Професійний спортсмен на ринку праці після закінчення кар’єри

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Бакалаврська робота

на тему: Професійний спортсмен на ринку праці після закінчення кар`єри

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СПОРТУ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ

1.1 Поняття спорту як соціального інституту та процес його інституалізації

1.2 Функції спорту як соціального інституту

1.3 Стан спорту як соціального інституту в Україні

1.4 Професійний спорт — як вид трудової діяльності

1.4.1 Поняття професійного спортсмена та професійного спорту

1.4.2 Ринок праці професійних спортсменів

РОЗДІЛ 2. КОЛИШНІ ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ НА РИНКУ ПРАЦІ

2.1 Програма дослідження

2.2 Аналіз отриманих даних

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛИТЕРАТУРИ

ВСТУП

Спорт є складним багатофункціональним явищем, в якому фокусуються і переплітаються процеси соціального, культурного і економічного характеру. Соціологічний аналіз спорту пов’язаний, перш за все, з його аналізом як важливого елементу в системі суспільних відносин, як її складової частини.

Спорт як суспільне явище виконує різні функції, в тому числі і соціальні. Сучасний спорт сформувався та функціонує як економічний, політичний, моральний інститут, але нас цікавить саме його соціальна складова, яку ми не можемо розглядати у розриві з його іншими формами прояву як суспільного явища.

Поєднуючи у собі багато функцій і проблем соціального життя суспільства спорт є дуже важливим феноменом для соціології, бо у ньому поєднуються процеси інституційного та вільного самовизначення великих груп людей та організацій. Однак, слід зазначити, що стан сучасної структури інституту спорту відображений у дослідженнях дуже слабо.

Багатоплановість та багатофункціональність спорту як особливої форми соціального буття особистостей та соціальних організацій дає досить багато підстав розглядати сучасний спорт як окремий соціальний інститут.

Закріплення і здійснення соціалізованої діяльності, наявність суб'єктів спорту (тренерів, спортсменів, викладачів фізичної культури та спорту), системи організацій і закладів, що здійснюють керівництво, наявність у його структурі багато чисельних інструкцій, правил, норм, заборон, системи заохочень та доган, державного законодавства тощо — все це свідчить про те, що спорт як соціальний інститут необхідно розглядати у контексті історичної та культурної динаміки розвитку суспільства. Зокрема тема працевлаштування спортсменів після професійної кар'єри не є достатньо освітленою. Наша робота буде присвячена темі трудової зайнятості професіональних спортсменів після завершення кар'єри, які пріоритети існують у спортсменів при влаштуванні на роботу, що важливо для работодавця при відборі на вакантні місця спортсменів. У нас час ринок праці став збільшуватися, і тому треба визначити місце екс — спортсменів у ньому. Спорт став невід'ємною частиною життя мільйонів людей, навкруги нього розгораються неабиякі суспільні пристрасті і навіть війни («футбольна» між Гондурасом і Сальвадором в 1979 році). Спорт представляє сферу діяльності, яка приносить чималі доходи і дає роботу мільйонам людей, причому із спортом асоціюються досягнення суспільства, а спортивні поразки можуть сприйматися як національна трагедія. Соціологічний дискурс спорту базується на різних теоретичних підходах: структурно-функціональному, інституційному, бихевіориському, соціокультурному. Але тема спорту у вітчизняних працях не дуже поширена та має ще багато не досліджених явищ у цій галузі, у нашій роботі тема піде про те, як і де професійний спортсмен після завершення своєї кар'єри може працевлаштуватися, на яких умовах, в яких галузях. До цього моменту існують різні роботи, книги, статті, дослідження в соціології спорту, але більшість з них описує найбільш широкі явища.

Освітленням деяких аспектів нашої теми займалися Б.В. Євстафьев, М.І. Пономарьов, Б.А. Лісіцин, В.М. Видрін, та інші. Соціокультурний аналіз спорту розглядається такими вітчизняними дослідниками як В.І. Столяров, Б. Дубін, М. А. Липинський та інші.

Ми вважаємо за потрібне провести дане дослідження для того щоб, після аналізу данних, зробити висновки про те як і де працюють екс-спортсмени, та визначити на які посади вони можуть розраховувати; яке місце займають вони на ринку праці, чи є попит на людей, які в минулому були професійними спортсменами. Отримані дані нашого дослідження можна використати для того щоб дізнатися куди саме спортсмени повинні звертатися спортсмени за працевлаштуванням, визначити специфіку праці, її умови то що. Подивитись на ситуацію на сучасному ринку праці в Україні та які перспективи є на ньому для професіональних спортсменів.

Об'єктом роботи є професіональний спорт як соціальний інститут, його розвиток. Діючі професійні спортсмени, та які закінчують свою спортивну кар'єру.

Перемет роботи — трудова зайнятість професійних спортсменів, трудові відносини після закінчення кар'єри. Їх працевлаштування.

Метою нашої роботи виступає- визначення основних видів трудової зайнятості та можливі місця працевлаштування, розробка рекомендацій та орієнтирів для спортсменів або вже закінчивших кар'єру, або тих що збираються піти з професійного спорту, про можливі місця працевлаштування, галузей в яких на них буде попит, та аналіз ринку праці для цієї категорії в цілому.

Задачі бакалаврської роботи:

1. Розкрити сутність спорту, як соціального інституту, описати основні функції.

2. Описання стану спорту, як соціального інституту в сучасній Україні.

3. Проаналізувати стан сучасного професійного спорту в Україні,.

4. Визначити специфіку ринку праці бувших професійних спортсменів.

5. Визначення положення на ринку праці спортсменів, які закінчили спортивну кар'єру.

6. Прослідити за рівнем прибутку професійних спортсменів та умовами їх соціального забезпечення.

Основні поняття: спорт, професійний спорт, професійний спортсмен, ринок праці, професіоналізм, трудова діяльність, первинна соціалізація спортсмена, ринок праці, професіоналізм.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СПОРТУ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ

1.1 Поняття спорту як соціального інституту та процес його інституалізації

Проблеми виникнення, становлення та функціонування соціальних інститутів є традиційними для соціологічної науки. До них звертаються, як правило, тоді, коли виникає потреба дати відповідь на нагальні питання соціального розвитку, і в полі зору постають фундаментальні проблеми щодо природи існуючого суспільства та перспектив його розвитку. Ми використовуємо термін «інституціалізація» згідно з визначенням, наданим Воловичем В.І. при розгляді поняття «інститут соціальний» [38, с. 205]. Необхідність трансформації суспільства усвідомлюється, як правило, тоді, коли його ключові інститути втрачають здатність здійснювати цілепокладання, адаптацію, інтеграцію людської діяльності та організацію соціального порядку. Починаючи з робіт класиків соціологічної думки Г. Спенсера, Є. Дюркгейма соціальні інститути стають однією з основних категорій у соціологічній науці.

Г. Спенсер вважав, що «соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Соціальні інститути — це механізми самоорганізації спільного життя людей. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. Соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю природою людини в соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Інститути виникають у процесі еволюції поза свідомими намірами як відповідь на зростання численності популяції» [39, с. 34].

Концепція інститутів Г. Спенсера виведена на основі аналогії соціального і біологічного організмів. Завдяки схожості принципів суспільство як біологічний організм нарощує масу (кількість населення, матеріальні ресурси тощо). Це обумовлює ускладнення структури та диференціацію його складових частин, призводить до поступового посилення взаємозалежності та взаємодії частин. Він вивчав інституціалізацію як процес диференціації, інтеграції і адаптації.

В одній із дефінітивних спроб Є. Дюркгейм визначав соціологію як науку про інститути, їх генезис та функціонування. Він пов’язував природу соціальних інститутів із визначенням суспільства як цілісності. Тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми. Він стверджував, що призначення соціальних інститутів полягає у налагодженні відповідності між інституціональними формами та новими потребами суспільства [41]. Стосовно окремих індивідів інституції наділені майже неспростовною владою, бо визначають зразки й стандарти поведінки, проте їхня влада є фактично деперсоналізована. Ставлення індивідів до інституцій зовсім не зводиться до субординації, оскільки інституції нав’язані, але люди їх цінують, інституції обмежують, проте люди виправдовують такі обмеження. Інституції визначають не лише те, як діяти, а й як відчувати і мислити [41]. Т. Веблен у своїй праці «Теорія бездіяльного класу» визначав соціальні інститути як «результат процесів, що відбувалися у минулому. Вони пристосовуються до обставин минулого і, відповідно, не знаходяться у повній відповідності з вимогами теперішнього часу» [42, с. 72]. Він вказував на протиріччя між інститутами і зовнішнім середовищем. На його думку ця невідповідність і робить необхідною зміну існуючих

При вирішенні методологічних проблем у соціології спорту виникає ряд принципових питань, пов’язаних із визначенням ключових наукових понять, що характеризують об'єкт і предмет цієї науки. Центральне місце серед них належить категорії «спорту», аналізу його змісту і функцій у системі соціальних відносин. Не зважаючи на те, що сучасний спорт має досить тривалу історію, широке використання та увагу багатьох наук він і досі залишається недостатньо дослідженим явищем. Ми маємо на увазі те, що існує безліч питань на які не можна однозначно відповісти. Наприклад, серед вчених не має єдиної думки навіть з приводу поняття «спорту».

Для вивчення процесів розвитку і становлення соціального інституту ФКС (фізичної культури та спорту), його впливи на інші суспільні структури потрібне проведення соціологічних досліджень. Разом з іншими знаннями в області фізичної культури і спорту формується і наука соціологія. Вона розвивається як самостійне наукове знання, засноване на конкретних соціологічних дослідженнях і узагальненнях наукових досягнень в інших областях, що досліджують фізичну культуру і спорт як об'єкт наукового пізнання: теорії, психології, педагогіки.

Проте чітко визначається предмет соціології ФКС: соціальні відносини, механізми взаємодій у сфері фізичної культури і спорту, їх роль і місце в стилі життя людей. Як учбова дисципліна соціологія ФКС має на своїй меті формування Соціологія ФКС покликана озброїти спеціалістів з фізичної культури знаннями соціальних аспектів їх професійної діяльності, сприяти умінню проводити конкретні соціологічні дослідження з метою вирішення соціальних протиріч, які незмінно встають перед сучасними фахівцями [12, 13].

Спорт (від англ. sport, скорочено від (disport — гра, розвага) — «виховна, ігрова, змагальна діяльність, заснована на використанні фізичних вправ, що має соціальнозначимі результати. Поняття «спорт» давно і широко ввійшов у мови народів світу, набув поряд із загальним змістом різні понятійні варіації.

У деяких мовах, особливо в англійській і німецькій, термін «sport» розповсюджується також на фізичну культуру і навіть охоплює майже весь її зміст, що не сприяє чіткому визначенню цих понять.

У такому розумінні поняття «спорт» — частково є синонімом поняття «фізична культура», але тільки частково. Ототожнювати ці поняття було б неправомірно. Фізична культура в певному понятійному відношенні більш ширша за спорт: вона включає в себе не тільки велику частину спорту, але й ряд інших компонентів.

Разом із тим спорт належить не тільки до фізичної культури. У принципі, видом спорту може стати будь-який вид діяльності, що має значення для вдосконалення людських здібностей, якщо він оформлюється як предмет спортивного змагання і функціонує за законами спортивної досконалості.

Звідси справедливо є широко розповсюдженим вираз «фізична культура і спорт». Але такий підхід коли «фізична культура» і «спорт» поєднується, або «спорт» розглядається як елемент фізичної культури, не дає повної відповіді на всі питання.

Однак найбільш часто спорт визначають як змагальну, фізичну, виховну та ігрову діяльність. При чому, наявність тих чи інших характеристик у різних авторів різна. Так само немає єдиної думки з приводу того, яка з характеристик є основною. Наведемо декілька прикладів визначення поняття спорт:

М.І. Пономарьов — «Спорт — соціальний інститут виховання, що має характер ігрової діяльності фізичної діяльності, що пов’язана з співставленням різного рівня фізичних і духовних здібностей» [3, с. 6].

Б.А. Лісіцин — «Спорт характеризується такими основними рисами: 1) прагненням до досягнення максимально можливих результатів в окремих видах спорту; 2) наявністю змагань; 3) суспільним визнанням результатів, що були досягнуті у змаганнях».

Комісія з термінології міжнародного бюро документації та інформації приймає визначення, згідно з яким спорт — це «специфічна змагальна діяльність, де інтенсивно використовуються форми занять фізичними вправами».

І нарешті, в «Маніфесті про спорт», що був прийнятий Міжнародною радою спорту і фізичного виховання, під спортом розуміють «будь-яку фізичну діяльність, що має характер гри и передбачає боротьбу людини з іншими людьми або силами природи». Часто у вітчизняній літературі спроби визначення поняття спорту обмежуються відповіддю на питання: яка є сутність спорту? Зрозуміло, що цього не достатньо. Дефініція сама по собі, без розгортання самої сутності справи, без розвитку її в цілісну наукову теорію, в певну логічну структуру, немає значення для науки. Труднощі аналізу спорту в теперішній час пов’язані з тією обставиною, що визначення, які існують, не можуть бути вихідними для пояснення «феномену» спорту.

Дійсно, уявлення про спорт, що наведені у вищезгаданих визначеннях, залишаються абстрактними, не дивлячись на те, що вони дійсно ґрунтуються на конкретних, відомих, емпірично очевидних характеристиках.

У визначеннях такого типу можуть фіксуватися (і в дослідженнях спортивної діяльності часто фіксується) поряд з іншими і сутнісні якості спорту. Для спорту такою сутнісною, головною характеристикою є «змагальність», але її часто ставлять поряд з іншими, другорядними. Спорт — деяка цілісність, яку не можна відобразити лише сукупністю механічних характеристик. Ось чому у працях багатьох авторів, що дають подібні визначення, в ході дослідження не відбувається безпосереднього переходу від визначення поняття «спорт» до характеристик його соціального функціонування, до розгляду його як соціального інституту. Іншими словами в подібних дослідженнях немає власне методологічного і соціологічного аспекту аналізу.

Визначення поняття «спорт» шляхом механічного об'єднання очевидних властивостей інколи набуває форми, коли намагаються визначити його через суму соціальних функцій, через які він виступає у суспільстві. Такі спроби можна охарактеризувати наступними словами. Якщо у центрі схеми розмістити, наприклад, не спорт, а мистецтво, то практично нічого не зміниться. Головне — це виявити специфіку відмінностей спорту від інших соціальних явищ, тобто, між характеристиками, що включають у визначення поняття «спорт», повинна існувати внутрішня єдність. Іншими словами, необхідно побудувати аналіз так, щоб властивості, що фігурують у визначенні, мали під собою загальне підґрунтя. Вирішити це завдання можна, очевидно, лише виявляючи системоутворюючі властивості спортивної діяльності. Наш погляд, найбільш вдалою спробою є визначення спорту, яке наводить у своїх працях Столяров В.І. Згідно з яким «предметною областю соціології спорту є як мінімум три відносно самостійні, хоч і пов’язані один з одним об'єкти:

соматична (фізична) культура — природне тіло людини, що залучене у процес соціалізації і «окультурення»;

фізкультурна діяльність — певні форми рухової активності людини, які часто називають також заняттям фізичними вправами;

спорт — особливий різновид змагань («спортивні змагання»), підготовку до них, а також пов’язані з ними соціальні відносини, інститути, норми поведінки і т.д." [7, с. 46].

Усі інші об'єкти, що вивчаються, є:

— елементами вказаних вище об'єктів (наприклад, спортивне змагання стосовно спорту, фізичне виховання стосовно соматичної культури і т.д.);

— їх різновиди, форми прояву (наприклад, спорт для всіх і спорт вищих досягнень, а також спортивній і олімпійський рух стосовно спорту, фізична рекреація і лікувальна фізкультура — стосовно фізкультурної діяльності тощо).

Інституціалізація спорту як соціального інституту перш за все пов’язана з інституціалізацією самої науки про спорт. Соціологія спорту як самостійна область наукових досліджень і знання почала формуватися у США на початку 60-х років XX ст. Слід зазначити, що до цього часу соціологічні дослідження спорту не мали системного, організованого характеру. Завдання, цілі і предмет соціології спорту як науки не були сформульовані. Разом із тим перші згадки про спорт у соціальному контексті, постановка соціальних проблем, пов’язаних із його дослідженням, можна знайти у соціологічних роботах вже другої половини XIX ст.

У «60-х-70-х роках XX століття соціологія спорту набула на заході найбільшого розквіту, та й в Радянському Союзі у цей час теж було певне пожвавлення у дослідженнях проблем спорту» [8, с. 12]. З одного боку, розвиток цієї науки є наслідком розвитку соціології загалом, частиною закономірного процесу, у результаті якого з’явилися прикладні методи соціології, пов’язані з дослідженнями у різних областях суспільного життя: політиці, культурі, релігії, мистецтві, дозвіллі та ін. З іншого боку, поява соціології спорту як самостійної дисципліни -- результат глибокого вивчення соціального аспекту фізичної активності особистості.

X. Єдвардс також звертає увагу «на можливість застосування у дослідженнях спорту систематичних соціологічних теорій, оскільки, на його думку, існує зв’язок із соціологією спорту і цими концепціями. Він вказує на можливість застосування у соціологічних дослідженнях спорту функціонального аналізу Т. Парсонса, розглядаючи спорт як частину суспільних підсистем» [9, с. 16].

X. Едвардс пропонує як фактор визначення функціонального значення спорту вважати рольові обов’язки учасників, тренерів, адміністраторів, підприємців, а також винагороду. Розглядаючи спорт переважно як соціальну систему і ситуацію, X. Едвардс звертає увагу на соціальні конфлікти, які розглядаються ним як предмет соціологічного дослідження, у якому спорт постає як соціальне явище [9].

Помітне місце у соціології спорту займає категорія «фізична активність». Д. Кеньон визначає фізичну активність «як катарсис, що характеризується вивільненням напруги, яка накопичилася у результаті роздратованості. Фізична активність у цьому сенсі визначається як фізичний досвід, що при певному ризику надає елемент гострого відчуття (швидкість, швидка змінна напруги, небезпечна ситуація) «.

У сучасній соціології спорт переважно розглядається саме як соціальна система зі складною структурою, що включає індивідів, взаємодіючих між собою відповідно до існуючих переконань, стандартів і засобів комунікації.

Соціальними системами можуть бути і дві команди, що змагаються, і батько з сином, що займаються футболом, і інструктор з гольфу, що дає уроки тощо. У спорті як суспільному явищі виділяється предметна область соціології спорту до якої відносять три відносно самостійні об'єкти: соматична (фізична) культура — природне тіло людини, що залучене у процес соціалізації і «окультурення»; фізкультурна діяльність — певні форми рухової активності людини; особливий різновид змагань («спортивні змагання»), підготовку до них, а також пов’язані з ними соціальні відносини, інститути, норми поведінки тощо.

Провідні соціологічні теорії спорту описують функціональну структуру чи процес становлення спорту як суспільного явища та соціального інституту. Спорт як суспільне явище виконує різні функції, у тому числі і соціальні. Сучасний спорт оформився та функціонує як економічний, політичний, моральний тощо інститут, але нас цікавить саме його соціальна складова, яку ми не можемо розглядати у розриві з його іншими формами прояву як суспільного явища.

Спорт до кінця 20-х рр. XX століття остаточно набув рис соціального інституту, поступово оформився у самостійну галузь соціального життя і на сьогодні він є особливим соціальним інститутом і відповідає усім вимогам інституціалізації:

1)виконує чітко визначені соціальні функції (функція соціалізації; соціоемоційна; політична; оздоровча; виховна; соціальної мобільності тощо);

має розвинену інфраструктуру та матеріальну базу (стадіони, спортивні зали, клуби, оздоровчі, центри і т.д.);

веде активну підготовку професійних кадрів (училища олімпійського резерву, коледжі, інститути, академії фізичної культури).

Сучасний інститут спорту не є однорідним, його різні форми прояву знаходяться на різних етапах інституціалізації.

По-перше, професійний спорт завжди існував як засіб отримання коштів, відповідно з високим рівнем комерціалізації;

По-друге, основною вимогою до сучасної Олімпіади стала змагальна видовищність, і як наслідок — увага глядачів;

По-третє, за таких обставин, професійний спорт не міг не використати фінансовий потенціал Олімпіади.

Таким чином відбулося взаємне проникнення двох інституційний форм спорту. Вони лише виникали окремо, а на сьогодні постають як єдине явище.

Деякі аспекти структури спорту як соціального інституту вже розглядалися. Так, М. Я. Сараф виділяє «олімпійський, професійний, аматорський спорт та спорт для всіх». Н.Р. Єрмак говорить про «народний (масовий) спорт, спорт вищих досягнень, олімпійський та комерційний спорт». В.І. Столяров звертає увагу на таких формах прояву спорту: «спорт для всіх, спорт вищих досягнень, спортивний та олімпійський рух, фізичну рекреацію та лікувальну фізкультуру». Л.П. Матвєєв робить диференціацію на «загальнодоступний (масовий) спорт та спорт вищих досягнень». Перший він розподіляє на «базовий (головним чином „шкільний“) спорт, фізкультурно-кондиційний („спорт для всіх“), професійно-прикладний, рекреативний і реабілітаційний спорт». Другий — на «професійний, спорт супердосягнень та комерційний».

Особливу увагу вивченню саме олімпійського та комерційного спорту приділяли: Л. Артьолі, М.М. Візітей, СІ. Гуськов, В. Дауме, Р. М. Кисельов, М.І. Пономарьов, Ю.К. Фомін.

Але для нас визначальним у виділені рівнів є не кількість учасників чи професійний рівень спортсменів або рівень їхніх досягнень, а як ми вже підкреслювали, ступінь інституціалізації.

Процес інституціалізації має кілька етапів. «Першою необхідною умовою появи інституту є відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність щодо задоволення тих чи інших соціальних потреб, тобто виникнення певних суспільних потреб, які притаманні саме цьому інституту і є першим необхідним етапом інституціалізації"[30].

Як соціальний інститут спорт виникає лише в умовах достатньо високого розвитку продуктивних сил, коли в межах способу життя суспільства відокремлюється особлива його сфера дозвілля (вільний час).

Так, інститут спорту не просто задовольняє потребу у фізичній та руховій діяльності людини у вигляді фізичних вправ та змагань, а діє починаючи з підготовки до виконання своїх соціальних ролей, фактору соціалізації особистості та закінчуючи утвердженням імені власної держави на світовій спортивній арені. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер із притаманними тільки їм системними якостями. Перш за все, це система цінностей, норм, ідеалів, обмежень, а також зразків поведінки. Сама по собі наявність цих елементів не забезпечить функціонування інституту, тому необхідно, щоб вони стали сутнісною характеристикою особистості, були засвоєні нею у процесі соціалізації й втілилися у формі соціальних ролей та статусів [130]. Це і є другим важливим етапом інституціалізації.

Головним моментом інституціалізації є саме організаційне оформлення. Зовні соціальний інститут уявляється нами як сукупність осіб, установ, що наділені певними матеріальними засобами і виконують певні соціальні функції. Так, інститут спорту складається з певних груп осіб: тренерів, обслуговуючого персоналу, чиновників, які діють у рамках таких установ як федерації, спорткомітети та інші, які задля своєї діяльності мають певні матеріальні цінності (будинки, фінанси і т.д.).

До не інституційного спорту відносяться такі види, які ще недостатньо розвинені, але вже мають певне організаційне оформлення на рівні «школи». Учасники, які задіяні до занять цими видами спорту проводять змагання, хоча тільки аматорські, тобто участь у них певним чином винагороджується. Розвиток цих видів спорту не є пріоритетним на загальнодержавному рівні, а отже, тут задіяні менші кошти, що у свою чергу підтверджує менший вплив процесів комерціалізації та корумпованості. Це суттєво відображається на його сутності та функціях. Тут набувають меншої вартості функції політична та національної ідентифікації, але більшою мірою притаманна функція соціалізації.

На цьому рівні спорт теж є інститутом, хоча до кінця організаційно неоформленим. Тут функціонує своя система цінностей, норм та ідеалів. Їх специфіка полягає у тому, що вони ще не зіпсовані прагненням до великих грошей, не відбулася повна підміна занять спортом гонитвою за перемогою будь-якою ціною. Задіяні вже учасники прагнуть суспільного визнання своєї праці, тому певним чином організуються, відкривають школи, проводять підготовку кадрів, змагання, і борються за включення свого виду спорту до олімпійських видів. Першим кроком у цьому напрямку є створення федерації. У цьому випадку відбувається визнання своїх результатів на державному рівні, а далі вже на світовому. Аналізуючи сутність не інституційного спорту, можна підкреслити, що саме тут у чистому вигляді залишилося аматорство.

Проте на рівні спортивних досягнень не інституційний спорт, так само як інституційний, є систематичним, але не стає способом заробітку, що є його головною ознакою. Важко розвести інституційний та не інституційний спорт тому, що він став соціальним інститутом, організованою формою соціальної діяльності. Тільки перший — з метою приносити прибутки, а другий — з метою фізичного розвитку. Іншими словами, ми говоримо про два рівні спорту як соціального інституту, що різняться за їх функціональним призначенням, а не за формою прояву. Саме форма прояву спорту як інституту і вносить плутанину у розуміння його соціальної суті. Винагорода в обох із них присутня і немов би не дає можливості їх розпізнати. Проте й вона має різне соціальне призначення: комерціалізоване та гуманістичне. У першому випадку комерційна винагорода є визнанням з боку тих, кому спорт приносить прибуток, у другому — є суспільним визнанням.

Інституційний (професійний) спорт, що існував у всі часи і ніколи не приховував своєї комерційної суті, частіше за все, виступав у відповідних видовищних формах: цирки, атракціони, трюки. У будь-якому місті будь-якої країни могли проводитися «світові першості» або «світові чемпіонати» з різних видів боротьби або з боксу. Це інколи дійсно захоплюючі, інколи безталанні, але завжди яскраві, святкові змагання немало зробили для пропаганди і поширення спорту.

Сучасний інституційний спорт суттєво відрізняється від усіх історично передуючих йому форм, тому, що з розряду маргінальних явищ культури, зі сфери дрібної приватної ініціативи він перетворився у галузь сучасного масового виробництва, що створює продукцію широкого вжитку, що має визнану суспільну цінність і посідає чільне місце у системі суспільних інтересів. Тут інші відношення між спортсменом і клубом, між спортсменом і тренером, між самими спортсменами. Принцип «чесної гри» втрачає своє основне значення, але не у тому сенсі, що його перестають визнавати, а навпаки, у формальному значенні й у змістовному плані, безумовно, поступається принципу «перемога». Професійний спорт вводить у свій арсенал і широко використовує прийоми забезпечення перемоги далеко не спортивного характеру.

Інституційний рівень інституту спорту має складну внутрішню структуру. Усі перелічені елементи цього рівня (олімпійський, професійний, професійно-комерційний) мають спільні риси відносно своєї організаційної оформленості, що і є вирішальним у визначенні їх інституційної сутності.

Відмінність між олімпійським та професійно-комерційним спортом саме у матеріальній винагороді: аматор заробляє на життя не за допомогою спорту і тренується тільки після роботи; професіонал — майже весь свій час присвячує тренуванням. Олімпійський чемпіон націлений на результат, його основна мета — самі змагання, моральне задоволення, престиж, підвищення своєї майстерності. Професійні ж спортсмени приймають участь у змаганнях, що заздалегідь оплачуються, їхня мета — заробіток, вони зорієнтовані на видовище.

У першому випадку це соціальне визнання результатів, оптимізація спортивного рейтингу держави та і свого теж, а у другому — це просто робота.

Усе XX ст. пройшло у протистоянні спорту професійного та аматорського. Саме через це склалася цікава ситуація навколо олімпійського спорту. Так, за всіма ознаками, ми маємо вважати його інституційним, а фактично він декларується як аматорський, який належить до не інституційного. Це почалося ще за часів барона П'єра де Кубертена, коли він та його однодумці вирішили створити іншу систему у спорті. Цією системою стали Олімпійські ігри, головною умовою була участь тільки непрофесійних спортсменів, тобто аматорів, а метою надання публіці можливості спостерігати виключно спортивне видовище, під час якого спортсмени задовольняли своє бажання змагатися без тиску господаря, антрепризи чи чемпіонату, тобто без комерційного розрахунку.

Сучасний олімпійський спорт має небагато спільного з тим, який започаткував П. Кубертен. Уже немає тих людей, які беруть участь у змаганнях тільки через внутрішню потребу, тренуються після роботи і змагаються у вихідні дні.

Сучасний професійний та олімпійський спорт і все те, що ми вважаємо інституційним спортом, характеризується:

професіоналізмом спортсменів, аматорами їх можна назвати лише умовно, за традицією;

комерціалізацією;

глобальністю, охопленням величезної аудиторії, великої кількості спортсменів, гострою конкуренцією;

державним захистом і політизацією;

високими досягненнями.

У чому ж виражається професіоналізм сучасного спорту? Усі спортсмени, яких ми бачимо на Олімпійських Іграх, є професіоналами, які все ще називають себе «аматорами». Інколи в анкетах вони пишуть: студент, солдат, учитель, тренер. Умова допускати до змагань тільки аматорів вже застаріла й залишилась лише на папері. Олімпійський спорт став настільки високорозвиненим і вимоги до його учасників настільки високими, що досягти успіху у змаганнях можна лише тренуванням із року в рік кожної дня.

З цього випливає, що колишній аматорський спорт поступово перетворився на професійний, комерційний (від якого з самого початку намагався відійти). Вже навіть керівники цієї нової модифікації аматорського олімпійського спорту не вважають можливим далі називати себе «аматорами». Це наводить на думку про те, що олімпійський та професійний спорт слід однозначно віднести до інституційного, бо вони мають багато спільного. Чітка межа між спортсменом-олімпійцем та професіоналом поступового розмивається. На підтвердження цього можна навести приклад щодо розповсюдження такого явища, коли спортсмен одночасно є членом олімпійської збірної, виступає за професійний клуб і, інколи, бере участь у справжніх аматорських змаганнях. Стає незрозумілим, до якої категорії його віднести. Відповідь є такою: поділ на інституційний (професійний, псевдоаматорський), не інституційний (аматорський) стосується саме структури інституту спорту, а не конкретних спортсменів. Спортсмен може переходити з одного рівня на інший, якщо йому дозволяють.

Таким чином, аналіз інституційної структури сучасного спорту показав, що вона складається з трьох основних компонентів, які розрізняються за показником рівня інституціалізації. На цій підставі можна казати про наявність трьох провідних форм організації та реалізації спортивної діяльності, а саме: інституційний, не інституційний і позаінституційний спорт, де визначальним є ступінь інституціалізації, а не часткові показники, на кількості учасників, чи професійний рівень спортсменів, чи рівень спортивних досягнень тощо.

1.2 Функції спорту як соціального інституту

професійний спортсмен соціальний праця

Досліджуючи спорт як соціальний інститут, на мій погляд, слід звернути увагу на його функції, що дозволить повніше розкрити і його соціальну сутність. Кожен інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається у загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Ці функції є досить різноманітними. Соціологи різних шкіл намагалися їх систематизувати та представити у вигляді впорядкованої системи. Найбільш повну класифікацію здійснила «інституціональна школа».

Діячі «інституціональної школи» виділяють «три основні функції соціальних інститутів:

Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є сім'я, але до неї належать й інші соціальні інститути (наприклад держава);

Соціалізація — передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки і способів діяльності (інститути сім'ї, освіти, релігії і ін);

Виробництво і розподіл. Забезпечується економічно-соціальними інститутами управління і контролю — органи влади. Функції управління і контролю здійснюються через систему соціальних норм і настанов, що реалізуються через відповідні типи поведінки: моральні і правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.д. Соціальні інститути керують поведінкою через систему винагород та санкцій" [3].

Спорту як соціальному інституту притаманні як соціальні, так і загальнокультурні функції. Вони тісно взаємопов'язані, переплітаються одна з одною, їх розподіл носить умовний, пошуковий характер. До перших слід віднести розвиток фізичних здібностей, задоволення соціальних та естетичних потреб у руховій активності й оптимізація на цій основі фізичного стану, тобто стану здоров’я, фізичного розвитку, удосконалення тіла. У спорті як соціальному явищі неважко виділити окремі соціальні функції, наприклад, ігрову, дозвільну, соціалізації, політичну, і неважко вписати спорт у структуру більш загального соціального цілого (культури, соціальної організації).

Відомий радянський психолог Б.Г. Ананьєв, класифікуючи форми діяльності особистості, виділяв гру поряд із пізнавальною, трудовою та суспільною.

Всі ці види людської діяльності виконують важливі функції у філогенезі. Саме у грі, підкреслював Б.Г. Ананьєв, дитина набуває знання і освоює навички майбутньої «дорослої поведінки» [1, с. 58]. Інший відомий психолог Д.Б. Ельконін підкреслював, що «основна функція гри — підготовка до майбутньої діяльності».

Гра дорослих, зберігаючи у згорнутому вигляді її розвиваючі функції, набуває і інше не менш важливе значення для повноцінного розвитку особистості. У багатьох видах спортивних ігор (особливо командних) моделюються реальні життєві ситуації взаємодії, співробітництва і суперництва, відповідальності і самодисципліни тощо. Питання, звичайно, у тому, який моральний та ідейний зміст тієї чи іншої гри і якими мотивами керуються її учасники. У даному випадку ми мали на увазі не соціологічні, а соціально-психологічні аспекти вивчення спорту, до речі, яким приділяється велика увага. Це можна пояснити тим, що в емпіричній соціології різниця між соціологічними і соціально-психологічними підходами часто відсутня, а в деяких соціологічних дослідженнях психологічні відносини інколи виступають у ролі пояснення соціальних відносин. Але, між іншим, все якраз навпаки: саме соціальні відносини визначають загальну направленість соціально-психологічних відносин.

Тепер від основних функцій спорту як соціального інституту перейдемо та розглянемо загальні функції спорту:

Соціоемоційна — збереження соціально-психологічної стабільності (контроль над напруженням і конфліктами у людині за допомогою катарсису та естетики);

Культурна — існування «спорту як ритуалу», як символу збереження культурних і соціальних надбань, як джерела підтвердження цих зв’язків суспільної структури і культурних поглядів, які підтримують ці надбання.

Соціалізація — гармонійне об'єднання людей з колективом та їх ідентифікація з ним, механізм розвитку почуття спільності з колективом, членами спортивної групи, місцевої або національної команди або численних спортивних організацій.

Інтеграція — включення індивіда у систему поглядів і поведінки.

Політична — створення почуття ідентифікації та національного престижу, засіб для визнання або невизнання інших націй.

Соціальної мобільності - підвищення соціального престижу завдяки спортивним досягненням, наявності матеріальної винагороди.

Освітня — формування знань, рухових вмінь та навичок.

Виховна — створює можливості для виховання волі, чесності, мужності, працьовитості, розвиває гуманістичні переконання, почуття поваги до суперника, формує соціальну активність (капітан команди, вчитель із фізкультури, старший у групі, суддя зі спорту).

Оздоровча — сприяє профілактиці захворювань, лікувальна фізкультура використовується у реабілітації хворих, фізкультурно-оздоровча робота з інвалідами.

Нормативна — соціальні та моральні норми діяльності спортсмена.

Управлінська — управління розвитком самого спорту, а також процесами тренування та змагань.

Престижна — прагнення до самоствердження за допомогою спорту.

Культурна — спорт є невід'ємною частиною культури, одним із засобів розвитку активності особистості.

Спілкування — спорт створює можливості для розвитку індивідуальних здібностей людини, прагнення до самоствердження за допомогою спорту.

Обміну — предметом обміну можуть бути знання, досягнення в галузі методики і техніки спорту, організації спортивної роботи.

Індивідуалізуюча — зміст тих відносин, у які вступають спортсмени з суспільством і його інститутами, з тренерами, організаторами, іншими спортсменами, аматорами спорту.

Евристична — стимулює творчі можливості, розвиває ситуацію, що призводить до самостійності думок та поведінки.

Захисно компенсаторна — направлена на зниження та ліквідацію нестачі рухів.

Творча — демонстрація і співставлення спортивних результатів, конкретизоване вираження діяльності системи тренувань, здійснюється демонстрація технічних засобів спорту і стверджується суспільний престиж особистості і групи.

Змагальна — особистість отримує можливість самовираження, самоствердження, самодіяльності та вільної діяльності; - набуває можливість діяти в інших обставинах, не передбачених стереотипом спортивної діяльності.

Відпочинку — застосування спортивних вправ помірної інтенсивності з метою організації і здійснення фізичних вправ у вільний час.

Гедоністична — отримання задоволення від самих спортивних занять — суспільне визнання результатів спортивної діяльності; - відчуття «м'язової радості»; задоволення, яке отримують спортивні болільники.

Рекреативно-розважальна — використовується тут як засіб розваги та відпочинку, втамування «емоційного» голоду.

Катарсистична — такий вплив на людину, який допомагає зберегти і відновити його психічну рівновагу, змінити психічний стан, відволікти від неприємних ситуацій

У цьому переліку вказуються основні функції спорту в суспільстві, існують ще багато функцій, які взаємодоповнюють одна одну. За спільними ознаками усі вищезазначені функції можна об'єднати у наступні групи:

Загальний розвиток і підтримання організму всіх людей незалежно від віку, статі, стану здоров’я, ступеню фізичного розвитку (формування і розвитку фізичних якостей і здібностей, удосконалення рухових навичок, зміцнення здоров’я, зниження процесів еволюції і т.д.);

Фізична підготовка людей до трудової діяльності, мобілізаційна функція спорту, професійно-прикладна фізична підготовка);

Задоволення потреби людей у активному відпочинку, дозвіллі, раціональному використані вільного часу (позбавлення від шкідливих звичок, формування здорового образу життя);

Розвиток вольових фізичних здібностей і рухових можливостей людини від оптимального до максимального рівня;

Економічна важливість спорту визначається зниженням рівня захворюваності та травматизму, підвищенням їх працездатності, довголіттям.

Частіше за все «спорт позитивно оцінюється з точки зору ідеалів і цінностей, підкреслюється його важлива роль в збереженні і зміцненні здоров’я, фізичної досконалості, формуванні особистості, розвитку здібностей, талантів і вмінь. Він впливає на національні відносини, ділове життя, суспільний стан, формує моду, стиль життя людей» [2, С. 42]. У підтвердження цих слів можна навести приклад: уболівальники на стадіоні об'єднуються в єдиному пориві за свою команду, незалежно від соціального статусу, расової і релігійної приналежності. Через це важко заперечити такий факт, що спорт має могутній вплив на людей, а цей вплив, залежно від того, як він організований, може бути соціалізуючим, або ж виконувати маніпулятивну роль.

Більшість людей, які пройшли «школу спорту», впевнені, що він допоміг їм виховати віру у свої сили і можливості, а також вміння ними користуватися. Спорт вчить йти на жертви заради досягнення цілі. Уроки, засвоєні юними спортсменами на спортивному полі, потім, як правило, допомагають надалі у житті. Багато хто з спортсменів стверджує, що саме спорт зробив із них особистості. Ефективність соціалізації через спортивну діяльність залежить від того, наскільки цінності спорту збігаються із цінностями суспільства і особистості. Якщо це не відбувається, то ми зустрічаємося з такими негативними явищами сучасного спорту, які серйозно вплинули на його цінності: гонитва за медалями і рекордами та перемога будь-якою ціною, допінг, рання соціалізація, жорстокість, насилля і т.д. Дуже часто постає питання: «А чи гуманний сучасний, комерціалізований спорт взагалі, чи можемо ми щось зробити для збереження спорту як спорту, як засобу для досягнення благородних цілей розвитку особистості?». На нашу думку, зробити це буде дуже важко, тому що спорт, як процес підготовки до змагальної діяльності і сам процес змагальної діяльності виходить за межі власне спортивного змагання через його комерціалізацію.

Остання перетворює спорт високих досягнень на різновид економічної конкуренції. У такому разі завдання реалізації гуманістичного потенціалу спорту відходить на задній план. Як наслідок — сучасний тип суспільства, що використовує спорт саме у таких цілях, часто коригуючи природний потяг спортсменів до фізичної досконалості його у напрямку комерційного «успіху».

І все ж, навіть за таких умов, важко заперечити факт соціалізації у спорті і через спорт. У цьому саме і виявляється сутність спорту як агенту соціалізації і як особливого соціального інституту. З огляду на вищезазначене може здатися, що, аналізуючи спорт як соціальний інститут, зовсім не важливо, які саме цінності, норми, установки, зразки поведінки засвоює індивід у процесі соціалізації через даний інститут. Проте це не так, бо вищезгадана трансформація соціалізуючої функції спорту дає підстави для ствердження про те, що спорт, як агент соціалізації, перетворюється на агента впливу, посередника між тими, хто заробляє на спорті і спортсменами, які, не усвідомлюючи це, стають специфічною робочою силою. У комерціалізованому спорті дуже важко розмежувати вказані дві зовсім протилежні функції, бо кожна з них живиться іншою.

Кожен юний спортсмен, потрапляючи у спортивну секцію чи школу, опиняється у новій соціальній сфері: тренери, судді, спортивний колектив. Це нові агенти соціалізації, конкретні люди, що відповідають за виховання і освіту, засвоєння культурних норм і зразків поведінки. Вони забезпечують його ефективне входження у нову соціальну роль. Одночасно відбувається селекція, відбір найбільш обдарованих, що зможуть у майбутньому принести надприбутки.

Досліджуючи соціалізацію у спорті, нас мають цікавити шляхи залучення до занять спортом, але водночас, ми не можемо не звернути увагу на те, що, наприклад, спортивна реклама, яка формує образ успіху у спорті, теж є засобом залучення, відсіву, і, таким чином, структурування молоді на тих, хто може і тих, хто не може «досягти успіху» у спорті, а через нього і в житті.

Основними способами заняття спортом є «первинна» та «вторинна» участь. Вказуючи на таку класифікацію, дослідники не звертають уваги на те, що дані рівні є теж способом, структурування, групування людей уже в межах самого спорту. Первинною називається безпосередня фізична участь у спортивних змаганнях і підготовка до них.

Первинна участь може бути як прямою так і побічною. Пряма первинна участь полягає у безпосередній затраті фізичної енергії, направленої на досягнення певного спортивного результату. Головною фігурою первинної прямої участі є спортсмен. Побічна первинна участь не пов’язана безпосередньо з участю у спортивних змаганнях. До неї залучені тренери, спортивні керівники, теле — та радіо коментатори.

Вторинна участь є категорією, що включає в себе усі форми участі у спорті, що не є первинними. «Пряма вторинна участь — це участь у діяльності або контролі за діяльністю, що має відношення до спорту (володіння та адміністративне управління професійними клубами, розповідь про спортивні події зі сторінок газет та журналів і т.д.). Побічна вторинна участь у спортивній діяльності - це споживання подій, інформації і предметів, що відносяться до сфери спорту. Основною фігурою вторинної участі є вболівальник». Для кожної людини особливо важлива первинна соціалізація, коли закладаються основні психофізичні і моральні якості особистості. У первинній соціалізації спортсмена поряд із сім'єю і школою задіяний соціальний інститут спорту. Серед агентів первинної соціалізації далеко не всі відіграють однакову роль і мають рівний статус. У процесі соціалізації дитини головна роль належить батькам, а юного спортсмена — також і тренерові. Однолітки займають разом із ним однакову позицію у цьому процесі. Можна навіть сказати, що тренери і батьки діють з одного боку, а однолітки — з іншого впливають на процес соціалізації особистості спортсмена. Тобто, вони діють навіть у протилежних напрямках, бо однолітки можуть схвально поставитися до поведінки, яка викликала б негативну оцінку і батьків, і тренерів.

Цікава є ситуація, яка виникає у стосунках між батьками і тренерами. Якщо вважати спорт інститутом соціалізації, то тренер підсилює позицію батьків у формуванні базисних цінностей, а також регулює поведінку, орієнтуючи юного спортсмена на спортивний стиль життя, досягнення результатів — як засіб досягнення фізичної досконалості. Якщо розглядати спорт як агент впливу, то батьки і тренери немовби міняються місцями (вже тренер виконує провідну роль, а батьки підсилюють його позицію як «тренера по досягненню успіху» через набуття фізичної досконалості і навіть усупереч цьому). Проте, тут можуть бути і варіації, що залежать від соціального стану сім'ї, з якої походить спортсмен.

Термін «вторинна соціалізація» охоплює ті соціальні ролі, які є другорядними у процесі впливу, мають менш важливий вплив на людину. У сфері спорту агентами вторинної соціалізації можуть бути керівники спортивного клубу, судді. Контакти спортсмена з такими агентами відбувають не так часто, а їх вплив є менш глибоким, ніж у первинних агентів.

«Первинна соціалізація спортсмена» — це сфера міжособистісних відносин (наприклад, спортсмен — тренер), вторинна соціалізація — сфера соціальних відносин (наприклад, спортсмен — федерація відповідного виду спорту). Кожен агент первинної соціалізації виконує безліч функцій (наприклад, тренер — адміністратор, вихователь, вчитель), а вторинної -одну, дві" [3].

Кількість та ефективність ролей, які люди можуть мати у спортивній діяльності, повинні бути такими, щоб не зменшувати значення спорту у житті тих, хто ним зацікавлений.

Щоб виконувати ту чи іншу спортивну роль, у людини повинно бути до цього прагнення, яке потім трансформується у конкретний тип поведінки з певним рівнем мобілізації психічної та фізичної енергії. На прийняття рішення займатися спортом, як вважає Х.Л. Ніксон, «впливають, як мінімум, три фактори: соціально-економічний статус батьків, престиж та вплив агентів соціалізації, ідеальний образ своїх можливих досягнень. Люди, чиї заняття спортом визначаються цими мотивами, будуть активно виконувати свої спортивні ролі доти, поки їх дійсні успіхи у спорті дають їм реальну надію на втілення у життя ідеального образу своїх майбутніх досягнень».

Здається очевидним, що одних тільки соціальних, культурних факторів середовища недостатньо для повного пояснення соціалізації у спорті. Г. Кеньон і Б. Макферсон важливу роль у цьому поясненні надають і фізичним якостям людини. Проте ми хотіли б звернути увагу на той вплив, який справляє залучення людини до спортивної діяльності, та на такі фактори, як соціальне походження індивіда, агента соціалізації, ідеальний образ своїх майбутніх успіхів у спорті. Інакше кажучи, важливо уточнити, які ж фактори соціологічного характеру спонукають людину займатися спортом.

На більш загальному концептуальному рівні головна ідея концепції Г. Кеньона і Б. Макферсона полягає в тому, що «заняття спортом найбільш вірогідні за таких умов:

людина здатна на певні затрати, жертви, для отримання від занять у майбутньому матеріальних, соціальних та психологічних цінностей;

заняття спортом дають певне задоволення;

3)якість і кількість спортивних засобів є достатньою і задовольняє молодь".

Соціальний інститут спорту має чітко визначені соціальні функції, певним чином структурує та організовує діяльність, яка в силу її функціональної корисності для суспільства підтримується державою, отримує з її боку матеріальне забезпечення, передбачає відповідну підготовку кадрів і, головне, у відповідь на суспільну та державну підтримку відповідає певним вимогам.

Таким чином, інститут спорту не виконує ізольовано тільки одну функцію: він забезпечує безліч соціальних взаємодій. Визначення його сутності повинно бути багатомірним, тому що воно об'єднує у систему цілий ряд функцій. Однією з таких функцій є політична.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой