Поняття контексту в прагма-діалектиці

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Філософський факультет

Кафедра логіки

ПОНЯТТЯ КОНТЕКСТУ В ПРАГМА-ДІАЛЕКТИЦІ

Кваліфікаційна робота зі спеціальності 6. 30 100

(філософія)

на здобуття академічного звання бакалавра

(філософія)

Студент-виконавець

Тищенко Микита Валерійович

IV-ий курс, І-а група

Науковий керівник

Хоменко Ірина Вікторівна

Доктор філософських наук, професор

Шашкова Людмила Олексіївна

КИЇВ — 2012р.

ВСТУП

Актуальність роботи: у ХХ столітті поняття контексту починає привертати до себе увагу майже одночасно і в логіці, і в філософії. І після досить ефективного етапу розробки одночасно в обох галузях, інтенсивність досліджень трошки згасла. Попри це, важливість контексту була стверджена і зараз не викликає сумнівів. Зараз настала деяка пауза в інтенсивних дослідженнях контексту в «глибину», як у логіці, так і у філософії, і наступив час розповсюдження цього концепту на ширше наукове поле. В прагма-діалектику поняття контексту прийшло з розробок логічної прагматики, чому, власне, цей напрям і має таку назву. Саме через таку генеалогічну спорідненість цього поняття з логічною прагматикою, воно є актуальним для логіки. Адже по сутті розвиток цього поняття в прагма-діалектиці не обмежується самою прагма-діалектикою. Неможливо чітко провести межу, де поняття контексту більше стосується прагма-діалектичного підходу, а де — логічної прагматики та теорії смислу. Через це можна стверджувати, що використання та дослідження цього поняття в прагма-діалектиці безперечно важливе для логіки.

Одночасно з цим, філософія також не знаходиться обабіч. Сучасні філософські дослідження комунікації та функціонування суспільства потребують не лише поняття контексту, яке певним чином вже стверджено в філософії, але і тих діалектичних досліджень, які може запропонувати прагма-діалектика. І незважаючи на те, що наразі метою розробки поняття контексту в прагма-діалектиці є приближення прагма-діалектичної теорії до реального функціонування аргументативного дискурсу, крок до узагальнення цих проблем може стати кроком назустріч філософії.

Ступінь розробки: щоб дослідити ступінь розробки поняття контексту, нам потрібно звернутися як до філософії, так і до логічної прагматики, де це поняття неодноразово піднімалося та досліджувалося.

Отже, в філософії поняття контексту постає в постмодернізмі та пост структуралізмі, де займає центральне місце.

Наприклад, Жак Дерріда (Jacques Derrida) визначає контекст як принципово де центроване, інтуїтивно зрозуміле, але все ж таки невизначене поняття, яке відповідає за приписування смислу висловлювань. Проте цей термін у французького філософа виникає під впливом Джона Остіна (John Ostin), автора теорії мовленнєвих актів, який також використовує цей термін для визначення джерела значення. Іншими філософами, які використовували цей термін, стали Жіль Дельоз (Gilles Deleuze) і Пьєр-Фелікс Гваттарі (Pierre-Felix Guattari), які в рамках постмодерністського тлумачення тексту використовують контекст як те, що задає значення тексту. Серед інших філософів, які досліджували це поняття, варто згадати Пьєра Бурдьє (Pierre Bourdieu) та Мішеля Фуко (Michel Foucault), у їх концепції контекст розглядався найбільш загально, виступаючи як дискурс.

Серед логічної прагматики поняття «контексту» розроблялося ще більш плідно. Окрім вже згаданого Остіна тут варто зазначити доробок Джона Роджерса Сьорля (John Rogers Searle), який окрім розробки терміну «контекст» також розвинув поняття «бекграунду», або фону спілкування. Зазначивши цих представників теорії мовленнєвих актів, перейдемо до теорії релевантності, представниками якої є Герберт Пол Грайс (Herbert Paul Grice), Стівен С. Левінсон (Stephen C. Levinson), Ден Спербер (Dan Sperber) та Деірдре Уілсон (Deirdre Wilson). Що стосується дослідження цього поняття виключно в прагма-діалектиці, то тут перш за все варто відзначити Роба Гроотендорста (Rob Grootendorst) та Франса ван Еемерена (Frans H. van Eemeren). Перший з них виступив ініціатором ідеї дослідження реальних аргументацій них ситуацій, другий — втілив подібний погляд в життя. Також до дослідників цього поняття в прагма-діалектиці варто зарахувати Марчіна Левінскі (Marcin Lewinski), учня Ф. ван Еемерена, який досліджує конкретні прояви інституціональних контекстів в реальних аргументативних ситуаціях.

Об'єкт дослідження: прагма-діалектична теорія аргументації.

Предмет дослідження: поняття контексту в прагма-діалектиці.

Методи дослідження: методи аналізу та синтезу, метод системного аналізу.

Мета роботи: визначити роль та тлумачення поняття контексту в прагма-діалектиці.

Завдання роботи:

· З’ясувати еволюцію поняття «контекст» в прагма-діалектиці

· Визначити місце контексту в прагма-діалектичному аналізі аргументації

· Проаналізувати вплив контексту на характеристики стадій критичної дискусії

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КОНТЕКСТУ В ПРАГМА-ДІАЛЕКТИЦІ

1.1 Еволюція поглядів на термін «контекст» у прагма діалектиці

Як і будь яка інша наукова теорія, прагма-діалектика пройшла довгий шлях від локальної внутрішньоуніверситетської навчальної дисципліни до загальновизнаного наукового напряму. Десь з середини 80-х років інтереси голландських професорів Франса ван Еемерена та Роба Гротендоорста були спрямовані на побудову нової моделі сприйняття аргументації, яка б включала в себе не лише традиційні логічні (переважно силлогістичні) та риторичні підходи, але пропонували більш ускладнити досліджуваний предмет досягненнями з теорії мовленнєвих актів, критичного раціоналізму та формальної діалектики. Як зазначають самі дослідники, аргументація це такий тип активності, який складається з мовного, соціального та раціонального компонентів, через що його не можна розглядати виключно з точки зору логіки (яка на перший план ставить раціональний компонент) або риторики (який надає перевагу мовному компоненту)[29, 2].

Звичайно, створення нового напряму досліджень потребувало створення нового інструментарію та нових принципів цього підходу. Саме тому переважна більшість праць з прагма-діалектики була спочатку спрямована на формування правил аргументацій. Наслідком цього стало виникнення правил аргументативної дискусії, поняття стадії аргументації. Незважаючи на те, що всі дослідники визнавали принципову важливість створення подібної широкої теоретичної бази саме заради утвердження цього підходу як серйозного та наукового, вони застережу вали, що більшість подібних теоретичних побудов будуть змінюватися в залежності від конкретних умов практичної реалізації аргументації[26, 307].

І першим кроком в бік реалізації теоретичних побудов на практиці стало розроблення поняття «стратегічного маневрування», яке протягом тривалого проміжку часу більш за все цікавило прагма-діалектичну теорію. Наразі можна сказати, що після всіх зусиль, які були докладені для формування визначеної теорії цього маневрування, цей термін є досить визначеним і вже займає своє місце у вивченні теорії аргументації. І тому прагма-діалектика повинна зробити ще один крок до дослідження аргументації в конкретному випадку, і таким кроком є вивчення та внесення в теорію терміну «контекст аргументації».

Не можна сказати, що раніше ніхто з представників прагма-діалектичного підходу не зважав на реалізацію цієї теорії в різноманітних емпіричних контекстах. Наприклад, у системо-утворюючій праці «Crucial concepts in argumentation theory» останній розділ цілковито присвячений дослідженню аргументації в сфері права. Проте ця частина підтверджує теоретичні висновки теорії аргументації та обґрунтування її можливості, а не займається безпосередньо вивченням ролі теорії аргументації в сфері права. Іншими словами, Евелін Фетеріс досліджує не те, як змінюється прагма-діалектичний підхід в залежності від застосування його в галузі права, а те, як правнича аргументація виправдовує можливість цього підходу.

Саме тому висновок цієї глави виглядає як «увага у дослідженні юридичної аргументації змістилася від чисто логічного та риторичного підходу до підходу, в якому логічні, риторичні та комунікативні аспекти комбінуються в те, що можна назвати діалогічним підходом… У цій теорії увага зосереджується на стартових пунктах та правилах раціональних правничих дискусій, на методах для аналізу і оцінки використовуваних аргументів і на методах для конструювання раціонального правничого обґрунтування"[8, 214]. Тобто автор не намагається змінити деякі пункти загальної теорії прагма-діалектики заради того, щоб вони більше відповідали практичній застосовності в правничому дискурсі, він лиш підкреслює їхню застосовність та важливість на тому теоретичному рівні, яким він є.

Але необхідність реалізації аргументації в конкретному емпіричному вияві (вважаючи, що це було одним з головних завдань на початку формування прагма-діалектики) не полишала голландських науковців, і багато в чому саме завдяки активності Петера Хоотлоссера такий крок був нарешті зроблений. На початку 2000-х він почав збирати матеріал для втілення ідеї заглиблення аргументації в конкретний емпіричний контекст, проте не зміг власноруч видати цей доробок, померши від раку. Функцію ознайомлення громадськості з наслідками його роботи взяв на себе ван Еемерен, спочатку присвятивши цьому тематичний випуск журналу «Аргументація», а згодом і опублікувавши власну статтю, присвячену проблемам контексту, в якій поняття контексту розглядається відносно засадничих пунктів прагма-діалектичної теорії[26].

Власне, саме реалізація цього принципового намагання виробити такий теоретичний підхід, який був би повністю застосовним до практичного виявлення і змусила дослідників прагма-діалектики знову звернутися до вивчення контексту, проте цього разу не з метою ствердження адекватності власного підходу (це вже було доведено), а з точки зору вдосконалення його інструментарію та гнучкості, який дозволив би йому бути не просто довершеною теорію, а дійсним виявом людської аргументативної діяльності. Ще одним доказом того, що вивчення контексту є наступним логічним кроком поступу всієї прагма-діалектичної теорії є той факт, що з червня 2012 року буде публікуватися новий журнал за редакцією ван Еемерена, цілком присвячений проблемам аргументації в контексті.

Проте звернімося ще раз до історії прагма-діалектики, згадавши, що слово «контекст» активно використовувалося ще до початку розроблення прояву аргументації на конкретних рівнях, і стосувалося воно вже згаданого нами терміну «стратегічне маневрування». Прикладом цього може служити книга «Examining Argumentation in Context: Fifteen Studies on Strategic Maneuvering» за редакцією ван Еемерена, майже цілковито присвячена проблемам стратегічного маневрування. Особливостями її підходу стали вивчення зміни принципу стратегічного маневрування відносно до ситуації, в якій воно застосовувалося. Це позначає наступний етап в переході до з’ясування безпосереднього впливу інституціональних контекстів на склад та форму аргументації. А саме те, що в рамках подібного підходу роль контексту зводилася до середовища, яке підштовхувало учасника аргументаційного дискурсу до вибору тих чи інших аргументів чи тієї чи іншої схеми аргументації. Тобто, на перший план виводився прагматичний чинник контексту, який впливає на учасника діалогу, а не на саму форму. На цьому етапі не приділялося достатньої уваги тому, як змінюється сама структура аргументації відносно до того, в якій сфері вона реалізується.

Отже, рух поняття «контексту» у прагма-діалектиці виглядав таким чином: від використання контексту для підтвердження адекватності теоретичної системи прагма-діалектики до використання контексту як умови вибору того чи іншого аргументу або тієї чи іншої схеми аргументації. Проте подібний розвиток все ще не задовольняв засновників прагма-діалектичного підходу, які прагнули ще більшої реалізації своїх методів на практиці. Саме для цього і було сформоване та включення в прагма-діалектику поняття «інституціонального контексту», яке, як зазначає ван Еемерен, «вживається у найбільш широкому сенсі і означає будь-який визначений макро-контекст, в якому розвинулися певні комунікативні умови"[25, 148]. Саме таке, здавалося б, загальне та не надто наукове визначення, визначає новий етап у розвитку прагма-діалектики, причому його приблизність та не академічність і становить його цінність для практичного аспекту прагма-діалектики. Адже в цій теорії вже достатньо теоретизованих та чітко визначених абстрактних понять, і тому подібне розпливчасте тлумачення наближає її до реальної практики, де не місце жорстким визначенням та аксіоматичним законам.

Власне, намагання заперечити аксіоматичність деяких абстрактних побудов та їхню віддаленість від реального дискурсу і стало безпосередньою причиною розвитку Еемереном поняття «інституціонального контексту». В 1995 році Дуглас Уолтон запропонував поняття «діалогічних типів» як варіант «розмовних контекстів аргументації», виокремивши шість таких загальних різновидів, а саме: переконуючий діалог (persuasion dialogue), переговори (negotiations), розпитування (inquiry), обговорення (deliberation), інформаційний діалог (information-seeking dialogue) та суперечку (eristics).

На його думку, ці різновиди справляють вплив на те, яким чином відбувається аргументативна діяльність, якими правилами керуються сторони, які беруть в ній участь. Тобто ця форма справляє вплив майже на всю систему аргументації, обумовлюючи її вигляд. Також на їхню думку подібний підхід дозволяє наблизити вивчення аргументативної діяльності до конкретного контексту, вирішивши цим питання аргументативних помилок та аргументативних цілей. Наприкінці дослідники приходять до висновку, що кожен з цих діалогічних типів в результаті утворює окрему аргументативну модель, яка лише умовно базується на тій загальній теоретичній схемі, яку пропонує прагма-діалектика.

Подібна претензія на практичну застосовність та необхідність не могла залишити байдужим ван Еемерена, який давно прагнув досягти подібного в своїй концепції прагма-діалектики, але за допомогою «стратегічного маневрування» лише наближувався до цієї мети. Саме з критики концепції Уолтона-Краббе і починає виклад своєї теорії інституціональних контекстів голландський науковець.

Саме це постульоване безпосереднє відношення цих шести видів діалогу до реальності і змушує ван Еемерена задати питання стосовно актуальності саме такого підходу. На його думку, зведення всього багатоманіття аргументативної діяльності до якихось шести типів (навіть якщо їм дозволено, як в теорії Уолтона, перемішуватися між собою) неприпустимо та обмежує можливості прагма-діалектики. Другою причиною невдоволення ван Еемерена таким засобом тлумачення втілення аргументативної діяльності на практиці став не пророблений механізм виявлення помилок в аргументації. Так, Уолтон пропонує оцінювати помилки відповідно до того, під час якого типу діалогу вони були зроблені. А як в такому разі діяти у випадку, коли аргументативна дискусія міняє свій тип?

За теорією Уолтона, зміна типу діалогу може відбуватися умисно або неумисно. Умисна зміна взаємно погоджується обома сторонами і називається «легітимною». Зміна типу діалогу одним учасником, свідомо і без інформування опонента називається «нелігитмною» і є сама по собі інформаційною помилкою, тобто порушенням правил ведення критичної дискусії. Ван Еемерена не влаштовує той факт, що, по-перше, жодна дискусія не прописує офіційно сам факт зміни свого типу і напряму і відбувається це переважно імпліцитно, а отже відслідкувати момент, в який треба змінювати критерії ведення та оцінки дискусії, що змінює і аналіз дій та логічних помилок, що припускаються учасниками. По-друге, навіть якщо нам вдасться визначити той момент, коли дискусія змінює свій тип, через імпліцитність такого переходу нам неможливо визначити, чи є така зміна взаємною і якщо ні, то чи знає одна зі сторін, що така зміна відбулася і відтепер до самого процесу аргументації висуваються трохи інші вимоги і відповідно від нього очікується виконання різних завдань.

Це спонукає дослідника до віднайдення більш очевидного чинника, який би обумовлював відмінності в процесі аргументації. І таким чинником стає для нього комунікативне середовище, в якому проходить процес аргументації, а саме те, що він називає інституціональним контекстом, визначення якого ми вже наводили вище. Але для того, щоб визначити значення цього контексту для змісту дискусії, потрібно спочатку знайти місце для контексту в структурному аналізі аргументативного дискурсу.

1.2 Місце контексту в «аналітичному огляді» та прагма-діалектичному аналізі аргументації

В прагма-діалектичній концепції структурний аналіз є необхідною частиною реконструктивного аналізу, спрямованого на виявлення повної схеми аргументативного дискурсу та оцінки її релевантності відносно до теми. Для правильного виконання такої процедури необхідно повністю відновити хід критичної дискусії, експлікувати приховані засновки чи точки зору, визначити мету аргументації та питання, стосовно яких виникли розбіжності. І в теоретичній моделі аргументації, яка, як було сказано вище, активно розроблювалася на початку, подібна процедура відбувалася за допомогою чотирьох операцій, які були названі «реконструкційні трансформації» [29,103]. До їх складу відносили виключення, додавання, заміну та перестановку. Зупинимося на них трохи докладніше.

Трансформація видалення (deletion) полягає в тому, аби усунути ті частини аргументації, які не стосуються вирішення суперечки між учасниками і є іррелевантними відносно до розв’язання розбіжності в точках зору. Звичайно, для здійснення подібної трансформації потрібно спочатку визначити, в чому саме полягає це розходження, і для цього ми повинні спиратися на першу стадію аргументативного процесу, а саме стадію конфронтації. Наприклад, в наведеному в книжці прикладі такою видаленою частиною стало прохання Джона подати йому пиво. До цієї ж трансформації відноситься усунення з тексту одного і того самого повідомлення, яке, проте, може виглядати по-різному. Головним критерієм є його наповненість змістом, який до того ж є релевантним стосовно розходження у думках. Причому цей зміст має бути новим, інакше повідомлення буде відкинуто як інформаційний шум, який заважає повному аналізу аргументації.

Трансформація додавання (addition) полягає в експлікуванні прихованих до того, імпліцитних аргументів або точок зору. Причому це стосується не лише суто текстуальної частини (що таке текст, ми з’ясуємо пізніше), а й питання приписування ролей. Наприклад, якщо в процесі дискурсу один з учасників стверджує точку зору, протилежну тій, яка до цього біла висунута іншим учасником, йому автоматично приписується критичний сумнів та роль опонента, навіть якщо він прямо не заперечував думки іншого співбесідника.

Трансформація заміни (substitution) полягає у видаленні з аргументації неясних речень та додавання замість них чітких та ясних висловлювань. Причому під чистотою та ясністю тут мається на увазі не граматична форма висловлювань, а їхня релевантність відносно до суперечності. Найпростішим та найпоширенішим випадком такої заміни є суто формальна, але від цього не менш важлива операція підстановки замість займенників або неповних речень завершених побудов, які стосуються теми діалогу та висловлюють аргументи на користь тієї або іншої точки зору. Найпопулярнішим прикладом такої трансформації є заміна «саме так», або «неодмінно треба це зробити» на «моя точка зору відповідає озвученій і я її розділяю».

Четверта трансформація називається трансформацією перестановки (permutation) і полягає в тому, що висловлювання, в яких учасники дискусії виражають свої аргументи та точки зору, змінюються місцями для того, щоб відповідати моделі ідеальної критичної дискусії. Наприклад, в процесі аргументації спочатку можуть висуватися аргументи, а потім точка зору, яка на них базується. В такому разі ствердження точки зору може переставитися на початок заради прояснення фази конфронтації. [29,104−105]

В результаті правильного проведення цих операцій ми отримаємо максимально повну та точну структуру аргументації, яку ми зможемо аналізувати. Саме тому процес реконструкції аргументації також називається «аналітичним оглядом» [29,96]. Разом з цим дослідник підіймає питання адекватності подібних дій. Адже коли ми проводимо подібні аналітичні процедури для з’ясування якнайповнішого вигляду аргументації, ми повинні забезпечити виправданість кожній нашій трансформації. Інакше кажучи, трансформація будь-якого мовного акту не повинна керуватися наївними уявленнями про те, яким саме чином відбувається процес аргументації. У людини, яка претендує на глибинний аналіз такої теми, повинна бути чітка методологія та інструментарій заради того, щоб це зробити. Саме тут на допомогу прагма-діалектиці приходить теорія мовленнєвих актів, в тому числі і зі своїми поняттями контексту. Проте на той момент ще не було потреби адаптувати цей термін всередині прагма-діалектики, тому ван Еемерен фактично користується вже готовим концептом, розробленим в прагматиці. Він робить це за допомогою залучення теорії мовленнєвих актів та усталених в ній елементів.

Так, полем для визначення релевантності аналітичного огляду виступає мовне середовище дослідника як контекст дослідження. Намагаючись повно розкрити зміст аргументації, вчений повинен знати певні патерни у використанні мови, деякі конвенційні структури та навіть етнографічні різновиди[29,111]. Дуже важливим є той факт, що в цьому випадку використовується докорінно інше тлумачення контексту, аніж те, яке буде використано через кілька років. В цьому випадку контекст грає надважливу роль не всередині аргументаційного процесу, він не задає його норми і не визначає його зміст та форму. Він використовується перш за все дослідником, людиною, яка безпосередньо в цьому процесі участі не бере. Саме досконало осягнувши контекст, операції з вдосконалення тексту будуть виваженими та виправданими.

Зважаючи на це, дослідник приходить до висновку, що неможливо стверджувати про певну єдину точку відліку, від якої ми можемо відштовхуватися для аналізу. Насправді джерелом цього аналізу є безпосередній процес аргументації зі своїми власними особливостями. Така відсутність «об'єктивності» цілком логічно призводить нас до ситуації, в якій у нас, незважаючи на начебто готовий інструментарій для аналізу тексту, фактично немає позиції, з якої ми маємо робити висновок про релевантність тих чи інших частин тощо. Ця позиція заглиблена в сам процес аргументації.

Не будучи здатним розв’язати це питання з прагма-діалектичної точки зору, ван Еемерен знову звертається до теорії мовленнєвих актів, за допомогою інструментарію якої знаходить певну стартову позицію, з якої ми можемо робити висновки про виваженість та виправданість реконструкції. Він визнає, що критично-раціональна філософія є базисом для прагма-діалектики, саме тому не бачить нічого поганого в тому, щоб звернутися до неї по допомогу. Результатом такого симбіозу є стратегія «максимально раціональної реконструкції» (maximally reasonable reconstruction), яка полягає у тому, що аргументація визнається такою, яка спрямована на вирішення розбіжності думок, а мовленнєві акти, в якості яких розглядаються аргументи, визнаються такими, які спрямовані на досягнення цієї мети[29,115]. За допомогою цього ван Еемерен спрощує роботу для дослідника, який бажає провести максимально виправдану реконструкцію аргументації. Перевагою такого підходу є те, що це не відміняє попередніх настанов щодо урахування контексту, мовних патернів та контекстів аргументації.

Ще більше звертаючись до теорії мовленнєвих актів, ван Еемерен пропонує інший погляд на реконструкцію аргументації, а саме стратегію «максимально аргументативної інтерпретації» (maximally argumentative interpretation). На відміну від попередньої стратегії, такий підхід працює не з асертивними мовленнєвими актами, а з директивами, декларативами чи експреси вами, які неможливо раціоналізувати з точки зору їхнього відношення до діалектичної мети суперечки.

Проте і це ще не вичерпує всього потенціалу поєднання прагма-діалектичної реконструкції з теорією мовленнєвих актів. Стратегія «максимально аргументативного аналізу» (maximally argumentative analysis) спрямована на дослідження кожного аргументу (або мовленнєвого акту) як такого, який володіє повною аргументативною силою і сам по собі є таким, який підтримує точку зору та спрямований на усунення розбіжності думок. Обидва вищенаведені підходи є, тим не менш, лише частинами більш загального підходу «максимально раціональної реконструкції», який вситупає керівним відносно цих двох. Власне, наведені стратегії є додатковими і використовуються лише за певних, вищезазначених обставин.

Але значною проблемою такого інструментарію є його «діалектичність». Як визнає сам ван Еемерен, на відміну від логічного аналізу та логічної реконструкції, від яких очікуються завжди визначені результати, які будуть чітко неодмінними незважаючи від того, хто саме буде робити ці операції та в якій саме ситації, прагма-діалектичний аналіз такої точності не надає. Незважаючи на зазначені регулятиви, процес аналітичної, прагма-діалектичної реконструкції є багато в чому творчим та динамічним. Під час відтворення прихованих засновків та аргументів може виникати безліч нових смислів, здатних по-іншому визначити характер та вид аргументації. Тому зважання на контекст, мову та конвенційні практики є неодмінними для прагма-діалектичного аналізу аргументативного дискурсу.

Здавалося б, подібна схема та методика здатна уможливити якнайповніший аналіз аргументації та надати нам потужний інструмент задля прийняття рішення стосовно наявності помилок в аргументації та релевантності використаних аргументів. Проте ван Ееемерен вже через сім років після публікації цієї праці заявляє, що подібний аналіз є лише одномірним розрізом всієї повноти аргументації і задля повного розуміння процесу аргументації, дослідник повинен взяти до уваги всю структуру, в межах якої відбувається аргументація. І саме до складу цієї структури і входить поняття контексту, що отримує нове життя.

Проте, звичайно, першим і найдослідженішим компонентом цієї структури є текст, аналіз якого і проводиться за допомогою вищенаведених операцій. Він є основним джерелом у формуванні вищенаведеної реконструкції, проте неможливий без доповнення в боку інших компонентів, якими є контекст, процес логічного висовування та бекграунд аргументації.

Контекст, за ван Еемереном, складається з мікро-контексту, мезо-контексту та макро-контексту. Перший з них відсилає реконструктора до попередніх речень або до інших слів у реченні, за допомогою яких визначається сенс цього висловлювання. Такий контекст називається лінгвістичним. Саме на нього зазвичай зважають під час перекладу з різних мов, або ж для того, аби зрозуміти значення невідомого слова у тексті. Другий з них є контекстом «ситуативним», який залежить від конкретної ситуації. На жаль, ван Еемерен не надає точного визначення цьому різновиду, посилаючись на те, що його зазвичай називають екстра-лінгвістичним, плутаючи при цьому з наступним рівнем, а саме макро-контекстом. Також він застерігає стосовно сплутування його з інтертекстуальним контекстом, який вже є цариною мікро-контексту. І третім, найбільшим компонентом контексту є макро-контекст, або тип комунікативної активності.

Повний реконструктивний аналіз повинен зважати на ці три різновиди контексту, проте тут постає проблема в неможливості якимось чином систематизувати та теоретизувати роль та види перших двох типів. З позиції відстороненого теоретика, який цікавиться аргументацією як загальним процесом, неможливо вказати ті обставини, які можуть відігравати роль лінгвістичного та ситуаційного контекстів, адже вони настільки різняться залежно від різних ситуацій, що будь яка спроба їхнього систематизування спричинить досліднику більше проблем, аніж надасть реальних відповідей та можливостей для більш повного аналізу. Саме тому ван Еемерена перш за все цікавить макро-контекст, який не володіє настільки великою кількістю різновидів і який через це можливо класифікувати і, відповідно, визначити вплив, який той чи інший макро-контекст матимуть на процес аргументації. Як зазначає ван Еемерен, саме макро-контекст має особливу роль у питанні конвенціоналізації, тобто формування процесу, однаково зрозумілого для обох учасників аргументації.

Бекграунд (дослівно «фон») визначає умови, за яких інформація може тлумачитися учасниками комунікації як така, що є або не є істинною. Іншими словами, до обсягу бекграунду входить весь масив інформації, яка допомагає співбесідникам зрозуміти одне одного та власне вести дискусію. Відсутність спільного бекграунду автоматично робить неможливою будь-яку комунікацію між двома сторонами та перетворює дискусію на суперечку глухонімого зі сліпим. Примітним прикладом є досить поширена у наш глобалізований час ситуація інтернет-спілкування між людьми, які за допомогою сучасних технічних досягнень здатні розуміти одне одного, але через принципову відмінність у поглядах на світ, обумовлену їхнім вихованням та життєвим досвідом, не здатні прийти до позитивних результатів. Таким чином, для того щоб уможливити спілкування, треба перш за все домогтися спільності у бекграунді, адже лише виходячи з нього можна визначати пункти, з приводу яких і буде вестися суперечка.

Бекграунд, так само як і контекст, складається з декількох різновидів, а саме загальна інформація, внутрішня інформація та експертна інформація. Перший з них стосується норм та правил, прийнятих в суспільстві або в тій культурі, в межах якої відбувається аргументація. Подібний бекграунд може відсилати до уявлень, які пов’язані з пануючою релігійною культурою, або до певних особливостей менталітету опонентів. Бекграунд внутрішньої інформації пов’язаний з тим, що співбесідники спільно володіють певним знанням, яке доступно лише певному обмеженому колу людей, але яке впливає на аргументацію. Так, наприклад, вирішуючи, чи включати в список запрошених на вечірку свою колегу, той факт, що вона є зарученою, і всі учасники аргументації про це знають, виступає бекграундом внутрішньої інформації. Бекграунд експертної інформації полягає в спеціальних знаннях, які потребуються від співбесідників, або впливають на розвиток аргументації. Найяскравішим прикладом подібного бекграунду є відомі підбірки на кшталт «фізики жартують», «філософи жартують» і т.д. Для того, щоб зрозуміти викладені там жарти, людина повинна володіти певними знаннями з цієї галузі. Звичайно, це не є прикладом аргументації, проте є найяскравішим виявом цього різновиду бекграунду.

З’ясувавши місце контексту в реконструктивному аналізі аргументативного дискурсу, варто розглянути ті його різновиди, які є релевантними для аналізу аргументації. Як вже було зазначено, з огляду на принципову неможливість системного аналізу перших двох типів контексту, ван Еемерен зупиняється на аналізі макро-контексту, прирівнюючи його до інституціоналізованих типів комунікативної діяльності. Автор зазначає, що вживає термін «інституціоналізований» в найзагальнішому значенні, маючи під цим на увазі будь-який усталений макро-контекст, в якому розвинулися деякі комунікативні конвенції [25,148].

Відповідно до цього пропонується і визначення, що таке типи комунікативної активності: «це конвенціоналізовані комунікативні практики, чия конвенціоналізація слугує інституціональним потребам певної галузі комунікативної активності шляхом використання певного типу комунікативної активності». Якщо спростити це нагромадження іноземних слів, можна сказати, що це певні узгоджені в суспільстві норми, які накладаються на комунікативну активність задля її функціонування в межах визначених суспільних практик. Прикладами таких практик можуть бути юридична, політична, економічна, медична, наукова та інші царини суспільної інтеракції.

Як ми пам’ятаємо, розгляд контексту Еемереном був стимульований аналогічними спробами Уолтона, тому тут і приходить час викласти свій власний погляд на розбіжності між типами активності. І якщо у Уолтона поділ ішов згори вниз, тобто від теоретичної системи до практичного втілення, то ван Еемерен пропонує підхід знизу догори, тобто від конкретних проявів до їхнього узагальнення в теорії. Автор зазначає, що типи комунікативної активності не обов’язково повинні бути аргументативними, проте дуже часто тим чи іншим чином аргументація є невід'ємною частиною того чи іншого контексту. Розподіл різних видів комунікативної активності відповідно до контексту комунікації ван Еемерени пропонує в таблиці.

Спочатку виокремимо ті типи контекстів, які наводить дослідник.

Це правовий, політичний, спрямований на розв’язання проблем (problem-solving), дипломатичний, медичний, науковий (scholarly), комерційний та особистісний (іnterpersonal) макро-контексти, або інакше галузі комунікативної активності.

Кожному з них відповідає певний вид комунікації, а саме: вирок (adjudication) для правової сфери, обговорення (deliberation) для політичної, посередництво (або, скоріше, консолідація) (mediation) для проблемної, переговори (negotiation) для дипломатичної, консультація (consultation) для медичної, диспут (disputation) для наукової, просування (promotion) для комерційної та спілкування (communion) для особистісної.

З’ясуємо тепер, яким чином ці різновиди комунікативної активності впливають на аргументацію.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ КОНТЕКСТУ НА ХАРАКТЕРИСТИКИ СТАДІЙ КРИТИЧНОЇ ДИСКУСІЇ

2.1 Базові моделі інституціональних контекстів

Для того, щоб визначити вплив різновиду комунікативної активності на процес аргументації, варто спочатку звернутися до неодноразово згаданої нами теоретичної моделі аргументації, щоб зрозуміти яким чином автор бачить «стандартний» перебіг аргументації. В праці «A Systematic Theory of Argumentation: The pragma-dialectical approach"[29] ван Еемерен та Гроотендорст наводять градацію стадій вирішення розбіжності в поглядах, яку вони називають стадіями критичної дискусії. Їх виокремлять чотири: стадія конфронтації, стадія відкриття дискусії, стадія аргументації та завершальна стадія. Як зазначають дослідники, подібний розподіл не завжди може виражатися настільки відкрито, як сформульовано в теоретичній системі, але тим чи іншим чином всі ці стадії обов’язково присутні в аргументативному дискурсі.

На стадії конфронтації учасникам стає зрозуміла наявність певної точки зору, яка не сприймається обома учасниками однаковим чином. Це породжує змішане або незмішане розходження в думках. Автори зазначають, що на практиці якраз саме ця стадія майже завжди залишається не проголошеною і приймається імпліцитно. Наявність цієї стадії необхідна для самого виникнення аргументації, тому що без розходження думок аргументація неможлива.

Стадія відкриття дискусії полягає в з’ясуванні учасниками, наскільки багато спільного вони мають, задля узгодження правил дискусії відносно цінностей, які вони поділяють, світоглядних позицій, які вони сповідують, і іншого подібного. В результаті цього з’ясування вони створять «зону узгодженості», тобто певний обсяг інформації, який всі учасники дискусії приймають. Залежно від того, наскільки ця зона буде широкою, визначається можливість насиченості дискусії. Фактично, це базис, апелювання до якого в процес дискусії визнаються всіма сторонами. Відсутність цієї зони унеможливлює критичну дискусію, навіть якщо наявне розходження думок, тому що учасникам не буде на основі чого будувати безпосередньо процес аргументації. Також саме на цій стадії учасники визначають собі ролі протагоніста (того, хто захищає певну точку зору) та антагоніста (того, хто критикує цю точку зору, або захищає протилежну їй). Як правило, ця стадія також відбувається імпліцитно, тому що в більшості практичних випадків аргументації спільні погляди навіть не потребують окремого визначення з огляду на те, що учасники аргументації знаходяться у спільному середовищі, або вважають, що їхні погляди автоматично розділяються іншим учасником. Ця стадія аргументативного дискурсу дуже сильно залежить від контексту, як буде вказано нижче.

На стадії аргументації протагоніст пропонує аргументи на захист своєї точки зору, причому вони повинні визначатися тими сумнівами, які виникають у антагоніста, і бути спрямованими саме на захист своєї позиції перед ним. Роль антагоніста полягає у визначенні, чи приймає він запропоновану аргументацію, чи вважає її достатньо переконливою, щоб зняти свої зауваження. У нього можуть бути сумніви в тому числі і в аргументах, запропонованих протагоністом, в такому разі він може висунути претензії і до них також. Подібні варіанти можуть призвести як до надзвичайно простої, тк і до надзвичайно складної моделі аргументації. Як правило, ця стадія є єдиною, яка є достатньо експліцитною і доступною для аналізу, хоча вона також потребує зміни відповідно до правил критичного аналізу, викладених вище.

Останньою, а точніше, підсумковою стадією аргументативного процесу є завершальна стадія, або стадія закриття дискусії. Вона полягає в вирішенні сторонами, до яких висновків вони прийшли за результатами аргументації. Це виражається або в тому, що точка зору протагоніста вважається захищеною і тоді антагоніст знімає всі свої заперечення, або ця точка зору повинна бути відкинута. На практиці це полягає в тому, що одна зі сторін приходить до висновку, стосовно якого у іншої сторони немає жодних заперечень. В разі, якщо такі заперечення наявні, вважається, що висновку не було досягнуто і, відповідно, аргументація не призвела до жодного результату. Також варто відзначити, що ця стадія може стосуватися лише якоїсь з позицій, які були поставлені під сумнів, і так само можливо, щоб нова аргументація почалася з приводу інших позицій. Але в такому разу це вже буде частиною іншого аргументативного процесу.

Вже в цій роботі, яка датована 2003 роком, дослідники зазначають, що у випадках інституціоналізованих контекстів на вищенаведену модель аргументації накладаються певні норми, залежно від виду комунікативної активності. І зазначається, що вплив їх на стадії дискусії неодмінно потребує подальшого розгляду, який ван Еемерен провадить у своїй статті «In Context"[25]. Для детального розгляду він обирає чотири жанри, а саме вирок, обговорення, посередництво та переговори, і з’ясовує, як саме змінюються стадії критичної дискусії в залежності від жанру.

Почнімо з вироку як виду комунікативної активності в юридичному макро-контексті. Варто зазначити, що в прагма-діалектиці аналізом юридичної аргументації займається переважно Евелін Фетеріс, яка вже до цього написала безліч праць з дослідження особливостей аргументації в цьому контексті, проте вона останнім часом зосереджувалася на розгляді питань стратегічного маневрування, не підходячи критично до стадій аргументативного дискурсу.

Як і кожна модель аргументації, судовий вирок як жанр комунікативної активності в правовому дискурсі починається зі стадії конфронтації. Як зазначає ван Еемерен, ця стадія проходить у формі регламентованого диспуту, при цьому визначається третя сторона (суддя), якій надається право виносити рішення стосовно результату аргументації. Після формування проблеми (тобто справи, стосовно якої виноситься рішення) та визначення точок зору, які захищаються сторонами (вони приписуються згідно з законодавством певної країни), розпочинається стадія відкриття дискусії. У юридичному макро-контексті особливістю цієї стадії є значною мірою експліцитна, відкрита та розгалужена система правил, які кодифікують більшість умов проведення аргументації. При цьому ті аргументативні дії, які здатні проводити обидві сторони, так само обмежені законодавством, в межах якого проходить процес судового вироку (або рішення). Експліцитність цього різновиду аргументативної активності пов’язана з тим фактом, що за нормами правової документації, сторони повинні якнайширше освітлювати свої дії, як схеми захисту, так і схеми звинувачення. В цьому контексті сторони не можуть замовчувати свої мотиви або певні засновки, тому що за це загрожує не лише порушення правил критичної дискусії, але і цілком реальна юридична відповідальність за порушення законодавства.

Стадія аргументації в цьому контексті полягає у відштовхуванні від фактів та їх інтерпретація в термінах, до яких застосовуються правові норми. Інакше кажучи, факти та дії, тлумачення яких стає безпосереднім предметом аргументації, тлумачаться якимось чином відповідно до чинного законодавства. І мета учасників аргументації на цій стадії - довести третій стороні (тому що аргументація спрямована на третю сторону, яка і приймає рішення про її результат), що подію слід тлумачити саме таким чином відповідно до законодавства, а не інакшим. Тобто має місце суперечка не стосовно наявності якоїсь події і не підіймається питання про зміну її або певних її елементів. Іде питання про те, яким чином ця дія накладається на законодавство. Майстерність учасника цієї аргументації буде проявлятися у здатності знайти якомога більш підходяще тлумачення для наявного випадку та довести, що саме це тлумачення є правильним.

Стадія закриття дискусії в цьому жанрі комунікативної активності полягає в винесенні третьою стороною мотивованого рішення стосовно проблемної дії. Вмотивованість цього рішення полягає в тому, що ця третя сторона повинна так само обґрунтувати та аргументувати свою позицію, як учасники стадії аргументації. При цьому ця третя сторона може бути не лише суддею, як було зазначено вище, але й іншими органами винесення судового рішення, які застосовуються в судовій практиці, наприклад, судом присяжних. В будь-якому разі, через те, що рішення приймається третьою стороною, аргументація сторін обов’язково буде спрямована на неї, відштовхуючись від її власних уподобань, історії винесених вироків та поглядів на судочинство. Ще однією важливою рисою заключної стадії в цьому жанрі комунікативної активності є неможливість повернення до вихідної ситуації (initial situation). Це не означає неможливість оскарження вироку (для цього, як ми знаємо, використовуються апеляційні та касаційні судові інстанції), а лише неможливість встановлення такої самої ситуації, яка була наявна до процесу судової аргументації. Суддя може зняти обвинувачення або їх ствердити, може відстрочити термін винесення рішення, може навіть відмінити слухання, проте в результаті всіх цих дій повернення до стартової ситуації буде неможливим.

Наступним предметом аналізу автора стає політичний макро-контекст з таким видом комунікативної активності, як обговорення. Так само, як і в попередньому прикладі, автор розглядає вплив цього жанру на чотири стадії критичної дискусії. В цьому випадку на першій стадії, конфронтації, буде наявне змішане розходження думок, при цьому також рішення про результат дискусії буде покладатися на третю сторону, яка не присутня в дискурсі. Але на відміну від судового вироку та юридичного контексту, ця третя сторона буде позбавлена можливості бути активно присутньою в процесі аргументації. Йдеться про електорат, або ту аудиторію, яка має право голосу та може віддати його за одного з учасників аргументації. Неможливість настільки прямого контакту з третьою стороною, як в судовому процесі, змінює стиль цього аргументування, проте сучасні технології роблять можливим наблизити електорат до політиків, що, безперечно, неодмінно повинно бути зазначеним у аналізі цього контексту. Проте ван Еемерен поки що на це не зважає, а отже і ми обмежимося лише згадкою про це.

Стадія відкриття дискусії в політиці є дуже імпліцитною і покладається на інтерсуб'єктивні правила, встановлені між учасниками. Особливістю цих інтерсуб'єктивних правил є їхня невизначеність і залежність від місцевих традицій та того стилю поведінки, який використовують політики. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки в дебатах між кандидатами в президента прямі звинувачення в порушеннях законів є неприйнятними і за відсутності належних доказів засуджуються як наклеп, що тягне за собою юридичну відповідальність. В той час як існують країни, де політики майже не несуть відповідальності за ті слова та звинувачення, якими вони користуються в процесі аргументації. Через це, незважаючи на всю експліцитність, ця стадія в політиці завжди буде повністю обумовлюватися тими традиціями, які є не сформульованими формально, проте здійснюють визначальний вплив на процес аргументації. Іншою особливістю цього контексту є велика кількість імпліцитних і експліцитних поступок з боку учасників аргументації. В процесі публічної аргументації (а політична аргументація без публіки буде вже мати перед собою інші цілі, і тому не буде вважатися політичною) учасники неодноразово публічно або не зовсім відмовляються від власних слів, або переводять хід дискусії в іншу сторону. Подібна ситуація неможлива в юридичному контексті, де кожна відмова від своїх минулих тверджень або визнання правильності точки зору або певного аргументу опонента потребує обов’язкового засвідчення. Проте в політиці часто учасники аргументації відмовляються визнавати навіть очевидні речі, а іноді навіть не погоджуються з тим рішенням, яке винесла третя сторона на заключній стадії. Проте про це буде сказано трохи пізніше.

Сам процес аргументації проходить як захист опонентами взаємовиключних або протилежних позицій шляхом критичного обміну думками. Відмінність цього етапу від аналогічного у інших контекстів полягає у більш вільному та більш критичному обміні аргументами, який, тим не менш, не настільки регламентований та фіксований нормами і виконує більше риторичні, аніж діалектичні цілі.

Завершальна стадія полягає у винесенні рішення третьою стороною шляхом виборів. При цьому можливе повернення до вихідної ситуації як наслідок вільного рішення кандидатів. Окрім того, можливий варіант одночасного винесення рішення з боку електорату і повернення учасниками аргументації до вихідної ситуації. Також можливою є відмова однієї з сторін сприймати результат, тому вони можуть продовжувати заперечувати точку зору опонента і стверджувати свою, навіть не зважаючи на фактичне завершення процесу аргументації.

Посередництво як жанр комунікативної активності в контексті проблемної аргументації також має свої особливості. Так, наприклад, стадія конфронтації починається з того, що конфлікт між учасниками зайшов у глухий кут, для виходу з якого необхідно звертання до третьої сторони, яка буде не зацікавлена не стільки в ствердженні якоїсь з точок зору, а у виході з ситуації, що склалася. При цьому третя сторона не матиме можливості якось впливати на результат аргументації. Особливий інтерес подібний вид комунікативної активності представляє з точки зору стратегічного маневрування, адже фактично складається ситуація, за якої два учасники аргументації настільки захопилися риторичними цілями, що зійшли з рельсів стратегічного маневрування (derailments of strategic maneuvering), і їм необхідне втручання третьої сторони, зацікавленість котрої в прийнятті певного рішення повинна допомогти сторонам у досягненні компромісу.

Що стосується стадії відкриття дискусії, то ван Еемерен визначає наявність імпліцитних, але суворих правил, згідно яких і буде регулюватися процес аргументації. Скоріше за все, ці правила визначаються третьою стороною та змушені бути прийнятими обома учасниками процесу заради досягнення згоди. Якщо у сторін і наявні якісь поступки, то вони відкрито не зізнаються, відмовляючись визнавати правоту опонента. Від повторного глухого куту сторони в такому разі спасає лише наявність третьої сторони та її жорсткі регулятиви стосовно аргументації.

Сам процес аргументації, який має місце на стадії аргументації, в цьому жанрі комунікативної активності є, на відміну від інших, досить спонтанним та полягає у вільному обміні зауваженнями та коментарями обома сторонами. Проте подібна спонтанність призводить і до відмінної від інших різновидів завершальної стадії, в котрій учасники аргументації мають можливість або погодитися з рішенням, запропонованим посередником-третьою стороною, або відхилити його і повернутися до вихідної ситуації. У випадку політичного контексту одна зі сторін також могла не погодитися з рішенням третьої сторони і форсувати повернення до вихідної ситуації, але рішення електорату все одно не втрачало чинності і завершувало процес аргументації. Тут, незважаючи на те, що третя сторона також може запропонувати варіант вирішення проблеми, подібна пропозиція не буде мати обов’язковий характер і повинна бути визнана обома учасниками. Тобто право на винесення остаточного рішення тут все ще зберігається за учасниками аргументативного дискурсу.

Останнім різновидом контексту та жанру комунікативної активності, які розглядає ван Еемерен, є дипломатична комунікація та переговори. Починається вона з конфлікту інтересів, але без залучення третьої сторони — всі питання вирішуються між сторонами власноруч. Варто зазначити, що конфлікт інтересів відрізняється від інших різновидів конфронтації, наприклад, змішаної розбіжності думок в політиці, тим, що сторони суттєво зацікавлені у вирішенні цього питання і це стосується не лише їхніх поглядів на якусь проблему, а на розподіл певних матеріальних речей. Таким чином, мова вже йде не про захист точки зору, а захист власної претензії на якісь права.

Процес відкриття дискусії відбувається як формування набору напів-експліцитних правил, при цьому поступки, які можливі серед учасників дискусії, характеризуються своєю несталістю та змінністю. Проте вони зберігають свою експліцитність незалежно від характеру. Відповідно до цього відбувається і стадія аргументації, яка зводиться до обміну пропозиціями, контрпропозиціями або іншими зобов’язаннями. На відміну від інших різновидів комунікативної активності, характеристикою цього різновиду є той факт, що зміна своїх пропозицій (аналогів аргументів) не означає відмову від захисту своєї позиції. Навпаки, позиція учасника аргументації залишається незмінною, хоча його пропозиції та реакція на пропозиції опонента може змінюватися протягом усього процесу. Але в аналізі цього жанру комунікативної активності ми виходимо за рамки прагма-діалектики в суміжні сфери, теорії прийняття рішень [див. 3].

На завершальній стадії переговорів укладається висновок, визнаний обома учасниками аргументації. Якщо такого рішення не приймається, існує лише один інший варіант — повернення до вихідної ситуації. Рішення, прийняте без згоди опонента, вважається недійсним в рамках цього різновиду дискурсу і є порушенням правил дискусії.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой