Поняття принципу поділу державної влади

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Походження права

1.1 Сутність та зміст права

1.2 Питання теорії права

Розділ 2. Принцип поділу права

2.1 Органи законодавчої влади

2.2 Органи виконавчої влади

2.3 Органи судової влади

Розділ 3. Проблеми реформування органів державної влади

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність дослідження. Держава є надзвичайно складним явищем суспільного життя. Вчені всіх епох намагалися з ясувати причини виникнення держави, дати універсальне визначення поняття держави. Є десятки теорій походження держави (патріархальна, теологічна, договірна, теорія насильства, психологічна, расова, марксистська). Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави. Механізм держави — це система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Усе державне управління здійснюється за допомогою органів держав, державних підприємств і державних установ, які є різновидом державних організацій. Органи державної влади утворюють певну систему, яка характеризується функціональною і організаційною єдністю. Єдність системи органів державної влади відображають єдність інтересів та волі народу, яку вони покликані реалізувати.

Право — це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, встановлених чи санкціонованих державою, що підтримуються примусовою силою держави, регулюють важливі суспільні відносини. Право-значуща цінність для сучасного суспільства, для кожної людини: досить глибоким і складним є його вплив на життя держави, суспільства в цілому, кожного громадянина. У останні роки значення права у міжнародних і внутрішніх справах держав постійно зростає, не кажучи вже про його значення для забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Тема дослідження хоча і у сучасному правовому житті є актуальною, проте вона розглядається в працях небагатьох науковців. Так існують праці таких вчених як Ярослав Митровка, який розглянув це питання у статті «Поняття принципу поділу державної влади». У цій статті він розглянув єдність державної влади, природу розподілу державної влади, моделі розподілу державної влади, а також гілки державної влади. А у праці Спаського А. питання теорії права було розглянуто категорія «Правовий Режим»: ознаки та поняття.

Основною метою даного дослідження є визначитися з основними питаннями теорії держави і права, а саме; у сутності держави і права, походження права, органи державної влади, а також їх взаємодія у державному апараті.

Завданням курсової роботи є пізнання сутності права, як правового явища. Це методологічна вимога полягає у тому, що явища сутності повинні бути проаналізовані в суспільних відносинах, у дії, як реальне буття права.

Предметом мого дослідження є принцип роботи державного апарату. Поділ влади на законодавчу, виконавчуі судову, їх взаємодія у цілісній системи державного управління. А також про роль і сутність права у державно-правовій організації суспільства.

Об'єкт дослідження є сфера державно-правового функціонування суспільства.

Одним із методів дослідження моєї роботи є порівняльний метод, завдяки якому розглянуто організацію державно-правового управління, різноманітні установи і положення права у суспільства. Другим є системно-функціональний метод який розкриває системно-функціональну природу держави і права, їх суть та основні ознаки, а також їх регулювання суспільних відносин. Третім є історичний і логічний метод, адже він дозволяє простежити всю історію розвитку правових відносин і значимість права у суспільстві.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці теоретичних положень щодо особливостей сутності права. В результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення і висновки:

визначено та систематизовано на основі вітчизняного та закордонного досвіду основні підходи до розгляду сутності права;

обґрунтовано, що єдність трьох гілок влади, буде сприяти розвитку демократичних засад української державності, а також сприятиме запровадженню європейських стандартів в діяльності органів державної влади;

проведено аналіз резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 19. 04 2007р., та запропоновані зміни в чинному законодавстві України.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичні засади курсової роботи розкривають поняття та сутність права, що дозволяє оцінити ступінь реалізації її основних засад і пов’язаних із цим проблем як наукового, так і практичного характеру при вдосконаленні діючого законодавства України.

Основні засади, висновки, пропозиції, викладені в роботі, можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, у правотворчій роботі, при підготовці підручників і навчальних посібників, у процесі викладання нормативних курсів теорії держави і права, конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн і спецкурсів.

Структура курсової роботи відображає мету, завдання та основні напрями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують 5 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи — 39 сторінок, кількість використаних джерел — 10 найменування.

РОЗДІЛ 1. ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

Питання про походження права становить одну з найскладніших проблем теоретичної юриспруденції, і єдиної думки щодо цього в науці дотепер не склалося. Існують і існували різні погляди, концепції щодо цього питання, зміст яких найчастіше зумовлений різноманітними обставинами: конкретним історичним періодом, політичними обставинами в державі - батьківщині конкретного правового вчення, а також низкою суто суб'єктивних чинників: особистою думкою юриста-теоретика, фундатора вчення, його ставленням до тієї чи іншої соціальної групи.

Право є одним із найважливіших здобутків людської цивілізації, але воно переживає розвиток. Це означає, що воно виникло на певному етапі історії людства і дотепер еволюціонує. Така постановка питання закономірно породжує проблему походження права, наукове питання: як виникло право, які чинники зумовили його появу?

Право — своєрідне унікальне явище. Загальновідомо, що з часом практично все в природі схильне до змін. За порівняно короткий період існуванню людей на землі виникали і руйнувалися царства та імперії, змінювалися засоби виробництва й управління, методи будівництва і введення воєн, стилі й напрями в архітектурі, живописі, музиці, манери і навіть мова. Однак у сфері правового регулювання відносин із давніх часів існують незмінні або схильні до дуже незначних змін категорій. Справді, з часів ассирійського цар Хаммурапі (18 ст. до н. е.) до наших днів юриспруденція використовує кодифікацію як один із методів упорядкування правових норм. З часу видатних римських юристів до сьогодні діють поняттю угоди, договору, зобов’язання й інші цивільно-правові категорії. Виходить саме право часто виступало як елемент, що забезпечує зв’язок часів і епох, культур і цивілізацій, тому питання про походження права набуває особливої актуальності.

У різних народів і в різні епохи право творення мало свої особливості, однак існують і загальні закономірності.

Економічне і соціальне життя будь-якого суспільства потребує певної впорядкованості діяльності людей, що беруть участь у виробництві, розподілі та споживанні матеріальних благ. ІЇ досягають за допомогою соціальних норм. У первісному суспільстві це були звичаї, злитті з релігійними і моральними вимогами.

Соціальне розшарування суспільства, поява в ньому різних соціальних прошарків і груп із різноманітними, що найчастіше не збігаються,інтересами, привело до того, що родові звичаї вже не могли відігравати роль універсального регулятора. Якісно нові соціально-економічні умови потребували нових загальнообов’язкових норм, що встановлені (або санкціоновані)й охороняються державою.

Виникнення права, як і держави, тривало багато епох, зазнавало впливу різноманітних чинників як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Тому загальнотеоретичний схематичний виклад відбиває всіх особливостей походження права в різних народів.

Одним із джерел права були звичаї, що склалися в період формування давніх цивілізацій, освячувалися релігією й охоронялися державою (звичаєве право або правовий звичай). З-поміж них усе більшого значення набували звичаї, що закріплюють нерівність членів сільської громади, привілеї вищих станів і обов’язків нижчих. Надалі багато норм звичаєвого права склали основу перших законів (закони 12 таблиць, варварські правди)

Велику роль у формуванні прав відіграли судові органи. Вони сприяли руйнуванню системи звичаїв родового ладу, закріплюючи у своїх рішеннях норми, що відповідали новім порядкам. Поступово виникає прецедентне право, тобто рішення суду з конкретної справи перетворюється в загальну норму (судовий прецедент). З розвитком писемності появляються і перші писані закони

Становлення держави вимагало все більше закріплення правових норм, надання їм високого ступеня формальної певності. Право, що виникало, спиралося на примусову силу держави, інакше воно б не витиснуло родових звичаїв.

Право, що формується, мало подвійну мету: з одного боку, закріплення певної соціальної структури (кастового, станового ладу), панування привілейованих груп і, з іншого бокую, — встановлення і підтримання єдиного для всього населення країни порядку в суспільних відносинах, без чого неможливе нормальне життя будь-якого суспільства.

Встановленню єдиної правової організації в деяких народів сприяли переможні міжусобні або міждержавні війни.

Державне об'єднання племен у єдині народи сприяло і правовому захисту зовнішньополітичних інтересів. Вироблялися норми, що стосуються міждержавних спілок, установлення митних правил і т.д. Починається формування зачатків міжнародного права.

Сучасна наука не обмежується цією схемою в описі процесу появи права. Аналіз головних факторів, що сприяли появі права, приводить дослідників до різноманітних концепцій, що пояснюють цей процес. Нині наука оперує такими теоріями права.

Примирлива, якої дотримуються західні наукові кола, зокрема Е. Аннерс. За нею право виникло для врегулювання відносин в середині роду, а між родами. Спочатку між ворогуючими родами виникали договори про примирення, потім певні правила, що встановлювали різноманітні санкції, усе це ускладнювалося, і таким чином виникло право. Усередині роду право виникнути не могло, тому що воно там не було потрібне, конфліктів у середині роду практично не було.

Регулятивна — популярна в азіатських наукових колах. Згідно з нею право виникає для встановлення й підтримання єдиного порядку для всієї країни, насамперед для врегулювання землеробського і сільськогосподарського виробництва

Теологічна, за якою право є результатом Божественної волі і встановлюється на землі через божественного пророка (фараон, монарх).

Теорія природного права — у кожної людини від народження є певний набір природних прав (свобода, рівність). З розвитком суспільства природні права починають гарантуватися законами держави, ці закони й утворюють право, що, таким чином, споконвічно повинне бути спрямовано на захист інтересів і прав особистості.

Історична теорія — право спонтанно виникає на основі еволюції суспільства, формується з народного духу, народної свідомості. Законодавець повинен відображати в юридичній формі те, що вже існує. З цієї теорії випливає, що право не універсальне, право кожного народу унікальне, і «працює» лише цього народу. Право — це об'єктивне явище.

Марксистська — право — це зведена в закон воля пануючого класу, один (пануючий) клас видозмінює звичаї для підпорядкування іншого класу. Всі ці процеси зумовлені економічними чинниками.

Теорія спеціалізації - право зумовлено необхідністю регулювати і забезпечувати індивідуальні інтереси людей у суспільстві, диференціація якого набуває особистісного характеру.

Сучасна юридична наука подає два головних підходи до призначення права.

Перший підхід виходить з того, що призначення права — виражати інтереси пануючого класу, втілювати волю економічно пануючого в закони, служити засобом придушення і насильства стосовно інших класів. Такий підхід до призначення права, його ролі в суспільстві сповідує марксистська теорія, що розглядає право як соціально-класовий регулятор суспільних відносин.

Другий підхід трактує право і його призначення як засіб компромісу, знаття протиріч у суспільстві. Бути засобом управління справами в суспільстві - ось призначення права. Тому право трактується як засіб узгодження, поступок. Це не означає, право не ув’язане із застосуванням примусу, але не перший план у правовому вирішенні проблем має висуватися не примус, а досягнення згоди і компромісу.

У реальному житті право виконує завдання двоїстого характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого — інструментом загально соціального регулювання порядку в суспільстві.

Отже, можна зробити висновок, що головне призначення права — забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних прошарків і груп суспільства[6; 145−154].

1. 1 Сутність і зміст права

Роль права у реалізації загальносуспільних інтересів. Для розуміння сутності та природи права треба зосередити увагу на багатогранність способу та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу. Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

по-перше, право існує в певних формах, що фіксують певні юридичні конструкції;

по-друге, право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (які ідеї, оцінки, зв’язки або діяльність суб'єктів, яка розкриває динамізм права):

по-третє, з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслуговує той чи інший соціальний інтерес.

Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права: класовий — право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу; загально соціальний — право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Поряд з тим можна виділити також релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні релігійні національні або расові інтереси будуть визначальними для організації суспільно-політичного життя суспільства та офіційно зафіксовані у системі законів та підзаконних нормативно-правових актів, інших формах права. Таким чином, сутність права багатоаспектна. Вона може бути зведена до єдиного вузько спрямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежало від історичних обставин, умов та цілей наукового дослідження. Сьогодні ми частіше звертаємо увагу на позитивні якості права, називаємо його ознакою цивілізованості суспільства, втілення справедливості і моральності, вищої суспільної доцільності тощо. Проте за всіх часів противники існуючого ладу, особливо революціонери й бунтівники існуючого ґатунку, досить скептично ставилися до чинного права, називали цього фікцією, небезпечним обманом більшої частини суспільства, знаряддям насильства, палицею в руках правлячої верхівки.

Право має своєрідну подвійну природу. Так само як і держава, воно є знаряддям політичної влади, котра, з одного боку, забезпечує здійснення спільних інтересів суспільства, а з іншого — служить насамперед найвищим верствам, які схильні видати за загальносуспільні саме свої власні, групові інтереси. Отже, серед правових норм майже завжди можна знайти такі, що мають загально соціальний характер, і так, що запроваджені в інтересах конкретної соціальної групи. В процесі досягання справжньої демократизації суспільства і реального народовладдя неухильно має зростати роль права у реалізації саме загальносуспільних інтересів. У цьому, як вважать деякі дослідники, і полягає суть сучасного права. Право побудовано на «трьох китах». Це — мораль, держава і економікам. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили: економіка — основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність.

Мораль, держава і економіка — зовнішні умови, які викликали право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що в центрі його знаходиться окрема людина з її інтересами і потребами, її свободою. Зрозуміло, що свобода людини історично підготовлюється всебічним розвитком суспільства, важливих його сфер — духовної, економічної, політичної. Проте якраз в праві і через право свобода закріплюється і доводиться до кожної особи, до кожної організації.

Викладене дозволяє зробити висновок, що право повинно мати загально соціальну сутність, служити інтересам всіх і кожного зокрема, забезпечувати організованість, законність, упорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв’язків.

Коли люди вступають у відносини між собою як суб'єкти права, це означає, що за ними стоїть авторитет суспільства і держави. І нові можуть діяти вільно, без страху за непередбачені наслідки в соціальному плані.

Загально-соціальна сутність права конкретизується в його розумінні як міри свободи. В межах своїх прав громадянин вільний у своїх діях, суспільство в особі держави стоїть на сторожі своєї свободи. Таким чином, право не проста свобода, а свобода, гарантована від посягань, захищена свобода. Добро захищає від зла. Завдяки праву добро є нормою життя, зло — порушенням цієї норми.

Щодо змісту права, то під ним ми розуміємо всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов’язки та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

1. Соціально-політичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права.

2. Спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення[4; 23−26].

1. 2 Питання теорії права

Розроблення нового підходу стосовно визначення сутності правового режиму характеризується новизною. Виявляють основні ознаки правового режиму та надати його визначення.

По-перше, правовий режим-це правова форма. Якщо виходити з даного твердження як аксіоматичного, то постає закономірне питання: правова форма чого, — правового впливу, правового регулювання, правовідносин, правових норм тощо?

Категорія «правова форма» відображає зв’язок щонайменше двох соціальних явищ, одне з яких обов’язково є правовим. Визначення сутності правового явища через категорію правова форма характеризує право як динамічне явище, котре має сенс для суспільства, тільки постійно функціонуючи. Іншими словами, сутність будь-якого правового явища можна пізнати лише у процесі його дії у суспільстві. В іншому випадку право як соціальний регулятор просто не діє у суспільстві або діє неефективно, а звідси-стає непотрібним.

Таке уявлення про сутність правової форми вказує на те, що правовий вплив та правове врегулювання є двома сферами функціонування права у суспільстві, причому перший-загальною сферою, а друге-спеціальною, а вже в їх рамках функціонують різноманітні правові явища, які взаємодіють між собою та іншими соціальними явищами. Звідси, правовий вплив та правове регулювання виступають різними аспектами відображення права, в яких існують різні правові форми. Отже, правовий вплив і правове регулювання функціонують за допомогою правових форм і їх сукупністю.

Усвідомивши сутність категорії «правова форма», слід проаналізувати її значення для розкриття сутності категорії «правова форма», можна виявити три різні рефлексії в аналізі поняття «правовий режим», а саме — розглядати його за принципом співвідношення «загальне-особливе-одиничне». Загальним є аналіз категорії «правовий режим» з огляду на усе коло суспільних відносин, розуміння його як правової форми правового впливу. Особливим є аналіз такого режиму як правової форми правового регулювання шляхом визначення порядку динаміки правовідносин. Одиничним є дослідження юридичного режиму як правової форми конкретних правовідносин у певній сфері суспільного життя, що його характеризують.

На першому рівні, або в найбільш узагальненому розумінні, правовий режим є правовою формою, комплексом правових засобів, що відображає специфіку правового впливу, порядок функціонування правових явищ та їх взаємозв'язок з іншими елементами суспільного життя.

Стосовно особливого рівня розуміння категорії «правовий режим», то сама правомірність такого розгляду може викликати певні заперечення. Пов’язано це з тим, що правовий режим існує в юридичних приписах, і для його констатування непотрібні правовідносини. З точки зору позитивістського право розуміння, безумовно, правовий режим можна охарактеризувати, тільки дослідивши його відображення у правових нормах проявляються сутність права, а все, що опиняється поза ним, є не правовими явищами. Разом з тим, якщо взяти до уваги іншої концепції право розуміння, то просте декларування правового режиму в правових нормах не буде відповідати його сутності, а тим більше — відображати онтологічний взаємозв'язок юридичного режими з іншими явищами.

Правовий режим є правовою формою правового регулювання, що визнає порядок динаміки правовідносин і забезпечує правове упорядкування певної сфери суспільного життя. При цьому не має значення, динаміка яких саме правовідносин здійснюється у рамках правового режиму. Головне, щоб зміст названих відносин відповідав їх формі, а для цього має застосовуватись комплекс правових засобів, притаманних даному режиму. В межах правового режиму забезпечується правове упорядкування системи суспільних відносин, а динаміка правовідносин здійснюється в особливому правовому порядку, що в сукупності зумовлює функціонування суспільства та держави на правових засадах. Іншими словами, правова діяльність суб'єктів (правомірна чи неправомірна) охоплюється відповідними відносинам правовим режимом.

Нарешті, одиничне розуміння правового режиму, що відповідає позитивістському баченню права, надає цьому режиму конкретизованого характеру та визначає галузі права, в яких він застосовується. У цьому випадку під правовим режимом розуміється правова форма, що є сукупністю норм та способів їх реалізації у конкретній сфері суспільного життя, за допомогою яких забезпечується порядок динаміки конкретних правовідносин у часі й просторі т визначаються напрями правового регулювання.

По-друге правовий режим — це не тільки правова форма, ця категорія відображає комплекс правових засобів, що характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою способів правового регулювання, які формують специфічну спрямованість усього правового впливу. В межах кожного правового режиму задіяні усі способи правового регулювання, але у кожному з них один із способів займає домінуюче становище та формує специфічну спрямованість правового регулювання. Правовий режим з цієї точки зору об єднає правовий інструментарій, за допомогою якого забезпечується досягнення поставлених правом цілей. Отже, правовий режим охоплює сукупність правових засобів які забезпечує його функціональність та дієвість. Правовий режим можна розглядати як певного роду «укріплений блок» в загальному арсеналі правового інструментарію, що сполучає в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів. У свою чергу, під правовим засобом розуміють певний інструментарій, за допомогою якого здійснюється юридична діяльність, досягаються та задовольняються інтереси у сфері права. Категорія «правовий засіб» необхідна для досягнення певних благ та усунення протиріч. Вона охоплює правові, організаційні, психологічні та інші явища, що мають правову форму та за допомогою яких досягаються цілі у праві, задовольняються інтереси його суб'єктів, а також забезпечується правопорядок. Для кожного правового режиму притаманний свій комплекс правових засобів, що відображають ступінь жорстокості правового регулювання, наявність правових обмежень або пільг, допустимий рівень активності суб'єктів права, межі їх правової самостійності тощо. Наприклад, для надзвичайних адміністративно-правових режимів характерним є застосування великої кількості екстрених заходів різноманітного походження, що в сукупності складають зміст юридичної процедури — спеціальної операції. Саме різноманітність походження заходів обумовлює їх правове оформлення у межах спеціальної операції, яка в цьому випадку виступає комплексним правовим засобом, що складає зміст відповідного надзвичайного-адміністративного адміністративно-правового режиму.

По-третє, правовий режим є правовим елементом, що визначає спрямованість правового регулювання, конкретизує відносини у правовій сфері, виділяє суб'єкти та об'єкти права, часові та просторові межі його дії. Іншими словами, за допомогою правового режиму визначаються з одного боку, галузева приналежність правовідносин в умовах схожості предмета та методу правового регулювання, а, з іншого-також комплекс регулятивних, охоронних, захисних тощо засобів, покликаних забезпечити в межах цієї галузі правове опосередкування певної життєвої ситуації. Саме у визначені галузевої спрямованості правового регулювання полягає місце правового режими в правовій системі як самостійного елемента права.

Нарешті, категорії правового режиму дозволяє створити цілісне уявлення про право в єдності його елементів, відображає онтологічний зв’язок з іншими елементами правової системи, визначає правові умови, в яких реалізується інтереси суб'єктів права, а також сприяє підвищенню рівня правової культури та практики правоаналізації.

Таким чином, у спеціально-юридичному розумінні правовий режим — це правова форма, що характеризує процес правового регулювання у певній сфері суспільного життя і є комплексом правових засобів, якими забезпечується порядок динаміки правовідносин у часі ц просторі та визначаються напрями цього регулювання[7; 13−15].

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ПОДІЛУ ПРАВА

Одним із основних принципів, системо утворюючих для інститутів держави, є принцип поділу влади. У науці конституційного права визначення цього принципу є неоднозначним. Насамперед це пов’язане із різними підходами до розуміння природи концепції розподілу державної влади в теорії держави. Розподіл влади — це одночасно політико-правова доктрина й конституційний принцип, який покладений в основу організації влади будь-якої демократичної держави. Як політико-правова доктрина її початки простежуються ще у працях видатних мислителів стародавнього світу: Аристотеля, Платона, Епікура, Полібія. Хоч як концепція поділ влади обґрунтований такими мислителями, як Дж. Локк, та Ш. Монтеск`є.

Найбільш життєздатною виявилася концепція розподілу влади Ш. Монтеск'є. Саме в його інтерпретації ця ідея дістала своє відображення і закріплення в конституційних актах як конституційний принцип. Ідея Ш. Монтеск'є полягає у необхідності захисту свободи особистості від свавілля державної влади. На його думку, цього можна досягнути шляхом забезпечення розподілу та рівноваги влади. Він називає законодавчу, та виконавчу та судову владу. Саме ці гілки влади розподіляються між різними органами і, будучи незалежними одна від одної за своїм складом та статусом, однак пов’язаних між собою внутрішньої залежністю довірених їм функцій, стримують одна одну.

Необхідно зазначати, що хоч теорія поділу влади. Ш. Монтєск'є покладено в основу сучасного конституційного принципу поділу влади, одинак вона зазнала значного доповнення в сучасному конституційному праві.

Для з’ясування сутності цього принципу в сучасній науці конституційного права необхідно вирішити такі завдання: по-перше, єдність державної влади; по-друге, природу розподілу державної влади; по-трєтє, поняття гілки влади та їх види; по-четверте, концепцію стримання та противаг, ідею субсидіарності гілок влади; по-п'яте, моделі розподілу державної влади.

У сучасній теорії конституційного права існують різноманітні підходи тлумачення природи розподілу влади. Наприклад, А. Шайо розподіл влади описує у двох моделях. Перша з них базується на розподілі гілок влади, інша — на розподілі компетенції між різними органами. В. Шаповал звертає увагу на «жорсткий» розподіл влади, за якого взаємовідносини між гілками влади розглядаються у вигляді рівностороннього трикутника. Поряд із цим, більшість підходів тлумачення розподілу влади зводяться до теорії функціонального розподілу влади.

Згідно з теорією функціонального розподілу компетенції між різними органами влади під розподілом влади розуміються окремі форми здійснення державної влади, тобто функції державної влади. Також функції державної влади розподіляються за формулярним або суб'єктивним змістом. У цьому значенні - це здійснення окремих функцій державної влади окремим державним органом або особливою групою державних органів, пов’язаних між собою.

Найбільш вдалим тлумаченням поділу влади є компромісне визначення між теорією єдності влади, а, зокрема, її соціальною єдністю (принципом народовладдя), теорією парламентаризму (принципом представницької демократії) та організаційно-правовим розподілом влади (принципом поділу держаної влади). Тобто принцип поділу державної влади розглядається у вза'ємозвязку із принципом народовладдя.

Згідно з цим підходом влада в державі належить народові, який її може здійснювати безпосередньо або через обрання представників до державних органів. Через інститут представницької демократії здійснюється делегування функцій з реалізації влади органами державної влади. Тут влада перетворюється на сукупність різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), які здійснюються незалежно одна від одної різними державними органами.

У зв’язку з цим виникає необхідність у такій системі органів державної влади, яка б унеможливлювала зосередження всіх функцій влади в одного органу. Таким чином, застосовується певний механізм розподілу цих функцій, розроблений теорією та практикою конституціоналізму, який у кожній окремій державі може суттєво відрізнятись. Цей механізм дістав свого відображення в інших елементах принципу поділу влади. До таких елементів належить розмежування предметів відання та повноважень між вищими рангами державної влади та елементи врівноваження гілок влади.

Одними із науковців, які у своїх роботах досліджують поняття гілки влади, є В. Чіркін та Т. Хабрієва. На їх думку, гілка державної влади передбачає: по-перше, існування особливих спеціалізованих и однорідних держаних органів, які посідають окреме місце в цілісному державному апараті та виконують окремо визначену роботу в управлінні державою; по-друге, самостійність державних органів кожної гілки влади, які при виконанні своїх специфічних завданнях не підзвітні ніякім іншим органам; по-третє, структурованість гілки влади, тобто це не просто сукупність органів, а структура в державному механізмі; по-четверте, організаційно-юридичну трансформацію окремої функції державного апарату з управління суспільством; по-п'яте, специфічні форми, методи та процедури її діяльності.

Щодо видів гілок влади, то теорією і практикою конституціоналізму розроблено багато видів, способів поділу функцій і владних повноважень. Класичну (тричленну) систему розподілу влади на три гілки — законодавчу, виконавчу, та судову. Цей розподіл є найпоширенішим у сучасному конституціоналізмі.

Поряд з цими гілками в окремих державах теорією і практикою конституціоналізму розроблено можливість закріплення в конституційних актах й інших видів гілок владою Серед них можна назвати такі: установча, виборча, муніципальна, інформаційна, контрольна

Також, необхідно зазначити, що в теорії держави і права важливе значення має концепція стримувань та противаг. Вона полягає в тому, що гілки влади повинні бути не тільки розподілені, а й врівноважувати одна одну. В юридичній літературі існує багато визначень цієї концепції. Система стримувань та противаг це додаткова гарантія неможливості зосередження влади в однією з гілок влади, яка доповнила сам розподіл влади на гілки. Це положення увійшло в сучасній конституції в тому чи іншому формулюванні.

Змістом системи стримувань та противаг є її елементами. Наприклад В. Лазарєв до основних елементів системи стримувань та противаг відносить такі: обмеження повноважень посадових осіб строком, несумісність депутатського мандату із зайняттям відповідальної посади в апараті управління, право вето на законопроекти, право розпуску парламенту, контроль за законодавчою владою, що здійснюється народом у ході виборів, незалежність суддівського корпусу тощо.

Система стримувань та противаг як нормативно визначена система може доповнюватись системою неформальних контактів між гілками влади. Вони можуть здійснюватись у сфері погоджувальних процедур, створювання погоджувальних комісій, залучення посередників до переговорних процесів у особі громадських організацій та політичних об єднань та партій. Характерною особливістю цієї системи є те, що вона не закріплюється нормами права і тому є дієвою в державах з високим рівнем політичної культури.

Найсучаснішим доповненням принципу розподілу влади є концепція субсідіарності гілок влади, яка починає складатись як принцип конституційного права в Європейському союзі. Дана концепція дістала свого закріплення Маастрихтському договорі 1992р. як критерій для розмежування між Єворпейським Союзом і державами — членами Європейського Союзу. Ця концепція характеризується такими ознаками: 1) повноваження делегуються тому рівневі публічної влади, який може їх найефективніше реалізувати; 2) гілки влади, їх органи сприяють один одному в здійсненні функцій держави, якщо це дозволено конституцією і якщо органи, якими здійснюється сприяння у здійсненні цих повноважень, не заперечують цьому.

Хоча розподіл один, способи його реалізації різні. Вони відрізняються специфічними особливостями. Визначений конституцією порядок формування та принципи взаємовідносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади визначають існуючу в державі форми правління. Так, у науці конституційного права прийнято виділяти дві форми державного правління — монархії та республіки, серед яких найпоширенішою в сучасному світі є республіканська форма правління, яка має три класичних різновиди — парламентську, президентську та змішану. Поряд з цим, у теорії конституційного права здійснюють класифікацію розподілу влади на «м`який» та «жорсткий» розподіл функцій державної влади. «М'який розподіл влади існує в парламентських республіках, «жорстокий» — в президентських. Необхідно зазначити, що у сучасних конституційних системах починає переважати «м яка» модель розподілу влади. В юридичній літературі можна зустріти й класифікацію, за якою поділ влади в парламентських формах називають німецькою системою, а в умовах президентської - американською системою поділу влади.

Необхідно звернути увагу, що форма правління — це важливий, але єдиний фактор, який визначає зміст реалізації принципу поділу держаної влади. Його здійснення залежить також від конкретної історичної ситуації, що слалося в державі, демократичних традицій, партійної системи, державного режиму, рівня та типу політичної культури суспільства[7; 20−24]

2. 1 Органи законодавчої влади

Верховна Рада України (ВРУ) -- представницький орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 депутатів.

Керівництво Верховною Радою України здійснює Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. Згідно Конституції України він:

· веде засідання Верховної Ради України;

· організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;

· підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

· представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

· організовує роботу апарату Верховної Ради України;

· проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії. Остаточно порядок денний роботи сесії затверджується на засіданні Верховної Ради.

Голові Верховної Ради України допомагають два його заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови[10].

Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати

До повноважень та завдань ВРУ належать:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції України;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції України;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією України;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції України;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;

14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією України;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

20) призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України.

У своїй діяльності Верховна Рада України керується Конституцією України, Законами України; Законом про вибори народних депутатів, а також міжнародними Актами[Конституція України, стаття 85 ].

Право стати депутатом

Відповідно до закону «Про вибори народних депутатів України», депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів:

· досяг двадцяти одного року;

· має право голосу;

· проживає в Україні протягом останніх п’яти років[10].

2. 2 Органи виконавчої влади

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній раді України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри та міністр кабінету міністрів.

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, колегіальності, науковості та гласності. Кабінет Міністрів України дотримується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя, здійснює виконавчу владу у межах, встановлених Конституцією і законами України, незалежно від органів законодавчої та судової влади. Як колегіальний орган Кабінет Міністрів приймає рішення після обговорення питань на своїх засіданнях. Неприпустимим є неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян у здійснення функцій, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України та виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, протидії корупції, розв’язана інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів.

Конституцією України визначається коло функцій і повноважень Кабінету Міністрів. Йому властиві такі функції, як виконавча, бюджетно-фінансова, державного програмування розвитку України, організаційна, державного контролю та інші. Згідно з Конституцією України, Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо реалізації прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою України та інших завдань, покладених на Кабмін, спрямовує та координує діяльність Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів, керівників інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, які забезпечують виконання покладених на них завдань відповідно до їх повноважень. Міністри як члени Кабінету Міністрів беруть участь у розробленні та виконанні Програми діяльності Кабінету Міністрів, реалізації державної політики у доручених їм сферах державного управління, здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання. Члени Кабінету Міністрів не можуть діяти всупереч офіційної позиції Кабміну.

Члени Уряду представляють Україну у міжнародних і міждержавних організаціях, ведуть міжнародні переговори, беруть участь в інших міжнародних заходах, підписують в установленому порядку міжнародні договори України, при чому Прем'єр-міністр і Міністр закордонних справ мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. Іншим членам Кабміну такі повноваження надаються розпорядженням Кабінету Міністрів або за його дорученням актом Міністерства закордонних справ.

Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення Кабінету Міністрів України. Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів, що мають нормативний характер, видаються у формі постанов, а акти з оперативних, організаційно-розпорядчих та інших питань, які не мають нормативного характеру, видаються у формі розпоряджень. Постанови і розпорядження підписуються Прем'єр-міністром і діють з моменту їх прийняття, якщо не встановлено пізніший термін набрання ними чинності, але акти, що визначають права й обов’язки громадян, вступають в дію не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Акти Кабінету Міністрів України можуть бути скасовані Президентом України. Вони втрачають чинність в разі визнання їх неконституційності на підставі рішення Конституційного Суду України[9].

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих держаних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районами чи обласними радами. Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові обласної чи районної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідний території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президентів України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) складання звіту про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень[2; 69−70]

2. 3 Судова система

Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділенні владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону «Про судоустрій України»)

Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціалізованих судів.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до активного територіального устрою, різні рівні впровадження, стабільність і єдність.

Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов’язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпечення Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов’язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно є Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Відповідно до ст. 27 Конституції України та ч. 2ст. 18 Закону «Про судоустрій України» до системи судів загальної юрисдикції належать: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо Касаційного суду України, то згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року Закон «Про судоустрій України» в частині утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає Конституції України.

Відповідно до адміністративно-територіального устрою судову системи України поділено на ланки. Поняття «ланка судової системи» пов’язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову системну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розташовані в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой