Національна конкурентоспроможність економіки України: чинники та напрями підвищення

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

http: ///

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Реферат

на тему: " Національна конкурентоспроможність економіки України: чинники та напрями підвищення"

Київ 2010 р.

Попри велику кількість досліджень, присвячених проблемі конкурентоспроможності, значно менше уваги приділяється її природі, яка характеризується макроекономічними індикаторами економічного і соціального розвитку. Але ж саме вони висвітлюють стан економіки, її динаміку, ефективність та можливості піднесення.

Посилення залежності національних економік від процесів інтеграції та глобалізації через досить високий рівень зовнішньої відкритості та тісноту господарських зв’язків актуалізує проблему конкурентоспроможності.

У науковій літературі національну конкурентоспроможність зазвичай визначають як стійке становище країни (або її підприємств) на внутрішньому і зовнішньому ринках, яке зумовлюється дією економічних, соціальних та інституціональних чинників.

Фахівці ОЕСР надають дефініцію цього явища як міру можливості країни за умов вільного і справедливого ринку виробляти товари і послуги, що відповідають вимогам світових ринків при одночасному збереженні або підвищенні протягом тривалого часу реальних доходів своїх громадян Global Competitiveness Yearbook, 2001. — p. 43.

Українські науковці пропонують розглядати конкурентоспроможність країни як сукупність притаманних національній економіці чинників, здатних забезпечити пропозицію, виготовлених за новітніми технологіями товарів і послуг, за умов вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення Шнипко О. С. Національна конкурентоспроможність: сутність, проблеми, механізм реалізації. — К.: Наукова думка, 2003. — с. 13. При цьому повинно зберігатись прийняте для міжнародної торгівлі співвідношення ціни і якості.

З кінця 90-х років минулого століття і на початку поточного в наукових публікаціях щодо сутності конкурентоспроможності робився наголос на інституційних чинниках, які поряд з економічними повинні відповідати завданням економічного зростання країни в рамках світової економіки Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. — М: Начала, 1997; Кваснюк Б.Є. Інституційні фактории політики економічного зростанняю Матеріали наукової конференції. — К.: МТУУ КПІ. — 2001. Якщо державна політика і економічні структури країни здатні забезпечувати стале економічне зростання, яке супроводжується збільшенням реальних доходів домашніх господарств, особливо у довгостроковому періоді, то така економіка вважається конкурентоспроможною. Державна політика при цьому повинна формувати відповідне правове, інституційне та економічне середовище, яке сприяло б динамічній стійкості виробництва валової доданої вартості, тобто дозволяло б забезпечити довгострокову конкурентоспроможність на макрорівні.

На основі досліджень різних дефініцій конкурентоспроможності економіки було визначено істотні ознаки її сутності, до яких віднесеноА. Ходжаян Інституційне забезпечення конкурентоспроможності економіки України // Економіст. — № 2. — 2010.

Антонюк Л.Л. Еволюція теоретичних поглядів на конкурентоспроможність // Міжнародна економіка. Наук. зб., Вип. 28 — К: ІСЕМВ., 2001. — с. 211 — 220: наявність розвинутого науково-технічного потенціалу; спроможність продуктивно використовувати ресурси та виробляти товари і послуги, які відповідають попиту на світовому ринку. Важливою характеристикою конкурентоспроможності економіки є високий рівень соціального розвитку та сталі темпи економічного зростання у довгостроковому періоді. Завдяки таким ознакам конкурентоспроможність може бути ефективним інструментом підвищення рівня життя, оскільки цей процес розглядається як природна складова зростання конкурентоспроможності. Нарешті, до характеристики конкурентоспроможності економіки відноситься її вимір у співставленні з іншими економіками, порівняннями за рівнем розвитку.

Національна конкурентоспроможність розглядається багатьма авторами як здатність країни забезпечувати сталий економічний розвиток. Так, Дж. Сакс, розглядаючи конкурентоспроможність як інструмент досягнення сталого розвитку, вважає, що конкурентоспроможність національної економіки характеризується наявністю в країні здорового ринку, чинників виробництва та інших макроекономічних характеристик, які визначають стабільне економічне середовище Сакс Дж. Д., Ларрен Ф. Б. Макроэкономика. Глобальный подход /Пер. с англ. — М: Инорра — М, 2006. — 495с. До останніх відносяться передусім зростання реальних доходів населення та забезпечення прийнятного для національного менталітету рівня їх диференціації.

М. Портер розглядав конкурентоспроможність національної економіки як засіб підвищення добробуту суспільства, оскільки він пов’язував конкурентоспроможність з ефективністю використання основних національних ресурсів праці і капіталу Портер М. Крнкуренция / Пер. с англ. — М. :Вильяс, 2006. — 608с. Однак, на наш погляд ефективність використання ресурсів не може виступати чинником конкурентоспроможності, скоріше навпаки: виробництво конкурентоспроможних товарів та їх реалізація дозволяють підвищити ефективність виробництва, тобто конкурентоспроможність продукції можна вважати чинником, що визначає ефективність діяльності продуцентів.

Узагальнення основних визначень конкурентоспроможності дозволяє виокремити в них загальну складову цього поняття — здатність економічних агентів успішно конкурувати на внутрішньому і світовому ринках. Наступною складовою за логікою дефініції повинна бути мета, якої прагнуть досягнути суб'єкти конкурентної боротьби. Для країни мета зусиль, спрямована на досягнення конкурентоспроможності може полягати у необхідності здійснювати ефективну внутрішню відтворювальну політику громадян та національну безпеку та інтеграцію у світову систему взаємовідносин забезпечувати достатній рівень добробуту.

Конкурентоспроможність як багатогранне поняття інтегрує множинність чинників: інституційних (політичних, правових, управлінських та ін.), економічних, соціальних, екологічних, духовних та інших.

В залежності від зміни технологічних укладів та стадій розвитку різних країн у світовому господарстві відбулися зміни чинників забезпечення конкурентоспроможності. Індустріальний уклад відзначався її залежністю головним чином від наявності природних і трудових ресурсів та капіталу, які розглядались як факторне забезпечення розвитку виробництва.

Низька вартість факторів виробництва у багатьох країнах, що розвиваються та з перехідною економікою, у поєднанні з девальвацією національної валюти дозволяють їм бути конкурентоспроможними на світових ринках за ціною низько технологічної продукції. При цьому об'єктивно підтримується відносно низький рівень життя громадян, бо відстале за технологією виробництво не потребує від працівників набуття нових знань, навичок, підвищення кваліфікації та професійного рівня.

Низка нових індустріальних країн завдяки ефективному використанню ресурсів досягли високої якості продукції і завдяки цьому, а не лише нижчим витратам і цінам, досягли конкурентоспроможності на світових ринках. Особливими чинниками її забезпечення стали людський капітал, ефективність ринків товарів, праці, сприятливе інвестиційне середовище, залучення передових технологій та готовність суб'єктів господарювання їх застосовувати, підготовлені кадри працівників.

Під впливом науково-технічного прогресу конкурентоспроможність почала визначати чинники вищого порядку — науковий потенціал країни, її інфраструктура, рівень розвитку людського капіталу. За умов глобалізації та переходу до постіндустріального етапу розвитку суспільства, конкурентні переваги перемістились у сферу високих технологій, а на конкурентоспроможність стали впливати наявність і рівень розвитку інтелектуального капіталу, задіяність інституційних чинників (держава, освітні та науково-дослідні організації, підприємства, здатні використовувати високі технології для виробництва наукоємної продукції з високим вмістом доданої вартості), можливості налагодження тісних зв’язків науки і виробництва.

Водночас прискорення глобалізаційних процесів за сучасних умов справляє неоднозначний вплив на національну конкурентоспроможність, який проявляється у загостренні конкуренції на світових ринках через прискорення інноваційного оновлення технічної і технологічної бази виробництва та збільшенні різноманіття її чинників за рахунок, передусім, інституційних та нетрадиційних. Інституційні чинники (законодавство, норми і традиції поведінки, розпорядження владними повноваженнями, ступінь свободи і довіри тощо) перетворюються на провідні у загальній системі чинників забезпечення національної конкурентоспроможності, перелік яких враховується методикою рейтингування Всесвітнього економічного форуму. Крім інституційного, у цій методиці використовуються такі інтегровані чинники, як інфраструктура, макроекономіка, охорона здоров’я, початкова освіта, вища освіта, навчання персоналу, ефективність ринку, технологічна готовність, рівень розвитку бізнесу, інновації, охорона довкілля.

Перевага інституційних чинників як показує світовий досвід полягає у здатності ефективних інституційних структур формувати національні моделі економічного і соціального реформування, які стимулюють господарський прогрес і добробут населення.

До нетрадиційних чинників дослідники відносять якість державного управління та такі соціокультурні цінності, як соціальна солідарність, менталітет суспільства. На думку Ю. Пахомова, нові глобалізацій ні виклики актуалізують конкуренцію не лише за рівнем технологій, але і за культурними цінностями, що залишилось поза увагою навіть корифеїв учення про конкуренції. Причому цінності не тільки конкурують з технологіями (як головним надбанням Західної цивілізації), але й у доступній перспективі здатні забезпечити перемогу азіатським країнам, насамперед Китаю та Індії Пахомов Ю. Біфурхаційний стан світо системного ядра напередодні зміни світових лідерів. // Економіка України. — № 4. — 2008. — с.8.

Отже, велика кількість чинників, що впливають на національну конкурентоспроможність як здатність економіки країни підтримувати стабільне економічне зростання (за виконання низки умов, а саме: забезпечення повної зайнятості, відсутності накопичення державного зовнішнього боргу та відсутності постійного дефіциту платіжного балансу), вказує на макроекономічний характер політики забезпечення конкурентоспроможності країни.

З позицій ефективності макроекономічної політики низка основних показників економічного і соціального розвитку України можуть, на нашу думку, надати характеристику її місця у світовому господарстві та здатності конкурувати на світових ринках (табл. 1)

Таблиця 1 Індикатори розвитку економіки України, відс. зміни до попереднього року

1999

2000

2005

2006

2007

2008

2009

ВВП реальний

-0,2

5,9

2,7

7,3

7,9

2,3

-15,1

Промислове виробництво

4,0

13,2

3,1

6,2

10,2

-3,1

-21,9

Інфляція (до грудня попереднього року)

15,7

20,8

9,5

14,1

23,3

23,0

14,3

Інвестиції в основний капітал

0,4

14,4

1,9

19,0

29,8

-2,6

-41,5

Реальні наявні доходи населення

-8,0

4,1

23,9

11,8

14,8

7,6

-8,5

Рівень безробіття офіційний,%

4,2

4,1

3,1

2,7

2,3

3,0

1,9

Рівень безробіття за методикою МОП,%

11,6

7,2

6,4

6,4

8,8

Баланс зведеного бюджету (% до ВВП)

-1,5

+0,6

-1,8

-0,7

-1,1

-1,5

-2,4

Державний та гарантований державою борг (% до ВВП)

61,0

45,2

18,0

14,8

12,3

13,7

32,2

Експорт товарів і послуг

-8,4

25,8

4,8

12,1

28,5

35,8

-40,7

Імпорт товарів і послуг

-19,3

17,8

24,6

24,6

34,6

41,1

-46,9

Сальдо торговельного балансу, % до ВВП

7,1

9,4

1,5

-2,7

-5,1

-7,4

-1,2

Джерело: Держкомстат, НБУ, Міністерство фінансів

Впродовж десяти років (2000−2009 рр.) економічне зростання в Україні характеризувалось нестабільністю, суттєвим (в 3−6 разів порівняно з максимальним рівнем 2004 р.) зниженням реальних темпів у 2005 і 2008 р. та кризовим спадом у 2009 р. При цьому через багаторічне відтягування з проведенням кардинальних реформ падіння української економіки було одним з найглибших порівняно з іншими країнами.

Найбільшим падінням відрізнялись промислове виробництво (22%), будівництво (2,5%), викликані скороченням попиту та інвестицій. Зниження зовнішнього попиту на українську продукцію спричинило падіння експорту товарів і послуг, а зниження реальних доходів населення та інвестиційного внутрішнього попиту — ще більше падіння імпорту. Така динаміка зовнішньоторговельних операцій зумовила суттєве скорочення від'ємного сальдо торгового балансу.

Спад реальних доходів кореспондує із зростанням безробіття яке за методологією МОП у 2009 р. склало 8,8% економічно активного населення проти 6,4% у попередньому році.

Зведений бюджет країни збалансовано із дефіцитом у 2,4% ВВП порівняно з 1,1−1,5% відповідно у 2007−2008 рр. Необхідність покриття дефіциту бюджету поряд із зниженням експортної виручки та скороченням надходження іноземних інвестицій під час світової фінансово-економічної кризи призвело до нарощування державного та гарантованого державою боргу, частка якого досягла 32,2% ВВП, що у 2,5 рози перевищила цей показник минулого року. Якщо врахувати приватний борг, то загальне боргове навантаження сягнуло 90% ВВП, що вже є вкрай небезпечним для економіки країни, оскільки зумовлює її фінансову нестійкість та вразливість до будь-яких зовнішніх шоків.

Крім боргового тягаря, українська економіка обтяжена двозначною інфляцією, яка заважає діловій активності, та збитковістю майже 40% підприємств, які поглинають більше третини прибутку прибуткових підприємств.

Загалом із десяти років, що аналізуються, лише у п’яти приріст ВВП перевищував 7%, необхідних для забезпечення стабільного зростання. В інші п’ять років він був нижчим, особливо у 2005 і 2008 роках, або ж спадним. Наслідком сукупності впливу неоднозначної динаміки наведених показників стало тривале відставання ВВП від рівня 1990 р., що свідчить про системні недоліки і прорахунки в реалізації управління. А постійна нестача коштів у країни при зростанні статків багатих людей і зубожіння чверті населення, що живе нижче прожиткового мінімуму, вказує на кризу державних фінансів та звуження соціальної бази економічних реформ.

Отже, індикатори соціально-економічного розвитку України за останнє десятиріччя свідчать про недостатнє конкурентне середовище та можливості піднесення конкурентоспроможності без суттєвого інституційного та структурного реформування.

Конкурентне середовище в Україні характеризується також індикатором ефективності економіки, передусім часткою валової доданої вартості у валовому випуску. Якщо у 1990 р. цей показник складає 47,3%, то у 2000 р. — 39,2%, 2008 — 39,8%, тобто ефективність економіки суттєво знизилась, але ж саме ж у знов створеній вартості реалізуються конкурентні переваги.

Конкурентоспроможність економіки врешті решт проявляється у сфері зовнішньоторговельних відносин, зокрема на перетині товарної структури експорту з структурними (за видами економічної діяльності) характеристиками внутрішнього виробництва.

Види економічної діяльності в Україні характеризуються розмежуванням за зовнішньою орієнтацією: окремі з них є експортоорієнтованими (передусім, металургійне виробництво), в інших домінує імпортна залежність (машинобудування, хімічна і нафтохімічна, легка промисловість). Дещо нижча порівняно з середньою частка експорту сформувалась у сільському господарстві і харчовій промисловості при відносно незначній питомій вазі імпорту у складі використання продукції (табл. 2)

Таблиця 2 Спад ВВП в окремих країнах світу в умовах кризи

Країна

ВВП, % 2009

Україна

-15,0

Латвія

-17,5

Литва

-14,4

Естонія

-14,5

Росія

-8,0

Мексика

-6,9

Румунія

-7,5

Угорщина

-6,7

Тайвань

-3,5

Джерело: Держкомстат, The Bleyzer Foundation

Вказані види діяльності у 2008 р. складали 41,2% обсягу використаної продукції і займали 70,7% в структурі товарного експорту та 55,3% - в структурі імпорту товарів.

Від співвідношення експорту та імпорту в структурних елементах використання продукції залежать умови конкурентності в цих видах діяльності. Приміром, легка промисловість майже на третину є експортоорієнтованою і на 42% - імпортозалежною. При цьому половина проміжного споживання і третина кінцевих споживчих витрат формуються за рахунок поставок з-за кордону. Легка промисловість займає одне з останніх місць за рентабельністю операційної діяльності та одне з перших — за часткою давальницької сировини у вартості продукції.

конкурентоспроможність економіка глобалізація ринок

Таблиця 3 Структура використання продукції окремих видів економічної діяльності у 2008 р., %

Види діяльності

Проміжне споживання

Кінцеві споживчі витрати

Валове нагромадження

Експорт

Імпорт

всього

в т.ч. імпорт

всього

в т.ч. імпорт

всього

в т. ч. імпорт

Сільське господарство, мисливство

49,0

2,6

37,6

2,0

2,0

0,2

16,3

-4,9

Виробництво харчових продуктів, напоїв, тютюнових виробів

20,4

2,3

76,9

7,1

0,1

-

12,0

-9,4

Легка промисловість

21,4

10,0

96,3

32,1

-5,3

-0,4

29,2

-41,6

Хімічна і нафтохімічна промисловість

90,5

50,4

34,1

13,8

4,6

2,2

37,2

-66,4

Металургійне виробництво

53,5

16,2

0,6

0,2

4

0,1

58,4

-16,5

Машинобудування

47,5

19,4

29,8

6,6

60,6

44,7

32,7

-70,7

Економіка всього

61,4

13,3

30,9

3,8

10,8

4,1

18,1

-21,2

Джерело: Табл. «Витрати-випуск» за 2008 р.

За іншими дослідженнями, саме продукція, виготовлена з вмістом давальницької сировини, суттєво знижує компаративні переваги цього виду діяльності.

Найбільш залежною від зарубіжних постачань є хімічна і нафтохімічна промисловість, оскільки у складі проміжного споживання більше половини займають імпортовані сировина і матеріали. При цьому співвідношення між експортом та імпортом у цій галузі складає 1: 1,8, головним чином через не диверсифікованість продукції та низько технологічний її характер.

Для металургійного виробництва визначальним є надвисока кореляція його динаміки із зростанням ВВП та найвагоміша частка валютної виручки в разі сприятливої кон’юнктури на світових ринках металу. Однак падіння зовнішнього попиту спричиняє значні втрати для підприємств і держави через зниження цінової конкурентоспроможності та структурну невідповідність потребам внутрішнього ринку.

За даними статистики скорочення попиту на основні товари українського експорту — метал та вироби з нього, продукція хімічної і нафтохімічної промисловості - у країнах — торговельних партнерах змусило українських виробників зменшити обсяги виробництва у 2008 р. відповідно на 10,6% і 6,2% у 2009 р. — на 26,6% і 23,2%. Започаткування виходу з кризи у вказаних країнах зумовило розширення виробництва цих продуктів в Україні у 2010 р. в 1,2−1,3 рази і зростання їх пропозиції на світових ринках.

Машинобудування з позицій конкурентності уособлює технологічний прогрес, від якого залежить економічна динаміка та розширене відтворення. Його досить висока залежність від імпорту пов’язана передусім з валовим нагромадженням осиного капіталу та частини нематеріального капіталу, зокрема придбання інтелектуального продукту для модернізації виробництва.

З таблиці видно, що машинобудування має низьку частку у кінцевих споживчих витратах, вона нижча навіть за середню в економіці. Це означає, що внутрішній ринок не насичений якісною вітчизняною машинобудівною продукцією. Через слабку диверсифікованість важко було переорієнтувати цю продукцію за часів світової кризи з експорту на внутрішнє використання, як це зробив наприклад, Китай. Дослідження конкурентного середовища країни з позицій макроекономіки доцільно доповнити аналізом ВВП за доходами в розрізі окремих видів діяльності, що мають переважно експорту чи імпортну орієнтацію (табл. 4)

Таблиця 4 Вклад окремих видів економічної діяльності у ВВП за доходами у 2008 році у відсотках

Види діяльності

Оплата праці найманих працівників (ОП)

Податки на виробництво і імпорт

Валовий прибуток, змішаний дохід (ВП)

ВВП в ринкових цінах

ВП/ОП, %

Сільське господарство, мисливство

2,6

1,7

14,8

6,9

433

Виробництво харчових продуктів, напоїв, тютюнових виробів

4,0

21,3

5,7

7,3

109

Легка промисловість

0,8

5,2

0,6

1,4

61

Хімічна і нафтохімічна промисловість

1,6

6,2

1,7

2,4

84

Металургійне виробництво

4,9

2,9

5,2

4,9

82

Машинобудування

4,9

1,3

5,0

20

Економіка всього

100,0

100,0

100,0

100,0

76,7

З таблиці видно, що відношення валового прибутку (разом із змішаним доходом) до оплати праці найманих працівників, яке визначає одну з важливих макроекономічних пропозицій, свідчить про значні коливання прибутковості: у сільському господарстві - 433% у машинобудуванні - 20%. Для сільського господарства і харчової промисловості, як і раніше Див. результати досліджень, виконаних Б.Є. Кваснюком за 2002 і 2004 роки.

Конкурентоспроможність національної економіки, К.: Фенікс, 2005. — С. 130−136; Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України у трьох томах. Т.3. Конкурентоспроможність української економіки, К.: Фенікс, 2007. — С. 118−123., характерним є трансфертне ціноутворення і розвинута система посередництва, що призводить до зростання кінцевих цін на продукцію аграрно-промислового комплексу. У машинобудуванні спостерігається недостатність прибутковості для відтворювальної діяльності. На здеформованість конкурентних умов у цій галузі свідчить також висока частка податків на виробництво та імпорт (14%)

при 5% вкладу у ВВП. В той час як через різні пільги у металургійному виробництві при майже такому ж за величиною вкладі у ВВП частка податків складає 2,9% або у 4,8 разів менше. Легка промисловість відзначається недостатністю власних ресурсів для розвитку при високій частці податків, яка у 4 рази перевищує частку галузі у ВВП. Вказані деформації свідчать про недоліки структурної, податкової, цінової політики, які негативно впливають на конкурентне середовище. Враховуючи від'ємний торговельний баланс, що формується останніми роками у цих галузях і видах діяльності, поєднання тенденцій зміни кон’юнктури на світових ринках та недоліків у конкурентному середовищі всередині країни створює несприятливі умови для піднесення, конкурентоспроможності української економіки.

Наші дослідження дозволили обґрунтувати низку заходів державної політики, які, в разі їх реалізації, можуть забезпечити перелом цієї ситуації. До них відносяться наступні:

· невідкладне проведення структурних реформ при посиленні ролі держави у стимулюванні прогресивної структурної перебудови вітчизняного виробничого комплексу з урахуванням світових тенденцій науково-технологічного розвитку великих компаній та фінансово-промислових груп з одночасною підтримкою динамічного розвитку малого і середнього бізнесу, створенні сприятливого підприємницького середовища, інвестиційного клімату. Важливою передумовою реалізації назрілих реформ є наявність при владі персон із стратегічним мисленням, політичною волею та здатністю консолідувати суспільство, мобілізувати його креативну енергію та створення критичної маси позитивних перетворень в окремих сферах, галузях, видах діяльності, регіональних кластерах;

· стимулювання інноваційної діяльності в рамках ефективно працюючої повноцінної національної інноваційної системи, переорієнтація інвестиційних потоків у сферу нових технологій з метою сприяння становленню внутрішнього ринку інновацій. Реалізація інвестиційно-інноваційної моделі розвитку української економіки повинна стати основою і рушійною силою підвищення національної конкурентоспроможності.

Необхідно спрямувати фінансові та інтелектуальні ресурси на забезпечення розвитку пріоритетних галузей і видів діяльності - нанотехнологій, ядерної енергетики, авіа-, ракето-, суднобудування, наукомістких високотехнологічних машинобудівних виробництв, електронної промисловості. Цим секторам слід надати достатню державну підтримку у вигляді податкових пільг, пільгових кредитів, прямих і непрямих субсидій. Стратегія інноваційного розвитку повинна ґрунтуватись на використанні власного наукового і технічного потенціалу, інтеграції фундаментальних і прикладних наукових розробок, комерціалізації їх результатів та впровадженні у виробництво. Необхідно забезпечити збільшення частки ВВП, що спрямовується на фінансування наукових досліджень і розробок, спочатку до 1,7%, як це передбачається законом про бюджет (а фактично — менше 1%), а потім і до 3%, що у країнах ЄС вважається стратегічних орієнтиром. Це дозволить нарешті забезпечити працівникам галузі більше високу оплату праці, прив’язавши її до рівня освіти, отриманих наукових результатів та можливостей їх практичної реалізації, а також підвищити імідж наукової діяльності, залучити до неї молодих співробітників, зменшити відтік «мізків» за кордон.

· підтримка експорту, для якої необхідно використовувати напрацьовані світовою практикою норми його стимулювання — гарантії експортерам, кредитування експорту, страхування експортних кредитів, інформаційна підтримка, дипломатичне сприяння налагодженню зовнішньоекономічних зв’язків та вирішенню суперечок. В рамках активізації експортної діяльності вагомого значення набуває удосконалення податкового регулювання, заходи з підтримки обмінного курсу, забезпечення захисту національних економічних інтересів у сфері міжнародної торгівлі з врахуванням норм і вимог СОТ. При цьому доцільно застосовувати засоби підтримки експорту окремих товарів чи їх груп, які мають суттєві компаративні переваги та сприятливі умови для модернізації виробництва, підвищення якісних характеристик та рівня технологічності. Загальна вимога до поліпшення товарної структури експорту полягає у суттєвому зменшенні його сировинної і низько технологічної складових, а також вмісту давальницької складових, та збільшення частки сучасних високотехнологічних виробів машинобудування і готової продукції агропромислового комплексу.

· захист внутрішнього ринку, який полягає в удосконаленні митно-тарифного регулювання в рамах міжнародних регуляторних вимог та розширення застосування сертифікації, ліцензування, технічних, фіто-санітарних, екологічних стандартів та інших нетарифних методів обмеження імпорту. Для забезпечення критичного імпорту, передусім енергоносіїв, доцільно використовувати можливості укладання довгострокових угод, а також запровадити жорсткий режим енергозбереження та стимулювання ефективного використання імпортованих сировини і матеріалів. Враховуючи складнощі з стимулюванням енергозбереження, доцільно було б запровадити заходи боротьби з неефективним використанням енергоресурсів у вигляді оподаткування надмірного їх споживання. Важливого значення в справі імпортозаміщення набуває збільшення видобутку власних нафти і газу за умов ефективної інституційованої підтримки, зниження податкового навантаження та сприятливої цінової політики. Перспективним у цьому контексті може бути також запровадження технологій з переробки вугілля на газ та рідке паливо, як це має місце в Китаї та деяких інших країнах. Ці заходи з імпортозаміщення дозволили б зменшити залежність від також не диверсифікованих поставок, якими є імпорт енергоносіїв.

Проблема забезпечення національної конкурентоспроможності є настільки багатоаспектною, що вона не може бути вичерпана в рамках однієї статті.

Викладені пропозиції стосуються лише декількох аспектів цієї проблеми, пов’язаних із взаємозалежністю розвитку виробництва та зовнішньоекономічного сектору.

Отже, для підвищення національної конкурентоспроможності необхідно задіяти множинність чинників, спрямованих на забезпечення сталого економічного та соціального розвитку, який реалізується у зростанні ВВП за видами діяльності, за доходами і напрямами використання. До основних відносяться:

— структурна перебудова економіки на світових тенденцій науково-технологічного розвитку;

— стимулювання інноваційної діяльності та підтримка розвитку інтелектуального капіталу;

— державна підтримка експорту та забезпечення прогресивних змін його товарної структури у взаємозв'язану з структурним реформуванням виробництва;

— захист внутрішнього ринку та зменшення залежності від імпорту енергоносіїв.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой