Попит та пропозиція на ринку праці в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

АНОТАЦІЯ

Предметом курсової роботи є аналіз ринку праці в Україні.

Об'єктом дослідження виступає попит та пропозиція на ринку праці.

Виходячи з дослідженого теоретичного аспекту ринку праці дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку ринку праці в Україні.

Розвиток економіки будь-якої держави визначається наявними людськими ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також наявністю умов для її здійснення. Тому можливість займатися ефективною працею, забезпечення зайнятості та її регулювання можна розглядати як чинник забезпечення стійкого економічного зростання держави.

Економічна ситуація в країні потребує передумов для збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Однак об'єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і підприємств, істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних чинників обумовлюють неминучі диспропорції національного ринку праці, різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками політики ринку праці це спричинило низку проблем.

Основними методами дослідження є абстрактно-логічний підхід на базі системного аналізу процесів економічного життя й відносин зайнятості, який дає змогу простежити процеси становлення, функціонування та розвитку відносин зайнятості як історично визначених типів. Застосування принципів порівняльного, структурно-функціонального й економіко-математичного підходів необхідне для якісного й кількісного аналізу досліджуваних явищ. Ринок праці, система зайнятості та засоби її забезпечення розглядалися на макро- і мікрорівнях.

Ключові слова: ринок праці, зайнятість, рівень зайнятості, державне регулювання.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади функціонування ринку праці

1.1 Поняття та сутність ринку праці

1.2 Інфраструктура ринку праці

1.3 Нормативно-правове забезпечення ринку праці

Розділ 2. Аналіз ринку праці в Україні

2.1 Показники економічної активності та рівня зайнятості населення Україні

2.2 Аналіз показників безробіття населення України

2.3 Оцінка попиту та пропозиції на ринку праці

Розділ 3. Шляхи удосконалення функціонування ринку праці в України

3.1 Проблеми функціонування ринку праці

3.2 Заходи та перспективи розвитку ринку праці в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Розвиток економіки будь-якої держави визначається наявними людськими ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також наявністю умов для її здійснення. Тому можливість займатися ефективною працею, забезпечення зайнятості та її регулювання можна розглядати як чинник забезпечення стійкого економічного зростання держави.

У свою чергу, стійке економічне зростання розширює можливості зайнятості, приводить до скорочення безробіття, збільшення продуктивності праці та підвищення доходів працівників. У випадку, коли економічне зростання не супроводжується збільшенням кількості робочих місць, підвищенням продуктивності праці та доходів, користь отримують тільки ті, хто працює, а у цілому відбувається зростання безробіття та збільшення розриву між зайнятими і безробітними. Необхідність усунення подібних деформацій обґрунтовує актуальність дослідження ринку праці в контексті забезпечення стійкого економічного зростання України.

Предметом курсової роботи є аналіз ринку праці в Україні.

Об'єктом дослідження виступає попит та пропозиція на ринку праці.

Виходячи з дослідженого теоретичного аспекту ринку праці дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку ринку праці в Україні.

Для досягнення визначеної мети необхідно виконати наступні завдання:

— дослідити соціально-економічний зміст ринку праці;

— дослідити інфраструктуру ринку праці;

— визначити інструменти регулювання ринку праці;

— дослідити динаміку активності та зайнятості на ринку праці в Україні;

— дослідити динаміку та причини безробіття населення;

— оцінити попит та пропозицію на ринку праці України;

Інформаційною базою послужили праці вітчизняних і зарубіжних економістів та соціологів, що спеціалізуються на вивченні різних аспектів проблем зайнятості; використовувалися збірники наукових статей, матеріали конференцій, журнальні статті, закони й інші нормативно-правові документи, що стосуються питань забезпечення зайнятості населення, соціального партнерства і регулювання соціально-трудових відносин.

Основними методами дослідження є абстрактно-логічний підхід на базі системного аналізу процесів економічного життя й відносин зайнятості, який дає змогу простежити процеси становлення, функціонування та розвитку відносин зайнятості як історично визначених типів. Застосування принципів порівняльного, структурно-функціонального й економіко-математичного підходів необхідне для якісного й кількісного аналізу досліджуваних явищ. Ринок праці, система зайнятості та засоби її забезпечення розглядалися на макро- і мікрорівнях.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

1.1 Поняття та сутність ринку праці

Ринок праці - це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару «робоча сила». Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

У сучасних умовах поняття «ринок праці» вітчизняні дослідники трактують по-різному. У вузькому розумінні поняття «ринок праці» означає місце, де відбуваються угоди між тим, хто наймає, і продавцем робочої сили.

Насправді наймання робочої сили — це складніший процес. Акт найму робочої сили — лише завершальний етап у довготривалому процесі кількісного і якісного визначення потреби підприємця у робочій силі. Рішенню працівників про продаж робочої сили також передує довготривалий процес прийняття рішень і виконання певних дій. З огляду на це «ринок праці» у деяких джерелах пропонують замінити адекватними термінами, що більше відповідають його сутності.

Ринок праці - це специфічний вид товарного ринку, змістом якого є реалізація (купівля-продаж) товару особливого роду робочої сили або здатності людини до праці". Поняття «ринок праці» виражає відносини між власником певного товару (власником робочої сили, її продавцем), з одного боку, і власником засобів виробництва (покупцем робочої сили, або роботодавцем), з іншого. Зазначені економічні відносини втілюються в юридичну форму (контракт, договір, угоду) і фіксуються в трудовому законодавстві.

Досліджуючи проблеми ринку праці, О. Грішнова зазначає, що ринок праці - це система суспільних відносин, пов’язаних з попитом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; це також економічний простір — сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці й продавці праці; і це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.

В. Петюх пише, що ринок праці - «це, по-перше, категорія, яка характеризує систему соціально-економічних відносин, що мають товарний характер, пронизують фази відтворення індивідуальної робочої сили (виробництво, розподіл, обмін і використання), всі ланки та ступені суспільного виробництва, і регулюються ринковою кон’юнктурою, системою соціального партнерства, юридичними, правовими, морально-етичними нормами та національними традиціями, а по-друге — система механізмів:

а) купівлі-продажу робочої сили: визначення вартості та ціни робочої сили; організації оплати праці та соціального страхування; забезпечення умов праці та техніки безпеки;

б) забезпечення зайнятості на індивідуальному рівні найманою працею як частини механізму забезпечення зайнятості всього населення;

в) соціального захисту найманих працівників як частини механізму соціального захисту всього населення;

г) формування та розвитку робочої сили;

д) узгодження попиту та пропозиції робочої сили тощо".

Узагальнюючи підходи до визначення ринку праці, зауважимо, що вони, доповнюючи один одного, зробили важливий науковий внесок у розвиток уявлень про природу ринку праці.

Ринок праці відіграє важливу роль у відтворенні робочої сили, яка відповідає вимогам сучасного високотехнологічного виробництва, забезпечує розподіл і перерозподіл трудових ресурсів, створює спонукальні стимули для їх ефективного використання, заміняє неефективну структуру зайнятості на більш динамічну, раціональну.

Ринок праці сприяє мобільності робочої сили, посилює її міграцію як у межах галузі, так і в міжгалузевому і міжрегіональному напрямках. Це створює певні можливості вирішення проблеми зайнятості працездатного населення внаслідок посилення економічної мотивації праці, призводить до зростання її продуктивності, прискорює адаптацію населення до ринкових відносин, що утверджуються в економіці країни, сприяє виробленню економічної поведінки ринкового типу.

У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють такі групи працездатних людей:

— особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають розпочати трудову діяльність; особи, які шукають роботу після певної перерви в роботі);

— особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають друге місце основної або додаткової роботи;

— особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому шукають друге місце роботи.

Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці. Отже, ринок праці - це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від моменту наймання працівників на роботу до їх звільнення. Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки з економічного погляду власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Покупцем товару «робоча сила» на ринку є підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї участі в процесі праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни. Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця — інтересам працівника.

Ринок робочих місць, як складова ринку праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну. Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.

Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг

Робоча сила, як зазначалося, є об'єктом купівлі-продажу. Купівля товару «робоча сила» називається найманням на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару. Найманий працівник і підприємець юридично рівноправні і користуються правами людини й громадянина однаковою мірою. Відносини між найманим працівником та роботодавцем оформлюються трудовим договором (контрактом). У цьому документі вказуються взаємні права й обов’язки обох сторін щодо виконання умов купівлі-продажу робочої сили. Згідно з трудовим договором найманий працівник повинен працювати в організації підприємця за певною професією, кваліфікацією, мати певне робоче місце й дотримуватися режиму праці цієї організації. Підприємець зобов’язаний виплачувати найманому працівникові заробітну плату відповідно до його кваліфікації і виконаної роботи, забезпечувати умови праці, які передбачені законодавством про працю та зайнятість, колективним договором і трудовим договором (контрактом). Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція.

Попит може бути індивідуальним і сукупним. Сукупний попит на робочу силу — це ринковий попит усіх фірм, організацій, що діють на ринку.

Індивідуальний попит на робочу силу -- це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми). Він залежить від:

— попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як ресурс для виробництва, інших товарів і послуг, тобто попит на робочу силу залежить від попиту на продукт фірми, організації;

— стану виробництва, зокрема особливостей технологічного процесу, розмірів та ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й праці тощо;

— якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;

— фонду заробітної плати, який роботодавець може запропонувати для наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника, тим менша кількість їх за допомогою фонду зарплати буде найнята

Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти з допомогою його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найманого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов’язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Водночас мають бути установлені певні юридичні обмеження щодо зростання зайнятості, зокрема через надання можливості індивідуального регулювання робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників, можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.

Держава повинна економічно заінтересовувати підприємства брати участь у забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних верств населення, таких як молодь, інваліди, жінки з малими дітьми. Для цього доцільно встановлювати пільги щодо плати до бюджету за використання робочої сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць, організації профнавчання тощо. У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна жорсткіша кредитна політика, установлення додаткового податку за використання праці трудівників, зменшення інвестицій тощо.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і незайнятого населення, використання малоконкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві. Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням її статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

Кон’юнктура ринку — це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення. Виділяють три типи кон’юнктури:

— трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;

— трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;

— рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції. Кожен тип ринкової кон’юнктури, властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання праці, утворює в сукупності загальний ринок праці в країні.

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної і соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення.

На практиці загальна і структурна рівновага попиту і пропозиції робочої сили практично є недосяжними. Кон’юнктура ринку праці безпосередньо впливає на ціну робочої сили. Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на ринку такої кількості споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг:

— підтримати свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;

— утримувати сім'ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;

— підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов’язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.

Ринок праці виконує такі функції:

— узгоджує економічні інтереси суб'єктів трудових відносин;

— забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

— забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку техніки;

— підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

— формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення;

— сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

— стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

— впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

— дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, місткість, кон’юнктуру ринку тощо.

Основними суб'єктами ринку праці, як зазначалося, є роботодавець і найманий працівник. Останній має право розпоряджатися своєю здатністю до праці. Він є власником, носієм і продавцем своєї робочої сили. Роботодавець — покупець цього товару. Для найманого працівника основним джерелом засобів існування й індивідуального відтворення є його праця.

Суб'єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими працівниками — держава, профспілки і спілки роботодавців. Держава як суб'єкт ринку праці виконує такі функції: соціально-економічну, пов’язану із забезпеченням повної зайнятості, насамперед через стимулювання робочих місць у всіх секторах економіки; законодавчу, пов’язану з розробленням основних юридичних норм і правил; регулювання ринку праці непрямими методами; захист прав суб'єктів ринку праці. Багатогранна роль роботодавця на підприємствах.

Ринковий механізм являє собою єдність двох складових: стихійних регуляторів попиту і пропозиції робочої сили і регулюючого впливу держави на ці процеси. Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення відповідності між попитом і пропозицією за обсягом і структурою, тобто має на меті досягнення їх ефективної збалансованості. В умовах ринкових відносин будь-які диспропорції у виробництві призводять до порушення пропорцій ринку праці, тобто співвідношень між сукупною величиною попиту на робочу силу та її пропозицією; попитом на робочу силу та її пропозицією за галузями, регіонами; між попитом на окремі професії, спеціальності та їх пропозицією.

1.2 Інфраструктура ринку праці

Важливим напрямом процесу розбудови соціально-орієнтованих ринкових відносин в Україні є формування такої інфраструктури національного ринку праці, що забезпечує його ефективне функціонування та відповідає ринковим умовам господарювання.

Для визначення змісту категорії «інфраструктура ринку праці» необхідно, перш за все, визначитись із змістом загального поняття «інфраструктура».

В сучасній економічній літературі виділяються поняття «виробнича інфраструктура» та «соціальна інфраструктура». При цьому виробнича інфраструктура визначається як «комплекс галузей, обслуговуючих матеріальне виробництво та забезпечуючи підвищення його ефективності. До складу галузей виробничої інфраструктури відносять транспорт та зв’язок, енергетичне господарство, водозабезпечення, складське господарство, ремонтно-будівельний комплекс, Інформаційне забезпечення та інші в частині обслуговування основного виробництва.

Соціальну інфраструктуру визначають як «сукупність об'єктів, функціонування яких пов’язано із задоволенням особистих потреб, забезпеченням життєдіяльності, інтелектуального та духовного розвитку кожної людини». До складу соціальної інфраструктури включають підприємства та установи соціально-побутового і соціально-духовного призначення. При цьому соціально-побутову інфраструктуру утворюють діючі об'єкти торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, житлово-комунального господарства та частково обслуговуючі населення підприємства й установи виробничої сфери. Тоді як інфраструктура соціально-духовного призначення являє собою сукупність закладів освіти, культури, охорони здоров’я, масової інформації, фізичної культури і спорту та інших. При цьому метою управління соціальною інфраструктурою є «всебічне задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб населення».

Включення забезпечення матеріальних потреб населення, основою чого є праця, до завдань управління соціальною структурою вже дає право віднести об'єкти, що забезпечують функціонування ринку праці до складу об'єктів соціальної Інфраструктури. Крім того необхідно врахувати духовний та культурний зміст праці, що надає людині можливості до саморозвитку, культурного і професійного зростання.

Разом з тим, праця являється одним із факторів виробництва, а носії праці являються одночасно безпосередньою продуктивною силою виробництва та споживачами кінцевого продукту виробництва. Це визначає можливість віднесення об'єктів, що забезпечують функціонування ринку праці до складу об'єктів виробничої інфраструктури.

Отже, об'єкти, що забезпечують функціонування ринку праці одночасно обслуговують матеріальне виробництво та забезпечують підвищення його ефективності шляхом регулювання попиту та пропозиції на ринку праці, підготовки та перепідготовки працівників, підвищення їх кваліфікації, а також сприяють всебічному задоволенню матеріальних, культурних та духовних потреб населення, вирішуючи таким чином основні завдання соціальної політики країни. Крім того, безпосередньо від діяльності організацій та установ, що забезпечують функціонування ринку праці, залежить функціонування банківської інфраструктури, інфраструктури страхових послуг та інших видів інфраструктури специфічного характеру, розвиток яких викликаний трансформацією до ринкових відносин в Україні.

Отже, правомірним є виокремлення всіх об'єктів, що забезпечують функціонування ринку праці та віднести їх до інфраструктури ринку праці, яка серед інших видів інфраструктури: виробничої, соціальної, ринкової, займає провідне місце, забезпечуючи виробництво, соціальну сферу, банківську систему, систему страхування, державні установи кваліфікованими працівниками і сприяючи соціальному та економічному розвиткові країни.

Відповідно до змісту та функцій ринку праці надамо визначення поняттю «інфраструктура ринку праці».

Інфраструктура ринку праці - це сукупність об'єктів, що забезпечують функціонування ринку праці, сприяють ефективній зайнятості, регулюють відносини між роботодавцями і працівниками з приводу оплати праці, вирішення трудових конфліктів, управлінням міграційними процесами в країні.

При цьому об'єкти, що забезпечують функціонування ринку праці, правомірно поділити на дві групи:

1) організації та установи, що забезпечують функціонування ринку праці,

2) нормативно-правове середовище, що регулює співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці.

Правомірність включення до складу об'єктів інфраструктури нормативно-правового середовища підтверджується українськими вченими-економістами Буряком П. Ю., Карпінським Б. А., Григор'євою М. І. Так, інфраструктура ринку праці ними визначається як «державні та недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, що взаємодіють між попитом і пропозицією праці». Іншими українськими економістами інфраструктура ринку праці визначається як «сукупність суб'єктів, які забезпечують організаційно, економічно, правово і науково-методично, тобто всебічно, функціонування ринку праці, не допускаючи стихійності в його розвитку». При цьому основною задачею інфраструктури ринку праці визначається забезпечення підвищення гнучкості та ефективності функціонування ринку праці за рахунок:

— розповсюдження інформації, яка, по-перше, забезпечить скорочення часу пошуку вакансій безробітними і необхідних працівників підприємствами, по-друге, сприятиме найму роботодавцями працівників, що відповідають їх вимогам, по-третє, яка б до зводила працівникам знайти робоче місце з відповідними умовами праці і задовольняючим їх рівнем заробітної плати;

— професійного консультування і навчання безробітних новим професіям та спеціальностям;

— квотування робочих місць тим, хто об'єктивно не здатен конкурувати на рівних на ринку праці; організації і сприяння розширенню сфери докладання праці;

— отримання масових звільнень і запобігання масовому безробіттю;

— розвитку і раціоналізації фінансування заходів щодо цілеспрямованого розвитку ринку праці і підвищення рівня продуктивної зайнятості населення;

— розробки і наукового обґрунтування заходів державної політики зайнятості населення та контролю за їх реалізацією.

До організацій та установ, що забезпечують функціонування ринку праці відносять державні органи управління ринком праці країни національного, регіонального та місцевого рівня; недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові та профспілкові служби господарюючих суб'єктів країни, організації роботодавців, громадські організації. Особливе місце при цьому займають державні органи влади, які одночасно виступають і елементом інфраструктури ринку праці і суб'єктом управління інфраструктурою ринку праці.

1.3 Нормативно-правове забезпечення ринку праці

Нормативно-правова система регулювання ринку праці в Україні має досить різноманітні правові засади і ґрунтується на основних положеннях Конституції України, Кодексу законів про працю, Законів України «Про зайнятість населення», «Про Державну програму зайнятості населення на 2010--2013 роки», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про охорону праці», «Про освіту», «Про колективні договори і угоди», «Про підвищення соціальних гарантій для трудящих», Указом президента «Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2013 року», Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2013 року», регіональними програмами зайнятості населення т. ін. Крім того, існує ряд додаткових соціальних гарантій у сфері зайнятості, встановлених для соціально вразливих категорій населення. Такі гарантії регламентуються, наприклад, Законом України «Про основи соціального захисту інвалідів в України», «Про державну допомогу сім'ям із дітьми» та ін.

До системи законодавчо-нормативних документів входять також Генеральна та галузеві (тарифні) угоди, колективні договори та інші правові акти. Багаторівнева систем, а колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин дозволяє на основі співпраці і компромісів погодити інтереси головних суб'єктів сучасних економічних процесів — роботодавців і найманих робітників при посередництві держави. Практично баланс інтересів між партнерами в сфері виробництва і послуг в ринковій економіці надходить своє відображення в колективних угодах різних рівнів і в індивідуальних трудових договорах (контрактах).

Генеральна угода укладається між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями, спрямована на удосконалення колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин, розвиток соціального партнерства, реалізацію конституційних прав і гарантій працівників та роботодавців. Положення Угоди діють безпосередньо, поширюються на підприємства, організації та установи всіх форм власності, є обов’язковими як мінімальні гарантії для застосування при укладенні галузевих і регіональних угод, колективних договорів.

Принципи соціального партнерства, цілі та обов’язки кожного соціального партнера щодо їх досягнення розписані в генеральній угоді за такими розділами: 1) сприяння розвитку вітчизняного виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості; 2) сфера оплати праці; 3) умови праці та відпочинку; 4) соціальний захист та задоволення духовних потреб.

Соціальними партнерами в генеральній угоді затверджується перелік видів та мінімальних розмірів доплат і надбавок до тарифних ставок, окладів і посадових окладів працівників об'єднань, підприємств і організацій, що мають міжгалузевий характер, для встановлення у галузевих, регіональних угодах та колективних договорах; узгоджується порядок проведення соціального діалогу Сторонами Угоди, порядок приєднання до Угоди; готується протокол розбіжностей щодо окремих пунктів Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями.

Галузева угода, заключається між галузевим Міністерством, галузевими профспілками і галузевим об'єднанням роботодавців, визначає узгодження позиції сторін за основними принципами соціально-економічної політики в галузі, спільні дії учасників угоди щодо їх реалізації. Норми галузевої угоди є нормами прямої дії, обов’язковими, як мінімальні гарантії, для дотримання галузевим Міністерством Автономної Республіки Крим, Головними управліннями обласних, управлінням Севастопольської міської, управліннями районних державних адміністрацій, власниками, уповноваженими ними органами або особами на підприємствах усіх організаційно-правових форм, які за виробничими ознаками належать до даної галузі і виборними органами профспілки працівників галузі при укладенні регіональних галузевих угод та колективних договорів, вирішенні питань регулювання соціально-економічних і трудових відносин, що є предметом галузевої угоди.

Згода між соціальними партнерами галузі досягається за наступними розділами: 1) виробничі відносини, участь працівників в управлінні підприємствами; 2) забезпечення зайнятості працівників; 3) трудові відносини, режим праці і відпочинку; 4) нормування і оплата праці; 5) умови та охорона праці; 6) соціальний розвиток та соціальні гарантії та пільги; 7) реформування підприємств галузі; 8) соціальний захист студентів галузевих вищих навчальних закладів; 9) соціальне партнерство; 10) гарантії діяльності профспілок; 11) контроль за виконанням угоди.

Регіональна угода укладається відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» між обласною державною адміністрацією і правлінням обласної організації роботодавців, з однієї сторони, та президією обласної ради профспілок, з другої сторони, з метою встановлення основних норм, принципів та взаємних зобов’язань стосовно регулювання на регіональному рівні соціально-економічних, виробничих та трудових відносин, проведення активної соціальної політики, забезпечення конституційних прав і гарантій працюючих та членів їхніх сімей.

Прийняті за цією регіональною угодою зобов’язання та домовленості є обов’язковими для виконання сторонами угоди, а також для застосування під час ведення переговорів щодо укладання колективних договорів, регіональних угод на районному рівні, як мінімальні гарантії.

Колективний договір укладається відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди». Виступає як правовий акт, інструмент колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин між робітниками і їх роботодавцями визнає узгодження позицій сторін з вирішення важливих питань умов і оплати праці, соціальних виплат та компенсацій, соціального забезпечення і страхування. Колективний договір між адміністрацією підприємства і його профспілкою або іншими представниками інтересів робітників, як правило доповнює і розвиває норми, прийнятті в генеральній, галузевій та регіональній угодах, конкретизує їх. При цьому береться до уваги фінансовий стан підприємства і організації, стан розвитку соціально-трудової сфери колективу.

З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення.

Державна і територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

а) сприяння розвиткові на структурній перебудові економіки, створенню умов для направлення вивільнюваних працівників у першу чергу на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства;

б) запобігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

в) поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів;

г) захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

д) формування матеріальної, кадрової, інформаційної, фінансової на науково-методичної бази державної служби зайнятості;

е) заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості.

Проблеми регулювання ринку праці розглядаються з урахуванням конвенцій та рекомендації Міжнародної організації праці, членом якої є Україна. Трудові відносини громадян України, що працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами (угодами) України. Такі двосторонні угоди про працевлаштування та соціальний захист працівників-мігрантів, які працюють за межами своєї країни вже укладені з Росією, Молдовою, Литвою, Вірменією, Республікою Білорусь, Латвією, Чехією, Польщею та В'єтнамом. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено правила, відмінні від тих, які містить законодавство Україні про працю, у такому випадку застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Крім правової бази регулювання ринку праці здійснюється за допомогою матеріалів нормативно-методичного характеру.

Нормативно-методичне забезпечення системи регулювання ринку праці - це сукупність документів організаційного, організаційно-методичного, організаційно-розпорядчого, технічного, нормативного, техніко-економічного та економічного характеру, які встановлюють норми, правила, вимоги, характеристики, методи та інші дані, що використовуються при вирішенні завдань щодо управління трудовими ресурсами і затверджені в установленому порядку компетентними відповідними органами.

Нормативно-методичне забезпечення створює умови для ефективного процесу підготовки, прийняття та реалізацій рішень з питань регулювання рикну праці. Нормативно-методичні документи можуть бути такі: нормативно довідкові документи, документи організаційного, організаційно-розпорядчого та організаційно-методичного характеру; документи технічного, техніко-економічного та економічного характеру.

До документів організаційно-методичного та методичного характеру відносяться: комплексні цільові програми; положення з формування регіональних програм зайнятості; програми профорієнтаційної роботи; положення про врегулювання трудових взаємовідносин; положення про оплату та стимулювання праці; інструкції про дотримання правил техніки безпеки та ін. Розробку цих документів виконують працівники відповідних ланок системи регулювання ринку праці.

Важливим внутрішнім організаційно-регламентуючим документом є положення про підрозділи та посадова інструкції. Положення про підрозділи (відділи, бюро, групи та ін.) -- документ, що регламентує діяльність якогось структурного підрозділу кадрової служби: його завдання, функції, права, відповідальність. Посадова інструкції - документ, що регламентує діяльність в межах кожної управлінської посади, — включає вимоги до працівників, які займають дану посаду, їхні обов’язки, права та відповідальність, що складається на підставі типових вимог до посади, які викладені в кваліфікаційному довіднику посад керівників, спеціалістів та службовців, з урахуванням змін соціально-економічних умов.

Право громадян на працю реалізується шляхом укладання трудового договору. Трудовий договір — це угода між працівником та власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом або фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою, та підпорядковуватись внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства чи уповноважений ним орган зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи і передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України). Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному чи де кількох підприємствах, в установах, організаціях або з фізичною особою, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором чи угодою сторін.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

2.1 Показники економічної активності та рівня зайнятості населення Україні

Ринок праці в Україні являє собою складну систему, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Впродовж останніх років ситуація на національному ринку праці формувалась під впливом позитивної динаміки макроекономічних показників, вона є наслідком послідовного здійснення заходів державного регулювання зайнятості та характеризується зростанням зайнятості населення та адекватним зменшенням безробіття.

Економічна криза, яка розпочалася наприкінці 2008 року, призвела до загострення ситуації на ринку праці у 2009 році. Однією з найбільш серйозних проблем є скорочення обсягів зайнятості та зростання безробіття населення. За даними вибіркових обстежень населення (домогосподарств) з питань економічної активності середньомісячна кількість економічно активного населення віком 15−70 років у 2009р., порівняно з 2008р., зменшилась на 1,1% і становила 22,2 млн. осіб, з яких 20,2 млн. осіб або 91,2% були зайняті економічною діяльністю, а решта 2,0 млн. осіб — відповідно до методології Міжнародної організації праці (МОП) класифікувалися як безробітні.

Кількість економічно активного населення працездатного віку за цей період зменшилась на 1,7% та становила відповідно 20,3 млн. осіб або 91,7% від зазначеної категорії населення віком 15−70 років.

Втім рівень економічної активності населення віком 15−70 років у цілому по Україні не змінився та становив 63,3%, що зумовлено скороченням чисельності населення зазначеного віку. Серед населення працездатного віку цей показник знизився з 72,3% до 71,6% через скорочення рівня економічної активності жителів міських поселень. Водночас серед населення сільської місцевості спостерігалося зростання цього показника, про що свідчать дані рис 1. 1

Рис. 1.1 Рівень економічної активності населення віком 15−70 років у 2008−2009рр. у % до населення відповідної демографічної групи

Найвищий рівень економічної активності був характерним для осіб віком 30 — 49 років, найнижчий — для молоді віком 15−24 років та осіб віком 60 — 70 років (табл.1. 1).

Таблиця 1.1 Рівень економічної активності населення за статтю, місцем проживання та віковими групами (% до загальної кількості населення відповідної вікової групи)

Усього

У тому числі за віковими групами, років

Працездатного віку

15−24

25−29

30−39

40−49

50−59

60−70

2008р.

Все населення

63,3

43,0

82,2

86,1

85,0

63,5

21,8

72,3

жінки

57,5

37,7

72,7

81,2

83,9

55,4

19,5

68,7

чоловіки

69,8

48,1

91,4

91,1

86,2

73,7

25,3

75,8

міські поселення

62,4

40,9

83,8

86,9

85,7

61,6

13,7

72,3

сільська місцевість

65,6

48,0

77,8

84,2

83,3

68,4

37,3

72,5

2009р.

Все населення

63,3

41,9

80,6

84,8

83,7

63,2

23,8

71,6

жінки

58,1

36,5

72,3

79,9

83,2

56,5

21,8

68,4

чоловіки

69,2

47,1

88,6

89,9

84,4

71,5

27,0

74,7

міські поселення

61,8

39,1

81,8

85,2

83,6

60,4

15,6

71,0

сільська місцевість

67,1

48,5

77,2

83,9

84,1

69,9

40,1

73,1

За даними Держкомстату, чисельність зайнятого населення віком 15−70 років у середньому за 9 місяців 2009 року становила 20,4 млн. осіб, тоді як у І півріччі 2009 р. — 20,2 млн. осіб, а у І кварталі 2009 р. — 20,0 млн. осіб. Рівень зайнятості населення віком 15−70 років склав 58,2% (у І півріччі 2009 р. — 57,7%, у І кварталі 2009 р. — 57,2%). Чисельність безробітних у середньому за 9 місяців 2009 року становила 1,9 млн. осіб, що на 82,8 тис. менше, ніж у І півріччі 2009 р., та на 169,3 тис. менше, ніж у І кварталі 2009 р. Рівень безробіття за 9 місяців 2009 року становив 8,6%, проти 9,1% у І півріччі 2009 р. та 9,5% - у І кварталі 2009 року.

Поліпшення ситуації щодо зайнятості та безробіття спостерігалось в усіх регіонах. Слід зазначити, що в середньому по країнах Євросоюзу за 9 місяців 2009 року рівень безробіття, порівняно з І півріччям, не змінився і становив 8,8%. Рівень безробіття в Україні був нижчим, ніж у середньому по таких країнах Євросоюзу, як Франція і Португалія (9,4%), Угорщина (9,6%), Словаччина (11,1%), Ірландія (11,7%), Естонія (13,2%), Латвія (16,2%) та Іспанія (17,7%).

Кількість зайнятого населення віком 15−70 років у 2009р., порівняно з 2008р., зменшилась на 780,8 тис. осіб, або на 3,7% та становила 20,2 млн. осіб, з яких особи працездатного віку складали 18,4 млн., або 91,0%. Рівень зайнятості населення віком 15−70 років відповідно знизився за означений період в цілому по Україні з 59,3% до 57,7%, а у населення працездатного віку з 67,3% до 64,7%

Найвищий рівень зайнятості населення спостерігався у осіб віком 30 — 49 років, а найнижчий — у молоді у віці 15 — 24 років та осіб віком 60 — 70 років, табл. 2. 2

Таблиця 2.2 Рівень зайнятості населення за статтю, місцем проживання та віковими групами (% до загальної кількості населення відповідної вікової групи), 2008 — 2009 рр.

Усього

У тому числі за віковими групами, років

Працездатного віку

15−24

25−29

30−39

40−49

50−59

60−70

2008р.

Все населення

59,3

37,3

76,4

81,5

79,8

61,0

21,8

67,3

жінки

54,0

32,5

67,5

77,2

78,7

53,4

19,5

63,9

чоловіки

65,2

41,8

85,1

85,9

81,1

70,4

25,3

70,6

міські поселення

58,2

34,8

77,7

82,4

80,4

59,2

13,7

67,2

сільська місцевість

61,8

43,1

72,7

79,3

78,6

65,5

37,3

67,8

2009р.

Все населення

57,7

34,5

72,2

77,8

77,0

59,5

23,8

64,7

жінки

53,9

31,0

65,2

74,2

77,5

54,1

21,8

62,7

чоловіки

62,1

37,8

78,9

81,6

76,5

66,3

26,9

66,6

міські поселення

55,8

31,2

72,7

77,9

76,6

56,8

15,6

63,7

сільська місцевість

62,2

42,1

70,8

77,8

78,0

66,2

40,1

67,1

Зниження рівнів зайнятості населення спостерігалось у всіх регіонах країни. Найбільше зменшення зазначеного показника зафіксовано у Сумській (на 3,9 в.п.), Донецькій (на 3,4 в.п.), Закарпатській (на 3,0 в.п.) областях. Найвищий рівень зайнятості у 2009р. був у м. Києві (63,1%) та м. Севастополі (61,1%), а найнижчий — у Івано-Франківській (51,9%) та Тернопільській (52,9%) областях.

Серед зайнятого населення віком 15−70 років, кожен п’ятий працівник був зайнятий у сільському господарстві або промисловості, шостий — в торгівлі.

Зменшення кількості зайнятих у 2009р. порівняно з 2008р. найбільше відбулося у виробничих видах діяльності: у промисловості (на 29,4%), будівництві (на 16,4%), сільському господарстві (на 16,3%). Водночас збільшення обсягів зайнятості було зафіксоване у діяльності транспорту та зв’язку, охороні здоров’я, операціях з нерухомим майном, діяльності домашніх господарств та інших видах економічної діяльності.

У структурі зайнятих зменшилась питома вага найманих працівників, водночас збільшилась частка працюючих у секторі самостійної зайнятості, табл.2. 3

Таблиця 2.3 Кількість зайнятого населення за статусами зайнятості та місцем проживання, 2008 — 2009 рр.

2008р.

2009р.

усього

міські поселення

сільська місцевість

усього

міські поселення

сільська місцевість

Усього, тис. осіб

20 972,3

14 416,8

6555,5

20 191,5

13 684,8

6506,7

у тому числі у % до підсумку

працюючі за наймом

82,0

92,8

58,4

81,5

91,8

59,9

самозайняті (включаючи роботодавців та безкоштовно працюючих членів сім'ї)

18,0

7,2

41,6

18,5

8,2

40,1

Кількість зайнятих у неформальному секторі економіки у 2009р. порівняно з попереднім роком також зменшилася і складала 4,5 млн. осіб, або 22,1% загальної кількості зайнятого населення віком 15−70 років.

Неформальний сектор економіки, як і в попередні роки, залишається переважаючим місцем прикладання праці майже для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Проте у міських поселеннях зайнятість у цьому секторі не набула суттєвого розповсюдження завдяки більш сприятливій кон’юнктурі на ринку праці.

Сільськогосподарське виробництво є основним видом діяльності неформального сектору економіки (66,0% зайнятих у цьому секторі, або 73,0% усіх зайнятих у зазначеному виді діяльності). Іншими розповсюдженими видами економічної діяльності населення у цьому секторі економіки були торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів та будівництво. У неформальному секторі економіки в основному працюють особи працездатного віку, їх частка у 2009р. складала 79,0%.

2.2 Аналіз показників безробіття населення України

ринок праця безробіття попит

Кількість безробітних (за методологією МОП) у віці 15−70 років у 2009р., порівняно з 2008р., збільшилася на 533,7 тис. осіб, або на 37,5% та становила 2,0 млн. осіб. Серед безробітних майже три чверті складали мешканці міських поселень (1,5 млн. осіб), решту — сільські жителі (502,0 тис. осіб). Загальне зростання кількості безробітного населення віком 15−70 років відбулося в основному за рахунок осіб працездатного віку (на 532,6 тис. осіб, або на 37,4%). Рівень безробіття населення віком 15−70 років (за методологією МОП) в цілому по Україні зріс на 2,4 в.п. та становив 8,8% економічно активного населення зазначеного віку. Наразі він був майже на рівні відповідного показника по країнах Євросоюзу.

Серед населення працездатного віку рівень безробіття (за методологією МОП) зріс на 2,7 в.п. та становив 9,6%. Більш суттєве збільшення цього показника спостерігалося серед чоловіків, на відміну від жінок, та серед жителів міських поселень, порівняно з мешканцями сільської місцевості, рис. 2.2.

Рис. 2.2 Рівень безробіття населення (за методологією МОП) у 2008 — 2009рр. у % до економічно активного населення відповідної вікової групи).

Найвищий рівень безробіття (за методологією МОП) спостерігався серед молоді віком 15−24 роки, а найнижчий — серед осіб віком 50−59 років, табл.2.4.

Таблиця 2.4. Рівень безробіття населення (за методологією МОП) за статтю, місцем проживання та віковими групами (% до кількості економічно активного населення відповідної вікової групи)

Усього

У тому числі за віковими групами, років

Працездатного віку

15−24

25−29

30−39

40−49

50−59

60−70

2008р.

Все населення

6,4

13,3

7,0

5,3

6,1

4,0

0,0

6,9

жінки

6,1

13,6

7,1

4,9

6,2

3,5

0,0

6,9

чоловіки

6,6

13,1

7,0

5,7

5,9

4,6

0,0

6,9

міські поселення

6,7

14,9

7,2

5,1

6,2

3,9

0,1

7,0

сільська місцевість

5,7

10,3

6,6

5,8

5,7

4,2

-

6,5

2009р.

Все населення

8,8

17,8

10,4

8,2

8,0

5,8

0,1

9,6

жінки

7,3

15,1

9,8

7,1

6,8

4,3

0,1

8,3

чоловіки

10,3

19,8

10,9

9,3

9,3

7,3

0,1

10,8

міські поселення

9,6

20,3

11,1

8,6

8,4

6,1

0,3

10,2

сільська місцевість

7,2

13,2

8,3

7,2

7,2

5,3

-

8,2

Слід відмітити, що рівень безробіття населення працездатного віку (за методологією МОП) в 2,8 рази перевищував рівень зареєстрованого безробіття, розрахованого по відношенню до економічно активного населення працездатного віку (у жінок — у 2,1 рази, чоловіків — у 3,7 рази, міських поселеннях — у 3,5 рази, сільській місцевості - у 1,7 рази більше).

Рівень безробіття (за методологією МОП) серед населення віком 15−70 років збільшився у всіх регіонах України. Найбільше зростання цього показника відбулося у Вінницькій (на 4,2%), Рівненській (на 3,9 в.п.), Донецькій, Сумській та Полтавській (на 3,7 в.п. у кожній) областях.

Слід зазначити, що максимальне значення цього показника спостерігалось у Рівненській області (12,7%), а мінімальне — у м. Києві (6,5%).

Впродовж 2009р. відбулися структурні зміни серед безробітних віком 15−70 років (за методологією МОП) за причинами незайнятості. Так, питома вага вивільнених з економічних причин збільшилась на 17,4 в. п та становила 45,5% від загальної кількості безробітних. При цьому, частка звільнених за власним бажанням зменшилась на 11,6 в.п., непрацевлаштованих після закінчення навчальних закладів на 4,2 в.п., звільнених у зв’язку з закінченням строку контракту на 1,9 в.п., рис. 2.3.

Рис. 2.3. Причини незайнятості безробітних віком 15−70 років (за методологією МОП) у 2008−2009рр. у % до загальної кількості безробітних

Показник середньої тривалості безробіття населення у віці 15−70 років (за методологією МОП) впродовж 2009р. не змінився та залишився на рівні 6 місяців. Питома вага осіб, термін пошуку роботи яких складав до 3 місяців та 12 місяців і більше, у 2009р. порівняно з 2008р., зменшилась відповідно на 6,0 та 6,6 в.п. Проте, спостерігалось зростання частки безробітних, які шукали роботу від 3 до 12 місяців (на 12,6 в.п.).

Кількість економічно неактивного населення віком 15−70 років у 2009р. складала 12,8 млн. або майже третину всього населення цього віку. Із зазначеної кількості кожен другий був пенсіонером, кожен четвертий — учнем або студентом, кожен шостий — зайнятий в домогосподарстві.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой