Процес становлення та розвитку підприємництва в Україні

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Не викликає сумніву, що головною рушійною силою на шляху до цивілізованих ринкових відносин є розвиток підприємництва. Ставши на шлях реформ, перед Україною постало питання необхідності створення умов для активізації усіх форм підприємницької діяльності. Кожен із секторів підприємництва (суб'єкти малого бізнесу, середні підприємства та великий бізнес) має свої особливості, свої переваги, своє значення, а найголовніше, значний потенціал для відродження економіки країни і її продуктивних сил.

Не дивлячись на те, що за кількісними показниками розвитку підприємницької діяльності Україна відповідає рівню країн ЄС, загальний стан підприємництва в країні характеризується значною кількістю системних проблем, серед яких можна назвати наступні: відсутність цілеспрямованої державної політики розвитку підприємництва в Україні, обмеження фінансових ресурсів, значний рівнем тіньової діяльності, недостатня інноваційна спрямованість підприємництва, відсутність повноцінно діючих інфраструктурних елементів підтримки розвитку підприємницького сектора тощо. На сьогодні можна стверджувати, що в Україні вже завершено етап трансформації, метою якого був механічне нарощення суб'єктів підприємництва, й має розпочатися новий етап, який повинен сприяти зростанню експортних можливостей вітчизняного бізнесу, підвищити його внутрішню та міжнародну конкурентоспроможність і забезпечити більшу віддачу від підприємництва у внутрішньому валовому продукті.

Усе вищезазначене підтверджує надзвичайну теоретичну та практичну актуальність дослідження проблем становлення і розвитку підприємництва в перехідній економіці України, необхідності його державного регулювання. Окрім того, методика викладання даної проблематики у вищих та середніх навчальних закладах заслуговує дослідження у зв’язку із значущістю економічної освіти для формування нового економічного мислення молоді.

Істотне значення ролі та місця підприємницької діяльності взагалі, зумовило постійну увагу дослідників до різних її аспектів. Перші спроби теоретичного осмислення цього явища почалися з ХVІІ століття. Вагомий внесок у дослідження підприємництва протягом ХVIIІ-ХІХ століття зробили відомі західні вчені Р. Кантільйон, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. -Д. Сей, К. Маркс, А. Маршалл, а на початку ХХ століття — М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер, Ф. Хайєк та інші.

Проблеми підприємництва в колишньому СРСР практично не вивчалися. Лише з початком ринкових трансформацій у країнах СНД почали проводити дослідження з питань підприємництва. Окремі аспекти теоретичних досліджень з питань становлення, розвитку і підтримки підприємництва, в тому числі і малого, знайшли відображення у роботах українських вчених О. Барановського, З. Варналія, Л. Воротіної, П. Єщенка, А. Кисельова, Ю. Клочка, Т. Ковальчука, Л. Мельника, С. Мочерного, Ю. Ніколенка, Є. Панченка, В. Рибалкіна, С. Реверчука, В. Сизоненка, С. Соболя, О. Турчинова, А. Чухна та інших. Безперечно, вітчизняні економісти розробили ряд аспектів стосовно теоретичних засад формування підприємницького середовища в умовах перехідної економіки. Проте, слід зазначити, що процес розвитку підприємництва надто складний і багатоаспектний, сама система перехідної економіки є дуже мінливою, а вплив багатьох факторів на суб'єктів підприємницької діяльності неоднозначний, тому проблеми становленняЮ розвитку підприємництва та оптимізації його державного регулювання потребують подальшого комплексного аналізу.

Предметом нашого дослідження виступає система економічних відносин щодо формування і функціонування системи підприємництва, тоді як об'єктом дослідження є соціально-економічні процеси, що відбуваються у зв’язку з функціонуванням, розвитком та регулюванням підприємництва в перехідній економіці Україні.

Необхідність творчого пошуку та практична актуальність проблематики підприємництва і визначили мету нашого дослідження — дослідити теоретичні основи підприємництва, процес становлення та розвиту підприємництва в Україні, а також розкрити шляхи забезпечення його ефективності через державне регулювання.

Відповідно до поставленої мети, нами було висунуто гіпотезу про те, що забезпечення ефективного функціонування підприємництва в Україні та його позитивного впливу на соціально — економічні процеси не можливе без виваженої державної політики щодо регулювання підприємницької діяльності.

Для доведення запропонованої гіпотези в роботі були поставлені такі завдання:

· з’ясування економічної суті підприємництва, його функцій та умов існування;

· дослідження видів підприємницької діяльності та підприємницького доходу як її економічного результату;

· виявлення основних тенденцій розвитку підприємництва в Україні;

· аналіз розвитку підприємництва в основних видах діяльності в Україні;

· дослідження інноваційного підприємництва як фактору розвитку підприємницьких відносин в Україні;

· з’ясування необхідності державного регулювання підприємницької діяльності в умовах трансформаційної економіки;

· виділення основні методи державного регулювання підприємництва в Україні;

· виокремлення напрямів вдосконалення нормативно-правової бази державного регулювання підприємництва в Україні;

· розгляд шляхів вдосконалення державного регулювання підприємництва в перехідній економіці України;

· з’ясування проблем методики вивчення теми «Підприємництво в Україні» в курсі економічної теорії.

При з’ясуванні теоретичних основ підприємництва та питань його становлення, розвитку та державного регулювання було використано різні методи, способи та підходи наукового пізнання явищ та процесів. Методологічну основу кваліфікаційної роботи склали загальнофілософські методи пізнання. Так, діалектичний метод був використаний нами при дослідженні економічної сутності категорій «підприємництво». Методами логічного мислення, системного підходу та угруповань були досліджені функції та закономірності підприємництва. Дослідження необхідності та проблем державного регулювання підприємництва ґрунтувалося на методі системного підходу. Прийоми порівняльного та статистичного аналізу дали можливість об'єктивно оцінити динаміку розвитку підприємництва в Україні і виявити основні тенденції його розвитку, проблеми його інноваційної спрямованості, забезпеченості інфраструктурною підтримкою. За допомогою методів логічного узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, історико-логічної оцінки була забезпечена послідовність проведення дослідження.

Експериментальною базою дослідження в роботі є Україна в цілому, а теоретичною та інформаційною базами виступає монографічна та періодична література, матеріали Державного Комітету статистики України за 1991−2008рр.

Доведення висунутого припущення і виконання поставлених завдань дослідження обумовили наступну структуру роботи.

У першому розділі з’ясовано теоретичні основи підприємництва. У другому розділі розглянуто процеси становлення та розвитку підприємництва в перехідній економіці України. У третьому розділі роботи з’ясовано необхідність державного регулювання підприємницької діяльності, з’ясовані основні методи її регулювання та визначені напрями і шляхи вдосконалення нормативно-правової бази підприємницької діяльності, а також державного регулювання підприємництва у вітчизняній економіці. У четвертому розділі пропонується методика вивчення тематики «Підприємництво в Україні» в курсі економічної теорії у вищих та середніх навчальних закладах.

Розділ I. Теоретичні основи дослідження підприємництва

1. 1 Суть підприємництва, його функції та умови існування

Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.

Теорія підприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін «підприємець» запровадив англійський економіст Р. Кантильон. Він розглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов’язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов’язаний із організацією нового виробництва, впровадженням у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити.

Адам Сміт характеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку. Він сам планує, організовує виробництво і розпоряджається його результатами.

Наступний крок у аналізі підприємницької діяльності здійснив видатний французький економіст Ж. Б. Сей. Він розглядав підприємництво як раціональну і водночас творчу діяльність щодо комбінування факторів виробництва.

Вагомий внесок у теорію підприємництва зробив економіст австрійської школи ХХ ст. Йозеф Шумпетер. Він найбільш влучно сформулював найхарактерніші риси підприємця, перелічивши його головні функції: виготовлення нового блага або нової якості певного блага; освоєння нового ринку збуту; отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведення відповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати відповідні якості: волю і здібності; виділити визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії.

У Господарському Кодексі України підприємництво визначається як «господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку» [20].

Кожний відомий вчений дає своє визначення терміну підприємницької діяльності. Для того щоб зрозуміти сутність цього терміну необхідно ознайомитись з тим, що вкладають в зміст цього поняття учені - економісти, і на основі їх визначень виділити основні ознаки властиві підприємницькій діяльності. Тому що тільки розглянувши детально кожну ознаку можна зрозуміти суть терміна підприємництва.

На сьогодні не існує єдиного визначення терміна підприємницької діяльності, кожен вчений розуміє цей термін по своєму.

Азріліан А.Н. у «Великому економічному словнику» дає визначення поняттю «підприємницька діяльність» як ініціативній самостійній діяльності громадян, спрямованій на одержання прибутку або особистого доходу, здійснюваній від свого імені, під свою майнову відповідальність, або від імені і під юридичну відповідальність юридичної особи [9, с. 27].

Професор Маршавін Ю.М. вважає що підприємницька діяльність вбирає в себе і організацію виробництва, і маркетинг, включаючи рекламу і цінову політику, і менеджмент і управління фінансами [54, с. 18].

Неординарне визначення терміну підприємницької діяльності дає В. Селиванов. Він вважає, що підприємницькою діяльністю можна назвати не усіляку корисну для суспільства діяльність по виробництву продукції, наданню робіт та послуг, а лише ту, котра має такі ознаки:

1. є економічно-самостійною та автономною волею її суб'єктів;

2. ініціативна;

3. систематична;

4. здійснюється на свій ризик і тільки під особисту майнову відповідальність;

5. здійснюється з основною метою одержання прибутку;

6. правомірна.

Економіст Попондопуло В. Ф. до всіх вищеназваних ознак підприємницької діяльності ще додає специфічні, до яких він відносить спрямованість на одержання прибутку та неохідність державної регістрації [67, с. 20].

Романовський О. О підкреслював що підприємницька діяльність в сучасних умовах є не тільки видом діяльності, а й стилем господарювання, в основі якого лежать постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації, уміння залучати і ефективно використовувати для вирішення завдань ресурси із різних джерел [57, с. 18].

Вовк А. вважає, що підприємництво можна розглядати як метод ведення господарства, головною умовою якого є самостійність і незалежність суб'єктів господарювання, існування у них сукупності прав і свобод на вибір виду підприємницької діяльності, формування виробничої програми, вибір джерел фінансування, доступу до ресурсів, збуту продукції, встановлення цін на неї, розпорядженя прибутком. На думку Вовк А., під самостійністю підприємця слід розуміти те, що над ним немає керуючого органа, який йому вказує що виробляти, скільки витрачати, кому і за якою ціною продавати. Але підприємець увесь час знаходиться в залежності від ринку, від динаміки попиту і пропозицій, від рівня цін, тобто від існуючої системи товарно-грошових відносин [17, с. 8].

Ніколенко Ю.В. стверджує, що «підприємництво — це певна система життєдіяльності підприємств, основу якої складають демократичні форми їх економічної діяльності, забезпечення для них права ініціативи у виборі сфери, форм, методів господарювання, економічної, організаційної її технічної творчості та новаторства» [67, с. 18].

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якого такі ознаки, як: свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; постійна наявність фактора ризику; орієнтація на досягнення комерційного успіху; відповідальність, активний пошук, інноваційний характер діяльності [29, с. 211].

Розглянувши розуміння терміна «підприємницької діяльності» відомими вченими-економістами, можна зробити висновки, що підприємницька діяльність має певні ознаки:

1. Самостійність. В економічній літературі поняття самостійності ототожнюється зі свободою та самостійною ініціативою у виборі виду та напрямів господарювання; у виборі форм організації підприємницької діяльності, тобто у якій організаційно-правовій формі буде функціонувати підприємство.

2. Ініціативна діяльність. Полягає у виробництві обо реалізації продукції, наданні послуг, результатом чого є отриманий прибуток.

3. Підприємницька діяльність є систематичною.

4. Підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик. Підприємницькій діяльності завжди властивий елемент ризику, у цьому можна цілком погодитися з аксіомою Р. Кантильона. Він розглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов’язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов’язаний із організацією нового виробництва, впровадженням у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити [9, с. 28].

5. Основною метою підприємницької діяльності є одержання прибутку. Хоч Й. Шумпетер і виділяє мотиви, що спонукають до заняття підприємницькою діяльністю: такі, як бажання боротьби, прагнення до успіху, до перемоги, на нашу думку, — це усього лише другорядні мотиви, найбільш вагомим мотивом буде завжди отримання прибутку від здійснюваної діяльності [83, с. 193].

6. Підприємництво, як правило пов’язане з новаторством.

7. В основі підприємницької діяльності лежить право приватної власності. Саме право власності лежить в основі підприємницької діяльності і є його необхідним атрибутом [9, с. 7].

8. Підприємництво здійснюється фізичною особою, або представником від імені юридичної особи.

9. Підприємницька діяльність повинна здійснюватися відповідно до встановленого законодавства.

10. Підприємницькій діяльності властивий творчий підхід.

11. Підприємництву завжди властивий нескінченний пошук нових ідей, нових форм життєдіяльності підприємства.

Взагалі, розглянувши всі ознаки властиві підприємницькій діяльності, і давши визначення цьому поняттю, можна зробити висновки, що для більш точного розгляду сутності цього економічного терміна, можна відзначити, що поняття підприємницька діяльність існує в декількох напрямах.

Перший напрям являє собою визначений тип поведінки людей що можна сформулювати таким чином.

У процесі переходу від соціалістичного суспільства до ринкової економіки усе більше з’являється бажаючих привести у відповідність існуюче порушення рівноваги між попитом та пропозицією на товари, роботи та послуги за допомогою заповнення кон’юктури ринку видами товарів яких бракує, наданням недостатньої кількості послуг представлених на ринку. Адже крім вищенаведеного визначення поняття підприємницької діяльності, даному терміну можна дати ще одне визначення, а саме: «підприємницька діяльність — це господарська діяльність, спрямована на здійснення ліквідації порушення рівноваги між попитом та пропозицією на конкретні види товарів і послуг, представлених на ринку».

Другий напрям виконує економічну функцію, сутність якої полягає в тому, що саме підприємницька діяльність змушує державу впроваджувати нові економічні програми, проводити економічні реформи, визначати пріоритети розвитку економіки в цілому.

Третій напрям виконує соціальну функцію, зміст якої полягає в тому, що саме підприємницька діяльність сприяла еволюції суспільства, тобто переходу суспільства на новий етап свого розвитку.

Прагнення поліпшити своє життя, нестандартність мислення, що властиве підприємцям, це породжувало створення нових технологій виробництва продукції, побудову раніше не застосовуваних методів роботи — ось основні фактори, що сприяли розвиткові цивілізованого суспільства.

Тому можна зробити висновок що підприємницька діяльність є не тільки різновидом господарської діяльності, спрямованим на задоволення потреб особистості в наданні конкретних видів продукції, робіт та послуг, а і основний важіль, що переводить суспільство на найвищу ступінь свого розвитку.

Підприємницька діяльність є основою науково технічної революції суспільства і його культурного розвитку. Тому що безперестанний пошук нових ідей реалізації підприємницької діяльності, творчий підхід до роботи, постійна самоосвіта, що полягає в регулярному та систематичному вивченні законодавчої бази, призводить до високого інтелектуального рівня розвитку особистості.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого — до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також з її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслені: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; 2) всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї; 3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Суб'єктами підприємницької діяльності визнаються приватні особи — громадяни України та інших держав, які не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності, і юридичні особи усіх форм власності. Вони мають право без обмежень приймати рішення і самостійно здійснювати будь-яку економічну діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. Водночас забороняється здійснювати підприємницьку діяльність представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям. Ці обмеження пов’язані з необхідністю забезпечити незалежність функціонування державних служб. Вони вводяться з метою захисту населення від зловживань і недобросовісної діяльності.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у продукції, яка виробляється (послугах, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності. Проте слід мати на увазі, що підприємництво може застосовуватися у всіх сферах економіки, крім тих, втрата державного контролю над якими завдає шкоди безпеці суспільства та здоров’ю людей.

Досвід розвинутих країн переконливо доводить, що сьогодні підприємництво — найпрогресивніша система ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Функції підприємництва різноманітні.

По-перше, це — гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку, найновіші досягнення НТП, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці тощо. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповніше реалізують великі фірми. Однак це переважно було характерним для першої половини XX ст. Сучасний же розвиток розвинутих країн переконливо доводить, що сам НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкої підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм організації виробництва.

По-друге, підприємництво — така форма господарювання, за якої утверджується почуття господаря кожного учасника суспільного виробництва. Ще до недавнього часу в нашій економічній літературі переважала думка, що підприємець — це «капіталіст», «ділок», «рвач». Однак родове поняття «господар» включало в себе багато економічних суб'єктів: не лише капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства, кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста, робітника, власне, кожну ділову людину. Без широкого розвитку економічних умов підприємництва утвердження почуття господаря неможливе.

По-третє, підприємництво, якщо розуміти його як дійову організаційно-господарську творчість, як уміння вести справу, сприяє вільному розвитку працівників, вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних принципів суспільного й економічного життя, самоуправління і т. д.

По-четверте, широкий розвиток підприємництва застерігає від суб'єктивізму й волюнтаризму і найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він об'єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це проявляється, зокрема, в тому, що завжди рівень усуспільнення виробництва в різних галузях неоднаковий, а отже, передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності. Таким чином, широкий розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну й соціальну ефективність суспільного виробництва.

У перехідній економіці України для формування і розвитку підприємництва необхідні відповідні умови. Можна виділити основні їх чотири групи: економічні, політичні, юридичні та психологічні.

Економічні умови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багато суб'єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. У зв’язку з цим шляхом створення економічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.

Політичні умови визначаються стабільністю і демократизацією суспільного життя в Україні. Цього можна досягти надавши усім господарюючим суб'єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці.

Юридичні умови полягають у створенні нормативної бази підприємництва та його правової захищеності. У 1991−1992 роках в Україні було прийнято ряд законів, які сформували організаційно-правову базу для розвитку підприємництва в умовах становлення ринкової системи господарювання. Найважливішими серед них є Закони України «Про підприємництво», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства» та ін. З 1 січня 2004 року в Україні діє Господарський Кодекс України який нині регулює господарську діяльність.

Психологічні умови підприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату серед населення. У цьому плані у нас є ще багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить неможливо.

Отже, ми розглянули суть підприємництва, його функції та умови існування. Детальніше зупинилися на тому, що вкладають в зміст поняття «підприємництво» учені-економісти, і на основі їх визначень виділили основні ознаки властиві підприємницькій діяльності. Було розглянуто напрями в яких існує підприємницька діяльність, класичну та інноваційну модель підприємництва з альтернативним варіантом їх поєднання. Також визначено суб'єкти та об'єкти підприємництва, розкрито його функції та проаналізовано умови, які необхідні для формування та розвитку підприємництва в перехідній економіці України.

1.2 Види підприємницької діяльності

Підприємництво — це багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузі системи господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється змістом бізнес-операцій та засобами їх проведення. Підприємницька діяльність може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.

При створенні власної справи початківцю необхідно обрати найбільш привабливий напрямок, тобто таку ринкову нішу, де успішніше забезпечується реалізація товарів та послуг. При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі фактори:

· вид товару, його якість, асортимент;

· споживчий попит на товар чи послугу;

· фінансові можливості підприємця, наявність матеріальних і трудових ресурсів;

· існуючий економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;

· досвід роботи підприємця;

· перспективність виду підприємницької діяльності, можливість одержання достатнього прибутку.

Підприємницька діяльність досить різноманітна. Оскільки будь-який бізнес в тій чи іншій мірі пов’язаний з основними фазами виробничого циклу — виробництвом товарів і послуг, обміном та розподілом товарів, їх споживанням — можна виділити такі види підприємницької діяльності: виробниче підприємництво, комерційне, фінансове.

Крім цього, в останні десятиліття у всіх економічно розвинутих країнах світу виділяється такий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтинг).

В той же час кожний з названих видів підприємництва розподіляється на декілька підвидів. Існуючі види та підвиди підприємництва можна подати у вигляді таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 Види підприємницької діяльності

Види підприємництва

Виробниче

Комерційне

Фінансове

Консультативне

Інноваційне

Торгівельне

Банківське

Загальне управління

Науково — технічне

Торгівельно- закупівельне

Страхове

Адміністрування

Виробництво товарів

Торгівельно — посередницьке

Аудиторське

Фінансове управління

Надання послуг

Товарні біржі

Лізингове

Управління кадрами

Виробниче споживання товарів

Фондові біржі

Маркетинг

Інформаційне

Виробництво

Інформаційна технологія

Спеціалізовані послуги

Пріоритетне значення має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний шлях до успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних факторів виробництва і характеризується тривалішим періодом від зародження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Виробниче підприємництво можна назвати основним видом підприємництва. Тут здійснюється виробництво продукції, товарів, робіт, надання послуг, створення певних духовних цінностей. Однак саме ця сфера діяльності при переході до ринкової економіки перенесла найбільш негативні зміни: розпалися господарські зв’язки, порушилось матеріально-технічне забезпечення, різко впав збут продукції, погіршився фінансовий стан підприємств.

Існують дві форми виробничого підприємництва:

1. Традиціоналістське підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.

2. Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий товар або товар з принципово новими характеристиками. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.

Найбільшого розвитку в перші роки переходу до ринку набуло комерційне підприємництво. Ця сфера, в багато чому обмежена раніше, завдяки зусиллям енергійних, ініціативних людей почала стрімко розвиватися, головним чином як приватне, індивідуальне підприємництво. Нерідко серед них є і ті, кого раніше відносили до так званої «тіньової» економіки. У комерційному підприємництві підприємець виступає в ролі комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб, споживачу, покупцю. У такому підприємництві фактором є сам товар, а прибуток підприємця утвориться шляхом продажу товару за ціною, що перевищує ціну придбання. Відзначимо, що якщо товар здобувається на законних підставах, то торгово-комерційне підприємництво не слід називати спекуляцією і на цій підставі засуджувати. Тільки коли спостерігається протизаконна, з порушенням правил торгівлі перепродажу, можна говорити про заборонну, злочинну спекуляцію.

Особливим видом підприємницької діяльності є фінансове (фінансово-кредитне) підприємництво. Сфера його діяльності - обіг, обмін вартостей. Фінансова діяльність проникає і у виробничу і у комерційну, однак вона може бути і самостійною: банківська, страхова справа та ін. Суб'єктами підприємництва у фінансовій сфері є: банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди.

В останні роки все більшого розвитку в Україні набуває така перспективна форма, як консультативне підприємництво. Воно має багато напрямків (табл. 1), і зіставляючи рівень його розвитку в нашій країні з іншими розвиненими країнами, можна зробити висновок, що в найблищі роки консалтинг має стрімко розвиватися. 64, с. 25]

Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так і в приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізняють: державне та приватне підприємництво.

Державне підприємництво це форма здійснення економічної активності від імені підприємства, заснованого: державними органами керування, що уповноважені (відповідно до чинного законодавства) керувати державним майном (державне підприємство), або органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство). Власністю такого роду підприємств є форма відокремлення частини державного чи муніципального майна, частини бюджетних засобів, інших джерел. Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вони відповідають за своїми обов’язками тільки майном, що знаходиться в їхній власності (ні держава не відповідає по їх зобов’язаннях, ні вони самі не відповідають по зобов’язаннях держави).

Приватне підприємництво це форма здійснення економічної активності від імені підприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо така діяльність здійснюється без найму робочої сили, у формі індивідуальної трудової діяльності).

Звичайно, кожний з цих видів -- державне і приватне підприємництво -- має свої відмітні ознаки, але основні принципи їхнього здійснення багато в чому збігаються. І в тому і в іншому випадку здійснення такої діяльності припускає ініціативність, відповідальність, інноваційний підхід, прагнення до максимізації прибутку. Схожою є і типологія обох видів підприємництва.

Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж -- неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності.

За ознакою суб'єкта -- учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1. Підприємництво без участі юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що набули в установленому порядку статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

2. Підприємництво з участю юридичної особи (складне).

Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємницькою діяльністю останню можна поділити на:

2.1. Вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність провадиться за принципом «дозволено все, що не заборонено законом». При цьому, наприклад, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності не є дозволом на зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочним принципом. У той же час виготовлення печатки суб'єктом підприємницької діяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності.

2.2. Дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями, встановленими законодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:

· обмеження, пов’язані з організаційно-правовою формою підприємців;

· обмеження, пов’язані з формою власності суб'єкта підприємництва (наприклад, діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

· обмеження, пов’язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;

· обмеження діяльності, пов’язані із необхідністю придбання патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування визначається Законом України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»).

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

1. індивідуальне -- засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

2. сімейне -- ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;

3. приватне, або партнерське, -- зі створенням юридичної особи і обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

4. акціонерне -- засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів -- індивідууми, юридичні особи);

5. орендне -- береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власником результатів праці та розпоряджатися майном;

6. колективне (народне) -- засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;

7. інноваційне -- ґрунтується на інтелектуальній власності;

8. спільне -- створюється об'єднанням майна різних власників.

Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

У Господарському Кодексі України наведені такі визначення.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми. [20]

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії -- до 300 чол.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах. Сутність і значення малих підприємств у ринковій економіці схематично подано на таблиці 1.2.

Таблиця 1.2 Сутність і значення малих підприємств

МАЛІ ПІДПРИЄМСТВА

Визначають:

· темпи економічного розвитку;

· структуру та якісну характеристику створеного суспільного продукту

Є

провідним сектором економіки, основою дрібнотоварного виробництва

Характеризуються

високою мобільністю

Забезпечують:

· структурну перебудову економіки;

· швидку окупність витрат;

· свободу ринкового вибору;

· додаткові робочі місця;

· реалізацію інновацій

Формують

основу середнього класу

Стримують

монополізм

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90−95% їхньої загальної кількості та створюють 20−60% валового національного продукту. Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що значно знижує напруженість у суспільстві, пов’язану з безробіттям.

У період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Для того щоб малі підприємства стали невід'ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, треба стимулювати їхній розвиток.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон’юктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим — мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп’ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств.

Туким чином, ми розглянули види підприємницької діяльності. Було перераховано фактори, які слід враховувати при виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності. Охарактеризовано такі види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове та консультативне. Також розглянуто класифікацію за ознакою суб'єкта, за формами власності та організацією; державне та приватне підприємництво; велике, мале та середнє підприємництво.

1.3 Підприємницький дохід, як економічний результат підприємницької діяльності

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого — до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Щодо джерел та величини підприємницького доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен (1783--1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.

А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику -- земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об'єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.

А. Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).

Д. Рікардо ввів поняття «підприємницький відсоток», під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом «розриву у часі», тобто очікувань підприємця.

Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як:

1) плату за ризик;

2) винагороду за утримання від негайного витрачання свого капіталу;

3) плату за працю та мистецтво контролю над виробництвом.

Згідно з теорією К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.

Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.

Слід врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + v), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

Категорія «прибуток», як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з’являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії «прибуток» у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій -- монопольно високий прибуток.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою

р' = (p / с + v) *100%

де р' -- норма прибутку; р -- маса прибутку; с + v -- авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.

У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку -- головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12%.

При з’ясуванні сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.

Теорії прибутку. Вперше науковий підхід до з’ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії -- А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша -- на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.

Д. Рікардо не з’ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і середній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

Французький економіст Ж. Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

У другій половині XIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію «граничної продуктивності». На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється «граничним продуктом» даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий -- на 8, третій -- на 6, четвертий -- на 4 і п’ятий -- на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить 30 дол. (10 + 8 + 6 + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста. Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж. Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та талу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой