Професійне вигоряння та інші кризи у професії сучасного вчителя

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретичні аспекти дослідження синдрому професійного вигоряння та інших криз сучасного вчителя

1.1 Професійні кризи вчителя в умовах сучасного освітнього простору

1.2 Поняття, та основні причини виникнення синдрому професійного вигоряння

1.3 Основні прояви синдрому професійного вигорання у вчителів

Розділ ІІ. Шляхи та методи профілактики та подолання синдрому професійного вигоряння та інших криз сучасного вчителя

2.1 Особливості профілактики професійного вигоряння та інших криз

2.2 Обґрунтування оптимального варіанту подолання проблеми професійного вигоряння та інших професійних криз у роботі сучасного вчителя роботі сучасного вчителя

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Професія вчителя належить до сфери професій типу людина — людина, тобто професій, які відрізняються інтенсивністю і напруженістю психоемоційного стану і які найбільш схильні до впливу професійного вигорання. Сучасний вчитель покликаний вирішувати завдання, що вимагають серйозних педагогічних зусиль.

Дія численних емоціогенних факторів (як об'єктивних, так і суб'єктивних) викликає у вчителів наростаюче почуття незадоволеності, погіршення самопочуття та настрою, накопичення втоми. Ці фізіологічні показники характеризують напруженість роботи, що призводить до професійних криз, стресів, виснаження і вигорання. Результатом цих процесів є зниження ефективності професійної діяльності вчителя: він перестає справлятися зі своїми обов’язками, втрачає творчий настрій щодо предмета та продукту своєї праці, деформує свої професійні відносини, ролі та комунікації.

Професія педагога — одна з тих, де синдром професійного вигорання є найбільш поширеним. Тому дуже важливим є вивчення особливостей його виникнення, розвитку та перебігу саме у педагогічній діяльності.

З 1974 по 2011 роки вийшло друком понад 2500 статей і книг; присвячених вченню синдрому професійного вигорання. Але переважна більшість із них — описового й епізодичного характеру. Літератури, що розкривала би науково -- практичні дослідження в цій галузі, ще недостатньо. Саме тому дана проблема є надзвичайно актуальною і потребує дослідження

Аналіз досліджень і публікацій показав, що на існування криз у професійному становленні особистості вказують як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники, зокрема: І.Д. Бех, І.В. Вачков, Мешко Г., Мешко О., Зеєр, С. Д. Максименко, А. К. Маркова, Л.М. Мітіна, В. А. Семиченко, Е. Е. Симанюк, Василькова О. І, та ін.

Мета: вивчення та аналіз професійного вигоряння та інших криз у роботі сучасного вчителя.

Об'єкт: професійне вигоряння та інші кризи у професії сучасного вчителя.

Предмет: проблема професійного вигоряння та інших криз сучасного вчителя.

Завдання:

1. Визначити на основі аналізу науково -- популярної літератури генезис поняття професійне вигоряння, та охарактеризувати сутність та особливості професійного вигоряння та інших криз у роботі сучасного вчителя.

2. Визначити основні прояви синдрому професійного вигоряння у вчителів.

3. Дослідити особливості профілактики та подолання проблеми професійного вигоряння та інших професійних криз у роботі сучасного вчителя.

Структура курсової роботи: курсова робота складається із вступу, двох роздiлiв, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження синдрому професійного вигоряння та інших криз вчителя

1.1 Професійні кризи вчителя в умовах сучасного освітнього простору

Згідно з концепцією Е.Ф. Зеєра, професійні кризи — це нетривалі за часом періоди (до одного року) кардинальної перебудови професійної свідомості, діяльності й поведінки особистості, змінювання темпу та вектора її професійного розвитку[3,с. 24].

Професійні кризи можуть бути зумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Так, дослідниця психології педагогічної діяльності В. А. Семиченко, зокрема зауважує, що криза виникає і тоді, коли життєві обставини швидко та докорінно змінюються; саме такою принциповою зміною характеризується початковий період входження випускника педагогічного вузу в професійну діяльність. Нова система відносин, нові вимоги до діяльності зумовлюють необхідність змін і з боку молодого вчителя. В. А. Семиченко підкреслює: «Учитель зможе зберегти у цих випробуваннях, оптимально використати і надалі розвинути свій потенціал, знайти сили і можливості подолати внутрішню кризу, якщо хоча б у загальних рисах знатиме про ті „підводні камені“ професійної діяльності, труднощі, що на нього чекають» [11, с. 43].

А.К. Маркова, досліджуючи процес професіоналізації з’ясувала, що кризи можуть відбуватися неодноразово на протязі всього життя; вони виникають на стику окремих періодів, на етапі переходу на нову посаду, при необхідності перекваліфікації тощо. Професійні кризи можуть бути викликані внутрішніми причинами. Вони виникають, коли старе в професійній праці вже не задовольняє, а нове ще не знайдене, або коли творчі знахідки працівника зустрічають зовнішній опір у професійному середовищі [8, с. 26].

На підставі здійсненого аналітичного огляду літератури можна констатувати, що, як правило, дослідники виділяють нормативні та ненормативні кризи в професійному становленні особистості. Нормативні (або, як їх ще називають, нормальні, прогресивні) кризи є нормативним явищем, яке супроводжує процес професійного становлення особистості. В якості рушійних сил виникнення та розвитку цих криз одні науковці розглядають природне прагнення людини до самоздійснення, інші - включення у різноманітні соціальні відносини, треті - соціальну ситуацію, провідну діяльність і активність самого суб'єкта діяльності. Друга група криз має ненормативний, імовірнісний характер, вони не пов’язані з завершенням певного етапу професійного становлення. Причинами їх виникнення можуть бути події, які здатні раптово змінити долю людини (наприклад, неприємні ситуації у професійній діяльності, вимушене звільнення, перекваліфікація, перерва в роботі, втрата працездатності тощо) [5, с. 16]. Між тим, існує й така точка зору, згідно з якою, «загальною назвою певних видів професійних криз є синдром професійного вигорання. Окремими дослідниками синдром емоційного вигорання розглядається в якості одного з психологічних проявів кризи професійного розвитку особистості [15, с. 43].

Загалом, звертає на себе увагу той факт, що кількість досліджень, безпосередньо присвячених психології криз професійного становлення вчителя, вкрай обмежена. Особливий теоретико -- практичний інтерес представляють в цьому плані дослідження російських вчених Е.Ф. Зеєра та Е. Е. Симанюк [6, с. 17]. Науковцями зібрана значна база емпіричних даних і на підставі їх аналізу визначені психологічні особливості криз професійного становлення педагога як суб'єкта діяльності:

— виявлені види криз та фактори, які їх ініціюють;

— з'ясовані змінювання у смислових структурах професійної свідомості, що відбуваються під впливом кризових переживань;

— визначені стратегії виходу з криз професійного становлення.

Обмеженість подібної бази емпіричних даних стосовно сучасних українських педагогів утруднює процес цілеспрямованого формування психологічної компетентності майбутніх шкільних учителів щодо подолання криз свого професійного становлення, що, в свою чергу, відбивається на їх подальшому професійному житті.

Е.Е. Симанюк розглядає кризи професійного розвитку вчителя, виходячи з концепції професійного становлення особистості. Першою можливою кризою є криза навчально -- професійної орієнтації та професійного вибору. Далі, у молодому віці виділяється криза професійних експектацій, яка пов’язана з труднощами професійної адаптації, і криза професійного зростання (незадоволеність можливостями посади, зарплатою тощо).

Після тридцяти років йдеться про кризу професійної кар'єри (ревізія Я -- концепції, нова домінанта професійних цінностей), а після сорока — про кризу соціально -- професійної самоактуалізації (незадоволеність можливостями самореалізації, корекція Я -- концепції, професійні деформації). Вихід на пенсію тлумачиться як криза втрати професійної діяльності. Серед способів подолання майже всіх криз вказується на активізацію професійних зусиль, підвищення кваліфікації, засвоєння нової спеціальності, перехід на інноваційний рівень виконання діяльності[10,с. 172].

Якщо, зазвичай, дещо штучно абстрагуватися від соціально -- економічних умов життєдіяльності вчителя, поганої оплати праці, старіння та неминучого професійного вигорання, деформації («амортизації серця і душі педагога» —

Б.З. Вульфов), то можна вважати, що основним джерелом професійних криз учителя є відставання від швидкоплинного часу, ригідність, професійна апатія і професійна стагнація, неготовність відповідати на виклики сьогодення.

Є.Ф. Зеєра у концепції професійного становлення особистості виділяє такі основні кризи сучасного вчителя:

— криза навчально -- професійних орієнтацій (обумовлена формуванням професійних намірів та їх реалізацією, або випадковими доленосними подіями);

— криза професійного вибору (обумовлена незадоволеністю професійною освітою, професійною підготовкою, або зміною соціально -- економічних умов);

— криза професійних експектацій (обумовлена труднощами професійної адаптації, незбігом професійних очікувань та реальної дійсності);

— криза професійного росту (обумовлена незадоволеністю можливостями посади, яку займає, кар'єрою, потребою в подальшому підвищенні кваліфікації, створенням сім'ї, погіршанням фінансових можливостей);

— криза професійної кар'єри (обумовлена стабілізацією професійної ситуації, незадоволеністю собою та своїм професійним статусом, ревізією «Я -- концепції», новою домінантою професійних цінностей);

— криза соціально -- професійної самоактуалізації (обумовлена незадоволеністю можливостями реалізувати себе в актуальній професійній ситуації, корекцією «Я -- концепції», незадоволеністю собою та своїм соціально -- професійним статусом, психофізіологічними змінами та погіршанням стану здоров’я, професійними деформаціями);

— криза втрати професійної діяльності (обумовлена виходом на пенсію, новою соціальною роллю, звуженням фінансових можливостей, психофізіологічними змінами та погіршанням стану здоров’я);

— криза соціально -- професійної адекватності (обумовлена соціально -- професійним старінням, втратою професійної ідентифікації, незадоволеністю життям)[3,с. 127].

Численні дослідження науковців 2010р. свідчать, що найбільш значущими в професійному становленні сучасних учителів є кризи професійного вибору (20,6%), навчально -- професійних орієнтацій (19,4%) та професійних експектацій (18,3%). Дещо нижчий рівень вираженості криз професійного росту (16,5%) та професійної кар'єри (15,0%). Найменш значущою у професійному становленні вчителів виявилася ненормативна криза (10,2%).

Вказані дані емпіричних досліджень свідчать про особливу гостроту емоційних переживань учителів на перших етапах свого професійного становлення.

Саме тому цілеспрямовану психолого -- педагогічну роботу з формування психологічної компетентності у подоланні професійних криз слід починати ще у вищому навчальному закладі, тоді, коли пошуки та помилки майбутніх учителів не впливають на учнів. Адже відомо, що вчитель має велику силу впливу на учнів за рахунок своєї психологічної компетентності у вирішенні, як щоденних професійний завдань, так і складних, кризових випробувань. З огляду на виклики часу можна стверджувати, що тільки за умови сформованості такої психологічної компетентності майбутній вчитель буде здатний готовити до життя життєстійку, життєздатну, життєтворчу, життєво компетентну особистість.

1.2 Поняття, та основні причини виникнення синдрому професійного вигоряння

Термін професійне вигорання з’явився у психологічній літературі відносно недавно. Його ввів американський психіатр Х. Дж. Фрейденбергер у 1974 році для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з учнями, клієнтами, пацієнтами, постійно емоційно напружені.

Дослідження цього синдрому розпочалося зі співробітників медичних установ та різних громадських організацій. Ф. Сторлі -- професор Школи догляду при Університеті штату Невада -- проводила дослідження цього феномену на медсестрах, які працюють у кардіології. Вона зробила висновок, що цей синдром є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинами які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання в творчу форму, відсутній[20,с. 78].

Професор психології Каліфорнійського університету К. Маслач деталізувала це поняття, окресливши його як синдром фізичного та емоційного виснаження, що складається з розвитку негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрати розуміння співчуття щодо клієнтів (пацієнта, вихованця). Доктор К. Маслач підкреслює, що професійне вигорання -- це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням. 20, с. 83].

В наш час відомі три підходи до визначення синдрому професійного вигорання.

Перший підхід розглядає професійне вигорання, як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. Професійне вигорання тлумачиться тут як синдром «хронічної втоми».

Другий підхід розглядає професійне вигорання, як двовимірну модель, що складається, по -- перше, з емоційного виснаження та, по -- друге, -- з деперсоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе.

Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований американськими дослідниками К. Маслач і С. Джексон. Вони розглядають синдром професійного вигорання, як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних прагнень.

Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як: 1) зміни у поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у почуттях; 4) зміни в здоров'ї[17,с. 35].

Існує так звана «група ризику» працівників, які найбільш схильні до вигорання — це ті, хто працює у сфері «людина -- людина» і в силу своєї професії змушені багато і інтенсивно спілкуватись з іншими людьми. Факторами, які впливають на вигорання, є індивідуальні особливості нервової системи і темпераменту. Швидше «вигорають» працівники з слабкою нервовою системою і ті, хто має інтравертований характер, індивідуальні особливості яких не поєднуються з вимогами професій типу «людина -- людина».

Процес вигорання виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без відповідної «розрядки» і розвивається поступово. Спочатку у «вигораючого» починає зростати напруга у спілкуванні. Далі емоційна перевтома переходить у фізичну, людина не відчуває в собі сил для виконання навіть дріб'язкових справ, доводиться докладати багато зусиль, щоб примусити себе приступити до роботи. Така втома може провокувати стан пригніченості, апатію, спалахи роздратування, відчуття постійної напруги, дискомфорту. Стає усе важче зосередитись на виконуваній роботі, усе частіше з голови вилітають важливі справи. Людина вже не завжди здатна стримати викликане оточуючими роздратування, виникає потреба усамітнитися, обмежити контакти. Якщо ж це не вдається, то спрацьовує певна захисна реакція організму, яка може виражатися у байдужості до людей, цинізмі і навіть агресії[22,с. 63].

Синдром «професійного вигорання» працівників освітніх організацій — виснаження моральних і фізичних сил, що неминуче позначається як на ефективності професійної діяльності, психологічному самопочутті, так і на стосунках у сім'ї. Синдром «професійного вигорання» -- один із проявів стресу, з яким стикаються працівники освітніх організацій у власній професійній діяльності.

Професійне вигоряння -- складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове і фізичне виснаження через тривале емоційне навантаження. Професійне вигоряння виявляється у депресивному стані, почутті втоми і спустошеності, ентузіазму, утраті здатності бачити позитивні наслідки своєї праці, негативній настанові щодо роботи і життя в цілому. Отже, якщо подібний синдром спостерігається у вчителя, то це стає небезпекою для його учнів, тому що настрій учителя швидко передається школярам, особливо молодших класів[17,с. 96].

Вигоряння відбувається дуже поступово (I стадія триває 3--5 років, II триває 5--15 років, III — від 10 до 20 років), на його тлі можуть загострюватись хронічні і виникати нові хвороби.

Н. Амінов наводить такі основні ознаки синдрому професійного вигоряння вчителя:

ь виснаження, утома;

ь психосоматичні ускладнення;

ь безсоння;

ь негативні настанови стосовно підлеглих;

ь негативні настанови щодо своєї роботи;

ь нехтування виконанням своїх обов’язків;

ь збільшення прийому психостимуляторів (тютюн, кава, алкоголь, ліки);

ь зменшення апетиту чи переїдання;

ь негативне самооцінювання;

ь посилення агресивності (роздратованості, напруженості);

ь посилення пасивності (цинізм, песимізм, безнадія, апатія);

ь почуття провини.

Н. Амінов підкреслює, що останній симптом властивий тільки людям, які професійно, інтенсивно взаємодіють з іншими людьми.

При цьому він припускає, що синдром емоційного згоряння має місце саме у тих вчителів, у яких виявляється професійна непридатність.

Професійне вигорання включає в себе три основні складові:

-- емоційну виснаженість;

-- деперсоналізацію;

-- редукцію професійних досягнень.

Під емоційною виснаженістю розуміється відчуття спустошеності і втоми, викликане власною роботою[2,с. 113].

Деперсоналізація (дегуманізація) -- цинічне відношення до роботи та до її об'єктів. Зокрема, в соціальній сфері при деперсоналізації виникає байдуже, негуманне, цинічне відношення до людей, з якими працюють.

Редукція професійних досягнень -- виникнення у працівників почуття некомпетентності в своїй професійній сфері, усвідомлення неуспішності в ній.

До основних причин виникнення професійного вигоряння науковці відносять:

Ш напруженість і конфлікти у професійному оточенні, недостатня підтримка колег;

Ш погані умови для самовираження, експериментування та інновацій;

Ш одноманітність діяльності й невміння творчо підійти до виконання роботи;

Ш вкладення в роботу значних ресурсів за недостатнього визнання і відсутності позитивного оцінювання керівництва;

Ш робота без перспективи, неможливість побудувати професійну кар'єру;

Ш невмотивованість учнів, результати роботи з якими «непомітні»;

Ш невирішені особистісні конфлікти[11,с. 227].

Психологи вважають, що синдром емоційного чи професійного вигорання — процес, за яким неможливо услідкувати. Це природний стан людей, котрі повністю віддають себе роботі.

Існують дослідження, які свідчать про взаємозв'язок сімейного становища та вигорання. Неодружені та незаміжні педагоги вигорають у більшій мірі, ніж їхні колеги, які мають сприятливі сімейні стосунки.

Виникненню професійного виснаження сприяють також стрімкий ритм життя, ізольованість, почуття безпорадності.

Адміністрація навчального закладу може попереджувати і запобігати емоційному вигоранню педагогічних працівників, звертаючи увагу на такі фактори: укомплектованість колективу; професійна підготовка спеціалістів; матеріально--технічне забезпечення; ефективне управління; надійна передача інформації; міжособистісні відносини; психологічна атмосфера в колективі; мотивація на діяльність[5,с. 63].

Отже, синдром професійного вигорання є стресовою реакцією, яка виникає внаслідок довготривалих професійних стресів середньої інтенсивності. Зважаючи на визначення стресового процесу (тобто стадій тривоги, резистентності і виснаження) «професійне вигорання» можна вважати третьою стадією, для якої характерний стійкий і не контрольований рівень збудження.

1.3 Основні прояви синдрому «професійного вигорання» у вчителів

Серед симптомів, що виникають першими, можна вирізнити загальне почуття втоми, вороже ставлення до роботи, загальне невизначене Почуття занепокоєння, сприймання роботи як такої, що постійно ускладнюється та стає менш результативною. Педагог може легко впадати в гнів, дратуватися і почувати себе розбитим, зосереджувати увагу на деталях і бути налаштованим надзвичайно негативно до усіх подій. Гнів, що він відчуває, може призвести до розвитку підозрілості. Педагог може думати, що співробітники хочуть його позбутися. Цей стан може посилюватися почуттям «незалученості», особливо якщо раніше педагог брав участь у всіх подіях. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити, викликає роздратування[8,с. 53].

Серйозними проявами «професійного вигорання» є поведінкові зміни і ригідність. Якщо людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати тихою і відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати дуже говіркою, вступати в бесіду будь з ким. Жертва «професійного вигорання» може стати ригідною у мисленні. Ригідний педагог закритий до змін, оскільки це вимагає енергії та ризику, котрі є великого загрозою для вже виснаженої особистості[19,с. 107].

Педагог, який відчуває, на собі дію синдрому «професійного вигорання», може намагатися подолати ситуацію, уникаючи співробітників і учнів, фізично і думкою дистанціюючись від них. Уникнення та дистанціювання можуть проявлятися багатьма шляхами. Наприклад, педагог може часто бути відсутнім на роботі. Він може спілкуватися безособовими способами з колегами й учнями, може зменшувати власну залученість до контактів з ними. Педагог впадає в депресію й починає сприймати ситуацію як «безнадійну». Він може залишити свою посаду чи взагалі змінити професію[20,c. 327].

Російський вчений В. В. Бойко розробив власну класифікацію симптомів, що супроводжують різні компоненти професійного вигорання. Створена ним «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» дає змогу оцінити прояви синдрому за дванадцятьма основними симптомами, що зазвичай супроводжують три компоненти професійного вигорання. В. В. Бойко характеризує компоненти згаданого синдрому так:

1. Перший компонент -- «напруження» -- характеризується відчуттям емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною діяльністю.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як: переживання психотравмуючих обставин -- людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки як психотравмуючі; незадоволеність собою -- незадоволеність власною професійною діяльністю і собою як професіоналом; «загнаність у кут» -- відчуття безвихідності ситуації, бажання змінити роботу чи професійну діяльність взагалі; тривога й депресія -- розвиток тривожності у професійній діяльності, підвищення нервовості, депресивні настрої.

2. Другий компонент -- «резистенція» -- характеризується надмірним емоційним виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захисних реакцій, які роблять людину емоційно закритою, відстороненою, байдужою. На такому тлі будь -- яке емоційне залучення до професійних справ та комунікацій викликає у людини відчуття надмірної перевтоми.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як: неадекватне вибіркове емоційне реагування -- неконтрольований вплив настрою на професійні стосунки; емоційно -- моральна дезорієнтація — розвиток байдужості у професійних стосунках; розширення сфери економії емоцій -- емоційна замкненість, відчуження, бажання згорнути будь -- які комунікації; редукція професійних обов’язків — згортання професійної діяльності, прагнення якомога менше часу витрачати на виконання професійних обов’язків.

3. Третій компонент -- «виснаження» характеризується психофізичною перевтомою людини, спустошеністю, нівелюванням власних професійних досягнень, порушенням професійних комунікацій, розвитком цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися з робочих питань, розвитком психосоматичних порушень.

Тут виявляються такі симптоми, як: емоційний дефіцит -- розвиток емоційної почуттєвості на тлі перевиснаження, мінімізація емоційного внеску у роботу, автоматизм та спустошення людини при виконанні професійних обов’язків; емоційне відчуження — створення захисного бар'єру у професійних комунікаціях; особистісне відчуження (деперсоналізація) — порушення професійних стосунків, розвиток цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися при виконанні професійних обов’язків, та до професійної діяльності взагалі; психосоматичні та психовегетативні порушення — погіршення фізичного самопочуття, розвиток таких психосоматичних та психовегетативних порушень, як розлади сну, головні болі, проблеми з артеріальним тиском, шлункові розлади, загострення хронічних хвороб тощо.

Отже, за В. В. Бойко, кожен компонент синдрому складається з 4 симптомів.

Незважаючи на деякі відмінності, всі наведені підходи до розуміння сутності та структури синдрому професійного вигорання мають багато спільного. А отже, організаційні психологи залежно від конкретних завдань, які вони вирішують в організаціях, можуть концептуально опиратися на той чи інший підхід[18,с. 84].

Згідно з теорією Д. Спаньол і Р. Кепьюто професійне вигорання може розглядатися з погляду наявності трьох рівнів і трьох стадій. У індивідуума, що відчуває на собі дію професійного вигорання першого ступеня, проявляються помірні, нетривалі й випадкові ознаки цього процесу. Такі симптоми проявляються в легкій формі і виражені турботою про себе, наприклад, шляхом розслаблення чи організації перерв у роботі.

На другій стадії професійного вигорання симптоми проявляються регулярніше, мають більш затяжний характер і важче піддаються корекції. Звичайні способи розслаблення тут неефективні. Менеджер або працівник може почуватися виснаженим після гарного сну і навіть після вихідних. Щоб потурбуватись про себе, йому необхідні додаткові зусилля.

Ознаки й симптоми третьої стадії професійного вигорання є хронічними. Можуть виникати фізичні й психологічні проблеми на кшталт виразки чи депресії. Спроби піклуватися про себе, як правило, виявляються не результативними, а професійна допомога може не давати швидкого полегшення. Вчитель починає сумніватися у цінності своєї роботи, професії і життя[20,с. 133].

Згідно з судженнями К. Маслач, прояви професійного вигорання можуть мати три стадії.

Наприклад, на першій стадії професійного вигорання індивідуум виснажений емоційно й фізично і може скаржитися на постійний головний біль, застуду тощо.

Для другої стадії професійного вигорання характерні дві сукупності симптомів. Наприклад, може розвинутися негативне, цинічне і знеособлене ставлення до людей, з якими він працює (до колег і клієнтів), чи, навпаки, у нього можуть виникнути негативні думки про себе через почуття, які зґявляються до працівників або учнів. Щоб уникнути цих негативних почуттів, учитель «заглиблюється в себе», викопує тільки мінімальну кількість роботи і ні з ким не спілкується. В індивідуума можуть проявлятися ознаки й симптоми однієї чи обох груп.

Заключна стадія -- повне професійне вигорання -- трапляється, як вважає К. Маслач, не часто, проте виливається у повну відразу до всього на світі. Учитель ображений і на самого себе і на все людство. Життя здається йому непідвладним, він не здатен емоційно реагувати па події, зосередитися на проблемах.

На перших двох стадіях професійного вигорання індивідуум може «відновитися», але, щоб повернутися до нормального життя, йому необхідно або навчитися жити з тим, що є, або змінити ситуацію. К. Маслач наголошує, що людина, яка повністю «вигоріла», ймовірно, не зміниться, але для того щоб остаточно стверджувати це, необхідні додаткові дослідження[6,с. 53].

Отже, до основних симптомів професійного вигоряння вчені відносять: прагнення зменшити взаємодію з іншими людьми (учнями, колегами, друзями); очікування винагороди від роботи, яку виконуєш, натомість отримання покарання від недостатньої компетентності; зниження працездатності, продуктивності, бажання працювати; звичайна робота стає дедалі важчою, а можливості її виконати — дедалі меншими; почуття стомленості; головні болі, безсоння, порушення сну, зміна ваги (зниження або збільшення); зниження рівня ентузіазму; збільшення конфліктів; загальна негативна установка на життєві перспективи; образа, розчарування, приступи гніву, роздратування, почуття провини.

Розділ 2. Шляхи та методи профілактики та подолання синдрому професійного вигоряння та інших криз сучасного вчителя

2.1 Особливості профілактики професійного вигоряння та інших криз у роботі сучасного вчителя

Оскільки виникненню синдрому професійного вигорання передує перебування у стресі, у практичній діяльності психолога варто вирішувати питання профілактики стресових розладів, ознайомлювати вчителів із засобами профілактики стресових розладів, стратегіями та методами саморегуляції, самодопомоги. Необхідно проводити консультативну, профілактичну, та, за необхідністю, корекційну роботу з питань управління емоціями, надавати можливості для самостійного оволодіння навичками роботи із своїм емоційним станом[21,с. 194].

Основною метою шкільної психологічної служби, як вважають багато авторів, є превентивна система дій, направлених на забезпечення індивідуального підходу до кожного суб'єкта освітньої діяльності, гармонізація середовища та гуманізація суспільних відносин в освіті. Це відповідає й завданням психопрофілактики. Враховуючи, що головними впровадниками освітньої мети є вчителі, психопрофілактичні заходи необхідно починати саме з них. Але педагоги дуже рідко звертаються до психологів, закладів освіти для вирішення особистих проблем, навіть пов’язаних з професійною діяльністю. Серед причин цього явища слід виділити: невіру вчителів у професіоналізм психолога, у збереження таємниці, впевненість у власних силах, залежність від оцінок оточення, брак часу, невірні життєві пріоритети[1,с. 32].

Психопрофілактична робота з вчителями має бути спрямована, в основному, на розвиток гнучкості їх поведінки, тобто на різноманітність та адекватність, які проявляються у зовнішніх (рухових) та у внутрішніх (психічних) формах активності. До взаєморозуміння та конструктивної взаємодії учителя і учня може привести бажання вчителя зрозуміти особливості та принципи сприйняття, мислення, переживання учня, що є можливим, коли вчитель сприймає та усвідомлює себе самого та власні ціннісні орієнтири. Усвідомлюючи цю мету, психолог має розробити шляхи її досягнення та обрати відповідні індивідуальні та групові форми роботи. Підвищення рівня підготовки вчителів до попередження та подолання синдрому професійного вигорання можна забезпечити в результаті використання спеціальної соціально -- психологічної програми, спрямованої на оволодіння вчителями:

а) знаннями, що розкривають зміст та структуру синдрому професійного вигорання;

б) методами діагностики синдрому;

в) засобами та прийомами профілактики та подолання синдрому.

Реалізація зазначеної соціально -- психологічної програми передбачає використання дворівневої технології попередження та подолання синдрому професійного вигорання у вчителів: на рівні організації (що передбачає використання семінару--тренінгу «Профілактика та подолання синдрому професійного вигорання в освітніх організаціях») та на рівні особистості (що передбачає використання системи конкретних засобів та прийомів на різних етапах протікання синдрому професійного вигорання. Одним з найважливіших завдань в межах психопрофілактики виникнення емоційного вигоряння в професійній діяльності є розвиток емоційного інтелекту працівників навчальних закладів[3,с. 112].

Дуже важливим аспектом як у подоланні так і у попередженні виникнення надмірного, негативного стресового стану та розвитку емоційного згорання є стресостійкість людини. Стресостійківсть в широкому розумінні - це здатність протидіяти впливу стресорів активно перетворюючи ситуацію, в якій вони проявляються, або пристосовуючись до неї. Важливим фактором підвищення стресостійкості є активізація та накопичення особистісних ресурсів подолання стресу. Під ресурсами стресостійкості особистості розуміють індивідуальні якості та здібності, що зумовлюють психологічну стійкість в стресогенних ситуаціях. До таких ресурсів належать: позитивність і раціональність мислення, самоповага, активна мотивація, емоційно -- вольові якості, активна життєва установка, фізичні ресурси. В кожної людини є внутрішні ресурси, які можуть допомогти в кризових ситуаціях та сприяють розвитку особистості[9,с. 232].

Активізація ресурсів стресостійкості особистості

-- Розвивайте навички позитивного мислення. Позитивне мислення сприяє виокремленню корисних сторін важкої ситуації і допомагає на цій основі скласти конструктивний план дій, не загострюючи увагу на негативних переживаннях і не перешкоджаючи пошуку нових альтернативних способів вирішення особистих та професійних труднощів.

-- Позбавтесь від ірраціональних переконань і суджень. Ірраціональні переконання лежать в основі неефективних моделей поведінки, вони призводять до неконструктивних переживань. Не сприяють подоланню стресу і підвищують ризик емоційного вигорання. Ознаки ірраціональних суджень: 1) в них враховані лише 2 крайності «добре -- погано», «або -- або"(третього не дано); 2) спираються на перебільшене узагальнення («так роблять всі «), а в наслідок — містять помилкові висновки. 3) їх супроводжують сильні негативні переживання — гнів, почуття безсилля, роздратування, приниження, агресивність тощо; 4) часто в них використовують слова «повинен», «зобов'язаний»; 5) вони завжди песимістичні і спрямовані на невдачу («я цього не витримаю», «я не зможу цього зробити»); 6) в них відсутня орієнтація на ціль («не справедливо, що мене не цінують… «); 7) часто базуються на перебільшенні фактів, впливові інших.

-- Виражайте свої почуття та емоції соціально -- прийнятними формами.

-- Проявляйте гнучкість мислення та поведінки. В кожній ситуації, в яку ми потрапляємо відображається наша стратегія розв’язання проблем. Якщо проблемні ситуації зустрічаються нам регулярно, варто звернути увагу на те, що ми робимо не так і бути готовими змінити своє ставлення до ситуації та способи поведінки.

-- Вчіться у будь -- якій ситуації визначати власну мету, результат, якого ви хотіли б досягти. Для досягнення бажаного результату намагайтесь сформулювати мету за правилами позитивного мислення. Мета, сформульована таким чином, налаштовує на активну діяльність та пошук конструктивних способів розв’язання проблем.

Правила формулювання мети:

-- Формулюйте мету від власного імені (чого я хочу);

-- Формулюйте мету позитивно (без частки «не»);

-- Мета повинна бути конкретною та досяжною в часі;

-- Врахуйте засоби досягнення мети (які ресурси мені потрібні для досягнення мети);

-- Визначте обмеження (що може завадити досягти мети);

-- Спрогнозуйте наслідки (що я отримаю не отримаю у випадку досягнення недосягнення результату)[10,с. 76].

У сучасних умовах інформаційної насиченості, інтенсивних змін і нестачі часу виникла необхідність формування нових навичок навчання, для чого розробляються різноманітні види психологічних тренінгів: соціально -- психологічні та психокорекційні, ділові та організаційні ігри, дискусійні методи группового прийняття рішень тощо.

Саме тому, важливими для профілактики виникнення синдрому вигорання є навички володіння собою, уміння працювати з власними негативними емоціями, здатність до вільного, природного вияву почуттів та емоцій.

2.2 Обґрунтування оптимального варіанту подолання проблеми професійного вигоряння та інших професійних криз у роботі сучасного вчителя

Відомо, що в професійній діяльності більш успішними є люди, котрі навчались володіти собою, знають засоби психотехніки особистої саморегуляції. Приведемо приклади суджень індивідів з розвиненою системою саморегуляції: «Не слід обвинувачувати в неприємностях себе та інших, немає сенсу також без кінця мучитися докорами совісті. Але й «перекидати» свою стресову агресію на оточуючих негуманно і невигідно, бо порушуються взаємовідносини, губляться важливі контакти, можлива втрата поваги оточуючих, а проблема не вирішується. Можна тільки втратити, нічого не придбавши!"[11,с. 74].

Отже, дуже важливо вчасно зупинити себе, коли ще є розуміння ситуації і зберігається самоконтроль.

Треба постійно вивчати себе і спостерігати за собою. Важливо вчасно відчути зміну свого внутрішнього стану, коли «закипають» емоції, вибухає подразнення і з’являється ледве стримувана агресія. Тому при виникненні професійного стресу педагогам можна рекомендувати використовувати правила саморегуляції (див. додаток А).

Стреси та стресові стани пов’язані зі ще одним феноменом педагогічної діяльності, який отримав назву «психологічне вигорання».

Педагоги повинні намагатися самостійно дбати про своє здоров’я, щоб воно не нашкодило професійній працездатності. При психологічній стабільності організму вчитель зуміє донести до учня інформацію та сформувати з нього повноцінну особистість.

Для зняття напруги й укріплення витримки В. А. Семиченко пропонує дотримуватися рекомендацій:

1. Заздалегідь програвайте варіанти.

Вважається, що успіху досягає саме той, хто знає, що робити, зазнавши невдачі. Тому варто заздалегідь програти в уяві різні варіанти поведінки учнів (зазначаючи можливі варіанти в «партитурі уроку», як робить диригент перед концертом на репетиції) залежно від того, як поведеться клас. Учні можуть не включитися у проблему, не захотіти виконувати завдання, не засміятись у відповідь на жарт. Як на це відреагувати, не почати комплексувати? Усе це варто продумати заздалегідь.

2. Учіться планувати.

Дезорганізація може призвести до стресу. Наявність великої кількості планів уроків часто веде до плутанини, безпам’ятності й почуття, що незакінчені проекти висять над головою як дамоклів меч. Приділіть планам якийсь час, коли це буде можливо, і попрацюйте над ними доти, доки не закінчите.

3. Визнайте і прийміть обмеження.

Багато хто з нас ставить перед собою абсолютно недосяжні цілі. Але людина не може бути досконалою, тому часто виникає почуття неспроможності чи невідповідності, незалежно від того, наскільки добре ми виконали що -- небудь. Ставте перед собою цілі, які зможете досягти.

4. Розважайтесь.

Іноді необхідно втекти від життєвих проблем і розважитися. Знайдіть заняття, що було б захоплюючим і приємним.

5. Будьте позитивною особистістю.

Не критикуйте інших. Учіться хвалити інших за ті речі, що вам у них подобаються. Зосередьтеся на позитивних якостях оточуючих.

6. Учіться терпіти і прощати.

Нетерпимість до інших призведе до фрустрації і гніву. Спробуйте зрозуміти, що почувають інші люди, це допоможе вам прийняти їх.

7. Уникайте нездорової конкуренції.

У житті дуже багато ситуацій, коли ми не можемо уникнути конкуренції. Але занадто велике прагнення вигравати в багатьох галузях життя створює напруження і тривогу, робить людину агресивною.

8. Регулярно робіть фізичні вправи. Скорегуйте харчування.

Перевіртеся в лікаря до того, як займатися за якою -- небудь системою. Краще виконувати ту програму, яка приносить вам задоволення.

9. Розповідайте про свої неприємності.

Знайдіть друга, священика чи консультанта -- психолога, із якими ви можете бути відверті.

10. Учіться безмедикаментозного методу розслаблення.

Медитація, йога, аутогенне тренування і прогресивна релаксація можуть бути вивчені за допомогою акредитованих компетентних учителів і професійних психологів.

11. Якщо ж робота є для вас значущою, але ви відчуваєте, що починаєте «вигорати», то -- хоча б тимчасово — зробіть такі кроки: попросіть керівництво тимчасово знизити вам навантаження; не беріть роботу додому; не розмовляйте про справи під час обіду та у вільний час.

12. Навчіться управляти своїм часом за допомогою таких прийомів: визначте основні цілі та завдання вашої професійної діяльності на певний період; зіставте результати їх виконання з можливостями здійснення певних етапів вашої професійної кар'єри; визначте пріоритетність цілей та завдань; складіть розклад виконання справ; навчіться казати «Ні!»; делегуйте свої повноваження; доручайте завдання іншим; визначайте те, як ви розподіляєте свій час.

13. Змініть свій імідж «трудоголіка». Щоб подолати трудоголізм, використайте такі засоби: сконцентруйтеся на тому, що вам подобається найбільше, та спробуйте знайти способи припинити або мінімізувати виконання того, що вам не подобається; спитайте себе «чим би я хотів займатися безкоштовно?» і потім спробуйте спрямовувати в це русло свою роботу; використовуйте свій час, не дозволяйте часу використовувати вас; вирішіть для себе, скільки часу ви приділятиме відтепер роботі, потім скоротіть свій робочий час до цього рівня; використайте для цього так звані «штучні» прийоми (призначте відразу після закінчення робочого дня зустріч із другом, заплануйте відвідування басейну, похід до театру тощо); залишіть вільний час у вашому робочому розкладі; навчіться казати «Ні!» новим вимогам до вашого часу; якщо вам важко це зробити, скажіть, що вам потрібно подумати над цим і відмовтеся пізніше; оформіть своє робоче місце за власним смаком, зробіть так, щоб воно приносило вам задоволення; спробуйте не забувати про приємні моменти своєї роботи: задоволення від виконаного завдання, свобода та можливість бути корисним іншим тощо; надмірна захопленість роботою передбачає хороший обсяг звітності про те, як ви працюєте; можна переструктурувати роботу, щоб вона приносила вам більше задоволення; визначте час для сімейних справ (поділіть із домашніми побутові турботи, влаштуйте поїздку на природу.

14. Створіть групу соціальної підтримки.

Соціальна підтримка -- це почуття причетності, почуття того, що тебе приймають та люблять таким, яким ти є, а не тому, що ти можеш що -- небудь зробити для когось. До групи соціальної підтримки можуть увійти ваші друзі, члени сім'ї, з якими ви духовно близькі і з якими ви поділяєте свої радощі, проблеми, острахи та любов. Включіть до групи соціальної підтримки і ваших колег, затоваришуйте з ними, організуйте спільне позитивне проведення часу [11, с 132].

Також для профілактики та подолання професійного вигоряння психологи пропонують виконувати різні вправи (див. додаток Б).

Щоб не прискорювати професійне вигоряння не потрібно:

— працювати багато годин поспіль, особливо вечорами і вихідними, і говорити собі, що це ніяк не впливає на стосунки з близькими людьми.

— підмінювати роботою відсутні взаємини.

— навіть не перебуваючи на роботі, думати про найважчі ситуації, стосунки і людей, пов’язаних з роботою.

— постійно турбуватися про те, що ви мали зробити, але не зробили.

— перекладати відповідальність за те, що щось іде не так, на своїх учнів, колег, адміністрацію установи й систему загалом.

— бути переконаним, що «не треба глибоко копати» -- ні в собі, ні в іншому.

— вірити, що можливе досягнення абсолютного щастя — життя без проблем.

— увесь час прагнути бути кращим за інших[18,с. 143].

Серед психологічних технологій профілактики та подолання синдрому професійного згорання педагогів найбільш ефективними є самі ті, що зорієнтовані на самостійне використання фахівцями конкретних прийомів на певних фазах протікання професійного стресу. Наприклад, наступні техніки можуть сприяти ефективній профілактиці даного синдрому:

1) аналіз власної професійної ситуації, що полягає в когнітивній оцінці ситуації професійної діяльності (виявлення стрес -- факторів, аналіз власної стресової толерантності) через ідентифікацію сигналів, які попереджують про стрес: втомлений вигляд, байдуже ставлення до життя, хворість; неадекватне сприйняття гумору, роздратованість, недружелюбність, недовірливість; велика кількість помилок через неуважність, знижені кількісні та якісні показники роботи, нечіткий, незв’язний характер усних або письмових доповідей та ін. ;

2) оволодіння релаксаційними навичками (прийомів зменшення напруження, розслабленості);

3) розвиток вміння керувати власним часом через визначення основних цілей та завдань власної професійної діяльності на певний період; складання розкладу виконання справ; навчання говорити «ні»; делегування своїх повноважень, доручення завдань іншим та ін. ;

4) свідома організація дозвілля, створення умов для реалізації власного хобі; заняття спортом;

5) доцільна організація робочого простору, робочого місця з врахуванням принципів психогігієни та психопрофілактики;

6) турбота про здорове збалансоване харчування;

7) створення групи соціальної підтримки (соціальна підтримка -- це почуття причетності, почуття того, що тебе приймають та люблять таким, яким ти є, а не тому, що ти можеш що -- небудь зробити для когось), до якої можуть увійти друзі, члени сім'ї, колеги, з якими є духовна єдність, для організації спільного позитивного проводження часу;

8) використання «тайм -- аутів», тобто відпочинку від роботи та інших навантажень[23,с. 36].

Отже, якщо в кожному навчальному закладі буде розроблена методика психологічного розвантаження вчителя та будуть створені умови для відпочинку працівника, педагог зможе ефективно викладати предмети для учнів. Але, звісно ж, головною умовою є власний підхід людини до свого здоров’я. Учитель повинен володіти психологічними навичками, аналізувати ситуацію, що склалась, і вміти позбавлятись негативу.

Висновки

На основі аналізу науково -- популярної літератури по даній темі можна зробити такі висновки:

Професія вчителя може бути віднесена до розряду стресогенних професій, що вимагають від викладача самовладання і саморегуляції. Основним джерелом професійних криз учителя є відставання від швидкоплинного часу, ригідність, професійна апатія і професійна стагнація, неготовність відповідати на виклики сьогодення.

Інтерес до синдрому професійного вигорання виник в зарубіжній психології в 1970--ті pp., і вданий час ця проблема широко вивчається в контексті професійних стресів.

Існують різні визначення поняття «вигорання», однак в загальному вигляді воно розглядається, як довготривала стресова реакція або синдром, що виникає в результаті тривалих професійних стресів середньої інтенсивності.

Професійне вигоряння -- складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове і фізичне виснаження через тривале емоційне навантаження.

Професійне вигоряння виявляється у депресивному стані, почутті втоми і спустошеності, ентузіазму, утраті здатності бачити позитивні наслідки своєї праці, негативній настанові щодо роботи і життя в цілому.

Адекватне відношення до роботи і відведення їй належного місця у житті - найкраща профілактика професійного вигорання.

Щоб попередити професійне вигоряння потрібно:

— розраховувати й обдумано розподіляти свої навантаження;

— вчитися переключатися з одного виду діяльності на інший;

— не намагатися бути найкращим завжди й в усьому;

— простіше ставитися до конфліктів на роботі;

— приймати участь у групових формах психологічної допомоги, тренінгах спілкування.

Необхідним для успішного професійного розвитку соціального педагога, критерієм якого є професійне та особистісне самозбереження, є постійна рефлексія власного «Я», аналіз власної професійної діяльності, постійне професійне самовдосконалення й усвідомлення того, що в певні періоди професійної кар'єри він потребує допомоги фахівця -- психолога, основним завданням якого і є психологічний супровід (підтримка, допомога) успішної професіоналізації особистості.

Таким чином, як бачимо, проблема професійного вигорання особливо у загальноосвітніх закладах є досить актуальною. Руйнівному впливу піддається фізичне здоров’я й психологічний стан вчителя, що не може не позначатись на працездатності та результатах роботи педагога, негативно впливати і на учнів, і на співробітників. Оскільки, проблема є багатогранною і немає жодного загального підходу до її розгляду, то і розв’язання її має бути комплексним. Проінформованість може позитивно вплинути на вияви професійної мотивації педагогічних працівників, формування позитивного професійного мислення, пошук інноваційних шляхів підвищення ефективності діяльності працівників закладів освіти.

Список використаних джерел

професійний криза вигоряння вчитель

1. Аландаренко Ю. Психологічна безпека — вчителю//Психолог. -- № 4 (244) 2007.

2. Гокоболин Ф. Н. Книга об учителе. — М.: Просвещение, 1965. — 260 с.

3. Зеер Є.Ф. Психология профессий: Учеб. пособие для студентов вузов. — М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. — 336 с.

4. Загвязинский В. Л. Педагогическое творчество учителя. — М.: Просвещение, 1987. — 159 с.

5. Кондратенков А. В. Труды и талант учителя. Встречи. Факты. Мысли. — М.: Просвещение, 2009. — 206 с.

6. Мазур П.І. Роздуми про сучасного вчителя. — К., 1991. — 131 с.

7. Маслоу Абрахам. Новые рубежи человеческой природы. Пер. с англ. М.: Смысл, 2009. — 425с.

8. Маркова А. К. Психология профессионализма. — М.: Знание, 1996. — 312 с.

9. Митина Л. М. Психология труда и профессионального развития учителя: Учеб. пособ. — М.: Академия, 2004. — 320 с.

10. Петраш М. Д. Кризисы профессиональной жизни в контексте развития взрослых: Автореф. дис. канд. психол. наук: 19. 00. 13. — СПб., 2004.- 236 с.

11. Семиченко В. А. Психологія педагогічної діяльності: Навч. посібник. -К.: Вища школа, 2010. — 335 с.

12. Станіслав Ствах. Скрикінг шкільного життя. — Тернопіль: Підручники & посібники, 2002. 78 с.

13. Світлана Укісет. Секрети твого успіху. — Тернопіль: Підручники & посібники, 1998. — 79 с.

14. Зазюк І.А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії. — К.: Радянська школа, 1984. — 96 с.

15. Пряжников Н. С. Пряжникова Е.Ю. Психология труда и человеческого достоинства. — М.: Академия, 2009. — 216 с.

16. Чорнокозова В. М., Чорнокозов І.І. Етика вчителя. — К.: 1996. — 76 с.

17. Емоційне вигорання. — Упоряд.: В. Дудяк — К.: Главник, 2007. — с. 128. (Серія «Психол. інструментарій»).

18. Модель професійної компетентності педагога (Рівн. ін--т. підвищ. кваліфікац. пед. кадрів): Уклад.: Н. Ю. Новоселецький. — Рівне, 1996. — 356 с.

19. Профессия учитель. /Под ред. Онуленкина и др. АНН. -- М.: Педагог., 1990. — 191 с.

20. Синдром «професійного вигорання» та професійна кар'єра працівників освітніх організацій: гендерні аспекти. / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки, Т.В. Зайчикової -- К., 2008. -- 365 с.

21. Василькова О.І. Сутнісні психологічні показники криз у професійному розвитку сучасного педагога // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія № 12. Психологічні науки: Зб. Наукових праць.- К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. -№ 16 (40). — с. 192−199.

22. Василькова О.І. Сучасні проблеми психології криз професійного розвитку вчителя // Актуальні проблеми психології. Т. V: Психофізіологія. Психологія праці. Випуск 7 / За ред.С. Д. Максименка. — К.: ДП «Інформаційно -- аналітичне агентство», 2010. — С. 60−68.

23. Кузьміна Т. Як допомогти вчителю зберегти своє здоров’я та подолати стрес//Психолог. -- № 29--30 (365--366) 2009.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой