Простір і час у контексті глобалізації

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Простір і час у контексті глобалізації

«Компанія належить не її співробітникам, постачальникам або місцевості, де вона розташована, а тим, хто в неї інвестує». Так Альберт Дж. Данлеп, прославлений «раціоналізатор» сучасного виробництва підсумував своє кредо в самовдоволеному описі власної діяльності, опублікованому видавництвом «Тайм Букс» для освіти й у повчання всім, хто прагне до економічного прогресу.

Данлеп мав на увазі, звичайно, не просто «приналежність» як ще одна назва чисто юридичного поняття «власності» — ця точка зору ніким не заперечується й ще менше має потребу в акцентуванні. Його ідея виражена насамперед у заключній частині фрази: ні співробітники, ні постачальники, ні представники місцевого співтовариства не мають права впливати на рішення, прийняті «тими, хто інвестує», а справжні власники повноважень у прийнятті рішень — це інвестори, саме вони мають право з ходу відмести, оголосити марними й невірними будь-які зауваження цих людей щодо того, як вони управляють компанією.

Відзначимо, що формулювання Данлепа — не декларація про наміри, а заява про фактичне положення речей. Данлеп сприймає як аксіому те, що істинність вираженого в ній принципу підтверджена всіма економічними, політичними, соціальними й іншими реаліями нашого часу. Ця аксіома вже ввійшла в «родину» самоочевидних істин, які допомагають пояснити мир, але самі не мають потреби в поясненні, які дозволяють прийняти як допущення те, що відбувається у світі, але саме по собі вже не розглядається як прийняті на віру допущення, тим більше нісенітні або сумнівні.

Були часи (можна було б сказати «не настільки давні», якби не швидко стискальний простір колективної уваги, що перетворює навіть тиждень у політику — тепер не просто в довгий, але надто довгий період у життєвому циклі людської пам’яті), коли заява Данлепа далеко не всім здалося б очевидним, коли вона пролунало б як войовничий клич або повідомлення з поля бою. У перші роки війни на знищення бізнесмени вважали за необхідне підніматися на трибуну щорічних з'їздів партії й раз за разом убивати в голови слухачів ідею, що, на їхню думку, необхідно було вбивати в голову, тому що для незвичного вуха вона звучала дико й дивно: ідею про те, що корпорації із задоволенням готові платити місцеві податки на підтримку необхідного їм дорожнього будівництва або ремонту каналізації, але вони не бачать причин, щоб фінансувати підтримку місцевих безробітних, інвалідів і інших «зайвих людей», за долю яких вони не бажають нести ніякої відповідальності. Але це було в перші роки війни, що яких-небудь двадцять років через, коли Данлеп викладав своє кредо, була вже практично виграна, так що він міг з повною підставою очікувати, що всі слухачі розділяють його переконання.

Навряд чи їсти зміст сперечатися, чи була ця війна результатом таємних підступних задумів, що народилися в кабінетах керівництва великих корпорацій, постачених табличками «не курити», і нічого не миролюбні лідери, що підозрюють, промисловості були змушені почати воєнні дії під тиском змін, викликаних дією непояснених сил технологічного прогресу й глобальної конкуренції; чи була це заздалегідь спланована й оголошена, як ведеться, війна із чітко певними цілями або просто серія окремих і найчастіше ненавмисних військових акцій, кожна з яких обумовлювалася власними причинами. Яке б із двох тверджень не було щирим (на користь кожного з них можна привести чимало аргументів, хоча, можливо, нам тільки здається, що вони суперечать один одному), остання чверть XX сторіччя, досить імовірно, увійде в історію за назвою «Великої війни за незалежність від простору». У ході цієї війни відбувалося послідовне й невблаганне звільнення центрів прийняття рішень (а також тих розрахунків, на основі яких ці центри приймають свої рішення) від територіальних обмежень, пов’язаних із прив’язкою до певної місцевості.

Давайте розглянемо принцип Данлепа. Співробітники набираються з місцевого населення й, з огляду на їхню обтяженість сімейними обов’язками, власністю на житло й т.д., не можуть із легкістю піти за компанією, якщо вона переміститься в інше місце. Постачальники повинні доставляти товар, а виходить, низькі транспортні витрати дають місцевим постачальникам переваги, які зникають при зміні компанією місця розташування. Що ж стосується самої «місцевості» — вона, природно, залишиться там, де була, і не може міняти свого місця розташування відповідно до нової адреси компанії. Серед всіх перерахованих кандидатів на право голосу в керуванні компанією тільки «ті, хто інвестує» — акціонери — анітрошки не зв’язані простором: вони можуть купити будь-які акції на будь-якій біржі за посередництвом будь-якого брокера, і при цьому географічна близькість або далекість компанії явно буде на останнім місці серед міркувань, що спонукують їх продавати або купувати акції.

У принципі, склад акціонерів не визначається простором. Це — єдиний фактор, повністю вільний від просторової зумовленості. Їм, і тільки їм, «належить» компанія, тому їм вирішувати, чи коштує компанії переїхати туди, де, як вони припускають, є шанс на підвищення дивідендів, надавши всім іншим — а саме тим, хто прив’язаний до даної місцевості, — вирішувати завдання, зализувати рани, відшкодувати збитки й забирати сміття. Компанія має волю пересування, але наслідку цього пересування будуть відчуватися довго. Той, хто має волю «бігти» з даної місцевості, абсолютно вільний і від наслідків своєї втечі. Це — головні трофеї переможців в «війні за простір».

«Поміщик, що живе в столицях»

Після закінчення війни за простір самим потужним і жаданим фактором розшарування у світі стала мобільність: це та субстанція, з якої щодня будуються й перебудовуються нові, усе більше глобальні соціальні, політичні, економічні й культурні ієрархії. Для тих, хто стоїть на вершині нової ієрархії, воля пересування приносить куди більше переваг, чим ті, що позначено у формулі Данлепа. У цій формулі відзначені лише ті кандидати, чий голос чутний, — ті, хто здатний висловити й, швидше за все, дійсно висловить своє невдоволення й може втілити свої скарги в судові позови. Але є й інші, обірвані й кинуті контакти, також прив’язані до даної місцевості, і про які у формулі Данлепа не згадується, тому що про їх навряд чи хто-небудь почує.

Мобільність, придбана «тими, хто інвестує» — людьми, що володіють капіталом, грошима, необхідними для інвестицій — означає для них воістину безпрецедентне у своїй радикальній беззастережності відділення влади від зобов’язань: обов’язків у відношенні власних службовців, але також і у відношенні молодих і слабких, ще не породжених поколінь, і самовідтворення умов життя для всіх — одним словом, волю від обов’язку брати участь у повсякденному житті й розвитку співтовариства. Виникає нова асиметрія між екстериторіальною природою влади і як і раніше територіальною «життям у цілому», що влада, що знялася з якоря й здатна переміщатися миттєво й без попередження, може вільно використовувати, а потім залишити наодинці з наслідками цього використання. Відмова від відповідальності за наслідки — сама бажана й коштовна перевага, що нова мобільність дає позбавленому місцевої прив’язки капіталу, що перебуває в «вільному плаванні». Тепер у розрахунках «ефективності» інвестицій можна вже не враховувати витрати на боротьбу з наслідками.

Знайдена капіталом воля трохи нагадує волю «поміщика, що живе в столицях» з колишніх часів — такі люди були сумно відомі своєю зневагою до потреб населення, що їх годувалася. Весь їхній інтерес до землі, який вони володіли, полягав у тім, щоб «знімати з її вершки» у вигляді «надлишків продукції». Тут, безсумнівно, існує деяка подібність — але це порівняння не повною мірою відбиває ступінь волі від турбот і відповідальності, який володіє мобільний капітал кінця двадцятого сторіччя: поміщикам минулого вона й не снилася.

«Поміщик, що живе в столицях» не міг поміняти свій маєток на інше, а значить залишався — нехай і не занадто міцно — прив’язаним до місцевості, звідки він тяг всі соки; ця обставина на практиці обмежувало теоретично і юридично безмежні можливості експлуатації місцевості, інакше в майбутньому потік доходів міг обміліти, а те й зовсім висохнути. Звичайно, об'єктивні обмеження в принципі були жорсткіше, ніж це усвідомлювали самі поміщики, а ці останні - жорсткіше тих, що звичайно дотримувалися на практиці. Ця обставина приводила до того, що такого роду поміщицьке землеволодіння завдавало непоправної шкоди родючості землі й розвитку сільськогосподарських навичок, а добробут «поміщиків, що живуть у столиці» було досить ненадійним, погіршуючись від покоління до покоління. І все-таки це були реальні обмеження, що нагадували про себе тим чим гірше їх собі представляли й дотримували. А обмеження, по визначенню Альберто Мелуччи, «цей висновок у рамки, межу, поділ; тому воно означає й визнання існування іншого, далекого, непереборного. Зіткнення з „іншим“ — це досвід, що піддає нас випробуванню: воно породжує спокусу усунути розходження силою, але може викликати до життя й прагнення до контакту як безупинно поновлюваній дії».

На відміну від «поміщиків, що живуть у столицях» з нової історії, нинішні капіталісти й торговці землею, завдяки знову знайденій мобільності їхніх ресурсів, тепер уже ліквідних, не зіштовхуються з обмеженнями досить реальними — міцними, твердими, непіддатливими — щоб їхнє дотримання було обов’язковим. Єдині відчутні й обов’язкові рамки пов’язані з адміністративними обмеженнями волі руху капіталів і коштів. Однак такі обмеження нечисленні, у них існує безліч лазівок, і навіть цей «рідкий частокіл» піддається сильному тиску з метою його розхитати або зовсім знести. Після цього що згадуються Мелуччи «зіткнення з іншим» стануть украй рідким явищем. А якщо трапиться, що інша сторона нав’яже таке зіткнення, як тільки «інше» почне грати мускулами й заявить про себе, капітал без особливої праці «збере речі» і переміститься в більше гостинне середовище, тобто не робить опору, податливу й м’яку. Тоді ймовірність як спроб «усунути розходження силою», так і «прагнення до контакту» буде ще менше.

Адже обоє цих підходу вимагають визнання непереборності іншого, але для цього «інше» повинне спочатку перетворитися в непіддатливе, негнучке, у буквальному значенні «грузле» ціле. Щоб у ході опору таке ціле дійсно сформувалося, середовище повинна піддаватися завзятим і ефективним атакам — але загальним наслідком нової мобільності є той факт, що в капіталу й фінансів практично не виникають необхідності «гнути те, що не гнеться», ламати перешкоди, переборювати або послабляти опір; а якщо вона й виникає, то від її завжди можна відмовитися на користь більше «м'якого» підходу. Якщо зіткнення з «іншим» вимагає дорогого застосування сили або стомлюючих переговорів, капітал завжди може переміститися в більше «спокійне» місце. Навіщо вступати в зіткнення, якщо його можна уникнути?

Воля пересування й самовизначення суспільств

Оглядаючись назад, у минуле, задаєшся питанням, у якому ступені геофізичні фактори, природні або штучні границі територіальних одиниць, неповторна ідентичність кожного народу й культурної спільності, а також розходження між поняттями «усередині» і «зовні» — всі традиційні предмети географічної науки — були в сутності лише концептуальними похідними або ж матеріальними проявами «обмежень швидкості», а в більше загальному плані, тимчасових і вартісних обмежень волі пересування.

Поль Веріліо висловив таке припущення: якщо заява Френсиса Фукуями про «кінець історії» і є досить передчасним, те сьогодні можна все з більшою впевненістю говорити про «кінець географії». Відстані вже не мають значення, а ідею геофізичної границі в реальному сучасному світі стає усе сутужніше підтримувати. Раптово стає ясним, що розділові лінії, що існували на континентах і земній кулі в цілому, були лише функцією відстаней, яким примітивні засоби транспорту й труднощі подорожей ніколи додали характер незаперечної реальності.

Дійсно, поняття «відстані» — це не об'єктивна безособова фізична «даність», а соціальний продукт; його довжина залежить від швидкості, з якої ми його переборюємо (а в монетарній економіці - ще й від того, у скільки обходиться така швидкість). Всі інші соціально обумовлені фактори визначення, поділи й підтримки колективної ідентичності - начебто державних кордонів або культурних бар'єрів — у ретроспективі представляються лише другорядними наслідками цієї швидкості.

Відзначимо, що саме це, зважаючи на все, є причиною, по якій «реальність границь», як правило, була класово обумовленим явищем: у минулому, як і сьогодні, еліта — багатії й влада що підтримують — завжди відрізнялася більшим космополітизмом, чим інше населення країн, де вони проживали; за всіх часів вони прагнули до створення власної культури, що не визнавала границь, настільки міцних для простолюдинів; у них було більше загального с елітами по ту сторону границі, чим з більшістю населення по цю сторону. Імовірно, по цій же причині Білл Клінтон, представник самої могутньої еліти сучасного миру, смог заявити, що вперше в історії перестали існувати розходження між внутрішньою й зовнішньою політикою.

Адже сьогодні життя еліти майже не пов’язана з розходженнями між поняттями «тут» і «там», «усередині» і «зовні», «близько» і «далеко». Коли час контакту стискується й скорочується до незначної величини довжиною в секунду, простір і просторові покажчики перестають відігравати роль, принаймні для тих, чиї дії здійснюються зі швидкістю передачі листа по електронній пошті.

Протилежності «усередині-зовні», «тут-там», «близько-далеко» служили для фіксації ступеня приручення, одомашнювання й звичності різних фрагментів (як людських, так і неживих) навколишнього світу.

Близькими, досяжними називають насамперед явища звичайні, знайомі й очевидні; це люди або речі, з якими зустрічаєшся, зіштовхуєшся й взаємодієш щодня в ході звичної, рутинної, повсякденної діяльності. «Близько» — це простір, усередині якого людина почуває себе «як удома», простір, де він рідко, якщо взагалі коли-або, випробовує непевність, не знає, що говорити й робити. З іншого боку, «далеко» — це простір, де людина виявляється час від часу або не виявляється ніколи, де відбуваються речі, які він не здатний передбачати або зрозуміти, і не знає, як йому реагувати на що відбувається, простір, що містить таке, про що він мало що знає, від якого він мало чого чекає і яке його не хвилює. В «далекому» просторі людина починає нервувати, відправитися «далеко» — значить виявитися за межами своїх знань, не на своєму місці й не у своїй стихії, очікуючи неприємностей і побоюючись гіршого.

Всі ці характеристики надають протилежності «близько-далеко» ще один найважливіший аспект: мова йде про протилежність між ясністю й неясністю, упевненістю й коливаннями. Виявитися «далеко» — значить виявитися в лиху, у цьому випадку від людини потрібен розум, хитрість, спритність або сміливість, йому необхідно довідатися чужі правила, без яких не обійтися, і опанувати ними методом ризикованих проб і найчастіше дорогих помилок. Ідея «близького», навпаки, означає відсутність проблем, тут досить безболісно засвоєних звичок, а раз це звички, то вони не відчуваються як тягар, проходження їм не вимагає зусиль, і просто не виникає приводу для занепокоєння й коливань. Корінь поняття «місцеве співтовариство» лежать саме в цій протилежності між «тут» і «там», «близько» і «далеко».

Для періоду нової й новітньої історії характерно безперервне вдосконалювання засобів пересування. Саме в сфері транспорту й подорожей відбувалися особливо радикальні й швидкі зміни; прогрес тут, як уже давно відзначив Шумпетер, був зв’язаний не з ростом кількості поштових диліжансів, а з розробкою й масовим виробництвом зовсім нових засобів пересування — поїздів, автомобілів і аеропланів. Саме доступність швидкісних засобів пересування стала головним каталізатором характерного для сучасної епохи процесу розкладання й підриву всієї сукупності соціальних і культурних явищ місцевого походження; процесу, суть якого вперше відбив Теніс у своїй знаменитій формулі сучасності як перехід від Gemeinschaft до Gesellschaft — від співтовариства до суспільства.

Серед всіх технічних факторів мобільності особливо важливу роль грала передача інформації - засіб повідомлення, не пов’язане з переміщенням фізичних тіл або лише незначно й в останню чергу пов’язане з ним. Неухильно й послідовно розроблялися технічні засоби, що дозволяли переміщатися інформації незалежно від її фізичних носіїв, а також від об'єктів, про які ця інформація повідомляла: звільнення означаючого від прив’язки до означуваного. Відділення руху інформації від переміщення її носіїв і об'єктів привело, у свою чергу, до диференціації швидкості їхнього пересування; передача інформації набирала швидкість темпами, недосяжними для переміщення фізичних тіл або зміни ситуацій, про які ця інформація повідомляла. Потім поява комп’ютерної «всесвітньої павутини» поклало кінець — у тім, що стосується інформації, — самому поняттю «переміщення» (і «відстані», яких необхідно перебороти), зробивши інформацію, як у теорії, так і на практиці, моментально доступної по всій земній кулі.

Сукупні результати останньої події воістину величезні. Його вплив на взаємодію між соціальною асоціацією й дисоціацією відзначалося багатьма й описувалося в дрібних подробицях. Подібно тому, як людина усвідомлює «сутність молотка», лише коли той зламається, сьогодні ми ясніше, ніж коли-або, бачимо роль, що простір, час і засоби їхнього приборкання грали у формуванні, стабільності/гнучкості й падінні соціокультурних сукупностей. Так звані «тісно спаяні співтовариства» минулого, як ми тепер бачимо, виникли й існували завдяки розриву між майже миттєвим зв’язком усередині невеликого співтовариства (розміри якого визначалися властивостями «засобів передачі», тим самим обмежуючись природними можливостями людського зору, слуху й здатності до запам’ятовування) і величезним часом і витратами, необхідними для передачі інформації від одного співтовариства до іншого. З іншого боку, крихкість і недовговічність сьогоднішніх співтовариств зв’язана насамперед зі скороченням або повним зникненням цього розриву: зв’язок усередині співтовариства не має ніяких переваг над обміном інформацією між співтовариствами — і те, і інше здійснюється миттєво.

От як Майкл Бенедикт підсумував наше ретроспективне відкриття й знову знайдене розуміння тісного зв’язку між швидкістю пересування й соціальною згуртованістю:

«Єдність, можлива в рамках невеликих співтовариств завдяки майже миттєвій і майже безкоштовному зв’язку за допомогою усного мовлення, плакатів і листівок, у більше широкому масштабі не може зберігатися. Соціальна згуртованість на будь-якому рівні - це функція консенсусу, поділюваного знання, і без постійного доповнення й взаємодії; така згуртованість залежить насамперед від раннього й строгого прилучення до культури і її засвоєння. Соціальна гнучкість, навпроти, залежить від здатності забувати й дешевини зв’язку».

Союз «і» в останній пропозиції просто не потрібний: здатність забувати й дешевина (а також висока швидкість) зв’язку — усього лише два аспекти того самого умови, і навряд чи їх варто розділяти. Дешевий зв’язок означає не тільки швидке переповнення, придушення й витиснення отриманої інформації, але й, у не меншому ступені, швидке надходження новин. Оскільки вроджені можливості людського сприйняття залишаються незмінними як мінімум із часів палеоліту, швидкий зв’язок не живить і врівноважує, а затопляє й придушує пам’ять. Можна сказати, що найважливішим з недавніх подій стало ослаблення розходжень між вартістю передачі інформації в місцевому й глобальному масштабі (куди б ви не посилали своє повідомлення по Інтернету, ви платите як за «місцевий дзвінок», що однаково важливо як з культурної, так і з економічної точки зору). Це, у свою чергу, означає, що інформація, що надійшла, що вимагає уваги, ознайомлення, і, нехай ненадовго, що залишається в пам’яті, створена у всілякий і автономних друг від друга місцях, а виходить, найімовірніше, несе в собі несумісні й взаємовиключні повідомлення — чим різко відрізняється від повідомлень, що циркулюють усередині співтовариств, позбавлених комп’ютерного «заліза» і програмного забезпечення й належних лише на природні можливості людини, т. е. повідомлень, що найчастіше повторювали й підсилювали один одного, що сприяли процесу (селективного) запам’ятовування.

По вираженню Тімоті У. Люка, «просторовість традиційних суспільств збирається навколо самих безпосередніх можливостей тіла звичайної людини».

Ситуація змінилася до невпізнанності з появою засобів, що дозволили поширити конфлікти, солідарність, бої, дискусії або відправлення правосуддя до меж, набагато перевищуючі фізичні можливості людини. Простір був «оброблений/ сконцентрований/організований/нормований» і насамперед звільнений від фізичних обмежень тіла самої людини. А виходить, із цього моменту «організація простору» залежала від параметрів техніки, швидкості її роботи й вартості її використання: «Простір, побудований за допомогою такої техніки, носить зовсім інший характер: це сконструйоване, а не Богом даний, штучний, а не природний простір; інформація в ньому передається машинами, а не людьми, він раціоналізований, а не усуспільнений, його масштаб — національний, а не локальний».

Споруджуваний простір нового часу повинний бути твердим, міцним, вічним і незаперечним. Плоттю його повинні були стати бетон і сталь, кровоносними судинами — павутина залізниць і автострад. Автори сучасних утопій не проводили розходжень між упорядкуванням суспільства й архітектури, між соціальними й територіальними одиницями й розмежуваннями; для них — як і для їхніх сучасників, що відповідали за суспільний устрій — ключем до впорядкованого суспільства було впорядкування простору. Все суспільство повинне було перетворитися в ієрархічну піраміду.

Література

1. Бубер М. Проблеми людини. — К., 1999

2. Парсонс Т. Про структуру соціальної дії. — К., 2008

3. Фромм Е. Анатомія людської деструктивності. — К., 2004

4. Шадриков В. Д. Происхождение личности. — М., 1999

5Фролов И. О человеке и гуманизме: работы разных лет. — М., 1989

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой