Порівняльний опис лексичних засобів об'єктивації емоційного концепту "гнів"

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВСТУП

Напрямком мовознавства, який досліджує проблеми співвідношення мови та свідомості, роль мови в концептуалізації і категоризації світу, в пізнавальних процесах і узагальненні людського досвіду, зв’язок окремих когнітивних здібностей людини з мовою і форми їх взаємодії, являється когнітивна лінгвістика.

Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. Даний напрямок лінгвістики досліджує непрості взаємовідношення науки про мову з наукою про людську психіку, розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв’язку з людиною, яка безпосередньо впливає на виникнення та функціонування цієї системи. Говорячи про «психологізм у мовознавстві», ми згадуємо відомих діячів ХІХ ст. — О. Потебню, В. Гумбольдта, Г. Штейнталя, Б. Уорфа, В. Вундта, хоча зародження ґрунтовних лінгвістичних досліджень припадає на другу половину 70-х років ХХ ст. Зважаючи на сучасні тенденції розвитку лінгвістичної науки, можна безпомилково констатувати пріоритетний статус когнітивної лінгвістики, предметом якої стає проблема ролі мови в процесах пізнання та осмислення навколишнього світу та співвідношення концептуальних систем із мовними (Тер-Мінасова, Корнілов, Чарикова, Арутюнова, Радченко, Комлєв тощо).

До найбільш впливових представників когнітивної лінгвістики відносяться Р. Джакендофф, Р. Лакофф, Дж. Лангакер, Л. Талмі тощо.

Центральним поняттям сучасної когнітивної лінгвістики є концепт, який розглядається як одиниця концептуальної системи, всієї картини світу, що відображена в людській психіці. Такої думки дотримуються О. Кубрякова, З. Попова, О. Бабушкін та інші.

Актуальність даного дослідження пояснюється необхідністю поглибленого вивчення способів концептуалізації емоцій у мовних картинах світу в рамках когнітивної лінгвістики. Емоційні концепти мають особливу значимість і цінність для створення емоційної картини світу, що «малюється» дослідником за допомогою концепту. Будучи невід'ємним компонентом духовної культури, емоції, при всій своїй універсальності, проявляють у різних мовах певну специфіку вербалізації, обумовлену властивим мовцям суб'єктивністю інтерпретації навколишньої дійсності, що становить безсумнівний інтерес для лінгвістики.

Не дивлячись на значну кількість праць, присвячених дослідженню концептуалізації емоцій, мовне відображення концепту «гнів» в різних мовах вивчено недостатньо. Виявлення ознак цього концепту, співставлення цих ознак в російській, англійській … мовах і встановлення подібностей та відмінностей визначає новизну дослідження.

Джерельною базою при проведенні даного теоретичного дослідження були роботи Н.Д. Арутюнової, О. С. Бондаренка, А. Вежбицької, С. Г. Воркачова, В. Гумбольдта, Н. А. Красавського, Дж. Лангакера, П.О. Селігей, Л. Талмі та значна кількість праць інших науковців — психологів та лінгвістів.

Предметом даного дослідження є емоційні концептосфери.

Об'єктом дослідження виступає концепт «гнів», його вербальні репрезентації.

Ціль даної роботи заключається у виявленні, класифікації, порівняльному описі лексичних засобів об'єктивації емоційного концепту «гнів».

Основна увага в нашій роботі буде зосередженою на вирішенні наступних завдань:

· Здійснити теоретичний аналіз літератури, пов’язаної з когнітивною лінгвістикою, визначити поняття «концепт».

· Представити такий емоційний концепт як «гнів» в різних мовах, у співвідношенні з концептосферою внутрішнього світу людини.

РОЗДІЛ 1. КОГНІТИВНА ЛІНГВІСТИКА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА КОГНІТОЛОГІЇ

1.1 Когнітивна лінгвістика, її сутність

Когнітивна наука, як проект дослідження людської когніції є актуальною і важливою.

Когнітивізм — це погляд, згідно з яким людину необхідно вивчати як систему переробки інформації, а поведінка людини повинна описуватися і пояснюватися в термінах внутрішніх станів людини. Ці стани проявляються фізично, спостерігаються та інтерпретуються як отримання, переробка, збереження, а потім і мобілізація інформації для раціонального вирішення завдань, які розумно сформульовані. Оскільки вирішення цих завдань є безпосередньо пов’язаним з використанням мови, цілком природнім є те, що мова опинилася в центрі уваги когнітивістів. А теоретики мови, які відносять себе до когнітивістів, намагаються застосувати загальний підхід для опису та пояснення «мовної когніції».

«Когнітивна лінгвістика» — напрям, в центрі уваги якого знаходиться мова, як загальний когнітивний механізм. До сфери життєвих інтересів когнітивної лінгвістики входять ментальні основи розумінняі і продукування мовлення з точки зору того, як структури мовного знання репрезентуються і приймають участь в опрацюванні інформації.

На відміну від інших дисциплін когнітивного циклу, в когнітивній лінгвістиці розглядаються тільки ті когнітивні структури і процеси, які є властивими людині, як homo loquens. А саме, на першому плані знаходяться системний опис та пояснення механізмів засвоєння мови та принципи структурування цих механізмів.

Когнітивна лінгвістика, являє собою підхід до дослідження мови, при якому мову розуміють як інструмент для організації, обробки та передачі інформації і при цьому, як різновид здібностей людини до пізнання.

На зміну системно-структурній парадигмі (структуралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна суворо організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахронією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв’язку з людиною, без якої виникнення та функціонування цієї системи було б неможливим.

Когнітивна лінгвістика (від англ. cognition «знання, пізнання», «пізнавальна здатність») -- мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною когнітології -- інтегральної науки про когнітивні процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов’язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, зберіганням, використанням, передаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийняттям рішень, розумінням людської мови, логічним виведенням, аргументацією та з іншими видами пізнавальної діяльності. Досліджуючи розум і розумові системи, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні структури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, психологію і комп’ютерну науку -- і ви отримаєте когнітивну науку». Значення мови для когнітології є надзвичайно великим, бо саме через мову можна об'єктивізувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, вивчення мови -- це опосередкований шлях дослідження пізнання, бо когнітивні і мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінгвістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов’язані мовні форми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнання та осмислення світу, в проведенні процесів його концептуалізації і категоризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, категорію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини та упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин світу з мовною.

Варте уваги і загальне спрямування когнітивістів на дослідження мови у зв’язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики і когнітивного підходу до мови в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв’язках із людиною, з її інтелектом і розумом, з усіма мисленнєвими та пізнавальними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі».

Кожен новий напрям у мовознавстві пов’язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу когнітивної лінгвістики однозначної думки немає. Більше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касевич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу». О. Кубрякова вважає, що когнітивна лінгвістика опрацювала свій метод, який передбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними на широкому культурологічному, соціологічному, біологічному і - особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані та знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях».

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною наукою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвістики, а також від філософії, психології класичні проблеми зв’язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знаннями, ментальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, прийняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

1.2 Дифиренціація когнітивної лінгвістики

Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудована мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чому-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [24; 91].

Не всі структури репрезентації знань мають лінгвальний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, виявлення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтерпретації становить предмет когнітивної семантики -- найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Лангакер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольдберг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Ченкі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв’язок семантики з психологією. Зокрема у ній доводиться, що при сприйнятті мовлення людина користується тими самими механізмами, що і при сприйнятті загалом (музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організоване знання про світ у свідомості людини і як формуються та фіксуються поняття про світ. Тому вони розглядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов’язаних із лінгвістикою наук -- герменевтикою (пояснювальний); мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); Гештальтпсихологією (одна з основних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип цілісності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що розглядає всі психічні процеси як опосередковані пізнавальними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий симбіоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого -- призводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в науковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Новою є когнітивна теорія категоризацій -- теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про розчленування світу на категорії за допомогою мови. Виділення такої категорії можливе лише тоді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когнітивний погляд на категоризацію ґрунтується на припущенні, що здатність людини до категоризації пов’язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, метафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, категоризація є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окреслюється семантичне коло споріднених слів за «принципом родинної подібності» та встановлюється узагальнювальний репрезентант (прототип). Метою категоризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагальнень. Категорія -- когнітивна структура, концептуальний клас, що складається з елементів -- членів категорії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти -- члени категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущими, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповідно, «більш прототипічних» і «менш прототипічних» представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко -- прототипічний фрукт, а банан -- периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для американців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта -- апельсин. Отже, прототип -- це такий центральний член категорії, який є її найкращим, найяскравішим представником, головним репрезентантом. Навколо такого прототипу в свідомості індивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [49].

Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала австралійська дослідниця польського походження А. Вежбицька. Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властивості нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед, типова школа тощо). Так, наприклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрумкіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відповідно, про стереотипний образ певного об'єкта.

Із теорією катетеризації пов’язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення [45; 215]. Процеси свідомості та мислення розглядаються як оперування ментальними репрезентаціями. На думку американського мовознавця А. Пайвіо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а і уявою (образами). Порівняльний аналіз мови та уяви як засобів репрезентації показує, що хоча вони в багатьох випадках виконують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними каналами (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механізми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

1.3 Концепт як ключове поняття когнітивної лінгвістики

Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвістика найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо).

Сьогодні розуміння змісту цього терміна не можна вважати усталеним з огляду на те, що в лінгвістичних дослідженнях його вживають як синонім до «значення слова», а також розглядають як ідею, не пов’язану з мовними засобами, конструкт, що пов’язується з етнокультурною специфікою тощо. Низка власне «лінгвістичних» визначень терміна тяжіє до когнітивно-психологічного розуміння.

Отже, можемо сказати, що поняття концепту поки що не має однозначного визначення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нерозчленоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність -- психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого -- він має певне ім'я у мові.

Н. Таценко вважає, що «концепти є результатом двох тенденцій: прагнення відобразити діалектичність світу, тобто відобразити світ таким, яким він є; і прагнення конструктивізувати світ» [49]. В. Заботкіна акцентує увагу на тому, що концепт — це «фрагмент світу, схоплений когнітивною структурою, яка найчастіше виступає у вигляді групи концептів, які, у свою чергу, будучи підведеними під тіло знака, виступають у ролі значення слів» [24].

Слід зазначити, що єдиного розуміння суті концепту в сучасній лінгвістиці ще не існує, а тому «не вироблено і чіткої схеми концептуального аналізу» [45], який «націлений на вивчення організації знань про світ» [46]. У процесі пізнання і взаємодії людини з оточуючим середовищем в її уяві формується складна картина світу, яка складає ядро світобачення людини і містить у собі ціннісні судження. На сьогодні, враховуючи той факт, що без мови неможливо пізнати світ, оскільки мова і спосіб мислення взаємопов'язані, лінгвісти розрізняють концептуальну та мовну картини світу. Концептуальна картина світу (ККС) пов’язана з сукупністю знань про світ і є тотожньою концептосфері етносу [24]. ККС розглядається як більш широке поняття і є основою для формування мовної картини світу (МКС), яка, у свою чергу, представляє собою сукупність зафіксованих в одиницях мови уявлень народу про дійсність на певному етапі його розвитку; уявлення про дійсність, відбите в значеннях мовних знаків [48].

Отже, завдяки мовній і концептуальній картинам світу відбувається пізнання оточуючого середовища (розглядаються історичні, соціальні, культурні умови життя народу, специфіка розвитку його свідомості).

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум -- це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосується; у життєвій практиці вона для нього не є важливою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знання про реалію. Так, якщо для мешканця України концепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на кущі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини доглядають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну модель [47], під якою розуміють усі наші уявлення про об'єкт одразу, в цілому, якийсь «нерозчленований образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Так, англ. jogging «біг підтюпцем» і running «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні моделі». Jogging асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова виключає змагання, цільові ситуації, а також несумісний з малолітніми дітьми, людьми похилого віку, тваринами та іншими концептами, звичайними для running (не кажуть *jog to catch the bus «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», jog after someone «бігти підтюпцем за кимсь», a run to catch the bus «бігти, щоб устигнути на автобус», run after someone «бігти за кимсь»).

Зміна поняття значення на поняття концепту засвідчує зміну орієнтацій від трактування смислу як абстрактної сутності, репрезентація якої не пов’язана з мовцем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Тут мовознавство повернулося до гумбольдтівського розуміння мови як «третього, проміжного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не значення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.

Дослідження концептів у мові стало предметом багатьох студій когнітивістів. Можна констатувати, що нині існує декілька різновидів концептуального аналізу (словосполучення концептуальний аналіз набуває функції терміна, і концептуальний аналіз можна якоюсь мірою трактувати як метод когнітивної лінгвістики). Як правило, концепти досліджуються на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше атрибутивної, комплементарної, а інколи враховуються різноманітні широкі мовні контексти (фольклорні, художні, публіцистичні та інші твори). Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософських, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (дослідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жаботинської та ін.).

Серед різних методик концептуального аналізу вирізняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене ментальністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Способи концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста -- реконструювати властивості національного характеру через мову. Оскільки різні мови концептуалізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними. Російські мовознавці А. Баранов і В. Сергеев, аналізуючи соціально-політичні та ідеологічні концепти типу «свобода», «справедливість» тощо, які є ціннісними категоріями суспільної свідомості, встановили кореляції між історичними змінами у значенні цих концептів і змінами суспільних ідеологій.

Кожен концепт пов’язаний з деякими іншими концептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони, із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» -- з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база [48]. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної одиниці, а все інше -- її базою. Так, наприклад, гіпотенузу можна зобразити як —, а дієприкметник gone «який прийшов» — як t.

Для gone профілем є результативний стан, а все інше (рух, переміщення) -- базою.

Упорядковане поєднання концептів у свідомості людини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні та мовоподібні. Концептосистему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, тезаурусом, мовною пам’яттю. Концептосистема і ментальний лексикон перебувають у відношенні «ціле -- частина», оскільки концептосистема -- це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну та моторну інформацію [37; 71].

Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концептосистеми у різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від життєвої практики.

Компонентами концептосистеми є фрейми. Фрейм (від англ. frame «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр фільму» та ін.) -- це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситуацїї у свідомості (пам'яті) людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на такому ж ситуативному шаблоні.

Поняття фрейму введено М. Мінським у 1974 р. За Мінським, фрейм -- це ієрархічно впорядкована репрезентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам’яті людини зберігається великий набір різноманітних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Як і вся концептосистема, фрейм має мовну та позамовну сутність. Він репрезентує у свідомості людини стереотипну ситуацію і зв’язки цієї структури з деякими іншими видами інформації, наприклад, як користуватися фреймом і що робити, коли певні плани не здійснилися. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформації про ситуацію, образного (символічного, метафоричного та ін.) уявлення про неї.

Ідея фреймів знайшла своє застосування в дослідженні механізмів розуміння природної мови. Ч. Філлмором уведено поняття інтерпретувального фрейму як інструмента опису семантики лексем, граматичних категорій та тексту. Р. Шенк застосовує фреймовий аналіз до аналізу розуміння смислу зв’язного тексту. Зокрема, він розрізняє два різновиди фреймів -- сценарії та плани. Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен (певних дій). Плани служать для встановлення причинно-наслідкових зв’язків між сценаріями (послідовності дій). Вони складаються зі сцен і сценаріїв, які ведуть до певної мети. Д. Поспелов скористався фреймами для формування прикладної семіотики як нової парадигми штучного інтелекту, а А. Баранов для моделювання процесів метафоризації на когнітивному рівні.

У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону, запозичені з гештальтпсихології. Л. Талмі, який увів ці терміни в лінгвістику [50], звернув увагу на те, що звичайно, наприклад, кажуть човен біля верби, автомобіль поруч з будинком, а не верба біля човна, будинок поруч з автомобілем. Рухомі об'єкти у просторі й часі -- це фігури, а нерухомі -- фон. Фігури, маючи просторові та часові межі (об'єкт на фоні простору, факт на фоні процесу), тяжіють до визначеності (англійською мовою не можна сказати: «А table is near the wall, а тільки The table is near the wall». Отже, фоном є нерухомі, громіздкі об'єкти, не обов’язково визначені (певні) і які часто не мають просторових і часових меж.

Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології (розділі граматики, який вивчає дієслівний вид і суміжні з ним видо-часові категорії та способи дії). На думку Талмі, їх можна застосувати і у дослідженні відмінкової граматики (за Філлмором), де агенс, інструмент і пацієнс будуть інтерпретуватися як мобільні, а джерело, кінцева межа, маршрут, місцеположення як статичні.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивченню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітивній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори служать для структурування навколишньої дійсності та керують інтелектуальною діяльністю людини та її вчинками [47]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концептуальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, граматичні) пов’язані між собою метафоричними перенесеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна і антропоцентрична: для її породження широко використовується людина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. «він у жаху» та «його охопив жах»; «дійти висновку»; рос. «он в ярости» та «пришел в ярость»).

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, способів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто досліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика повертається до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють закони історичного розвитку мови і їх синхронної будови.

Схеми, які показують зв’язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами (image schema) [47], а напрям, який вивчає відношення між окремими значеннями слова, -- топологічною семантикою. Типова модель схем (pattern) типу «контейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «контакт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і рухів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву embodiment «втілення, уособлення»).

Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвістиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (case grammars), «когнітивна граматика» Р. Лангакера, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конструкційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще враховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу дієслів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Дієслово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкціями обмеженням на дієслівне місце) і отримує властиве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття «blending», під яким розуміють неправильне суміщення. Згідно з blending’oM породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним процесом, за якого мовець може припускатися помилок. Заповнення аргументних місць когнітивісти пропонують представляти як blending предикатної структури та імені.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовленням, словниковою та енциклопедичною інформацією, значенням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується принцип мовної економії та принцип алгоритмічної побудови речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а і вимагає його, і функціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад -- до історико-філософських традицій кінця XIX -- початку XX ст. [33; 378].

Такий поворот науки про мову є цілком закономірним, що відповідає розвитку думки згідно із законом заперечення заперечення. Жодна наукова парадигма не може претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм -- це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевірку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розуміння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігнорують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчастіше обмежуються, не може адекватно відобразити ментальність людини [15; 21].

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПТІВ ЕМОЦІЙ

2.1 Емоційні концепти: сутність та лінгвокультурна специфіка

Більшість сучасних вчених-лінгвокультурологів вважають, що національна специфіка проявляється на всіх без виключення рівнях мовної системи [12; 25]. При цьому кожен мовний рівень певною мірою задіяний у певному виді концептуалізації дійсності. «…Говорячи про сенсорно-рецептивну концептуалізацію дійсності, слід, очевидно, насамперед оперувати елементами фонетичної системи мови в їхніх проекціях на морфологічний і лексичний рівні мовної системи; логіко-поняттєва концептуалізація пов’язана з лексико-семантичною іпостассю мови; емоційно-оцінна — з морфологічною та лексичною системами, морально-ціннісна реалізується переважно синтаксичним мовним стратумом та рівнем дискурсу» [12; 25]. Однак пріоритетним у вираженні національно зумовлених мовних значень можна вважати лексичний рівень мовної системи, оскільки саме лексика національної мови становить головну частину МКС [12; 73]. Або, за висловом Й. Г. Гердера, «в народу немає жодної ідеї, для якої в нього немає слова». Серед цієї лексики особливе місце належить культурним концептам.

Концепт як поняття філософське з’явився ще за часів схоластичної філософії. У ХІХ століття термін «концепт» став активно вживатися літературознавцями, які розуміли його як «ідею». Згодом цей термін запозичили й лінгвісти. Щоправда, у працях когнітологічної спрямованості у нього вкладається різний зміст. Можна виділити, зокрема, три підходи до тлумачення терміну «концепт». По-перше, у найширшому сенсі в число концептів включаються лексеми, значення яких складають зміст національної мовної свідомості й формують «наївну картину світу» носіїв мови. По-друге, у більш вузькому розумінні до концептів відносять семантичні утворення, що тим чи іншим чином характеризують носіїв певної етнокультури і відмічені лінгвокультурною специфікою. Нарешті, у число концептів зараховують лише ті семантичні утворення, список яких значною мірою обмежений і які є ключовими для розуміння національного менталітету як специфічного ставлення до світу його носіїв [9]. Третього підходу притримується, зокрема, А. Вежбицька, яка розуміє концепт як «об'єкт зі світу «Ідеальне», що має ім'я і відбиває певні культурно зумовлені уявлення людини про світ «Дійсність» [12; 89].

Услід за С. Г. Воркачовим ми розуміємо концепт як «одиницю колективного знання/свідомого…, що має мовне вираження та відмічена етнокультурною специфікою» [9]. Концепти можуть позначати як матеріальні сутності (RealienwЖrter), так і нематеріальні, і саме останні являють собою, на нашу думку, особливо плідний матеріал для лінгвістичних досліджень, адже в той час як уявлення про конкретні предмети великою мірою можуть визначатися власне знаннями про їх денотати, в абстрактних понять ці денотати не підлягають безпосередньому матеріальному спостереженню, а отже, уявлення про них набагато більшою мірою зумовлюються саме ментальністю мовців і завдяки цьому можуть розкрити про неї більше таємниць.

Різні культури по-різному відносяться до різних емоцій, наділяючи переживання та прояви окремих емоцій соціальною коннотацією, що впливає на виховання та соціалізацію, а це, у свою чергу, впливає на систему уявлень про світ, соціальну організацію і семантичне втілення тих або інших елементів в структурі значення емоційної лексики.

У всіх відомих язикових системах є позначення емоцій і за кожним з них стоять існуючі в даному соціумі уявлення про характер емоції, її місця в ряді інших емоцій, про причини, які її викликають тощо. В зв’язку з цим, можна сказати, що визначення емоцій забезпечують як норму культури мовного спілкування в даній мовній спільності, так і різні відхилення її в групових субкультурах. Для цих цілей у лексиконі будь-якого язикового співтовариства є стартовий набір синонімічних позначень емоцій для опису тієї або іншої емоції.

Емоційні концепти мають особливу значимість і цінність для створення емоційної картини світу, що «вимальовується» за допомогою концепту як «згустку культури у свідомості людини» на стику декількох формуючих шарів — культури, свідомості і мови [43]. Взаємозв'язок культури, емоційної концептосфери і мови проявляється в базових значеннях (поняттях) кожної лінгвокультури. Будучи невід'ємним компонентом духовної культури, емоції, при всій своїй універсальності, проявляють у різних мовах певну специфіку вербалізації, обумовлену властивим мовцям суб'єктивністю інтерпретації навколишньої дійсності, що становить безсумнівний інтерес для лінгвістики. Лінгвопсихологічна та лінгвістична інтерпретація даних, представлених у мові, дозволяє розглядати останні як репрезентацію особливих знань, що стоять за фактами природної мови, як репрезентацію конструктів концептуальної свідомості.

Існуюче у колективній свідомості будь-якого етносу національне світосприйняття є немислимим без розгалуженої системи оцінок усього сущого, без відображених у мові ціннісних орієнтирів. Саме оцінювання на емоційному та ціннісному рівнях завершує процес відображення повсякденною людською свідомістю, остаточно перетворюючи світ об'єктивний у світ відображений. Даний підхід дозволив визначити лінгвокультурологічну та лінгвопсихологічну специфіку емоційних концептів і особливості їхніх функціональних репрезентацій у різних мовних співтовариствах.

Емоції формують психічне життя людини, а емоційні концепти є, власне, тим засобом, за допомогою якого ми переживаємо та усвідомлюємо свої почуття. Саме дослідження емоційної лексики може видатися особливо плідним для розуміння ментальності певного етносу; більш того, «розгадка правил вживання (певного слова, що позначає метафізичну сутність) приведе нас у серце теорії емоцій і привнесе у дослідження, що включає вивчення фізіології емоцій, витонченість, якої йому, на жаль, не вистачає» [8; 344].

Що ж, власне, являють собою концепти емоцій і як їх досліджувати?

Вчені відзначають таку особливість концептів емоцій, як поєднання універсального та етноспецифічного змісту. Хоча у гуманітарній науці поки відсутня відповідь на питання про співвідношення, межу між цими двома складовими, все ж не викликає сумнівів, що фізіологічна природа та психологічні механізми переживання принаймні базових емоцій є однаковими для всього людства, а вже на них накладається певний історично обумовлений емоціональний досвід конкретного етносу. Підтвердження цьому можна знайти і в психологічних дослідженнях [19; 166].

Н. А. Красавський пропонує у своїй праці «Емоційні концепти в німецькій та російській лінгвокультурах» наступне визначення емоційного концепту: «емоційний концепт — це етнічно, культурно обумовлене, структурно-змістове, лексично та/або фразеологічно вербалізоване утворення, що базується на певній понятійній основі, що включає в себе, окрім самого поняття, образ, культурну цінність [26]. Багато науковців з пострадянських країн (Воркачьов, Красавський, Ляпін, Шамаєва) досліджують концепти емоцій саме за такою структурною схемою, і ми також вважаємо за доцільне нею користуватися, про що піде мова нижче.

Слід зауважити, що, на нашу думку, у спосіб, запропонований Красавським, можна визначити не тільки емоційний, а будь-який концепт абстрактної сутності, яка не є емоцією (наприклад, «правда» або «розум»), також безумовно є культурно обумовленим та лексично-фразеологічно вираженим і має у своїй структурі всі три вищезазначені компоненти. Проте чим вони відрізняються від, скажімо, «гніву» та «кохання»? Тим, що лише концепти емоцій «не лише мисляться, але й переживаються». При цьому слід відзначити, що «переживаність» (рос. «переживаемость») певного емоційного концепту не є тотожною його оціночній складовій (і в цьому плані не погодитися з Воркачовим), оскільки остання характерна не тільки для концептів емоцій. «Правда», наприклад, може оцінюватися позитивно, проте «правда» мислиться і здатна тільки завдяки своїй оціночній складовій викликати певні переживання (радість з приводу того, що правда восторжествовала), але ніяк не бути сама цим переживанням.

Тому ми доповнити визначення Красавського в наступний спосіб: емоційний концепт — це етнічно, культурно обумовлене, структурно-змістове, лексично та/або фразеологічно вербалізоване утворення, що базується на певній понятійній основі, включає в себе, окрім самого поняття, образ та культурну цінність, та має здатність переживатися носієм мови.

У своїй праці «Мова. Культура. Пізнання» А. Вежбицька всіляко наголошує на важливості дослідження концептів емоцій не тільки для лінгвістики, а й для психології. Тому цілком закономірним буде висновок, що концепти емоцій слід досліджувати не винятково «чистими» лінгвістичними методами, а інтердисциплінарно, із застосуванням доробку інших наук про людину: у першу чергу психології, а також країнознавства, етнографії, соціології та інших наук залежно від досліджуваного фрагменту МКС. Відомості з цих наук повинні взаємно перевірятися та корегуватися.

когнітивний лінгвістика концепт емоційний

2.2 Особливості методології дослідження концептів емоцій

Нова лінгвістична парадигма та виникнення нового термінологічного апарату викликали необхідність розробки мовознавцями нових методів дослідження мовних явищ.

Огляд останніх тенденцій у методології дослідженнях концептів загалом пропонує Крючкова Н. В. [27]. Найбільш популярними, відзначає вчена, є наступні методики:

— виявлення семного складу ключового слова, що може здійснюватися за допомогою тлумачних, а також етимологічних словників;

— аналіз лексичних парадигм, що вербалізують певний концепт (синонімічний ряд, підбір антонімів, гіпонімів та гіперонімів та ін.);

— аналіз матеріалу паремій та афоризмів;

— аналіз лексичної сполучуваності слів-репрезентантів концепту, зазвичай на матеріалі художніх та публіцистичних текстів, які обираються відповідно до досліджуваної групи носіїв мови;

— експериментальні методики (наприклад, вільний асоціативний або рецептивний психолінгвістичні експерименти);

— комплексна методика: поєднання декількох/ усіх вищезазначених методик.

Вибір методики у кожному конкретному дослідженні залежить, насамперед, від фрагменту МКС, що вивчається. Так, якщо дослідження робиться в діахронії, то природнім буде співставлення матеріалу дискурсів декількох певних періодів, а якщо досліджуються уявлення про концепт певної сучасної групи носіїв мови, то продуктивною методикою буде психолінгвістичний експеримент. Однак більшість вчених використовує комплексну методику, оскільки саме вона дозволяє найбільш повно розкрити різні аспекти об'єкту дослідження.

Якщо говорити конкретно про емоційний концепт, що досліджується на предмет виявлення в першу чергу його позачасових, константних, «ядерних» характеристик за схемою «понятійний — образний — оціночний компонент», то для такої лінгвокультурної студії, на нашу думку, найбільш пасує наступна методика.

Понятійний компонент є базовим, визначальним у структурі концепту [10]. Він являє собою центральну частину концепту, він, власне, є «наївним поняттям», тому першим місцем, де слід його шукати, є тлумачні словники. Проте у визначенні понятійного компоненту емоціонального концепту не можна користуватися виключно ними, оскільки нерідко концепти визначаються через інші концепти, що може призвести до плутанини. Тому слід звертатися також до інших лексикографічних даних, таких як дані етимологічних словників, що дозволяють встановити «буквальний смисл, або внутрішню форму» [43], дериваційне поле та аналіз стійких лексико-фразеологічних сполук слова, а також, у якості підкріплення та ілюстрації, матеріали художніх текстів.

Аналіз синонімічного ряду, на нашу думку, не є найкращим методом виведення понятійного компоненту емоційного концепту, оскільки він не дає змоги побачити семантичні відмінності між лексемами, що утворюють синонімічний ряд, і показати, чим один концепт відрізняється від іншого, а підбір антонімів, гіпонімів та гіперонімів є у випадку концептів емоцій також певною мірою штучним і умовним.

З огляду на специфіку досліджуваного в даній роботі концепту «страждання» та з метою якнайширшого його розкриття у понятійному компоненті цього концепту можна, на нашу думку, виділити ще декілька «підкомпонентів», або семантичних рівнів. Ми пропонуємо для концепту Leid наступну структурно-понятійну модель (СПМ), яку було виведено на основі ретельної обробки мовного матеріалу:

1) есенційна складова, що есплікується у визначеннях Leid;

2) каузальні зв’язки даного концепту, тобто причини, що викликають страждання;

3) демонстративні характеристики Leid, тобто зовнішні прояви страждання;

4) консекутивні зв’язки Leid (його наслідки для особи, що його переживає);

5) інтерактивні характеристики концепту (засоби полегшення страждання).

Хоча подібні СПМ поки ще не застосовувалися у пострадянській лінгвістичній практиці, очевидною є доцільність їх використання для дослідження концептів, оскільки вони дозволяють з’ясувати та чіткіше показати структуру концепту. Слід відзначити також, що ця модель є у кожному випадку специфічною і повинна створюватися з огляду на особливості конкретного концепту та матеріал його дослідження, які задають свою власну схему аналізу. Адже, скажімо, у випадку дослідження позитивно-емоційного концепту «радість» відпадає компонент «інтеракція», оскільки радість, на відміну від горя, не вимагає жодних кроків до її подолання; навіть виділення такого, на перший погляд, універсального компоненту, як «есенція» (розгляд якого сам по собі не є новим у лінгвістичній науці, але поки що не отримав теоретико-методологічного обґрунтування) може виявитися нерелевантним за умови, якщо концепт досліджується на матеріалі текстів давніх періодів, для яких відсутні тлумачно-лексикографічні дані, як-от у випадку середньоверхньонімецького концепту «страждання» [17].

Аналіз образної складової емоційного концепту може, на нашу думку, здійснюватися на матеріалах етимологічних даних, з яких можна вивести первинну когнітивну метафору, що закладена у внутрішній формі слова, а також знову ж таки на даних лексичної сполучуваності цього слова, що зафіксована у лексикографічних джерелах. Окрім того, щедрим джерелом метафор є тексти художньої літератури, які у нашому випадку для створення найбільш повної синхронічної картини відібрано з різних періодів від ХVIII до XX століття.

Ціннісна складова, на нашу думку, найкраще розкривається за допомогою аналізу паремій, дані яких, власне, цілком доцільно підключати й до встановлення перших двох компонентів. Паремії, і, зокрема, прислів'я, являють собою оціночні судження, що належать до жанру «мораліте» [26], що і дозволяє з особливою легкістю вивести з них оціночний компонент концепту. Крім того, у цьому дослідженні він буде також встановлюватися на основі даних оціночного психолінгвістичного експерименту, у якому групі носіїв німецької мови пропонувалося оцінити групу лексем, що позначають емоції, за шкалою від -5 до +5.

Окрім вищезазначених методик, для як найповнішного розкриття усіх трьох компонентів емоційного концепту, на нашу думку, слід залучати дані психології та культурології, які дозволять перевірити і доповнити отримані чисто лінгвістичними методами дані та створять цілісне уявлення про концепт. Зокрема, застосування здобутків психології дасть змогу пояснити певні особливості концепту, спричинені людською природою, і краще висвітлити універсальне-людське у цьому концепті, в той час як історико-культурологічні відомості проллють світло на походження його національно-специфічних рис.

2.3 Етнокультурні особливості концепту «гнів»

Ніяке переконання не є настільки сталим у дослідженні людських емоцій, як віра в те, що їх можна звести до невеликого числа універсальних і вроджених емоцій, властивих усім («нормальним») людям. Процитуємо твердження, зроблене одним з поборників цієї ідеї, Робертом Плутчиком (Plutchik 1994: 54):

Основне допущення цього підходу полягає в тому, що невелике число емоцій розглядається як первинні, або основні, або базові, а всі інші емоції - як вторинні, похідні, які виникають в результаті змішання первинних емоцій. Із цього погляду, необхідно виявити базові емоції й потім пояснити, які змішані емоції є похідними від них. Протягом століть багато філософів і психологи пропонували свій список базових емоцій.

Плутчик вказує, що останнім часом стара теорія «базових емоцій» стала тільки більше популярною і що, хоча пропонувалося багато різних списків «базових емоцій», проте є певна згода відносно принаймні деяких емоцій:

Протягом останніх трьох десятиліть численні дослідники прийняли концепцію базових емоцій. Всі зазначені теоретики згодні в тому, що тільки невелике число емоцій годиться на роль первинних емоцій. Найменший список складається із трьох емоцій, а найбільший — з одинадцяти, але більшість запропонованих списків нараховують від п’яти до дев’яти емоцій. Становить інтерес також той факт, що деякі емоції, такі як страх і гнів, з’являються у всіх списках. Смуток (або її синоніми сум, горе або самітність) з’являється у всіх списках, за винятком двох (с. 57).

В обґрунтування твердження, що така емоція, як гнів, є вродженою і універсальною, багато вчених апелюють до того (передбачуваного) факту, що дана емоція нібито «виявляється у всіх культурах». Як повідомляє Плутчик: Кемпер думає, що є щонайменше чотири первинних емоції, які засновані на фізіології: страх, гнів, смуток і задоволення. Він доводить, що підставою для того, щоб вважати їх первинними, є те, що їх можна спостерігати (або виводити з наявних спостережень) у багатьох тварин, що їх можна виявити в усіх без винятку культурах, що вони з’являються на ранній стадії розвитку особистості, що вони виникають у результаті взаємодії можливостей і становища людини і що з кожною з них пов’язана особлива самостійна схема фізіологічних змін. Зазначені моменти важливі в тому відношенні, що вони явно дають обґрунтування тому, щоб розглядати певні емоції в якості первинних.

Подібним образом Ортоні та Тернер відзначають, що теоретики зазвичай вказують такі підстави для того, щоб припустити існування первинних емоцій: (1) деякі емоції, очевидно, існують у всіх культурах; (2) деякі емоції можуть бути виявлені у вищих тварин; (3) для деяких емоцій характерним є певний вираз обличчя; і (4) деякі емоції, очевидно, збільшують шанси вижити.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой