Педагогічні погляди та освітня діяльність О.В. Духновича

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ І. ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.В. ДУХНОВИЧА
    • 1.1 Життєвий шлях та літературна творчість О. Духновича
      • 1.2 Характеристика мовного світогляду О. Духновича
  • Розділ ІІ Педагогічні погляди О.В. Духновича
  • 2.1 Педагогічні ідеї О. Духновича
  • 2.2 Педагогічна спадщина О.В. Духновича
  • Висновки
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
  • Додатки
  • ВСТУП
  • Актуальність дослідження. Спадщина Олександра Духновича не втратила своєї актуальності і сьогодні. Актуальні думки про те, що школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Також вдосконалення навчально-виховної роботи у школі, дотримуватись у закладах дидактичних принципів: наочності, доступності, активності у навчанні, ґрунтовності та міцності знань учнів.
  • Об'єкт дослідження. Просвітницько-педагогічна діяльність О. В. Духновича.
  • Предмет дослідження. Застосування педагогічної системи та конкретних положень О. В. Духновича у школах.
  • Мета дослідження. Теоретично обгрунтувати та дослідити можливість застосування педагогічної системи та конкретних положень В. Духновича у різних навчальних закладах, застосування основних принципів, педагогічних ідей та поглядів.
  • Гіпотеза дослідження. Дані дослідження можуть бути використані на уроках та на конфереціях, де йдеться мова про О. Духновича.
  • Відповідно до мети та гіпотези дослідження передбачалося розв? язання таких завдань:
  • 1. Вивчити педагогічну та періодичну літератури з проблеми дослідження.
  • 2. Обгрунтувати педагогічні погляди та освітню діяльність О. В. Духновича.
  • 3. Дослідити використання педагогічних поглядів та принципів О. В. Духновича у школах.
  • Структура та зміст курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
  • Міститься 41 сторінки.
  • РОЗДІЛ І. ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.В. ДУХНОВИЧА
  • 1.1 Життєвий шлях та літературна творчість О. Духновича
  • Олександр Духнович не був людиною загальноукраїнського, всеслов’янського чи європейського значення, але для Закарпатської України та Пряшівщини він був персоною номер один. За всю історію не було діяча більшого за нього. Загальною повагою народу він користався ще за життя, а після смерті його ім'я стало культом в позитивному значенні цього слова. Навколо імені О. Духновича об'єднувалися люди різних культурних, громадських, політичних та релігійних орієнтацій: москвофіли та українофіли, консервативісти та демократи, радикали та помірковані народовці, православні та греко-католики. Чим була викликана така загальна повага до цього діяча? Перш за все тим, що вся його діяльність була пов’язана з рідним народом. О. Духнович був вихідцем із зубожілої сім'ї священика в найубогішій області тодішньої Угорщини, де в часи його молодості не було жодної сільської школи, ні одного грамотного селянина й навіть жодної сільської хати з комином. Втративши 13-річним хлопцем батька (а в матері було ще п’ятеро дітей, молодших за нього), О. Духнович на власній шкірі пізнав, що таке голод і злидні. Здобувши теологічну освіту (єдину, яка йому була доступна), О. Духнович поклявся, що буде до кінця життя працювати для цього знедоленого народу і цю клятву з честю виконав.
  • Найбільш характерною рисою О. Духновича є його працьовитість і жертовність. Працював він зранку до ночі, не знаючи відпочинку, а всі свої заробітки віддавав матері-вдовиці та на громадські справи, головним чином, на заснування шкіл, культурних організацій та періодичних видань. В золотий фонд закарпатоукраїнської літератури (до якої зараховуємо й літературу Пряшівщини), крім віршів та прози О. Духновича, увійшли такі його твори: «Исторія Пряшевской єпархій» (рік написання 1845), «Книжиця читальная для начинающих» (1847, 1850, 1852), «Поздравление Русинов на Новий год» (1850, 1851, 1852), «О народах крайнянских или Карпатороссах под Бескидом в Землинской живущих» (1849), «Краткая исторія Угорских Русинов» (1851), «Краткий землепис для молодих Русинов» (1851), «Загадки и логогрифи» (1852, 1866), «Литургическій катехізис» (1851, 1854), «Хлеб души или набожныя молитви и песни для православних християн» (1851, 1857, 1860, 1864, 1866, 1869, 1877), «Сокращенная граматика письменного русского язика» (1853), «Молитовник для русских дітей"(1854), «Естественно духовние рассуждения» (1855), «Народная педагогія в пользу училищ сельских» (1857) та багато інших. Чимало з них було видано лише після смерті О. Духновича, а деякі й досі залишаються в рукописах. О. Духновичу довелось жити й працювати в дуже складних і важких умовах. Своєю енергією, винахідливістю і талантом він, по суті, зберіг закарпатських русинів від тотальної мадяризації, тобто від національної смерті, а в цьому полягає найбільша його заслуга перед народом. О. Духновича було розпочато виданням ґрунтовної монографії. [1. 98,90].
  • В 1965 з нагоди століття від дня смерті О. Духновича було влаштовано першу міжнародну наукову конференцію, присвячену життю і творчості будителя. її матеріали були видані окремим збірником, якому передувало видання тез доповідей. На конференції було вирішено опублікувати якомога повніше видання спадщини О. Духновича. Три досі видані томи його Творів є найповажнішим внеском пряшівчан у вшанування пам’яті найбільшої постаті закарпатоукра-їнської культури. Подібна конференція на Пряшівщині була влаштована з нагоди 125-річчя від дня смерті О. Духновича в 1990 році. На Закарпатській Україні глибше вивчення життя і творчості О. Духновича розпочалося лише після проголошення самостійності України науково-теоретичною конференцією «Олександр Духнович і слов’янський світ» (23−24 квітня 1993 року), тези якої було видано окремим збірником під редакцією В. Попа. В тому ж році у видавництві «Карпати» появилося видання вибраних віршів, прози, наукових праць та публіцистики О. Духновича. [15. 23−28].
  • На відміну від пряшівського видання творів О. Духновича тут його мова пристосована до норм сучасної української мови. Поважним внеском закарпатців у дослідження друкованого доробку будителя є видання бібліографічного покажчика Олени Закривидороги й колективу працівників Ужгородського університету та Закарпатської обласної універсальної бібліотеки «Олександр Духнович — 1803−1865» що охоплює 1803 позиції.
  • Вершиною доробку закарпатоукраїнських вчених на ниві дослідження просвітницької діяльності О. Духновича була міжнародна наукова конференція, присвячена 200-літтю від дня його народження. Вона проходила в Ужгороді 24 — 26 квітня 2003 року під патронатом ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливки та голови Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака, який на ній зачитав головну доповідь. Володимира Задорожного, Миколи Зимомрі, Якова Штернберга, Павла Чучки, Федора Науменка, Олекси Мишанича, Юліяна Тамаша, Янка Рамача, Романа Мизя, Миколи Цапа та ряду інших. На Пряшівщині вивчення спадщини О. Духновича було розпочато виданням ґрунтовної монографії.
  • Ім'я Олександра Духновича стало складовою частиною різних біографічних словників ще в XIX столітті. Після закінчення Другої світової війни деякі країни надзвичайною мірою сприяли книгодрукуванню. Внаслідок того появилося чимало довідників, передусім в країнах Центральної та Східної Європи, які охоплювали різні сфери життя населення. Таким чином в словниках, що вийшли друком в Чехії, Словаччині, Україні чи Угорщині, читачі мали змогу відносно часто зустрітися з ім'ям О. Духновича. На жаль, енциклопедичні словникові видання з інших, ніж наведених держав, помістили ім'я будителя на своїх сторінках, за нашими інформаціями, лише в тому випадку, якщо мали україністичне спрямування (Енциклопедія українознавства, УРЕ). Щоправда, останнім часом на О. Духновича звернули увагу й упорядники російськомовних та англомовних публікацій, які присвячені території, в якій будитель працював.
  • Олександр Духнович був і залишається однією з найпопулярніших особистостей серед широких верств населення краю взагалі і Верховини зокрема.
  • Свій слід у минувшині Закарпаття Духнович залишив як літератор, історик, педагог, просвітитель і благодійник. У верховинського селянства його ім'я асоціювалося насамперед з поетом і просвітителем — автором неперевершено формули національного самоствердження:
  • «Я русин был, есмь і буду…». [10. 34].
  • Також верховинці неабияк переймалися страдницькою долею Олександра Духновича, про скрутні умови життя і переслідування якого серед старшого покоління й досі живуть перекази.
  • Згодом, внаслідок конфронтації з читальнями «Просвіти» активних діячів Общества називали духновичівцями, а серед малоосвіченого селянства простіше — от Духновича. 1930 року, за рік діяльності Общества у селі Колочава (округ Волове), на кошти верховинців встановлено пам’ятник Олександрові Духновичу із бронзи. Виконала його закарпатська скульпторка Олена Мондич, котра передала свій твір у Колочаву через Стефана Фенцика (останній був центральною фігурою під час відкриття пам’ятника і його доля до смерті буде пов’язаною з людьми цього села). Ідея спорудження пам’ятника просвітителю належала греко-католицькому священику Стефану Кіралю. Популярність імені Олександра Духновича, збір коштів серед злиденного населення на вшанування його пам’яті, спокушання пробуджених русинів його іменем дозволяє думати, що питання національної ідентичності хвилювали у XX столітті не лише горстку русинської інтелігенції, але й широкі маси селянства навіть в найвіддаленіших закутках. Сьогодні на Закарпатті проводиться низка заходів, приурочених до ювілею будителя: науково-практичні конференції, тематичні уроки, читання творів під час урочистостей. Проте повернення спадщини будителя до народу, задля блага якого він трудився, важко назвати виконаним завданням. Твори Духновича в Україні досі не включені до шкільних програм. З ними можна познайомитися в бібліотеках — але далеко не в кожній на Верховині. Культурно-освітній і церковно-визвольний рух в Україні XIX — першої третини XX ст. владно залучав до себе людей активних, творчо наснажених, національно свідомих, які складають гордість і славу української нації.
  • Продовжувачем справи О. Духновича на Поділлі був відомий історик Євфимій Сіцінський (1859−1937), голова церковного історико — археологічного товариства, законоучитель, засновник «Просвіти», церковного музею старожитностей, українського університету, приват-доцент богословського факультету, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка і багатьох інших товариств, член Старої Громади, Кирило-Мефодіївського братства, Ради при Міністрові і сповідань, учасник Археологічних з'їздів, запровадження вивчення у Подільській духовній семінарії української літератури та історії України і Поділля, рідної мови в церковно-парафіяльних школах, Комісії з перекладу Четвероєвангелія українською мовою П. Морачевського, редактор «Подольских епархиальных ведомостей», «Православной Подолии», «Української Церкви», «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета», «Трудов Подольского церковного историко-археологического общества», «Подолии», неодноразово репресований. Автор понад 250 праць з археології, історії, релігії, мистецтва, архітектури, етнографії, фольклору, досі не перевиданих, відсутні монографічні і дисертаційні дослідження. [3. 16−19].
  • Із суспільної парадигми слов’янського національного відродження в Центральній Європі перед українською інтелігенцією в Угорщині випливали такі завдання:
  • 1. Піднімати, очолювати і вести ті верстви свого народу, які можуть виступити проти старих феодальних порядків,
  • 2. Дбати про народне, соціальне та політичне усвідомлення селянських мас,
  • 3. Засновувати й будувати економічні, соціальні та культурні заклади, які виконували б прийняту національну програму,
  • 4. Захищати національні права проти урядової мадяризації. Одне з провідних місць серед української інтелігенції зайняв Олександр Духнович. Ми мало знаємо про відносно короткий період його роботи куди він був висланий Пряшівською греко-католицькою єпархією, бо ця його діяльність не вивчена. В суспільно-політичному житті він залишився в тіні Адольфа Добрянського. В культурному житті, що засвідчують його тексти, став він центральною постаттю українського літературного і культурного життя. На посаді списького архідиякона та каноніка єпархії він проводить візитацію парохіяльних шкіл, впорядковує їх, складає підручники для учнів, пише педагогіку для учителів, організує видавниче літературно-культурне товариство, відоме як «Літературноє заведеніє», бере участь у заснуванні та будівництві алумнеї для греко-католицьких студентів Пряшівської католицької гімназії, у якій сам коротко викладав, починає укладати й видавати календарі, літературні альманахи та й сам займається літературою. Пише прозові та поетичні твори, друкує публіцистичні статті. [9. 39−41].
  • Його літературні тексти являють собою перехід від старої середньовічної та барокової жанрової системи до нової літератури національного відродження — сентименталізму та романтизму. В його одах подана застаріла характеристика особистостей за та виявляється й руйнація цього класичного жанру. З другого боку, в нього народжується жанр сентиментального оповідання та кілька нових романтичних жанрів, як романс, простонародна пісня, що були інспіровані усною народною творчістю. Народну пісню він всуває й у текст своїх оригінальних поезій. Мовний дискурс Олександра Духновича не гомогенний, а гетерогенний. У більшості літературних творів він продовжує стару книжну мовну українську традицію, що йшла від граматики Мелетія Смотрицького і мала місце не лише на землях України, але поширювалася й на півночі в Росії. Паралельно впливають на нього й засади народної мови, мови краю, в якому він народився. Контекст національного відродження вимагав однозначної мовної практики в народному дусі. Його тексти в цьому відношенні відкриті й незавершені. О. Пипін та В. Спасович в «Історії слов’янських літератур» сказали про нього, що він особистість, які народжуються в епоху національного відродження. Ця характеристика при деталізації і поглибленні окремих видів його діяльності залишається в силі й сьогодні. Олександр Духнович у зв’язках з Галичиною (50−60-ті роки XIX ст.) О. Духнович і його творча діяльність були ніби перехідним містком від історії нового часу до новітнього з їх різноманітними суспільними, громадсько-політичними, культурно-освітніми, життєвими процесами та рухами. Зауважимо, що багатогранна діяльність О. Духновича тісно пов’язана з інтелектуальним світом сучасної йому Галичини. Ще і понині у Відділі рукописів Наукової бібліотеки НАН України у Львові зберігається «Фонд О. Духновича», яким послуговуються дослідники його творчої спадщини. Особливо тісними, творчими, побратимськими були стосунки О. Духновича з Яковом Головацьким — одним із засновників «Руської Трійці» та «Русалки Дністрової», просвітителем, письменником, вченим, педагогом, громадським діячем. Саме О. Духновичу належить крилатий вислів — вірш «Бо свої то за горами… «, оскільки «Русиньї угорские давнейшее с галицкими слученьї были».
  • Розвиваючи висновок своїх попередників-земляків про походження Карпатських русинів, О. Духнович аргументовано стверджує, що вони є автохтонами і заселяють територію по обидва боки Карпат. У своїх історичних працях «О народах Крайнянских», «Крайняя история угорских русинов», «Истинная исторія карпатороссов» тощо Будитель послідовно виступав із протестом проти мадяризації руського (українського) населення в Угорщині, закликав до єднання слов’янських народів. Отже, історію Закарпаття О. Духнович розглядає у контекстуальному прояві на тлі історії усієї України-Русі, всього слов’янського світу. Це проходить червоною ниткою майже у всіх історичних працях Будителя. А вся його творча спадщина пройнята глибоким історизмом. [5. 16−19].
  • 1.2 Характеристика мовного світогляду Олександра Духновича
  • Ставлення до мови є інтегральною частиною національної свідомості. Особливо важливе воно в діяльності представників інтелектуальної еліти народу, насамперед його будителів і просвітників, до яких належав визначний письменник, педагог, церковний діяч о. Олександр Духнович. У навчальних курсах з історії української мови, які використовуються на філологічних факультетах України, мовні погляди і уподобання О. Духновича висвітлені скупо, то того ж часом однобоко. Численні статті, присвячені О. Духновичу, в яких порушуються питання мови, не дають цілісного уявлення про цей аспект творчої особистості Будителя, до того ж вони незрідка обстоюють діаметрально протилежні позиції. Для об'єктивного висвітлення проблеми мовного світогляду О. Духновича потрібно досконало вивчити висловлені ним погляди на основі лінгвістичного змісту в широкому культурно-історичному контексті, а також скрупульозно дослідити його мововживання в поетичних, прозових, драматургічних, публіцистичних, наукових, навчальних та ін. творах.
  • О. Духнович усвідомлював значення літературної мови для існування руського (малоруського, тобто українського) народу та його поступу. Основою руської загальнолітературної мови він вважав церковнослов’янську, яку потрібно збагачувати словами, зворотами і формами з живої мови (так сформувалася російська літературна мова), не підносячи жоден із діалектів на рівень літературної мови. Саме як діалект він трактував уже вироблену тоді українську літературну мову на середньонаддніпрянській основі, до того ж вважаючи її (слідом за В. М. Ломоносовим та іншими апологетами російської імперії) «смешением простонародного с польским». О. Духнович не відчував ні естетичності, ні потенцій писемної мови на наддніпрянській основі. В умовах, коли цісар зрадив русинів, коли посилювався угорський асиміляційний гніт, а русофіли з різних слов’янських країв покладали великі надії на визвольну місію Росії, Духнович «гостро вбачав в українській літературній мові тенденцію відриву від російської спільності і культури, сепаратистську установку».
  • На мовний світогляд О. Духновича вплинуло й москвофільство, зокрема галицьке, яке негативно ставилося до нової української літературної мови. Мова художніх творів О. Духновича структурно і за фактурою ближча до народнорозмовної, ніж його науково-публіцистичних праць. Місцями це не слов’яноруська з домішками народної, а навпаки, народна з домішками слов’яноруської. Це спостерігається як у багатьох віршах, так і в п'єсі «Добродетель превишаєт богатство», де навіть авторські ремарки написані тодішньою живою мовою
  • Існує, однак, до мовних поглядів Духновича, в якому побутують протилежні погляди на позицію Духновича в ньому, причому залежно від різного висвітлення цього питання протилежно оцінюється значення всієї діяльності Духновича і навіть визначення національної приналежності населення всього українського Закарпаття.
  • Саме на цій протилежній оцінці позиції Духновича в питанні мови намагаються будувати свою «концепцію» ідеологи політичного русинізму.
  • Для правильної оцінки мовних поглядів Духновича треба мати на увазі кілька фактів:
  • 1. За роки після Духновича відбулися величезні зміни в мові (граматиці, правописі) багатьох народів. Тому сьогодні, коротко кажучи, ні Пушкіна, ні Шевченка, ні Штура не друкують так, як вони тоді писали.
  • Подібно змінилися назви територій чи держав. Тому сьогодні не кажемо «Фелвідек» чи «Горішня Угорщина», але Словаччина. Тому й «Малоросію» чи «Южнорусский край», як називали територію українського народу її гнобителі, називаємо сьогодні Україною. Подібно не «товт», «угророс», «угорський русин», «Угорська», а «слов'янин», «закарпатський українець», «Закарпатська Україна»! Отже, нема жодної «українізації» в тому, коли в «мові» Духновича ставимо таке «і» чи таку іншу букву, які за сучасним правописом слід писати. Подібно не є гріхом писати «Олександр» замість «Александр», бо і Штура називаємо сьогодні не «Людевитом», а «Людовитом». Тому логічно, що «руського» Духновича вважаємо видатним діячем культури українського Закарпаття та й усього українського народу.
  • 2. Редактори тодішньої преси галицьких та угорських русинів вимагали, щоб дописувачі «сообразовалися с мненієм редакторів». Редактор «умеет разновидним сочинениям коресподентов подати однообразний облік» (Іван Раковський, «Зора Галицька», Львів, 1854, с. 593−595). На таку практику вказують дальші автори: «І в галицьких, і в російських изданіях где іздава-лісь єго (Духновича — Ю. Б.) вещі, редактори вносили поправки, руководствуясь своїмі местнимі прівичкамі і стремлєніямі».
  • На те саме вказують Ф. Арістов, І. Свєнцицький, Н. Бескид, І. Созанський. Крім того, тогочасні редактори допустилися (саме в справі друкування уривків з листів Духновича) «нікчемності, безпримірної і неможливої в яким-небудь іншім народі», допускалися таких практик, «за які соромно було б нормальній людині»; окремі «високопоставлені» використовували таких «смільчаків», яким був О Шехович для такої роботи, яку незручно було робити «человєку, імеющему состояніє ілі чін». Отже, тут є причина, чого одна коресподенція Духновича надрукована і звучить як українська, а друга — як російська. Тому ми не віримо, що Духнович сам від себе вжив слово «мова» та ще кілька разів за собою. Таку «українізацію» (а пізніше «деукраїнізацію») мови Духновича могли робити тільки редактори.
  • 3. Не без впливу на мовні погляди Духновича був факт, що в гористих Карпатах на малому просторі існувала (та існує) значна кількість діалектів Тут немає терену, подібного до києво-полтавського, на якому існувала б одна розмовна бесіда. Крім того, «галицькі» та «угорські» русини входили тоді до різних держав, підлягали впливу різних мов, що теж не могло не впливати на конкретну форму їхньої мови.
  • 4. В аналізованому періоді дійшло в житті галицьких та закарпатських русинів-українців до важливих змін в їхніх політичних орієнтаціях. Зразу після революції 1848−49 рр. слов’яни Австрії та Угорщини думали вирішувати свою долю в рамках наведених держав. Після поразки революції (десь уже від 1852 року) замість орієнтації на Австрію ті народи починають орієнтуватися на Росію. Отже, від австрославізму вони перейшли до москвофільства, а воно перш за все проявило себе переходом на російську літературну мову.
  • 5. В науці давно існує думка про те, що людину, як і колектив, треба оцінювати не тільки за заявами, але й за діяльністю людини та колективу. А Олександр Духнович не тільки кілька разів висловлював своє «общеє о споєнії і совокупленії вспільної нам народності і словесності мнініє», але й протягом всього свого життя згідно зі своїми заявами діяв. Всі свої твори «для народу» протягом всього свого життя друкував тільки народною мовою. В дискусії про народну мову Духнович друкував і по два матеріали в тому самому числі газети, в той час як в дискусії про російську літературну мову він не надрукував протягом років жодного матеріалу. Прилюдно й програмно декларував, що «свої то за горами, не чужі», що «Карпати не розлучать вічно нас», що «історія наша тая самая, що й решти руського народу, допоки своїми управлявся крайниками і не був иноплеменникам подвержен». В «Краткому землеписі…» окремо від Великороси пише про Малоросію, тобто про Україну як про окрему державу та окремий народ. Слова «русин», «руський» він розумів так, як їх тоді, раніше й пізніше, розуміли та розуміють до сьогодні всі вчені, всі закарпатські діячі та всі нормальні люди, тобто як «малоруський», тобто «український» і ніколи не як великоруський.6. Коли відкинути тенденційні політичні спекуляції щодо національної свідомості та приналежності Олександра Духновича, то не зістане найменшого доказу того, що він «словом, ділом чи хоча б помишленієм» був проти-українського спрямування. Духнович та його сучасники після революції 1848 року лише починали «по-народному думати», починали виробляти національну програму, в тому числі й бесіду, «народами в Угорщині та Галичині употребляєму» та таку, на «которую ви, браття галичани, склонійшії будете» (Духнович). Тому зрозуміло, що в їхніх дискусіях, полеміках чи звадах не було повної єдності, згоди чи порозуміння. Проте сучасні борці за «русинський народ» не можуть не знати, що своїм вигаданим «національним пробудженням» «єдного цілого русиньского народа» роздробляють і без того слабкі економічні та й духовні сили колишнього «руського» населення Карпат. Тому інакше як політичними спекуляціями явно протиукраїнського спрямування ті намагання назвати не можна. Окремий четвертий східнослов'янський народ ніколи й ніде не існував, а колишнє «руське» населення по обох боках Карпат походило з тих самих місць, де віддавна жив і нині живе колишній «руський», а тепер український народ, жило у тій самій «руській вірі», в якій жив весь «руський народ», виховувалося на тих «руських» книжках, які переписувалися, а пізніше видавалися в Україні, отже, було і є частиною сучасного українського народу.
  • Дискусія навколо мови О. Духновича точиться вже понад 100 років і не вщухає. Дослідники, а особливо політикани та фальсифікатори творчості закарпатського Будителя надають надто велике значення тому, якій саме національній культурі належить творчий доробок цієї непересічної людини.
  • Висновки про мову Духновича часто робляться без належного аналізу текстів на тих творах, які О. Духнович узагалі не писав, та на творах, авторство яких дотепер не встановлено, у тому числі й на текстах, які дехто понині кваліфікує як національний гімн Підкарпатської Русі.
  • Серйозною вадою дотеперішніх публікацій про мову Духновичевих творів є те, що предметом їх розгляду є не автографи Духновича, навіть не першодруки, які виходили за його життя, а тільки новіші тексти, на мові яких суттєво позначилися мовні смаки заанґажованих редакторів.
  • Деякі духновичезнавці при встановлюванні національної належності мови творів Будителя та мови інших його українськомовних праць пред’являють вимоги з позицій сучасних загальноукраїнських лексичних, граматичних, а часом навіть правописних норм, а не з мірил, які пред’являємо М. Шашкевичу і І. Вагилевичу, Я. Головацькому, С. Воробкевичу та іншим ровесникам О. Духновича. Сумарна кількість літературних мов, які «інкримінують» О. Духновичеві, вже давно перевалила за десять назв, причому серед тих мов нерідко називаються й такі, якими письменник належним чином не володів, а отже, й не писав і не перекладав себе, зокрема такі, як російська, чеська, словацька, французька та навіть такі ілюзорні мови, як руська, угорська і русинська.
  • 6. Деякі автори статей при вирішенні поставленого питання провідне значення надають тому, яким означенням користувався Духнович при називанні своєї робочої мови.
  • 7. Ще інші, пишучи про мову творів О. Духновича, не завжди враховують жанрово-стильову диференціацію творів Будителя та специфіку адресата кожного з них.
  • 8. Дотепер фактично ще ніхто не розглядав мову більшості Духновичевих творів з позиції їх художньої вартості.
  • 9. За нашими спостереженнями, переважну більшість своїх художніх творів О. Духнович писав українською розмовною мовою середини XIX ст. (української літературної він ніколи не вивчав), яка спиралася на рідний для нього говір. Російські, церковнослов’янські та староукраїнські книжні вкраплення властиві лише частині його творів, та й не всі з них належать Духновичеві.
  • 10. Для точнішої характеристики мови Духновичевих творів та інших праць Будителя необхідно чітко визначити корпус тих текстів, які справді належать його перу, а тоді вже досліджувати, що саме з лексики, з граматики і з фонетики справді є продуктом його творчості, а що належить особам, які всіляко прагнули зробити з Духновича прапор руськості, а останнім часом — прапор русинськості на південних схилах Українських Карпат. [15. 38−43].
  • Розділ ІІ. Педагогічні погляди О.В. Духновича

2.1 Педагогічні ідеї О.В. Духновича

Визначну педагогічну діяльність у першій половині та середині XIX ст. проводив на Закарпатті Олександр Васильович Духнович (1803--1865). Педагог стверджує, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли вона набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на думку О. В. Духновича, подібна до землі, на якій зростає бур’ян. Отже, людині треба надати освіту, повноцінне виховання, тільки тоді вона буде корисною собі та суспільству. Виходячи з цих позицій, О. В. Духнович все життя дбав про створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей. Підбиваючи підсумки свого життя, він з гордістю заявив: «Я сподорожував усю Маковицю, навчаючи і закликаючи народ будувати школи і, слава Богу, в 71 селі заснував училища…».

Олександр Духнович у своїх ідеях стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство. Довгий час теоретична спадщина і досвід практичної діяльності самобутнього просвітителя карпатських русинів і всього українського народу О. В. Духновича по-справжньому не доводились до широкої громадськості, і лише в останні десятиліття XX ст. поволі, але впевнено, з’являються дослідження, розвідки щодо життя та творчості славетного українця. Великою заслугою педагога є написання ним підручників для народних шкіл. У 1847 р. він створює перший буквар на Закарпатті «Книжицю читальну для начинающих», у 1831 р. пише підручник з географії «Краткий землепис для молодих русинов», у 1853 р. -- «Сокращенную грамматику письменного русского языка» тощо.

Вершиною педагогічної творчості О. В. Духновича є написання ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді «Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских» у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи. Взятися за створення цієї праці просвітителя примусила відсутність систематизованих знань з теорії та практики навчання дітей, підготовки вчителів до наставництва. Це ускладнювало навчальний процес, більшість учителів, не маючи відповідних знань для роботи з дітьми, інтуїтивно вели навчання, часто невміло дбали про розвиток дітей. Враховуючи це, О. В. Духнович систематизував наявні педагогічні знання, використавши власний досвід і подав їх у вигляді підручника для вчителів і тих, хто готується взятися до наставництва. О. В. Духнович вважав педагогіку мистецтвом мистецтв, а педагог, на його думку, усіх митців з огляду на звання своє перевищує. Для того щоб, за висловом О. В. Духновича, людину і людство влаштовувати, необхідно досконало оволодіти педагогічними знаннями, навчитися їх застосовувати.

О.В. Духнович, як і його попередник Г. С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природу дитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливості дітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприяти всебічному їхньому розвитку: «щоб сили людські, тілесні і духовні, природою людині надані, з молодості… зберегти і удосконалювати». 12. 18−23]

Особливо педагог наполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученні їх до фізичної і, зокрема, аграрної праці. У зв’язку з тим, що діти не однакові за природою, вони потребують індивідуального підходу, «адже від натури деякі діти схильні суттю на деякі витівки». У такому разі педагог зобов’язаний вживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмувалися негативні якості. При цьому Духнович застерігає вихователя від того, «щоб пристрастями тими не нашкодив, але ще примножив і збільшив в учневі такому…». [10. 38].

Розглядаючи природу як чинник, що визначає природні нахили людини, її задатки до фізичного та інтелектуального розвитку, педагог підкреслює, що сам розвиток значною мірою залежить від системи вправ і наставляння, або виховання. Останнє має враховувати природу дитини і сприяти саморозвиткові, вдосконаленню природних обдарувань. Обстоюючи принцип природовідповідності, О. В. Духнович дбає про рівномірний розвиток фізичних і духовних сил дитини, наголошує на тому, щоб ці «сили завжди в рівномірності були».

«Настанови, -- писав О. В. Духнович, -- прямий кінець або прямий напрямок хай буде людство, або, як мовиться, людськість, людинолюбство… поскільки людство в цивільному житті є найбільша доброчесність…». [10. 39].

Таких людей може виховати рідна школа, духовно багата сім'я. Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу. У ній учні мають навчатися рідною мовою, яка всебічно розвиває природні сили. Навчання чужою мовою є протиприродним і затримує розвиток здібностей дітей, воно безсиле й гальмує поступ особистості й народу. Рідна мова в народній школі має становити «предмет головний, центральний, що входить до всіх інших предметів і збирає до себе їх результати».

Забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиною педагогіки О. В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати — в дітях людяність, людинолюбство, доброчинність. Також мова має сприяти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей. Педагог вважав, що у процесі навчання діти мають засвоювати реальні знання. Сільські діти мають користатися ними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видами діяльності. Тобто О. В. Духнович обстоював реальні знання, але водночас дбав і про те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Цій меті були підпорядковані розроблені педагогом навчальні плани для першого і другого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О. В. Духнович дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

Щоб «людину і людство влаштовувати», народна школа має бути осередком духовної культури.

Навчаючись у школі, діти мають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили, прищеплює любов до рідної землі й не дозволяє вихованцеві вбиратися у «чуже пір'я». О. В. Духнович щиро вірив у те, що шляхом поширення освіти поліпшується мораль людей, а це, у свою чергу, робить суспільство гуманнішим і веде до злагоди та згоди в ньому. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей педагог вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї народу, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо. У процесі виховання, на думку О. В. Духновича, повинен мати місце широкий вибір методів впливу в гармонійному їх поєднанні, бо «слова вчать, а приклади приваблюють».

Особливу роль у зростанні молоді він надає прикладу старших: батьків, учителів, яких застерігає від необачних вчинків, закликає до мудрості та виваженості в діях. О. В. Духнович наводить сентенцію про те, що «діти розбещених батьків теж розбещеними бувають, а розбещений учитель всіх дітей розбещеними зробить і замість доброчесності розплодить злонравність і розбещеність у цілому суспільстві». Педагог надіється на усвідомлення дорослими свого призначення в родині, школі, у цілому в житті. Виховання передбачає засвоєння дітьми звичаїв свого народу шляхом вправ і наставляння. Першими наставниками і вихователями дітей є їх батьки. [6. 47−48].

Звертаючись до батьків, О. В. Духнович пише: «Дай сину твоєму здоровий розум, дай йому добрий норов, дай йому науку, здібності; працьовитість, добре серце… дай йому добру волю… -- і дав йому все». 10. 40].

Як важливий засіб виховання педагог розглядав залучення дітей до праці, через яку вони набували реальних знань. Він визначає широке коло трудових обов’язків дітей, виконання яких узгоджується із їхніми фізичними можливостями (робота в саду, на городі, у дворі тощо). «Землеробство для людини є природною вправою, воно… сили зміцнює, розум розвиває, також приносить користь людині. Для того також потрібно їсти, щоб всюди до школи належала більша загородка (город) або сад, в якому діти могли привчатися до науки правильного землеробства впражнялися…» О. В. Духнович слідом за Г. С. Сковородою приділяв увагу проблемі зайнятості дітей. На його думку, вони повинні завжди займатися корисними справами, дозвілля їхнє має бути доцільним і розумним, інакше неробство призведе до пустослів'я, ліні, непокори, злих вчинків тощо. Отже, виховання має здійснюватися продумано й за певною системою. Особливо важливу роль у зростанні громадянина О. В. Духнович надавав народному вчителеві. Вчитель повинен всебічно знати і розвивати особистість учня. Для цього він має добре знати анатомію і фізіологію дитини, її вікові особливості й можливості, закономірності їхнього розвитку. О. В. Духнович вважав вчителя тією особою, яка ростить і формує патріота свого народу і краю. Тому вчитель, на його думку, має у дітях «народолюбіє возбудити» і в серцях їхніх закріпляти любов до своєї народності. Для цього треба використовувати всі засоби: поетичне слово, історичні твори і бувальщину, народну пісню, що збуджує любов до рідного краю, тощо. [2. 10−14].

Учителів О. В. Духнович називає просвітителями народу, його сіллю. Діяльністю вчителя має бути знищено зло і процвітати доброчинність. На думку педагога не кожна людина може бути наставником. Ним є той, хто має природні нахили, добре знання предметів та навчання дітей. У «Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских» О. В. Духнович виставляє такі вимоги до вчителя:

«…Наставник повинен бути обдарованим особливими якостями, і між ними такими:

1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі і правильні знання і відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доб-рочесностями.

4. Повинен бути від природи лагідним, поважним, з повним характером муж.

5. Повинен учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити.

6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладання.

7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати.

Хто цих властивостей, від природи дарованих, не має, той не принесе у педагогічній сфері ніякої користі, і краще йому відмовитися від цієї служби, ніж коли-небудь жахливо відповідати за недоліки і бути навіки покараним". [11. 229−234].

2.2 Педагогічна спадщина О.В. Духновича

Педагогічна спадщина Олександра Духновича була неодноразово предметом дослідницьких зацікавлень упродовж другої половини XIX — ХХ століть. Її значимість зростатиме, власне, незалежно від відстані з добою, на яку припала багатогранна діяльність церковного, громадсько-культурного діяча, письменника, видавця, а в нашому контексті - визначного педагога, знаного в устах народу під благородно дібраним кодовим поняттям — Будитель. Своїми творіннями автор «Народної педагогії…» утверджував високі ідеали, природа яких заснована на домінантних лініях розуму, вимірах справедливості. Як і його сучасники — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич, так і О. Духнович реально спричинився до активного й животворного поступу ідеї, що націлювала та зумовлювала всебічне культурне відродження українського народу на його етнічних землях, його мови, духовних змагань та історії загалом. Вони невіддільні від того європейського річища, що позначений іменами Шафарика, Коллара, Ґанки, Караджича, Гердера, Гумбольдта, Міцкевича, Петефі, Прешерна. Саме цей контекст містить познаки усвідомлення сприйняття Духновичем європейського рівня ідейних і художніх устремлінь, характерних для епохи передусім 30-х -50-х років XIX ст. та її культурно-освітніх стандартів. Вони і зумовили науковий інтерес, зокрема, академіка Едуарда Вінтера (1896−1982) до педагогічної спадщини творця «Хліба душі…» (Будапешт, 1851). Перші спроби видатного німецького вченого осмислити концептуальні засади Духновича — педагога припадають на початок 20-тих років минулого століття. У сполуці з названою темою першорядного значення набуває такий примітний факт, як перебування Едуарда Вінтера у місті Лева, особиста зустріч з багатьма львівськими вченими у стінах наукового товариства імені Т. Шевченка та Національного музею (1924), а також — чи не в першу чергу — в Закарпатті від 4-го липня до 5-го серпня 1925 року. Особливий вплив на розгортання дослідницьких пошуків Едуарда Вінтера щодо теми нашої доповіді спричинили його контактні зв’язки з А. Шептицьким, Г. Костельником, А. Волшином. Певний час Е. Вінтер працював професором Карлового університету і водночас читав лекції у стінах Вільного Українського Університету, що функціонував у Празі. Саме тут відбулося його становлення як дослідника різних аспектів українознавства. Це засвідчують передусім такі його праці. Однак висновок, що педагогічна спадщина Олександра Духновича високо оцінювалася Едуардом Вінтером, стає закономірним, бо в його основі - аргументовані висловлювання вченого, які містяться на сторінках його численних праць. Як нам вдалося встановити, винятково важливу роль у справі прилучення Е. Вінтера до наукового опрацювання педагогічної спадщини О. Духновича відіграв Дмитро Чижевський (1894−1977), якого пов’язувала з німецьким славістом багаторічне творче співробітництво.

Олександр Духнович постає явищем, носієм безпомильної української традиції як в його художній творчості, так і в педагогічній спадщині; обидві домінанти творять цілісність, яку слід вивчати в контекстуальному розумінні - річищі кращих надбань світової культури. [13. 37−38].

«Книжиця читальная для начинающих» була часто предметом дослідження багатьох науковців. Досліджували переважно її дидактично-педагогічний та мовний бік, менше уваги приділяли вони її літературно-художньому змісту. Майже всі дослідники позитивно оцінювали її значення для дальшого підвищення освіти і культури в нашому краю. «Книжиця…» О. Духновча займає своєрідне місце серед книг подібного типу. Маємо на увазі його власний «Буквар», «Русалку Дністрову», «Буквар южнорусский» Т. Шевченка та інші. О. Духнович, пишучи свою «Книжицю… «, ставив перед собою передусім педагогічно-освітні завдання, а літературно-художні були, на нашу думку, на другому плані. О. Духнович як літератор-поет був обізнаний з класичною поезією, мадярською і ширше слов’янською літературами. Він розвивав на наших теренах принципи класицизму, сентименталізму і навіть проромантизму, як твердить багато дослідників. Я гадаю, що його «Книжицю…» найскоріше можна зарахувати до просвітительського реалізму. О. Духнович, маючи певний педагогічний досвід та знаючи принципи Я. А. Коменського, правильно виходив із засади, що початкову освіту треба починати передусім з рідної мови і тому «Книжицю…» написав народною, хоч і своєрідною, але все ж народною мовою, що довело багато мовознавців. О. Духнович не був сильно обдарованим поетом, але знав, яку велику силу має художнє слово, який великий вплив справляє на почуття дитини поетичне слово та й ще римоване художнє слово, тому правильно обрав собі для написання своєрідних правил поведінки для дитини саме віршовану форму. Оскільки на перше місце він ставив педагогічні завдання і був змушений брати до уваги вікові, дитячі інтереси і потреби, то не міг використовувати складні художні образи. Тому художньо-літературні й естетичні якості «Книжиця читальная для начинающих» невисокі. Далеко поетично сильніші твори ті, які ввійшли у «Придаток» до «Книжиця читальная для начинающих» Тут знаходимо оригінальні порівняння, епітети, метафори та інші художні засоби, які засвідчують поетичний хист О. Духновича. Мої спостереження засвідчують, що «Книжиця читальная для начинающих» О. Духновича — цікаве, з тодішнього погляду оригінальне літературне явище, яке ані сьогодні не втратило свого історико-пізнавального значення і свідчить про те, які широкі інтереси та здібності мав Духнович. Культурно-освітна діяльність О. Духновича різноманітна та багата. Всі його праці свідчать про те, що все своє життя він був письменником та видавцем. «Книжиця читалная для начинающих», яка відіграла велику виховну роль серед тогочасного населення Закарпаття. У букварі подані основні матеріали для учнів-початківців, про що свідчать слова, пов’язані із школою: книжка, школяр, лекція та інші. Книжка написана народною мовою. В аналізованому творі зустрічаємо ряд загальноукраїнських літературних слів. Це свідчення того, що О. Духновичу українська мова не була чужою. Порівняно значне місце займають русизми. Наприклад: болше, дело, было, рождает та інші.

О. Духнович намагався писати такою мовою, яка була б зрозуміла простому народові підвищити освіту рідного народу. [9. 39−47].

Висновки

Олександр Духнович не був людиною загальноукраїнського, всеслов’янського чи європейського значення, але він користувався загальною повагою народу ще за життя, а після смерті його ім'я стало культом в позитивному значенні цього слова. Навколо імені О. Духновича об'єднувалися люди різних культурних, громадських, політичних та релігійних орієнтацій: москвофіли та українофіли та його просвітницька та педагогічна діяльність була пов’язана з рідним народом.

Найбільш характерною рисою О. Духновича є його працьовитість і жертовність, він працював зранку до ночі, не знаючи відпочинку, а всі свої заробітки віддавав матері-вдовиці та на громадські справи, головним чином, на заснування шкіл, культурних організацій та періодичних видань.

У Духновича сформувався певний мовний світогляд, він усвідомлював значення літературної мови для існування руського (малоруського, тобто українського) народу та його поступу. Основою руської загальнолітературної мови він вважав церковнослов’янську, яку потрібно збагачувати словами, зворотами і формами з живої мови (так сформувалася російська літературна мова), не підносячи жоден із діалектів на рівень літературної мови.

Педагог стверджує, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли вона набуває освіту і виховання.

Олександр Духнович у своїх педагогічних ідеях стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.

Вершиною педагогічної творчості О. В. Духновича є написання ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді «Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских» у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.

О.В. Духнович, як і його попередник Г. С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природу дитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливості дітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприяти всебічному їхньому розвитку: «щоб сили людські, тілесні і духовні, природою людині надані, з молодості… зберегти і удосконалювати»

Особливо педагог наполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученні їх до фізичної і, зокрема, аграрної праці. У зв’язку з тим, що діти не однакові за природою, вони потребують індивідуального підходу, «адже від натури деякі діти схильні суттю на деякі витівки». У такому разі педагог зобов’язаний вживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмувалися негативні якості. При цьому Духнович застерігає вихователя від того, «щоб пристрастями тими не нашкодив, але ще примножив і збільшив в учневі такому… «

Забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиною педагогіки О. В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати — в дітях людяність, людинолюбство, доброчинність. Також мова має сприяти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей. Педагог вважав, що у процесі навчання діти мають засвоювати реальні знання. Сільські діти мають користатися ними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видами діяльності. Тобто О. В. Духнович обстоював реальні знання, але водночас дбав і про те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Цій меті були підпорядковані розроблені педагогом навчальні плани для першого і другого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О. В. Духнович дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо

Навчаючись у школі, діти мають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили.

О.В. Духнович щиро вірив у те, що шляхом поширення освіти поліпшується мораль людей, а це, у свою чергу, робить суспільство гуманнішим і веде до злагоди та згоди в ньому.

Отже, Олександр Духнович зостався в історії українознавства передусім як невтомний плугатар на ниві просвітництва, суспільно-громадської праці. Як справедливо зауважив Ю. Бача, Духнович безперечно належить до людей всеукраїнського виміру, він саме в цьому вимірі жив, творив і залишається для нас не для того, аби згадати це високе ім'я з нагоди ювілею. Такі постаті, як О. Духнович, важливі для нинішніх і прийдешніх поколінь саме тому, що на прикладах їхнього життя і діяльності маємо вчитися безкорисливо служити найвищим ідеалам рідного народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Азарова В. П. Просвітницька діяльність О. Духновича. -М., 1999.- С. 98−117.

2. Армунова М.І. Педагогічні ідеї О. В. Духновича // Рад. Школ. -1987. -№ 3.- С. 10−14.

3. Вовк Л. Духовне відродження // Освіта. -1995-№ 2. -С. 16−19.

4. Ваньківський О. Духнович О. Вибране // Освіта. -1998-№ 1. -С. 23−43.

5. Гомоннай В. В. Антологія педагогічної думки на Закарпатті.-. -1995-№ 2−3-С. 16−19.

6. Глоба Л. О. Духнович та розвиок драматургії на Закарпатті //Українська література — в загальній школі .- 2003.- № 7. -С 46−47.

7. Гриценка М. С. Педагогічні ідеї О. В. Духновича // Історія педагогіки -- К. :Рад. Школа, 1973. -- С. 184--187.

8. Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах // Закарпаття.- 2001. № 5. -С. 65−70.

9. Євтух М. Видатний український педагог і просвітитель О. Духнович //Педагогіка. -1998. № 2. -С 39−47.

10. 5. Зубрицький Д., Сагайдак А. Духнович О. Твори в чотирьох томах //Шлях освіти. -1998. № 1. -С 34−43.

11. Мармасова О. Г. Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки// Історія педагогіки -- К. :Рад. Школа, 1983. -- С. 229−234.

12. Машталер А. В. Педагогічні погляди О. В. Духновича // Ужгород.- 2004. № 2. -С 18−34.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой