Поняття диверсії в кримінальному законодавстві

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

У колишньому Кримінальному Кодексі України 1961 року суспільні відносини, які забезпечують державну безпеку, обороноздатність, незалежність країни, її конституційний лад були віднесені до першого розділу Особливої частини КК України. І це не випадково, оскільки держава вправі й зобов’язана забезпечувати безпеку свого існування, найважливіших політико-правових інститутів, її громадян.

Новим КК України до злочинів проти національної безпеки віднесена і диверсія (ст. 113).

Актуальність обраної теми курсової зумовлюється необхідністю комплексного вивчення питань кримінально-правової охорони найважливіших об'єктів, на які посягає дане суспільно-небезпечне діяння, а також практику застосування відповідних норм кримінального права в контексті кримінального кодексу України.

Якщо взяти до уваги те, що Україна залишилася сферою діяльності спецслужб іноземних держав, об'єктом устремлінь багатьох країн, а також те, що для вчинення диверсії можуть бути використані останні досягнення в галузі науки і техніки, то підвищена суспільна небезпека наявна.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у визначенні такого поняття як диверсія, а також здійсненні класифікації нових форм диверсійних актів у сучасних умовах. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, що визначають сутність поняття «диверсія»; здійснити умовну класифікацію диверсійних актів залежно від засобів та способів їх здійснення у сучасних умовах.

Об'єктом дослідження є відносини, що формуються при застосуванні кримінально-правових норм у випадках, де має місце диверсія.

Предмет дослідження — норми, що регламентують диверсію в сучасному українському та зарубіжному кримінальному праві, судова та слідча практика застосування цих норм.

1. Історія появи поняття «диверсія»

Необхідно розпочати з того, що «Диверсія», мала вагоме значення за часів Радянського Союзу. Світ умовно розподілявся на два полюси, між якими точилася жорстока холодна війна. Американські спецслужби проводили акції безпосереднього підриву у багатьох сферах суспільного життя, серед яких значне місце відводиться економиці. У підручнику «Советское уголовное право» говориться: «Враги Советского государства стремились в прошлом и могут попытаться в будущем, в настоящее время ослабить нашу экономическую основу, применяя такую опасную форму борьбы, как диверсия».

Спочатку «диверсією» називалися військові операції, вироблені незначними силами для дезорієнтації противника, відволікання його уваги і сил з головного напрямку. Приклад такого роду диверсії - рейд отамана Платова під час Бородінської битви.

Термін змінив своє значення з появою бризантних вибухових речовин (таких як динаміт), що дозволяло невеликим групам здійснювати в тилу ворога ефективну діяльність. За допомогою цих засобів під час франко-пруської війни французи в січні 1871підірвали ряд мостів в тилу німецьких військ, облягали Париж, в результаті чого залізничне сполучення в цьому районі перервалося на 15 днів. Ефективно застосовували диверсії на залізничному транспорті та інших об'єктах противника бури в англо-бурської війни1899 — 1902.

Перш слово «диверсія» не мало специфічного сенсу, що з’явився за радянської влади («шпигун і диверсант»). Диверсією називалася операція, метою якої була не пряма перемога над ворогом, а заподіяння йому такої шкоди, яка сприяла би його поразці в майбутніх битвах. Періодичні бомбардування Іраку — типовий приклад диверсійної війни: уникати генерального бою, а замість того влаштовувати сміливі рейди по ворожих тилах. Більше того, всі розмови останнього десятиліття про абсолютне військовій перевазі Заходу базувалися майже виключно на досвіді диверсій проти Саддама Хусейна. Лідер прийдешнього XXI століття Буш вважав за потрібне зайвий раз показати, що відтепер міжнародне право (в американському тлумаченні, природно) з’явилося так бракувало йому насамперед абсолютну санкцію у вигляді незламної військової потужності, для чого і справив чергову диверсію.

Саме по собі це поняття було введено в склад кримінального законодавства нашої країни ще в 1927 році Положенням «Про злочини державних», в 9 статті якого цей злочин визначалося як «руйнування або пошкодження з контрреволюційною метою, вибухом, підпалом чи іншими діями, залізничних або інших шляхів і засобів сполучення, засобів народної зв’язку, водопроводу, громадських складів та інших споруд або державного або громадського майна». У цілому подібне визначення легко пояснюється часом його існування — часом загальної боротьби з контрреволюціонерами. У 1958 році приймається новий Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» і трактування терміна «диверсія» змінюється: більш детально перераховані дії, що становлять об'єктивну сторону цього злочину (у тому числі включені масові отруєння, поширення епідемій та епізоотій), уточнено зміст мети — вона відтепер визначено не як контрреволюційна, а як мета ослаблення Радянської держави.

В арміях багатьох держав для проведення диверсій створені спеціальні частини — війська спеціального призначення. Диверсії в ході військових дій планується проводити невеликими групами добре навчених кадрових офіцерів під легальним або нелегальним прикриттям.

Законність чи незаконність застосування диверсій щодо противника залежить від:

· тієї категорії осіб, яка їх робить

· об'єкта диверсій

· використовуваних засобів і методів

Здійснювати диверсійні акти можуть тільки комбатанти (тобто спеціально навчені і оснащені підрозділи регулярних збройних сил — бійці диверсійно-десантних загонів, учасники рухів опору). Особи, які не мають статусу комбатантів, не мають право на законне здійснення диверсійних актів.

Метою диверсійних актів повинна бути матеріальна інфраструктура противника, тобто військові об'єкти. Диверсії щодо противника є законною дією, якщо дотримуються норми права, що відносяться до вибору цілей, методів і засобів.

Крім того, сьогодні існує реальна небезпека, яка базується на прямих загрозах застосування спеціальних біологічних, хімічних та інших засобів масового знищення людей, тваринного та рослинного світу різними міжнародними терростичними організаціями. Вони можуть учинити злодіяння, виходячи із своїх екстремістських мотивів або за завданням спеціальних іноземних держав. Саме з цієї причини боротьба з екстремістською діяльністю ворожих Україні елементів, своєчасне їх викриття та запобігання вчиненню ними диверсійних акцій є одним з головних завдань органів Служби безпеки України.

2. Склад злочину, передбачений ст. 113 КК України «Диверсія»

2.1 Об'єкт злочину

В даний час диверсія — злочин, що рідко зустрічається в судовій практиці. Проте небезпека його настільки велика, що навіть одиничні акти диверсій можуть спричинити серйозної шкоди державі.

В результаті здійснення диверсій можуть бути знищені найважливіші об'єкти народного господарства країни (підприємства, мости, дамби, електростанції, засоби зв’язку, транспорт і т. п.), що завдає великих збитків економічної потужності країни. В результаті здійснення диверсій можуть загинути люди [10, с. 24].

Диверсії заподіюють державі не тільки серйозний матеріальний збиток, але і негативно впливають на психологічний стан населення, можуть викликати паніку і інші негативні явища.

В сучасних умовах, з урахуванням створення нових засобів масового ураження величезної руйнівної сили, хімічної і бактеріологічної зброї великої потужності, небезпека диверсії ще більше зростає (згадати хоча б нещодавні події 11 березня 2002 р. в США). Тому відповідні органи держави направляють свої зусилля на попередження диверсій на самих ранніх стадіях здійснення злочину.

Основний безпосередній об'єкт диверсії - безпека держави в економічній, екологічній, воєнній або будь-якій іншій сфері відповідно до спрямованості конкретного акту диверсії. Економічна система — це економічний базис, складна система відносин, що виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних благ.

Крім того, для цього злочину характерним є обов’язковий додатковий об'єкт, який має різний зміст у різних формах цього злочину: це життя і здоров’я особи, власність, навколишнє середовище [9, с. 263]. Додатковими об'єктами можуть бути: життя, здоров’я людей, екологічна безпека та ін.

Предметом диверсії можуть бути:

1) будівлі, споруди та інші об'єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, від діяльності яких залежить життєдіяльність певних регіонів чи інших великих територій, належне функціонування певних галузей економіки, структур державного управління (електростанції, водо-, нафто-, газо-, нафтопродуктопроводи, мости, дамби, греблі, системи інформаційних комунікацій, вокзали, аеропорти, морські чи річкові порти, метрополітени, підприємства по виробництву грошових знаків України чи інші важливі підприємства, незалежно від форми власності, військові частини тощо), у тому числі підприємства, зруйнування чи пошкодження яких само по собі є фактором небезпеки (хімічні, біологічні підприємства, підприємства з виготовлення вибухових матеріалів і виробів, пожежонебезпечні виробництва чи сховища тощо);

2) стада і колекції тварин, риба, що водиться у ставках та інших водоймищах, пасіки тощо;

3) посіви сільськогосподарських чи інших культур, лісові масиви тощо.

З вищенаведеного видно, що предметом диверсії звичайно є найбільш важливі, ключові споруди, від роботи яких часом залежить життєдіяльність цілих економічних регіонів (дамби, мости, електростанції, водопроводи, склади продовольства, зброї і боєприпасів, і т.д.). Диверсанти, як правило, обирають для здійснення диверсій такі об'єкти, збитки від руйнування яких найбільш відчутні, а зусилля по вчиненню диверсійних актів мінімальні [11, с. 44].

2.2 Об'єктивна сторона злочину

диверсія злочин кримінальний

Об'єктивна сторона диверсії проявляється в семи формах, кожна із яких передбачає вчинення суспільно небезпечних дій (зокрема, вибухів і підпалів), спрямованих на:

1) масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю;

2) зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення;

3) радіоактивне забруднення;

4) масове отруєння;

5) поширення епідемій;

6) поширення епізоотій;

7) поширення епіфітотій.

Закон не обмежує перелік способів здійснення диверсії в таких формах, проте загальною характерною властивістю їх усіх є спрямованість на руйнування або пошкодження предмета, на приведення його в повну або ж часткову непридатність. Вони, як правило, — загальнонебезпечні і ефективні. Окрім вибухів і підпалів, до них можна віднести затоплення, влаштування обвалів, вмонтування в діючі механізми сторонніх предметів, помилкову сигналізацію, приведення об'єкту в недіючий стан і т. п.

Злочин є закінченим з моменту вчинення вибуху, підпалу, затоплення обвалу чи інших дій відповідної спрямованості, незалежно від того, чи фактично настали ті або інші наслідки (наприклад, в результаті вибуху у зв’язку зі слабкою міцністю заряду може взагалі не настати будь-яких помітних наслідків, через дощ може не загорітися підпалене сховище або отрута виявиться неефективною).

Під терміном «вибух» розуміють займання певних об'єктів внаслідок миттєвого хімічного розкладання відповідних хімічних речовин чи їх сумішей та створення сильно нагрітих газів, а підпал — це свідоме викликання пожежі шляхом застосування джерела вогню до певних об'єктів [9, с. 243].

Термін «інші дії» включає спрямоване на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю, зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення. Сюди можна віднести, скажімо, пошкодження дамби гідроелектростанції, яке потягло затоплення населеного пункту, вимикання сигналу маяка, наслідком чого стала загибель корабля, пуск ракети, спрямованої на важливий народногосподарський чи воєнний об'єкт, поміщення у воду в місці масового відпочинку людей дроту високовольтної лінії електропередач, організація катастрофи, внесення вірусів у комп’ютерні системи з метою утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях важливої інформації тощо.

Диверсія може бути спрямована на «масове знищення людей», тобто позбавлення життя багатьох людей. При цьому конкретна кількість людей, знищення яких можна визнати масовим, визначається з урахуванням обставин справи. Це може бути як декілька тисяч осіб, що скупчені в одному місці під час, наприклад, демонстрації, так і декілька десятків осіб, які знаходяться, скажімо, у будинку посольства, у міському транспорті, дитячому садку, лікарні, відділенні міліції, іншому громадському місці.

Злочин може завдати і «тілесні ушкодження», під якими розуміється порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів — фізичних, хімічних, біологічних, психічних, а під іншою шкодою здоров’ю людей — неврологічний розлад, втрата працездатності тощо.

«Дії, спрямовані на радіоактивне забруднення» можуть полягати, наприклад, у зруйнуванні чи пошкодженні ядерних установок, інших джерел іонізуючого випромінювання, порушенні корпусу, оболонки агрегату, виробу, де знаходяться радіоактивні речовини, шляхом його розбирання чи підпалювання тощо.

Під масовими отруєннями, спричиненими злочином розуміють заподіяння шкоди життю і здоров’ю більш-менш широких кіл населення шляхом їх отруєння. Отруєння особи виявляється у її хворобливому стані, викликане потраплянням в організм отруйної речовини. Небезпека його полягає в тому, що від нього може наступити смерть. Дії, спрямовані на масове отруєння, полягають у домішуванні токсичних (отрутних) речовин до води, повітря, продуктів харчування, лікарських засобів і т. ін. Масове отруєння тварин і рослин має кваліфікуватися за ст. 441 як екоцид.

Під епідемією Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» розуміє такий, що відбувається на значній території за відносно короткий проміжок часу, процес масового поширення заразних захворювань людей (чуми, холери, віспи, тифу, дифтерії, туберкульозу, поліомієліту, кашлюку, грипу, правцю, кору тощо), коли показник інфекційної захворюваності серед населення певної місцевості та у певний час перевищує звичайний рівень, характерний для даної інфекційної хвороби, та характеризується відповідною динамікою. Умисне зараження однієї, двох чи кількох осіб венеричною хворобою кваліфікується за ст. 133 («Зараження венеричною хворобою»), а вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби — за ст. 130 («Зараження вірусом СНІД чи іншої невиліковної хвороби»). Загибель людей від епідемії охоплюється складом цього злочину і додаткової кваліфікації не потребує.

Дії у формі поширення епізоотії полягають у безперервному процесі масового поширення заразних (інфекційних та паразитарних) захворювань (сказу, чуми, ящуру, вірусного ентериту, сапу, туберкульозу, сибірки, бруцельозу тощо) сільськогосподарських, домашніх, зоопаркових, лабораторних, диких, циркових тварин та хутрових звірів, домашньої і дикої птиці, бджіл, риби, жаб, молюсків, раків, шовкопрядів, інших представників фауни, а також ембріонів, інкубаційних яєць, заплідненої ікри, зиготи, сперми тощо.

Раніше в радянському кримінальному праві існувала думка про те, що поширення епізоотій вважатиметься диверсією, якщо вищеназвані предмети злочинного посягання перебувають у власності держави [14, с. 54].

Значне поширення грибкових, вірусних чи бактеріологічних захворювань сільськогосподарських рослинних культур, лісових насаджень, водних та інших рослин (фомопсису соняшнику, гельмінтоспоріозу кукурудзи, рису чи сорго, опіку плодових, хвороби Пірса винограду, стеблової та жовтої іржі пшениці, пірікуляріозу рису тощо) охоплюється терміном «епіфітотія». Таке явище може бути спричинене дією шкідників (комах, кліщів, мікроорганізмів) чи фітопатогенів (вірусів, бактерій, грибів).

Об'єктивна сторона у формі поширення епідемії, епізоотії чи епіфітотії, може полягати у розповсюдженні будь-яким способом на території України збудників чи переносників відповідних хвороб (гризунів, комах, кліщів тощо) або навіть у спробі такого розповсюдження.

2.3 Суб'єктивні ознаки злочину

Суб'єктом злочину виступає фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку 14-ти років. Тобто ним може бути як громадянин України, так і іноземець й особа без громадянства. Вік кримінальної відповідальності за вчинення такого злочину визначається ч. 2 ст. 22 КК України, в якій за скоєння диверсійних дій передбачається можливість застосування заходів кримінального переслідування до особи у віці 14 років.

Щодо суб'єктивної сторони диверсії, то вона характеризується виною у формі прямого умислу і спеціальною метою — ослаблення держави. Характерною ознакою диверсії є те, що вчинення зазначених вище дій не є самоціллю, а використовується винним як засіб досягнення його головної мети — ослаблення держави. Диверсію треба відмежовувати від таких суміжних умисних злочинів, як, наприклад, умисне вбивство двох чи більше осіб або способом, небезпечним для життя багатьох осіб, терористичний акт, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, умисне знищення або пошкодження майна, забруднення моря, випуск або реалізація недоброякісної продукції, зараження венеричною хворобою, екоцид та ін, саме за ознакою спеціальної мети (не враховуючи деяких інших ознак) [17, с. 44]. Зазначена мета диверсії означає прагнення знизити економічний, науково-технічний, військовий потенціал держави тощо (не вимагається, щоб винний намагався суттєво ослабити державу (повалити, підірвати її), достатньо його бажання хоча б певним чином вплинути на ту чи іншу складову її потенціалу).

Злочин є з формальним складом, а тому на перший план виступає не фактичний результат (ослаблення держави чи принаймні реальна загроза такого ослаблення), а саме вороже ставлення особи до держави.

Мотив (користь, помста та ін.) не впливає на кваліфікацію злочинних дій, але його встановлення необхідне для того, щоб визначити характер і спрямованість умислу винного і мету скоєних дій.

При вирішенні питання про те, з якою ціллю діяв винний, слід враховувати особу останнього, спосіб здійснення злочину, обстановку, важливість об'єкту, а також заподіяний збиток і інші обставини, узяті в сукупності.

3. Особливості кваліфікації «Диверсії»

При кваліфікації злочинного діяння з ст. 113 КК України «Диверсія» необхідно враховувати наявність суміжних з ним злочинів, таких як умисне вбивство, терористичний акт, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, умисне знищення або пошкодження майна та інші.

Особливе значення в сучасних умовах має відмежування диверсії від терористичного акту в формі диверсії та екоциду.

Такий злочин, як «Диверсія» (ст. 113 ККУ) характеризується особливою спрямованістю діянь та специфікацію суб'єктивної сторони. Ці діяння спрямовані на підрив конституційного ладу та безпеки держави як важливіших складових елементів організації суспільства [16, с. 98].

Спричинення ж конкретної шкоди потерпілим за такими видами прояву терористичного характеру (у формі диверсії) є не самоціллю, а способами підриву конституційного ладу та безпеки держави. Отже, забезпечуючи охорону конституційного ладу, законодавець одночасно забезпечує і охорону життя осіб, які можуть потерпіти від такого роду злочинів.

Слід відзначити і таку специфічну обставину, що у диверсії при описанні законодавцем способу злочину, акцент зроблено не стільки на спричинення ушкоджень людям, скільки на знищення чи пошкодження майнових об'єктів.

Тероризм же характеризується спрямованістю на спричинення шкоди невизначеному широкому колу осіб і вчиняється загально-небезпечним способом, пов’язаним перед усім із спричиненням шкоди особі, а з іншого боку — із знищенням чи пошкодженням матеріальних об'єктів. До того ж завдання шкоди матеріальним об'єктам за своєю суттю є ні чим іншим як формою психічного тиску на людей, способом їх залякування. Таким чином, саме тероризм становить загрозу безпеці суспільства: призводить до багаточислених людських жертв, значних матеріальних збитків, дестабілізує обстановку у державі, формує негативну морально-психологічну атмосферу, відчуття страху громадян за своє життя.

Глобалізм тероризму, його катастрофогенність і підвищена небезпека зумовлюються випадковим вибором об'єкта безпосереднього впливу терористів.

Масштаби соціально-правового і навіть соціально-політичного явища тероризм набув у значній мірі завдяки низькій вірогідності його уразливості, а також високій ефективності впливу на об'єкт злочину. Цьому тероризм зобов’язаний використанню насильства у його раптових, підступних формах щодо незахищених людей та матеріальних об'єктів, які не причетні до суті конфлікту.

При вчиненні ж диверсії об'єкт завжди детально обирається з метою спричинення якнайбільшої шкоди державі, її ослаблення.

Відмежування диверсії від екоциду здійснюється на основі об'єкту злочинного посягання.

Основний безпосередній об'єкт диверсії - безпека держави в економічній, екологічній, воєнній або будь-якій іншій сфері відповідно до спрямованості конкретного акту диверсії.

Об'єктом же при вчиненні такого міжнародного злочину як екоцид є - безпека природи як середовище проживання людини. Крім того, таке злочинне посягання характеризується масовістю, масштабністю і, нерідко, може виходити за межі конкретної держави [13, с. 104].

4. Поняття «Диверсія» у зарубіжних країнах

У кримінальному законодавстві зарубіжних країн термін «диверсія» вживається досить рідко. Винятки становлять кримінальні кодекси Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану, Казахстану, Білорусії і деяких інших країн найближчого зарубіжжя. Однак у деяких з цих кодексів склад диверсії сформульовано трохи інакше, ніж в Кодексі РФ.

Так, за Кримінальним кодексом Узбекистану диверсія — це «дії, спрямовані на знищення людей, нанесення шкоди їх здоров’ю, пошкодження або знищення власності з метою дестабілізації діяльності державних органів або суспільно — політичної обстановки або підрив економіки Республіки» (ст. 161). Спосіб диверсії може бути будь-яким, а не тільки загальнонебезпечним. Тому за рахунок способу диверсії рамки названого складу злочину порівняно з ст. 281 КК РФ розширені. Мета диверсії в статті не вказана.

Кримінальний кодекс Білорусії передбачає відповідальність за кваліфікований вид диверсії. Кваліфікуючими обставинами в ч. 2 ст. 360 названі: вчинення диверсії організованою групою, загибель людей, інші тяжкі наслідки.

В інших країнах питання про відповідальність за злочин, аналогічний диверсії, вирішується по — різному. Так, у Кримінальному кодексі ФРН диверсійна діяльність розглядається як одна з форм саботажу (87, 88) у главі третин «Загроза демократичної правової держави». Законодавець відносить до актів саботажу, зокрема, вчинення дій, передбачених — 305 (руйнування споруд), — 305 — а (руйнування важливих засобів виробництва), — 306 (підпал), — 306 — а (тяжкий підпал), — 306 — в (особливо тяжкий підпал), — 317 (втручання в діяльність телекомунікаційних установок та ін тобто вчинення злочинів, відповідальність за які передбачена в інших розділах Кодексу (наприклад, в розд. 27 «Пошкодження майна», в розд. 28 «загальнонебезпечним злочинні діяння» та ін.)

В якості однієї з форм саботажу розглядається диверсійна діяльність в Кримінальному кодексі Франції (ст. 411−9).

У багатьох зарубіжних країнах передбачена кримінальна відповідальність за розголошення відомостей, що не підлягають оголошенню в інтересах держави або окремих осіб.

Так, вельми розгорнута система норм про відповідальність за розголошення відомостей, що не підлягають оголошенню, міститься в Кримінальному кодексі ФРН. У розділі другому кодексу «Зрада батьківщини і загроза зовнішньої безпеки» законодавець дає визначення державної таємниці, якою визнаються «факти, предмети або відомості, які доступні лише обмеженому колу осіб і повинні триматися в таємниці від іноземної держави з тим, щоб запобігти небезпеці заподіяння серйозної шкоди зовнішньої безпеки Федеративної Республіки Німеччини «(93). Розголошення державної таємниці являє собою зраду батьківщині (94). Крім того, в — 95 передбачена відповідальність за розголошення державної таємниці як за самостійний злочин. Основні ознаки цих діянь збігаються. Різниця полягає в адресатові, так як при зраді батьківщині відомості повідомляються іноземній державі або одному з його посередників, а при розголошенні - сторонній особі, тобто особі, яка не уповноваженому розташовувати цими відомостями. Якщо в — 94 йдеться просто про державну таємницю, то в — 95 — про державну таємницю установи. І, нарешті, при розголошенні державної таємниці відсутня наявне в — 94 вказівку про намір завдати шкоди ФРН або надати допомогу іноземній державі. Необережне створення небезпеки заподіяння серйозної шкоди зовнішньої безпеки ФРН як результат видачі державної таємниці передбачено в — 97. Крім того, Кодекс передбачає відповідальність за видачу нелегальної таємниці, яка не є державною (97а), а також за розголошення відомостей, помилково прийнятих за державну таємницю (97b).

Відповідальність за посягання на таємницю національного захисту передбачена в ст. 413−9 КК Франції, згідно з якою характер таємниці мають відомості, технології, документи, інформаційні дані та дані картотек, які стосуються національної захисті і стали об'єктом спеціальних заходів, передбачених відповідним декретом Державної Ради Франції і спрямованих на виключення їх розповсюдження або надання недозволеним особам.

У Кримінальному кодексі Швейцарії самостійного складу злочину про розголошення державної таємниці немає. Однак умисне розголошення іноземній державі або його агентурі таємниці розглядається як дипломатичний шпигунство (ст. 267). Розголошення відомостей може мати місце також при політичній (ст. 272), економічної (ст. 273) і військової (ст. 274) розвідувальної діяльності. До числа діянь проти майна Кодекс відносить розголошення виробничої і комерційної таємниці (ст. 162).

Розголошення державної таємниці за Кримінальним кодексом Польщі є злочином проти охорони інформації (гл. XXXIII). В — 1 ст. 265 йдеться про розголошення або використанні всупереч приписам закону інформації, що становить державну таємницю. Відповідальність диференціюється залежно від адресата, тобто більш суворе покарання передбачено у випадках, якщо особа діє від імені або на користь іноземного суб'єкта (ст. 265 — 2). Крім того, в — 3 даної статті передбачено відповідальність за ненавмисне розкриття інформації, відомій суб'єкту у зв’язку виконанням публічної функції або отриманим повноваженням. В окремій статті передбачено відповідальність за розголошення службової таємниці (ст. 266).

У більшості кримінальних кодексів зарубіжних країн відповідальність за розголошення службової чи професійної таємниці передбачена в окремих статтях.

Інакше вирішується це питання в Узбекистані. У ст. 162 «Розголошення державних секретів» під державними секретами розуміються «відомості, що становлять державну, військову або службову таємницю». Це злочин віднесено до числа злочинів проти Республіки.

Найбільш вдало вирішено аналізований питання в Кримінальному кодексі Білорусії. Умисне розголошення державної таємниці за відсутності ознак зради державі цілком обгрунтовано віднесено до числа злочинів проти порядку управління (ст. 373). У цій же главі передбачена відповідальність за розголошення державної таємниці з необережності (ст. 377) і за умисне розголошення відомостей, що становлять службову таємницю (ст. 375). У даному випадку законодавець говорить про економічні, науково — технічних або інших відомостях. Виняток становлять комерційне шпигунство і розголошення комерційної таємниці (ст. 254, 255), що розглядаються як злочин проти порядку здійснення економічної діяльності.

5. Відміна диверсії від терористичного акту

Диверсія схожа з таким злочином проти громадської безпеки, як тероризм, який також здійснюється шляхом вибуху, підпалу або інших дій, що створюють загрозу загибелі людей, заподіяння значної матеріальної шкоди та ін. Розмежування диверсії і тероризму повинне проводитися по суб'єктивній стороні - по цілі скоєння цих злочинів. При диверсії мета — підрив економічної безпеки та обороноздатності країни шляхом виведення з ладу ключових господарських та оборонних об'єктів. Мета тероризму — порушення громадської безпеки, залякування населення, вплив на прийняття потрібного терористам рішення органами влади. Як правило, тероризм спрямований проти життя і здоров’я людей, а диверсія — на виведення з ладу ключових об'єктів економіки та обороноздатності. Загибель людей зазвичай є побічним результатом диверсійного акту.

У словнику іноземних слів «терор» визначається як політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими заходам. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за тероризм, — тобто вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, що створюють небезпеку загибелі людей, заподіяння значної шкоди чи настання небезпечних наслідків, якщо ці дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення або здійснення впливу на прийняття рішень органами влади, а також загроза звершення зазначених дій з тією ж метою.

У статті 113 КК України що говорить про диверсію, даний вичерпний перелік злочинних дій, а от до тероризму, відносяться найрізноманітніші інші дії. Мета диверсії складається головним чином в ослабленні держави, а тероризму — в примусі до прийняття рішення або утриманню від його прийняття. Диверсант зазвичай діє таємно, а терорист — демонстративно, привертає до себе увагу засобів масової інформації та населення. Істотним разграничивающим ознакою є також ультимативність дій при тероризмі.

Під сутністю диверсії слід розуміти сукупність ознак, характерних рис і відмінних особливостей, властивих диверсії як військово — політичної і правової категорії, і складових її внутрішній зміст. Виділимо відмітні ознаки диверсійної діяльності від терористичного акту.

По-перше, відмінною рисою диверсійної діяльності є те, що вона спрямована на підрив основ конституційного ладу і державної безпеки. При цьому умислом диверсанта охоплюється заподіяння шкоди економічним інтересам та обороноздатності держави. А при терористичному акті умисел спрямований на політику шляхом залякування населення.

По-друге, диверсійну діяльність відрізняє прихований, неочевидний характер виконання, а терор — це відкрите дію.

По-третє, відмінною рисою диверсійної діяльності є необхідність розвитку агентурної мережі, втягнення у злочинну діяльність якомога більшої кількості осіб.

Тому, щоб зробити вірні судження і висновки, ми повинні вміти відмежовувати диверсію від терористичного акту, оскількі в наж час, як це не гірко казати є актуальним.

Висновок

Сьогодні диверсія є однією з найбільших загроз для людства і досі світова спільнота не знайшла ефективних методів боротьби з явищем диверсія.

Диверсія — це підпал або інші дій, спрямовані на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.

Диверсія постійний супутник людства, який відноситься до числа самих небезпечних і важкопрогнозованих явищ сучасності, що здобуває усе більш різноманітні форми та загрозливі масштаби.

Сучасна диверсія характеризується різкою технічною оснащеністю, високим рівнем організації, наявністю значних фінансових коштів. Розширюються зв’язки диверсійних організацій з незаконною торгівлею зброєю. Помітна динаміка зростання диверсійних груп у сучасному світі.

Необхідність підвищення ефективності заходів боротьби з диверсійними групами, як в середині держави, так і міжнародним, робить актуальною тему цієї курсової роботи, бо вона присвячена кримінально — правовій характеристиці диверсії. Все вищевикладене пояснює актуальність і значимість обраної теми дослідження.

На жаль, диверсія є досить дієвим знаряддям залякування і знищення в одвічному і непримиренному суперництві різних світів, що кардинально відрізняються один від одного своїм розумінням життя, моральними нормами, культурою.

Список літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. — К., 52 с.

2. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 р. КБ «ИНФОДИСК».

3. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення «від 24 лютого 1994 р. КБ «ИНФОДИСК».

4. Закон України «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. КБ «ИНФОДИСК».

5. Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. КБ «ИНФОДИСК».

6. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р. КБ «ИНФОДИСК».

7. Постанова ПВС № / від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику у справах про злочини проти життя і здоров’я людини». КБ «ИНФОДИСК».

8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2001. — 1104 с.

9. Науково-практичний коментар КК України / За ред. В. Г. Гончаренка. — К., 2008. — 890 с.

10. Вартилецька І.А., Плутагир В. С. Кримінальне право України. альбом схем: навч. посібник / За заг. ред. В. Я. Горбачовського. — К.: Атіка, 2003. — 208 с.

11. Кримінальне право України: Особлива частина / М. І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2010.

12. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник. / Ю. В. Александров та ін. — К.: НАВСУ — Правові джерела, 2008. — 894 с.

13. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл. та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — К.: Юридична думка, 2004. — 656 с.

14. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина Особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

15. Селiванов В. Національна безпека України та її забезпечення (концептуальний підхід). // Право України. — 1992. — № 7. — с. 7.

16. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної спрямованості проти державних діячів. // Право України. — 2002. — № 1. — с. 98.

17. Ємельянов В. Уточнити деякі склади злочинів терористичної спрямованості. // Право України. — 2000. — № 5. — с. 44.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой