Німецьке питання в ІІ-й половині ХХ ст. (до 1969 року)

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти та науки України

Маріупольський державний гуманітарний університет

Історичний факультет

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Спеціальність «Міжнародні відносини»

САМОСТІЙНА РАБОТА ПО МВ ТА СП

Німецьке питання в 2-й половині 20 ст. (до 1969 року)

Студента IІ курсу

Кухалейшвілі Георгія

Маріуполь 2010

17 липня — 2 серпня 1945 року Потсдамська (Берлінська) конференція

Офіційно проголосила створення Контрольної Ради для координації дій переможців на окупованій території, розділення Німеччини на 4 зони окупації (США, Великобританія, Франція, СРСР), з правом впроваджувати власну політику, реалізація «4-х принципів Д» демілітаризації, декартелізації, денацифікації, демократизації (в кожній зоні реалізовувалися по різному).

До зони США увійшли землі Баварія, Вюртемберг-Баден, Гессен и Бремен. Також на території Берліну, який в травні 1945 року був розділений між США, Великобританією, Францією, СРСР на сектори окупації, повноваження військової адміністрації США розповсюдились на райони Целендорф, Штегліц, Шёнеберг, Кройцберг, Темпельхоф, Нойкёльн.

В ході денацифікації було покарано дрібних нацистів, хоча крупним керівникам нацистів вдалося дождатися кінця проведення даних заходів з початком холодної війни. Була відроджена діяльність СДПГ на чолі з Шумахером в 1946 році, був створений ХДС

Липень 1945 року — створення зон окупації Німеччини

До даної зони входили землі Нижня Саксонія, Північний Рейн-Вестфалія (з 1947 року увійшла республіка Ліппе), Шлезвіг-Гольштейн, Гамбург.

Центром було місце Бад-Эйнхаузен

Була створена з територій зон окупації США, Великобританії. До неї входили земли Південний Баден, Вюртемберг-Гогенцоллерн и Рейнланд-Пфальц. В лютому 1946 року Саар був виделений в окремий протекторат. Район Линдау-Бодензее з'єднував зону окупації в Нимеччині з зоною окупації Франції в Австрії.

Також існувала зона окупації СРСР до якої належали східнонімецькі землі під керівництвом Радянської Військової Адміністрації.

2 грудня 1945 року — створення Бізонії

Для необхідності розробки ефективної економічної політики для двох окупаційних зон, Великобританія та США вирішили об'єднати власні зони в Бізонію. Франція відмовилась приєднатися до даної ініціативи, прийняла рішення про використання Саарської області для власних цілей у вигляді протекторату з перспективою майбутнього приєднання. Навесні 1948 року США, Великобританія, країни Бенілюксу виступили проти дій Франції по відношенню до Саару.

Лютий-червень1948 року Лондонське засідання з приводу Німеччини

Відомо, що в лютому-березні, березні-червні відбулися переговори США, Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу для узгодження позицій з приводу Німеччини. 1 червня 1948 року були підписані угоди за якими створювався Міжнародний контрольний орган по Руру, держави погодилися на участь Німеччини в «плані Маршала», її вступ до ОЄЕС, проголошували сприяння інтеграції зони окупації Франціїї до Бізонії. Для управління західними територіями Німеччини була створена Спільна рада військової безпеки. Був обумовлений тимчасовий характер відділення Саару від Німеччини Францією, а також ідея незалежної західнонімецької держави стала популярною серед західних держав, що можна вважати передумовою до розколу Німеччини.

Липень 1948 року Створення Тризонії

Після створення Бізонії, Рурський басейн опинився на її території, а Франція стала отримувати меншу кількість рурського вугілля. США та Великобританія зробили пропозицію створення спеціального міжнародного органу контролю управління Руром за участю з Францією, в обмін за приєднання окупаційної зони Франції до Бізонії. Відомим є те, що дані домовленості були приховані від СРСР. Приєднання окупаційної зони Франції обумовило створення Тризонії 1 вересня 1948 року.

21 червня 1948−11 травня 1949 рр. 1-а Берлінська криза (Блокада Берліну)

18 червня 1948 року була проведена фінансова реформа в західних зонах, у зв’язку з чим нові гроші (єдині для західних зон окупації) були введені на територію західного Берліну, який фактично знаходився в центрі окупаційної зони СРСР, мав з нею тісну систему постачання, транспортну мережу. Фінансова реформа викликала наплив старої валюти до зони СРСР, що викликало загрозу економічної кризи (старі гроші продовжували використовуватися в зоні окупації СРСР).

Але реакція СРСР була неадекватною, після введення заборони 24 липня 1948 року на пересування, перевозку товарів з західних зон в радянську. Також були припинені поставки до Західного Берліну з радянської зони. Тобто Західний Берлін опинився в ізоляції. Також існують версії надії уряду СРСР на можливе захоплення усього Берліну, або завдяки блокаді добитися від західних держав значних поступок.

Але США та Великобританія організували повітряний міст, завдяки військово-транспортній авіації перевозили усе необхідне для Західного Берліну з Тризонії. 24 травня 1949 року СРСР відмінив блокаду у зв’язку її неефективності. Також дана криза остаточно внесла розчарування та недовіру усіх західних держав до СРСР. Але дана криза вплинула на об'єднання західних зон в ФРН.

7 вересня1949 року — створення ФРН

Передумовою до створення ФРН було створення конституції майбутньої держави на території Західної Німеччини. Також в Боні була створена Парламентська Рада, як тимчасовий законодавчий орган західнонімецьких земель на чолі з К. Аденауером (ХДС). 1 травня 1949 Парламентська Рада затвердила нову конституцію. Вже 14 серпня були проведені вибори в бундестаг, який 7 вересня 1949 року проголосив створення ФРН. Також була проголошена заява про діяльність нової конституції на території усій Німеччини, що викликало невдоволення СРСР. Таким чином процес розколу Німеччини був розпочатий.

7 жовтня 1949 року — створення ГДР

Використавши проголошення ФРН, як привід для створення комуністичної держави на території власної окупаційної зони, СРСР, зініціював збір Народного конгресу в Східному Берліні та проголошення ГДР 7 жовтня 1949 року на чолі з президентом Піком (СЄПГ). Але так звана відповідь на проголошення ФРН була тільки приводом. Протягом 1945−1949рр. на території радянської зони окупації політична сфера була монополізована навколо комуністичної СЄПГ, в цілому адміністративна структура даної окупаційної зони була готова до перетворення в систему державного управління. Відомо, що законодавчою владою слугувала Державна Рада на чолі з головою Ульбріхтом. Виконавчі повноваження були в руках Народної палати. Таким чином завершився розкіл Німеччини на дві держави з протилежними режимами, які опинилися в ворожих один до одного таборах.

німеччина зона окупація брандт

Березень 1952 року — Основи мирної угоди з Німеччиною

В березні 1952 року СРСР та ГДР запропонували план ліквідації окупаційного статусу в ФРН, ГДР, відновлення її єдності в кордонах згідно Постдамської конференції по Одеру, Нейсе. Німеччині мала можливість мати ВС, але зобов’язувалася триматися позаблокового статусу. Це був хід для викликання інтересу до проекту з боку ФРН.

26 травня 1952 року Боннська угода

Для недопущення впливу СРСР на території ФРН, 26 травня 1952 року США, Великобританія, Франція, ФРН підписали угоду про відносини. Дана угода ліквідовувала окупаційний статус, надавала суверенітет ФРН в внутрішній, зовнішній політиці, але ФРН не була спроможна без відома західних представників змінювати державні кордони, мати відносини з СРСР. Також підтверджувалася участь ФРН в ЄОУС, західні держави мали право розміщувати власні військові контингенти на території до об'єднання держави. ФРН також повинна була мати власну армію, яка підкорялася Європейському оборонному товариству. Вказувалися тісні відносини з НАТО. Тобто дана угода була альтернативою варіанта СРСР, а також сприяла євроатлантичній інтеграції ФРН, що на той момент було важливо.

Червень 1953 року — 2-а Берлінська криза (Повстання в ГДР)

Відомо, що після десталінізації, в «державах народної демократії», у тому числі ГДР з’явилися надії на лібералізацію в політичній та економічній сферах. На той момент досить великою була еміграція з ГДР до ФРН. Відомо, що з 1951 по 1953 рр. до ФРН втекло 447 тис. німців. Основною причиною було незадоволення був курс на прискорене будування соціалізму, з використанням політичних репресій, та планової економіки. В 1953 році СРСР заявив про неможливість посилення економічної допомоги для ГДР, що створювало можливість виникнення економічної кризи, а також політична криза в самому СРСР, вплинули на невпевненість керівництва ГДР в допомозі СРСР у випадку масових хвилювань, що створило передумову для повстання в ГДР.

Відомо, що в червні 1953 року виникли перші хвилювання в Берліні. Причиною було введення нових керівництвом ГДР нових розцінок на зарплатню, що полягало в необхідності підвищення віддачі праці на 10% для збереження власної зарплатні, а це погрожувало зниженням без того низького рівня життя в ГДР. Це призвело до страйків 17 липня 1953 року в Берліні, Лейпцизі, Магдебурзі, Єні, Дрездені. Страйкарі вимагали відставки керівництва, вільних виборів, виводу радянських військ, що супроводжувалося підпаленнями партійних комітетів, погромами, також в захоплених в’язницях звільняли політв'язнів. Відомо, що мешканці Західного Берліну також підтримували повстанців. На прохання уряду ГДР, СРСР мобілізував 15 дивізій на чолі з замміном безпеки СРСР В. Соколовським для придушення страйків військовою силою. Хоча повстання охопило усю державу до кінця червня СРСР придушив повстанців. Також практикувалися розстріли, покарання за рішенням військово-польових судів.

Керівництву Ульбріхта вдалося утриматися при владі, а також СРСР пішов на ряд поступок ГДР. Були відмінені репарації для СРСР. В березні 1954 року ГДР був наданий суверенітет в внутрішній, зовнішній політиці. Таким чином дана криза показала західним державам невдоволення місцевого населення держав «народної демократії», а стала передумовою антикомуністичних виступів в Польщі, Угорщині, ЧСР.

23 жовтня 1954 року — Паризькі угоди, вступ ФРН до НАТО (5 травня 1955 року)

Відомо, що необхідною задачею для західних держав було включення ФРН до системи колективної безпеки, особливо в умовах «холодної війни», та можливої агресії СРСР на територію Західної Європи. Згідно даним угодам ФРН вступала в ЗЄС, приєднувалася до Брюссельського протоколу та вступала в НАТО (остаточно 5 травня 1945 року, після ратифікації бундестагом). Згідно даним угодам з ФРН були зняті військові скорочення (було створено 12 дивізій, ВМФ, ВВС), але заборонялося виробляти атомну, бактеріологічну, хімічну зброю, окремі типи тяжкої зброї, військові кораблі вищі ніж 3 тис. тон. Також ФРН була проголошена єдиним представником німецького народу в міжнародних відносинах. Також США, Великобританія, Франція зберегли власні збройні сили на території Західного Берліну. Важливим було рішення відміни окупаційного режиму на території ФРН. Таким чином дані угоди підтвердили легитімність ФРН, як справжньої німецької держави, а також завдяки наданню ФРН членства в НАТО, ЗЄС, вона примкнула до «табору» на чолі з США. Тобто дані угоди призвели до консолідації західних країн, оформлення блоку опозиційного СРСР та «народним демократіям».

14 травня 1955 року Варшавська угода. Створення ОВД

Після приєднання ФРН до НАТО 5 травня 1955 року, СРСР у відповідь розпочав підготовку для створення військово-політичного блоку східноєвропейських держав на чолі з СРСР. ГДР також повинна була стати членом даного блоку, тому, що план об'єднання Німеччини на засадах нейтралітету був важливим для виведення ФРН з табору західних держав та ліквідації її військового потенціалу тому, що держави НАТО бачили ФРН бар'єром у випадку агресії СРСР. Також СРСР необхідним був привид для розміщення армій СРСР на території Угорщини, Румунії тому, що у випадку нормалізації ситуації в Австрії, СРСР повинен був вивести власні війська з території даних країн у випадку ліквідації загрози для їх безпеки. Саме тому 14 травня 1955 року в Варшаві представниками СРСР, Болгарії, Албанії, Угорщини, ГДР, Польщі и ЧСР була підписана угода «Про дружбу, співпрацю, взаємодопомогу», згідно якому створювався військово-політичний блок (ОВД) оборонного характеру, проведення їм консультацій з військово-політичних питань, розвитку зв’язків в сфері економіки, культури на основі «невтручання в справи» будь-якої держави. Також угода проголошувала відкритість для вступу інших держав, незалежно від суспільно-політичного строю. Були створені спільні військові сили ОВД, з об'єднаним керівництвом. Для обговорення спільних питань біл створений Політичний консультативний комітет. Головнокомандувачем ОВД став маршал СРСР Конєв. Таким чином СРСР створили антинатовський блок, остаточно оформив розкіл світу на 2 ворожі табори.

Березень-липень 1958 року — ядерна криза в Німеччині

Після того як в грудні 1957 року рада НАТО прийняла рішення про розміщення ядерної зброї на території європейських держав, у тому числі ФРН, СРСР зробив ілюзію миролюбивої політики та скоротив армію СРСР в країнах народної демократії на 300 тис. Все ж таки армія СРСР продовжувала мати кількісну перевагу над арміями держав НАТО. Але в березні 1958 року бундестаг ФРН ратифікував угоду про розміщення зарядів США на її території. Це призвело до зустрічі членів ОВД в травні 1958 року після якої ГДР запропонувала укласти договір про нерозміщення ядерної зброї на території Німеччини. Тобто розміщення ядерної зброї на території ФРН вимусило СРСР відмовитися від вимагання об'єднання Німеччини на засадах нейтралітету, а вимагати без’ядерного статусу Німеччини.

Квітень-жовтень 1961 року — 3-я Берлінська криза

Відомо, що після створення зі східної зони Берліну столиці ГДР, СРСР висунув ультиматум про ліквідацію в Західному Берліні управління США, Великобританії, Франції, перетворення Берліну в демілітаризоване вільне місце. У випадку невиконання ультиматуму СРСР погрожував надати доступ до міста владі ГДР. Це створювало загрозу приєднання західного Берліну до ГДР. Хоча після відхилення ультиматуму СРСР відмовився від нього, в 1961 році став сприяти посилення контролю за кордоном між Східним та Західним Берліном, будуванню Берлінської вежі. 17 квітня 1961 року Хрущов висунув новий ультиматум з приводу Західного Берліну, заявив про передачу влади над східною частиною міста. 28 липня президент США Кеннеді виступив з заявою про захист Західного Берліну. Після приведення в повну бойову готовність 113 частин Національної гвардії США, мобілізування резервістів, Кеннеді надав приказ направити в Західний Берлін 1,5 тис. бійців США. Вже 12 серпня 1961 року було заборонено вільне переміщення між Західним та Східним Берліном. Німці ГДР створили живий ланцюг вздовж кордону між Західним та Східним Берліном, доки Західний Берлін не був обложений бетонною вежею з КПП, що було порушенням Потсдамської угоди, в якої вказувалося про вільне переміщення по місту. У відповідь 24 серпня 1961 року американські війська при підтримці танків розмістилися уздовж вежі. В вересні-жовтні 1961 року армію США в Західному Берліні було збільшено до 40 тис. 26−27 жовтня 1961 року в Берліні відбувся «інцидент у КПП „Чарлі“», коли к КПП прибули джипи США, бульдозери, 10 танків для руйнування вежі. У відповідь до даного КПП прибула танкова рота СРСР. Але 28 березня СРСР відвів війська після чого були виведені танки США, що означало кінець кризи. Таким чином дана криза ознаменувалася ще більшим погіршенням відносин між таборами СРСР та США, стала доказом порушення СРСР Потсдамської угоди.

1969 рік — «Нова східна політика» Брандта

Відомо, що в 60-ті рр. посилилося невдоволення виборців ФРН політичною діяльністю блоку ХДС/ХСС, який знаходився у влади з 1949 року. Даний блок звинувачували у нездатності вирішувати соціальні проблеми, що в свою чергу призвело до популярності есдеків, які 28 вересня 1969 року перемогли на виборах ХДС/ХСС. Була сформована коаліція СДПГ/СвДПГ на чолі з канцлером В. Брандтом. Незважаючи на те, що Брандт був прихильником НАТО та тісної співпраці з європейськими сусідами, він вважав, що необхідно шукати компроміси з СРСР. Він вважав, що необхідно вступати в переговори з СРСР, домовлятися з країнами «народної демократії». Він відмовився сприймати СРСР як агресора, а вважав неординарні дії СРСР під час криз так званою активною обороною. Він вважав, що неможливо об'єднати Німеччину на засадах входження ГДР в ФРН завдяки безкомпромісній політиці, вважав необхідним створити умови для загальноєвропейських переговорів, що приведе к вирішенню німецького питання. Також він вважав необхідним встановити відносини з Польщею, ЧСР. В виборчій програмі Брандт визнав існування ГДР, але не визнав її на міжнародному рівні. Брандт призивав розпочати контакти з ГДР на рівні державних діячів, паралельно з посиленою співпрацею з НАТО. Також їм були відправлені ноти СРСР, Польщі для вирішення невирішених проблем, що призвело до узгоджуваних відповідей.

На звинувачення СРСР про володіння ядерною зброєю, Брандт в листопаді 1961 року приєднався до угоди про нерозповсюдження ядерної зброї. Таким чином він ліквідував приводи для звинувачень СРСР. Відповіддю з боку ГДР була пропозиція про мери про покращення відносин між ГДР, ФРН, а призвело до контактів на рівні глав урядів. Також все це сприяло пошукам компромісів між ворожими таборами. 4−5 грудня 1969 року на сесії ради НАТО було вирішено погодитися на пропозиції держав ОВД, в обмін на участь рівноправних учасників Загальноєвропейського зібрання США, Канади. Фактично це призвело до багатостороннього діалогу співпраці держав західного табору, держав «народної демократії».

Таким чином політика компромісу призвела до сприянню переговорного процесу між двома блоками.

Примітки

«Принципи 4-х Д» СДПГ, ХДС

Бізонія

«План Маршала»

Тризонія

К. Аденауєр, 1-й канцлер ФРН (1949−1961 рр.)

В. Пік, 1-й президент ГДР (1949−1960 рр.), В. Ульбріхт, 1-й Голова Державної ради ГДР (1960−1971 рр.)

Десталінізація — відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

«Холодна війна» -- термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни.

Дж. Кеннеді, президент США (1961−1963 рр.), Н. Хрущов, 1-й секретар СРСР (1953−1964 рр.)

В. Брандт, канцлер ФНР (1969−1974 рр.)

Список використаної літератури:

1. Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. — К. — 1994. — 523 с.

2. ХХ век. Основные проблемы и тенденции международных отношений. — М. — 1998. — 532 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой