Принципи судової влади в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Принципи судової влади в Україні»

з дисципліни «Судова влада України»

Харків 2011

Зміст

Вступ

1. Система принципів судової влади

2. Інституціональні принципи судової влади

2. 1 Принцип паритетності судової влади

2. 2 Принцип справедливості судової влади

2.3 Принцип законності судової влади

2.4 Принцип здійснення судової влади тільки судом

2.5 Принцип доступності судової влади

2.6 Принцип незалежності судової влади

2.7 Принцип безсторонності судової влади

2.8 Принцип процедурності судової влади

3. Організаційні (судоустрійні) принципи судової влади

3. 1 Єдність судової системи і статусу суддів

3.2 Територіальність

3.3 Спеціалізація судової системи

4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади

4. 1 Принцип державної мови судочинства

4. 2 Принцип гласності судочинства

4. 3 Принцип колегіального й одноособового розгляду судових справ

4. 4 Принцип участі народу при здійсненні судової влади

4. 5 Принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін

4.6 Принцип змагальності в судочинстві

4. 7 Принцип презумпції невинуватості

4. 8 Принцип забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист

4. 9 Принцип права на оскарження судового рішення

4. 10 Принцип обов’язковості судового рішення

Висновки

Список літератури

Вступ

Усі сторони організації й діяльності суду регулюються нормами права. Серед них слід вирізнити норми, що визначають не окремі деталі устрою суду та його діяльності, а найбільш загальні і найбільш важливі їх сторони, які в силу цього набувають значення принципів судової влади.

Принципами судової влади є норми найбільш загального, керівного характеру, що визначають місце судової влади в системі єдиної державної влади, побудову її основних інститутів та спрямовані на реалізацію завдань, що стоять перед судовою владою. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов'язаної і взаємозалежної системи, тому порушення одного з них тягне за собою порушення й інших.

Будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три підсистеми: інституціональну (загальні принципи судової влади), функціональну (принципи відправлення судочинства) й організаційну (принципи організації системи судових органів, або судоустрійні принципи).

1. Система принципів судової влади

Усі вони хоча й пов’язані між собою, але утворюють самостійні галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і призначенням.

Інституціональні принципи фіксують загальні відносини, що виникають при запровадженні інституту судової влади в суспільстві, окреслють її місце в системі поділу влади й загальних засад взаємовідносин з іншими державними та приватними інститутами.

Функціональні принципи судової влади стосуються відносин, що виникають при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та інших справ. Але на відміну від таких специфічних принципів, на яких будується окремий процес судочинства, функціональні принципи розкривають загальні засади здійснення й реалізації повноважень судової влади, характерні для будьякого процесу розгляду судової справи і для всіх видів судочинства.

Організаційні (судоустрійні) принципи звернені до відносин, що виникають не з приводу розгляду й вирішення конкретного виду судової справи, а з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу суддів, тобто у зв’язку з організаційними відносинами. У курсі «Організація судових та правоохоронних органів» вивчаються переважно принципи інституціональні й організаційні, а функціональні докладно вивчаються на навчальних курсах з кримінального, адміністративного, цивільного й господарського процесів.

Чітке дотримання всієї системи принципів забезпечує повний, всебічний та об'єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та інших справ і тим самим виконання завдань судової влади.

Система принципів судової влади не залишається незмінною. Підкоряючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі з них набувають нового змісту, з’являються й нові принципи.

Судово­правова реформа, що провадиться в Україні, прийняття нових матеріальних і процесуальних законів суттєво впливають на вдосконалення системи принципів судової влади, надаючи деяким нового змісту.

2. Інституціональні принципи судової влади

До інституціональних принципів судової влади належать: паритетність, справедливість, законність, здійснення судової влади тільки судом, доступність, незалежність і самостійність, безсторонність, процедурність. Усі вони взаємопов'язані і взаємозалежні, нормативно закріплені на конституційному й законодавчому рівнях.

2.1 Принцип паритетності судової влади

Стаття 6 Конституції України закріпила, що державна влада поділяється на три гілки -- законодавчу, виконавчу та судову. Жодного пріоритету одній владі стосовно інших не передбачено. Кожна гілка влади має відповідну компетенцію у сфері суспільних відносин, самостійно виконує властиві лише їй функції. Судова влада покликана розглядати й вирішувати на підставі закону всі правові спори, що виникають у державі, незалежно від кола суб'єктів, які сперечаються. Рішення, що виносяться органами судової влади, в силу принципу паритетності не потребують будьякого затвердження іншими гілками влади.

Цей принцип передбачає виключну компетенцію судової влади: це насамперед межі поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються судовою владою, їх обов’язковість.

У межах, визначених Конституцією, чинними законами України щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, усіх конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві, роль арбітра належить без всякого винятку судовій владі. У цьому сенсі вона поширюється на всі відносини, що виникають між різними суб'єктами (як між громадянами, так і між громадянами і державою). По всіх цих спорах судові органи приймають рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що набули чинності, обов’язкові для всіх без винятку органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному виконанню на всій території України. Невиконання вимог суддів, постановлених органами судової влади актів, що набрали чинності, призводить до встановленої законом відповідальності.

Принцип паритетності судової влади також передбачає певні гарантії дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну оплату праці суддів і фінансування на утримання судових установ.

2.2 Принцип справедливості судової влади

Право на справедливий суд закріплено у ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Сприйняття цього принципу судової влади вимагає від держави дотримання наступних умов: гарантії доступу до суду, матеріальних гарантій, тобто забезпечення певних вимог стосовно організації судів та кількісного складу корпусу суддів, процесуальних гарантій щодо здійснення судового розгляду.

У контексті наведених міжнародних документів, а також практики Європейського суду з прав людини право на справедливий (належний) суд означає встановлення певних вимог до організації суду: його створення на підставі закону; самостійність, безсторонність; доступність; додержання процедури розгляду справи; гласність; забезпечення реалізації наданих процесуальним законом прав учасників судового розгляду; змагальність; розумний строк розгляду справи; виконання остаточного судового рішення тощо.

Відповідно до природноправового підходу до праворозуміння право і справедливість є однопорядковими категоріями: право дорівнює справедливості. Зважаючи на етимологічну близькість понять «право» і «правосуддя», у процесі розгляду судової справи мають місце пошуки права, а результат цього процесу втілюється в конкретному рішенні суду. При цьому згідно з чинним законодавством суду надані всі необхідні повноваження приймати рішення на підставі принципу верховенства права. Це можливості використання аналогії права і закону, прямого застосування належним чином ратифікованих міжнародних договорів, у тому числі рішень Європейського суду з прав людини, визнання пріоритетності прав і свобод особи, повноваження по скасуванню неправових актів органів законодавчої й виконавчої гілок влади, надані Конституційному Суду України й адміністративним судам.

2.3 Принцип законності судової влади

Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ і судових процедур. Судові органи й судді діють на підставі закону, підкорюються лише Конституції та законам України. Носії судової влади (судді) не вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.

Нормативною підставою функціонування судової влади є Конституція України, Закони України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», процесуальні кодекси та ін. У цих нормативних актах установлюються компетенція, порядок створення, структура й основні функції, а також матеріально­технічне й організаційне забезпечення судів. Деякі з них (наприклад, Закон України «Про статус суддів») детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що ставляться до них, містять гарантії їх незалежності. Інші -- кримінально, цивільно, господарсько, адміністративно­процесуальні кодекси -- регулюють процедурні аспекти реалізації судової влади.

судова влада принцип суддя

2.4 Принцип здійснення судової влади тільки судом

Цей принцип передбачає засади, що вказують на виключне місце суду, особливість виконуваної функції. Положення, закріплене в ч. 1 ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про судоустрій», означає, що ніякий інший орган, крім суду, не вправі здійснювати судову владу. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовнішньому прояві імітуватиме процедуру провадження правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її не виконав суд. Основний Закон України, гарантуючи справляння правосуддя лише судом, указує, що судочинство покладено на Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Створення особливих чи надзвичайних судів не допускається.

Вимога, щоб судова влада здійснювалася лише судом, має важливе значення. Акти судової влади, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови не можуть бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом за наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Назвемо складові елементи цього принципу судової влади.

По­перше, жоден інший орган державної влади й управління не має права приймати на себе компетенцію судової влади. Цей принцип обумовлює виключну підсудність справ щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, суду й суддям (а у випадках, визначених законом, і представникам народу).

По­друге, постановлення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, що підкреслює виключність судових рішень. Держава довіряє лише суду право вирішення питань законності й доцільності використання примусових повноважень держави, зокрема: (а) в установленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції з цивільної справи; (б) визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначити кримінальне покарання з кримінальної справи. Лише суд вправі прийняти рішення щодо застосування заходів, що обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина, або заходів медичного характеру тощо. Рішення суду з конкретної справи обов’язкові для виконання всіма державними й посадовими особами.

Принцип здійснення судової влади тільки судом передбачає такий правовий режим, за яким скасування або зміна судових рішень можлива лише вищим судом відповідно до певної процедури. Жодне рішення не може бути скасовано або змінено іншим органом державної влади.

По­третє, особливе правове положення суду в системі дер­жавних органів закріплено Конституцією України та іншими нормативними актами. Формування системи органів судової влади, порядок їх організації й діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість створення надзвичайних судів, законодавство про судоустрій припускає певну спеціалізацію судових органів у вирішенні різних категорій справ. Суди відрізняються предметною підсудністю і процесуальною формою реалізації судової влади.

По­четверте, судова влада характеризується особливим порядком формування суддівського корпусу, притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні функцій судової влади й поза судовою діяльністю доволі специфічні й чітко відображені в чинному законодавстві.

По­п'яте, судова влада функціонує в режимі дотримання процесуальних гарантій статусу учасників судового процесу. Саме в стадії судового розгляду права й обов’язки учасників процесу детально регламентовані й забезпечені відповідними процесуальними гарантіями. З огляду на положення Конституції України визнати особу винною і застосувати до неї заходи кримінального покарання може лише суд. Цьому передує ретельне дослідження ним обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, чим підкреслюється виключність правового становища особи підсудного.

Виключне право суду здійснювати судову владу зумовлено тим, що діяльність останнього проходить в особливому правовому порядку, при якому існують такі переваги при розгляді й вирішенні судових справ, які не передбачено для жодної державної діяльності. Зміст зазначеного порядку складають необхідні гарантії для винесення по справі законного і справедливого рішення.

Принцип здійснення судової влади тільки судом не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії. У кожній з них розгляд справи проходить у тих формах, що відповідають характеру й завданням, що вирішуються в даній стадії.

2.5 Принцип доступності судової влади

Цей принцип передбачає нормативне закріплення й реальне забезпечення можливості безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав, відсутність при цьому невиправданих правових і фактичних ускладнень. Принцип доступності випливає з п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, хоча текстуально він там не закріплений, але розтлумачений практикою Європейського суду з прав людини.

Однією з правових передумов забезпечення доступу до суду є наявність суб'єктивного права особи на судовий захист, яке прямо випливає з конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України). Крім того, право на судовий захист набуває подальшої деталізації у процесуальних кодексах (ст. ст. 3, 4 Цивільного процесуального кодексу, ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства). Це право є універсальним юридичним засобом відстоювання людиною своїх прав у будь-якій життєвій ситуації, зокрема, пов’язаній з незаконними діями (бездіяльністю) органів державної влади, у тому числі адміністрації державних підприємств, установ, органів місцевого самоврядування, посадових осіб і службовців названих структур. Воно виконує роль загальної юридичної гарантії прав і свобод людини й одночасно потребує створення владних механізмів забезпечення.

Другою правовою передумовою реальної доступності суду є нормативне закріплення й реальне утвердження рівності громадян перед законом і судом. Це означає, по-перше, що не встановлюється жодних обмежень для осіб за будь-якими ознаками (майновий ценз, освіта, мова, належність до певної соціальної групи) у разі звернення до суду. Можливість такого особистого звернення залежить від наявності в особи, що звертається, процесуальної правоздатності й дієздатності. При цьому відмова від права або скасування права на звернення до суду за законом є недійсними.

По­друге, в Україні немає судів, які формувалися б за будь-якими наведеними специфічними ознаками (стать, національність, професія, соціальний статус тощо). Усі судові справи (за деякими винятками) розглядаються місцевими судами. Підсудність справ вищим судам, як правило, предметна, а не персональна, визначається тяжкістю злочинів або виключною важливістю справи. Наявність системи військових судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони застосовують ті ж матеріальні і процесуальні закони, що й загальні суди, тільки стосовно військовослужбовців. Дислокація військових формувань, яка визначає систему військових судів, не збігається з адміністративно­територіальним поділом України, що й обумовлює необхідність їх існування.

Рівний доступ до суду також означає, що громадяни в суді користуються однаковими процесуальними правами і до них застосовуються існуючі норми матеріального права й однакові правила судочинства. Користуються принципом рівного доступу до суду як громадяни України, так і іноземці й особи без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

До гарантій реалізації принципу доступності судової влади слід віднести:

-- організаційно­правові: а) судоустрійні -- територіальну наближеність судів до населення; добір висококваліфікованих фахівців для виконання судової діяльності; належне забезпечення судів матеріально­технічною базою; раціональну організацію роботи апарату суду тощо; б) судочинні -- порядок порушення судового провадження; процедуру судового розгляду справи, що передбачає зменшення бюрократизму; спрощення процедури по нескладних справах; безперешкодну можливість реалізації процесуальних прав сторонами; розумні строки судового розгляду; можливість оскарження рішень суду; їх реальне виконання тощо;

-- матеріальні (економічні): а) розумність судових витрат і створення процесуального механізму відстрочення або часткового чи повного звільнення від оплати судових витрат на користь держави; б) фінансування судової діяльності, що забезпечує її незалежність; в) надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах вразливим верствам населення.

2.6 Принцип незалежності судової влади

Структура незалежності судової влади може бути представлена двома рівнями -- зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішній рівень незалежності містить політичну й соціально­економічну незалежність. Рівень політичної незалежності зумовлено суспільно-політичним становищем, в якому реалізується судова діяльність. Реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів чи їх лідерів на судову владу. Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності й політичного плюралізму. Указаний рівень незалежності знаходить своє відбиття у ст. 11 Закону України «Про статус суддів», яка закріплює, що всі державні органи, установи, організації, органи місцевого й регіонального самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов’язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Забезпечення прогресивних перетворень у напрямку побудови правової держави потребує й соціально­економічної незалежності судової влади. Цей рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування судів, матеріальним і побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом.

Згідно зі ст. 44 та ст. 45 Закону України «Про статус суд­дів» суддям гарантується заробітна плата, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та ін. Їм надається щорічна відпустка. Не пізніше ніж через шість місяців після обрання суддя, який потребує покращання житлових умов, забезпечується упорядкованим житлом -- окремою квартирою або будинком. У разі незабезпечення судді житлом у вказані строки суд за рахунок Державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами й передати судді в користування.

Суддя та члени його сім'ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я.

Життя і здоров’я судді підлягає обов’язковому державному страхуванню за рахунок державного бюджету на суму десятирічного утримання за останньою посадою.

Внутрішній рівень незалежності судової влади містить три складники: по-перше, це процедура здійснення судової влади; по-друге, статусні гарантії суддів; по-третє, побудова судової системи. Характеризуючи цей рівень, відзначимо, що процедура здійснення судової влади має бути захищеною від будь-якого втручання, повинна мати необхідні умови для справді незалежного розгляду справ по суті.

Правовими гарантіями режиму незалежного здійснення судової влади є передусім Закон України «Про статус суддів», чинне цивільно, кримінально, господарсько, адміністративно­процесуальне та інше законодавство. Вони передбачають відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю нарадчої кімнати суддів і заборону вимагати її розголошення. Судді не зобов’язані давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також давати їх для ознайомлення інакше як у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом.

Норми цивільно, кримінально, господарсько, адміністративно­процесуального законодавства, що належать до загальних положень, а також регулюють провадження в судових стадіях процесу, закріплюють в тій чи в іншій мірі гарантії незалежності суддів. Усі вони забезпечують рух справи в раніше визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, встановлюють процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, що дозволяють суддям розглядати й вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази, незалежно від будь-яких впливів.

Статусні гарантії суддів передбачають: (а) особливий порядок зайняття посади, переводу на іншу, звільнення з посади й вичерпний перелік підстав звільнення суддів; (б) особливий порядок їх притягнення до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності; (в) гарантії стосовно матеріального, побутового, житлового забезпечення суддів; (г) пільги щодо соціального й пенсійного їх забезпечення; (д) статусні гарантії суддів у відставці та ін.

Судоустрійні складники незалежності судової влади визначають принципи побудови судової системи, порядок і строки обрання та призначення суддів. Існуючий порядок формування суддівського корпусу є оптимальним. Він забезпечує незалежність носіїв судової влади й дозволяє виключити вплив на суддів з боку місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування. Принцип незалежності судових органів вимагає від них забезпечення справедливого провадження судового розгляду й дотримання прав сторін.

2.7 Принцип безсторонності судової влади

Судовий розгляд справи повинен здійснювати суддя, який не має особистої заінтересованості у справі і спроможний виконати роль безстороннього арбітра, який вирішує юридичну справу незалежно, підкоряючись лише закону. Функції суду і сторін організаційно й функціонально розмежовані. Суд не повинен ставати на сторону учасника процесу, а має захищати закон і сприяти припиненню його порушення. Якщо суддя якось заінтересований у предметі судового розгляду, або знаходиться у будьяких стосунках з однією зі сторін, або існують інші підстави поставити під сумнів об'єктивність судді при розгляді судової справи, він особисто зобов’язаний заявити про свій відвід, і справа передається іншому судді. Право заявити відвід судді є в кожної сторони по справі. Судова справа повинна бути розглянута об'єктивно, на підставі закону, щоб жодні уподобання чи особисті погляди судді не змогли стати на заваді винесенню справедливого рішення.

2.8 Принцип процедурності судової влади

Судова влада функціонує в межах певної процедури, реалізується лише в спеціальній процесуальній формі. Судові рішення, прийнятті всупереч або з порушенням визначеної процедури, визнаються незаконними й повинні бути скасовані, а умисні дії судді з цього приводу мають стати підставою для притягнення його до відповідальності. Процедура здійснення судової влади передбачена цивільно, кримінально, господарсько, адміністративно­процесуальним законодавством і включає не лише права й обов’язки суду та суддів при провадженні судочинства, а й гарантії організації судового процесу (відкритість судового розгляду, участь представників народу в розгляді й вирішенні судової справи по суті тощо), процесуального статусу його учасників (рівність сторін перед законом і судом, рівність прав щодо надання доказів, заявлення клопотань, оскарження рішень суду, змагальність процесу тощо).

Додержання процедури судового розгляду здійснюється судом, вищестоящим судом у порядку апеляційного або касаційного перегляду справи, учасниками процесу шляхом заявлення клопотань, заперечень, оскарження дій та рішень суду.

3. Організаційні (судоустрійні) принципи судової влади

До організаційних (судоустрійних) принципів судової влади належать основні засади побудови судової системи та статусу суддів -- носіїв судової влади, а саме:

(а) єдність судової системи і статусу суддів;

(б) територіальність, спе­ціалізація та інстанційність у побудові судової системи;

(в) незалежність, недоторканність, незмінюваність і професіона­лізм суддів.

3.1 Єдність судової системи і статусу суддів

Система судових установ є єдиною для органів, що здійснюють функції судової влади. І хоча в ній діють дві підсистеми -- система судів загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, ці органи виконують єдине завдання -- розглядають і вирішують по суті юридично значущі справи. Прин­ципи побудови та функціонування, засади судового розгляду справ, механізм прийняття рішень та їх юридична сила, статус суддів -- єдині.

До основних складників, що характеризують принцип єдності судової системи і статусу суддів, слід віднести:

1) єдині засади організації й діяльності судів (вони становлять єдину систему, реалізуються всіма судами незалежно від їх спеціалізації або територіального розташування, а також від того, до якого рівня судової системи ці суди належать і яку судову інстанцію представляють);

2) єдиний статус суддів (єдині в цілому вимоги до кандидатів на посади суддів; порядок наділення їх повноваженнями; сукупність прав та обов’язків суддів; незалежність, самостійність і недопущення втручання в їх діяльність; незмінюваність суддів та їх недоторканність; єдині засоби матеріального забезпечення, соціального і правового захисту та ін.);

3) обов’язковість дотримання процедури здійснення судочинства (вона обов’язково провадиться відповідно до норм, передбачених процесуальними кодексами. Недодержання процедури призводить до скасування судового рішення);

4) єдність судової практики (здійснюється Верховним Судом України через роз’яснення питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики. Формалізуються ці роз’яснення в постановах Пленуму Верховного Суду України. Конституційний Суд України упорядковує правозастосовну діяльність шляхом офіційного тлумачення Конституції і законів України);

5) обов’язковість судових рішень (рішення по справі, яке набрало чинності, набуває сили закону в конкретній справі і є обов’язковим для виконання всіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами на території України);

6) єдиний порядок організаційного й матеріального забезпечення діяльності судів (цей порядок здійснюється єдиною системою органів Державної судової адміністрації на єдиних засадах з використанням єдиного механізму й засобів. Видатки на утримання судів визначені пропорційно в єдиному акті -- Державному бюджеті України);

7) єдність у вирішенні питань внутрішньої діяльності судів (вирішення зазначених питань здійснюється єдиною системою органів суддівського самоврядування, що функціонують на єдиних засадах і в єдиному правовому режимі).

3.2 Територіальність

Принцип територіальності (ч. 1 ст. 125 Конституції України) означає розбудову судової системи судів загальної юрисдикції відповідно до адміністративно­територіального устрою, закріпленого у ст. 133 Конституції України. Він обумовлений потребою здійснення судової влади на всій території України й доступності її для всього населення. Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно­територіальні одиниці України. Із цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні однаково співвідноситися з адміністративно­територіальними оди­ницями, на які поширюється їх юрисдикція. Цей принцип побудови судової системи забезпечує територіальне роз­межування юрисдикції однорідних судів, тобто визначає мережу судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі місцевих судів, тобто судів першої інстанції, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися до судової установи для вирішення своєї справи по суті.

Таким чином, принцип територіальності полягає:

а) у відсутності територій, на які не поширювалася б юрисдикція суду;

б) у територіально зручному розміщенні судів;

в) в існуванні достатньої чисельності судів і суддів на території держави.

3.3 Спеціалізація судової системи

Спеціалізація судової системи (ч. 1 ст. 125 Конституції України) як спеціальний прояв загальнотеоретичного принципу розподілу функціональних повноважень може мати зов­нішні і внутрішні прояви. Відповідно до зовнішньої спеціалізації створюється відокремлена підсистема судів, які мають чітко окреслену юрисдикцію і правила розгляду справ. В Україні за цим принципом зовнішньої спеціалізації створено мережу господарських та адміністративних судів, які мають чітко визначену юрисдикцію, діють за спеціальними процесуальними правилами (Господарський процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочинства). Законом передбачено можливість подальшого розвитку спеціалізованих судових підсистем у рамках судів загальної юрисдикції, що може бути зумовлено розвитком відповідних суспільних відносин. Зокрема, активно дискутуються можливості створення ювенальних судів (які будуть розглядати справи щодо неповнолітніх), земельних судів та ін.

Внутрішня спеціалізація судової діяльності реалізується у функціональному розподілі обов’язків між суддями одного суду, коли створюються спеціальні палати (окремі структурні одиниці) або виділяються окремі судді, які розглядають лише певні категорії справ, віднесених до юрисдикції даного суду. Найбільшого втілення внутрішня спеціалізація набуває в апеляційних і вищих судових інстанціях (вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України), де створюються окремі палати по розгляду певних категорій справ. Такий розподіл функціональних обов’язків у рамках одного суду спрямовано на підвищення компетентності судді при розгляді справ, що, у свою чергу, позитивно відбивається на скороченні строків і якості вирішення справ.

Інстанційність

Ця засада прямо не згадується ні в Конституції України, ні в жодному іншому акті законодавства. Однак вона безпосередньо зумовлена необхідністю забезпечити конституційне право на апеляційне й касаційне оскарження судових рішень, що передбачено Основним Законом (п. 8 ч. 3 ст. 129). Під інстанційністю розуміють організацію судів відповідно до необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня. Судовий порядок розв’язання спорів є найбільш складним і тривалим. Формалізованість судового процесу є виправданою, наскільки це потрібно для створення гарантій ухвалення правосудного судового рішення. В умовах ускладнення суспільних відносин, а отже, і їх правового регулювання навіть з досягненням реальної незалежності суду не можна говорити про непогрішність судових рішень. Інстанційна побудова судової системи дає можливість невдоволеній судовим рішенням стороні звернутися до вищої судової інстанції з вимогою про його перегляд.

Інстанційна система має особливе значення, оскільки вона є гарантією високої якості судочинства, що дозволяє суддям вищої інстанції з більшим досвідом, авторитетом і компетентністю виправляти можливі помилки суддів нижчої інстанції.

Моделі інстанційної побудови судової системи різняться відповідно до національних традицій певної країни. Однак міжнародні стандарти в цій сфері (п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.; ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод) наполягають на необхідності створення принаймні двох інстанцій: першої, яка розглядає справи по суті, і другої, яка переглядає рішення першої в іншому процесуальному режимі. Українське законодавство йде далі й передбачає дві інстанції з перегляду рішення суду першої інстанції -- апеляційну і касаційну. Апеляційна інстанція наділена повноваженнями перевіряти правильність застосування нижчим судом закону, а також повноту й об'єктивність установлення фактичних обставин справи. Касаційна інстанція обмежена лише переглядом питань права.

Принцип незалежності суддів

Суд як носій судової влади виконує свою діяльність незалежно від законодавчої чи виконавчої влади. Судді під час здійснення судочинства незалежні та підкорюються лише закону. Їх гарантії незалежності можна класифікувати на процесуальні, правові, організаційні й матеріальні.

Процесуальні гарантії:

1) передбачена законом процедура здійснення судочинства; 2) таємниця прийняття судового рішення й заборона її розголошення. Вони закріплені у процесуальному законодавстві.

Правові гарантії:

1) заборона під загрозою відповідальності за втручання у справляння судочинства;

2) відповідальність за неповагу до судді чи суду;

3) недоторканність суддів.

Організаційні гарантії:

1) установлений законом порядок формування суддівського корпусу, призначення і звільнення суддів з посади; 2) право судді на відставку; 3) суддівське самоврядування.

Матеріальні гарантії: 1) стабільна й висока матеріальна винагорода за роботу; 2) заборона зменшення рівня матеріальної винагороди суддям і вимога переглядати її рівень у зв’язку з рівнем соціально­економічного розвитку держави; 3) належне соціальне, медичне, побутове, житлове забезпечення суддів.

Принцип незалежності суддів передбачає незалежність: (а) від впливу й думки різних органів державної влади й управління, посадових осіб, громадських організацій, партій чи рухів, засобів масової інформації, окремих громадян; (б) від вищих судів; (в) від висновків слідчого, прокурора та інших осіб; (г) у самому суді, зокрема, незалежність народних засідателів і присяжних від суддів, а суддів -- від головуючого (тобто можливість кожного з суддів і народних засідателів вільно брати участь у дослідженні доказів, обговорен­ні і прийнятті рішень за своїм переконанням, їх непідзвітність будькому); (д) суддя не зобов’язаний давати будьякі пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться у його провадженні, а також давати їх будькому для ознайомлення не інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.

Принцип недоторканності суддів

Недоторканність суддів полягає в тому, що носій судової влади не може бути:

-- без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом;

-- притягнений до відповідальності й покараний за прийняття судового рішення або інші дії, пов’язані зі здійсненням своїх посадових функцій. Це може мати місце, лише коли встановлено його вину в зловживанні своєю владою або вчиненні іншого злочину у сфері службової діяльності;

-- затриманий за підозрою у вчиненні злочину, приведений чи примусово доставлений у будьякий державний орган у порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. У разі затримання судді за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається в судовому порядку, він має бути негайно звільнений після з’ясування його особи.

Гарантії недоторканності поширюються на житло, службове приміщення судді, його особистий і службовий транспорт, телефонні розмови, кореспонденцію, речі й документи. Проникнення в його житло чи службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування телефонних розмов, обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів безпеки.

Гарантії недоторканності поширюються не лише на суддів, а й на народних засідателів і присяжних на час їх залучення до виконання в суді обов’язків, пов’язаних з провадженням судочинства.

За суддею, який знаходиться у відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як і до виходу у відставку.

Принцип незмінюваності суддів

Судді, обрані Верховною Радою України (крім суддів Конституційного Суду України), перебувають на посаді до досягнення шістдесяти п’яти років, інші судді -- до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у випадках: (а) неможливості виконувати ним свої повноваження за станом здоров’я; (б) порушення суддею присяги або вимог щодо несумісництва; (в) набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно нього; (г) припинення громадянства судді; (д) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; (е) подання суддею заяви про відставку або звільнення за власним бажанням.

Принцип професіоналізму суддів

Право здійснювати функції судової влади надано лише професійним суддям, а у визначених законом випадках представникам народу -- присяжним і народним засідателям. Професійним суддею України може бути лише громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років, володіє державною мовою і склав кваліфікаційний іспит на посаду судді. Додаткові вимоги щодо професійного складу суддівського корпусу встановлені законами України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України». Лише особи, які володіють відповідними професійними та кваліфікаційними характеристиками, можуть зайняти посаду носіїв судової влади.

В Україні передбачено достатньо складну процедуру добору суддівських кадрів і механізм контролю за рівнем професійної придатності (зокрема, інститут дисциплінарної від­повідальності суддів, атестації суддів, призначення (обрання) на адміністративну посаду голови та заступників голови суду тощо).

Такий жорсткий кваліфікаційний добір кадрів і контроль за їх професійним рівнем притаманний саме судовій владі на відміну від виконавчої і законодавчої. Це пов’язано з особливою роллю судової влади в суспільстві, специфічністю сфери її застосування.

4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади

До функціональних принципів судової влади, які становлять основні засади провадження судової діяльності, належать: (а) державна мова судочинства; (б) гласність судочинства; (в) колегіальний та одноособовий розгляд судових справ; (г) участь народу в здійсненні судової влади; (д) справляння судочинства на засадах рівності сторін; (е) змагаль­ність; (є) презумпція невинуватості; (ж) забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист; (з) право на оскарження судового рішення; (і) обов’язковість судового рішення.

4.1 Принцип державної мови судочинства

Судочинство в Україні в більшості випадків здійснюється державною (українською) мовою. Це означає, що розгляд доказів, виступи сторін та інших учасників процесу, судові протоколи й рішення складаються українською мовою. У місцях компактного проживання громадян іншої національності судочинство може проходити також рідною мовою більшості населення даної місцевості, а у місцях компактного проживання декількох груп національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї місцевості, судочинство поряд з державною може здійснюватися мовою, прийнятною для населення даної місцевості (за винятком цивільного судочинства). Це, у свою чергу, вимагає від судді володіння державною мовою, а також мовою, якою здійснюється судочинство в тому суді, у який його призначено (обрано) на посаду.

Зазначений принцип передбачає також гарантії прав учасників судового процесу, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство. Зокрема, особам, які беруть участь у розгляді справи і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися рідною мовою -- робити заяви, давати пояснення і свідчення, заявляти клопотання та ін. До зазначених осіб належать: підсудний, потерпілий, їх законні представники, цивільні позивач і відповідач, їх представники -- у кримінальних справах; у господарських справах -- сторони, треті особи, заінтересовані особи та їх представники.

Не володіючою мовою провадження судочинства визна­ється особа, яка не розуміє або погано розуміє цю мову та не може вільно розмовляти нею.

Особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочин­ство, забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи й участь у судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді рідною мовою; 3) слідчі й судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому -- у будьякому випадку в письмовому перекладі його рідною або іншою мовою, якою він володіє; 4) залучення до участі в судовому процесі перекладача за рахунок держави (за винятком господарського судочин­ства, де витрати на це при задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові -- на позивача).

Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права користування рідною мовою не тільки в суді першої інстанції, а й у вищих судах.

4.2 Принцип гласності судочинства

Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній осо­бі, справа якої розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. А з набуттям чинності Законом України «Про доступ до судових рішень» зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб­порталі судової влади, може бути доступний кожному громадянину. Це сприятиме підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення.

Розгляд справ у всіх судах України є відкритим. Слухання справи в закритому судовому засіданні припускається лише у випадках, установлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства. Але навіть у цьому разі особі, стосовно якої розглядається справа в суді, гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення в її справі, а також отримання його копії.

Відкритий розгляд означає встановлений процесуальним законом порядок розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито з наданням реальної й рівної можливості громадянам, які цікавляться справою, бути присутніми в залі, стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, використовувати портативні аудіотехнічні пристрої (кіно, фото та відеозйомка із застосуванням стаціонарної апаратури провадяться тільки з дозволу суду й учасників процесу). Обмеження принципу відкритого розгляду судової справи можуть бути тільки легальні, тобто передбачені законом. Для кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень.

Але одна підстава є загальною для всіх видів: закрите судове засідання провадиться, коли це необхідно для забезпечення охорони державної або іншої захищеної законом таємниці. Закрите судове засідання припускається законом у таких випадках:

1) у конституційному судочинстві -- коли це суперечить інтересам держави;

2) у господарському судочинстві -- з метою охорони (а) державної таємниці, (б) комерційної таємниці, (в) за наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін;

3) у цивільному судочинстві -- з метою (а) охорони дер­жавної або іншої захищеної законом таємниці, (б) запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, (в) забезпечення таємниці усиновлення, (г) запобігання розголошення відомостей, що принижують честь і гідність людини;

4) у кримінальному судочинстві -- (а) з метою нерозголошення державної таємниці, (б) при розгляді справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, (в) у справах про статеві злочини, (г) з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; д) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, що беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.

Під державною таємницею розуміють вид таємної інформації, що містить відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця і підлягають охороні з боку держави.

Особи, молодші шістнадцяти років, допускаються в зал суду лише у випадках, коли вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон передбачає це обмеження з метою захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи і те, що відбувається у суді.

Закрите судове засідання припускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали й постанови суду завжди оголошуються публічно. Слухання справи у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.

4.3 Принцип колегіального й одноособового розгляду судових справ

У суді першої інстанції кримінальні справи розглядаються суддею одноособово, або колегією суддів, або судом у складі суддів і народних засідателів, або суддею і присяжними. Склад суду встановлюється відповідно до вимог процесуального законодавства з урахуванням тяжкості злочину, складності провадження у справі, розміру покарання, яке може бути призначено, а в установлених законом випадках -- і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.

Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено призначення покарання: (а) не пов’язане з позбавленням волі або у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, розглядаються суддею одноособово; (б) на строк більше десяти років, розглядаються колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про розгляд справи в такому складі; (в) у виді довічного ув’язнення, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (а після створення суду присяжних розглядатимуться колегіально суддею із залученням присяжних).

Колегіальний розгляд справи є однією з гарантій повного, всебічного й об'єктивного розгляду справ, постановлення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Цивільні справи в суді першої інстанції розглядаються суддею одноособово. А в справах щодо (а) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної осо­би недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізич­ної особи, (б) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, (в) усиновлення, (г) надан­ня особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, (д) обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу -- розгляд справ провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Перегляд цивільних справ у апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів, а в касаційному -- колегією у складі п’яти суддів.

У колегіальному складі -- трьох суддів -- розглядаються в суді першої інстанції деякі адміністративні справи, зокрема, справи за скаргами на рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.

Господарські справи в судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово. Але будьяка справа залежно від її категорії і складності може бути розглянута судом колегіально у складі трьох професійних суддів.

В апеляційній і касаційній інстанціях справи розглядаються судом тільки колегіально -- у складі не менше трьох професійних суддів. Справи у Верховному Суді України розглядаються складом відповідних судових палат.

Конституційний Суд України здійснює судочинство колегіально -- повним складом суду.

При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді мають рівні з головуючим права, і судове рішення вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.

4.4 Принцип участі народу при здійсненні судової влади

Конституція України, установивши загальні положення судової влади, передбачила участь у її реалізації представників народу. Сутність принципу участі народу у реалізації судової влади розкрито в ч. 4 ст. 124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень, що містяться у ст. 127 Конституції України, про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках -- народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити висновок, що в Україні перед­бачається існування двох моделей суду за участі представників народу: континентальної моделі суду шеффенів (судових засідателів) і англосаксонської (англо­американської) моделі суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти у ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних.

Судовим системам інших держав відомі випадки співіснування в межах однієї держави двох моделей суду за участі представників народу (Австрія, Швеція, Данія). Вітчизняний законодавець, врахувавши наявність в Україні континентальної форми суду (за участі народних засідателів), повинен ввести в національну судову систему англосаксонську модель суду присяжних. Для сучасної моделі цього суду характерно: (а) розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння й винність підсудного в його вчиненні, а суддя веде судове засідання й вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання); (б) організаційне відокремлення колегії присяжних від професійного судді; (в) неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який може бути скасовано в касаційному порядку в процесі встановлення процесуальних порушень при його ухваленні.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой