Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Стан наукової розробки теми та її джерельна база

1.1 Історіографічний огляд теми

1.2 Джерельна база дослідження

РОЗДІЛ 2 Ґенеза багатопартійності на початку ХХ ст.

2.1 Формування перших політичних партій на Україні

2.2 Структура та соціальна база

РОЗДІЛ 3 Доктрини перших українських політичних партій

3.1 Національні аспекти у програмах

3.2 Моделі державного устрою

3.3 Економічні питання у програмах партій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності і розбудова власної держави викликають значний інтерес до історії національно-визвольних змагань українського народу, ролі і місця в них національних політичних партій, що сформувалися на теренах колишньої Російської імперії, досить помітно проявили себе в 1900—1907 рр. і врешті-решт забезпечили в зазначений період остаточний перехід українського національного руху в політичну стадію. Цілком очевидно, що науковий неупереджений аналіз історичного досвіду українських партій в розробці важливих проблем національно-державного будівництва і їх діяльності в цьому напрямку в конкретно-історичних умовах російської дійсності має як пізнавальне, так і певне практичне значення. Хоч зрозуміло, що не можна ототожнювати сучасні державотворчі процеси в Україні з практикою і досвідом національно-визвольних змагань на початку ХХ ст. Тим більше, що тоді жодна з українських партійно-політичних структур так і не змогла в силу, насамперед, об'єктивних обставин реалізувати свій варіант національної програми. Але утворення найбільш свідомою частиною українців своїх політичних організацій, без сумніву, засвідчили про початок нового етапу боротьби українського народу за створення своєї держави, який пізніше знайшов логічне продовження у подіях 1917−1920 рр.

Вивчення ролі українських партій у розвитку національного відродження початку ХХ ст. забезпечує відтворення складного і суперечливого процесу нашого становлення як державної нації. Отже, актуальність обраної теми обумовлюється, насамперед, необхідністю розуміння і обґрунтування історичного значення сучасних державотворчих процесів в українському суспільстві.

У радянську добу національно-політичний рух в Україні початку ХХ ст. був однією з найбільш заідеологізованих тем, яка, по суті, майже не досліджувалася. Вітчизняна історіографі я проблеми формувалася на основі марксистських підходів, а разом з тим стереотипних оцінок і висновків, які не були належним чином підкріплені і обґрунтовані конкретно-історичним матеріалом. У зв’язку з цим історія становлення та еволюції українських партій, а початку ХХ ст., розробка, пропаганда та відстоювання ними програмно-національних засад потребують поглибленого дослідження. Таким чином, актуальність досліджуваної теми визначається ще й необхідністю концептуального переосмислення питань національно-державної орієнтації українських партій та оновлення на основі використання як старих, так і нових джерел концептуальних структур щодо українського національного руху та української ідеї початку ХХ ст., на змісті яких у свій час позначилися ідеологічні нашарування тоталітарних часів.

Актуальність даної роботи зумовлюється ще й тим, що державне відродження України збіглося з відновленням багатобарвної мозаїки політичних партій і рухів. Потреба в об'єднанні їх зусиль для розбудови власної держави вимагає наукового пізнання партійної історії дореволюційних часів, засвоєння повчальних уроків минулого, коли між партійні розколи та суперечності початку ХХ ст. серйозно уповільнювали загальнонаціональну консолідацію українського суспільства.

Об'єктом дослідження є українські політичні партії, що сформувалися на тій території України, яка входила до складу Російської імперії. До партій, які включені в об'єкт дослідження, відносяться Революційна українська партія (РУП), Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП), Українська радикально партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП), Українська соціал-демократична Спілка.

У роботі свідомо полишені осторонь партії Західної України, оскільки їх утворення, умови діяльності докорінно відрізнялися. Вони становлять той своєрідний феномен, що потребує окремого вивчення.

Предметом дослідження є процеси утворення та еволюції зазначених партій.

Хронологічні рамки роботи визначаються особливостями 1900−1907 рр., як періоду надзвичайно бурхливого політичного розвитку Наддніпрянської України. Це досить своєрідний етап українського національного руху з притаманним йому визріванням й остаточним окресленням структур українських політичних партій, обріїв їх ідеологічної орієнтації. У цей час відбувалося організаційне формування провідних українських партій, на програмному рівні завершилося визначення їхніх національних домагань, яскраво проявилася як теоретично-програмна, так і практична діяльність, яка охоплювала різні форми і методи пропаганди та відстоювання завдань у галузі національно-державного будівництва.

Саме тоді завершився історичний перехід від українофільського до політико-національного суспільного руху, що значною мірою обумовило його поступове зростання в 1900—1907 рр.

При визначенні хронологічних меж дослідження враховувалось і те, що після 1907 р., більшість політичних партій Наддніпрянської України внаслідок посилення реакції, по суті, згорнула свою роботу або зійшла з політичної арени. Верхня ж межа позначається 1900 р., коли виникла перша українська політична партія.

Територіальні межі роботи являють собою територію Наддніпрянської України, що знаходилася на початку ХХ ст. У складі Російської імперії.

Метою даної роботи є вивчення процесу формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

— з'ясувати стан дослідження проблеми в українській історіографії;

— виявити та класифікувати історичні джерела з теми, визначити їх повноту і достовірність;

— встановити передумови утворення перших політичних партій на Україні;

— розкрити процес формування багатопартійності на початку ХХ ст. ;

— вивчити соціальну базу політичних утворень;

— проаналізувати програмні документи з даного періоду та порівняти вирішення в них національних, економічних та державотворчих питань.

Історіографія теми є досить об'ємною, включає у себе значну кількість праць, присвячених діяльності політичних партій початку ХХ ст. Щодо джерельної бази, то масив джерел охоплює різні за типом і значенням джерела. З огляду на таке різноманіття та об'єм джерельної та історіографічної бази, ми виносимо їх окремим розділом і розглядаємо у першому розділі даного дослідження.

Методи дослідження. Під час написання роботи використано загальні принципи наукового пізнання: об'єктивності, єдності історичного та логічного, комплексного підходу до висвітлення проблеми. З метою розв’язання дослідницьких завдань використані джерелознавчий, порівняльний, ретроспективний методи та метод системного аналізу та синтезу. Автор керувався принципами історичної науки, які покликані сприяти об'єктивному і всебічному висвітленню теми.

Наукова новизна роботи обумовлена тим, що досі не існує праці, спеціальним предметом розгляду якої стала б дана тема. Роботи присвячені цій проблемі розглядають зазвичай лише якийсь конкретний аспект, а не процес загалом.

Практичне значення роботи. Підсумки роботи можуть бути використані в майбутньому при плануванні досліджень з політичної історії України. Також робота може бути використана з навчальною метою, як додаткова література.

Обсяг і структура роботи зумовлені змістом, метою та дослідницькими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг роботи — 84 сторінки, список використаних джерел та літератури становить 120 позицій.

РОЗДІЛ 1

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

1.1 Історіографічний огляд теми

ХХ століття було бурхливою епохою. Для України початок змін відчувся на його початку, коли почалося відродження національного життя у підросійській її частині (на західних землях цей процес розпочався значно раніше). Характерною особливістю означеного періоду є не лише відродження національного та культурницького життя, а й утворення нових за формою організацій на території Наддніпрянщини — політичних партій. Український національний рух перейшов із фази культурницької пропаганди до політизації.

Iсторiя українських полiтичних партiй початку ХХ ст. та основнi напрями їх дiяльностi знайшли своє вiдображення в iсторичнiй лiтературi чи не з перших років їх iснування. Вказанiй проблематицi присвятили свої працi немало дослiдникiв, але в той же час узагальнюючої роботи, в якiй би фундаментально подавалась iсторiя всiх полiтичних партiй вказаного перiоду так i не з’явилось.

Перш ніж розпочати детальне дослідження праць з даної тематики, слід, на нашу думку, дати короткий огляд факторів розвитку історичної науки у даній сфері.

Перші студії, присвячені діяльності політичних партій початку ХХ ст., з’явилися ще в дореволюційний час. Автори, які торкалися цієї тематики, здебільшого були не професійними істориками, а політичними діячами, членами тієї чи іншої партії. Зрозуміло, що часто праці того періоду мали суб'єктивістський характер відносно своїх опонентів і своєї партії [88, 6].

Після повалення самодержавства в 1917 р. починається новий етап дослідження проблеми, який тривав до 1931 р. Марксизм-ленінізм в радянській державі стає ідейно-теоретичною і методологічною основою офіційної історичної науки. Паралельно до середини 20-х рр. існує немарксистська історична наука на підґрунті старої ліберально-об'єктивістської методології і філософії історії. У той період історико-революційна проблематика домінувала. В Україні 1917 — 1919 рр. триває період розбудови державності, і тому виходять не тільки фрагментарні дослідження, а й роботи, які визначають проблеми, завдання і форми діяльності партій.

Починаючи з 1924 р., розгортається тотальна «ленінізація» радянської історичної науки. Ленінські оцінки історичних фактів, явищ і процесів стають аксіомами. Відповідно трактуються і формуються погляди істориків. Разом з тим цьому етапу притаманний надзвичайно великий приріст наукових історичних знань у тих галузях, які раніше в українській історіографії системно не вивчалися і, по суті, заборонялися. Це стосувалося масових народних рухів за соціальне і національне визволення, особливо історії революцій. Однак з’явилися й негативні тенденції. Історія державної системи царизму, монархізму загалом, політичних партій і політичних діячів буржуазії та дворянства майже зникли з тематичних планів досліджень. Це негативно позначалося на вивченні історичного процесу. Крім того надзвичайна і тотальна «ленінізація» привела до догматизації марксизму-ленінізму, появи нових міфів в історії, ідеалізації революційного руху і революцій [78, 120].

Паралельно з цими процесами з’являються й інші негативні тенденції. Зокрема, розвідки цього періоду виконані на досить обмеженій джерельній базі та й містять значну кількість фактичних помилок. Авторам не вистачало критичного осмислення використаних матеріалів. Для більшості авторів характерна ідеалізація революційного руху. Саме в цей період українські партії починають кваліфікувати як «буржуазно-націоналістичні» [119, 3].

З 30-х рр. історична наука потрапляє під жорсткий ідейно-політичний контроль партійних органів, які практикували метод безпосереднього розбору і рецензування всієї історичної продукції. У результаті цього пізнавальні функції історії різко обмежилися. Принцип об'єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму трактувався вкрай спрощено, оскільки дослідники не мали права самостійно узагальнювати досвід історії і робити висновки.

З початку 30-х і до середини 50-х рр. історія українських партій перебувала поза дослідницьким процесом. Головна причина — боротьба з так званим «національним ухилом». До кінця 50-х рр. історія «непролетарських партій» загалом вивчалася недостатньо [77, 14].

З хрущовською відлигою починається третій етап радянської історіографії. Розвідки, які вийшли в середині 50-х — 80-х рр. ХХ ст., відрізняються певною різноманітністю викладення матеріалу, більш глибокою документальною базою. За кількістю і якістю наукових праць цей етап значно переважає усе зроблене за попередні сорок років.

Кінець 50-х — початок 70-х рр. характеризується зростанням цікавості до історії непролетарських партій і розвитком цього напряму радянської історіографії.

Зрозуміло, що дослідженням з історії України, зокрема політичних партій, уваги приділялося значно менше. Вийшли друком окремі статті, в яких побіжно згадувалося про Україну і політичні партії. На той час правомірно було зображувати всі партії як ворожі більшовикам і, з огляду на це, аналізувати боротьбу і тактику більшовиків у різний час та з різних причин.

Період 1987 — 1991 рр. визначався процесом перебудови і політики гласності. Вони обумовили радикальні зміни щодо умов розвитку історичної науки, яка отримала такі права і свободи, яких не мала впродовж усього розвитку за радянської влади. За багатством і різноманітністю проблематика досліджень за чотири роки перебудови перевершила всі напрацювання попередніх років радянської історичної науки [77, 15].

З 1991 р. починається новий етап розвитку історичної науки. У цей час виникають сприятливі умови для вільного розвитку історичної науки, ґрунтовної розробки проблем українського історичного процесу. В українській історіографії впроваджуються модерні концептуальні підходи, застосовується новий методологічний інструментарій, залучаються здобутки вчених з діаспори. Разом з тим значною мірою зростає науковий інтерес як до місцевих відділів російських партій, так і до українських національних партій та об'єднань початку ХХ ст. Серед досліджень цього періоду перважають статті, дисертації, значно менше досліджень монографічного типу. Особливостями історичної літератури 90-х рр. було відбиття в дослідженнях тих питань, які раніше системно не вивчалися або замовчувалися. Це виникнення, діяльність, соціальний склад і структура політичних партій України як самостійного явища, становлення партійної системи в Україні.

Охарактеризувавши основні етапи розвитку історіографії з даної проблеми, варто перейти безпосередньо до її аналізу.

Наукову літературу з вказаної проблеми, умовно, можна поділити на дві основні групи. Перша — це праці загального характеру, в яких висвітлено iсторiю однієї чи декількох політичних партій. Друга — науковi публiкацiї, якi розкривають той чи iнший перiод в iсторiї партiй або носять проблемний характер, пов’язані з партiйним життям, розглядаючи при цьому в загальному контекстi iдеологiю тiєї чи iншої партiї.

До першої групи належать науковi працi рiзних перiодiв таких вчених як В. Дорошенко, Д. Дорошенко, Й. Гермайзе, I. Курас, Г. Касьянов, В. Сарбей, Т. Гунчак, I. Калмакан, О. Голобуцький.

Праці М. Грушевського [24] виступають як джерельна база і як історіографічні роботи. Вони дають змогу дослідити погляди вченого на проблему державності України й водночас розкривають позицію різних політичних сил в Україні та Росії щодо цієї проблеми.

1921 р. вийшла друком праця В. Дорошенка «Революцiйна Українська партiя» [31], у якiй подається її історія РУП до II-го з'їзду. Багато уваги приділяється проблемі розробки партією національного питання, визначаються причини переходу на позиції автономізму.

Фундаментальним дослiдженням iсторiї РУП-УСДРП стала монографiя Й. Гермайзе [14], в якiй детально розглядається процес зародження партiї, основнi етапи її становлення, iдейна еволюцiя, органiзацiйна структура, причини суперечок в середині партії.

У монографiї I. Калмакана [42] прослiдковується iсторiя українських полiтичних партiй та аналiзується їх дiяльнiсть вiд утворення (кiнець ХIХ ст.) до кінця ХХ ст.

До останнього часу в Україні не існувало узагальнюючої праці з політичної історії України загалом і політичних партій зокрема. Перша спроба написання такої роботи відбулася на початку ХХІ ст. У 2002 — 2003 рр. виходить друком капітальна шеститомна праця «Політична історія України. XX ст.» [85]. У її підготовці науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Інституту історії України НАН України, інших академічних установ та вищих навчальних закладів України.

Теми нашого дослідження безпосередньо стосується перший том названого шеститомника, який хронологічно охоплює події кінця XIX ст. — початку ХХ ст. (до 1917 р.). Автори тому Ю. Левенець (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), Л. Нагорна (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та М. Кармазіна (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) детально аналізують основні фактори і сутність політичних процесів в Україні, ідейно-теоретичні надбання української політичної думки, роль «українського питання» у Російській імперії. Предметом дослідження першого тому є історія політичної думки, політичних партій, суспільно-політичних рухів України від початку XX ст. до Лютневої революції 1917 р. Але автори подекуди свідомо виходять за згадані хронологічні рамки, заглиблюючись, принаймні в аналізі політичної думки, у більш ранні часи. Екскурс авторів у XIX ст. уявляється необхідним і доречним, бо, по-перше, дозволяє простежити, коли і в яких формах викристалізовувалася українська національна ідея; і, по-друге, «український проект» націє- і державотворення спирався на потужний фундамент, закладений саме у XIX ст. зусиллями М. Грушевського, М. Драгоманова та І. Франка [21, 152].

До другої групи використаної лiтератури відносяться роботи в яких дослiджується той чи iнший аспект дiяльностi українських полiтичних партiй.

З початку 30-х рр. i до кінця 80-х iсторiя українських партiй по сутi перебуває поза дослiдницьким процесом, якщо вони й згадувалися то лише як об'єкт критики.

Виходять праці зі специфічною тематикою. Наприклад, стаття Н. Ассонової [1] аналізує соціалістичні погляди в діяльності українських революціонерів демократів. Ф. Лось [62] у контексті більшовицького бачення революції 1905 — 1907 рр. зображує участь у ній українських «буржуазних» політичних партій.

Крім праць на терені СРСР виходять дослідження у еміграції, зокрема це праці П. Мірчука [67; 68] та інших дослідників політичних процесів на Україні.

Новий етап вивчення проблеми почався на початку 90-х р. Започаткували цi змiни виступи учасникiв «круглого столу» на засiданнi Вченої ради Iнституту полiтичних дослiджень, яка вiдбулася 18 червня 1990 р. Результатом проведеного «круглого столу» стала поява низки статей у збiрнику «Науковi працi з питань полiтичної iсторiї». Першими з’явилися роботи П. Шморгуна [120], В. Борисенка.

Із розпадом Радянського Союзу активізується процес формування українських політичних партій, тому процес зацікавлення проблемою багатопартійності стає закономірним явищем.

Особливого поширення дана проблематика набуває у другій половині 90-х рр., коли масово одна за одною починають виходити статті та інші дослідження з різних питань партійного життя України початку ХХ ст. На нашу думку такий стан можна пояснити доступністю джерельної бази проблеми, адже на початку 90-х рр. активно проходить видання програм, листів, спогадів та інших джерел з життя політичних партій.

До праць цього часу можна віднести роботи таких дослідників як О. Власенко [10], В. Доморослого [29], С. Донченко [30], М. Карамазіної [43; 44], В. Головченка [20; 21].

М. Карамазіна розглядає у своїх працях кристалізацію ідеї державності в українській політичній думці кінця ХІХ — початку ХХ ст., даючи аналіз програмних положень перших українських політичних партій у даному напрямі. Дисертація С. Донченко спрямована на розкриття діяльності політичних партій ліберального спрямування.

Особливої уваги заслуговує робота C. Телешуна [103]. Дана праця є однією з перших у вітчизняній науці спроб комплексно розглянути еволюцію програмно-теоретичних засад українських політичних партій та організацій кінця ХІХ — початку ХХ ст. в галузі національного питання, самовизначення і державотворення на тлі індивідуальних соціально-політичних перетворень на всіх землях України.

Опубліковано також ряд робіт, присвячених політичним персоналiям того часу, де автори значну увагу зосереджували на ставленнi конкретного політика ідеї державності, національних проблем. Безпосередній стосунок до нашої роботи має праця C. Лінецького, у якій він аналізує діяльність і життєвий шлях М. Міхновського. Характеристику особистості А. Жука [додаток 5] дає І. Гирич у серії статей, присвячених спадщині видатного політичного діяча.

Отже, обсяг літератури з даної проблеми є досить об'ємним, особливо якщо зважати на не досить активний інтерес до подібної тематики протягом століття. Проте стан наукової розробки даної теми залишає бажати кращого. Хоча матеріалу і є досить багато, проте він або тенденційно висвітлює процес формування багатопартійності на початку ХХ ст., або досліджує лише якийсь один аспект даної проблеми.

1.2 Джерельна база дослідження

Специфіка теми дослідження передбачає оперування величезною джерельною базою даного періоду, доступ до якої не є обмеженим чи ускладненим, оскільки багато з джерел опубліковано.

Перш ніж аналізувати джерела, потрібно скласти їхню класифікацію для полегшення процесу їх опрацювання. За словами С. Варшавчика, класифікація джерел не є самоціль. ЇЇ завдання у виробленні принципів самої класифікації, виявлення ознак, які обумовлюють специфічну внутрішню визначеність різноманітних джерел, зведення джерел по цим ознакам у групи, які допускають схожі для джерел кожної групи вцілому методи і засоби їх використання, а також встановлення зв’язку і взаємовідношення між різними групами [7, 141].

Отже, використовуючи класифікацію і аргументи Варшавчика у його праці, джерела з історії політичних партій можна поділити на 3 основних групи:

— документи партійних органів;

— партійна періодика;

— особові джерела [7, 166].

Також сюди можна додати фотодокументи та матеріали органів влади. Проте внаслідок специфіки теми і самих джерел, вони використані в роботі опосередковано.

І хоча С. Варшавчик застосовує цю схему для дослідження історії КПРС, вона в основі може бути застосовувана і для класифікації джерел в нашому дослідженні. Залишивши при цьому той же принцип класифікації, дещо видозмінимо окремі найменування груп й пристосуємо до нашого кола джерел.

Виходячи з вищесказаного, джерельна база періоду умовно складається із трьох груп джерел. Перша — пропагандистсько-агітаційні джерела, друга — джерела особового походження, третя — партійно-організаційні документи та матеріали

До пропагандистсько-агітаційних джерел належать документи і матеріали, які були спрямовані на безпосередній вплив на українське населення, а саме: партійна періодична преса, твори провідних діячів українських політичних партій, партійна публіцистика, листівки, прокламації.

Аналіз партійної преси показав, що вона має унікальний характер, як джерело, оскільки містить величезний обсяг матеріалів з історії українських політичних партій і національно-визвольного руху.

При використанні преси як комплексного джерела з історії українських політичних партій необхідно враховувати особливості її існування на початку XX ст., зокрема поділ видань на легальні й нелегальні. Перші змушені були публікувати матеріали, що проходили жорстку урядову цензуру, а тому для них притаманне викладення матеріалу «езопівською мовою». Нелегальна преса мала неприховано опозиційний характер, і в ній ширше представлені матеріали щодо внутрішньопартійного життя, політичної боротьби з існуючими порядками [66, 12].

Як джерело, партійна преса суттєво відрізняється від інших масовістю тиражу, періодичністю видання, доступністю для дослідника, комплексним складом матеріалів. Періодика виступає своєрідною і цінною збіркою документів: на її сторінках оприлюднені всі існуючі види і типи джерел з історії українських політичних партій.

Матеріали партійної преси дозволяють проаналізувати найважливіші віхи функціонування українських політичних партій, виявити основні питання внутрішньополітичної боротьби, з’ясувати міжпартійні відносини; визначити загальну політику урядів щодо українських політичних партій, простежити характер відносин різних класів, союзів, груп населення щодо партій; виявити зв’язки українських партій із державними та громадськими організаціями.

Зокрема, під час дослідження використовувалися матеріали із партійного видання УСДРП «Наш голос», в тому числі цінні матеріали з історії заснування партії та її діяльності [53].

Деякі періодичні видання особисто нам були не доступні, але зробити аналіз їх вмісту та виявити їх значення для даного дослідження вдалося за допомогою праць Ю. Шаповала, у яких він аналізує значення для суспільства та історичного розвитку таких двох важливих періодичних видань, як «Діло» [116] та «Літературно-науковий вісник» [117].

«Діло» — за слова Ю. Шаповала, — «одна з унікальних сторінок історії української преси. Унікальна не лише своєю хронологією, яка з ХІХ ст. простяглася на десятиліття в ХХ ст., а й впливом часопису на суспільну свідомість українців, творення патріотичної ідеології» [118, 5]. І хоча цей часопис видавався в Галичині, на його сторінках є досить багато цінних свідчень про розвиток політичних відносин на Підросійській частині України.

Щодо «Літературно-наукового вісника» котрий теж видавався у Львові, то значення для нашого дослідження мають огляди С. Єфремова під рубрикою «З російської України». У ній читач знаходив широкий об'єктивний погляд на головні прояви суспільного життя у їх єдності, з акцентами на визначальних тенденціях [118, 469].

Наступна група джерел — друкована партійна продукція. Брошури, звіти, звернення — теж містять матеріали з цікавої нам проблеми. Відзначимо рупівські брошури такі, як «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро», «Народна справа», «Козаччина». Ознайомитись із цими джерелами можна завдяки публікації їх у різноманітних збірниках документів.

Дослідженню основних напрямків діяльності політичних партій України на етапі їхнього становлення допомагає введення до наукового обігу такого історичного джерела, як листівки.

Листівки українських політичних партій початку XX ст., за метою та завданнями, відносяться до 3 основних тематичних груп:

1) такі, що були звернені до українського народу і призначалися для різних категорій населення: а) до всього українського народу; б) до селян; в) до робітників; г) до інтелігенції; д) до прогресивного студентства; е) до солдатів російської армії;

2) такі, що були написані від імені українського народу до громадських організацій Росії, або звернені до суспільної думки інших країн і до політичних діячів;

3) спільні декларації різних політичних або національних партій та міжпартійних громадських об'єднань щодо подій у російській імперії [66, 20].

Іншою групою є джерела особового походження, під якими розуміються мемуарна література, щоденники та особисте листування діячів українських політичного життя початку ХХ ст.

Аналіз мемуарів, присвячених історії українських політичних партій, дозволив виявити ряд їх специфічних рис: по-перше, основна частина була написана українськими діячами після революційних подій 1917 — 1920 рр., до того ж, поза межами російської України, в еміграції. Вони вимушені були емігрувати до Львова і далі на Захід. Наприкінці 20-х рр. світ побачило багато творів, присвячених політичному розвитку України кінця XIX — початку XX ст.

По-друге, спогади відображали розвиток національно-визвольного руху, діяльність українських політичних партій і історичні події крізь призму ідеологічних переконань авторів, що дозволяє повніше відчути тогочасний революційний дух, з’ясувати підходи до розв’язання актуальних проблем групами і окремими партійними лідерами, які мали різні політичні переконання [65, 98].

По-третє, в мемуарах політичні діячі широко використовували документальний матеріал. Іноді такі документи публікувалися повністю і тому джерелознавча цінність спогадів зростає, оскільки в багатьох випадках наведений матеріал відсутній в інших джерелах.

Привабливим для дослідника є блок літератури мемуарного характеру 20-х — 30-х років. Серед авторів численних споганів Є. Чикаленко [113], С. Єфремов [37], Д. Дорошенко [33], А. Жук [38], Ю. Коллард [51], С. Русова [98].

Цінним історичним джерелом є спогади громадського діяча, мецената Є. Чикаленка, який вів активну діяльність у політичної житті України кінця XIX — початку XX ст. Він брав участь у гуртку «драгоманівців», був одним із провідних членів «Старої громади», загальної української безпартійної демократичної організації, Української демократичної і демократично-радикальної партій, Товариста українських поступовців, що знайшло своє відображення в його мемурах.

У центрі уваги спогадів М. Галагана [13] - процес організації перших українських соціалістичних партій (РУП, УСД «Спілки», УСДРП), їх діяльність та визначення ролі цих політичних формувань у організації української національної революції, активним учасником якої був автор.

Окремим сторонам розвитку партійного життя і політичним подіям, партіям і міжпартійним організаціям присвячені мемуарні твори відомого діяча українського національно-визвольного руху Д. Дорошенка.

Важливе значення для дослідження утворення та діяльності РУП мають спогади Ю. Колларда, у яких він детально описує не лише процес утворення першої політичної партії на Наддніпрянщині, а й дає детальний аналіз її складу, структури, значення у формуванні багатопартійності на початку ХХ ст.

Одним із різновидів мемуарної літератури є щоденники діячів українського політичного руху. Їх характерні риси полягають у тому, що вони написані алегоричною мовою, оскільки могли потрапити до жандармсько-поліцейських установ, не призначалися для публікації, фіксували тільки найбільш важливі, на думку автора, тогочасні події і його міркування щодо окремих політичних питань. На нашу думку, даний вид джерел хоч і не досить об'єктивний, проте інформація носить відбиток одномоментного ставлення до тої чи іншої події саме під час неї бо безпосередньо після завершення подій. У випадку роботи із щоденником як джерелом ми мусимо при аналізі історичних реалій зважати на суб'єктивізм автора, його власне ставлення та роль у різних подіях, то у випадку роботи із спогадами потрібно враховувати ще й момент зміни ваги різних подій і ставлення до них автора. Особливістю спогадів є те, що автор пише їх після завершення подій, про які йде мова. Це накладає деякий відбиток на зміст і ставлення до тих явищ, значення яких з часом змінилося. Але, загалом, і спогади, і щоденники є безцінним джерелом дослідження партійної історії початку ХХ ст.

Отже, мемуарні твори цієї тематики подають основний обсяг інформації про діяльність українських політичних партій, дозволяють крок за кроком розглянути партійну діяльність, виявити вплив партій на населення України, з’ясувати взаємовідносини різних партій і партійних діячів, виявити точки їх зіткнення, а головне — поглянути на всі зазначені проблеми очима самих українських політиків [65, 100].

До третьої тематичної групи мемуарної літератури (після спогадів і щоденників) належать спогади про діяльність окремих діячів українських політичних партій. У них відображена громадська діяльність відомих українських політиків, їх життєвий шлях, висвітлені невідомі подробиці їх взаємовідносин із діячами політичних партій, інших суспільно-політичних рухів і авторами спогадів [65, 101].

Мемуарні твори цієї групи дозволяють глибше зрозуміти підвалини діяльності видатних українських політичних лідерів, виявити невідомі сторінки їх життя, ознайомитися з їх поглядами на актуальні тогочасні проблеми.

До четвертої тематичної групи входять автобіографії діячів українських політичних партій. З них можна отримати інформацію про життєвий шлях, громадську і політичну діяльність членів українських партій. Вони писалися, як правило, з метою надання інформації про свою попередню діяльність для офіційних органів або розповісти про себе своїм нащадкам. Останні призначалися до опублікування.

П’ята тематична група -- це некрологи, статті з приводу смерті людини, що містять відомості про її життя і діяльність. Зазначимо, що, як правило, вони були написані близькими товаришами, добре знайомими з небіжчиком, його ідейними однодумцями і отже, містять елементи спогадів. Хоча в некрологах досить мало конкретного матеріалу, але вони передають основні життєві віхи людини, дозволяють уточнити деякі факти його життя й діяльності, взагалі уявити його історичний поступ [65, 102].

Особливою частиною групи джерел особового походження є листування. Оскільки листи проходили ретельну перевірку жандармсько-поліцейськими установами, особисте листування членів партій набуло специфічних форм: воно почало здійснюватися дуже лаконічною мовою; кореспонденція насичена алегоричними висловами; часто найважливіші політичні міркування та інформація були зашифровані.

Листи українських політичних діячів збереглися в різних місцях і по-різному: західноукраїнських — в особових архівних фондах її діячів (як правило, оригінали); наддніпрянських — у фондах губернських жандармських управлінь (як правило, копії, перекладені російською мовою) і рідше — в особових фондах діячів. Тому доступ до цього типу джерел є можливим лише у випадку їх опублікування.

Таким цінним джерелом виявилося листування Андрія Жука та Зиновія Книша, опубліковане у альманасі «Молода нація». З поміж інших даних, А. Жук подає для Книша досить цінний матерал з політичної діяльності М. Міхновського.

Таким чином, мемуарні твори діячів українських політичних партій і національно-визвольного руху є цінним джерелом з політичної історії початку XX ст., оскільки містять матеріал, який нерідко є відсутнім в джерелах іншого походження і дозволяють скласти загальне уявлення про розвиток українських земель у складі імперій, допомагають з’ясувати загальні тенденції їх політичного й національного розвитку; сприяють виявленню основ діяльності українських політичних партій; дозволяють крок за кроком розглянути партійну діяльність, виявити вплив партій на населення України; з’ясувати взаємовідносини різних партій і партійних діячів, визначити точки їх зіткнення; глибше зрозуміти постать видатних діячів українських політичних партій, виявити незнайомі сторінки їх життя, ознайомитися з їх поглядами на актуальні тогочасні проблеми; розширити наші погляди на окремі проблеми партійного життя початку XX ст.

І нарешті найважливіша для даної роботи група джерел — партійно-організаційні документи та матеріали.

Можливість знайомства з ними є набагато ширшою ніж з джерелами інших груп, оскільки їх на сьогодні публікують у багатьох збірниках, таких як «Багатопартійна українська держава на поч. ХХ ст.» [2], «Самостійна Україна» [99], «Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.». Також досить часто тексти програм можна зустріти у перших двох групах джерел, оскільки вони могли публікуватися у партійній пресі, і також повторюватися у спогадах політичних діячів.

Характерними особливостями програм і статутів українських політичних партій того часу була відсутність чіткої внутрішньої структури, неозначеність розділів. Зміст документів часто викладався довільно, нерідко у вигляді літературного публіцистичного твору, газетної передовиці або листівки.

Програмові матеріали поділяються на: 1) програми, 2) доповнення до програм, 3) короткі виклади програмних цілей та завдань у вигляді тез.

У дослідженні здійснено аналіз партійних програм за допомогою порівняльно-історичного методу, що дало можливість виявити розбіжності у визначенні змісту стратегічних цілей, а також тактичних прийомів досягнення кінцевої мети, дозволило встановити місце політичної партії, або сукупності партій у боротьбі за вирішення українського питання. Програми дають можливість всебічно розкрити економічну платформу політичних партій, оцінити погляди лідерів революційних сил тогочасного суспільства на невирішені проблеми в галузі соціальної політики, вивчити ставлення партій до організації народної освіти, використання рідної мови в різних сферах суспільного життя та ін.

Окрему групу джерел партійного походження становлять статути українських політичних партій, які сприяють розумінню організаційної структури, виявленню невідомих партійних підрозділів, відтворенню загальної побудови партій.

Інколи програмні матеріали не повністю відображають справжню політику партій і міжпартійних об'єднань, оскільки приймалися з огляду на ряд факторів, а саме: на державний устрій імперії, до складу якої входили; на соціальні верстви населення, які передбачалося залучити до активної роботи; на протиріччя, що виникали під час діяльності тощо.

Істотним історичним джерелом є матеріали з'їздів, конференцій і нарад. Доповіді на партійних форумах дають можливість виявити партійні позиції щодо вирішення найактуальніших проблем суспільної ваги, з’ясувати засоби політичної і революційної боротьби. Цей різновид джерел мав певну специфіку: вони могли викладатися від імені як окремої людини, групи членів партії, так і центральних органів партії; доповідь, яка збереглася до нашого часу, може бути альтернативною і не підтриманою більшістю з'їзду; опублікована доповідь може суттєво відрізнятися за обсягом, змістом і гостротою поставлених проблем від доповіді, яка була проголошена на з'їзді [65, 105].

Таким чином, аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона є досить об'ємною. Сукупне використання різних груп джерел дає змогу виявити ті провідні ідеї в українській політичній думці стосовно держави та державотворення — навзаєм переплетені, але часом і такі, що взаємно виключають одна одну, — які побутували в політичній свідомості української спільноти кінця XIX — початку XX ст., вичленення яких із різнорідного комплексу текстів, врешті-решт, дає змогу дослідити ідею української державності в українській політичній думці межі віків.

РОЗДІЛ 2

ҐЕНЕЗА БАГАТОПАРТІЙНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2. 1 Формування перших політичних партій на Україні

На поч. ХХ ст. для українського національного відродження розпочався новий етап — політичний. Він характеризується усвідомленням українством ідеї відновлення державності - самостійної або автономної, необхідності політичного реформування тодішнього ладу, боротьби за владу і створення політичних партій як інструменту досягнення цих цілей.

Цей процес через бездержавність українського народу мав ряд специфічних рис.

По-перше, неповна соціальна структура українського народу ускладнювала формування політичного спектру партій. Йдеться, насамперед, про слабкість консервативного, монархічного напрямів, з одного боку, та анархічних, лівосоціалістичних — з другого. На практиці це призвело до відтоку значної кількості активних у громадянському житті українців до російських, австрійських, польських та інших партій.

По-друге, простежується орієнтація деяких українських політичних партій на підтримку в зовнішній політиці урядів «своїх» країн-гнобителів, що істотно заважало порозумінню східних і західних українців [10, 210].

По-третє, невирішеність питання про пріоритет розв’язання соціальних та національних проблем. Зрештою, така ідеологічна невизначеність породила непослідовність у практичній політиці.

По-четверте, впливові політичні партії здебільшого не виходили за межі вимог автономії у складі багатонаціональних державних утворень [10, 211].

Вцілілий після російської ідейної інтервенції політично свідомий прошарок української нації, утримавшись від вступу до партійних об'єднань росіян, прагнув до організації й самовизначення у власних партійних організаціях. Першим українським політичним партіям, створюваним інтелектуальною елітою, була притаманна нечіткість ідеологічного обличчя [85, 127].

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи: 1) ліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична партія (УСДРП); 2) ліберально-демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП); 3) національно-радикальні: Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП).

Ще з початку 90-х років ХІХ ст. в Україні виникають різні гуртки соціал-демократичного спрямування, не лише загальноросійські, а й українські. Так, у 1896 р. в Києві І. Стешенко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Тучапський та інші організували окремий український соціал-демократичний гурток. Він мав на меті боротьбу з культурництвом серед української молоді. Через деякий час українські соціал-демократичні гуртки намагаються об'єднатися. Так виникає перша українська партія — РУП [19, 26].

Юрій Коллард про ідею заснування першої української політичної партії говорить так: «Ініціатором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д. Антоновича, належить Михайлові Русову. Ще в 1-ій пол. 1899 р. у відповідь комусь він із залпом вигукнув: „Нам не треба громад, нам треба партії!“. Це речення глибоко запало в душу Антоновичу й він почав обмірковувати план реалізації тої ідеї» [51, 72].

Офіційно РУП засновується у січні 1900 р. у Харкові на так званій «Раді Чотирьох»: Д. Антонович [додаток 1], Б. Каменський, Л. Мацієвич [додаток 3] і М. Русов [додаток 4]. Утворення РУП Юрій Коллард [додаток 2] згадував так: «повернувся він [Д. Антонович] до Харкова з Києва на початку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія Камінського, якому розвинув намічений ним плян заснування партії. Б. Камінський дуже цим захопився й вони вирішили зараз же обміркувати це в тіснішому колі активних членів „Української Студентської Громади“. Намітили вони, крім себе, для цього ще: М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка, Б. Мартоса і мене. … зразу ж удвох пішли до одної з сестер Маціевич, Мелітини… У неї ми часто збиралися, тому вони мали надію нас там спіткати. Але застали тільки Левка Мацієвича й Михайла Русова. У Камінського Дм. Антонович ширше розвинув свою думку про потребу заснування революційної партії. М. Русов (бо це власне була його ідея) з великим ентузіазмом за цю думку ухопився; Маціевич трохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч в успіх мало вірить, але всякі ініціативні спроби добрі, бо підносять енергію й діяльність. Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900 р. Через тиждень на 5 лютого призначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів Громади, були присутні: Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутні висловили щиру згоду взяти участь в організуванні партії» [51, 73]

Про належність до цієї партії Миколи Міхновського у науковій спадщині і до сьогодні є досить багато суперечок. Фактом залишається одне — йому запропонували написати програму партії. Якщо він не належав до партії, то чому йому доручили це зробити? Автори 1-го тому «Політичної історії України ХХ ст.» пояснюють це слабкою теоретичною підготовкою членів партії, адже це були студенти [85, 127]. Проте Кармазіна говорить, що на основі аналізу публіцистичної та періодичної літератури, можна зробити висновок, що ні теоретичної, ні практичної підготовки не бракувало. Швидше за все М. Міхновський був у добрих стосунках із Д. Антоновичем, тому йому і запропонували цю місію [43, 24].

О. Голобуцький і багато інших дослідників через полемічний характер твору приходять до висновку, що спершу «Самостійна Україна» була виголошена М. Міхновським на Шевченківських святах у Харкові, а потім надрукована у Львові. Це твердження зустрічається у багатьох дослідників, які займалися даною проблемою. Але Андрій Жук, у своєму листуванні із Зиновієм Книша, повністю заперечує цю думку, говорячи що на святах була виголошена зовсім інша промова. На підтвердження цього наводить вислів одного з учасників про те, що «Він (Міхновський) з таким великим запалом говорив про терористичну акцію, бомби, що старий О. Русов, що був на зборах, іронічно спитався, що це за артилерійський офіцер» [59, 175]. Насправді ж у тексті програми «Самостійної України» нема жодних слів про бомби та терористичні акції. Чому тоді твору надано вигляд виступу? А. Жук пояснює це просто — М. Міхновський був юристом і форма виступу була єдина відома і зручна для нього форма написання текстів [59, 176].

РУП об'єднала у собі відразу три течії: драгоманівсько-федеративну, соціал-демократичну та народно-революційну. Пізніше до РУП приєдналися представники націоналістичного українства на чолі з М. Міхновським. Перші три-чотири роки існування РУП несли на собі відбиток боротьби цих течій.

Свої ідеї РУП поширювала в основному серед українського селянства. Проводила агітацію за допомогою літератури, яку почала випускати з 1900 р. Перша брошура — «Самостійна Україна» (вийшло 1000 пр.), другою — «Дядько Дмитро» (вийшло 10 000 пр.). З 1901 р. РУП почала випускати свої партійні органи у Львові. Це були «Селяни» і «Гасло». Загалом з 1900 р. по 1904 р. РУП видала 44 числа цих часописів [додаток 7].

У 1901 р. виникає потреба скликати з'їзд партії, бо протиріччя у ній катастрофічно загострились. Марксисти видають літературу, яка підкреслює соціалістичні засади РУП, а Міхновський у кінці 1900 р. написав від імені РУП «Відкритий лист до міністра Сипягіна», який закінчується словами: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія» [61, 217].

У 1902 р. відбувається з'їзд РУП, який висловлює свою прихильність до соціалістичної програми. Після цього вже сформована націоналістична фракція РУП на чолі з Міхновським виходить з РУП й засновує свою партію. У цьому ж році й наступному 1903 р. РУП приймає активну участь у селянських розрухах на Україні разом з близькою по духу Українською Соціалістичною Партією (УСП). До неї почали вступати деякі представники українського пролетаріату.

1903 р. у своєму теоретичному органі «Гасло» офіційно заявила про свій відхід від «Самостійної України» й перейшла на загальні засади марксизму, вимагаючи національної автономії України [6, 49].

1900 р. в Україні була створена ще одна партія, яка мала в собі деякі самостійницькі елементи. Так, 1900 р. українці польської культури Ярошевський, Меленевський та інші заснували Українську Соціалістичну Партію, яка практично не мала розбіжностей з РУП [19, 29].

Відомостей про її діяльність маємо дуже мало, бо ця партія була не чисельна й практично не мала ніякого впливу серед населення, тому з самого початку існування діяла разом з ППС (Польська Партія Соціалістична) й РУП. Мала свій періодичний орган «Добру Новину», яка була призначена для соціалістичної агітації серед українського пролетаріату.

Разом з РУП приймала участь у селянських розрухах 1902−1903 рр. Ця співпраця з РУП призвела до того, що УСП у 1903 р. увійшла у РУП. Але вже в кінці 1903 р. Ярошевський з частиною прихильників вийшли з РУП й увійшли у ППС. Пояснювали вони це тим, що ця організація була більш зорганізованою й мала свою певну програму, до того ж ППС, єдина з соціалістичних партій Росії, наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу [42, 58].

М. Міхновський разом зі своїми однодумцями (брати Макаренки, брати Шемети, Є. Любарський-Письменний) у 1902 р. засновує Українську народну партію (УНП).

У своїй програмі, яка буде проаналізована пізніше, Українська народна партія проголошувала ідея самостійної держави. Українство зустріло ці документи вороже, й тому М. Міхновський в наступній розробці своєї програми вносить деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватись у політичне життя України.

Як про це згадував член УНП С. Шемет, «ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими способами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути» [18, 47].

Про діяльність УНП до 1905 р. практично нічого невідомо, бо вона була не чисельною й діяла дуже конспіративно. Займалася в основному агітацією.

1906 р. в УНП стався розкол: від неї відійшла група «автономістів», які хотіли легалізуватися, аби взяти участь у виборах. «Автономісти» заснували свою Українську демократичну партію, але вона існувала лише декілька місяців [17, 57].

Що ж до партійної періодики, то восени 1905 р. УНП розпочала видавати часопис «Самостійна Україна». 1906 р. М. Міхновський спробував видавати газету «Запоріжжя» у Катеринославі. О. Голобуцький, повідомляє, що у цій газеті було проголошено про «заснування Української селянської партії. Головним завданням цієї партії було будити національну і класову свідомість українського селянства. Ця партія нібито провела свій з'їзд й прийняла програму-мінімум, яка в основному дублювала програму УНП» [19, 35].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой