Національне мистецтво Полтавщини

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти інауки Полтавської державної адміністрації

Професійно-технічне училище № 17

Національне мистецтво Полтавщини

Підготувала: О.М. Крачева

м. Полтава

Вступ

У період оновлення соціально-економічного життя країни проблеми педагогічної науки і практики переважно пов’язані з розвитком культури в усьому багатстві її загальнолюдського і національного аспектів. Широкий ракурс процесів виховання потребує врахування історичних явищ України та конкретних умов сучасного суспільства, що сприяє розкриттю кращих сторін національної культури, виявленню її унікальної самобутності, встановленню природних зв’язків з надбанням інших націй.

Усвідомлення і прийняття індивідом своєї національності як детермінанти особистісної долі має важливу роль як для української, так і для всієї загальнолюдської культури. Національне виступає не над індивідуальним абстрактом, а «потребою душі» — іманентним проявом індивідуального духу в його саморозвиткові.

Такі культурологічні ідеї проникають у мистецтво, котре бере на себе місію «підтягнути і зігріти» їх безпосередньо-особистісним відчуттям і переживанням національного. Як різновид духовної діяльності мистецтво володіє потенціалом представити всю повноту присутності в цьому світі конкретної, унікально-неповторної людини, здатне розкрити внутрішню наповненість національного як «натурального вислову душі» (І. Ляшенко).

Історія свідчить, що з кінця ХVШ ст. українське культурне відродження розгорталось за романтичною моделлю. Мова, мистецька творчість, письменство виступали головною етнодиференційованою ознакою та брали на себе централізаторську системно-організуючу функцію в культурі. Звідси можна зробити висновок щодо значущості національного аспекту розвитку професійної культури вчителя засобами мистецтва.

А тепер більш докладніше і стосовно мистецтва нашої Полтавщини.

Українська вишивка. Рушники

писанкарство вишивка плетіння мистецтво

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам`ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VІ ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII-XIX ст. Арабський мандрівник Х ст. н.е. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам`ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту, трипільської культури.

Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів.

Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка — червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.

Полтавські рушники здебільшого оздоблені розкішними рослинними орнаментами — це «дерево життя», що символізує природу-матір, популярним є зображення птахів, що означає кохання та щастя, часто зустрічається також «дерево-квітка», «вазон із квітами». Мотиви «вазона», «дерева» скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп’янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. То можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації: видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини.

Традиційна техніка вишивання на Полтавщині - «тамбурний шов». Здебільшого полтавські рушники виконані в червоному кольорі, інколи з невеликим вкрапленням синього. Крім рушників, у цій техніці вишивали божники, сорочки, скатертини, підзори. Головне в ній — поєднання тла і вишивки червоного та білого кольорів; легкі хвилясті лінії тамбурного шва мерехтливо окреслюють вибагливі орнаментальні мотиви рослинного характеру.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам — старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали, і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали, образи та накривали хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для втирання обличчя і рук — утирач, посуду і стола — стирок, для прикрашення образів — покутник, для шлюбних церемоній — весільний, для похорон — поховальний, для пов`язування сватів — плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Українська вишивка, рушники на перший погляд не мають ніякого значення в житті сучасної людини, але вони віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є живущим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу.

Український рушник. Стелиться, ніби дорога. Вабить, наче вічність. Зачаровує, мов пісня. Він є неодмінним атрибутом народного побуту, весільної обрядовості й традиційної окраси українських хат.

Вишитий рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів.

Гончарство

Гончарство — одне з найдревніших і найшанованіших занять людства. Не обділено ним і Україну: у нас практично в кожній області були великі й малі гончарні осередки, де натхненно глинописали історію народного буття мудреці-майстри, які своїми безсмертними (бо випалена глина таки вічна!) гончарівними витворами уславили українство в світах.

Серед традиційних селянських промислів українців, цей вид мистецтва посів провідне місце, яке ввібрало багатовікові технічні навички попередніх поколінь, виробило національні художні смаки, що корінням сягають у глибину віків. Якість керамічного посуду залежала насамперед від якості сировини. Тому гончарне виробництво розвивалось головно у тих регіонах та осередках, де була для нього глина.

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині -- це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині -- Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині -- Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі -- Бубнівка, Бар; на Західній Україні -- Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині -- Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині -- Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою.

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз`їжджали по селах і вигуками «По горшки!» запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби -- одна з характерних рис українських ярмарків.

На сьогодні гончарство, як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Художнє плетіння

У кам’яному віці люди вже знали найважливіші техніки плетіння, уміли виплітати мати й місткості для зберігання зерна. Ажурно плетені господарські вироби виготовлялись в добу Київської Русі та в наступні століття. Одним із доказів цього є часте застосування плетінчастих візерунків в оздобленні рукописних книг та в ювелірній справі.

З XV ст. в Україні виплітали солом’яні брилі -- літній головний убір для чоловіків. Художня форма їх залежала від співвідношення висоти циліндра з шириною крис та декоративної фактури плетеної поверхні (стрічкова, зубчаста, піскоподібна та ін.).

У XVIII--XIX ст. лозоплетіння і рогозоплетіння розповсюдилися головним чадом у місцевостях, прилеглих до річок та озер, а вироби із соломи -- у районах вирощування жита й пшениці. У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння було коріння сосни, гілки ліщини, луб тощо. Найбільше осередків плетіння налічувалося в Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській та Волинській губерніях, а також у Галичині. Тут виготовляли з лози густоплетені й ажурні кошики циліндричної, овальної і півсферичної форм для транспортування продуктів збиральництва та ін. Легкі й зручні рогозяні кошики у вигляді торбинок з двома ручками були до вподоби і селянкам, і міщанкам.

Наприкінці XIX ст. в Україні діяло понад десяток навчальних майстерень і шкіл, які спричинили до розвитку промислу художнього плетіння. З 1905 р. центральні кошикарські курси працювали у Львові. На початку XX ст. на фабриках лозоплетіння і в кустарних майстернях виготовляли меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшки тощо.

У 20-х роках було засновано артілі художнього плетіння у колишньому с. Гусинці на Київщині, с. Білецківці на Полтавщині, с. Боромлі на Сумщині, у Чернігові та ін. Народні майстри продовжували виплітати в артілях звичні для себе предмети усталених форм і конструкцій.

У 50-х роках відновлюється робота майже всіх довоєнних артілей плетіння виробів, засновуються нові підприємства. Цехи лозоплетіння обладнуються машинами для механічної обробки лози.

Нині в Україні налічується понад 30 підприємств художнього плетіння та чимало осередків, які функціонують як домашній промисел. Плетінням з рогози, соломи та обгорток качанів кукурудзи займаються переважно поодинокі майстри, не пов’язані з діяльністю підприємства.

Із соломи виплітають капелюхи, серветки, іноді унікальні скриньки, твори декоративної пластики -- так звані різдвяні «діди». У наш час плетені вироби з природних матеріалів набули особливої популярності, оскільки є зручними й естетичними.

Іграшка

Іграшки -- це галузь українського народного мистецтва, що об'єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, паперу та ін. Від давніх українських іграшок XIV--XVIII ст. майже нічого не збереглося. До нас дійшли переважно керамічні й дерев’яні зразки, датовані XIX ст. -- «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Саме у цей період в Україні історично сформувались три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров'я, Поділля і Прикарпаття, а в їх межах утворилися провідні осередки. Протягом тривалого часу тут формувалися місцеві стильові особливості.

Народні керамічні, дерев’яні та плетені іграшки були переважно побічним промислом у системі основного виробництва -- гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів. У селах Подніпров'я, де виготовляли з дерева на продаж різноманітні побутові речі, оздоблені різьбленням, водночас створювали їхні маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що масштабом. У с. Мокієвка Полтавської області у XIX ст. виточували і витісували іграшкові тачівки, товкачики, рублі, оздоблені різьбленням.

Серед іграшок Полтавщини кінця XIX ст. трапляються оригінальні дерев’яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вони нагадують качечку. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами -. вирізані фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів ткачів, теслярів, що «працюють» унаслідок руху планок.

Користувалися популярністю іграшкові меблі, музичні інструменти та ін.

Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів (Опішня, Бубнівка, Адамівка, Вишнівець, Стара Сіль та ін.) іграшки вивозили на ярмарок. У кожному осередку формувалися традиції як у ліпленні форми, так і в розписі. Наприклад, для жіночих фігурок с. Опішня Полтавської області характерні низькі дебелі постаті з півнем під пахвою. Гончар Остап Ночівник ліпив також витончені фігурки дівчат з кошиками; вершників він зображав на трійці, застосовуючи відомий прийом: одному коневі прилаштовував три голови.

Ляльки мали під пахвою пташку або тримали у руках немовля. Виріб «жінка з птахом» був поширений у багатьох видах народного мистецтва слов’ян та інших народів і мав надзвичайно глибокі міфологічні корені. Окрім того, лялька з найдавніших часів вважалась одним з елементів шлюбної магії; вона супроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла, за повір'ям, народженню дітей.

Близькими до керамічних іграшок були пластичні вироби з сиру у вигляді коників, оленів, кіз, пташок та ін.

У багатьох осередках плетіння з лози, рогози і соломи виготовляли кошики для дорослих і дітей. Найбільш поширеною іграшкою для сільських дітей були чудернацькі солом’яні ляльки з перев’язаною головою і талією та довгими руками. Колись такі іграшки використовувалися у магічних дійствах.

Іграшка при всій своїй різноманітності й багатофункціональності залишається важливим засобом виховання дітей. Саме через спрощені іграшки-знаки дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами, врешті вона приєднується до одного з джерел народного мистецтва.

Мотанка

Образ людини — лялька — є одним з центральних в українській народній іграшці. Ляльки створювалися і існували у традиційному середовищі, їх не прагнули наділити реальними рисами, акцентуючи лише на суттєвому. Лялька як зображення жіночого божества, предка вважалась оберегом дитини. Ігри з ляльками особливо заохочувались, оскільки віщували добробут і прибуток у родині, зокрема, появу у ній нового члена. В окремих місцевостях таких ляльок називали магодзами.

Популярність ляльки у традиційному середовищі засвідчує розмаїття матеріалів, з яких її виготовлено — тканина, дерево, глина, солома. Найпоширеніші серед українців ганчір'яні ляльки виготовляли переважно зі шматків одягу, що вийшов з ужитку, або залишків тканини від шиття нового.

Ляльки виробляли намотуванням та прив’язуванням тканини без застосування голки. Вони відомі як вузлові. У ляльок обов’язково виділяли голову — у шматок білої тканини накладали ганчірок, сухої трави або хліба і перев’язували ниткою, надаючи таким чином круглої форми. Інші частини — руки, ноги, тулуб — спеціально не позначували. Не шили також вбрання. Його створювали, намотуючи шматки тканини на обвислі кінчики полотнини.

Ганчір'яні ляльки були також з основою, яка імітує фігуру людини. Її шили з тканини й наповнювали шматинами, сухим зіллям, сіном, вирізували чи виточували з дерева. В кожному разі на основу надягали спеціально пошитий стрій. До особливих іконографічних рис українських ганчір'яних ляльок належить порожнє, без акцентування будь — яких рис, обличчя.

У вузлових ляльок обличчя позначене навхрест перетягнутими чорними, або кольоровими нитками. Часто нитки переплетені так, що утворюють на розхресті квадрат або ромб. Відсутність обличчя у ляльки, вірогідно, відзеркалює залишки анімалістичних уявлень, зокрема віру у її неодухотвореність, отже неможливість вчинити зло. Наявність хреста — символу сонця, вочевидь, свідчить про обрядово — магічну функцію ляльки.

Значну роль у творенні художнього образу ляльки відіграє головний убір, що вказує на її «вік» та «соціальну приналежність»: віночок, «маячки», «волочки» — у нареченої; очіпок, хустина — у заміжньої жінки.

Найпоширеніші ляльки — з соломи та інших трав’янистих матеріалів створені зі жмутка сухих стебел, перев’язаних лляними нитками у місцях, що підкреслюють загальний силует та виділяють голову, тулуб, талію. Силует фігурок збагачують виплетені косичкою руки. В окремих ляльок нижня частина має форму порожнистого конуса.

Ткацтво i килимарство

Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури українців. Воно існувало на українських землях ще з доісторичних часів. Ткацтво належить до найпоширеніших видів ремесла і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя («прядки», «верстати», «кросна» і т. ін.), так і давня термінологія, що має багато спільного з термінологією найбільш близьких українцям сусідніх народів — сербів, хорватів, македонців, західних слов’ян.

Матеріалом для ткацтва з прадавніх часів були волокна льону, коноплі, а також вовна. Першого великого піднесення ткацтво зазнало в період формування Київської князівської держави, згодом — у XIV — XVI та XVІІ - XVIІІ століттях.

До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100% забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою — міста. У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі об'єднання Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю народного ткацтва в Україні є килимарство. Перша згадка про килими як усталений елемент народного побуту походить ще з 998 року. Килими широко використовувались як при дворах князів та шляхти, так і в найвіддаленіших селах і хуторах. Вони служили для утеплення і прикрашення житла, використовувались в обрядах та ритуалах. Килими були обов’язковою частиною побуту, ними сплачували данину, виготовляли їх на продаж.

Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Побіч різних технік виготовлення килимів (лічильна, гребінкова, ворсова) склались також цілі школи та напрямки українського народного килимарства — килими решетилівські, дігтярівські, гуцульські, хотинські, бесарабські. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

Щодо орнаментів та барв українське килимарство можна поділити на дві основні смуги — Правобережжя й Галичина з переважанням геометричного орнаменту й Лівобережжя з рослинним орнаментом. Яскраво відчутні в українському килимовому орнаменті східні впливи мають двояке походження. Лінійно-геометричний ішов з Балканського півострова Дністром і Дунаєм на Правобережжя, Бесарабію і в Галичину. Рослинний орнамент, пов’язаний безпосередньо з Азією й Іраном, розвинувся разом із вишивковими елементами на Лівобережжі. Визначальною рисою українських килимів є їх зважений композиційний (переважно симетричний уклад і дуже згармонізований колорит. Багато орнаментальних мотивів споріднені із дереворізьбними («райське дерево» з іконостасів), вишивковими та писанковими. Рослинні орнаменти східного походження переважно інтерпретуються українськими килимарями на свій лад, що виявилось у наближенні чи перетворенні зображень традиційних східних рослин на рослини і квіти, відомі в Україні. Геометричні ж форми переважно розвивають такі мотиви як зубчатка, ламана лінія, ромби, спіралі та зірки.

Тісно пов’язана із ткацтвом також окрема галузь виробництва, що носить назву вибійки (нейстри, мальованки, димки) і полягає у відбиванні чи, точніше, відтискуванні на білому полотні орнаменту за допомогою дерев’яних кліше плоскої, або вальцевої форми. Вибійки відомі в Україні із найдавніших часів і вживалися переважно для декорування житла: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки і т. ін., також — фартушки й чоловічі штани. Орнаменти вибійки давнішого походження — геометризовані, новіші - збудовані на основі рослинних мотивів.

До інших видів народного ткацтва в Україні належать полотняні, прикрашені узорами скатертини, верети, рядна, рушники, паси, наліжники, налавники, доріжки, коци, різні елементи народного (переважно жіночого) вбрання.

Декоративні розписи

Розписування стін хат, а часом і господарських будівель, було дуже популярне на українських землях в давнину, а місцями збереглося й донині. Стіни в українській хаті майже завжди білилися, як і піч, тому в хаті було багато вільних площ для прикрашування вішаними образaми або ж мальованими різнобарвними орнаментами. Господині чи інші члени родини — жінки розмальовували стіни орнаментами різних кольорів. Найчастіше це були фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами тощо. Зовні розмальовували обрамування вікон та віконниці (задля кольорового узгодження житла із зеленню дерев та квітів довкола хати). Традиція розписування формувалася протягом тисячоліть і була тісно пов’язана з магічними віруваннями та діями. Символіка цих орнаментів сьогодні вже призабута, особливо ж їхнє апотропеїчне значення (охоронні засоби). Самі ж мотиви «дерева життя» («райського дерева», дерева-«гильця») не мають в собі нічого натуралістичного чи реалістичного, але як в цілому, так і в деталях є чистим витвором фантазії з певними абстрактними оздобами, вигаданими птахами тощо. Таким чином, це «дерево життя» є не природним, але надприродним, святим, таким, що має магічну силу приносити щастя, відвертати нечисть, всяку зловорожу силу. Це — своєрідний образ вигаданого дерева, що стоїть десь у Бога в раю, якого ніхто не бачив, але яке повинно бути надзвичайно гарним і чудодійним. Тому й кожне зображення цього дерева повинне бути найбільш фантастичним, а через те й найбільш маґічно дієвим. Таку ж активну апотропеїчну силу мали й інші мальовані символи: хрести (прості і свастикоподібні), зірки, розетки, очі тощо.

У пізніші часи почали з’являтись більш натуралістичні мотиви в розписах (листки дуба, клена, хмелю, барвінка, винограду, вінки й букети, сови і павичі). Орнаменти стінопису в окремих місцевостях наближаються до орнаментів вишивок (особливо в розписах над вікнами), килимів (особливо в розписах над полом), пічних кахлів (на печах), але, як правило, пишніші.

Розписують хати пірцем, пензлями, рогозою, віхтями. Квіти й листки найчастіше малюють пальцем. З початку ХІХ століття на основі настінного розпису почав витворюватись розпис декоративний, який виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, глечиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння.

Для прикрашання стін, вікон, полиць, печей, коминів часто використовують також витинанки. Українські народні паперові витинанки з’явилися у ХІХ столітті. Їх вживають для доповнення внутрішніх оздоб житла, зокрема розмальованих стін і печей. Цей вид декоративного мистецтва є чи не наймолодшим (бо пов’язаний з вживанням кольорового паперу, що був доступний широкому загалові щойно з кінця XVIII століття), але поширеним майже по всіх українських землях. Витинанки, як правило, монохромні, орнамент — геометричний і рослинний. Рідше трапляються антропо- і зооморфні фіґурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Часом витинанки збагачуються ще додатковими кольорами. У деяких селах витинають з паперу цілі рушники, доповнюють їх аплікаціями або й розмальовують. Здебільшого при витинанні окремих фіґур папір не перегинають, орнаментальні ж узори та прикраси витинають, складаючи папір удвоє, учетверо, увосьмеро і навіть ушістнадцятеро. Від кількості складань залежить розмаїття форми та композиція узорів.

З другої половини ХХ століття мистецтво витинанки стало популярним і в містах. Поруч з жінками і дівчатами, що традиційно займались витинанням, зараз ним все частіше займаються діти і майстри-чоловіки.

Дереворізьблення

Дереворізьблення стало в Україні одним із найбільш вишуканих і мистецьки досконалих видів художньої обробки деревини.

Як свідчать окремі уцілілі пам’ятки, деякі суто народні мотиви трапляються уже в дереворізьбах княжої доби. Після тривалого періоду занепаду в роки татарського лихоліття з XVI століття починається новий виток розвитку цього мистецтва. За часів розквіту козацької держави в XVII — XVIII століття народна дереворізьба в Україні вступає в період високого піднесення. Різьбленням прикрашались одвірки, сволоки, карнизи дерев’яних споруд, дерев’яні предмети господарського вжитку, меблі та хатнє обладнання, скрині, дерев’яний посуд, знаряддя праці та зброя, військове спорядження. Надзвичайно пишної декоративної досконалості сягає різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення. У цих розкішних поліхроматичних або золочених різьбах барокового стилю основою служить соковитий і вибагливий рослинний орнамент, що складається з майстерно стилізованих народних мотивів: виноградної лози, соняшників, мальв, троянд та ін. Ці композиції чудово пов’язуються з архітектурними елементами зазвичай багатоярусних іконостасів. Такі блискучі за художніми особливостями і технікою виконання рiзьби стають в епоху рококо ще більш грандіозними й імпозантними. До барокових і рококових орнаментальних форм і мотивів часто дуже вдало вкомпоновуються постаті святих, ангелів, путті та ін.

Доба класицизму й ампіру не витісняє цих барокових і рококових мотивів, а лише вносить до різьби більше зосередженості і спокою.

Дуже цікавими зразками народної дереворізьби є ручні та напрестольні хрести, патериці, свічники, панікадила, аналої, ківоти, надмогильні і придорожні хрести та ін.

На жаль, переважна більшість цих блискучих зразків народної дереворізьби світового значення у підрадянській Україні була розграбована і знищена російськими більшовиками у 1920−30-ті роки й тому існує лише у фраґментах, а також в описах і фотографіях.

До середини ХІХ століття різьба на дереві досягла високого рівня розвитку на всіх українських землях, а надто ж на Полтавщині. У регіональних особливостях орнаменту можна помітити більшу схильність до геометричних форм на Галичині і Волині, а в центральній Україні та на східноукраїнських землях — до орнаменту рослинного.

Протягом ХХ столітті спостерігаємо два великі періоди розквіту народної дереворізьби й пожвавлення інтересу до народної різьби — у 1920-ті - на початку 1930-х років та у 1960-ті - 1970-ті роки. Сьогодні найбільшою популярністю користуються вироби з різьби на дереві із Реґіну Карпат та кількох регіонів Правобережжя.

Художні вироби з металу

Більшість металів та їх сплавів є досить міцними і лише при нагріванні стають пластичними і придатними для механічної обробки. Вироби з металу можна відливати, кувати, із жерсті - карбувати рельєфні зображення, виготовляти посуд та ін. Ювелірні вироби з металу завжди були в Україні популярними прикрасами церков, книг, житла, жіночої й чоловічої одежі та ін. А будучи до XVIII століття доступними фактично лише заможним людям, металеві вироби перетворювались на знак престижу і багатства.

Ще зі скіфських часів обробка металів на території України сягнула високого рівня професійної і художньої довершеності. Зброя, прикраси та побутові вироби з металів, що походять з княжої доби, свідчать про спадкоємність та розквіт місцевих традицій зброярства, золотарства, ковальства. Уже тоді, а також до пізнього середньовіччя із цеховими організаціями майстрів, помітного розвитку набуло й народне металірство. Із остаточним занепадом у ХІХ столітті цехового ремесла аж до початку ХХ століття тривав особливо активний розвиток українського металірства.

Народні майстри, що працювали поза цехами («партачі»), займались ковальством, бляхарством, дрібним ливарництвом, ювелірною справою, рідше — зброярством та сницарством.

Вироби народного ковальства здебільшого були призначені для обладнання будівель (хрести, дверні клямки, клямри, ручки та ін.), окуття засобів пересування, хліборобського реманенту, скринь, частин кінської упряжі тощо. Особливо цікавими роботами були ковані хрести, окуття дверей і скринь (з традиційним набором конструктивних елементів-спіралей, квітів, птахів та ін.), ковані брами.

Народне ювелірство побутувало на Полтавщині, Подніпров'ї і Слобожанщині та в регіоні Карпат. Народні майстри виготовляли оздоби для святкового одягу жінок і дівчат, прикраси (переважно зі срібла (хрести, намисто, сережки, дукачі, персні) чи міді (хрести, персні) — як для жінок, так і чоловіків). Найпоширенішими виробами були хрести, оздоблені гравіюванням, склом, рідше — емаллю, та дукачі (підвіски із срібних чи мідних монет (рідше — золотих) або ж круглих пластинок з вигравіюваними рельєфними зображеннями), а часом і дукачі-іконки, кульчики (сережки без підвісок).

Усі вироби пишно декорувалися карбуванням і гравіюванням (переважали геометричні мотиви у різних орнаментальних поєднаннях). Найбільшої популярності зажили оковані руків'я палиць та топірці.

Сьогодні кустарне металообробництво занепало у зв’язку з великим напливом промислової продукції. Досить популярним залишається ще народне бляхарство.

Писанкарство

Чисте, фарбоване або ж розписане яйце стало міфопоетичним та релігійно-обрядовим символом вже у найдавніших цивілізаціях Землі (світове чи космічне яйце). У міфах різних народів воно є образом первопочатку, з якого виникає Всесвіт, певне божество, людський рід, а також символізує сонце, тепло, життя, творця-деміурга. У багатьох народів з яйцем пов’язують створення чи виникнення не лише земного світу, але й часової структури цілого. Такі космогонічні функції символу яйця співвідносяться також з важливою його роллю в ритуалах родючості, відродження, пробудження до нового життя.

В українців також склались міфопоетичні образи яйця як джерела життя, багатства, добробуту («яйце-райце»), існує також велика кількість християнських легенд та переказів щодо великодніх яєць.

Достеменно відомо, що вже у княжі часи до прийняття християнства у давніх українців існували ритуали і обряди, в яких використовувались як образи-символи оздоблені пташині яйця або ж керамічні писанки у формі яєць.

На жаль, зважаючи на крихкість шкаралупи, власне самі писанки із давніх віків до нас не дійшли (найдавніші оригінали українських писанок походять із останніх десятиліть ХІХ століття і зберігаються у Львові). Зате маємо численні описи та документальні свідчення очевидців про виготовлення та вигляд українських писанок. А в ХІХ столітті писанкарство із різними технічними і художніми (залежно від регіону) відмінностями спостерігається практично по всій етнічній території українців. Це засвідчують також численні давні колекції писанок у музеях Києва, Львова, Кракова, Варшави, Лубен та ін.

Локальні відміни писанок зберігаються і донині. Відрізняються не тільки писанки з різних регіонів, але й з сусідніх сіл — у всякому разі колоритом і улюбленими мотивами розписів.

Виготовляли писанки сільські жінки та дівчата, ченці, міські панночки та ін. навесні перед святом Великодня (Пасхи). Для писанок відбираються переважно яйця «первісток» (курей, які щойно почали нестися), найкращою для розведення фарб водою вважають ту, що отримали із розтопленого снігу, під час «крашення» до світлиці можуть заходити лише «чисті» (здорові фізично і морально) люди.

За технікою виконання писанки поділяються на «крапанки» — яйця, вкриті кольоровими плямами на тлі іншого кольору; власне писанки — розписані за допомогою воску різними декоративними орнаментами; «мальованки» — розмальовані пензлем; «крашанки» — забарвлені лише одним тоном і «скробанки» — або ж «дряпанки». Найпоширенішим є «восковий» метод декорування яйця, який полягає в тому, що спеціальним писачком («кисточкою») — маленькою бляшаною конусоподібною трубочкою, закріпленою на дерев’яному держачку, виконують рисунок бджолиним воском на поверхні яйця. Дуже поширеним видом великодніх писанок є «крашанки», забарвлені лише одним тоном без усяких прикрас.

Фарби для писанкарства здебільшого готуються за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з цибулиння тощо. В останні роки все ширше використовуються анілінові барвники, а замість бджолиного воску парафін.

Яйця для писанок найчастіше беруть курячі, але часто розписують також качині, гусячі та деяких голубів.

Зображали на писанках віддавна певні символічні й магічні знаки. Нові елементи вводились рідко й нерадо. Як правило, до цього вдавались тоді, коли з плином часу губився й призабувався зміст первісних символічних зображень.

До найбільш популярних традиційних мотивів розпису писанок належать образ Великої Богині (жінки-праматері), солярні знаки (у вигляді розеток, зірочок, свастики, малюнків сонця і зірок, також «крутороги» і «павучки»), «сосенки» (символ вічнозеленої рослини, що плететься по землі, або ж «небесного змія», що запліднював яйце). Серед геометричних орнаментів найпопулярнішим є своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної смуги — «безконечник» (український меандр). Надзвичайно цікавими є і поділ поля писанки на барви та кольорове вирішення орнаментів, розписів і тла.

Красиво розмальовані писанки є також чудовою прикрасою кошиків з харчами, що їх несуть до церкви святити перед Великоднем. Порожні шкаралупи з-під писанок часто зберігають для прикрашування житла, нанизуючи їх на шнурочки і підвішуючи біля ікон (як правило, по три).

Протягом останніх десятиліть (з 1950-х років) писанкарством все частіше зацікавлюються професійні художники, а також оформлювачі та модельєри. Мотиви розписів писанок здавна мали великий вплив і на українську вишивку, а нині творчо засвоюються, втілюються та переосмислюються майстрами різних видів українського декоративного мистецтва.

Висновок

Мистецтво, яке виникло і сформувалося у процесі еволюції є засобом задоволення людських потреб, які виходять за межі повсякдення і простої необхідності. Людина по-справжньому тільки тоді людина, якщо вона має музикальний слух, має очі які відчувають красу форми, коли їй доступна безкорисна радість і вона здатна формувати матерію по законах естетики.

Даючи людині додатковий життєвий досвід, мистецтво стає могутнім способом соціально-направленого формування свідомості кожної людини. Воно дозволяє людині розвиватися духовно, емоційно, інтелектуально, привчає до надбання людської високої мудрості.

Якщо людина володіє міцним внутрішнім «енергетичним резервом», витвори мистецтва дають людині можливість не просто виробити «емоційний відгук», а також допомагає їм відкрити закладений в ній талант, нові плани духовного світу, викликати внутрішні потреби в активних діях.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой