонні території кожної з суміжних держав зокрема, і не розглядалися спільні проблеми. Термін «прикордонне співробітництво» почав вживатися у 70-х роках минулого століття для означення культурних відносин та політичних акцій між сусідніми регіонами по обидві сторони кордону [6; с. 295]. Проте, на даний час, взаємні відносини прикордонних територій відбуваються в значно більшій кількості сфер. Тобто категорія «транскордонне» більше відповідає суті того, що відбувається на прикордонних територіях. На сьогодні управління у сфері транскордонного співробітництва в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерства регіонального розвитку та будівництва, економіки, закордонних справ України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, відповідно до їх компетенції. Проте, управління транскордонним співробітництвом, в основному, полягає у його координації.

Виділяють два типи транскордонних регіонів: функціональний та територіальний. Перший тип існує на базі трудових, коопераційних та інших локальних зв’язків між господарюючими суб'єктами або поселеннями двох і більше країн, що перебувають у безпосередній близькості один від одного і розділеними кордоном [33; с. 31]. До даного типу відноситься співпраця міст-побратимів та співробітництво підприємств в регіонах-партнерах. Також до функціональному типу відносяться т. зв. «Робочі спільноти» (working communities) і регіональні ради (Regionalrat). Початок робочим спільнотам було покладено в 1972р. освітою спільноти ARGE-ALP, включав альпійські регіони Австрії, Німеччини, Італії, Швейцарії. Як правило, робочі спільноти являють собою досить широку форму міжрегіонального співробітництва і складаються з п’яти і більше регіонів. Перехідною формою від функціонального до територіального типу вважається регіональний рада, до якої включаються політики з партнерських регіонів для вирішення конкретних завдань в рамках робочих груп [39; с. 67].

Сучасні єврорегіони утворюються, в основному на базі власного регіонального потенціалу, а саме регіональної території, суспільного капіталу, інституційної системи та власного культурного надбання.

Умовно в сучасній Європі можна виділити три пояси єврорегіонів: 11

1) вздовж т. зв. «Блакитного банани» — найбільш промислово розвиненого ареалу ЄС, що простягнувся від Північного до Середземного моря уздовж кордонів між країнами Бенілюксу, Німеччиною, Францією, Швейцарією і Італією;

2) уздовж кордонів між історично ядром ЄС та колишніми соціалістичними країнами — між «старими» і «новими» членами ЄС від Балтійського моря до Адріатики, вздовж кордонів між Німеччиною, Австрією та Італією, з одного боку, та Польщею, Чеською республікою, Словаччиною, Угорщиною і Словенією, з іншого;

3) уздовж колишніх західних кордонів СРСР, від Балтійського до Чорного моря, включаючи межі між Польщею, Литвою, Білоруссю, Україною, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.

Назва «єврорегіон» одночасно означає європейський регіон, розташований на межі двох або декількох сусідніх держав і організацію, яка створена для координації співробітництва сторін єврорегіонального договору на цій території і затверджена Євросоюзом. Перша частина виразу «євро» відноситься до просторового розташування та інтеграційних процесів які відбуваються у Європі, а друга частина «регіон» вказує на територію, яка наділена певними ознаками. Термін єврорегіон виводиться з найстаршої ініціативи транскордонного співробітництва «Єврорегіон», яку було створено у 1958 році [24; с. 22].

Головні риси, що характеризують єврорегіон:

— географічна — єврорегіон є територією, яка має конкретне географічне положення;

— політична — частини цієї території знаходяться під юрисдикцією суверенних держав, які мають спільний кордон;

— адміністративна — єврорегіон утворюють прикордонні регіони держав, що мають спільний кордон;

— функціональна — єврорегіон є формою транскордонного співробітництва.

Єврорегіон — це форма транскордонного співробітництва між регіональними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, яка спрямована на координацію їх взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності до національних законодавств і норм міжнародного права для вирішення спільних проблем і в інтересах людей, що населяють його територію по обидві боки державного кордону [24; с. 25].

Основні завдання єврорегіонів:

— обмін досвідом і інформацією;

— вирівнювання і постійне покращення життєвих умов;

— підтримка регіонального розвитку;

— обмін досвідом і інформацією у сфері ринку зайнятості;

— розвиток економіки, торгівлі і туризму;

— розвиток інфраструктури, особливо технічної;

— покращення прикордонного руху;

— охорона і покращення стану навколишнього середовища;

— співробітництво в запобіганні і подоланні стихійних лих і катастроф;

— співробітництво у сфері територіального планування;

— співробітництво в області гуманітарної і соціальної діяльності, у сфері освіти, спорту, і охорони здоров’я;

— культурний обмін і турбота про культурне надбання [37; с. 13].

До документів, які становлять міжнародну законодавчу базу для транскордонного співробітництва і єврорегіонів належать договори, укладені міжнародними організаціями, а особливо Радою Європи, чи Асоціацією Європейських Прикордонних Регіонів. До них належать:

— Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (Мадридська Конвенція), яку було підписано 21 травня 1980 року, а також Додатковий протокол до Конвенції [13; с. 513];

— Європейська Хартія Прикордонних і Транскордонних Регіонів, яку було підписано у 1981 році;

— Європейська Хартія Місцевого Самоврядування, яку було підписано у 1985 році;

— Європейська хартія регіонального самоврядування, яку було прийнято у 1997 році [38; с. 31].

Розвиток транскордонного співробітництва в Україні було започатковано у 90-х роках минулого століття. Так, за період з 1993 року на кордонах України та нових держав-членів Євросоюзу було створено сім єврорегіонів, до участі у яких залучено дев’ять областей України та адміністративно-територіальні одиниці п’яти прикордонних іноземних держав.

— «Карпатський єврорегіон» (Україна, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія) створений у 1993 році;

— «Буг» (Україна, Польща, Білорусь) створений у 1995 році;

— «Нижній Дунай» (Україна, Молдова, Румунія) створений у 1998 році;

— «Верхній Прут» (Україна, Молдова, Румунія) створений у 2000 році;

— «Дніпро» (Україна, Росія, Білорусь) створений у 2003 році;

— «Слобожанщина» (Україна, Росія) створений у 2003 році;

— «Ярославна» (Україна, Росія) створений у 2007 році [6; с. 295].

Територія України, що входить до складу єврорегіонів, становить третину від її загальної площі, на ній проживає 31,5% від населення нашої країни.

Розроблено Програму розвитку транскордонного співробітництва на 2008 — 2010 рр., де зазначено такі заходи:

1. Розроблення відповідно до компетенції органами виконавчої влади нормативно-правових актів з метою удосконалення порядку створення перед пунктами пропуску через державний кордон та функціонування відповідно до стандартів ЄС зон сервісного обслуговування осіб і транспортних засобів.

2. Розбудова відповідно до компетенції органами виконавчої влади інфраструктури пунктів пропуску через державний кордон, приведення систем їх функціонування у відповідність із стандартами ЄС з метою створення належних умов для переміщення через державний кордон осіб, товарів і транспортних засобів [55].

3. Створення та забезпечення функціонування українських ділянок транскордонних біосферних резерватів, водно-болотних угідь міжнародного значення, об'єктів всесвітньої природної спадщини

4. Створення автоматизованих пунктів вимірювання показників якості поверхневих вод на транскордонних водних об'єктах.

5. Забезпечення оснащення підрозділів аналітичного контролю державних управлінь екології та природних ресурсів у прикордонних областях транспортними і плавзасобами, а також сучасними засобами вимірювальної техніки для визначення вмісту розчиненого кисню, металів, нафтопродуктів та інших показників з метою проведення моніторингу екологічного стану транскордонних водних об'єктів.

6. Розроблення спільного українсько-угорського проекту містобудівного розвитку транскордонного регіону.

7. Розроблення спільного українсько-польського проекту містобудівного розвитку транскордонного регіону [55].

Отже, варто зазначити, сьогодні поняття «Єврорегіон» та «Транскордонне співробітництво» використовують все частіше. Практика створення єврорегіонів свідчить, що це ще один аспект розвитку прикордонних територій, та механізм регулювання економічного та соціального розвитку віддалених від центру регіонів. Також одним із пріоритетних напрямків співпраці у межах єврорегіонів є залучення інвестицій та розбудова прикордонних територій. Варто також зазначити, що співпраця в такому контексті дає поштовх для розвитку на даних територія якісно нового та ефективного механізму у сфері економічної співпраці.

1.2 Правові аспекти транскордонного співробітництва в Україні

Створення єврорегіонів є однією з форм транскордонного співробітництва адміністративно-територіальних одиниць сусідніх держав відповідно до двосторонніх або багатосторонніх угод для розв’язання спільних проблем або вирішення тотожних завдань за узгодженими механізмами. Власне тому, відповідну увагу необхідно приділити правовій базі, що безпосередньо регулює дані міждержавні відносини. Згідно Закону України «Про транскордонне співробітництво» транскордонне співробітництво визначається як — спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством [56].

Єврорегіон, в свою чергу це — організаційна форма співробітництва адміністративно — територіальних одиниць європейських держав, що здійснюється відповідно до дво — або багатосторонніх угод про транскордонне співробітництво [56].

Метою транскордонного співробітництва є розвиток соціально-економічних, науково-технічних, екологічних, ультурних та інших зв’язків між суб'єктами та учасниками транскордонного співробітництва на основі таких принципів:

— повага до державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів держав;

— урахування під час укладення угод про транскордонне співробітництво повноважен суб'єктів та прав учасників транскордонного співробітництва;

— узгоджене усунення політичних, економічних, правових, адміністративних, а інших перешкод для взаємної співпраці.

Юридичні норми більшості європейських держав не містять законодавчих актів, що стосуються транскордонного співробітництва. Однак такі правила передбачені багатосторонніми міжнародними конвенціями, міждержавними договорами, а також деклараціями регіональних влад про встановлення єдиних правил, що стосуються транскордонного співробітництва. 21 травня 1980 була прийнята Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (Мадридська конвенція). Вона є основним документом Ради Європи з міжнародного співробітництва на регіональному та місцевому рівнях [13; c. 519].

Це правовий європейський акт, який стверджує формально-правові рамки та форми участі місцевих рад у міжнародних зв’язках. Згідно Мадридської конвенції, під транскордонним співробітництвом слід розуміти «будь-які узгоджені дії, спрямовані на посилення та заохочення відносин між сусідніми територіальними общинами або владою, які знаходяться під юрисдикцією двох і більше Договірних Сторін [13; c. 520].

Участь прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві ґрунтується на правових та інституційних засадах, що спроможні забезпечити прикордонним регіональним і місцевим органам влади відповідний перелік повноважень щодо налагодження безпосередніх відносин. Зазначене зумовлює існування чітко визначеної регіональної політики держави, яка має визначати базові принципи взаємовідносин між державою та її регіонами, магістральні напрями регіонального розвитку, встановлювати загальні правові рамки, завдяки яким регіональні органи влади знаходили шляхи для забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку. Це просто необхідно для нормальної функціалізації того чи іншого єврорегіону, адже єврорегіон — це перш за все організація двох чи більше прикордонних територій, які ухвалюють між собою низку відповідних договорів та зобов’язань. Власне тому правова база, що регулюватиме та надаватиме законні рамки даній співпраці повинна бути чітко сформованою. Істотну допомогу в розвитку прикордонного співробітництва надають європейські організації. Ключове місце серед них займає Рада Європи. Уже в 50-х роках вона ініціювала роботу з розвитку прикордонних регіонів. Рада Європи здійснює співфінансування деяких проектів, реалізованих у рамках єврорегіонів. Особлива увага приділяється екологічним програмам (більше 50% виділених коштів витрачається на охорону навколишнього середовища). Другою за розміром статтею витрат є підготовка кадрів для здійснення економічного співробітництва. У цілому, в бюджеті Ради Європи на таке співробітництво передбачається щорічно 100 млн. євро.

Правові засади розвитку єврорегіонів закладено Європейською конвенцією про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 року (Україна приєдналася до Конвенції у 1993 році), Європейською хартією місцевого самоврядування (ратифіковано Верховною Радою України у 1997 році) [41; c. 108] Розвиток єврорегіонів на території України здійснюється відповідно до вимог актів законодавства, зокрема Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», «Про зовнішньоекономічну діяльність», Указу Президента України «Про Концепцію державної регіональної політики» та Угоди про партнерство і співробітництво між Європейськими співтовариствами, їхніми державами-членами та Україною, інших міжнародних договорів України. Закон України «Про транскордонне співробітництво», який визначає мету та принципи державної політики у сфері транскордонного співробітництва, повноваження суб'єктів, принципи, форми державної підтримки транскордонного співробітництва та його фінансове забезпечення був ухвалений 24 червня 2004 року. Також постановою Кабінету Міністрів України № 1819 від 27 грудня 2006 року затверджено «Державну програму розвитку транскордонного співробітництва на 2007−2010 рр.» [55].

Загальну координацію транскордонного співробітництва та контроль за додержанням законодавства з питань транскордонного співробітництва здійснює спеціально уповноважени центральний орган виконавчої влад з питань економічної політики за участю Міністерства закордонних справ України та центрального органу виконавчої влади з питань регіонального розвитку, відповідно до повноважень, визначених законодавством та міжнародними договорами України. Інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у координації та розвитку транскордонного співробітництва відповідно до їх компетенції. Основними напрямами співробітництва створених єврорегіонів є поєднання зусиль в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної та виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі зі злочинністю і нелегальною міграцією тощо.

Висновки до розділу: отже, варто зазначити, що сама ідея створення єврорегіонів та розвитку транскордонного співробітництва є надзвичайнр вдалою та такою, що принесе якісні та позитивні результати, адже основною метою діяльності таких утворень є усунення негативних наслідків прикордонного розміщення територій, тобто їх віддаленості від головних економічних центрів країни і одночасно використання тих можливостей, які відкриваються у зв’язку із близькістю території сусідньої країни. Це дає змогу залучати інвестиції та розвивати економіку окремо виділеного району та ефективно впливати на процеси розвитку місцевого самоврядування. Досвід країн Центрально — Східної Європи показує, що подібне співробітництво сприяє розвитку країни в цілому.

Як зазначалося вище, участь прикордонних регіонів у транскордонному співробітництві ґрунтується на правових та інституційних засадах, що спроможні забезпечити прикордонним регіональним і місцевим органам влади відповідний перелік повноважень щодо налагодження безпосередніх відносин, проте нормативно — правова база, що регулює двосторонні та багатосторонні процеси міжрегіонального співробітництва на сьогодні в Україні не до кінця розроблена, а наявні закони та постанови потребують доопрацювань, але досвід отриманий Україною у такому виді міжнародної співпраці є однозначно позитивним і вже незабаром принесе якісні результати.

РОЗДІЛ II. Розвиток транскордонного співробітництва між Україною та Росією, роль євро регіонів

2.1 Чинники розвитку транскордонного співробітництва у прикордонних регіонах України та Росії

Основні напрями українсько-російського міжрегіонального співробітництва визначені Державною програмою розвитку транскордонного співробітництва на 2007--2010 роки, Програмою міжрегіонального і прикордонного співробітництва між Україною і Російською Федерацією до 2010 року та заходами до цих програм.

Прикордонне співробітництво отримало найбільший розвиток на східних кордонах України. У 1994 р. була створена Рада керівників прикордонних областей Російської Федерації та України (протяжність спільного кордону 3,2 тис. км.). Сторони прийняли зобов’язання сприяти розвитку економічного і культурного співробітництва між областями Російської Федерації (Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовською областями та Краснодарським краєм) та України (Донецької, Запорізької, Луганської, Сумської, Харківської та Чернігівською областями) [21; c. 79]. Відповідно до чинного законодавства Сторони зобов’язалися вживати заходів щодо усунення перешкод для переміщення між прикордонними областями товарів та послуг, вироблених за рахунок місцевих ресурсів у межах прикордонних областей та призначених для споживання на території цих областей. Органи виконавчої влади прикордонних областей зобов’язалися створювати сприятливі умови для взаємних інвестицій та нормального функціонування вже діючих, що створюються на територіях цих областей, підприємств і організацій, що є власністю іншої Сторони, її громадян і юридичних осіб. Особлива увага в приділялася здійсненню скоординованих структурних перетворень економіки прикордонних областей на основі створення міжрегіональних акціонерних компаній, фінансово-промислових груп і спільних підприємств. Розрахунки за поставки продукції між підприємствами прикордонних областей планувалося здійснювати за договірними цінами, за винятком розрахунків за поставки окремих видів товарів з встановленими нормативними цінами. Варто зауважити, що одними із найважливіших чинників, що сприяли розвитку транскордонного співробітництва, зокрема між Росією та Україною, була політична та економічна співпраця. Віддаленість регіонів від центру та їх периферійність зумовлює нерівномірний розвиток території держави загалом, власне тому практика створення єврорегіонів дозволяє району тому чи іншому приймати вагомі політичні рішення, що стосуються його розвитку, а також залучати інвестиції та виводити свої компанії та їх продукцію на новий рівень [21; c. 81]

Загальновідомим є той факт, що для всіх країн світу характерним є нерівномірність їх розвитку — коли одні країни відзначаються високим рівнем розвитку, то інші, навпаки, низьким. Важливим є й те, що нерівномірність розвитку притаманна й частинам території чи регіонам всередині країн. Причому територіальні не рівномірності у соціально-економічному розвитку регіонів спостерігається майже в усіх країнах незалежно від їхніх розмірів, економічного потенціалу, державного устрою і політичної системи, що суттєво впливає на економіку, соціальний і політичний клімат як в державі, так і в усьому світі. Сьогодні регіональна політика існує в усіх країнах світу і являє собою специфічну діяльність держави із забезпечення найбільш сприятливих умов соціально-економічного функціонування і розвитку окремих територій, враховуючи їх самобутність, соціокультурні, етноісторичні, генетичні корені та специфіку типу господарювання. Поряд з реалізацією національної регіональної політики окремо кожною державою в Європі в сучасних умовах сформувалася та реалізується регіональна політика Європейського Союзу. Для України важливим є вивчення зарубіжного досвіду регіональної політики, запозичення найбільш прийнятних у наших умовах її надбань з метою використання деяких принципів регіональної політики та практичних заходів її здійснення в Україні. Причому, важливо не лише запозичити закономірності та певні правила, а зуміти трансформувати їх згідно із специфікою суспільно-економічного розвитку держави. Питання регіоналізму в Україні постало із набуттям незалежності, і було обумовлене суттєвими відмінностями у соціально-економічному житті регіонів країни. Об'єктивними передумовами регіональної політики виступають структурна неоднорідність простору країни в природно-географічному, ресурсному, економічному, соціальному, етнічному і політичному аспектах. Подібна неоднорідність змушує будь-який захід здійснювати з урахуванням інтересів і особливостей регіонів [7; c. 14−15].

Регіони в Україні, як правило, асоціюються з основними одиницями адміністративно-територіального поділу України — областями. За рівнем соціально-економічного розвитку виділяють п’ять груп областей: високого рівня (Запорізька, Дніпропетровська, Київська області), вище середнього рівня (Полтавська, Донецька, Харківська, Львівська, Луганська, Черкаська, Миколаївська області), середнього рівня (Одеська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська області), нижче середнього рівня (АР Крим, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Чернівецька області), відсталі від розвитку (Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Закарпатська області) [7; c. 16].

В сучасних умовах таке групування областей є актуальним, але воно може дещо відрізнятись від вищенаведеного, оскільки залежить від різних критеріїв на різних етапах розвитку областей і країни вцілому.

Досвід країн Європейського Союзу та інших країн світу свідчить, що регіональна політика — це тонкий інструмент, який потребує обережного застосування. Держава не може займатися благочинністю і брати на себе усі витрати, необхідні для розвитку регіонів. Але й регіони не можуть вирішувати всі свої проблеми самостійно. Увага приділяється саме пошуку оптимального співвідношення, розумного розподілу функцій між центром і регіонами [38; c. 28].

Важливим є те, що з 1 січня 2006 року вступив в дію Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів», згідно якого під цим процесом розуміється комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально-ефективне використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави вцілому.

Згідно Концепції Державної регіональної політики головною її метою є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів. В її основі передбачено поетапне зменшення диференціації рівнів розвитку регіонів, у тому числі й прикордонних, а також розвиток депресивних територій [41; c. 108].

Для того, щоб Державна регіональна політика вцілому була ефективною, кожен регіон окремо повинен здійснювати свою політику регіонального розвитку, причому таку, що є узгодженою і не суперечить вимогам національної регіональної політики. І навпаки, регіональна політика з боку держави повинно розроблятись з урахуванням територіальної специфіки. Не повинно бути протистояння між державою і регіоном, а повинна бути співпраця на предмет забезпечення реалізації узгодженої загальнонаціональної і регіональних моделей соціально-економічного розвитку. Оскільки, із набуттям Україною незалежності переважна більшість областей стали прикордонними, то доцільно розробляти політику регіонального розвитку скеровану на активізацію внутрішніх джерел економічного розвитку регіонів з урахуванням їх прикордонного статусу.

Концепція Державної регіональної політики передбачає розвиток транскордонного співробітництва як дієвого засобу зміцнення міждержавних відносин і вирішення регіональних проблем у контексті налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики і наближення національного законодавства з цих питаннях до норм і стандартів Європейського Союзу.

В сучасних європейських регіональних дослідженнях виділяють такі рівні регіональної прикордонної політики:

* відносини між органами центральної влади та регіонами;

* державне втручання у розвиток окремих територій з метою подолання суттєвих регіональних відмінностей в умовах життя та підприємництва;

* власна політика регіонів: соціальна, економічна, промислова, демографічна [39; c. 70−71].

Транскордонне співробітництво в сучасних політико-економічних умовах набуває все суттєвішого значення для розвитку більшості регіонів України. Основне його завдання є налагодження скоординованої співпраці, поглиблення та вдосконалення соціально-економічних, екологічних, культурних та етнічних з’вязків між прикордонними регіонами, котрі в свою чергу розглядаються як сфери особливої уваги в будь-якій державі, тому що проблеми, котрі виникають на території однієї країни, можуть мати всесоюзний резонанс по іншу сторону кордону.

Рівнями транскордонного співробітництва, що склалися на сьогоднішній час є наступні:

I — концептуальний, який полягає у встановленні співробітництва між прикордонними державами. Наприклад, Україна — Польща, Україна — Росія;

II — співробітництво в межах прикордонних регіонів, котрі формують з’вязки між двома і більше структурними одиницями. Наприклад, взаємодія між російськими та українськими областями, котрими підписані угоди про співробітництво та партнерство. Це достатньо ефективна форма, що передбачає не лише економічне та фінансове співробітництво, але і культурне, науково-технічне, обмін викладачами, студентами, створення різноманітних літніх шкіл, реалізацію спільних проектів, спрямованих на формування взаєморозуміння між населенням, що проживає у прикордонних регіонах;

III — біполярні транскордонні коридори в субрегіонах, котрі поєднують різні групи адміністративних районів. На основі підписаних угод про партнерство та співробітництво здійснюється співробітництво у фінансово-економічній, культурній, науково-технічній сферах;

IV — створення мережі партнерства між прикордонними містами, котрі встановлюють біполярні з’вязки. Наприклад, система партнерства між українськими та російськими містами;

V — розвиток комплексів щодо обслуговування прикордонних пунктів перетинів кордону з метою прискорення проходження через кордон людей та вантажів [39; c. 70].

За останні роки транскордонне співробітництво розвивалося за двома відмінними моделями: з одного боку — співробітництво з адміністративно-територіальними одиницями іноземних держав, а з іншого — співробітництво з прикордонними областями країн СНД.

На сьогодні транскордонне співробітництво розглядається у двох площинах — як інструмент розвитку прикордонних територій і як чинник реалізації євроінтеграційних прагнень України.

Згідно статті 5 Закону України «Про транскордонне співробітництво» (від 24 червня 2004 р.) транскордонне співробітництво може здійснюватися:

* в межах створеного єврорегіону;

* шляхом укладання угод про транскордонне співробітництво в окремих сферах

* шляхом встановлення та розвитку взаємовигідних контактів між суб'єктами транскордонного співробітництва [61].

Рекомендовані етапи розвитку транскордонного співробітництва: вивчення існуючих зв’язків між партнерами; визначення стратегії розвитку; розробка і забезпечення програм розвитку; моніторинг і оцінка [14; c. 114]

Упродовж останніх років Україна стала активним учасником європейських інтеграційних процесів, що не в останню чергу зумовлюється існуванням спільних кордонів із країнами які вже є членами Європейського Союзу. Перспективними напрямами для поглиблення транскордонної співпраці між Україною і країнами-сусідами, що входять до складу Європейського Союзу є такі: боротьба з організованою злочинністю, контрабандою товарів і людей; сприяння сталому економічному і соціальному розвиткові прикордонних територій; збільшення транзитних можливостей прикордонних територій; підтримка ініціатив у сфері науки, освіти, культури і спорту; гармонізація міжетнічних відносин на територіях єврорегіонів; розвиток туризму; захист довкілля та охорони здоров’я [25; c. 22].

Концепція розвитку прикордонних регіонів Європи розглядається крізь призму транскордонного співробітництва, і полягає в тому, щоб негативні риси периферійності перетворити на переваги. У цьому контексті місце транскордонного співробітництва в регіональному розвитку визначається його здатністю до мобілізації та ефективного використання існуючого потенціалу прикордонних регіонів і територій, а також до оптимального поєднання можливостей та ресурсів прикордонних регіонів і територій двох або більше країн, що межують, з метою розв’язання спільних проблем та вирішення завдань регіонального розвитку в межах транскордонних регіонів [20; c. 34].

Отже, транскордонне співробітництво є не лише способом розвитку контактів між прилеглими територіями сусідніх країн, але і формою та засобом пожвавлення значно ширших загальноєвропейських інтеграційних тенденцій. Основними сферами діяльності єврорегіонів є: економіка і зайнятість, транспорт і зв’язок, культура та освіта, туризм, охорона здоров’я та соціальна сфера, інфраструктура та захист навколишнього середовища. У будь-якому випадку не обходиться без облаштування спільного кордону і взаємодії в надзвичайних ситуаціях. Часто сторони вирішують завдання суто місцевого характеру: водопостачання, управління побутовими відходами, міграція населення та ін.

Фінансування діяльності єврорегіонів зацікавленими сторонами здійснюється в залежності від обумовлених в угодах умов, зазвичай на паритетній основі. Не виключається залучення коштів приватних інвесторів і міжнародних організацій.

Територіальна організація економіки транскордонного регіону є складовим елементом використання інтеграційних можливостей територій. Нарощення економічних взаємин у формі руху товарів та послуг, а також суспільних контактів становлять специфічний фактор організації взаємодії [20; c. 34].

Економічна незалежність регіонів України побудована не на закритості їх від світу, а на використанні співробітництва як внутрішньодержавного так і транскордонного задля налагодження стійких контактів. Реалізація територіями свого інтеграційного потенціалу дає можливість транскордонним регіонам залучатись та підтримувати сформовані контакти на національному рівні за допомогою виваженої регіональної політики.

Однією із форм транскордонної економічної співпраці являється кластерний вид ведення господарства та партнерських двосторонніх угод.

Кластери можна визначити як групи незалежних компаній та асоційованих інституцій, які співпрацюють між собою, географічно зосереджені у одному чи у сусідніх регіонах (навіть якщо кластер охоплює кілька країн), спеціалізуються у різних галузях, пов’язані спільними технологіями та навичками і взаємодоповнюють одна одну. Кластери неминуче асоціюються з мережами, що є формальними та неформальними організаціями, які спрощують обмін інформацією та технологіями, а також сприяють координації заходів та співробітництва між членами кластеру [12; c. 227].

Щоб перейти до визначення ролі єврорегіонів у діяльності транскордонних кластерів, необхідно означити наступне. Кластери мають позитивний вплив на інновації та конкурентоспроможність, формування навичок спільного підприємництва та зростання динаміки бізнесу.

Кластери розглядаються як важлива передумова для підвищення конкурентоспроможності, продуктивності та зростання підприємств (особливо малого та середнього бізнесу) шляхом забезпечення кращого доступу до здобуття навичок, загальних послуг, інфраструктури знань, спільного фінансування, маркетингу, розподілу ризиків у результаті здійснення організованих заходів та об`єднання у мережі фірм та організацій, що займаються розробкою державних стратегій [5; c. 296].

Транскордонні кластери охоплюють суміжні прикордонні території сусідніх держав, до складу яких входять інституції, розміщені по обидва боки кордону. Вони, у більшості випадків, повинні бути результатом регіональних стратегій розвитку транскордонного співробітництва. І якщо у країнах ЄС транскордонні кластери діють у досить уніфікованому законодавчому середовищі, то на кордонах України вони діють у, поки що, зовсім відмінному законодавчому полі. Незалежно від цього, співробітництво, що розвивається у прикордонних регіонах, дає підстави розробляти і втілювати транскордонну кластерну концепцію [12; c. 278].

За результатами дослідження у західних єврорегіонах, виявлено, що основний ефект від ТКС можна отримати від спільного використання підприємницьких, соціальних та інноваційних потенціалів. Основною конкурентною перевагою може стати інноваційний потенціал транскордонного регіону. Значний науковий потенціал у галузях регіональної спеціалізації дозволяє багатьом підприємствам створювати науково-технологічні новинки, тому регіони можуть брати участь у транскордонному співробітництві, пропонуючи конкретні продукти інтелектуальної праці. Однак для ефективного використання інновацій необхідно мати мережу інноваційно-інвестиційної інфраструктури, розвинутий сектор малого та середнього бізнесу, сприяння з боку територіальних органів влади. Тому об`єднання зусиль у сфері інноваційного розвитку створить передумови підвищення конкурентоспроможності прикордонних регіонів [12; c. 280].

Прикладом транскордонного кластера є будівельний кластер єврорегіону «Слобожанщина». Учасниками стали представники органів місцевої влади, підприємства і установи інфраструктури, суспільні організації, підприємницькі структури, будівельні організації, що займаються проектуванням, виробництвом будівельних матеріалів, будівництвом, наданням послуг в будівельному комплексі, технічною експлуатацією, реконструкцією і капітальним ремонтом об'єктів житлового, цивільного і промислового призначення Білгородської і Харківської областей [29; c. 228].

Основними завданнями будівельного кластеру є кооперація підприємств на будівельному ринку Білгородської і Харківської областей з метою зниження собівартості робіт і підвищення якості будівельної продукції; освоєння нового вигляду будівельної продукції, проектів, будівельних матеріалів і технологій, устаткування і засобів малої механізації, автоматизації і виробничих процесів, екологічна безпека виробництва; впровадження міжнародних стандартів системи менеджменту якості.

Крім цього, існує низка напрямків, вигідних для двосторонньої співпраці. Східні регіони мають значну щільність населення, що забезпечує високу місткість споживчого й фінансового ринків. Ця обставина сприяє ефективній комунікації населення з високими економічними результатами. У зв’язку з кризовим станом вугільної галузі постає потреба розробки і підтримки реалізації програми розвитку малого і середнього бізнесу. Є досвід давніх кооперативних зв’язків між підприємствами цих регіонів, що створює умови для розвитку довгострокових програм економічного співробітництва. Кооперація у науково-технічній та освітній сферах дозволить збагатити науково-технічний потенціал, робота над спільними науковими проектами в галузі металургії та енергетики дозволить вийти на новий рівень розвитку [29; c. 229].

Вагомими є перспективи інвестування в розвиток курортно-туристичної інфраструктури.

2.2 Аналіз та особливості організації єврорегіонів України та Росії

Формування єврорегіонів має сенс з огляду на низку причин. Поперше, єврорегіони збільшують можливість місцевих органів влади вирішувати проблеми швидко і раціонально, використовуючи свій потенціал, матеріальну і технічну допомогу партнерів по єврорегіону. По-друге, єврорегіон являє собою інноваційну структуру в галузі управління регіональним розвитком, більш ефективну, ніж існуюча. Він надає сприятливий грунт для створення і розвитку інноваційних структур (інкубатори, технопарки, технополіси). По-третє, єврорегіон, як структура, відмінна від держави, ефективніше залучає інвестиції. Це особливо актуально в російській соціально-економічної і політичної дійсності, коли залучення інвестицій позначено як пріоритетний напрям зовнішньоекономічної діяльності. По-четверте, економічний розвиток усього регіону має розпочатися з розвитку певних центрів або точок зростання, окремих регіонів, здатних самостійно отримувати інвестиції і раціонально їх використовувати. Єврорегіон побічно впливає на економіку прикордонних регіонів через демонстраційні і навчальні ефекти. Нарешті, єврорегіони як форма прикордонного співробітництва сприяють не тільки посиленню та поглибленню добросусідських відносин між державами, а й є своєрідним інструментом для інтеграції тієї чи іншої країни до європейських структур. Єврорегіони розглядаються як засіб врегулювання можливих територіальних розбіжностей, питань, пов’язаних зі становищем національних меншин, як поле для апробації сумісності правових систем та законодавства різних країн.

Тобто, досвід участі в єврорегіонах демонструє можливості більш оперативно вирішувати прикордонні проблеми на місцевому рівні, створювати гнучкі господарські структури (акціонерні товариства, консорціуми тощо) з залученням зовнішніх інвестицій для будівництва або розширення прикордонної та транспортної інфраструктури; налагоджувати прикордонну торгівлю, туризм; розширювати співробітництво в культурної, соціальної, природоохоронної та інших областях. У країнах Центральної та Східної Європи процес формування єврорегіонів відбувається дещо іншим способом: вони створюються «Згори». Їх ініціатори намагаються політичними і адміністративними заходами стимулювати виникнення мереж транскордонних взаємодій на регіональному та місцевому рівнях. Наприклад, дослідження кордону між Бєлгородської та Харківською областями показали, що на місцевому рівні взаємодії через кордон між Росією і Україною насправді невеликі.

2.2.1 Особливості формування та розвитку єврорегіону «Слобожанщина»

7 листопада 2004 року відбулась зустріч голови Харківської обласної державної адміністрації Є.П. Кушнарьова та голови Харківської обласної ради О.М. Колєсніка з губернатором Бєлгородської області Є.С. Савченко та головою Белгородської обласної думи А.Я. Зєліковим, яка була присвячена підписанню Угоди про створення єврорегіону «Слобожанщина» [59].

Керівними органами Єврорегіону є:

1. Рада Єврорегіону «Слобожанщина»:

2. Президія Ради Єврорегіону «Слобожанщина»;

3. Секретаріат Єврорегіону «Слобожанщина».

Керівні органи Єврорегіону виконують координаційні, дорадчі і представницькі функції, пов’язані з реалізацією цілей Єврорегіону.

Ревізійна комісія може створюватися за рішенням Ради і є контролюючим органом Єврорегіону. Чисельність органів Єврорегіону, їх структура та компетенція можуть змінюватися за взаємною домовленістю Сторін. Рада Єврорегіону «Слобожанщина» (далі - Рада) є вищим органом Єврорегіону. До складу Ради входять по 10 представників, делегованих кожною із Сторін. Представники кожної із Сторін виконують обов’язки членів Ради протягом терміну, визначеного місцевими органами самоврядування, які делегували їх до Ради. Члени Ради виконують свої обов’язки до моменту вибору нових представників. Засідання Ради проводяться не рідше, ніж один раз на рік і є відкритими, якщо Рада не прийме іншого рішення. На вимогу будь-якої зі сторін можуть скликатися надзвичайні засідання Ради. У засіданнях з правом дорадчого голосу можуть брати участь представники законодавчої та виконавчої влади всіх рівнів від кожної із Сторін, а також представники міжнародних організацій за згодою Ради. Головою Ради і одночасно Президії обирається один з членів Президії терміном на один рік на ротаційній основі. Голова керує роботою Президії в період між засіданнями Ради Єврорегіону. Всі рішення Рада приймає, виходячи з принципу одностайності сторін [11].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой