Нові підходи до управління активів і пасивів банків в умовах нестабільної економічної ситуації в Україні

ВСТУП Нестабільність економічної системи нашої країни зумовила необхідність розробки нових підходів до ефективного управління структурою активів і пасивів банків з метою зниження ризику фінансової нездатності й підвищення рівня чистого прибутку. Не дивлячись на важливість питання ефективного управління структурою активів і пасивів комерційних банків, проблема знаходження оптимальної структури активів і пасивів банку далека від кінцевого рішення. Потрібна розробка нових підходів, здатних зробити управління структурою активів і пасивів банку більш науково обґрунтованим, більшою мірою відповідним потребі забезпечення високої прибутковості банківської діяльності з дотриманням вимог фінансової стійкості.

Актуальність теми дослідження. За роки незалежності банківська система України розвивалася швидкими темпами, докорінні зміни торкнулися не лише кількості, структури банківських установ, а і якості, різноманітності банківських послуг. Об'єктивна необхідність інтеграції у світові економічні процеси поряд із труднощами перехідного процесу для подальшого стабільного розвитку банківської системи потребують розв’язання таких проблем: нарощування капітальної бази для виконання вимог світових стандартів до банківського капіталу, збільшення частки довгострокового кредитування, запровадження систем управління ризиками, підвищення рівня кваліфікації банківських спеціалістів.

В останні роки спостерігається тенденція зростання уваги до ризиків, притаманних банківській діяльності. Якщо оцінка кожного виду ризику дозволяє визначити ймовірні збитки, які понесе банк за несприятливих подій, то загальна оцінка профілю ризику банку не є простою сумою всіх наявних ризиків і пов’язана з можливими варіантами управління активами і пасивами банку. Складність і багатогранність пасивам управління комерційним банком потребує комплексного підходу, що передбачає нерозривну єдність активів і пасивів, доходів і витрат, які є взаємозалежні та взаємообумовлені. Запровадження такого підходу потребує розробки методології та інструментарію комплексного управління активами і пасивами. Інтегрований підхід до оцінки бізнес-процесів сприяє удосконаленню інформаційно-аналітичної системи комерційного банку, створенню цілісної внутрішньої нормативної бази, логічній завершеності організаційної структури банківської установи.

Таким чином, актуальність теми випускної роботи визначається необхідністю удосконалення процесу управління активами і пасивами комерційним банком для підвищення надійності, ефективності його діяльності, зміцнення конкурентоспроможності.

Мета і завдання, дослідження. Метою дипломної роботи є обґрунтування та розробка науково-методичних основ комплексного управління активами і пасивами комерційного банку в умовах ринкової трансформації економіки, розкриття змісту управління фінансовими потоками для реалізації комплексного управління активами і пасивами з урахуванням необхідних передумов для його впровадження.

Відповідно до даної мети в роботі були поставлені й вирішені наступні основні завдання:

визначено поняття й основні елементи управління активами й пасивами комерційного банку;

проведений аналіз якості структури активів і пасивів Банку «Південний»;

запропоновані шляхи удосконалення управлінням активами та пасивами в Банку «Південний».

Об'єкт дослідження — діяльність комерційного банку з приводу формування й розміщення ресурсів.

Предмет дослідження — методи управління структурою активів і пасивів комерційних банків, що дозволяють забезпечити оптимальну комбінацію «прибутковість — ліквідність — ризик».

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є системний підхід до процесу управління активами і пасивами комерційного банку, використаний при визначенні змісту, побудові методики управління активами і пасивами, визначенні профілю ризику комерційного банку, розробці рекомендацій щодо удосконалення інформаційно-аналітичної системи й організаційної структури банку. Для виконання завдань дослідження та досягнення поставленої мети були використані методи спостережень, групування та порівняння.

Інформаційною базою дослідження були — статистичні матеріали Національного банку України, Асоціації українських банків, Держкомстату України, Держфінпослуг України. При написанні роботи також користувалися законами та нормативними актами, постановами та положеннями Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Національного банку України, підвідомчими актами, науковими монографіями. Для написання роботи були додатково використані статистичні та аналітичні матеріали Банку «Південний».

Прогнозування та планування фінансового стану банку може здійснюватись з використанням фінансової моделі, яка дозволяє прораховувати альтернативні сценарії щодо залучення та розміщення коштів, можливих змін процентних ставок. Планування обсягів процентних доходів і витрат може проводитись на основі методу грошових потоків з використанням умов договорів та на основі заборгованості на звітну дату.

Розроблені практичні рекомендації щодо створення аналітичної системи банку можуть бути корисні при побудові систем підтримки прийняття рішень. Реалізація пропозицій щодо удосконалення організаційної структури банку сприятиме інформаційній і структурній цілісності пассивам управління банком, моніторингу відповідності фактичних показників діяльності плановим та побудови сценаріїв майбутнього розвитку банку.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади управління активами і пасивами комерційного банку

1.1 Економічна сутність, різновиди та класифікація активів і пасивів банку В економічній літературі, в теорії та на практиці знаходимо різні визначення термінів «Актив» та «Пасив». Якщо термін «Актив» у більшості країн має майже однозначне визначення, то термін «Пасив» (хоча при складанні балансу в усіх випадках використовується) у більшості країн та літературних джерелах не визначається.

У світовій практиці найбільш поширеним визначенням активів є наступне: «активи — це ресурси (від фр. слова resource — засоби, запаси, можливості, джерела чогось), які отримані підприємством в результаті минулих подій та тепер контрольовані ним, використання яких, як очікується, призведе до збільшення економічних вигод у майбутньому».

Вивчення та аналіз літературних джерел дозволяє синтезувати різні визначення пасивів, за якими: «Пасиви — це капітал — визначене у вартості (грошах) боргове зобов’язання підприємства (юридичної) або громадянина (фізичної особи) по відношенню до іншого підприємства (юридичної) або громадянина (фізичної особи)». У будь-якому випадку пасиви (капітал) (боргові зобов’язання) показують джерело утворення активів — майна підприємства або громадянина, тобто показують, кому винно підприємство (юридична) або громадянин (фізична особа), за усе майно, яке воно (або він) має у своєму розпорядженні. Пасиви, таким чином, — це вираз права власності на активи (майно) відповідних юридичних (підприємств) або фізичних осіб, які передали це майно у використання — це право власності.

Важливим компонентом банківського менеджменту є управління активами та пасивами. Суть управління активами полягає у формуванні стратегії та здійсненні заходів, що змінюють структуру балансу банку відповідно до його стратегічних програм щодо напрямів і порядку розміщення власних і залучених коштів. У процесі його здійснення переважно вирішується подвійне завдання: забезпечення прибутковості роботи за дотримання, як мінімум, зовнішніх нормативів і внутрішніх стандартів ліквідності й ризиків.

Активи банків — не частина бухгалтерського балансу, що характеризує" розміщення й використання залучених банком коштів з метою одержання прибутку і підтримання ліквідності банку. На думку інших вчених — активи будь-який об'єкт бухгалтерського обліку, право контролю закріплене за банком, який відповідає хоча б одній з таких вимог:

дає дохід банківській установі;

може бути обмінений на інший об'єкт, котрий, у свою чергу, даватиме дохід банківській установі.

Отже, активи — це економічні ресурси, що перебувають у розпорядженні банку, використання яких має принести в майбутньому дохід. Активи виступають у вигляді основних засобів, готівки в національній або іноземній валюті в касі банку, заборгованості за позиками, цінних паперів, які перебувають у портфелі банку.

Сутність пасивів банків обумовлюється їх роллю в економіці як фінансових посередників, що акумулюють тимчасово вільні кошти суб'єктів господарської діяльності і розміщують їх на умовах повернення, строковості й платності у тих суб'єктів господарства, які потребують цього для забезпечення виробничого процесу. Основними завданнями сучасного комерційного банку є надання різноманітних видів послуг своїм клієнтам для чого необхідне: залучення коштів із різних джерел на відповідні терміни, здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів і проведення платежів, здійснення операцій з купівлі та продажу валютних коштів як за дорученням клієнтів, так і за власний рахунок.

Для виконання цих завдань, банку необхідно забезпечити залучення достатньої кількості коштів із річних джерел на різні терміни, домогтися оптимального сполучення термінів залучення коштів і їх вартості, а також раціонального розміщення коштів у різні види активів з метою одержання прибутку, водночас підтримуючи необхідний рівень ліквідності й оптимізації ризиків, які виникають при цьому. Такі цілі досягаються банком шляхом проведення різноманітних активних і пасивних операцій, при цьому формуються активи і пасиви банку.

В різній економічній літературі можна знайти різне тлумачення суті пасивів. Так, за словами доктора економічних наук, професора О. Л. Кириченка, пасиви — частина бухгалтерського балансу, що відображає в грошовому вираженні джерела утворення коштів банку.

Відомий економіст Мащеряков вважає, що пасиви комерційних банків — це ресурси, за рахунок яких здійснюються кредитні, інвестиційні та інші активні операції.

В економічній літературі можна знайти ще й таке визначення пасивів: залучення банком коштів із різних джерел з метою підтримання ліквідності й забезпечення прибуткової роботи банку.

Особливістю пасивів комерційного банку порівняно з іншими компаніями є висока частка коштів, залучених на різних умовах, що значно перевищує власні кошти банку. У різних країнах центральні (національні) банки, інші контролюючі органи встановлюють нормативи співвідношення власних та залучених коштів, що коливаються під 1:10 до 1:100.

Відповідно, особливостями активів банку порівняно з виробничими компаніями є незначна питома вага матеріальних активів — основних засобів тощо — і висока частка активів у грошовій формі. Більшу частину активів комерційного банку складають фінансові вимоги — різноманітні види позик, вклади в цінні папери тощо, тоді як в активах виробничої компанії фінансові вимоги представлені дебіторською заборгованістю (до скорочення частки, якої прагне кожна компанія) і готівкою, необхідною для виплати заробітної плати.

Сутність активів і пасивів банків обумовлюється їх роллю в економіці як фінансових посередників, що акумулюють тимчасово вільні кошти суб'єктів господарської діяльності і розміщують їх на умовах повернення, строковості й платності у тих суб'єктів господарства, які потребують цього для забезпечення виробничого процесу. Основними завданнями сучасного комерційного банку є надання різноманітних видів позик своїм клієнтам для чого необхідне: залучення коштів із річних джерел на відповідні терміни, здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів і проведення платежів, здійснення операцій з купівлі та продажу валютних коштів" як за дорученням клієнтів, так і за власний рахунок.

Для виконання цих завдань банку необхідно забезпечити залучення достатньої кількості коштів із річних джерел на різні терміни, домогтися оптимального сполучення термінів залучення коштів і їх вартості, а також раціонального розміщення коштів у різні види активів з метою одержання прибутку, водночас підтримуючи необхідний рівень ліквідності й оптимізації ризиків, які виникають при цьому.

Такі цілі досягаються банком шляхом проведення різноманітних активних і пасивних операцій, при цьому формуються активи і пасиви банку.

Структура активів комерційного банку аналізується за різними класифікаційними ознаками, але в основі лежить вертикальний аналіз. Так, Кириченко О. А. структуру класифікував виходячи з їх ступеня ліквідності, що означає швидкість їх трансформації в готівку для негайного виконання своїх зобов’язань перед кредиторами. Виходячи з цієї позиції всі активи поділяються на первинні резерви, вторинні резерви, кредити, наданні банком, інвестиції в цінні папери, основні засоби банку і нематеріальні ресурси активів розглядає за ступенем їх ліквідності (рис. 1.1).

На мою думку більш доцільну структуру активів подає Парасій-Вергуненко І.М. Вона аналізує структуру активів банку за різними класифікаційними ознаками:

за дохідністю, що характеризує ділову активність банку;

за ліквідністю та за ризикованістю.

Рис. 1.1 Розподіл активів за ступенем ліквідності.

До первинних резервів належать активи, які в будь-який час можуть бути використані банком для видачі вкладів і здійснення поточних платежів. Отже, до них відносять :

банкноти та монети в касі банку;

платіжні документи в процесі інкасування;

кошти на кореспондентських рахунках в центральному банку;

кошти на кореспондентських рахунках у комерційних банках;

обов’язкові мінімальні резерви.

Первинні резерви банків є малоприбутковими активами, і більшість банків бажають скоротити їх частки в структурі активів з метою максимізації прибутку. Проте зниження можливе лише до певного рівня, оскільки коштів в касі повинно вистачати для видачі вкладів приватним вкладникам, поповнення операційної каси банків — кореспондентів, для розміну грошей. Необхідний розмір готівкових коштів в касі визначається на основі структури пасивів. Планування руху готівки в касі банку є одним із найважливіших завдань, що розв’язують при управлінні активами банку.

Комерційні банки зберігають тимчасово вільні кошти на своїх кореспондентських рахунках у центральному та комерційних банках.

Достатність коштів на цих рахунках для виконання платежів виступає їх діяльність по управлінню поточною ліквідністю банку. Відповідно до вимог НБУ комерційні банки повинні зберігати мінімальні резерви на своїх рахунках, які знаходяться в НБУ.

Вторинні резерви — це група активів банку, які в досить короткий термін можуть бути трансформовані у первинні резерви і використані для виконання поточних платежів за зобов’язаннями банками. Основне призначення вторинних резервів полягає в поповненні первинних резервів, а також забезпечувати одержання прибутку. До групи вторинних резервів відносять:

вкладення в державні цінні папери (ОВДП);

вкладення в короткострокові ліквідні цінні папери;

міжбанківські кредити на термін до 7 днів.

Створюючи портфель цінних паперів комерційні банки ставлять перед собою ряд таких цілей: одержання прибутку, створення високоліквідного активу, який може бути реалізований на вторинному ринку, а також придбання інструментів, які можуть слугувати заставою.

Найбільшу частку в активах комерційного банку становлять, як правило, прибуткові активи — позики та довгострокові інвестиції в цінні папери. Ці групи активів відрізняються від резервів значно нижчим ступенем ліквідності, проте банки для забезпечення рентабельної роботи прагнуть до збільшення цих груп в активах банку. Частка кредитів в активах банків коливається від 20−80%, а частка портфеля цінних паперів сягає 25−30%.

Вкладення в основні засоби — це найдовгостроковіші активи банку, без яких він не може нормально функціонувати. Комерційному банку необхідні приміщення, меблі, технічні засоби як і будь-якій організації. Ця група активів не дає банку ніякого прибутку, але без них неможливе створення та функціонування банку відповідно до закону України «Про банки та банківську діяльність».

Незважаючи на загальну тенденцію структури активів, кожний банк повинен прагнути до створення раціональної структури активів, яка залежить від їх якості. Якість активів більшість банків визначають за допомогою їх ліквідності, ризиковості, часткою критичних і неповноцінних активів, а також обсягом активів, які дають прибуток.

Всі активи банку поділяються на групи за ступенем ліквідності залежно від терміну погашення. Вони поділяються на високоліквідні активи або миттєвої ліквідності, ліквідні активи, активи довгострокової ліквідності.

Активи миттєвої ліквідності - готівка і прирівняні до неї кошти, кошти на рахунку в НБУ. Ці кошти відносять до цієї групи, тому що вони підлягають негайному вилученню, у разі потреби, з обороту банку.

Всі пасиви комерційного банку можуть бути класифіковані за економічною природою, термінами залучення і суб'єктами.

За економічною природою пасиви банку розподіляються на власні, залучені та запозичені кошти банку.

До власних ресурсів, або до банківського капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і минулого років. Власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію — страхування інтересів вкладників і кредиторів, а також покриття поточних збитків від банківської діяльності. Функція ж забезпечення оперативної діяльності для власного капіталу є другорядною, її забезпечують головним чином залучені і позичені кошти.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резервуй фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із загальних резервів за активними операціями і поточних прибутків.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації підприємства. Комерційний банк утворюється у формі публічного акціонерного товариства (ПАТ) відкритого типу, і статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції.

Мінімальний розмір статутного фонду визначається нормативними документами органів контролю, в першу чергу — центральними (національними) банками, а також засновниками банку, залежно від завдань, які поставлені перед новою кредитно-фінансовою установою. Проблема достатності капіталів гостро стоїть перед комерційними банками України та інших країн СНД, що прагнуть вийти на міжнародну арену.

Розміром статутного фонду банку визначається багато основних параметрів діяльності банку, такі, як розмір залучених коштів, розмір кредитного портфеля банку, розмір ризику на одного позичальника і вкладника. Отже, від розміру капіталу залежить і характер клієнтури, яку в змозі обслуговувати банк. Банк у пошуках «свого» клієнта, а клієнт — банку прагнуть до відповідності можливостей першого щодо задоволення обґрунтованих потреб другого в кредитних коштах; клієнт же, визначаючи міру ризику, який він може прийняти щодо банку при збереженні тимчасово вільних коштів на поточних і депозитних рахунках у цьому банку, в першу чергу орієнтується на розмір, його капіталу.

Таким чином, комерційні банки, що прагнуть до обслуговування значної корпоративної клієнтури з великими оборотами і постійною потребою в поповненні оборотних коштів за рахунок банківських кредитів, потребують капіталу більшого розміру, ніж банки, орієнтовані на роботу з дрібними й середніми клієнтами, які лише зрідка вдаються до запозичень.

Значення власних коштів банку полягає в тому, щоб підтримувати його стійкість. На початковому етапі створення банку саме власні кошти покривають першочергові видатки (земля, будинок, устаткування, зарплата), без яких банк не може почати свою діяльність. За рахунок власних ресурсів банки створюють необхідні їм резерви. Власні ресурси є головним джерелом вкладень у довгострокові активи.

Залучені кошти банків — понад 90% усієї потреби в грошових ресурсах для здійснення активних операцій, насамперед кредитних. На відміну від власних коштів, що не можуть бути вилучені акціонерами або пайовиками, поки існує банк, наявність залучених коштів у банку має тимчасовий характер. За нормальної, прибуткової роботи банку, коли не потрібно спрямовувати частину прибутку або резервів на покриття збитків, що їх зазнає банк при проведенні активних операцій, власні кошти банку мають постійну тенденцію до зростання, яке відбувається в першу чергу за рахунок прибутку, або ще не розподіленого або спрямованого за рішенням акціонерів у фонди банку. Розмір же залучених коштів, з огляду на їхню тимчасову природу, може коливатися під впливом різноманітних чинників, як зовнішніх, так і пов’язаних із діяльністю банку.

Запозичені кошти банку — це позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

За термінами залучення пасиви банку поділяються на постійні, строкові й до запитання. До першої групи належать власні кошти банків.

До строкових слід віднести строкові депозити, що, у свою чергу розподіляються на депозити на певний строк і з попереднім повідомленням про вилучення. Ці депозити, на відміну від поточних вкладів, мають більш тривалі строки. Як правило, вони приймаються на строк не менше одного місяця. Для вкладника перевага довгострокового вкладання грошей міститься в отриманні більш високих процентів. Банк, зі свого боку, також може розраховувати на ці кошти більш тривалий час і відповідно збільшити доходи від процентів. В основному строкові вклади не використовуються для здійснення платежів, як це відбувається з коштами на поточних рахунках.

Вклади до запитання являють собою кошти на поточних, розрахункових, бюджетних та інших рахунках. За вкладами до запитання виплачується досить низький процент, а нерідко за ними зовсім не виплачується винагорода. Депозити до запитання призначені в першу чергу для здійснення поточних розрахунків.

Основний недолік депозитів до запитання для банка — необхідність мати більш високий оперативний резерв для підтримки ліквідності (через потенційну можливість вилучення грошей з рахунків до запитання). У більшості комерційних банків вклади до запитання займають найбільшу питому вагу в структурі залучених коштів. Це, як правило, саме дешеве джерело утворення банківських ресурсів. У зв’язку з високою мобільністю коштів залишок на рахунках до запитання не постійний. Можливість власника рахунку в будь-який момент вилучити кошти потребує наявності в обороті банка підвищеної долі високоліквідних активів (залишку коштів в касі, на кореспондентському рахунку та інш.) за рахунок скорочення частки менш ліквідних активів, які приносять значні доходи. Через ці причини за залишками на рахунках до запитання банки виплачують власникам досить низький процент чи зовсім не нараховують за ними ніякого доходу.

1.2 Сутність та загальна характеристика методів управління активами і пасивами банку Оскільки банк одночасно здійснює активні і пасивні операції, це означає наявність додаткових чинників, які створюють поле ризиків, що зміни в одній частині балансу впливають на іншу та інтегровані характеристики діяльності банку. Зазначається, що ризик-менеджмент є невід'ємною складовою комплексного управління активами і пасивами і безпосередньо стосується тих видів ризиків, які розглядаються як результат взаємодії активів і пасивів. Зазвичай при висвітленні ризиків, притаманних діяльності банків, робиться спроба відштовхуватись від виду ризику для співвіднесення його з певними видами активів і пасивів (операціями, інструментами), яким він притаманний. При розгляді окремих видів ризику втрачається єдність у викладенні всього поля ризиків банку, яке є наслідком різноманітних, взаємопов'язаних операцій комерційного банку. У рамках концепції управління активами та пасивами банку ризик розглядає як похідне поняття від кола операцій, які здійснює банк. Такий підхід дозволяє не лише відстежувати вплив конкретних банківських операцій на рівень ризику, а й робити свідомий вибір у межах прийнятої стратегії. При комплексному управлінні активами і пасивами необхідно зосередити увагу на управлінні ризиками ліквідності, процентної ставки, валютному, достатності капіталу.

Так, за умови, коли відсоткові ставки можуть змінюватися щохвилини, відсотковий ризик став головним банківським ризиком. Теоретично відсоткового ризику можна уникнути, лише коли активи повністю збалансовані з пасивами, як до строків, так і до обсягів. На практиці такої збалансованості досягти майже неможливо, тому банки завжди наражаються на відсотковий ризик. Головною ознакою відсоткового ризику є невідповідність структури банківських активів та зобов’язань. Основним параметрами управління є строки та обсяги активів і зобов’язань банку.

Узгодження строків розміщення активів і зобов’язань — це один із методів, за допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки, змінюються з однаковою швидкістю та в одному напрямі.

Збалансований за строками підхід передбачає встановлення повної відповідності між термінами залучення та розміщення коштів. Даний прийом стабілізує прибуток, мінімізуючи відсотковий ризик.

Незбалансований за строками підхід є альтернативним прийомом управління, який надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни відсоткових ставок на ринку. Використання даного підходу базується на прогнозі зміни швидкості, напряму та величини відсоткових ставок на ринку.

Сутність даного методу зводиться до структурного балансування активів і пасивів як до строків, так і до обсягів залучених та розміщенних коштів. Такий метод притаманний вітчизняним банкам, адже він є простим та доступним.

Узгодження строків вхідних і вихідних фінансових потоків використовується менеджментом банків паралельно з іншими прийомами управління відсотковим ризиком, оскільки на практиці узгодити всі позиції за строками та сумами майже неможливо. Здебільшого цей підхід застосовується щодо найбільших за обсягами операцій.

Цьому методу притаманні такі недоліки: недостатня гнучкість, браку простоти для маневрування, необхідність проведення реструктуризації балансу зі змінами відсоткових ставок. Проведення збалансованих операцій не завжди відповідає потребам банку, його планам на майбутнє, а іноді невигідне з погляду витрат.

Для управління таким параметром, як обсяги активів і зобов’язань банку, використовується метод ГЕПу.

У процесі управління активами та зобов’язаннями з метою встановлення контролю над рівнем ризику відсоткової ставки всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін. Для визначення чутливості весь часовий горизонт, протягом якого банк застосовує збалансований підхід до управління активами та зобов’язаннями, поділяють на ряд періодів. Тривалість таких часових інтервалів вибирається довільно, наприклад згідно з прогнозованими моментами зміни відсоткових ставок на ринку (здебільшого 90 днів). Структура балансу вважається фіксованою в межах кожного інтервалу, що дозволяє керувати співвідношеннями обсягів різних видів активів і зобов’язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час.

Актив чи пасив є чутливим до змін відсоткової ставки, якщо має такі характеристики:

дата перегляду плаваючої відсоткової ставки міститься в зафіксованому інтервалі часу;

строк погашення настає в цьому інтервалі;

термін проміжної або часткової виплати основної суми міститься в розглядуваному інтервалі;

зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки НБУ), покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов’язання, можлива або очікується протягом цього самого часового інтервалу і не контролюється банком.

Нечутливі активи та зобов’язання — доходи та видатки за якими протягом аналізованого періоду не залежать від зміни відсоткових ставок на ринку.

ГЕП (GAP — розрив) визначається як різниця між величиною чутливих активів у грошовому вираженні та величиною чутливих зобов’язань у грошовому вираженні.

ГЕП може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов’язання (ЧА > ЧЗ), або від'ємним, якщо чутливі зобов’язання перевищують чутливі активи (ЧА < ЧЗ). Збалансована позиція, коли чутливі активи та зобов’язання рівні між собою, означає нульовий ГЕП. При нульовому ГЕПі маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, відсотковий ризик — мінімальним, проте одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок стає неможливим. І додатний і від'ємний ГЕП дають потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового ГЕПу.

Головна ідея методу управління ГЕПом полягає в тому, що розмір та вид (додатний або від'ємний) ГЕПу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок згідно з таким правилом:

якщо ГЕП додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

якщо ГЕП від'ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.

Це означає, що не так вже й важливо, в якому напрямі змінюються ставки. Головне — щоб ГЕП відповідав тому напряму руху ставок, який принесе підвищений прибуток.

Проте потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться неправильним або не справдиться, то це може призвести до зниження маржі і навіть до збитків. За наявності ГЕПу ймовірність фінансових втрат така сама, як і ймовірність одержати додаткові прибутки.

ГЕП — це міра відсоткового ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від'ємний ГЕП має банк, чим більший розмір (абсолютна величина) ГЕПу, тим вищий рівень відсоткового ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється маржа. Збільшення чи зменшення маржі залежить від знака ГЕПу («плюс» чи «мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку.

Темпи зниження показників прибутковості залежать як від величини зміни відсоткових ставок, так і від розміру ГЕПу. Якщо прогнозується зниження ставок, то менеджментові банку необхідно змінити структуру балансу і перейти від додатного ГЕПу до нульового, завдяки чому вдасться звести до мінімуму відсотковий ризик. Перехід від нульового до від'ємного.

ГЕПу в разі зниження ставок забезпечить підвищення рівня прибутковості, але супроводжуватиметься підвищеним ризиком.

Головне завдання менеджменту банку під час управління ГЕПом — досягти відповідності між видом ГЕПу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Отже, необхідною умовою використання зазначеного підходу до управління банком є наявність надійного прогнозу (або можливість одержати такий прогноз) та передбачуваність економічної ситуації. Якщо спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад через нестабільність економічної ситуації, менеджментові банку безпечніше застосувати стратегію нульового ГЕПу, значно знизивши завдяки цьому відсотковий ризик.

Показники ГЕПу легко розрахувати, якщо відомі характеристики потоку грошових коштів кожного фінансового інструмента, використовуваного при формуванні активів та зобов’язань банку. ГЕП дозволяє контролювати розмір відсоткового ризику протягом розглядуваного проміжку часу, а також оцінювати можливі зміни маржі банку.

Розрахунок кумулятивного ГЕПу дає змогу не лише аналізувати співвідношення чутливих активів і зобов’язань у певний момент часу (статичний аналіз), а й водночас враховувати часовий компонент (динамічний аналіз). Для цього в кожному з інтервалів, на які поділено досліджуваний період (часовий горизонт), зіставляються чутливі активи та зобов’язання й обчислюється розмір ГЕПу. Алгебраїчна сума (з урахуванням знака) ГЕПів у кожному з періодів являє собою кумулятивний (нагромаджений) ГЕП. Отже, кумулятивний ГЕП — це різниця між загальним обсягом чутливих активів і зобов’язань, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.

Кумулятивний ГЕП — інтегральний показник, що відбиває ступінь ризику відсоткових ставок, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт ГЕПу як максимально допустимий його розмір та приводячи структуру чутливих активів і зобов’язань у відповідність з установленим лімітом. При оцінюванні ризику відсоткових ставок обчислюється коефіцієнт ГЕПу як відношення чутливих активів до чутливих зобов’язань.

Якщо коефіцієнт ГЕПу більший за одиницю, то це означає, що ГЕП додатний, якщо менший — то ГЕП від'ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, то ГЕП нульовий.

Але ні абсолютна величина кумулятивного ГЕПу, ні коефіцієнт ГЕПу не дають уявлення про те, яка частина активів чи пасивів банку залежить від зміни відсоткової ставки. Тому наступним кроком у застосуванні методу є обчислення індексу відсоткового ризику.

Індекс відсоткового ризику ІВР дорівнює відношенню кумулятивного ГЕПу в кожному з періодів до розміру робочих активів і виражається у відсотках.

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (якщо ГЕП додатний) чи пасивів (якщо ГЕП від'ємний) наражається на ризик зміни відсоткової ставки і може змінити свою вартість, а отже, вплинути на загальний прибуток банку. Установлюючи ліміт індексу відсоткового ризику, банк обмежує рівень ризику відсоткової ставки, який він вважає за доцільне на себе взяти.

Інший напрямок використання методу кумулятивного ГЕПу полягає в тому, щоб наближено обчислити, як очікувані коливання відсоткових ставок

?r вплинуть на рівень маржі банку. Абсолютна величина зміни маржі (прибутку) ?Р визначається базовим співвідношенням:

Р= ?r * кGАР.

Здебільшого при розрахунках зміни рівнів відсоткових ставок? r подаються в базисних пунктах. Узявши до уваги при обчисленнях знак «+» чи «-» показників ?r та кGАР, можна визначити напрям зміни прибутку. Додатне значення? Р вкаже на збільшення прибутку і буде результатом підвищення ставок при додатному ГЕПі або зниження ставок при від'ємному ГЕПі. Від'ємне значення? Р означатиме зниження процентного прибутку банку, зумовлене підвищенням ставок при від'ємному ГЕПі або їх зниженням при додатному ГЕПі.

Метод кумулятивного ГЕПу дає змогу виконувати не лише основне завдання — зважено управляти активами та зобов’язаннями з метою максимізації прибутку за допустимого рівня ризику, а й контролювати рівень ризику ліквідності.

Ліквідність є однією з важливих проблем, яка потребує постійної уваги керівництва банку. Для здійснення моніторингу за станом ліквідності можна скористатися ідеєю методу кумулятивного ГЕПу. Рівень ліквідності визначається співвідношенням активів та зобов’язань банку, термін дії яких закінчується протягом одного й того самого проміжку часу. Якщо активи та зобов’язання згруповані за термінами виконання, то додатне значення кумулятивного ГЕПу покаже, що ризик ліквідності відсутній у розглядуваному періоді. Від'ємний ГЕП означає, що зобов’язання, термін виконання яких настає в цьому періоді, перевищують розмір активів, які будуть повернені до банку в той самий час. Через це можуть додатково знадобитися ліквідні кошти, а отже, підвищитися рівень ризику ліквідності. Застосування методу кумулятивного ГЕПу допоможе менеджментові банку прийняти виважені рішення щодо управління ліквідністю.

У практичній роботі банків ГЕП-менеджмент має базуватися на використанні обчислювальної техніки, що дає змогу точніше добирати та зменшувати тривалість часових інтервалів, виконувати точні розрахунки в будь-який час та прогнозувати майбутню діяльність.

Також, одним із методів управління активами та пасивами є управління інвестиційним горизонтом фінансових інструментів. Таке управління покладено в основу методу зниження відсоткового ризику, як портфельна імунізація.

Оскільки методика портфельної імунізації передбачає зниження чутливості фінансових інструментів до впливу відсоткового ризику, то виникає потреба у вимірюванні такої характеристики як чутливість. Показником, який найчастіше застосовується для цього, є середньозважений строк погашення фінансового інструмента — дюрація.

Дюрація фінансових інструментів обчислюється за формулою Ф. Макуолі, тобто це — відношенням приведеної вартості суми всіх очікуваних потоків доходів за фінансовим інструментом, зважених за часом надходження, до його ринкової ціни. Практична реалізація методики імунізації передбачає розрахунок дюрації всіх надходжень грошових коштів за активами та всіх виплат за пасивними операціями банку, які направляються вкладникам, кредиторам і акціонерам банку.

Оскільки вартість активів перевищує вартість зобов’язань на величину капіталу банку, то співвідношення між дюрацією активів та зобов’язань банку описується за допомогою моделі:

= DL*L/А

Де: DA — зважений за вартістю надходжень строк погашення (дюрація) активів;- дюрація зобов’язань; L — загальний обсяг зобов’язань; А — обсяг активів.

Відношення зобов’язань до активів має бути меншим за одиницю, тому із співвідношення випливає, що дюрація портфеля активів має бути коротшою за дюрацію портфеля зобов’язань. Звідси випливає, що незалежно від напряму зміни відсоткових ставок активи банку мають переоцінюватися швидше, ніж зобов’язання.

Отже, метою імунізації є захист балансу банку від будь-яких змін ринкових відсоткових ставок протягом певного зафіксованого періоду.

На практиці всі методи мають свої переваги та недоліки, тому банк повинен сам обирати свій метод зменшення банківського ризику.

1.3 Державне регулювання окремих видів активних і пасивних операцій Національного банку України Ліквідність банку — це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Ліквідними активами є кошти в касі та на коррахунках, які відкриті в Національному банку України та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти.

Банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов’язань з урахуванням:

їх обсягів;

строковості;

валюти платежів;

забезпечення потрібного співвідношення між власними та залученими коштами;

необхідності формування оптимальної структури активів.

З метою контролю за станом ліквідності банків НБУ установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Усі активи банку за ступенем ліквідності поділяють на шість груп:

високо ліквідні активи (кошти в касі, в НБУ та інших банках, банківські метали, кошти на вимогу в НБУ, інших банках, строкові депозити в НБУ);

ліквідні активи (всі активи, які приносять банкам доходи, всі надані кредити, депозити в інших банках, цінні папери, вкладені в асоційовані та дочірні компанії);

низько ліквідні активи — пролонгована дебіторська заборгованість;

неліквідні активи (прострочена і сумнівна заборгованість за кредитами);

недохідні активи (основні засоби та нематеріальні активи, товарно-матеріальні цінності, капітальні вкладення);

квазіактиви — нараховані доходи.

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках). Він визначається як співвідношення суми коштів у касі та на кореспондентських рахунках до зобов’язань банку, що обліковуються за поточними рахунками (ЗБп.р.):

Н4 = (Каса + Коррах)/ЗБп.р.*100.

Оптимальне значення нормативу Н4 має бути не менше ніж 20%.

Норматив поточної ліквідності (Н5) встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку.

Для розрахунку нормативу поточної ліквідності враховують вимоги і зобов’язання банку з кінцевим строком погашення до 31 дня (включно).

Норматив поточної ліквідності визначається як співвідношення активів первинної (Ап.л.) та вторинної (Авт.л.) ліквідності до зобов’язань банку з відповідними строками виконання (ЗБстр.вик.):

Н5 = (Ап.л. + Авт.л.)/ ЗБстр.вик.*100.

До активів первинної та вторинної ліквідності при розрахунку нормативу поточної ліквідності належать:

готівкові кошти;

банківські метали;

кошти на кореспондентських рахунках, які відкриті в Національному банку України та інших банках;

строкові депозити, які розміщені в Національному банку України та інших банках;

боргові цінні папери, що рефінансуються Національним банком України, у торговому портфелі банку, у портфелі банку на продаж та у портфелі банку на погашення;

боргові цінні папери, емітовані Національним банком України в портфелі банку на продаж та у портфелі банку на погашення;

надані кредити.

До зобов’язань з відповідними строками виконання належать:

кошти на вимогу;

короткострокові та довгострокові кредити, одержані під Національного банку України та інших банків;

кошти бюджету України;

строкові депозити інших банків та клієнтів;

цінні папери власного боргу, емітовані банком;

субординований борг банку;

зобов’язання і вимоги за всіма видами гарантій, пору к, авалів;

зобов’язання з кредитування, що надані клієнтам і банкам.

Оптимальне значення нормативу Н5 мас бути не менше ніж 40%.

Норматив короткострокової ліквідності (Н6) встановлюється для контролю за здатністю банку виковувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів.

Норматив короткострокової ліквідності визначається як співвідношенні ліквідних активів (Ал) до короткострокових зобов’язань (КЗ):

Н6= Ал/ КЗ*100.

До розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються ліквідні активи та короткострокові зобов’язання з початковим строком погашення до одного року.

До ліквідних активів при розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включають:

готівкові кошти;

банківські метали;

кошти на кореспондентських рахунках та відкриті в Національному банку України та інших банках;

короткострокові депозити, що розміщені в Національному банку України та інших банках;

короткострокові кредити, що надані іншим банкам;

боргові цінні папери органів державної влади в торговому портфелі банку, у портфелі банку на продаж та в портфелі банку до погашення.

До короткострокових зобов’язань включаються:

кошти на вимогу;

кошти бюджету України;

короткострокові кредити, які одержані від Національного банку України та інших банків;

короткострокові депозити інших банків і клієнтів:

короткострокові цінні папери власного боргу, емітовані банком;

зобов’язання за всіма видами гарантій, порук, авалів;

зобов’язання з кредитування, які надані банкам і клієнтам.

Оптимальне значення нормативу Н6 має бути не менше ніж 60%.

Однак крім коефіцієнтного аналізу ліквідності, що укладається в розрахунку співвідношень залишків ліквідних активів і зобов’язань банку, може застосовуватися методика, пов’язана з аналізом грошових потоків з розрахунку прогнозу всіх вхідних і вихідних платіжних потоків на певні дати. Метод з використанням граничних показників ліквідності на звітні дати в практичній діяльності застосувати досить важко, якщо взагалі можливо, тому що справжнє значення ліквідності банку значно відрізняється від офіційних значень. Це відбувається з кількох причин:

? система показників банку базується на формальному угрупованні по рахунках. У той час як навіть однорідні активи можуть мати різну ліквідність;

? система показників банку недосконала сама по собі;

? розрахунок проводиться на звітну дату й не враховує стан ліквідності усередині строку.

Таким чином, через неможливість використання в повному обсязі методу в практичній діяльності по управлінню ліквідністю банку необхідно мати власну методику як по визначенню граничних і оптимальних показників ліквідності, так і по встановленню особливого плану по підтримці ліквідності в банку при виникненні кризової ситуації.

Діяльність Центрального банку країни по розвитку й зміцненню банківської системи, регулюванню її ліквідності необхідно розглядати в взаємозв'язку зі здійсненням НБУ розробленої у взаємодії з Урядом грошово-кредитної політики, спрямованої на досягнення макроекономічної стабілізації, зниження темпів інфляції, зміцнення курсу національної валюти.

Національний банк України розробив для банків рекомендації з організації ефективного управління й контролю за ліквідністю й рекомендації з оцінки впливу ліквідності на фінансовий стан банку. Згідно з даними рекомендаціями кожний банк повинен розробити й письмово зафіксувати політику в сфері керування й контролю за станом ліквідності, визначити органи, відповідальні за розробку й проведення відповідної політики, прийняття рішень по управлінню ліквідності.

Досягнення оптимального рівня ліквідності забезпечується нацбанком через надання або вилучення ресурсів у банків. Надання ресурсів при виникненні в банків дефіциту ліквідності реалізується через систему рефінансування.

Останнім часом НБУ прагне стимулювати кредитні вкладення банків у реальний сектор економіки й для підтримки ліквідності даних банків він розробив нові форми рефінансування, засновані на переобліку векселів підприємств-експортерів і наданні кредитів, забезпечених заставою векселів промислових підприємств, поступкою права вимоги по кредитних договорах даних підприємств і поручительствами.

Певний вплив на стан ліквідності банків НБУ робить через норми обов’язкового резервування. Даний інструмент регулювання грошової маси НБУ використає для надлишкової ліквідності, коли вона негативно впливає на стан ринків.

Умовою ефективного управління ліквідністю є наявність у кредитній організації затвердженого (схваленого) і при необхідності переглянутого керівним органом кредитної організації (зборами акціонерів, Радою директорів) документа про політику в сфері управління й контролю за станом ліквідності. Зазначений документ повинен містити систему вимог до організації роботи з управління ліквідністю. Його положення повинні суворо дотримуватися всіма підрозділами кредитної організації, рішення яких впливають на стан ліквідності. У документі повинне бути передбачене, що керівні органи кредитної організації, насамперед Рада директорів, одержують інформацію про стан ліквідності кредитної організації регулярно, а у випадку істотних погіршень поточного або прогнозованого стану ліквідності кредитної організації - негайно.

Таким чином, арсенал коштів центральних банків для підтримки ліквідності кредитних організацій досить широкий — від удосконалювання пруденційованих норм до надання різних видів кредитів. Однак поряд з мірками монетарної влади (центральний банк, міністерство фінансів, спеціалізовані фонди) для підтримки ліквідності банківської системи першорядне значення має якість управління ліквідністю й у самих кредитних організаціях. Це стосується питань удосконалювання внутрішнього контролю, а також розробки застосування власних моделей управління ліквідністю.

РОЗДІЛ 2. Аналіз політики управління активами та пасивами Банку «Південний»

2.1 Характеристика і загальний аналіз діяльності Банку «Південний»

ПАТ АБ «Південний» був заснований у 1993 році і наразі входить до II групи банків згідно класифікації НБУ та займає стабільні позиції в банківській системі України.

За переліком видів послуг, які надаються, та груп клієнтів, що нині користуються, а також сферами застосування власного капіталу та, відповідно до статуту, ПАТ АБ «Південний» є універсальною фінансово — кредитною установою. Банк є учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (реєстраційне свідоцтво № 16 від 16 жовтня 2012 р.), що діє відповідно до Закону № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб ›› від 23 лютого 2012 року (зі змінами).

Банк здійснює діяльність на всій території України, у структурі банку станом на травень 2012 року 152 філії та відділення. Крім того, «Південний» володіє 77,6% акцій Регіонального інвестиційного банку (Латвія). Показники останнього входять до зведеного балансу банківської групи Банк «Південний» і не будуть розглядатися у подальших дослідженнях, тому що банк не несе відповідальності за зобов’язання Регіонального інвестиційного банку (Латвія).

ПАТ АБ «Південний» виконує довгострокові стратегічні завдання, спрямовані на комплексний та динамічний розвиток бізнесу, збільшення клієнтської бази, розширення спектру банківських продуктів і послуг для максимального задоволення потреб клієнтів.

Для загальної характеристики діяльності ПАТ АБ «Південний» було розглянуто показники динаміки та структури його активів і пасивів. Основним фінансовим документом, Що дає змогу визначити фінансовий стан банку, є його баланс та звіт про фінансові результати [47], які наведені у Додатку А, Додатку Б, Додатку В, Додатку Г.

В таблиці 2.1. наведені дані активів, зобов’язань та власного капіталу за період з 01.01.2010 року по 01.01.2013 року.

Таблиця 2.1

Активи, зобов’язання та власний капітал ПАТ АБ «Південний» за період з

01.01.2010 року по 01.01.2013 року

З таблиці 2.1. видно, що за останні чотири роки відбулось зниження активів банку на 6,4%, водночас із зниженням зобов’язань на 9,4%. При цьому власний капітал банку виріс на 12,3%. Зменшення активів за чотири року відбулось на 689,4 млн. грн., зменшення зобов’язань 868,8 млн. грн. Зменшення активів, з одночасним зменшення зобов’язань та збільшення власного капіталу банку звісно збільшило його фінансову стійкість, але водночас мультиплікатор капіталу за цей період зменшився на 16,4%. Найбільш значні темпи зменшення активів та зобов’язань припадають на 2010 рік, коли за рік активи зменшились на 4,0%, а зобов’язання на 5,1%. Таким чином, банк на протязі останніх чотирьох років повільно втрачає свої ринковіпозиції.

Було проведено аналіз змін в структурі зобов’язань ПАТ АБ «Південний» за 2011 — 2013 роки, питома вага яких по відношенню до загальної суми зобов’язань наведена у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2.

Аналіз змін в структурі зобов’язань ПАТ АБ «Південний» за 2011;2013 роки