Недержавні форми пенсійного забезпечення в Україні

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Экономические науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат

Обсяг роботи 88 сторінок, 65 джерел, 0 таблиць.

СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ, ПЕНСІЯ, НЕДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, АЛЬТЕРНАТИВНІ ФОРМИ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мета дослідження. Мета магістерської роботи полягає у дослідженні недержавних форм пенсійного забезпечення на етапі трансформації Україні, їх можливе застосування.

Об'єкт дослідження: процеси реформування пенсійного забезпечення в Україні.

Предмет дослідження: недержавні форми пенсійного забезпечення.

Методи дослідження: принцип історизму, принцип системності, метод абстрагування, аналіз, синтез.

Гіпотеза: удосконалення державного регулювання недержавного пенсійного забезпечення та зближення з існуючими системами пенсійного забезпечення країн з розвиненою ринковою економікою, створення довіри людей, і зокрема молоді, до нової системи, що здійснюється за таких умов: становлення добровільної системи недержавного пенсійного забезпечення, робота над створенням високого рівня довіри та обізнаності громадян про недержавні пенсійні фонди.

Висновки: в Україні запроваджено трирівневу пенсійну систему, перший рівень якої - солідарна частина, другий та третій — являють собою накопичувальну складову. Тобто, другий рівень передбачає обов’язкові відрахування, а третій — добровільні до відповідних накопичувальних фондів. Мета запровадження накопичувальної пенсійної системи — підвищення розміру пенсій за рахунок доходу, отриманого від інвестування частини пенсійних внесків громадян. При цьому пенсійні кошти мають накопичуватись як шляхом обов’язкового пенсійного страхування, так і створенням додаткових (добровільних) пенсійних заощаджень.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні та методологічні аспекти дослідження альтернативних форм пенсійного забезпечення

1.1 Історія дослідження проблеми недержавних форм пенсійного забезпечення

1.2 Уточнення основних понять: «соціальне страхування», «пенсія», «недержавне пенсійне забезпечення», «альтернативні форми пенсійного забезпечення»

1.3 Принципи та методи дослідження розвитку альтернативних форм пенсійного забезпечення

Розділ 2. Формування інституту альтернативних пенсій на сучасному етапі

2.1 Західний досвід організації систем пенсійного забезпечення

2.2 Накопичувальні пенсії та роль недержавних пенсійних фондів в Україні

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку альтернативного пенсійного забезпечення в Україні

3.1 Системні недоліки національного недержавного пенсійного забезпечення

3.2 Програмні цілі та основні напрямки удосконалення державного регулювання альтернативних форм пенсійного забезпечення

Висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Становлення в Україні економіки ринкового типу супроводжувалося негативним наслідками у соціальній сфері, що призвело до наростання кризових явищ у функціонуванні системи обов’язкового соціального страхування та соціального забезпечення, зокрема пенсійного забезпечення населення країни. Це зумовило необхідність пошуку нових підходів до створення концепції пенсійного забезпечення, яка відповідала б особливостям сучасного стану соціально-економічного розвитку України.

З переходом економіки України від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, стара державна система пенсійного забезпечення перестала виконувати свою основну функцію — забезпечення гідного рівня життя непрацездатних громадян.

Безумовно, головною причиною вкрай незадовільного пенсійного забезпечення на сучасному етапі є економічна криза, але надзвичайно важливим є і суто демографічні фактори, які сьогодні є чи не найбільш серйозним бар'єром на шляху реформування системи пенсійного забезпечення в Україні. Цей процес призвів до поточної структури населення і є незворотнім, оскільки демографічні прогнози досить невтішні. Навіть у таких країнах Європи, як Швеція і Франція, де рівень народжуваності достатньо високий, щорічно кількість пенсіонерів та інвалідів зростає. Діюча законодавча база з урахуванням чинника природного зростання кількості непрацездатних громадян обумовлює значне навантаження на працююче населення. Сьогодні один працюючий фактично утримує одного непрацездатного, надалі ситуація буде погіршуватися з кожним роком.

Розглядаючи економічні причини спостерігаємо збільшення кількості пенсіонерів і зменшення тих, хто працює, а отже пенсійна система що створювалась як економна, стала обтяжливою для суспільства загалом. Збільшуються ставки страхових внесків, зростає навантаження на бізнес. Своєю чергою, збільшення пенсійного податку на зарплату стимулювало тіньові економіку та зайнятість, зростання безробіття. Таким чином, кількість працівників, які платили внески, зменшилася.

Виникла потреба в активному субсидіюванні пенсійної системи трансфертами з державного бюджету, що забирало кошти з інших галузей та гальмувало економічний розвиток країн. Ці витрати сьогодні неможливо профінансувати за рахунок підвищення ставки пенсійного збору, що сягнула свого максимуму, як і рівень підтримуючих трансфертів із боку державного бюджету. І в цьому глибинна суперечність «бісмаркської» солідарної традиційної пенсійної системи, фундаментальна проблема стійкості такого соціального інституту, як пенсійна система.

При реформуванні системи пенсійного забезпечення виникла потреба у формуванні багаторівневої пенсійної системи, яка складається з обов’язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення шляхом застосування накопичувальних механізмів та формування недержавних пенсійних фондів. Впровадження накопичувальних як обов’язкових, так і добровільних механізмів пенсійної системи є вагомим аспектом у процесі забезпечення стабільності доходів населення. Це обумовлює актуальність дослідження пенсійної реформи в Україні з точки зору інституційних трансформацій, які відбуваються в економіці і суспільстві та супроводжують процес реформування.

Питання соціальної політики та пенсійного забезпечення вивчалися багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими. Теоретико-методологічні основи організації системи недержавного пенсійного страхування відображено у наукових працях таких відомих вітчизняних вчених, як А. Бахмач, І. Васькович, В. Геєць, В. Грушко, Т. Кір'ян, Е. Лібанова, І. Ломанов, В. Новіков, О. Палій, В. Понікаров, В. Яценко та інші.

У зв’язку з цим залишаються недостатньо досліджені питання, пов’язані з реформуванням нині діючого пенсійної системи та розвитку недержавного пенсійного забезпечення в Україні, яке до того ж є головним джерелом національних інвестицій.

Об'єкт дослідження: процеси реформування пенсійного забезпечення в Україні.

Предмет дослідження: недержавні форми пенсійного забезпечення.

Мета дослідження: Мета магістерської роботи полягає у дослідженні недержавних форм пенсійного забезпечення на етапі трансформації Україні, їх можливе застосування.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

— здійснити розвідку історії розвитку проблеми недержавних форм пенсійного забезпечення;

— уточнити основні поняття: «соціальне страхування», «пенсія», «недержавне пенсійне забезпечення», «альтернативні форми пенсійного забезпечення»;

— визначити принципи та методи дослідження недержавних форм пенсійного забезпечення;

— проаналізувати західний досвід організації недержавних пенсійних систем;

— визначити роль накопичувальних пенсій в Україні на шляху трансформації;

— дослідити системні недоліки національного недержавного пенсійного забезпечення в Україні;

— визначити програмі цілі та напрямки удосконалення державного регулювання альтернативних форм пенсійного забезпечення в Україні на шляху її трансформації.

Головна гіпотеза магістерського проекту — удосконалення державного регулювання недержавного пенсійного забезпечення та зближення з існуючими системами пенсійного забезпечення країн з розвиненою ринковою економікою, створення довіри людей, і зокрема молоді, до нової системи, що здійснюється за таких умов:

— реформування солідарної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

— становлення добровільної системи недержавного пенсійного забезпечення, робота над створенням високого рівня довіри та обізнаності громадян про недержавні пенсійні фонди;

— вдосконалення правового аспекту регулювання та діяльності НПФ з боку держави.

Розділ 1. Теоретичні та методологічні аспекти дослідження альтернативних форм пенсійного забезпечення

1.1 Історія дослідження проблеми недержавних форм пенсійного забезпечення

Проблема соціального захисту населення по різному розв’язується в межах певної суспільно-економічної формації, конкретної країни. В умовах переходу країни до соціально орієнтованої ринкової економіки основний тягар лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму проведення такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров’я, власного добробуту й добробуту сім'ї та право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості й інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Одним із найважливіших елементів системи соціального захисту є пенсійне забезпечення осіб, які втратили працездатність з вікових причин, виникнення інвалідності чи ін., яке поширене в більшості країн світу. Таке забезпечення здійснюється шляхом призначення та виплати їм пенсій.

Історія пенсії йде корінням вглиб століть — ще у I столітті до н.е. Юлій Цезар ввів державне забезпечення військових після завершення служби. Із розвитком держав змінювалася й ідеологія пенсії: у минулому вона була символом привілеїв та обраності, тепер набула більш широкого соціального значення.

Першим же офіційно увів солідарну державну пенсію для всіх працюючих Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини — це сталося в 1889 році. 20 років потому естафету підхопили Великобританія та Австралія, а Сполучені Штати Америки прийшли до державної пенсійної системи в 30-ті роки ХХ століття. СРСР надав народу право на пенсію за віком в 1956 році.

У чому ж сенс солідарної системи пенсійного забезпечення?

Ця система спирається на принцип солідарності поколінь — коли працюючі оплачують пенсію сьогоднішнім пенсіонерам. Гроші рухаються від молодших до старших, тому ця пенсійна система і називається «солідарною».

Така система прекрасно справлялася зі своїми завданнями практично до кінця ХХ століття, коли історія пенсії не була відмічена кризою. Основною причиною кризи стало старіння населення: менше працюючих, більше пенсіонерів — на зарплату збільшилося навантаження, що призвело до спотворення пропорцій ринкової економіки. Доки кількість працюючих суттєво перевищувала кількість пенсіонерів, традиційна солідарна (бісмаркська модель) пенсійна система у більшості розвинених країн світу функціонувала нормально. Проблеми почалися тоді, коли кількість учасників пенсійної системи (тих, хто сплачує пенсійні збори) стала критично малою, а їхніх внесків забракло для здійснення поточних виплат пенсіонерам. У таких умовах солідарна система перестала забезпечувати достойний рівень пенсій, а така система виявилась обтяжливою для суспільства.

Криза розподільчих (солідарних) пенсійних систем у кра-їнах Європи розпочалася ще в 1970-ті роки і стала очевидною на початку 1980-х. З’явилася необхідність у нових системах пенсійного забезпечення та реформуванні існуючої системи, появі недержавних пенсійних фондів.

Елементи індивідуального пенсійного страхування і приватних пенсійних фондів зафіксовані в літературних пам’ятках уже в період епохи Відродження в XV ст. в Італії, Нідерландах і Англії, наприклад, у формі купівлі ануїтету або приватного страхування життя. [20, 166]

На тернах як Росії, так і України в ХІХ ст. почало поширюватися добровільне страхування через емеритальні каси. В Україні перша така каса військово-сухопутного відомства з’явилася в 1859 році. У наступному розпочала роботу емеритальна каса інженерів шляхів сполучення, і вже на початку 1917 року вона об'єднувала всіх «шляховиків» і мала таку саму кількість користувачів, як нині Укрзалізниця. Потім були створені каси для вчителів, службовців Товариства пароплавства по Дніпру та його притоках й інші. Зокрема відомо, що наприкінці ХІХ ст. в Україні діяло більше 200 емеритальних, пенсійних та страхових кас. [46, 344−348]

Слід зазначити, що спочатку (у першій половині ХХ століття) недержавне пенсійне забезпечення розвивалося за рахунок найманих працівників і самозайнятого населення з високими рівнями заробітної плати і доходів, які не підлягали обов’язковому (за законом) пенсійному страхуванню і з тієї причини стали вдаватися до приватної форми страхування пенсій. Надалі цей процес втягнув у свою орбіту і працівників із середнім рівнем заробітків, які побачили в додаткових формах корпоративного і особистого страхування інтерес в гідній старості. Нові перспективи для НПЗ відкрилися після другої світової війни в результаті істотного підвищення якості життя населення в промислово розвинених країнах і спостерігалися високі темпи зростання заробітної плати, яким не відповідав зростання пенсій. Це було обумовлено наявністю в більшості національних пенсійних систем механізму обмеження верхньої межі заробітку, з якого стягувалися страхові в державні пенсійні системи і встановлювалися пенсії.

У кінцевому підсумку — зростання заробітної плати і неможливість при цьому заробити гідну пенсію за допомогою державної пенсійної системи і послужили спонукальним мотивом до динамічного розвитку НПЗ в промислово розвинених країнах у період 60−90-х років ХХ століття.

В Україні формування системи недержавного пенсійного забезпечення за допомогою утворення різного роду фондів почалося ще в 1992 р. У своїй більшості недержавні пенсійні фонди були фактично товариствами відкритого типу, заснованими фізичними або юридичними особами — приватними підприємствами або державними установами, а також у формі акціонерних товариств, де акціонерами могли бути як фізичні, так і юридичні особи, страхові компанії. Трасти і громадські організації так само створювали пенсійні програми [46, 350].

Поворотним пунктом в історії розвитку пенсійного забезпечення у світі став 1994 рік, коли Світовий банк опублікував свій знаменитий Звіт «Як уникнути кризи поважного віку: політика захисту людей поважного віку і сприяння економічному зростанню». Стало зрозуміло, що шляхом виходу із замкненого кола є запровадження накопичувальних пенсійних систем на базі індивідуальних пенсійних рахунків громадян, кардинальне зменшення, а то й ліквідація в пенсійному забезпеченні перерозподільних елементів. Саме цей шлях, який уже пройшли чи ще проходять країни світу, і є пенсійною реформою. Пенсійна реформа спрямована на радикальне посилення зв’язку між обсягом сплачених внесків до пенсійної системи і пенсійними правами людини. Вона обмежує роль державних солідарних, розподільчих систем і підвищує відповідальність самих працівників та роботодавців, заохочуючи приват--ні пенсійні заощадження. На зміну обтяжливим солідарним пенсійним системам приходили на-копичу-вальні системи, що ставали до того ж головним джерелом національних інвестицій.

Як справжню альтернативу було запропоновано нову модель пенсійної системи, побудованої, як зазначено у звіті, на трьох стовпах:

Перший — державна обо-в'язкова система соціальної безпеки громадян, що функціонує за рахунок загальнодержавних податків або зборів (забезпечує мінімальний рівень пенсії, персоніфікації пенсійних внесків немає). Власне, це реформований аналог солідарної системи.

Другий — система обов’яз-кових індивідуальних, персоніфікованих пенсійних накопичень працівників. Пенсійні внески в обов’язковому порядку сплачуються працівниками (роботодавцями на користь працівників), накопичуються на їхніх рахунках, інвестуються з метою збереження і примноження.

Третій — система добровільних приватних пенсійних накопичень. Пенсійні внески добровільно сплачуються працівниками (роботодавцями на користь працівників) до недержавних пенсійних фондів, накопичуються на їхніх рахунках, інвестуються (в акції, облігації, нерухомість, депозити тощо) з метою збереження і примноження. Саме її ми й збираємося дослідити.

Зараз для розвинених країн світу характерні саме трирівневі пенсійні системи, де пенсіонери отримують не одну, а щонайменше три пенсії. Кожна країна, зрештою, вибудовує власну модель. Більшість європейських держав знайшли розумний компроміс між солідарною та накопичувальною системами.

У багатьох країнах, де одночасно існують різні інститути добровільного пенсійного страхування, перевага надається, головним чином, недержавним пенсійним фондам (НПФ). При цьому НПФ як фінансові інститути застосовують найбільш широкий спектр схем додаткового пенсійного забезпечення: від найпростіших накопичувальних (за принципом банківського депозиту) і до змішаних схем внесення коштів у недержавний пенсійний фонд.

Тепер перейдемо безпосередньо до ситуації в нашій державі. До нині діючої пенсійної системи можна висунути лише два ключових взаємопов'язаних зауваження. По-перше, вона не спроможна забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів. По-друге, навіть з урахуванням нинішнього занизького рівня пенсій вона є непосильним тягарем для державного бюджету, за рахунок якого покривається дефіцит бюджету Пенсійного фонду. Іншими словами, на потреби пенсіонерів відволікаються кошти, що призначаються на інші суспільні потреби: освіту, науку, медицину, культуру, армію тощо [31, 32].

Демографічна ситуація вкрай важка і не має перспективи на її покращення. Тобто сьогодні принцип «солідарності поколінь» вже не діє в першу чергу через демографічну кризу. Один працюючий утримує одного пенсіонера, а за даними прогнозистів далі ця ситуація буде тільки ускладнюватися. Щорічно кількість пенсіонерів та інвалідів зростає. Таким чином діюча законодавча база з урахуванням чинника природного зростання кількості непрацездатних громадян обумовлює значне навантаження на працююче населення. Підвищення розміру пенсійних внесків також не є ефективною мірою.

Враховуючи досвід інших країн, для України досить складним інструментом вирішення проблеми пенсійного забезпечення є збільшення віку виходу на пенсію, хоча і воно потребує екстреного рішення через його поетапне впровадження. Зараз в нашій країні вік виходу громадян на пенсію є одним з найбільш низьких серед європейських країн. Проте, збільшення пенсійного віку з урахування середньої тривалості життя в Україні у жінок 68 років і у чоловіків 57 років, може навіть погрішити існуючу ситуацію: більшість чоловіків не доживе до пенсійного віку.

Таким чином, для нашої країни найбільш прийнятною формою вирішення проблем пенсійного забезпечення — це відкриття для громадян індивідуальних пенсійних програм в недержавних пенсійних фондах і компаніях по страхуванню життя.

Відкриття індивідуальних пенсійних програм вигідне і для громадянина, і для підприємства.

По-перше, це податкові пільги, передбачені законодавством як для юридичних, так і для фізичних осіб. Оскільки пенсійні договори відносяться до категорії «накопичувальних і довгострокових», підприємства можуть відносити платежі по такому страхуванню на валові витрати, мінімізуючи базу оподаткування. У свою чергу громадяни, що оплачують пенсійні поліси, мають право на податковий кредит. Це означає, що за підсумками року, заповнивши податкову декларацію, клієнт фонду зможе отримати назад з державного бюджету 15% сплачених засобів.

По-друге, на відміну від тих же банків, страховики забезпечують клієнтам не тільки накопичення засобів, але і захист від інфляції, шляхом індексації їхніх вкладів.

По-третє, забезпечують захист від ряду ризиків. Кожен пенсійний договір включає ризик смерті застрахованої особи з будь-якої причини. Це означає, що у разі смерті годувальника його сім'я отримає суттєву фінансову підтримку. За бажанням клієнт може поповнити перелік ризиків, включивши туди також ризик настання інвалідності від нещасного випадку або критичних захворювань [43, 11].

Крім того, додаткова пенсія дає громадянам упевненість в майбутньому, оскільки пенсіонер зможе отримувати достатню суму грошей, необхідну для нормального життя. Ще один чинник, особливо актуальний в пострадянській дійсності, — гарантія отримання накопичених грошей. Для цього служать страхові резерви і активи страхових компаній. Згідно із законом, вони не належать страховій компанії і не можуть використовуватися нею для погашення якихось інших зобов’язань, окрім тих, які прийняті по договорах страхування.

Одним із ключових параметрів в системі страхового накопичення є прибутковість. Страховик за рахунок внесків клієнтів формує резерви, які розміщує в найбільш надійні фінансові інструменти. Завдання зводиться не до заробляння грошей, а до збереження вже накопичених засобів для майбутніх виплат.

Починати накопичувальний період бажано якомога раніше. На Заході, де страхова культура в цілому вище і люди починають думати про пенсію змолоду, вони відкривають свої пенсійні рахунки не пізніше 25−30 років.

Загальна відповідальність держави за організацію, ефективне і надійне функціонування недержавного пенсійного забезпечення виникає з природи прав людини в галузі соціального забезпечення. Практичні способи впливу держави на інститути недержавного пенсійного забезпечення залежать від національних традицій, рівнів економічного, правового та соціального розвитку тієї чи іншої країни. При цьому за міжнародними нормами ця відповідальність виходить за рамки простого прийняття законодавчих актів. Держава покликана приймати на себе загальну відповідальність за безліч функцій з управління пенсійними системами, які шляхом правових заходів були визначені як обов’язкові або добровільні для працівників і роботодавців [20, 164 — 167].

Таким чином, можна зробити висновок, що історія розвитку недержавного пенсійного забезпечення має досить глибоке коріння. Але найефективніше недержавне пенсійне забезпечення почало розвиватися під час всесвітньої кризи солідарних систем. Для більшості країн воно являлося однією з основних ланок пенсійної системи.

В Україні на сьогодні ця сфера перебуває зараз на етапі становлення. Серед основних причин повільного розвитку недержавного пенсійного забезпечення слід відзначити низький рівень обізнаності громадян про НПФ й пенсійну систему в цілому, незацікавленість роботодавців фінансуванням добровільних пенсійних програм і обмежений рівень фінансових інструментів, придатних для інвестування в них пенсійних коштів.

1.2 Уточнення основних понять: «соціальне страхування», «пенсія», «недержавне пенсійне забезпечення», «альтернативні форми пенсійного забезпечення»

Розкривши історизм розвитку проблематики пенсійного забезпечення вважаємо доречним перейти до розгляду основних визначень роботи.

Найважливішою ланкою системи пенсійного забезпечення є державне соціальне страхування. Поняття «соціальне страхування» означає, що цей вид соціального захисту має таку саму природу, що й страхування взагалі. Справді, слово «страхування» означає попередження можливої небезпеки, уникнення певного ризику. Кінцеве призначення страхування -- захист людини від можливих випадків матеріальних втрат [6, 29].

Людство завжди прагнуло уникнути негараздів. Не маючи змоги запобігти їх виникненню, люди намагались обмежити згубний вплив небажаних подій. Вважається, що первинні форми страхування виникли ще в давнину. Зокрема, у Вавілонії передбачалося укладення угоди між учасниками торгового каравану про спільну відповідальність за збитки, яких зазнавав будь-хто з його членів через розбійний напад, пограбування тощо.

Специфічна форма страхування існувала в Україні між чумаками. Зміст її полягав у тому, щоб спільно відшкодовувати збитки потерпілому в дорозі. Створенню сучасних систем соціального захисту передували об'єднання трудящих на засадах взаємодопомоги. Профспілки організовували фонди допомоги безробітним, каси взаємодопомоги, медичні каси. У такий спосіб здійснювався захист безробітних, хворих, перестарілих, удів і сиріт. Слід розрізняти два види взаємодопомоги: без попереднього накопичення коштів і з попереднім їх накопиченням. Другий вид має більше спільного із сучасним страхуванням [40, 25].

Соціальне страхування на відміну від звичайного нерозривно пов’язане з трудовою діяльністю людини як члена суспільства і базується на понятті соціального ризику. Отже, соціальне страхування пов’язане лише із соціальними ризиками. Соціальним ризиком прийнято вважати ризик втрати заробітку в разі відсутності попиту на працю або в разі втрати здатності до праці. Отже, через систему соціального страхування суспільство захищає трудящих та їхні сім'ї від можливого зубожіння через неможливість отримання заробітку [39, 37].

Поява соціального страхування нерозривно пов’язана з утворенням робітничого класу -- класу найманих працівників, єдиним джерело доходу яких є заробітна плата. Причинами втрати цього джерела доходу для працівника та його сім'ї може стати безробіття або непрацездатність через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість або навіть смерть годувальника. Перелічені події є випадками (видами) соціального ризику. Ці види ризику масові, загальні, мають соціальний характер, оскільки визначаються переважно соціальними умовами й меншою мірою залежать від людини.

Соціальне страхування -- це система правових, економічних і організаційних заходів, покликаних компенсувати окремі види соціальних ризиків.

У словнику страхових термінів поняття «соціальне страхування» визначене наступним чином — «це спосіб матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості. Відповідно до цього запроваджуються такі самостійні види соціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування, страхування від нещасного випадку на виробництві, пенсійне страхування. Джерелом коштів соціального страхування є відповідні фонди, створені розподілом і перерозподілом національного доходу.» Тобто, як бачимо, соціальне страхування це певний механізм захисту населення від соціальних ризиків [54, 5].

Соціальне страхування -- наріжний камінь системи соціального захисту, його базовий інститут. Виплати по соціальному страхуванню, як правило, становлять найбільшу частку коштів соціального забезпечення. Основна мета соціального страхування -- забезпечити достатній рівень компенсації доходу трудящих у разі втрати працездатності або роботи й реабілітаційних заходів. Соціальне страхування виходить за межі системи соціального забезпечення -- воно розв’язує також завдання, пов’язані зі збереженням і відновленням здоров’я, профілактикою професійної захворюваності та виробничого травматизму, запобіганням безробіттю. Отже, соціальне страхування виконує як відновлювально-компенсаційну, так і охоронно-попереджувальну функцію.

Для реалізації Концепції соціального забезпечення населення України були розроблені Основи законодавства України про соціальне страхування, які прийняті у вигляді базового закону. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування відповідно до Конституції України визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні.

Питання розвитку соціального страхування зводиться до пошуку шляхів досягнення балансу між економічною і соціальною складовими розвитку суспільства, які дозволили б уникнути конфронтації між ними та попередити перетворення соціального захисту населення з механізму управління соціальними ризиками в «баласт», який є перепоною економічного зростання.

Соціальне страхування -- це встановлена державою система права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством [41, 12]. Соціальне страхування можна собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов’язкового характеру, яка зможе діяти досить ефективно лише в тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як із погляду охоплення нею населення, так і з погляду покриття ризиків.

В своїй монографії Плиса В. Й розкриває поняття соціальне страхування як «найважливіший елемент державної соціальної політики у сфері управління ризиками відтворення населення і виконує функції соціального захисту, забезпечення фінансування соціальної допомоги, регулювання доходів та рівня життя різних груп населення, попередження та профілактики наслідків настання соціальних ризиків» [39, 25].

Матеріальною основою фінансових відносин є грошові кошти, які мають законодавче визначені джерела формування та напрями їх використання. Фонди грошових коштів можуть бути як державними, так і недержавними.

Управління коштами соціального страхування здійснюють фонди, створені за окремими видами страхування. Одними з таких фондів є недержавні пенсійні фонди, які здійснюють додаткове пенсійне страхування, мова про них піде нижче. Оперативне управління проводять правління та виконавчі дирекції фондів. Фінансовий контроль здійснюють Державна податкова служба, Контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Наглядові ради тощо.

Отже, спробуємо зробити невеликий висновок — соціальне страхування — фундаментальна основа державної системи соціального захисту населення, що уможливлює матеріальне забезпечення і підтримку непрацездатних громадян за рахунок фондів, сформованих працездатними членами суспільства. Соціальне страхування створює умови для відтворення робочої сили та захисту громадян у разі настання певних страхових випадків: втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, нещасного випадку на виробництві тощо.

Відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, одним з видів соціальних послуг, що надаються нашою державою є пенсійне страхування.

За Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійне забезпечення — це діяльність держави, спрямована на запровадження фінансового забезпечення осіб непрацездатного віку. Відповідно до цього закону пенсійна система України складається з трьох рівнів: солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та система недержавного пенсійного забезпечення. Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Другий та третій рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення [41, 12].

У рамках солідарної системи страхування спостерігається так звана «солідарність поколінь» — усі кошти, що перераховуються підприємствами та застрахованими особами до Пенсійного фонду України, одразу ж виплачуються нинішнім пенсіонерам.

Обов’язкова накопичувальна система є принципово новим елементом системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування не тільки для України, а й для багатьох країн світу, що протягом останніх 20 років реформували свої пенсійні системи.

Головною ознакою цієї системи є те, що в ній, на відміну від солідарної, не відбувається негайної виплати пенсійних коштів, які надійшли у вигляді страхових внесків. Такі кошти спрямовуються на формування реальних індивідуальних накопичень застрахованих осіб. З метою збереження цих заощаджень забезпечується їх інвестування в інструменти грошового, фондового ринків, об'єкти нерухомості, банківські метали та інші активи, дозволені Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [20, 166].

Добровільне додаткове пенсійне забезпечення передбачає третій рівень, тобто це система недержавного пенсійного страхування, яка є складовою частиною системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Нинішня система в Україні передбачає різноманітні види державного пенсійного страхування за різними законами.

Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» передбачено призначення пенсій лише особам, які сплачували (та за яких сплачувалися) страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Як бачимо, фінансування пенсійного страхування здійснюється за рахунок поточних надходжень страхових внесків. За цим же Законом страхові внески — це кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Тобто страхові внески є цільовим загальнообов’язковим платежем, який справляється на всій території України. Кошти Пенсійного фонду використовуються на: виплату пенсій; надання соціальних послуг; фінансування адміністративних витрат, пов’яза-них з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фон-ду; оплату послуг із виплати та доставки пенсій [41, 18].

Серед основних соціальних прав громадян велике значення має право на матеріальне забезпечення громадян в похилому віці. Дане право закріплене в Конституції України. Держава гарантує всім громадянам України при наступленні старості отримання різних видів пенсійного забезпечення, яке здійснюється за рахунок різних джерел фінансування. Проте, держава законодавчо закріплює не лише право на пенсійне забезпечення в разі наступлення конкретного віку. Громадяни також мають право на матеріальне забезпечення в разі наступлення таких умов, коли їх стан здоров’я, або вік не дозволяють їм забезпечити своє проживання. Це матеріальне забезпечення в зв’язку зі стійкою втратою працездатності, тобто отриманням інвалідності. Це матеріальне забезпечення осіб, які по своєму віку і фізичному станові самі не можуть себе забезпечити. Таке забезпечення вони отримували від близьких їм людей, які померли, тобто матеріальне забезпечення в разі втрати годувальника. І, врешті решт, держава гарантує забезпечення непрацездатних громадян [40, 36].

Розглянемо тепер що ж являє собою пенсія.

Термін «пенсія» походить від латинського pension — тобто «платіж». У юридичній літературі досить докладно розглянуто питання пенсійного забезпечення, а зокрема поняття «пенсія» та її суттєві ознаки. Отже пенсія це:

— періодичні виплати, що проводяться за рахунок коштів соціального страхування з метою матеріального забезпечення робітника, службовця чи його сім'ї у зв’язку з завершенням повного великого циклу його трудової діяльності або у зв’язку з остаточним чи тривалим вибуттям його з числа повноцінних працівників;

— матеріальне забезпечення громадян у старості, по інвалідності та в разі втрати годувальника, а також за вислугу років у вигляді систематичних грошових виплат;

— регулярна (періодична) грошова виплата соціально-аліментарного призначення, що провадиться особам похилого віку, інвалідам та іншим категоріям громадян та їх сім'ям у випадках, передбачених законом із суспільних фондів споживання у зв’язку з їх (або особи, на утриманні якої вони знаходяться) минулою трудовою або іншою суспільно корисною діяльністю, яка припинена або замінена більш легкою діяльністю з передбаченої законом поважної причини; виплата, розмір котрої співвідноситься, як правило, з минулим заробітком. Ця виплата є для непрацюючих пенсіонерів основним джерелом засобів до існування;

— щомісячні грошові виплати громадянам за рахунок держави для їхнього матеріального забезпечення в старості, в разі інвалідності, втрати годувальника, а також за вислугу років;

— щомісячні виплати з фондів для непрацездатних, що призначаються в розмірах, співвіднесених з минулим заробітком, особам, які впродовж установленого строку займалися суспільно корисною діяльністю й досягли певного віку;

— виплата, що провадиться державою у зв’язку з настанням певної обставини у житті людини, — досягнення певного віку, інвалідності, смерті годувальника;

— державна виплата, яка провадиться з Пенсійного фонду з метою матеріального забезпечення непрацездатних громадян у зв’язку з їх минулою трудовою чи іншою суспільно корисною діяльністю у розмірах, як правило, співвіднесених з минулим заробітком пенсіонера;

— щомісячні грошові виплати, що надаються громадянам при досягненні певного віку, настанні інвалідності, в разі втрати годувальника, а також у зв’язку з тривалою професійною діяльністю.

В.А. Ачаркан визначає пенсію як «грошове забезпечення отримуване з суспільних фондів споживання громадянами за наявності в них постійної чи стійкої непрацездатності, або за віковою ознакою, у зв’язку з вислугою років, або встановлюване через медичне обстеження (для визначення інвалідності), пенсія призначається громадянам за їхню працю в минулому чи іншу суспільно корисну діяльність і покликана служити для них постійним і основним джерелом засобів до існування».

Думку В. А. Ачаркана про те, що пенсійне забезпечення основане на втраті громадянином працездатності, поділяє Я. М. Фогель, який стверджує, що загальною передумовою виникнення пенсійних правовідносин є постійна чи тривала непрацездатність, тобто певний побутовий стан організму людини.

Щодо такого розмаїття визначень вченими висловлені думки. Так, Р. Іванова вважає, що відмінності з окремих ознак пенсії мають суто термінологічний характер і тому на них зупинятися не слід. І. Сирота, навпаки, не даючи власного визначення, детально зупиняється на ознаках, які пропонувались до включення у дефініцію пенсії, його міркування щодо недоречності введення окремих з них до визначення поняття «пенсія» і необхідності уточнити інші заслуговують на увагу [52, 39].

Наведені вище поняття належали до трудових пенсій або до одного з її видів — пенсії за віком, тобто по старості. Спочатку той чи інший дослідник давав перелік характерних, на його думку, ознак і за допомогою їх модулював саме визначення. Такий підхід, на наш погляд, є вірним. І підбивши підсумок можна узагальнити, пенсія — це грошова виплата учасникові пенсійного страхування, за рахунок держави, яка починає виплачуватися за умови втрати цим громадянином працездатності (досягнення пенсійного віку, настанні інвалідності чи вислуги років, або ж за умови втрати годувальника).

Нині діє єдина державна система пенсійного забезпечення, що залишилася нам у спадщину від колишнього Союзу РСР. Вона сформована на принципах старої бюджетно-розпорядчої моделі соціальної політики і не орієнтована на труднощі перехідного періоду до ринкової економіки, складну демографічну ситуацію в Україні. Іншими словами, солідарна система державного пенсійного забезпечення, це та, в якій пенсійні виплати фінансуються шляхом солідарного перерозподілу доходів між різними поколіннями населення. Ця система передбачає фінансування поточних пенсійних виплат пенсіонерам за рахунок перерозподілу частини доходів нині зайнятого населення -- обов’язкових відрахувань до пенсійної системи. У такій системі роботодавці й працівники відраховують обов’язкові страхові внески до державної пенсійної системи на виплату пенсій існуючим пенсіонерам, а не на створення окремого фонду, з якого б проводились пенсійні виплати відповідним працівникам після їх виходу на пенсію.

Але, як ми вже говорили раніше, солідарна система не спроможна забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів і не виправдовує себе з економічної точки зору, тому Україна зараз знаходиться в пошуку альтернативних форм пенсійного забезпечення. Однією з них є недержавне пенсійне забезпечення.

З 2004 року вступив в дію Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення», згідно з яким визначено організаційно-правові та економічні засади діяльності з недержавного пенсійного забезпечення громадян [43, 11].

Система недержавного пенсійного забезпечення створена для формування додаткових пенсійних накопичень за рахунок добровільних внесків фізичних осіб і роботодавців. Недержавне пенсійне забезпечення у багатьох країнах світу є одним з основних інструментів для підвищення рівня пенсійного забезпечення населення. Відповідно до цього ж Закону система недержавного пенсійного забезпечення — це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат. Отже, як бачимо, додаткову недержавну пенсію можна одержувати поряд з державною. Розмір пенсійних виплат визначається, виходячи з суми накопичених коштів учасника, яка залежить від розміру пенсійних внесків, терміну їх накопичення та розподіленого інвестиційного доходу.

Відповідно до чинного законодавства недержавне пенсійне забезпечення здійснюється:

— недержавними пенсійними фондами шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками таких фондів;

— страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;

— банківськими установами шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Відповідно до чинного законодавства недержавний пенсійний фонд — це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному порядку [16, 10].

За словами Васьковича І.М. недержавні пенсійні фонди — це механізм, який дозволяє забезпечити працівників підприємства гідними пенсіями, враховуючи при цьому інтереси роботодавця [15, 191].

Отже можна зробити невеличкий висновок. Недержавний пенсійний фонд має статус неприбуткової установи, тобто не має на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками фонду. Весь отриманий фондом інвестиційний дохід розподіляється тільки між його учасниками.

Недержавні пенсійні фонди є новими інститутами в економіці України. У відповідності з нормами законодавства недержавні пенсійні фонди створюються у вигляді відкритих, корпоративних та професійних пенсійних фондів. Зазвичай у структурі недержавних пенсійних фондів переважають відкриті пенсійні фонди, що обумовлено більшою свободою діяльності (вкладником фонду може бути будь-яка фізична або юридична особа, розмір пенсійних внесків може встановлюватися індивідуально для кожного учасника). Така ситуація сприяє конкуренції на ринку послуг з недержавного пенсійного забезпечення, що дає можливість обирати пенсійний фонд з найбільш вигідними умовами [24, 164−167].

Питання щодо участі в НПФ як для громадян, так і для роботодавців є справою добровільною. З часом, після прийняття відповідного закону, для роботодавців буде запроваджено обов’язкову сплату пенсійних внесків до НПФ на користь тих працівників, які працюють у шкідливих та важких умовах праці. Такі обов’язкові пенсійні відрахування сплачуватимуться до професійних та корпоративних фондів.

Передбачені податкові пільги для працівників і роботодавців при сплаті внесків на недержавне пенсійне забезпечення, а також при здійсненні пенсійних виплат.

Функції НПФ виконуються відповідно до договорів про обслуговування фонду такими ліцензованими юридичними особами:

— адміністратор НПФ — укладає пенсійні контракти з вкладниками, веде облік пенсійних внесків та інвестиційного доходу на індивідуальних пенсійних рахунках учасників, оформляє пенсійні виплати;

— компанії з управління активами (КУА) -- забезпечують примноження пенсійних коштів шляхом їх інвестування в різні фінансові інструменти (акції, облігації, депозити та інші) відповідно до вимог законодавства; банк зберігач — контролює дотримання таких вимог, провадить операції з перерахування пенсійних коштів та забезпечує їх зберігання.

У НПФ будь-якого виду існують вкладники — фізичні або юридичні особи, які здійснюють перерахування пенсійних внесків на свою користь, на корить своїх близьких або своїх співробітників, та учасники — громадяни, на користь яких здійснюються внески. Пенсійні накопичування учасника НПФ формуються за рахунок пенсійних внесків, сплачених самим учасником, його роботодавцем або членами сім'ї, та інвестиційного доходу, отриманого в результаті інвестування коштів. Усі кошти, що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду (пенсійні внески та інвестиційний дохід), є власністю учасника НПФ незалежно від того, хто платив внески — сам учасник, його роботодавець або родичі. Тому ніхто інший, крім учасника, не може розпоряджатися цими коштами. Пенсійні кошти учасника можуть успадковуватись його спадкоємцями [43, 10−12].

Держава здійснює постійний нагляд за діяльністю НПФ та суб'єктів системи: діяльність НПФ, адміністраторів та страхових організацій контролює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, діяльність КУА та зберігачів — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, діяльність зберігачів -- Національний банк України.

Варто зауважити, що більшість країн світу надає питанню контролю та нагляду за діяльністю НПФ, а також захисту інтересів та активів членів недержавних пенсійних фондів дуже важливе місце. Наприклад, у Великобританії вагому роль у системі нагляду за недержавними пенсійними фондами відіграють аудитори та актуарії, які при виявлені порушень у діяльності попечителів зобов’язані повідомляти про це Регулюючий орган. Останній повинен миттєво на це зреагувати — перевірити факт порушення, а при його підтвердженні - звернутись до суду про обмеження функцій попечителів. Слідчі піднімають питання ефективності системи внутрішнього контролю, проводять подальші розслідування, а при необхідності можуть призначити незалежних попечителів. Перевірки на місцях слідчі Пенсійного Регулятора можуть здійснити і при відсутності скарг на дії попечителів. Пенсійний Регулятор контролює своєчасність перерахунку коштів від роботодавців до призначених попечителів. В разі невиконання зобов’язань роботодавцем на протязі кількох місяців, регулюючий орган проводить розслідування з встановлення причин такого невиконання. Якщо це сталось через погане управління з боку роботодавця, — проводять роз’яснювальну освітню роботу та у подальшому здійснюють моніторинг своєчасності виплат внесків. При повторному порушенні такого роботодавця притягають до відповідальності відповідно до законодавства. У випадку умисного невиконання взятих зобов’язань — Пенсійний Регулятор звертається до суду про стягнення заборгованості по внескам [45, 19].

Природно, питання фінансової стабільності недержавних пенсійних фондів ще залишаються актуальними, але разом з тим складна ситуація нинішнього пенсійного забезпечення все одно буде підштовхувати до пошуку можливих альтернативних шляхів.

Підбиваючи підсумки цієї частини роботи слід зауважити, що під альтернативними формами пенсійного забезпечення слід розуміти пошук нових варіантів пенсійного забезпечення та прагнення держави оптимізувати саму систему пенсійного забезпечення, зробити її менш обтяжливою для бюджету, суспільства та економіки в цілому на шляху її трансформаційних перетворень.

1.3 Принципи та методи дослідження розвитку альтернативних форм пенсійного забезпечення

В даній частині роботи ми розкриємо набір «інструментів», які використовуємо для детального і найбільш точного описання обраної нами теми. Будемо використовувати певний набір наукових методів і принципів, які дають змогу більш детально розкрити проблему розвитку альтернативних форм пенсійного забезпечення.

В ході даного дослідження ми спираємося на наступні принципи: об'єктивності, розвитку й історизму, загального зв’язку й взаємодії, принцип системності.

Принцип об'єктивності був розроблений ще Емілем Дюркгеймом, який писав, що «якою б гнучкою не була природа соціальних фактів, вона не може бути змінена штучно». Відповідно до даного положення кожне соціальне явище розглядається як багатогранне та суперечливе. Вивчається вся система фактів — позитивних і негативних. Об'єктивність соціологічних знань передбачає, що процес їх пошуку відповідає об'єктивній реальності не залежній від людини. З цього приводу Е. Дюркгейм у своїй фундаментальній праці «Метод соціології» писав, що «соціологію не слід ставити на сторону тієї чи іншої ідеологічної доктрини». «Соціальні факти — суть предмети і тому мають вивчатися тільки як таке», — підкреслював він [53, 115].

В сучасному розумінні термін «об'єктивний» має такі значення: той, що відповідає об'єкту, існує поза ними і незалежно від нас, реальний, а також неупереджений, спокійний позбавлений упередженості. Цей принцип має на увазі те, що дослідження повинно спрямовуватись до об'єктивності та бути абсолютно безпристрасним. На його виконання необхідно мінімізувати загальні враження про природу досліджуваного об'єкта, симпатії або навпаки, антипатії, власний настрій чи стан. Даний принцип дає нам змогу на основі наукової літератури без спотворень і упереджень систематизувати матеріал стосовно альтернативних форм пенсійного забезпечення.

Принцип історизму в соціології передбачає вивчення соціальних проблем, інститутів та процесів у їх виникненні, становленні, розвитку. За характером пізнавальних прийомів історичний метод може бути віднесений до методів теоретичного пізнання дійсності. Він передбачає застосування генетичного підходу, який враховує тривалу еволюцію предмета від його виникнення до сучасного стану. Так як минуле неможливо визначити емпірично, то історичний метод використовує якісно інші пізнавальні засоби; він переважно виступає способом одержання наукових результатів опосередкованим, логічним шляхом, без безпосереднього звернення до експерименту. Чим далі в глибину часового простору заглиблюється дослідник, тим менше в нього безпосереднього емпіричного матеріалу і тим більше теоретичний характер мають наукові проблеми.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой