Принципи презумпції невинуватості

Тип работы:
Лекция
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План лекції

Вступ

1. Поняття принципу презумпції невинуватості

2. Права людини на свободу та особисту недоторканість

3. Недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом

4. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах одержаних незаконним шляхом або на припущеннях

5. Дотримання вимог Конституції України, Кримінального Кодексу України щодо затримання особи та притягнення її в якості обвинуваченого

Висновки

Використана література:

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 в //Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. -- К., 2010

3. Кримінальний кодекс України. -- К.: Юрінком Інтер, 2010.

4. Закон України «Про прокуратуру"//Відомості Верховної Ради України -- 1991. -- № 53.

5. Міжнародний пакт про права людини, 1966.

6. Декларація прав людини -1948.

7. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., допов. і переробл. — К.: Видавництво А.С.К., 2009

8. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. -- Харків: Арсіс, 2009

ВСТУП

Шановні колеги! Пропоную до вашої уваги цікаву та актуальну тему — принципи презумпції невинуватості. Побудова правової держави в Україні висуває на перший план завдання щодо забезпечення прав і законних інтересів громадян, верховенство закону у всіх сферах державного та громадського життя. В усіх галузях чинного законодавства повинні одержати нормативне закріплення принципи, за допомогою яких забезпечуються права людини.

Безумовно, що існуючі у нашому праві фундаментальні джерела — недоторканність прав і свобод громадян, взаємна відповідальність держави й особистості, підпорядкування закону діяльності усіх державних органів і посадових осіб, презумпція невинуватості - набувають особливого значення в кримінальному судочинстві.

Важливою гарантією правосуддя, захисту прав і свобод обвинувачуваного та інших учасників судочинства виступає принцип презумпції невинуватості, який, образно кажучи, є генетичною основою процесуального права. Зараз ми з Вами вивчимо поняття принципу презумпції невинуватості, права людини на свободу та особисту недоторканість, недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом та дотримання вимог Конституції України, Кримінального Кодексу України щодо затримання особи та притягнення її в якості обвинуваченого.

1. Поняття принципу презумпції невинуватості

Презумпція невинуватості (від лат. praesumptio -- припущення), в праві положення, згідно з яким обвинувачений не вважається винним, поки його провина не буде доведена у встановленому законом порядку.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним із найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом». Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст. 11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. , проголошується: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту». У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно законом». Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють правило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України). У Конституції України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Зміст цього принципу полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли щодо неї висунене обвинувачення, а лише, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з презумпцією невинуватості закон, суспільство, держава вважається обвинуваченого (підсудного) невинним, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) — це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести в суді. І лише звинувачувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає позитивне вирішення питання про винність, тобто визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язок доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає права обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним у свій захист, повинні бути ретельно дослідженні слідчими органами, прокурором і судом.

Ще раз згадаємо, принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Юридичний зміст цього принципу складають такі правила:

1) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину або меншу винність, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи;

2) обов’язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення -- на потерпілого або його представника;

3) заборонено перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого, домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів;

4) обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;

5) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою закриття кримінальної справи на попередньому слідстві і постановлення виправдувального вироку --в стадії судового розгляду;

7) факт притягнення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання винного;

8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

З позиції вимоги презумпції невинуватості звинувачувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченого права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від висунутого обвинувачення, органи ж держави — слідчий, прокурор, суд — зобов’язуваний забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

2. Права людини на свободу та особисту недоторканість

Принцип права на свободу та особисту недоторканність означає, що ніхто не може бути засуджений до позбавлення волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі, примусовому приводу інакше, як на підставі і в порядку, передбачених законом. Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком. Конституція України передбачає, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

3. Недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом

В КПК України, в статті 5 йдеться про недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом. Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.

Ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення.

Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист передбачений в кількох статтях Конституції України. В ній говориться, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства. Суть цього принципу полягає в тому, що закон:

а) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом);

б) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов’язковим призначення захисника за рахунок держави (це можна назвати професійним захистом). Конституція України передбачає, що кожен має право на правову допомогу у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав;

в) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов’язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз’яснити їм право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. (Це можна назвати посадовим, або офіційним, захистом.)

Так, слідчі посилаються на чинні статті глави 12 КПК, а саме 131, 132 — 133, 140 — 146. У ст. 131 КПК, зокрема, зазначено, що коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого.

Далі, у ч. 2 ст. 140 КПК вказано: слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого і роз’ясняє суть пред’явленого обвинувачення. А згідно з ч. 1 ст. 143 КПК слідчий зобов’язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу останнього і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому обвинувачення.

У ч. 6 ст. 143 КПК вказано, що на початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. І в цьому запитанні спостерігається, на перший погляд, невідповідність норми ч. 2 ст. 15 КПК іншим нормам статей КПК, що регулюють пред’явлення особі обвинувачення.

Проте, таке твердження є помилковим. Дійсно, слідчий повинен запитати у обвинуваченого, чи визнає він себе винним, тобто про суб'єктивне розуміння особою, яка обвинувачується у вчиненні злочину, своєї ролі в ньому.

Отже, слідчий не визнає винною особу у вчиненні злочину, а тільки запитує її думку про причетність до злочину, в якому ту обвинувачують, з точки зору саме цієї особи.

Крім того, у ст. 131 КПК вказано: слідчий тільки тоді виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Проте, притягнення особи як обвинуваченої не можна ототожнювати з визнанням її винною.

право свобода презумпція доказ

4. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах одержаних незаконним шляхом або на припущеннях

Обов’язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання. Вони зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи (ч.1 ст. 22 КПК), тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов’язок доказування на обвинуваченого (ч.2 ст. 22 КПК). Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на захисника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу мають право, але не зобов’язані брати участь у доказуванні, тобто збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.

Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст. 65). Кримінально-процесуальні (судові) докази — фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Передбачені ч.2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч.1 ст. 65, називають джерелами доказів. У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази. Неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Доки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку експерта, в документі, доказів не має, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у справі. Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації. Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також обставин, що мають допоміжний характер. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання. Належність — придатність для встановлення обставин, допустимість — додержання процесуальної форми їх залучення і використання. КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.3 ст. 22), не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме (ч.3 ст. 68, ч.2 ст. 72); забороняється допитувати як свідків захисників і деяких інших осіб (ч.1 ст. 69); учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд — у вироку мають право посилатися тільки на докази, дослідженні в судовому засіданні (ч.3 ст. 318, ч.2 ст. 323).

5. Дотримання вимог Конституції України, Кримінального Кодексу України щодо затримання особи та притягнення її в якості обвинуваченого

У Конституції Україні підкреслюється непорушність прав особи та громадянина, регламентуються умови забезпечення правової допомоги громадянам.

Завдання захисту полягає в тому, щоб охороняти права учасників процесу і запобігати їх порушенням. Захисту потребують і підозрюваний, і обвинувачений, яким для цього надано великий арсенал процесуальних засобів.

Підозрюваним (ст. 431 КПК України)визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав -- на забезпечення безпеки.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності. Про роз’яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або постановою про застосування запобіжного заходу.

Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту. Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов’язок. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань. Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов’язані з його затриманням, проводиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України). Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити його права.

Обвинувачений -- це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України). Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили.

Пред’явлення обвинувачення та допит обвинуваченого регламентуються главою 12 КПК (ст. ст. 131−147 КПК).

Так, правами підозрюваного та обвинуваченого є:

1) знати, у вчиненні якого злочину його обвинувачують (підозрюють);

2) давати показання, відмовитись від дачі показань;

3) мати захисника, чи захищати себе особисто;

4) вимагати перевірки судом обґрунтованості затримання;

5) надавати докази;

6) заявляти клопотання і відводи;

7) користуватися рідною мовою, користуватися послугами перекладача;

8) брати участь у проведенні слідчих дій;

9) ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання, обвинувачення, а після закінчення розслідування — з матеріалами справи, робити з них виписки і копії та подавати на них зауваження;

10) подавати скарги на рішення, дії особи, яка веде розслідування;

11) у певних випадках одержувати копії процесуальних документів;

12) на забезпечення безпеки;

13) брати участь у судових засіданнях, ставити питання іншим особам, брати участь в дослідженні інших доказів.

Підозрюваний та обвинувачений зобов’язані:

1) з’являтися за викликом особи, яка здійснює розслідування;

2) повідомити про неможливості з’явитися;

3) не ухилятись від участі у розслідуванні та судовому розгляді справи;

4) не перешкоджати встановленню обставин у справі;

5) виконувати обов’язки, покладені на нього запобіжним заходом;

6) дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні справи;

7) виконувати винесені відносно нього рішення.

Про роз’яснення обвинуваченому його прав слідчий зазначає в постанові про пред’явлення обвинувачення, що стверджує своїм підписом обвинувачений.

Захисту у кримінальному судочинстві потребують і підозрюваний, і обвинувачений, яким для цього надано великий арсенал процесуальних засобів, а саме:

1. Забезпечення особистого захисту, тобто надання законом підозрюваному та обвинуваченому такого обсягу процесуальних прав, реалізуючи які вони можуть особисто захищати свої законні інтереси.

2. Забезпечення допоміжного захисту, тобто надання права скористатися допомогою захисника, представника чи законного представника.

3. Забезпечення посадового захисту, тобто покладення законом на державні органи та осіб, які ведуть процес, обов’язку роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість їх здійснення.

У процесуальне становище підозрюваного та обвинуваченого особа може бути поставлена за наявності достатніх доказів для її звинувачення у скоєнні злочину. Визнання ж підсудного засудженим потребує безспірної доведеності його вини у вчиненні злочину.

Обвинувачений мас право на захист, яке складає нею сукупність прав, що надаються обвинуваченому, а також його захиснику, законному представнику.

Право підозрюваного та обвинуваченого на захист має бути забезпечено (гарантовано). Це конституційна вимога, оскільки Конституція України визначає необхідність гарантії прав громадян (статті 3, 22, 55), не виключаючи й підозрюваного і обвинуваченого.

Законодавчо вимога щодо забезпечення права на захист підозрюваного і обвинуваченого закріплена у ст. 21 КПК України та покладено її виконання на державні органи, а саме: особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані надати підозрюваному і обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд, зобов’язані роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. 53 КПК).

Кримінально-процесуальними гарантіями права підозрюваного та обвинуваченого на захист є передусім система принципів кримінального процесу (презумпція невинуватості, змагальність та рівноправність сторін тощо), а також, як уже зазначалося, відповідність правом обвинуваченого обов’язків суду, прокурора, слідчого, особи, що провадить дізнання, та передбачені КПК порядок і підстави виконання таких обов’язків. Обвинувачений і підозрюваний мають право мати захисника. Відповідно до цього на слідчого, суд покладено обов’язок призначити, підозрюваному, обвинуваченому захисника, якщо вони про це заявлять.

Важливою гарантією права підозрюваного та обвинуваченого на захист є обов’язок наведених вище суб'єктів кримінального процесу роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому кожне з наданих йому прав (ст. 53 Конституції).

Важливою гарантією дотримання прав людини в стадії досудового розслідування є правильний вибір моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого та пред’явлення обвинувачення, допит обвинуваченого, крім виняткових випадків, повинен проводитися удень.

Затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, має право орган дізнання і слідчий (ст. ст. 106, 115 КПК).

Законодавство надає цим органам право затримувати підозрюваного лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі і потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона скоїла злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання чи слідчий зобов’язані скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу відповідно до вимог ст. 21 КПК.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин. Важливою гарантією прав підозрюваного є обов’язок органу дізнання чи слідчого повідомити його сім'ю про затримання (ст. 106 КПК).

Висновок

Як ми з Вами переконались, презумпція невинуватості - один з базових принципів демократичного кримінального процесу, що має самостійне значення і виконує особливу роль у сучасних умовах побудови правової держави, гарантує захист прав і свобод особи. У процесі розслідування та судового розгляду кримінальних справ є необхідність більш повного впровадження дії принципу з відповідним більш чітким його закріпленням у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві. Ця вимога має за мету охорону законних інтересів обвинуваченого і служить гарантією встановлення істини у справі.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой