Прокурорський нагляд як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЯК ГАРАНТІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПРИ ПРОВЕДЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ I. ЗМІСТ ГАРАНТІЙ ЗАБЕзПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПРИ ПРОВЕДЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
  • 1.1 Процесуальний статус учасників кримінального судочинства та засоби забезпечення їх конституційних прав при проведенні досудового слідства
  • 1.2 Відомчий та судовий контроль при проведенні досудового слідства, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства
  • РОЗДІЛ II. СУТНІСТЬ НАГЛЯДУ ПРОКУРОРА ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
  • 2.1 Прокурорський нагляд за додержанням прав учасників кримінального судочинства при порушенні та розслідуванні кримінальної справи
  • 2.2 Забезпечення прокурором додержання прав учасників під час закінченні розслідування злочинів
  • 2.3 Прокурорський нагляд за додержанням прав учасників кримінального судочинства під час судового розгляду кримінальної справи
  • РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ЗАКОННІСТЮ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
  • 3.1 Напрями подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства та вдосконалення регламентації досудового слідства
  • 3.2. Вдосконалення прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства
  • ВИСНОВКИ
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  • ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Судово-правова реформа передбачає вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України, що пов’язано з прийняттям найближчим часом нового кримінально-процесуального кодексу України, який безперечно повинен врахувати в своїх правових нормах досягнення світової цивілізації, вітчизняних вчених-процесуалістів, практиків з питань теорії та практики застосування кримінально-процесуального законодавства. Цей кодекс повинен базуватися на нормах Конституції України та міжнародно-правових актів. З метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави інститут прокурорського нагляду, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства повинен бути чітко регламентованим. Це дозволить уникнути беззаконня і свавілля з тим, щоб особи, винуваті у вчинені злочинів, були викриті і понесли законну відповідальність, а жодна невинувата особа не була незаконно і безпідставно притягнута до кримінальної відповідальності.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України у багатьох принципових концептуальних питаннях не відповідає приписам Конституції України та європейським стандартам, зокрема: існують неузгодженості та протиріччя в нормах кодексу, потребує вдосконалення система процесуального контролю та нагляду під час проведення досудового слідства. Це викликає необхідність приведення норм кодексу у відповідність із Конституцією та міжнародно-правовими нормами.

Реформування судово-правової системи, вимагає нового підходу до багатьох питань пов’язаних із регламентуванням кримінально-процесуальної діяльності в стадіях досудового розслідування, судового розгляду кримінальних справ. З урахуванням внесених змін до чинного кримінально-процесуального законодавства, а також тенденцій подальшого розвитку кримінально-процесуальних інститутів під час застосування кримінально-процесуальних норм актуальним є завдання дослідити та проаналізувати нормативно-правове регулювання та теоретичні питання прокурорського нагляду під час проведення досудового слідства в генезисі його подальшого розвитку, визначення шляхів вдосконалення процесуального порядку проведення окремих процесуальних дій та забезпечення гарантій процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведені досудового слідства.

Здійснювана в Україні судово-правова реформа спрямована на створення системи правових гарантій, які б забезпечувало людині максимум правових засобів для захисту її прав. Проте значна кількість порушень стосується порушень прав особи під час проведення досудового слідства. Це обумовлює потребу переосмислення кримінально-процесуальних гарантій, зокрема місця прокурорського нагляду, як одної із ключових гарантій забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства.

За радянської доби питаннями пов’язаними із дослідженням прокурорського нагляду у кримінальному судочинстві приділяли увагу такі науковці, як Н. С. Алексеев, В.С. Афанасьєв, В.І. Батищев, Ю. Н. Белозеров, С.В. Бородін, В.Л. Будніков, Е.Д. Ваулін, І.І. Велікошин, А. К. Гаврилов, Н. А. Гельфанд, К.Б. Гранкін, Н.В. Григорьєв, А.П. Гуляєв, Н.В. Жогін, Д. С. Карев, В.І. Летучих, О. Р. Михайленко, В. З. Лукашевич, Е. К. Острога, І.Д. Перлов, Г. Г. Полупаров, В.І. Ремнев, А. П. Рижаков, П. В. Смирнов, Н.І. Сотніков, В.Т. Томін, А. А. Усачев, Ф. Н. Фаткуллин, А.Л. Ципкін, А.А. Чувілев, В. В. Шимановський, Н. Г. Шурухнов, Р. Х. Якупов та інші.

Дана проблема досліджувалась різними науковцями і в Україні. Їх розробки знайшли певне втілення у науці кримінально-процесуального права. Зокрема, вчені-процесуалісти А. Я. Дубинський, В. С. Зеленецький, Н. С. Карпов, Л. М. Лобойко, В. В. Лисенко, П. В. Мельник, І.А. Малютін, О. Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В. Т. Маляренко, Р.І. Назаренко, Д. П. Письменний, С.М. Стахівський, Л.І. Шаповалова, Г.І. Юркова та інші досліджували окремі питання щодо гарантій прав особи у кримінальному судочинстві.

Проте більшість праць зазначених учених стосується минулих періодів розвитку кримінального судочинства, базується на застарілому законодавстві та узагальненнях тодішньої судової та слідчої практики. У той же час здійснювана в Україні судова і правова реформа, а також вступ України в Раду Європи спричинили не лише наповнення новим змістом традиційних положень кримінально-процесуального права, але й появу нових інститутів, які мають безпосереднє практичне значення.

Метою дослідження є аналіз розвитку в законодавстві і теорії кримінального процесу положень, які стосуються гарантій забезпечення прав учасників кримінального судочинства, дослідження проблем сучасного кримінально-процесуального законодавства, виявленню істотних недоліків та прогалин, а також теоретичному обґрунтуванню змін до кримінально-процесуального законодавства держави. Розробка науково-обґрунтованих положень і рекомендацій законодавчого врегулювання прокурорського нагляду, як одної із гарантій забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства.

Для досягнення поставленої мети необхідним є розв’язання наступних основних завдань:

дослідити процесуальний статус учасників кримінального судочинства та засоби забезпечення їх конституційних прав при проведенні досудового слідства;

проаналізувати нормативно-правову регламентацію відомчого та судового контролю при проведенні досудового слідства, як гарантії забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства;

з’ясувати сутність прокурорського нагляду за додержанням прав учасників кримінального судочинства при порушенні та розслідуванні кримінальної справи;

визначити особливості прокурорського нагляду під час судового розгляду кримінальної справи;

виробити основні напрями подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства та вдосконалення регламентації досудового слідства;

обґрунтувати вдосконалення нормативно-правового поля прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства.

Об'єктом дослідження є закономірності розвитку прокурорського нагляду за правами учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства, шляхи можливої перебудови кримінального процесу України в частині реформування інститутів процесуального контролю та прокурорського нагляду за правами учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства.

Предметом дослідження є сучасний стан нормативно-правової бази кримінального процесу України та прокурорського нагляду, положення науки кримінального процесу, що визначають зміст прокурорського нагляду як гарантії забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стала сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Для досягнення поставленої мети обрано діалектичний підхід пізнання та комплекс сучасних загальнонаукових та соціальних методів, що застосовуються в юридичній науці. Так, діалектичний метод використаний в процесі дослідження розвитку кримінально-процесуального регулювання процесуальних засобів контролю та прокурорського нагляду за правами учасників кримінального судочинства.

В залежності від змісту питань, які досліджувалися в межах теми дослідження, методи дослідження використовувалися в їх взаємозв'язку, завдяки чому досягалася належна повнота висвітлення відповідних питань.

Науково-теоретичну базу дослідження становлять наукові праці з філософії, теорії держави і права, історії, логіки, криміналістики, конституційного права, кримінального та кримінально-процесуального права.

Нормативною основою дослідження є Конституція України, чинні законодавчі та нормативно-правові акти України та проекти кримінально-процесуальних норм, які визначають гарантії забезпечення процесуальних прав учасників досудового слідства.

Структура роботи обумовлена метою і задачами дослідження. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що мають дев’ять підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження складає 102 сторінки, із них основного тексту — 94 сторінок, список використаних джерел — 7 сторінок.

РОЗДІЛ I. ЗМІСТ ГАРАНТІЙ ЗАБЕСПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПРИ ПРОВЕДЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

1.1 Процесуальний статус учасників кримінального судочинства та засоби забезпечення їх конституційних прав при проведенні досудового слідства

Суб'єкти кримінального процесу — це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов’язки регламентуються чинним законодавством.

Усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав обсягу їх прав, повноважень чи обов’язків, стадії кримінального процесу, в котрій вони беруть участь, чи тривалості їх участі в процесі, є суб'єктами (учасниками) кримінального процесу.

Усі суб'єкти (учасники) процесу характеризуються тім, що вони:

а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;

б) мають визначені в законі права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації);

в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у встановленому порядку;

г) зобов’язані дотримуватись чинного законодавства;

д) мають проявляти толерантність, поважати честь і гідність інших учасників процесу;

є) мають право на забезпечення особистої безпеки;

є) вступають у процесуальні правовідносини;

ж) несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або порушення прав інших учасників [35, c. 133].

За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального статусу вони можуть бути поділені на чотири групи. Джерело Слід зазначити, що терміни «суб'єкти кримінального процесу» та «учасники кримінального процесу» ідентичні і вживаються як рівнозначні. Спроби дати окреме визначення кожному з них науково безперспективні і недоцільні.

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, суд (суддя), прокурор, обвинувач. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не заінтересовані в результатах справи. Закон гарантує державний захист названих осіб та встановлює відповідальність за втручання в діяльність, здійснення будь-якого впливу з метою перешкодити їх юридичній діяльності.

2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів, цивільний позивач, цивільний відповідач. За слушною думкою деяких учених А.П. Григорьєва, В. З. Лукашевича сюди слід відносити і жертву злочину — особу, яка постраждала від злочину але до порушення кримінальної справи ще не визнана потерпілим.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси «третіх осіб»: захисник, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв’язку з виконуваною ними функцією.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, заставодавець, поручитель тощо. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

В рамках даного дослідження більш детально дамо характеристику процесуальному статусу учасників кримінального судочинства, які мають та відстоюють у кримінальному процесі свої інтереси. Цю категорію учасників (суб'єктів) кримінального процесу становлять: обвинувачений (підсудний), підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України).

Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Після віддання до суду обвинувачений стає підсудним. Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили [28, c. 32].

Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений мас право; знати, в чому його обвинувачують; давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності, захист його життя і здоров’я, на поводження з ним як невинним по набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватись допомогою перекладача.

Реалізація прав обвинуваченого пов’язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в передбаченому законом порядку. Обвинувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від давання показань або за давання хибних показань. Давання показань — його право, а не обов’язок [35, c. 102].

Погодившись на давання показань, обвинувачений має знати, що його показання можуть бути використані для доказування його винності. Допит обвинуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого запропонувати йому дати показання по суті обвинувачення. Обвинувачений має право викласти свої показання власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи обвинуваченого мають бути ретельно та всебічно перевірені.

Право обвинуваченого мати захисника та побачення з ним до першого допиту. Захисник допускається до участі на будь-яких стадіях процесу. В певних випадках участь захисника в справі обов’язкова, незважаючи на наявність клопотання особи про це. В цих випадках, а також в разі заяви клопотань затриманим, арештованим чи обвинуваченим щонайменше захисник має бути допущений до справи з моменту пред’явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

Як захисники допускаються фахівці у галузі права (тобто особи з юридичною освітою), які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням, а також особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. З моменту пред’явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства та при розгляді справи в суді як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд-ухвалу. Це правило введено в КПК Законом України № 2533-ІН від 2І. 07. 2001. Пропозиція про необхідність надання можливості виконувати функцію захисту не тільки особам, що мають посвідчення про право на заняття адвокатською діяльністю, а й іншим особам з юридичною освітою, стосовно яких немає підстав для відводу, якщо про це заявлено клопотання обвинуваченим, викладена автором ще в перших виданнях підручника.

Відповідно до приписів ст. 47 КПК України захисника запрошують сам обвинувачений чи підозрюваний, його законні представники, родичі або інші особи за дорученням або на прохання обвинуваченого чи підозрюваного. У тих випадках, коли з’явлення Для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому захисника.

Обвинувачений має право на побачення з захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості. Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопотанням або за згодою обвинуваченого.

При виконанні даних приписів виникає низка проблем. Наприклад, на підставі ч. 5 ст. 47 КПК України в тих випадках, коли з явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, слідчий, суд мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або призначають йому захисника своїм рішенням.

Займатися запрошеннями у слідчого просто немає процесуального часу, оскільки на підставі ст. 133 КПК України він зобов’язаний вже протягом 48 годин пред’явити обвинувачення, а згідно зі ст. 140 КПК України присутність захисника при пред’явленні обвинувачення обов’язкова. Вихід один: суворо додержувати строки пред’явлення обвинувачення та забезпечувати присутність при пред’явленні обвинувачення захисника, який виконуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного обвинуваченим [46, c. 102].

Проте і тут не без проблем — держава покладає на адвокатуру завдання забезпечення обвинувачуваному права на захист. Але адвокатура є добровільним професійним об'єднанням, яке не підпорядковане державним органам влади, об'єднанням, яким держава фактично не керує, закон відносить адвокатуру до громадських об'єднань, що працюють на принципах самоврядування.

Слідчому пропонується розв’язати дуже складне завдання: забезпечити участь захисника в справі за призначенням, наприклад, при небажанні його мати самим обвинуваченим і відсутності зацікавленості в здійсненні захисту малозабезпечених обвинувачуваних з боку адвокатів, відсутності можливості вплинути на адвокатські об'єднання, які працюють на засадах самоврядування і по суті «некеровані» [41, c. 112].

Це дає підстави для внесення пропозиції про необхідність створення державної служби захисту, створення так званої муніципальної адвокатури, яка б фінансувалась з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам.

Обвинувачений (підсудний) має право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова, пускається тільки за ініціативою обвинуваченого або підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених або підсудних.

При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову. Слідчий може звільнити обвинуваченого від оплати послуг захисника, якщо останній брав участь у справі за призначенням та в разі малозабезпеченості обвинуваченого.

Участь захисника в судовому розгляді обов’язкова також у справах, в яких бере участь державний або громадський обвинувач, а також у справах осіб, між інтересами яких є протиріччя, та якщо хоч одна з них має захисника. Ці положення логічно випливають зі ст. 261 КПК України, що проголошує рівність прав та можливостей учасників судового розгляду щодо надання та дослідження доказів [39, c. 68].

Зауважимо, що порушення права обвинуваченого на захист не тільки може мати процесуальні наслідки — повернення справи на податкове розслідування тощо, а й тягти більш негативні наслідки, навіть притягнення винних до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 374 КК України «недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею, — карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Усні клопотання підлягають занесенню до протоколів відповідних слідчих, судових або інших процесуальних дій. Клопотання або задовольняються, або ні. У разі відмови у задоволенні клопотання слідчий виносить про це мотивовану постанову (ст. 129 КПК України), з якою ознайомлює обвинуваченого.

Обвинувачений має право заявити відвід слідчому, особі, яка провадить дізнання, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику та секретарю судового засідання, якщо за будь-якими обставинами вони будуть зацікавленими в результаті справи, Заявлений відвід розглядається та розв’язується в порядку ст. 54−62 КПК України,

Право обвинуваченого подавати скарги. Дії слідчого оскаржуються прокурору, а в окремих випадках — до суду. Постанова про закриття справи оскаржується прокурору протягом семи днів з дня отримання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. Поряд з цим рішення як слідчого, так і прокурора може бути оскаржене обвинуваченим до суду.

Згідно зі ст. 110 КПК України дії та постанови органів дізнання оскаржуються прокурору та розглядаються ним протягом десяти днів. Скарга, що подана на слідчого, розглядається прокурором протягом трьох днів (ст. 235 КПК України).

Вирок суду оскаржується в апеляційному порядку протягом п’ятнадцяти діб з моменту проголошення вироку, а якщо засуджений тримається під вартою, — протягом п’ятнадцяти діб з моменту вручення йому копії вироку.

Право обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий зобов’язаний пояснити обвинуваченому його право знайомитися з усіма матеріалами справи як особисто, так і з допомогою захисника, Обмежувати час для ознайомлення зі справою не можна, за винятком випадків, коли обвинувачений явно намагається цим шляхом затягувати закінчення розслідування.

Ознайомлення з усіма матеріалами справи — право обвинуваченого, відмова його скористатися цим правом не означає, що у справі допущено порушення процесуального закону, і не тягне за собою затримки подальшого провадження у справі.

Непред’явлення обвинуваченому всіх матеріалів справи повинно розглядатися ж суттєве порушення прав обвинуваченого на захист. Право обвинуваченого брати участь у розгляді справи в суді. Після закінчення досудового слідства обвинуваченому вручається копія обвинувального висновку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді.

Розгляд справи в суді першої інстанції проходить за участю підсудного, За відсутності підсудного розгляд справи допускається лише в тому разі, якщо він перебуває за межами держави і ухиляється від з’явлення до суду або просить розглянути справу за якою не передбачається покарання у вигляді позбавлення волі, за його відсутності (ст. 262 КПК України).

Беручи участь у розгляді справи в суді, обвинувачений (підсудний) використовує всі свої права, що передбачаються ст. 43 КПК України, Крім того, він має право: просити про оголошення доказів, що є у справі, а суд зобов’язаний прохання задовольнити; ставити запитання іншим підсудним, свідкам, потерпілому, експерту, спеціалісту, перекладачу, цивільному позивачу та цивільному відповідачу; брати участь у судових дебатах сторін; звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК України).

Право на забезпечення безпеки реалізується за наявності відповідних підстав відповідно до ст. 52−1 КПК України шляхом переведення арештованого в іншу камеру, тимчасове переведення із слідчого ізолятора в ізолятор тимчасового утримання і навпаки, зміни місця роботи і проживання та інших заходів, передбачених Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинства».

Закон покладає на обвинуваченого низку обов’язків. Обвинувачений зобов’язаний з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (у разі нез’явлення щодо нього можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи — привід, запобіжний захід), не перешкоджати встановленню істини незаконними засобами. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо проведення огляду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі в огляді та відтворенні обстановки й обставин події; дотримуватися порядку в судовому засіданні [27, c. 203].

Відповідно до вимоги ст. 53 КПК України суд, слідчий, прокурор, особа, яка провадить дізнання, зобов’язані пояснити обвинуваченому та всім іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість здійснення цих прав.

Підозрюваним визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності. Про роз’яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або постановою про застосування запобіжного заходу. Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому самому порядку, що й реалізація прав обвинуваченим. Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту.

Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов’язок. У цьому аспекті підозрюваний повністю прирівнюється до обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правил допиту обвинуваченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань.

Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Захисник підозрюваного має ті самі права, що й захисних обвинуваченого.

Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов’язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України).

Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити його права.

Підозрюваний зобов’язаний:

1) з’являтися за викликом органів дізнання та досудового слідства. У разі нез’явлення без поважних" причин він може бути доставлений у порядку приводу;

2) не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування протизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдається до таких дій, до нього можуть бути застосовані більш суворі запобіжні заходи [39, c. 67].

Потерпілий — це особа, якій злочином завдано моральної, фізичної або матеріальної шкоди і яка визнана потерпілою мотивованим рішенням особи, в провадженні якої знаходиться справа. Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав.

Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача. Він також вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди.

У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпілого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Зазначимо принагідно, що Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. До участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що особа, яка провадить розслідування, виносить постанову, а суд — ухвалу.

Право давати показання в справі і подавати докази. Давання показань — право, а не обов’язок потерпілого. Він має можливість відмовитися від давання показань — відповідальності за відмову від давання показань не несе. Проте він несе кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань по ст. 384 Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 19 КПК України потерпілий має право давати показання на рідній мові або користуватися послугами перекладача. Оплата праці перекладача здійснюється за рахунок держави [37, c. 60].

Потерпілий має право надати слідчому або суду наявні в його розпорядженні доказові матеріали (документи відеозапису, матеріали звукозапису або кінознімання, речові докази тощо). Особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов’язана прийняти подані докази, склавши протокол, копія якого надається потерпілому. Якщо докази подані в ході судового розгляду, то цей факт відзначається в протоколі судового розгляду. Право заявляти клопотання потерпілий може реалізувати на будь-якій стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у добовий термін. Про результати їхнього розгляду потерпілий повинен бути своєчасно повідомлений.

Відвід може бути заявлений потерпілим слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси. Закон надає можливість слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання брати участь у справі за умови їхньої об'єктивності, неупередженості і тільки у випадку, коли вони не зацікавлені у розв’язанні справи. Стосовно експерта важливою вимогою є його компетентність. За наявності невідповідності зазначених осіб даним вимогам потерпілий має право заявити їм відвід. Відвід розглядається в порядку ст. 54−62 КПК України.

Дії і рішення вказаних вище осіб можуть бути оскаржені потерпілим: дії і рішення слідчого та органу дізнання — прокурору і суду, а дії і рішення слідчого, крім того, — начальнику слідчого відділу; дії і рішення прокурора — вищому прокурору або в суд; дії і рішення суду — у вищу судову інстанцію. Будь-які дії і рішення можуть бути оскаржені в суді. Поряд із цим потерплий, як і будь-який інший громадянин України, може оскаржити здійснювані дії, або прийняті рішення, що стосуються його інтересів, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини [20, c. 392].

Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на осіб, що ведуть процес, обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати права, що виникають з цього, потерпілого, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації. Наприклад, у випадку закриття справи потерпілому, відповідно до вимоги ст. 215 КПК України, повинна бути надана копія постанови про закриття справи або направлено повідомлення з роз’ясненням процедури оскарження прийнятого рішення. Вирок оскаржується в апеляційну інстанцію. Право на ознайомлення з кримінальною справою по закінченні досудового слідства реалізується пред’явленням слідчим потерпілому всіх матеріалів справи в підшитому і пронумерованому вигляді разом із речовими доказами і матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпілого зі справою складається протокол, у якому відмічаються всі зроблені ним заяви і клопотання.

Право брати участь у судовому розгляді служить основною гарантією захисту прав і свобод потерпілого. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку.

Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз’яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.

Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.

Потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди, а також вимагати забезпечення його безпеки передбаченими законом засобами. Потерпілий має право брати участь у судових дебатах, тобто після закінчення судового слідства виступати з судовою промовою та скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників'. Це право надане потерпілому, виходячи з необхідності забезпечення принципів рівності т змагальності сторін. Воно є абсолютним і не може бути звужене.

Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу з точки зору їх належності до справи, допустимості і достовірності, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.

Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати права потерпілого, що виникають з цього, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації.

Першочерговим завданням, що стоїть сьогодні перед кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи надійних гарантій встановлення об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян. У цьому зв’язку потребує вдосконалення правовий статус потерпілого.

Згідно зі ст. 49 та 52 КПК України потерпілий може мати представників, у тому числі і з числа адвокатів, з часу визнання його потерпілим. Зауважимо, що згідно зі ст. 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» і «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Оскільки правову допомогу кваліфіковано може надати фахівець у галузі права, потерпілий, реалізуючи своє право на правову допомогу, має право звернутись До такого фахівця, укласти угоду про допомогу, а суд в таких випадках має надати можливість брати фахівцю участь у справі на боці потерпілого.

Фахівець у галузі права, як правило, бере участь у справі на боці потерпілого на підставі положень ст. 52 КПК України, як його представник, керуючись при цьому правами самого потерпілого. Тобто представник потерпілого має ті самі права, що й сам потерпілий Але з огляду на змагальність судового процесу та рівність сторін виникає питання: чи не може потерпілий мати не представника, а захисника своїх прав? На наш погляд, правових перепон для цього нині не існує, а положення Конституції України відкривають шлях для забезпечення участі в справі захисника не тільки обвинуваченого, а й потерпілого. Що не заборонено — то можна. Цей підхід стосовно даних учасників процесу доречний.

Тому, по-перше, бажано, реалізуючи принцип змагальності та рівності сторін, надати представнику потерпілого всі ті права, які має захисник обвинувачуваного, а по-друге, передбачити безпосередньо в кримінально-процесуальному праві можливість участі в справі захисника потерпілого. Захисником потерпілого можуть бути будь-які фахівці в галузі права, які не підлягають відстороненню від справи в передбачених законом випадках.

Потерпілому має бути надана можливість знайомитися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по закінченні досудового слідства з матеріалами справи. Так само, як і підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію обвинувального висновку, а після його закінчення — копію вироку чи іншого рішення [34, c. 92].

Потерпілий має стати однією з повноправних сторін у змагальному кримінальному процесі. Після дебатів сторін до надання останнього слова підсудному потерпілому мас бути надане право зробити свої заяви.

Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов’язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та, шляхом регресного позову, відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Дня цього необхідно створити відповідний фонд.

Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодовуватися в порядку позовної вимоги. В кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок вилучених цінностей та майна, на яке накладено арешт.

Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.

Заява про цивільний позов подається тому органу, у провадженні якого перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи. Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу.

Після того як цю особу визнано цивільним позивачем, вона стає учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України. Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити органи дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів щодо забезпечення заявленого позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнання, слідчого, прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні, пов’язані з заявленим позовом, У разі, коли цивільний позивач не з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства [54, c. 59].

Майнову відповідальність за цивільним позовом у кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила злочин, — обвинувачений. Проте у деяких випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які йменуються цивільними відповідачами. Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи й організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану діями обвинуваченого.

Отже, на підставі викладеного, слід зазначити, що у кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження. Перші - в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси; другі - в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя; треті - за дорученням чи угодою; четверті - притягаються до участі в процесі в примусовому порядку.

1.2. Відомчий та судовий контроль при проведенні досудового слідства, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства

Відомчий контроль здійснюється міністерствами і відомствами усередині відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим контролем). Такий контроль тісно пов’язаний із завданнями, що стоять перед міністерствами і відомствами. Загальні питання його організації та проведення регулюються Положенням про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління [14, с. 20].

Аналіз Конституції України та чинного кримінально-процесуального законодавства дає підставу стверджувати, що в той час, коли кримінальна справа знаходиться у провадженні слідчого, крім названих посадових осіб, ніхто інший, в тому числі суд чи суддя, не вправі давати йому вказівки про проведення тих чи інших слідчих дій та прийняття слідчих рішень, зобов’язувати його прийняти рішення про визнання чи невизнання певної особи учасником процесу, призначати чи не призначати проведення експертиз, ексгумації трупа, провадити чи не провадити допит певних осіб, пред’являти чи не пред’являти обвинувачення, складати чи не складати обвинувальний висновок тощо. Конституцією і вказаним законодавством суд не наділений правом нагляду за додержанням законів органами, що провадять досудове слідство, і тому він може зобов’язати слідчого провести певні слідчі дії та прийняти процесуальні рішення лише після надходження справи до його провадження при скасуванні постанови про відмову в порушенні справи або постанови про її закриття, а також при направленні її на додаткове чи нове розслідування [15, с. 22].

З точки зору визначення сутності відомчого контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи важливим є порівняння цього процесуального засобу із прокурорським наглядом. П. Мінюков та А. Мінюков обґрунтовано звертають увагу на те, що проблема співвідношення відомчого контролю і прокурорського нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів внутрішніх справ не досить досліджена в науці. А вчені, які досліджували її, свою позицію висловлюють на захист того відомства, де вони працювали, — прокуратури, органів внутрішніх справ [41, с. 112]. Тож якщо співставити наглядові повноваження прокурора і контрольні повноваження начальника слідчого відділу, передбачені ст. 227 КПК та ст. 114−1 КПК, очевидним є таке.

По-перше, і прокурор, і начальник слідчого відділу органів внутрішніх справ є учасниками кримінально-процесуальної діяльності. Їх правове становище і повноваження визначені законодавством України — Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом, а прокурора — також і Законом «Про прокуратуру». Обидва вони наділені владними процесуальними повноваженнями щодо слідчого, який на підставі ст. 114 КПК має процесуальну самостійність, та інших учасників кримінального процесу. Доручення і вказівки в кримінальних справах як прокурора, так і начальника відділу, є обов’язковими для виконання слідчим, крім випадків, передбачених ч.2 ст. 114 КПК України. При здійсненні нагляду і контролю їх процесуальні повноваження збігаються, проте повноваження начальника слідчого відділу значно вужчі, ніж прокурора.

По-друге, повноваження начальника слідчого відділу спрямовані виключно на забезпечення кримінального переслідування (контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вжиття заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного провадження досудового слідства у кримінальних справах — і жодного слова про забезпечення виконання ст. 2 КПК — щодо охорони прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві). В той же час саме наглядові повноваження прокурора забезпечують охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які потрапили в орбіту кримінального судочинства.

Нарешті, при здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю у більшості випадків застосовуються майже тотожні методи діяльності - проведення перевірок, дача вказівок, передавання справи від одного слідчого іншому.

О.Р. Михайленко слушно звертає увагу на те, що відомчий контроль ближчий ніж інші до безпосереднього виконавця [42, с. 235]. В цьому є перевага відомчого процесуального контролю. Звідси можна зробити висновок, що начальник слідчого відділу здійснює попередній, упереджувальний (забезпечувальний) контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, а також поточний контроль за виконанням законів щодо повного, всебічного та об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах. Проте фігура начальника слідчого відділу, з огляду на кримінально-процесуальний закон не є необов’язковою під час провадження попереднього розслідування. Немає таких процесуальних документів по кримінальним справам, які б в обов’язковому порядку приймалися за участю названого начальника, в цьому плані без нього можна в повній мірі обійтися.

До 1963 р. слідчий апарат існував тільки в органах прокуратури колишнього СРСР. Після створення слідчого апарату в системі МВС до його підслідності стали відносити все нові й нові склади злочинів, і в теперішній час в Україні він розслідує до 90% кримінальних справ. Крім того, функціонують слідчі апарати СБУ та податковій міліції. З метою належної організації діяльності слідчого апарату у 1966 р. й було введено посаду начальника слідчого відділу, який несе персональну відповідальність за організацію роботи відділу і її результати. З огляду на це при визначенні повноважень начальника слідчого відділу особлива увага була приділена саме наділенню його повноваженнями організаційно-розпорядчого характеру, що відображено у відомчих наказах МВС України.

Такий ухил у бік організаційно-розпорядчих повноважень начальника слідчого відділу дозволив деяким науковцям навіть стверджувати про те, що начальник слідчого відділу повинен виступати лише в якості організатора роботи слідчих, який здійснює ресурсне та методичне забезпечення розслідування [51, с. 57].

Між тим, якщо звернутися до положень ч.1 ст. 1141 КПК, то бачимо, що начальник слідчого відділу повинен здійснювати процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих щодо розкриття та попередження злочинів, вжиттю заходів щодо найбільш повного, всебічного та об'єктивного провадження попереднього розслідування.

Контроль за своєчасністю дій слідчих означає постійне спостереження за ними з тим, щоб виконувані ними дії (процесуальні, організаційні) забезпечували б розкриття злочину, який розслідується, вживалися б заходи до найбільш повного, всебічного та об'єктивного дослідження усіх його обставин. Адже термін «найбільш», який використовується у контексті завдань начальників слідчих підрозділів, однозначно вказує на постійність та стабільність їх діяльності по створенню відповідного режиму попереднього розслідування по кожній справі. Звідси випливає, що начальник слідчого відділу за змістом закону по кожній справі зобов’язаний попереджувати і не допускати прийняття слідчим незаконних та необґрунтованих рішень.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой