Обереги рідного дому

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Краеведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Лисичанська багатопрофільна гімназія

Реферат

на тему: «Обереги рідного дому»

Виконала:

учениця 8-Б класу

Шкуран Софія

Лисичанськ — 2006

План

Вступ

1. Українські обереги — наслідки язичницької віри слов’ян.

1.1. Поняття оберегу.

1.2. Обереги української хати.

1.3 Інтер'єр національного житла.

1.4 Подвір'я та господарський реманент.

1.5 Вода та вогонь — обереги рідного дому.

2. Обереги національних обрядів.

3. Оберегова сила флори рідного краю.

Висновки.

Вступ

У національних традиціях бачимо безмежний прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. І чи не найбільше вони проявляються в оздобленні української хати. Народне житло було цікаве й оригінальне не тільки за формою, а й за внутрішнім змістом. Кожна річ, предмет у ньому, крім свого практичного значення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина ставала всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. На перший погляд про традиційну хату ми знаємо нібито багато, але водночас ще й мало.

Хата… Формування її тривало поступово, протягом століть, хоча сама вона з’явилася ще в глибоку давнину. Це пояснюється патріархальним укладом життя селянина.

Хата -- це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів і вибухав його гнів, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

Недарма наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського значення, означала, що вона працьовита, клопочеться про достаток для своєї сім'ї.

Хату кожна господиня дбайливо доглядала. «Без господаря двір, без господині хата плаче» -- говорить народне прислів'я. «Гляди ж, дочко,-- повчає мати в одній з казок свою доньку перед заміжжям,-- як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай, а в суботу ввечері припічок підмаж, долівку вимаж, то тебе і чоловік буде жаловать і од людей знаруги не буде». Отож у хаті завжди мало бути охайно, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, запашними травами. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, а й створювала умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочивала, працювала, харчувалася, осмислювала своє буття та взаємини з навколишнім світом.

Все вище сказане й стало причиною для обрання теми реферату «Обереги рідного дому». Тому метою написання мого реферату є дослідження народознавчих джерел з метою вивчення інтер'єру хати, невід'ємних складових — поріг, піч, покуть, сволока, скриня, стіл, лави і т. ін.; оформлення ландшафту української хати; з’ясування оберегових функцій інтер'єру, ландшафту хати. Завдання: дослідити правила вибору місця для побудови хати; необхідних правил побудови порога, печі, сволоки; розташування стола, лав, покуті, скрині, посуду; виокремлення флори рідного краю з метою визначення магічної сили деяких дерев, що є необхідними у оформленні ландшафту хати; довести необхідність дослідження даного матеріалу. Побудова роботи: складається зі вступу, трьох частин, висновків, літератури.

1. Українські обереги — наслідки язичницької віри слов’ян

1. 1 Поняття оберегу

Оберіг -- невеличкий предмет, який носили при собі з охоронною метою. До оберегів належали наузи, нав’язи, амулети. У кінці XIX -- на початку XX ст. вони ще широко застосовувалися в народній медичній практиці. Обереги завжди відігравали велику роль у житті людей, оскільки на них покладали великі надії: вони заспокоювали серце, стримували налаштовану на містичний лад уяву, охороняли найближче і найдорожче.

Б. Рибаков називає обереги XІ--ХIII ст. «язичницькими письменами». Серед різноманітних амулетів-оберегів (які носили на грудях, біля серця) є набори, скріплені металевими ланцюжками і підвішені до напівкруглої дужки, що гарантує цілісність комплексу. Один із таких комплексів складається із пташки, двох ложок, пилкоподібного предмета (спрощене зображення щелепи звіра), Ложка як символ ситості, добробуту добре відома у народному фольклорі. Пташка дуже часто є символом сім'ї (недаремно до наших днів зберігся вислів «сімейне гніздо»). Ключ у даному випадку може бути символом збереження сім'ї.

Щоб уберегтися від малярії, рекомендували носити на шиї павучка у шкарлупі горіха, знайдену на дорозі жабу, око ведмедя, ріг оленя тощо. Тваринні амулети сягають, очевидно, тотемічних уявлень наших предків: іще в кам’яному віці люди носили як обереги зуби та кігті хижаків. Є відомості й про використання як оберегів підвісок із кісток покійника.

Найпоширенішими оберегами проти вроків були дрібні металеві предмети, вуглинки, сажа, попіл, свячена вода, сіль, сеча, слина тощо. Особливо популярною серед металевих предметів була шпилька. На Поліссі матері намагалися дітей до року чужим людям на очі не показувати. Коли ж доводилося це робити, то в одяг заховували шпильку, причому з лівого боку і щоб торкалася до голого тіла.

1.2 Українська хата та її інтер'єр

Хата -- житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов’янських народів умовно поділяється по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) -- жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) -- чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.

Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Піч також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними — це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик -- добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають -- шкодить. Коли родина переселялася до нової оселі, обов’язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі.

Кликали також свого Домовика на нове помешкання. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину -- такий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок -- символ міцності будови, сім'ї, здоров’я всіх мешканців цього житла. На сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварґи, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна -- «очі». Через вікна своєї хати людина дивиться на світ.

Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI -- XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або «фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.

Поріг — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті». На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ.

Розмовляти з сусідкою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть -- священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садовлять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину -- статуй), прикрашені вишиваними рушниками.

Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше — скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня -- традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше -- напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних -- із чистого неприкрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовувалися дерев’яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — це дерев’яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських та білоруських податей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як полаті -- на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник -- це дерев’яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка, Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.

Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть до льодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово «хата» було в скіфів. У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля -- небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері - символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус -- підлот, низ стіни з підпіччям і лавами, порі уявлялися як межа земного й підземного світів. Недаремно кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена». Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло -- оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та дівчат, які були в родині, гілочки із зірками -- чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав -- хрестик. оберіг дім український інтер'єр

Архітектура українського житла надзвичайно розмаїта і має свої локальні регіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні, відмінності у плануванні та інтер'єрі. Регіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України. Проте нині відбувається багато змін в архітектурі народного житла внаслідок впровадження професійних методів будівництва, нових будівельних матеріалів, способів оздоблення тощо. Комфортність карпатського житла зумовила поширення традицій карпатських будівників у інших регіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центрально-український тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житло будування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має надзвичайно самобутні риси, що добре вирізняють його від традицій сусідів — росіян і білорусів. Крім того, інтер'єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжо підмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою («празничною») вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов’язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

В інтер'єрі також відображалися значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. Отже, це був своєрідний охоронний засіб, що рятує від «поганих очей».

Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл -- леміш від плуга. На стелю підвішували різні прикраси у вигляді птахів, їжаків чи «павучків», виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі обов’язково лежав обрядовий хліб — калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, -- жіноче. На Покутті ця солома називається «Баба». Отже, за своїм значенням символіка Різдвяного інтер'єру сягає найдавніших глибинних звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від доби Трипілля.

Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, білилася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення весняного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були насамперед писанки та крашанки, складені на застеленому святковому столі, де стояв також кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашалися новими рушниками та штучними квітами.

На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купайла хата прикрашалася живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій. Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч -- «іменинниця», іі обов’язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють «весілля комина».

Зміни в інтер'єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку.

1. 3 Інтер'єр українського житла

Хати (хижі) в Україні у більшості регіонів були білими, мазаними. Лише у деяких західних регіонах їх фарбували у жовті та блакитні кольори. Своєрідною архітектурою побудови житла відрізняються райони Карпат. Хата мала світлицю (залу, велику хату) та кухню (хатину, ванкір, алькір, теплушку, боківку). Кожна хата мала сіни, а в сінях -- відокремлені комори (комірчини, хижки, клітні, стебки). Продовження хати — ганок (крильце, калідор), подовжені виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка).

Двір огороджували дерев’яним парканом або плетеним тином, були й брами, ворота.

У дворі -- хлів, стайня, стебок, льох, комори. На тину чи на кілочках сушилися глечики, горщики.

Традиційним оформленням українського житла є українська вариста піч (внутрішній кут з боку вхідних дверей). У хаті--довгі лави та ослінчики. Лава несла значне функціональне навантаження: на ній сиділи гості і члени сім'ї, вночі на ній спали; в лаві робили спеціальні дірки, а в них вставляли кужіль. Відомі і короткі лавиці, а пізніше увійшли в побут і стільці.

У кутку хати по діагоналі від печі стояв стіл. Таке розташування визначалося кількома його функціями -- тут працювали, відзначали урочистості чи сумували, споживали їжу, тому й ставили його у чистій та освітленій частині житлового приміщення.

Великий стіл уособлював ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він сприймався як «годувальник» сім'ї.

Поряд із дверима, проти печі, знаходився мисник, який разом із піччю і лавою утворював кухонну групу інтер'єру.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут), в якому вивішували ікони (образи), прикрашені покутніми рушниками, квітами, лампадкою.

Необхідним атрибутом побуту, а отже, й інтер'єру була дерев’яна окована скриня, оздоблена різьбленням чи випалюванням. У XVІ--ХVII ст. вона виконувала функцію стола. Пізніше скрині стали використовувати для збереження одягу та різних цінних речей. Про скриню клопотали всі жінки ще в пору дівування. Тут складалося вбрання, вінок, рушники, прикраси, а у прискринку ховалися «таємниці»: пов’язане у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу.

Ніхто не мав права зазирати до скрині -- ні мати, ні батько, ні сестра. Скриня залишалася власністю дівчини, а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла перейти тільки після смерті.

Скрині ставили у світлиці біля стола. Мальовані або різьблені, вони завжди виділялися серед інших селянських меблів, які переважно не оздоблювалися. Скриня була символом майбутньої нової сім'ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про своє дівоцтво, як частину родового вогнища, батьківської хати, звичаєвих устроїв, духовних і моральних засад. Вона ставала в певному розумінні фундаментом нової родини.

До елементів конструкції житла належить сволок (брус, на якому тримається стеля в хаті). На сволок вибирали стовбур кедра, який обтісували, надаючи йому квадратної або прямокутної форми. На Прикарпатті існував навіть звичай переносити міцний сволок із старої хати в нову. Особливо урочисто піднімали його на зруб, перев’язували рушниками або хусткою.

Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною, будували дерев’яний настил, лежанку-піл, на якому вночі спала родина.

Українську хату прикрашали вишитими рушниками, килимами, веретами, коцами, ліжниками, ряднами.

1.4 Подвір'я та господарський реманент

На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, «огорожа двору чи обійстя -- предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв’язок з західноєвропейським значенням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, — можливо, також у зв’язку з пануючим так званим „общинним“ ладом. Відсутність огорожі в українського селянина -- це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві». За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберегу — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір. Огорожі, як і хати, в Україні дуже різноманітні. В Карпатах -- це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат — тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми і хвірткою. Такі огорожі називаються лісою, типом, або парканом. У степовій зоні та на Подністров'ї традиційно обгороджують двори кам’яними мурами, які подекуди були надто високими, що нагадувало фортеці. Проте переважна більшість таких огорож має висоту від 80 см до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити. На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти коливу -- щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба у стайнях, які ще в XIX ст мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви, або корівники (остання назва поширилася від колгоспної форми господарювання). Курей утримують у спеціальних курниках із шатровим дахом або в хлівах разом з іншою худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують у спеціальних сажах, або кучах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуня, або стодола, використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції пов’язані, зі стодолою як священним місцем, де був власний овин. Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають у спеціальних повітках, на Півдні - в сараях.

Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов’язано чимало народних повір'їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова «комора» зафіксована в літописі 1219 р. Будувалися комори найчастіше разом із хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі зберігається не тільки зерно та різні харчові припаси. У деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одягу, взуття та інших речей господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль -- спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвір'ї має бути колодязь, або криниця. Дуже часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, до неї сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело»: Велесова Книга називає таким джерелом Сварога — «криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає». Слово колодязь, на думку мовознавців, означає сам зруб із дерев’яних колод або похідне від «холод». Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), має лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі. На коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що, за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв’язок людини з її минулим і майбутнім. У найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що, виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця--хмара--річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші -- покровительці жінок, матері всього живого. Для подорожнюю завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

Копати криницю годиться тільки на Молодику, «щоб вода прибувала», до того ж, зранку й до полудня, «коли сонце вгору йде». Починав копати молодий парубок, у якого були ще живі «родителі». Перед копанням промовлялися заклинання: «Іди, вода, із ріки, іди, вода, із моря, і вся -- в нашу криницю». Це був давній слов’янський звичай (зафіксовано у болгар).

На кожному подвір'ї також були споруди для зберігання продуктів -- погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дає змогу досить довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м’ясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки, або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обов’язково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бричку, чи безтарну. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення. Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани, або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Вони були різного розміру: однокінні -- невеликі, парокінні або волові -- більші. У заможних селян були так звані сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Колісний транспорт відомий в Україні з археологічних джерел. Вважають, що саме колесо було винайдене за доби ранньої Бронзи (зображення волів, запряжених у гарбу, на кам’яній могилі). Залишки таких дерев’яних возів знаходять у похованнях Ямної культури (середина III -- початок II тис. до н. ч.). Давнє використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. В Україні вони зберегли свою назву ще з середини І тис. До воза в епоху ранньої Бронзи запрягали волів (знахідки залишків ярма), у пізніші часи -- коня. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф. Вовка, Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються у Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягання ярма й на коней. Господар, який мав коней, обов’язково виготовляв сам або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її дуже часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами та розписом.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка. Великі вози, в які впрягалися воли, могли тягнути великі вантажі, пов’язані з давнім чумацьким промислом українців. Чумацькі валки їздили в Крим та на Азовське море по сіль, а на Дон -- по рибу. Велася також торгівля цими товарами. Чумаки використовували великі мажі з глибокими напівсферичними кузовами. Для транспортування снопів, сіна і соломи використовувалися великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI--ХVII ст. користувалися різними каретами, ридванами й тарантасами.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, плелися рибальські сіті. Жінка господарювала в клуні, коморі та хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку -- городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прядки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися у коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати. Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалася працьовитість, а лінощі засуджувалися. Народ склав безліч приказок, пісень і казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: «Маленька праця краща за велике безділля», «Праця чорна, паляниця біла», «Хочеш їсти калачі -- не сиди на печі» тощо.

1.5 Вода та вогонь — обереги рідного дому

Вогнепоклонниками були всі народи світу. Оскільки Вогонь і Вода -- Брат і Сестра, поєднавшись, утворили Любов, землю й всі речі на ній, то в багатьох обрядах і обрядовому фольклорі Вогонь є символом любові. Дівчата, що хотіли привернути до себе милого, або щоб їх любили, не раз зверталися із молитвами до Вогню. Цікаво, що в піснях ці символи зустрічаються досить часто, і за аналогією: «вогонь -- пече» («любов пече коло серця», «сушив-крушив козак дівку». Іноді вони набувають значення горя, чужини: «ізсушила та ізв'ялила чужа сторононька», «ізсушила лихая година»).

Вогонь завжди допомагає молоді в любові. Так, на Купала дівчата і хлопці попарно стрибають через багаття, намагаючись не розняти рук, тоді обов’язково одружаться. Дівчата пускають вінки на воду із запаленими свічками: свічка веде вінок до того берега, де живе милий. Безпосередню участь бере вогонь і в дівочих ворожіннях на Андрія та на Новий рік: на миску з водою дівчата пускають човники з горіхів, в яких стоять запалені свічечки: куди попливе човник, з того боку свати прибудуть. Так Вогонь і Вода вирішують долю дівчини.

Сонце -- небесний вогонь, багаття -- земний прообраз Сонця. Отже, вогонь, посланий людям із неба, священний. Його так і називали Сином неба, а оскільки небо іменували Сварогом, то Вогонь -- ласкаво Сварожичем: «І огневі моляться, зовуть його Сварожичем», -- розповідає літописець.

Оскільки Вогонь під час грози сходив з неба в парі з Водою, разом вони творили цей світ, то в багатьох фольклорних творах, повір'ях вони нерозлучні: «Вогонь -- біда і Вода -- біда, а без Вогню і без Води ще більше біди», «Вогонь і Вода -- то брат і сестра», «Вогонь -- цар, а Водиця -- цариця», «Трудна згода, де Вогонь і Вода».

З початку світа вогонь уявлявся людиноподібною істотою чоловічої статі. Це був ніби посланець Сонця на землі. Отже, він такий же святий, як і Сонце, це божественний чоловік, що дає людям світло, тепло, допомагає в ремеслах (ковальство), дає хліб і всяку страву, але, як і Сонце, може бути добрим і небезпечним -- залежно від ставлення до нього людей. То ж його, як і Сонце, потрібно особливо шанувати і не дай Боже розгнівати -- тоді він може жорстоко покарати, бо Вогонь -- мстивий чоловік! З цим було пов’язано багато повір'їв та заборон. Наприклад:

Вогонь святий і лаяти Вогонь не можна. На Вогонь не можна плювати, бо на губі вогники будуть (гнійні прищі). Хто буде плювати на Вогонь, той на тім світі лизатиме роз печену сковороду. Не можна кидати у Вогонь брудного, і кожен раз треба хрестити Вогонь, як запалювати. Коли на полонині пастухи викличуть живий Вогонь (тертям чи кресанням), то зараз всі обертаються до сходу Сонця, падають на коліна і творять молитву за ватагом.

Кожна господиня повинна поводитись з вогнем обережно і з повагою. Має замітати його чистим віником, хрестити, ставити біля нього горня з водою і класти поліно — для того, щоб він мав що їсти і пити. Це -- жертва Вогневі. Про нього кажуть так: «Ми шануємо Вогонь як Бога. Він наш дорогий гість. Він як розсердиться і візьме, то другому вже не дасть».

Одна з легенд розповідає, як Вогонь одного господаря здибався з Вогнем другого господаря, і почав жалітися, що господар дає йому погані дрова, а коли його не треба, то заливає помиями. За це вирішив погуляти по його господарству. Тож вночі розпочалась пожежа й згоріло все («Легенди та перекази», 1985).

Хоч Вогонь і уявлявся чоловіком, проте він не рівня людині, бо має все-таки божественне походження. То ж коли одного разу чоловік, зустрівши в полі вогонь, сказав йому «Добридень, брате», то Вогонь вирішив також жорстоко покарати чоловіка за таке панібратство: «Як ти маєш мене за брата, то чекай на Великдень у гості до себе». Довго мудрував чоловік, поки викрутився з такої оказії -- навозив на поле 12 возів гною і сидів коло них, буцім то його господарство. Вогонь прийшов і спалив все дотла, примовляючи: тепер будеш знати, як казати на мене «брате»!" («Казки та оповідання з Поділля», 928).

Справді, Вогонь людині не брат, не товариш, лише добрий слуга. «Вогонь і Вода добрі служити, та лихі панувати». «Вогонь добрий слуга, та поганий хазяїн». То ж люди, користуючись Вогнем, все-таки побоювались його, і не тільки як нищівної стихійної сили, але і як певного духовного начала. Вогонь святий, то ж при ньому гріх лихословити («Сказав би, так піч у хаті» …) Проте й Вогонь іноді може «угнати в амбіцію». Коли дрова не хочуть горіти, кажуть:

-- Стидно, Огню, що дрова наверсі! -- то зараз розгориться.

Образ Вогню в легендах і казках зовсім не вималюваний. Окреслено лише його характер -- сердитий, мстивий, непокірний. Подібно до чоловіка, він весь час сперечається з жінкою -- Водою. Проте він все ж таки вважався сильнішим і перемагав в усіх суперечках: не можучи нічого зробити з водою, ховався в камінь, де вона вже не могла дістати його. «Нема в світі мудрішого, як Вогонь, -- говорить народний оповідач, -- він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоч тіло витягнеш, а як вже згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то вітер дуне -- то й розлетиться» («Легенди та перекази», 1985).

Часто вогонь як очисну силу використовували ворожки при лікуванні різних хвороб. Вогнем підкурювали недужого, переносили його через дим. Ще частіше використовувались у народній медицині речі, які символізували вогонь: хрест, солома, печина, вугілля, віск, свіча, сіль, жар, дим тощо.

Вогонь, як і Сонце, називали святим, божим, праведним. В давнину часто чинили суд вогнем: вірили, що невинну людину вогонь не спалить.

Всяка важлива подія в давніх українців закінчувалась трапезою біля вогнища, іграми, співами й танцями навколо нього та жертвоприношеннями. Такими діями супроводжувались і календарні свята -- Купала, Коляда, Великдень. Щороку горіли ритуальні вогні в дні зимового, весняного та літнього сонцестоянь, навколо багать відбувалися різні ігрища. Ці багаття символізували Сонце на землі, то ж мали очисну, лікувальну і захисну функції. Люди стрибали через вогонь, щоб очиститись від усякого зла, хвороб, гріхів, що накопичились за рік в тілі й душі, придбати в священного вогню сили й здоров’я. Хто пройшов через обрядовий вогонь або дим, був ніби освячений, захищений від злих сил і ні відьма, ні будь-яка нечисть не могли приступити до нього. Ради очищення переїжджає через вогонь, покладений у воротах, і весільний поїзд: невістка, що прибувала з чужого роду, повинна була позбутися всякого зла, родових хвороб і нещасть, щоб не занести їх у дім чоловіка.

Обрядовий вогонь мав також лікувальну силу. Дітей і хворих підносили до нього, клали біля диму. Через дим перегонили худобу, щоб була здорова. Чудодійними вважалися попіл і вугілля, які розносили по ланах, щоб земля була чиста, добре родила.

Оскільки небесний вогонь -- Сонце -- давав життя всьому, урожай, то і земний також повинен сприяти гарному урожаю. Перестрибуючи через багаття, загадували: чим вище стрибнемо, тим вищим буде жито, льон, овес … Це відображено в купальських піснях та веснянках: Дай же нам, Господоньку, Перше поломіненько -- озимоє житцо, Другеє поломіненько -- пшеничка, Третєє поломіненько -- горошок. У давнину весняні та купальські вогні мали ще й захисне значення. Як відомо, в світі весь час продовжується боротьба добрих, світлих сил зі злими, темними. Залежно від того, які з них перемагають, відбувається зміна дня і ночі, пір року. Люди проводили ряд магічних дій, обрядів, щоб підтримати Сонце і всі світлі божества. І перше, що вони робили, -- запалювали вогонь в таку вирішальну ніч. Як сонце, зійшовши на небо, спалює собою всіх чорнобожичів, як тремтять вони перед його лицем і розбігаються врізнобіч, щезають, так тремтять вони і перед лицем праведного земного вогню. Отже, вогонь також постійно служив оберегом людині - в її хаті, на подвір'ї, супроводжував її все життя, від народження до смерті. При народженні дитини, особливо, якщо це відбувається вночі, запалюють воскову свічку. Вона повинна горіти коло дитини шість тижнів -- щоб оберігати її од хвороб, відьом, злих очей, щоб бісиця не підмінила. Свічка як оберег для молодих запалюється на весіллі, під час вінчання. В хвилину смерті коло покійного ставиться запалена свічка, як символ життя, що догоріло, як оберег для живих. На похоронах палять багато свічок -- в пам’ять про всіх померлих. Ними обставляють могили у поминальні дні, їх також засвічують під час панахид і поминальних акцій. В дні великих свят, як обереги, що несуть життєдайну силу, також запалюються свічки: на Різдво, Новий рік, Стрітення, Великдень, Купала. Стрітенська свічка громничка має здатність оберігати від пожежі, грому і блискавки, її запалюють під час грози. Купальські свічки оберігають дівчат від русалок, відьом, чортів і всякої нечисті, що розгулює саме в цю ніч,

Оберігає людину не лише живий вогонь, але і його символи: хрест сіль, часник, віск, вуглина. Таку ж символіку має і червоний колір -- колір вогню і сонця, що сходить. Рушники, хатні обереги, здавна ткались червоними нитками. Дівчата носили червоні пояси, стрічки, намисто, спідниці, черевички -- взагалі в одязі і мистецтві українців переважав цей колір. Таким же оберегом здавна був хрест, знак вогню. Оскільки живий вогонь добувався тертям двох паличок, і саме там, де було перехрестя, з’являлася іскра Божа, -- то він став символом світла, життя, оберігав людину, господарство. Хрест носили на грудях, в орнаменті вишивок переважав хрест та інші солярні знаки, навіть одна з технік вишивання -- «хрестиком», «хрест» покладений в основу тканини, архітектури і тд. В дні рокових свят принесеною із церкви свічкою випалювали хрести коло вікон, на одвірках, дверях, стінах хати та господарських будівель. Іноді хрести писали вуглиною або білою свяченою крейдою. Увесь дім береже величезний хрест, вирізьблений на сволоку тоді, коли закладалась нова хата.

Отже, Вогонь у міфології, фольклорі, обрядовості та віруваннях українців -- символ сонця, любові, багатства, роду, здоров’я і сили, зв’язку з небесним світом, урожайності, має очисну та захисну функці

Чи не найбільше засимволізована в нас вода. Нею позначають і пояснюють вічність, космічний простір, межу між світами й станами людського буття, а також життєдайне жіноче начало, родючі сили природи, кохання. Тобто вода в уявленні давніх людей виступає Праматір'ю Світу. За стародавнім міфом, колись не було ні неба, ні землі, а тільки синє море. Українські колядки донесли до нас оповідь про світове дерево, яке внесло лад у море -- первісний хаос.

Цікаві уявлення й про вододіл між цим і тим світом. Колядники, прийшовши до господи (а за різдвяними личинами стоять вихідці зі світу померлих предків), оповідають родині, як вони довго блукали болотами, перебродили річку, намочили ноги. На той світ у казках можна потрапити через криницю, річку. Купання в таких водоймищах, пиття з них, проходження через них надає героєві надлюдських властивостей, дарує йому надзвичайні знання, прилучає до вічності. Ось як розповідається про подорож на той світ у пошуках нареченої крізь озеро у казці: «Цар привів ведмедя (у шкурі ведмедя був легінь. -- Я.М.) до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води». Вірування про воду як шлях на той світ відбилися на стародавньому обряді поховання, коли мерців клали в човен, а цей човен або пускали на воду, або спалювали, підвішували на дереві, виставляли на помості. Це повинно було прискорити переправу на той світ. На Великдень кидали на воду шкаралупки з крашанок, примовляючи: «Пливіть через тумани, де живуть брахмани». Таким чином повідомляли предкам, коли їм слід святкувати свій Мавський Великдень.

Як уже мовилося, вода в уявленнях предків була матір'ю всього живого. Давня українська легенда повідомляє: «Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». Вода вважалася втіленням жіночого життєдайного начала, родючих сил природи. Загалом же вода символізує жінку чи дівчину, кохання до них. Це уявлення підбилося на одному зі способів ворожіння на святого Андрія (з 12 на 13 грудня). Дівчина наливає в мисочку води, кладе на неї кілька соломин, немов місток, і ставить собі під ліжко. Суджений вві сні прийде перевести наречену через міст. Вода також нерідко використовувалася для розкриття майбутнього--на ній ворожили з воском, перснем та іншими способами. З цього можемо зробити висновки, що вода -- це один з найдавніших символів українського дому, який навіть увійшов у підсвідомість людей образом Праматері всього живого, яка, пронизана золотим стовпом (світовим деревом), зродила світ, і є кров’ю землі, всеплодющою силою.

2. Обереги національних обрядів

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наді лені величезною стійкістю. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: «Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури».

Традиція (від лат. tradicio -- передача) -- це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай -- це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу. У простому розумінні звичай -- це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов’язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні: 1) стереотипність, повторюваність без змін; 2) символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), на приклад, «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.

Обряди нерозривно пов’язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають у себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов’язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду -- частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов’язана з міфологією.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли, наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як люди на набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом. Ідучи на полювання, члени первісної общини ніби відтворювали саме полювання -- поведінку звіра і дії мисливців. Після щасливого полювання мисливці здебільшого перед одноплемінниками планували танець-розповідь, який щоразу повторювали. Поступово в первісному суспільстві сформувалися вірування в магічну силу самого танцю, що нібито забезпечував багату здобич.

Первісні обряди були формою вияву емоцій та способом емоційної розрядки. Ця думка дуже важлива, оскільки вчені вважають, що первісна людина була набагато емоційнішою, ніж сучасна. Обряд задовольняв також естетичну потребу первісних людей: у нього включались компоненти й образи мистецтва (малюнки, скульптури звірів, їхні маски) і танцювально-музичні образи. Обов’язковим складником обряду з самого початку були і словесні тексти.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой