Порівняльний аналіз політичних систем

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

ВСТУП

1. Становлення і розвиток порівняльної політології

2. Політична система: поняття, структура, критерії

2.1 Політична система як галузь політології

2.2 Структура як критерій порівняльного аналізу політичної системи

2.3 Основні критерії класифікації політичних систем

3. Особливості порівняльної методології в політичному дослідженні

3.1 Методологічні засади порівняльного аналізу

3.2 Політичні системи та їх середовище в порівняльному аналізі

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Політична теорія значною мірою опирається на дослідження, в основі яких лежить порівняльний метод. Через співставлення досліджуються різні політичні системи, політичні процеси, політичні інститути, політичні режими, політична культура, влада та інші категорії політичної науки. Актуальність цієї теми полягає в тому, що немає сенсу аналізувати окремі явища політичної життєдіяльності суспільства без конкретного соціально-політичного контексту, всезагального аналізу його передумов та наслідків, без проведення політичної аналогії та врахування досвіду інших держав.

Порівняльний (компаративний) метод полягає у співставленні однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних політичних системах, пошуку їх подібностей та відмінностей, динаміки та статики.

Теорія порівняльного методу була розвинена у таких працях, як: «Порівняльний аналіз політичних систем» Д. Лернера (1951−1952), «Порівняльне дослідження систем правління» Р. Макрідіс (1954), Г. Екстайн, Д. Ч. Аптер «Порівняльна політологія: хрестоматія» (1963), Зб. Бжезінський, С. Хантінгтон «Політична влада: США/СРСР» (1964), П. Шаран «Порівняльна політологія» (1992), Г. Голосов «Порівняльна політологія» (1995), Р. Чилкот «Теорія порівняльної політології. У пошуках парадигми».

У книзі «Теорія порівняльної політології. У пошуках парадигми» автор дає характеристику головних тенденцій і теоретичних напрямків в сучасних дослідженнях політики, спираючись на новітні методологічні досягнення. Аналізуючи зміни картини політичного світу в другій половині ХХ ст. та її етнічні і релігійні конфлікти, індустріалізацію і постіндустріалізацію, розпад старих і появу нових держав, він ставить питання про пошук нових парадигм у сфері порівняльної політології.

П. Шаран у праці «Порівняльна політологія» (1984) дійшов принципового висновку, що для функціонування політичних систем важливе значення має розуміння тих процесів, які відбуваються всередині самої системи, насамперед ті, що трансформують імпульси, які поступають на вхід системи, в легітимні політичні рішення.

Так, Р. Макрідіс у своїй праці «Порівняльне дослідження систем правління» зосередив свою увагу на змінах політичних процесів та виокремив тенденції подальшого розвитку порівняльної політології.

У спільній праці «Політична влада: США/СРСР» Зб. Бжезінський та С. Хантінгтон поділяли всі політичні системи на інструментальні та ідеологічні. Так, до інструментальних вони відносили політичну систему США, бо вона уособлює демократичні установи й інститути. У соціалістичних країнах, на їх думку, існували ідеологічні політичні системи, які є продуктом примусу. Вони створені партіями та їх лідерами силовими методами, хоча і з метою побудови нового суспільства.

У підручнику «Порівняльна політологія» Г. Голосова висвітлені походження і характер порівняльної політології, теоретичні засоби політичних досліджень, а також основні сфери їх застосування: політична культура та участь, зацікавлені групи, політичні партії, вибори, виконавча влада, парламенти і невиборні влади.

Виходячи з актуальності й ступеня наукової розробки проблеми, метою роботи є комплексне дослідження компаративістики, а також визначення особливостей його використання у вивченні політичних систем.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі необхідно розв’язати наступні завдання:

— висвітлити теоретичні аспекти порівняльної політології загалом та порівняльного методу в політичній науці зокрема;

— зробити оцінку та провести аналіз встановлення та розвитку компаративістики;

— дослідити проблемні аспекти використання порівняльного методу;

— охарактеризувати теорію політичних систем та методологію їх вивчення;

— визначити критерії, які порівнюються під час дослідження політичних систем.

Предметом дослiдження є порівняльний метод.

Об'єктом дослiдження є середовище політичних систем у порівняльному аналізі.

Структуру курсової роботи складають вступ, висновки і три розділи. У першому розділі розглядається порівняльна політологія, її розвиток та становлення як науки. Також в цьому розділі подані основні види порівняльних досліджень, які найчастіше використовуються у сучасній компаративістиці та особливості сучасної української порівняльної політології.

Другий розділ складається з трьох підпунктів. У першому аналізується політична система як галузь політології, в другому розглядається структура та характерні ознаки політичної системи. Також подано основні критерії, які характеризують взаємозв'язки між політичними системами та в середині них. В останньому підпункті цього розділу аналізуються основні критерії класифікації політичних систем.

Третій розділ складається з двох підпунктів і присвячений розгляду порівняльної методології та середовищу політичних систем в порівняльному аналізі. Також розглядаються критерії, які використовуються при порівнянні політичних систем.

Обсяг курсової роботи становить 35 сторінок без списку використаної літератури. Список використаної літератури містить 21 позицію. З них іноземною мовою 1.

1. Становлення і розвиток порівняльної політології

Порівняльна політологія (компаративістика) — це одна із галузей політичної науки, яка вивчає політику за допомогою порівняння та зіставлення політичних об'єктів, процесів та явищ одного типу у різних політичних системах.

Першими витоками компаративістики вважаються праці Аристотеля, який свого часу здійснив огляд державних устроїв та звичаїв 158 грецьких міст-держав, а згодом (у праці «Політика») — порівняння міст-держав. Окрім Аристотеля, варто згадати й інших «перших компаративістів»: Платона (праця «Республіка», Цицерона (трактат «Про державу»). Згодом порівняння як метод аналізу використовували Н. Макіавеллі (праця «Володар»), Т. Гоббс («Левіафан»), Ш. -Л. Монтеск'є («Про дух законів»), Г. Спенсер («Засади соціології»), А. де Токвіль («Про демократію в Америці») та інші дослідники [7].

У другій половині ХІХ століття розпочалися бурхливі процеси, пов’язані з розвитком порівняльної політичної науки. У цей час порівняння стало не лише однією з загальних методик дослідження, але й поступово оформилося і як особлива галузь (окремий напрям) політичного знання.

Загальною точкою дотику дослідників порівняльної політології став початок п’ятдесятих років ХХ ст. Саме у цей період стартувало формування сучасної моделі порівняльної політичної науки, яку Д. Аптер називав «новою» порівняльною політикою. Цей висновок пов’язують із проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північно-західному університеті (США), головою та ініціатором якого був Р. Макрідіс. Еванстоунський семінар фактично дав поштовх процесу, який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах [11, С. 22−30].

Наступним кроком у розвитку порівняльної політології було створення у березні 1954 року Американською радою із суспільних досліджень Комітету з порівняльної політичної науки, очолюваного Г. Алмондом. Члени комітету розробляли нові теорії та методи компаративістики, їх значним досягненням вважаються дослідження, в яких вони використовували глобальне порівняння. Діяльність вчених Комітету Г. Екштейн назвав «золотим періодом розвитку порівняльної політології».

У 1950 — 1960 роках першість у розвитку порівняльних досліджень перейшла із США до Західної Європи. У 1952 році було створено Міжнародну раду соціальних наук (ISSRC) як адміністративну й наукову базу для забезпечення постійної роботи в галузі міждисциплінарних та міждержавних порівняльних досліджень. Але особливого значення ця установа набула після реорганізації у 1961 році. Її найважливішим досягненням, на думку Е. Шойха, стало формування наукової мережі, яка об'єднала дослідників-компаративістів. З ініціативи С. Роккана, який був головою Ради, у її структурі було створено два постійні комітети. Основною функцією першого (Standing Committee on Data — 1966 — 1967) було збирання й опрацювання даних, другий (Standing Committee for Comparative Research — 1967 — 1968) займався безпосередньо проблемами порівняльних досліджень. Обидва комітети стали організаційними центрами з підготовки міжнародних конференцій та популяризації ідеї створення архівів даних. Програма діяльності постійного комітету з порівняльних досліджень свідчила про розуміння її укладачами того, що головною проблемою є не навчання техніки збирання даних, але вміння аналізувати та інтерпретувати одержані результати [20, С. 14].

На сьогоднішній день політологи по різному оцінюють роль порівняльної політології. Частина дослідників вважає компаративістику однією з методик дослідження політичних систем, інші визначають її як окрему галузь політичної науки.

Аналіз провідної наукової періодики з політичної порівняльної науки спричинив зміну напрямів дослідження політичних систем. Так, у період з 1989 по 2004 рік пріоритетна дослідницька увага зосереджувалась на демократичних і державних інститутах (виборах, політичних партіях, бюрократії, федералізмі, децентралізації тощо); економічних і наднаціональних процесах (економічному розвитку, глобалізації, наднаціональній інтеграції тощо); соціальних акторах (соціальних рухах, громадянському суспільстві, групах інтересів, включаючи бізнесові, профспілках тощо); політичних режимах (їх різновидах, демократизації та питаннях занепаду демократії); політичному порядку (війні, революціях, націоналізмі, етнічних конфліктах, насиллі тощо).

А. Романюк визначив низку факторів, які спричинили активізацію розвитку порівняльної політології у 50-х роках:

1. Потреба інформації щодо системи управління та функціонування різних держав світу, їх політичні характеристики, так як добре дослідженими в той час були лише США та Англія, частково-Франція, а решта держав потребували глибокого дослідження.

2. Зростання взаємозалежності між державами після Другої світової війни, причинно-наслідкові зв’язки між ними, боротьба ідеологій та загроза третьої світової війни.

3. Визнання незалежності багатьох колоніальних країн Африки та Азії у 50−60-х рр., що спричинило збільшення націй, збільшення держав-членів ООН, перерозподіл голосуючих держав та зміну балансу сил на міжнародній арені.

4. Відчутну роль відіграв також суб'єктивний чинник, який полягав у впливі значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та під час Другої світової війни до США, на розвиток порівняльної політології. Серед емігрантів були вчені зі світовим ім'ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс Моргентау, Герберт Маркузе, Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони, безумовно, сприяли залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики європейських країн, звідки приїхали самі особисто [11,

С. 22−30].

Подальший розвиток компаративістики вчені поділяють на декілька етапів. Перший етап пов’язують із виходом у світ у 1955р. праці Р. Макрідіса «Вивчення порівняльного управління». В цій праці вчений зосередив свою увагу на змінах політичних процесів та виокремив тенденції подальшого розвитку порівняльної політології.

Другий етап вчені пов’язують із розвитком системного та біхевіорального методів компаративістики. Системний метод полягав у тому, що досліджували не лише державу та її політичні інститути, а системно досліджувались такі політичні явища як групи опору, громадські організації та інститути тощо. Суть біхевіористського методу проявлялась в аналізі політичної поведінки у різних державах світу. Проте, у цьому методі був значний недолік. Попри значну увагу на поведінці окремих індивідів та їх груп, упускався їх зв’язок з політичними інститутами.

Особливістю цього періоду бурхливого розвитку національно-визвольних рухів у африканських та азіатських країнах-колоніях було бажання країн Латинської та Центральної Америки знайти ефективний курс розвитку, який би змінив авторитарний режим у напрямку розвитку демократичної моделі. Ці події сприяли розвитку нових теоретичних моделей. Вченими, які зробили вагомий внесок у дослідженнях цих моделей були М. Вебер та Т. Парсонс. Їх праці вважали фундаментом для досліджень теорії розвитку, яка була характерною для цього періоду розвитку порівняльної політології. Принциповою працею щодо модернізаційних процесів у країнах Третього світу була книга Г. Алмонда та Д. Колемана «Політика просторів, що розвиваються», яка сформулювала новий напрям у дослідженнях означених країн протягом наступного десятиріччя [4]. Політологічні дослідження згодом мали наслідки, їх результатом стало вивчення політичних інститутів та соціальних культур, які вчені розглядали у прикладному значенні, або які були малознаними.

Ще одна теорія, яка розвивалась у період другого етапу, була теорія модернізації. Саме вона спричинила розвиток раціонального вибору, а також неоінституціоналізму. В дослідженнях в рамках цієї теорії вчені часто опирались на вивчення політичних інститутів, які є фундаментальним об'єктом вивчення у неоінституціоналізмі. Раціональний вибір прийшов у політологію ззовні -- з економічної теорії й соціології. У цій теорії не дотримано принципу складного й розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбувається за структурного аналізу), всю увагу зосереджено на окремій ділянці соціальної діяльності (актор, діяч, суб'єкт).

Бурхливо розвивалась і теорія раціонального вибору. Засаднича теза цієї теорії: суб'єкт (ним може бути й індивід, і група) використовує найповнішу інформацію, доступну на той момент ціною прийнятних витрат, щоб якнайдешевше досягти власної мети. Найпершим досягненням теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багатоманітність людської діяльності до певних спрощених моделей -- ігор -- і в кожній із них визначає оптимальні для конкретних суб'єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні й широко використовуються для пояснення та прогнозування соціальних і політичних явищ [16, С. 352−463].

Третій етап (70-ті рр. ХХ ст.) у часі співпадає із кризою компаративістики. Криза виявилась у тому, що велике нагромадження інформації про різні держави світу, їх політичні процеси, соціальну та культурну сфери не використовувались вченими та не знаходили прикладного значення. На цьому етапі активізувалася критика біхевіористського методу. Прихильників цього методу звинувачували у просуванні західної моделі модернізації та в обслуговуванні зовнішньої політики розвинутих країн. Використання біхевіористського методу спричинило певне спрощення політичної картини світу. Ця критика призвела до відсутності переваги певного методу та до універсалізму підходів. Характерною особливістю цього періоду стало широке застосування економічних показників та значна роль економіки у дослідженнях порівняльної політології, їх орієнтація на емпіричні матеріали.

Терористична атака США, яка відбулась 11 вересня 2001 р. є викликом сучасного періоду розвитку порівняльної політології. Ця подія зосередила увагу дослідників-компаративістів на арабських країнах та країнах, що розвиваються Африки та Азії, а також розширила спектр політичних інститутів, що досліджувались, а, отже, і географію досліджень.

Сьогодні найчастіше використовуються такі види порівняльних досліджень, як «case-study», бінарне, регіональне, тематичне, крос-національне й крос-темпоральне порівняння.

Щодо суті «case-study» погляди західних та російських вчених розходяться. Західні вчені (А. Лейпхарт, Дж. Сарторі, Н. Смелзер, У. Теліс) виокремлюють його як самостійний метод, а російські вчені (Г. Голосов, М. Ільїн, Т. Мітрохіна, Л. Сморгунов) вважають його одним із видів порівняльного дослідження, оскільки, за допомогою «case-study» об'єкт досліджується у порівнянні з іншими.

Основними типами «case-study», на думку А. Лейпхарта, є: «1) теоретичні - традиційно аналіз однієї країни або випадку здебільш є описовим; інтерпретація існуючої теорії для опису окремих випадків; 2) інтерпретативні - пояснення існуючої теорії для опису окремих випадків; 3) генерування гіпотез — аналіз випадків для формулювання гіпотез; 4) випадки, які підтверджують теорію; 5) випадки, які спростовують теорію; 6) девіантні - дослідження окремих випадків, які є відхиленнями від норм» [21].

Існує типологія «case-study» запропонована Р. Хаг’ю, М. Харроном, М. Бреслі. Вони поділяють випадки на: «представницькі - дослідження типових випадків; прототипні - вивчення конкретних випадків, що стануть типовими; девіантні - аналіз окремих випадків, які є відхиленнями від норми; критичні - перевірка теорії в менш сприятливих умовах». цит. 7].

Здійснюючи «case-study» порівняння, дослідник аналізує кілька держав, але при цьому застосовує аналогію. Прикладом цього є праці Б. Мура «Соціальні джерела диктатури і демократії» (дослідження капіталістичних демократій Англії, Франції, США та азійського фашизму (Японія), комунізму (Китай) і парламентської демократії (Індія); Р. Бендікса «Королі або народи» (аналіз традицій, інститутів та соціального розвитку Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії і Японії); Т. Скокпол «Держави і соціальні революції» (порівняння французької, російської та китайської революцій).

Бінарне дослідження — це метод вивчення двох держав, вибраних за об'єктом дослідження. За допомогою цього методу виділяють спільні та відмінні риси політичного життя. Вчені виділяють два типи бінарного дослідження: пряме та непряме. Пряме дослідження ставить наголос на ідентичності та своєрідності досліджуваної держави та ґрунтується на історичному аналізі досліджуваного об'єкта, а непряме базується на суб'єктивному бачені дослідника держави, що розглядається.

А. Пршеворські та Г. Тьюні виокремили дві стратегії порівняльних прямих бінарних досліджень: максимальні подібності та різниці країн. У першій стратегії обираються схожі країни і спільні риси цих держав не використовуються при їх аналізі. При застосуванні другої - обирають дві максимально різні країни, при аналізі виокремлюють спільне та відкидають відмінності із пояснення. Сьогодні в дослідженнях у порівняльній політології найчастіше використовують стратегію максимальної подібності [1, С. 79−83].

«Регіональне дослідження» («regional» або «area study») — це тип дослідження, яке використовується для порівняння регіонів, зокрема — груп країн, обраних через схожість їх географічного, історичного, економічного, політичного, соціального чи культурного розвитку" [цит. 17, С. 58]. Таке дослідження дозволяє детальніше та конкретніше дослідити об'єкти, адже поле дослідження до певної міри географічно обмежується. Недоліком цього дослідження є те ж обмеження, яке не дає змоги аналізувати та порівняти об'єкт в цілому.

Політологи визначили ряд рекомендацій щодо проведення порівняльного аналізу, а саме:

1) для того, щоб використати стратегію порівняння схожих країн і створити «потужну» теорію, слід обмежити просторову сферу, тобто, не досліджувати всю Латинську Америку, а тільки субрегіон (наприклад, Центральну Америку);

2) використовувати теорії «середнього рангу», побудовані на мультиваріативному емпіричному аналізі;

3) включати до аналізу культурні змінні разом з економічними та інституціональними;

4) розглядати регіональні дослідження в контексті глобальних проблем і тенденцій — це допоможе уникнути регіонального провінціалізму [17, С. 59].

Тематичне порівняння («thematic comparison») подібно як регіональне дослідження грунтується на порівнянні. Використання цього різновиду порівняння є корисним у комплексному вивченні питання на теоретичному рівні і зазвичай відбувається у співпраці з іншими науковцями на практиці, бо дозволяє розглянути тему аналізу комплексно на концептуальному рівні [8, C. 54−64].

Крос-національне порівняння («cross-national comparison») — це порівняння держав, яке на думку А. Пршеворські та Г. Тьюні повинно здійснюватись на двох рівнях: мікросоціальному (порівняння та аналіз суспільств загалом) та системному (аналіз та порівняння окремого критерію суспільства).

У порівняльній політології виокремлюють два види крос-національного дослідження. Перший базується на визначенні спільних критеріїв та їх аналізі, а другий — на порівнянні держав через призму історичних ситуацій.

Крос-темпоральні порівняння («cross-time comparison») — це тип досліджень у порівняльній політології, основним критерієм порівняння в яких є час. Це порівняння зміни певного явища політичної системи у певний період часу. Таке порівняння використовують насамперед у дослідженнях влади.

Наявність цих різновидів порівняльних досліджень свідчить про розвиток та динаміку порівняльної політології та дозволяє зробити висновок, що науковці у цій сфері, використовуючи такий широкий спектр досліджень, займались пошуком нових, більш ефективних та більш продуктивних шляхів та напрямів дослідження у компаративістиці та вдосконаленням її інструментарію та методології. Порівняльна політологія пройшла доволі складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реальних політичних і процесів. Порівняльна політологія почала розвиватися одночасно зі становленням політичної науки. В своєму розвитку вона пройшла три етапи: Етап інституціоналізму, етап девелопментаризму та етап неоінституціоналізму. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в 50-их роках ХХ ст.
В Україні компаративістика набуває популярності у межах становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На нинішньому етапі цю школу найповніше презентують наукові студії, здійснювані на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Застосування цього методу дало змогу осягнути політичну систему сучасної України в її цілісності, показати трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європи порівняно з тим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшли друком колективні та персональні монографії [16, С. 352−363?].

2. Політична система: поняття, структура, критерії

2.1 Політична система як галузь політології

Здатність суспільства реагувати на потреби індивідів, які постійно зростають, пристосовуватись до зміни умов свого існування забезпечується політичною системою. Завдяки діяльності політичних інститутів та структур, а також, виконанню індивідами своїх політичних функцій, політична система цілеспрямовано впливає на різноманітні сфери суспільного життя. Фундаментом впливу політичної системи на соціальні відносини є можливість шляхом управління розділяти ресурси в середині суспільства, створювати певні стандарти та норми поведінки для населення.

Категорія «політична система» відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя, оскільки різнорідні елементи системи вступаючи у взаємовідносини роблять її динамічною, готовою до постійних змін і в той же час роблять її єдиним, цілісним суспільним організмом. У політології існують різні погляди, як на тлумачення поняття «політична система», так і на сутність цього феномена. Так, наприклад, прихильники соціологічної теорії обміну вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфліктологічною концепцією, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв’язання соціальних конфліктів. Крім того, ряд вчених визначають політичну систему як комплекс взаємодій елементів, завдяки яким досягається владний розподіл цінностей (Д. Істон), як сукупність взаємодіючих ролей (Г. Алмонд), як деякий підсумок процесу політики (К. фон Бойме), як система державних, громадських організацій і трудових колективів, які приймають участь у реалізації влади та управлінні суспільством (М. Марченко), як система, що складається з ідей і політичних цінностей, організацій, інститутів, норм, відносин, традицій (Р. Манд, Б. Топорнін, А. Лопатка).

Таке розмаїття думок природне, оскільки, з одного боку, відображає закономірний процес постійного накопичення і розвитку наукових даних про політичні системи, підкреслює її складний і суперечливий характер, а з іншого — виділяє різні суб'єктивні методологічні й ідеологічні позиції авторів.

Узагальнюючи всю сутність уявлень про політичну систему, можливо визначити політичну систему як сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури. Політична система суспільства характеризується властивими їй ознаками і особливостями, які відрізняють її від економічної, соціальної, правової та інших систем. До характерних ознак і особливостей політичної системи, які пояснюють її суть, належать такі:

* забезпечення формування та здійснення політичної, державної влади;

* підтримка органічного зв’язку насамперед із соціальною, економічною та культурною системами;

* притаманна найбільша інституціоналізація;

* здійснення більш глибокого впливу порівняно з іншими системами (економічною, моральною, ідеологічною тощо) на все суспільство;

* є наймобільнішою системою [9, С. 59.].

У сучасному науковому осмисленні політичної системи можна виділити два підходи. У першому з них політична система вивчається як теоретичний, ідеальний компонент, який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних явищ. Політична система розглядається не як відтворення політичної її дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. За такого визначення поняття «політична система» може застосовуватися для аналізу будь якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичні рухи тощо, кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому — поняття «політична система» визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні та правові норми, політична свідомість і політична культура тощо.

Опираючись на зазначені підходи, під час порівняльного аналізу політичних систем варто враховувати цілу низку критеріїв, які характеризують їх взаємозв'язки:

* інвайроментальний критерій — через нього визначається взаємозв'язок середовища і системи;

* інституціональний критерій — допомагає встановити організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті;

* регулятивний критерій — до нього належать правові й політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи;

* комунікативний критерій — характеризує внутрішні системні властивості, зв’язки та відносини;

* функціональний критерій — визначає політичний режим і процес, що утворюються в результаті діяльності з елементів системи;

* культуротворчий або ідеологічний критерій — у ньому окреслена політична культура і свідомість;

* рольовий — визначає призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи [10, С. 445−463].

Українські вчені С. Гелей та С. Рутар виділили такі особливості політичної системи, які відрізняють її від інших систем:

* володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;

* визначає стратегію суспільного розвитку загалом та економічну, соціальну, культурну і зовнішню політику зокрема;

* репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на рівні політичної влади;

* забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;

* сприяє стабілізації або приводить до дестабілізації суспільного життя;

* формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля [5, С. 232−265].

2.2 Структура як критерій порівняльного аналізу політичної системи

Політична система — це один із структурних елементів суспільної системи загалом, яка перебуває у взаємозв'язку з іншими підсистемами суспільства: економічною, культурною, соціальною, ідеологічною, релігійною тощо. Для порівняльного аналізу важливо встановити взаємозв'язки політичної системи із усіма підсистемами через системні критерії, до яких належать:

1. Внутрішня організація цілісності системи, яка забезпечується взаємозв'язком її елементів.

2. Чітка та стійка впорядкованість елементів.

3. Існування певної закономірності зв’язків між елементами.

Окремою системою критеріїв порівняльного вивчення політичної системи можуть бути структурні рівні, а саме:

1) організаційно-інституційний рівень, який відображає сукупність політичних об'єднань і структур (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем, політичних партій, громадсько-політичних організацій та рухів) та характеризує їх діяльність в політичній системі;

2) особистісно-організаційний рівень характеризує взаємозв'язок політики та індивіда;

3) нормативно-регулятивний рівень — це сукупність правових норм, звичаїв та традицій;

4) організаційно-процесуальний рівень — це політичні відносини між державою та іншими політичними органами щодо здійснення політичної влади; це політичні відносини між недержавними об'єктами; це політична діяльність окремих індивідів;

5) інтелектуально-психологічний рівень охоплює політичну свідомість громадян, ідеологічні характеристики політичної системи;

6) інформаційний рівень характеризує «четверту владу» — засоби масової інформації, відображає рівень відкритості та демократичності політичної системи [18].

2.3 Основні критерії класифікації політичних систем

В основі будь якої типології політичної системи лежить ціла низка критеріїв та підходів, які обумовлюють розуміння сутності політичного процесу.

Найбільш популярна і поширена в сучасній політичній науці класифікація політичних систем запропонована американським вченим Г. Алмондом, який поклав в основу своєї типології комплексний, інтеграційний критерій. Він включає аналіз не тільки ступеня або форм централізації (децентралізації) влади, але і тип поширених в державах і суспільствах цінностей та політичної культури. Іншими словами, в якості базової характеристики політичних порядків він розглядає ступінь відповідності політичних ідеалів, на які було зорієнтоване суспільство, із сформованими в ньому основними формами організації влади. На цій підставі вчений виділив політичні системи англо-американського (США, Великобританія, Канада, Австрія) і континентально-європейського типів (Франція, Німеччина, Італія), крім того, політичні системи доіндустріальних і частково індустріальних країн (Мексика, Бразилія), а також тоталітарні політичні системи [9].

політика компаративістика статика

Табл. 1. Порівняльний аналіз типів політичних систем за Г. Алмондом

Критерій

Англо-американський тип

Континентально-європейський тип

Політичні системи доіндустрі-альних і частково індустріаль-них країн

Тоталітарний тип

Взаємодія політичної системи з внутрішнім середови-щем

Чітка взаємодія та розподіл політичних ролей

Чітка взаємодія та розподіл політичних ролей

Всі комунікації знаходяться під контролем держави

Примусові політичні ролі, єдиним способом взаємодії є насильство

Взаємодія системи із зовнішнім середови-щем

відкрита

відкрита

відкрита

відкриті, закриті

Особливос-ті партійної системи

Партії та політичні об'єднання вільно функціонують

Партії та політичні об'єднання вільно функціонують

Панування однієї політичної партії

Панування однієї політичної партії

Рівень розвитку соціальних груп

наявні

наявні

наявні

Відсутні незалежні соціальні спільноти

Політична влада

Чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову

Представницькі та виконавчі гілки влади здійснюють свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур

Відсутність чіткого поділу владних повноважень

Зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюро-кратії)

Політична культура

Гомогенна, спрямована на добробут громадян

Змішана (співісну-вання нових та старих політичних культур)

Змішана (захі-дні цінності, етнічні та релігійні традиції)

Гомогенна

Рівень розвитку громадянсь-кого суспільства

Висока політична активність громадян, захист прав та свобод громадян

Висока політична активність громадян, захист прав та свобод громадян

Права громадян суттєво обмежені

Політична активність має дозвільний і примусовий характер

Політичний режим

Демократичні

Демократичні

Авторитарні

Тоталітарні

Стабіль-ність

Стабільні

Нестабільні

Нестабільні

Нестабільні

3. Особливості порівняльної політології в політичному дослідженні

3. 1 Методологічні засади порівняльного аналізу політичних систем

У рамках політичної науки порівняльна політологія виконує функцію посередника між описовими і теоретичними дисциплінами, дозволяючи перевіряти і вдосконалювати теорії. Порівняльна політологія — це дисципліна, яка визначається методом систематизованого порівняння, а не предметом, оскільки порівняльні дослідження охоплюють різні галузі політики — від політичної поведінки певних соціальних груп до політичних інститутів, від політичних систем держав до політичної системи світу, які спостерігаються в даний час, та ті, що існували в інші історичні епохи тощо[3].

Порівняння здавна використовується для осмислення і аналізу не тільки повсякденного життя, а й політики, а також суспільних явищ в цілому.

Порівняння дозволяє виокремити аналогії або контрасти між тими чи іншими явищами в політиці і за її межами. До порівняння вдавалися в давнину філософи та історики. Так, в «Політиці» Арістотель приділив багато уваги класифікації різних типів державного устрою, під яким розуміється «розпорядок в області організації державних посад взагалі, і в першу чергу верховної влади: верховна влада всюди пов’язана з порядком державного управління, який і є державним устроєм». Вважається, що філософ та його учні вивчили історію і типи державного устрою 158 держав. У «Порівняльних життєписах» Плутарха виявляється принцип порівняння, що став базовим для політичних досліджень і зберігся дотепер — особливо в навчальній літературі. У своєму знаменитому творі, назву якого точніше було б перекласти «Паралельні життя», він дає дві біографії - одну грецького, а іншу римського політика, — а потім доповнює їх коротким текстом, де простежує подібності та контрасти між своїми героями.

У міру накопичення досвіду політичних зіставлень в них вносяться нові принципи та схеми. Однак залишається все ще далеко до вироблення певного, а тим більш суворого порівняльно-історичного методу. Тільки встановлення досить повної системи принципів, що дозволяє не просто констатувати «схожість» окремих явищ, але виявляти логічні серії відповідностей між ними, власне і означає перехід на якісно новий рівень наукового порівняння [9].

Серед факторів, що сприяли розвитку порівняльної політології, треба назвати безпрецедентне зростання масиву даних щодо незахідних політичних систем. Спочатку не завжди база даних таких досліджень характеризується детальною повнотою. Наприклад, С. Верба досліджував політичну еліту розвинених демократій на матеріалах усього трьох країн -- США, Швеції та Японії. Одночасно уже з початку 60-х рр. були здійснені спроби тотального аналізу всієї сукупності порівнюваних об'єктів на основі математичної обробки статистичної та іншої достовірної інформації. Почалась робота по трьох великих проектах компаративного аналізу держав та соціально-політичних систем у світі: «Порівняльний аналіз держав», «Вимірюваність націй», «Єльська програма збору політичних даних». В основу розробки системи індикаторів для вимірювання кількісних величин лягли якісні підходи. Так, в єльському проекті всі 75 вимірюваних параметрів внутрішньої та зовнішньої поведінки 133 держав, їх інститутів та спільнот періоду кінця 1950-х -- початку 1960-х роках були відібрані на основі якісних моделей, структур та концептів Р. Даля, Г. Лассуелла, К. Дойча, Д. Лапаломбари та ін. Порівняно з інформаційними політологічними системами Заходу, вітчизняні дотепер перебувають лише на початковому етапі свого розвитку [8].

У рамках порівняльної політології розгорнулись дослідження політичної культури різних країн та регіонів. З’явилась серія праць, присвячених розробленню методологічних принципів порівняльної політології. У 80-і роки індійський дослідник П. Шаран у праці «Порівняльна політологія» (1984) дійшов принципового висновку, що для функціонування політичних систем важливе значення має розуміння тих процесів, які відбуваються всередині самої системи, насамперед ті, що трансформують імпульси, які поступають на вхід системи, в легітимні політичні рішення [17, С. 452−463].

У 90-ті роки Дж. Сарторі у названій вище праці «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів» здійснив глибоке дослідження важливих сегментів, що стосуються функціонування політичних систем, дослідивши тенденції в розвитку виборчих систем, різницю між президентським і парламентським правлінням, а також проблемні ситуації сучасного політичного розвитку.

Порівняльний аналіз може бути також цінним і в умовах розгляду політичних реформ чи їх проектів. Вивчення досвіду інших країн допомагає краще зрозуміти їх переваги та недоліки. Відповідно, увага порівняльно-політологічних досліджень в останні десятиліття переважно зосереджена довкола пошуку моделей адміністративно-державного управління, виходячи з динаміки реформ, які останнім часом здійснюються у західних та постсоціалістичних країнах.

У той же час, необхідно окремо зупинитися на тих проблемах, які, як видно з проведеного аналізу основних наукових підходів до обраної теми, постають у процесі порівняльного дослідження.

По-перше, постає проблема «культурної обмеженості» дослідника. Він, природно, є представником певної культури, і саме ця обставина може обмежити його здатність до розуміння певних явищ. При проведенні дослідження цілком природною є небезпека потрапити в пастку етноцентризму, але в той же час порівняння якраз і є найкращим засобом проти цієї небезпеки. Сприйняття існуючих розбіжностей неухильно підводить дослідника до усвідомлення відносності знання, а отже, допомагає позбутись культурних нашарувань. Тільки в порівнянні з іншими культурами можна усвідомити небезпеку культурної ізоляції.

По-друге, відносно обмеженим є число конкретних прикладів, якими може оперувати дослідник-компаративіст. У світі існує понад 200 незалежних держав, але ми не можемо розраховувати на їх вичерпне компаративне дослідження. У більшості випадків шлях вирішення проблеми -- збільшити число конкретних випадків, ситуацій, що відносяться до досліджуваного предмета. Ряд пропозицій з цього приводу вніс А. Ліпгарт. Один із підходів полягає у збільшенні числа досліджуваних ситуацій за рахунок історичних прикладів. Такий підхід має серйозні недоліки: а) фрагментарний характер будь-якої історичної інформації; б) перекручення, що внесені істориками, а також фундаментальні розбіжності між однаково трактованими явищами.

Інший підхід зорієнтований на ідентифікацію областей дослідження в кожній з країн. Третя стратегія зводиться до вироблення робочих понять, достатньо гнучких, щоб охопити спектр подібних ситуацій. Але статистичні переваги ми ризикуємо отримати за рахунок зниження чіткості використовуваних понять.

По-третє, важливе значення має обґрунтований відбір параметрів для порівняння. Їх існує безліч: можна порівнювати політичні системи за кількістю населення, за кількістю радіоприймачів чи автомобілів на душу населення, за кількістю та якістю металургійних підприємств чи аеродромів. Але такі порівняння мало наближають нас до розуміння сутнісних характеристик самих систем. Отже, головна проблема полягає в тому, щоб обрати для аналізу такі компоненти та елементи, які взяті окремо чи в сукупності дозволяли дослідити ті чи інші сутнісні якості порівнюваних об'єктів.

По-четверте, перед дослідником постає проблема того, який саме зміст вкладається в конкретні політологічні поняття та терміни. Наприклад, ми не можемо не враховувати того, що республіка в античному світі мала зовсім інший зміст, ніж його мають президентська чи парламентська республіка в сучасному світі, а монархія Хаммурапі чи Рамзеса ІІ якісно відрізняється від сучасної монархії Великобританії чи Швеції.

По-п'яте, викликом для компаративіста є проблема функціональної еквівалентності. Уявлення про те, що кожна політична система обов’язково виконує деякі основні завдання, дозволило дійти дуже важливого висновку: а) різні суспільні структури можуть виконувати одну й ту саму функцію; б) одна й та сама структура може мати декілька різних функцій. Виявлення функціональних еквівалентностей здійснюється шляхом аналітичного поділу ролей та функцій. Один і той же вид діяльності може виконуватись у різних країнах різними органами, в той же час однакові або подібні інститути в різних країнах можуть виконувати різні завдання.

По-шосте, існує проблема врахування історичного минулого політичних систем. Поділяючи єдине ціле на відносно обмежені сектори, дослідник ризикує залишити поза увагою історичний досвід, що є серйозною небезпекою. Досліджувані факти, інститути та події завжди мають історичне забарвлення, котре зникає, коли вони вивчаються поза контекстом. Не слід забувати, що суспільство перебуває в постійному русі від минулого до майбутнього, його сучасне -- просто фаза між тим, що відбулося, і тим, що відбудеться. У сучасному мають місце відгуки, сліди минулого і потенційні паростки майбутнього. Очевидно, в таких випадках мова повинна йти про синтез методів системного та компаративного аналізу, основних постулатів структурного функціоналізму з елементами історико-генетичного методу.

По-сьоме, стикаючись із складністю та різноманітністю політичної системи, дослідник-компаративіст, якщо тільки він не є чистим теоретиком, опиняється перед необхідністю поділу цілого на частини та вибору того явища, що стане об'єктом його порівняльного аналізу. Квантифікація, або поділ системи на сегменти є узвичаєною практикою компаративістського підходу. Різниця між сегментацією та глобальним підходом має рівневий характер. Між секторальним дослідженням та глобальним підходом, який переходить у абстрактну теорію, існує ряд проміжних рівнів, які являють собою поступовий перехід від часткового до загального. У цьому контексті в якості об'єктів порівняльного аналізу можна брати політичні системи у всій їх цілісності, ії типи та різновиди, але можна зосереджувати увагу і на її конкретних складових, таких як державні інститути, законодавчі органи, партії, виборчі системи тощо. Об'єктом таких «секторальних» досліджень стали сфери, які значно складніше ідентифікувати, ніж парламенти та уряди. Як тільки політична наука вийшла за межі своїх первісних та виключних інтересів -- офіційних інститутів -- вона почала вивчення нових сфер та сегментів суспільства. Групи тиску, партії, профспілки, бюрократичний апарат та армії привернули увагу багатьох вчених і стали об'єктами порівняльних досліджень. На більш високому рівні концептуалізації стало проводитись вивчення угруповань, які з великими складнощами можуть бути ідентифіковані як «опозиції».

По-восьме, проблемою для компаративіста є верифікація прогнозів дослідження. Окрім абсолютної верифікації, тобто емпіричного підтвердження або заперечення правильності гіпотези (що, по суті, означає не що інше, як здійсненність прогнозу) існує відносна (попередня) верифікація, котра дозволяє розвивати наукове дослідження і практично використовувати його результат ще до того, як буде можлива абсолютна верифікація. Способи відносної верифікації загально відомі: це, зокрема, перевірка отриманих, але ще не підданих абсолютній верифікації результатів дослідження повторними або паралельними дослідженнями [18].

Таким чином, застосування порівняльного методу в політологічних дослідженнях є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу більш детально проаналізувати політичні явища та процеси. У своєму розвитку порівняльна методологія в політологічних дослідженнях пройшла декілька етапів. Його поява та застосування у політичній науці пов’язано із становленням політології як академічної дисципліни. Найбільший розвиток припадає на 50--70--ті роки ХХ ст. Після чого намітилася певна криза даного методу. Сьогодні порівняльний метод продовжує застосовуватися в політичних студіях, однак еволюціонує в сторону історико-політологічних порівнянь, яке було характерне для першого етапу його розвитку.
Порівняльний аналіз політичних систем виявляє спільне та відмінне у політичних явищ та процесах. Порівняння політичної системи носить багаторівневий характер, оскільки аналізує макросоціальний та мікросоціальний рівні політичної системи, що й визначає глибину даного дослідження. Ще однією особливою рисою даної методології є спільне використання кількісного та якісного аналізу політичних інститутів, політичних процесів тощо. Застосування даної методології у політологічних дослідженнях вимагає розроблення концептуальних засад порівняльного аналізу. Дана проблема є на сьогодні актуальною у політологічних дослідженнях.

3. 2 Політичні системи та їх середовище в порівняльному аналізі

Типологія політичних систем є нагальною потребою розвитку політичної науки для порівняльного аналізу окремих країн, політичних систем та їх структурних і функціональних елементів. Сучасна політична наука може запропонувати безліч підходів як до самої типології політичних систем, так і до розгляду основних критеріїв, покладених в основу певної типології.

Традиційний марксистський підхід основним критерієм типології політичних систем суспільства вважає панівний спосіб виробництва. Відповідно типи політичних систем ставляться в пряму залежність від типу суспільно-економічної формації. Відповідно до цього підходу в історії людства виділяється рабовласницька і феодальна політичні системи. А політичні системи XX ст. поділяються на такі типи: буржуазні, соціалістичні і країн, що розвиваються [20].

У західній політології використовуються інші критерії для типології політичних систем.

Так, Т. Парсонс в основу своєї типології поклав принцип «стійкості». І відповідно з цим виділяє: відкриті політичні системи, що відрізняються динамічною структурою і мають широкі взаємозв'язку з навколишнім соціальним середовищем, закриті політичні системи, що мають фіксовану структуру і характеризуються відсутністю зв’язків і взаємодій із соціальним середовищем [20, C. 75−78].

Досить широке поширення одержала типологія політичних систем за типом пануючого політичного режиму. Тут зазвичай виділяють: авторитарні, тоталітарні та демократичні політичні системи.

Наявність різноманітності в типологіях, виділення безлічі критеріїв пояснюється складною структурою самої політичної системи і різноманіттям конкретних проявів. Проте жоден з розглянутих підходів не може вичерпно аналізувати все різноманіття існуючих політичних систем.

При такому різноманітті проявів і характеристик політичних систем для їх типології доцільно виділяти комплексний критерій класифікації. Але тоді сама типологія представлятиме собою багатоступеневу систему, де одна і та ж політична система за різними показниками буде потрапляти в різні групи. Тому найбільш доцільно здійснювати багатоаспектну характеристику конкретної політичної системи відповідно з притаманними певній системі характерними ознаками або рисами, не намагаючись створити ієрархію політичних систем суспільства [19].

Визначення основних класифікаційних ознак або параметрів дозволить не тільки охарактеризувати ту чи іншу політичну систему, а й провести порівняння. Тим самим є можливість визначити переваги і недоліки різних політичних систем, а також намітити перспективи подальшого розвитку.

Серед основних класифікаційних критеріїв, необхідних для всеосяжної характеристики політичної системи, можна назвати наступні:

1) панівний спосіб виробництва, а також наявність або відсутність елементів іншого способу виробництва (точніше економічні основи суспільства);

2) ступінь зрілості і рівень розвитку різних інститутів політичної організації: тип і форма держави; рівень розвитку громадянського суспільства; тип та особливості партійної системи; політична динаміка держави та ін.

3) характер політичного режиму;

4) особливості взаємин церкви і держави;

5) рівень розвитку політичної організації соціальних груп і прошарків;

6) характер соціально-політичних відносин і соціально-класова структура суспільства;

7) розвиток правової системи та реалізація принципів правової держави;

8) рівень розвитку політичної культури;

9) панівні принципи політичної діяльності;

10) ідеологічні основи політичної системи.

Все це дозволяє на основі засвоєних теоретичних знань про сутність політичної системи суспільства конкретно-історично аналізувати реально існуючі політичні системи, розібратися в їх різноманітності і порівняти їх конкретні прояви.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши розвиток порівняльної політології та політичну систему як її галузь, можна зробити такі висновки:

1. Порівняльна політологія пройшла своє конституювання та розвивалась одночасно зі становленням політичної науки і в своєму розвитку пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50-их роках ХХ ст. Цей етап характеризувався поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70-их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень.

2. Існує досить багато видів порівняльних досліджень в залежності від особливостей об'єкта дослідження, що свідчить про розвиток порівняльної політичної науки і пошук як нових напрямів дослідження, так і ефективного пізнавального інструментарію. Найчастіше компаративісти використовують сьогодні такі види порівняльних досліджень, як «case-study», бінарне, регіональне, тематичне, крос-національне й крос-темпоральне порівняння. Але головним є не стільки тип порівняння, який обирає дослідник, скільки те, чи володіє дослідник теорією і методом порівняння, чи знає обмеження застосування одного чи іншого різновиду порівняння та чи вміє використовувати його переваги.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой