Порівняльний аналіз політичного змісту буддизму та брахманізму, завдання і значення курсу історії вчень про державу і право

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст:

1. Порівняльний аналіз політичного змісту буддизму та брахманізму

2. Завдання і значення курсу історії вчень про державу і право

Використана література

1. Порівняльний аналіз політичного змісту буддизму та брахманізму

Буддизм — сама древня з трьох світових релігій. Він «старше» християнства на п’ять століть, а іслам «молодше» його на цілих дванадцять сторіч. У суспільному житті, культурі, мистецтві багатьох азіатських країн буддизм зіграв роль не меншу, чим християнство в країнах Європи й Америки. Більше двох з половиною тисяч років тому її сповістив людям Шак’ямуні (пустельник із племені шак'єв). У будь-який присвяченій буддизму книзі ви знайдете засновану на релігійній традиції розповідь про життя мандрівного проповідника Сіддхартхі, прозваного Шак’ямуні і назвавшого себе Буддою (санскр. buddha), що означає «прояснений вищим знанням».

Після нескінченної безлічі перероджень, накопичуючи в кожнім з них чесноти, Будда з’явився на землю, для того щоб виконати рятівну місію — вказати живим істотам рятування від страждань. Він обрав для свого втілення образ царя Сіддхартхі зі знатного роду Готама (звідси його родове ім'я — Гаутама). Рід цей входив у плем’я шак'єв, що жило за 500 — 600 років до н.е. у долині Гангу, у середній його течії.

Як і боги інших релігій, Будда не міг з’явитися на землі, подібно іншим людям. Мати Сіддхархі - дружина правителя шак'єв Майя — побачила один раз у сні, що до в її бік увійшов білий слон. Через зазначений час вона народила дитину, що залишила її тіло також незвичайним шляхом — через пахву. Негайно виданий їм клич почули всі боги Всесвіту і зраділи приходу того, кому вдасться припинити страждання буття. Мудрець Асіта напророкував немовляті здійснення великого релігійного подвигу. Дитину назвали Сіддхартхою, що значить «виконавший своє призначення».

Вмер Будда, відповідно до легенди, у 80 років у Кушінагарі, що, як думають, відповідає нинішній Касиє, розташованій в східній частині штату Уттар Прадеш. Він ліг під деревом бодхі в «позу лева» (на правому боці, права рука під головою, ліва витягнута уздовж випрямлених ніг) і звернувся до тих, хто зібрався біля нього, ченців і мирян з наступними словами: «Тепер, о ченці, мені нема чого більше сказати вам, крім того, що все створене приречене на руйнування! Прагніть всіма силами до порятунку». Відхід Будди з життя буддисти називають «mahaparinirvana» — великим переходом у нірвану. Ця дата шанується так само, як і момент народження Будди і момент «прозріння», тому її називають «тричі святим днем».

Сучасна наука не дає однозначної відповіді на питання про історичність Будди. Однак багато дослідників вважають Шак’ямуні історичною особистістю. Але дотримуватись при цьому буддійській традиції, що вважає його одноособовим «засновником буддизму», немає основ. «Сучасний стан вивченості питання, — пише відомий український учений Г. Ф. Ільїн, — дозволяє вважати, що Будда як одноособовий творець відомого нам віровчення — особистість неісторична, тому що буддизм складався протягом багатьох століть, але Шак’ямуні - засновник буддійської чернечої громади (чи один з перших її засновників), проповідник, погляди і практична діяльність якого мали велике значення при виникненні буддійського віровчення, цілком міг існувати реально».

Виникнення буддизму було пов’язано з появою ряду здобутків, що ввійшли згодом до складу канонічного зводу буддизму — Тіпітакі; це слово позначає мовою палі «три посудини» (точніше три кошики). Тіпітака була кодифікована біля III в. Тексти Тіпітакі розділені на три частини — пітакі: Віная-пітака, Суттапітака й Абхідхармапітака. Віная-пітака присвячена переважно правилам поведінки ченців і порядкам у чернечих громадах. Центральну і найбільшу частину Тіпітакі складає Сутта-Ніпата. Вона містить величезну кількість оповідань про окремі епізоди життя Будди і його виречень по різних приводах. У третьому «кошику» — Абхідхармапітаке — полягають головним чином проповіді і повчання на етичні й абстрактно-філософські теми.

Брахманізм — етап розвитку релігійної думки в Індії (приблизно 8−2 ст. до н.е.), пов’язаний в основному з пізньоведійскою літературою (брахмани, араньяки, упанішади). Брахманізм може розглядатися як рання стадія індуїзму, головний зміст якої складається в переході від ведійскої міфології і політеїзму до ідеї єдиного бога-творця і потім -- абстрактного абсолюту, основи і причини світу. Цей перехід починається вже в «Рігведе». У деяких гімнах, особливо пізніх, виражається незадоволеність архаїчною космогонією, робляться спроби знайти єдиного творця світу, бога, що поєднує в собі властивості і функції всіх богів і разом з тим переважаючого їх.

На цю роль у «Рігведе» висуваються різні фігури, найбільше чітко -- богиня мови Вач, Вишвакарман (бог-ремісник, «Творець усього») і якась космічна людина Пуруша. Останні, по суті справи, ототожнені і названі Першим зародком вселеної або самим всесвітом. Один з гімнів (X. 21) визначає як причину світу Праджапаті («Владика істот»), фігура якого стає центральною в брахманах, текстах, присвячених опису і тлумаченню ведійського ритуалу. У них Праджапаті уподібнюється Золотому зародку (Хіраньягарбха) всесвіту і розуміється як утілення космічного жертвопринесення, що поєднує в собі і того, кому приноситься жертва, і її виконавця, і саму жертву. Розчленувавши себе, Праджапаті зі своїх частин діє світ і як би розчиняється в ньому, наділяючи його своєю силою. Така інтерпретація космогонічного акту, не пориваючи остаточно з міфологією, усе-таки далеко відходить від споконвічного ведійского міфу про боротьбу Індри з Вритрій. Без сумніву, вона відбиває ведійскі уявлення про жертвопринесення як аналогу створення світу і про величезну потенційну силу правильно виконаних ритуальних дій. Самі ці дії поступово здобувають усе більше значення, і ритуал, будучи спочатку лише засобом спілкування людей з богами і їхнім взаємним обміном благами, стає з часом інструментом магічного впливу на богів, підпорядкування їхній волі жреців. Укладена в ритуалі сила, що з'єднує його з космічними процесами, одержала назву «брахман» (від санскр. кореня «брах» -- «рости», «розширюватися», «підтримувати»). Так раніше іменувався текст (мантра, заклинання, молитва), здатний уплинути на богів, і так стали іменувати жреців -- знавців і виконавців ритуалу і священних текстів, тобто тих, хто володів брахманом. Вони утворили стан, або варну, духовних і інтелектуальних лідерів староіндійського суспільства, чий авторитет і високий соціальний статус стали в цей період непорушно міцними. Одним з головних занять брахманів-теоретиків стало осмислення паралелізму космосу і ритуалу, символічне трактування ритуальних дій і їхніх деталей. Міркування на ці теми були зосереджені, крім брахман, в араньяках, «лісових (книгах)», призначених для пустельників. У них переважає інтерес до чисто розумових операцій і з’являється ідея внутрішнього, ментального жертвопринесення (наприклад, подих --прана -- осмислюється як «пранагніхотра» -- «узливання у вогонь за допомогою подиху»).

Паралельно розвивається ідея аскези як фактора жертвопринощення, намічена в брахманах, де Праджапаті робить акт утвору світу за допомогою тапаса, жару аскетичних подвигів. Концепція брахмана як космічної сили одержує остаточне оформлення в упанішадах. Брахман -- безособова сутність, основа і причина світу. Він не може бути ні визначений, ні описаний позитивно, він, як говориться в «Брихадараньяка упанішада», -- «не це, не те» («неті, неті»). Інше найважливіше поняття в упанішадах -- Атман, індивідуальний духовний початок у людині, його таємна суть. Хоча іноді цей початок асоціюється з праною, життєвим подихом, усе-таки переважає тенденція вважати Атман безтілесною, безособовою сутністю, тотожної Брахману (його називають також Творцем, Істиною, Чистим інтелектом). Ідея такої тотожності -- центральна в упанішадах, і вища мудрість складається, відповідно до їх навчання, у її усвідомленні. Творців упанішад хвилювали й інші питання, зв’язані з людиною і його сутністю, його місцем у світі. Серед них -- проблема життя і смерті, обговорення якої приводить до вироблення концепції перероджень. Висловлюється ідея, що втілення людини залежить від його знань, але перевага в цілому віддається точці зору, відповідно до якої утілення визначається діяннями (карма) людини в попереднім народженні.

Так оформляється настільки істотна для індуїзму (так само як буддизму і джайнізму) теорія карми. У зв’язку з нею розвиваєтьсяється і сформоване ще у Ведахах уявлення про два можливі шляхи людини після смерті. Ті, хто усвідомив тотожність Атмана і Брахмана, йдуть шляхом богів (деваяна) у світ вічного блаженства; ті ж, хто не знайшов щирого знання, йдуть по шляху предків (пітріяна), тобто знову і знову відроджуються в цьому світі. Досліджуючи природу людського «Я», автори упанішад чимало місця приділяють життєвому подиху (пране), носію принципу життя, що стає одним із проявів Атмана, а також проблемісну, що приводить до теорії трьох станів індивіда. Ці стани (пильнування, сон зі снами, сон без снів) являють собою стадії занурення в щире людське «Я». Остання означає стан повної нерозчленованості, абсолютного спокою, безособовості -- тобто Атмана. Деякі пізні упанішади пропонують нетрадиційні способи досягнення істини, зокрема, роботу над тілом, чим закладається основа характерного для індуїзму навчання йоги. З’являється в упанішадах ідея особистого бога.

Згадуються Рудра (Шіва) і Нараяна (Вішну) як утілення Брахмана, що можна вважати важливою ланкою становлення власне індуїзму. Поряд з релігійно-філософськими текстами в період брахманізму з’являється ціла література практичної властивості, що відноситься до категорії «смирити». Це всякого роду наставляння, що стосуються правил здійснення публічних ритуалів (шраута-сутри) і домашніх обрядів (грихья-сутри), а також тексти, що трактують питання етики і права (дхарма-сутри). У центрі цих текстів -- поняття дхарми («закон», «порядок»), що прийшло на зміну космічній ріте і, знайшовши людський вимір, стало означати не тільки загальну упорядкованість явищ (і космічних, і соціальних), але ще і борг людини, виконання нею своїх обов’язків, насамперед релігійних.

2. Завдання і значення курсу історії вчень про державу і право

Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів держави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисципліна вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також первісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання політичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Таким чином, завданням курсу історії держави і права є:

— загальна підготовка у питаннях держави і права, вироблення в студентів особливого юридичного мислення, необхідного для засвоєння та застосування права;

— створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, кримінальне право і процес;

— сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі;

— розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об'єктом чи суб'єктом державно-правової діяльності.

Важливість вивчення історії держави і права прослідковується в працях відомого польського історика права академіка Ю. Бардаха, який справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні факультети з причин «легкості навчання» ігнорують історію держави і права, вимагаючи викладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є найкращою передумовою його засвоєння і розуміння.

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб стати незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій.

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному визначають реалії об'єкта дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаблення, розпаду і навіть загибелі. У зв’язку з цим виникає необхідність в особливій, регулюючій силі, яка стоїть над суспільством, забезпечує його життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави все більше контролюється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізноманітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада особливо інтенсивно використовувалась чи використовується з вузькокласовою, інколи клановою метою, держава, як і основна частина права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих, епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно «логічний», тобто загальна закономірність розвитку, та «історичний» вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв'язок історії держави і права з теорією держави і права.

Таким чином, історія держави і права досліджує державно-правовий процес у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто «історичний». Теорія держави і права, спираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, тобто «логічний». Таким чином, науково обґрунтоване розкриття суті державно-правового процесу передбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і взаємозв'язку історії держави і права з історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток, соціальну ефективність державних та правових вчень в їх історичній конкретності і хронологічній послідовності. Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих теоретико-історичних наук, які є теоретичною основою галузевих юридичних наук.

Історія держави і права хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих держав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.

Кожна з даних епох характеризується складністю і неоднозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовласницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються «азіатським». Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу панував первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що «азіатський спосіб виробництва» виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземномор’я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародавнього світу (ІV тис. до н.е. — V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V — XVІІ - XVІІІ ст.) — феодального суспільства, для нового часу (XVІІ - XVІІІ - кінець XІX ст.) — буржуазного суспільства. Новітній час (XX ст.) — це початковий етап сучасної епохи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соціалістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією «західного суспільства».

Використана література:

1. Крывелев И. А. «История религий». М., «Мысль», 1988.

2. Мень А. В. «История религии». М., 1994.

3. Янушевський Г. А. Історія держави і права. К., 2002.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой