Психологічні аспекти вивчення девіантної поведінки юнацтва

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат на тему:

Психологічні аспекти вивчення девіантної поведінки юнацтва

Зміст

Теорії виникнення девіації

Причини відхилень в поведінці

Список використаних джерел

Теорії виникнення девіації

У процесі соціалізації можливі відхилення, дезінтеграція індивіда. Такі явища називають девіантною поведінкою, а людей, які наслідують таку поведінку — девіантами.

Девіацію можна визначити як відхилення від загальноприйнятих норм і встановлених стандартів (юридичних, моральних чи соціальних) поведінки. Девіатність визначається відповідністю або невідповідністю вчинків (дій, діяльності) соціальними нормами (очікуванням), можуть бути і спірними (навіть вбивство не абсолютне — на війні воно заохочуване). Девіація включає три основні компоненти: людину, якій властива певна поведінка; норму (очікування), яка є критерієм оцінки поведінки як девіантної; іншу групу або організацію, що реагує на дану поведінку.

Історично склалося декілька трактувань причин девіації. Наприкінці ХІХ — на початку ХХст. було визначено біологічні та психологічні основи виникнення девіації. Італійський лікар Ц. Ламброзо вважав, що існує прямий зв’язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Він стверджував, що «кримінальний тип» є результат деградації до більш ранніх стадій людської еволюції. Цей тип можна визначити за такими характерними рисами, як-от: виступаюча нижня щелепа, рідка борідка і знижене відчуття болю. Теорія Ломброзо отримала широке розповсюдження, і деякі мислителі стали його послідовниками — також намагалися встановити зв’язок між девіантною поведінкою і певними фізичними рисами людей. Біологічною концепцією підтримується ідея про те, що чоловіки, які володіють додатковими хромосомами типу ХХУ, ХУУ більшою мірою схильні до агресивності і злочинності. Проте багато фактів суперечать цим підходам.

У. Шелдон, американський психолог і лікар, підкреслював важливість побудови тіла. Він вважав, що у людей певна будова тіла означає наявність характерних особистісних рис. Ендоморфу (людині помірної повноти з м’якими і дещо округлими формами тіла) властива комунікабельність, уміння знаходити спільну мову з людьми, деяка підвласність власним бажанням. Мезоморф (чиє тіло відрізняється силою і стрункістю) проявляє схильність до хвилювання, неспокою, він активний і не дуже чуттєвий, до того, що відбувається навколо. Екоморф (відрізняється тонкістю і ніжністю тіла) здатен до самоаналізу, наділений високою чуттєвістю і нервозністю. Спираючись на дослідження поведінки двохсот юнаків з центру реабілітації. У. Шелдон зробив висновки, що найбільш схильні до девіації мезоморфи, хоч вони не завжди стають злочинцями.

Подібні біологічні теорії були популярні на початку ХХ ст, поступово їх витіснили інші концепції. Так, прихильники психологічної теорії пов’язували девіацію з психологічними рисами (нестійкість психіки, порушення психологічної рівноваги і т.п.). Були отримані дані про те, що деякі розумові розлади, особливо шизофренія, можуть бути обумовлені генетичними факторами. Окрім того, деякі біологічні особливості можуть впливати на психіку особистості. Наприклад, якщо хлопчика дражнять за маленький зріст, його відповіддю може бути девіантна поведінка, направлена проти суспільства. В таких випадках біологічні фактори лише іноді визначають виникнення девіації. Більшого значення вони набувають поєднуючись з соціальними і психологічними факторами. Тому при будь — якому біологічному аналізі девіації потрібно враховувати складну сукупність багатьох факторів.

Розгорнуте соціологічне пояснення девіації вперше дав Е. Дюркгейм. Він запропонував теорію аномалії (аномії), яка розкрила значення соціальних і культурних факторів. За Е. Дюркгеймом основною причиною девіації є аномалія, буквально — «відсутність регуляції», «безноржність». Аномалія — стан дезорганізації суспільства, коли цінності, норми, соціальні зв’язки або відсутність, або стають нестійкими. Все, що порушує стабільність, призводить до неоднорідності, нестійкості соціальних зв’язків, порушення колективної свідомості (криза, зміщення соціальних груп, міграція і т.п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з’являються різні види девіацій. Е. Дюркгейм вважав девіацію такою ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норми має не лише негативний, а й позитивний початок. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про багатобічність норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, закріплює і забезпечує соціальну єдність.

І, нарешті, девіація впливає на соціальні зміни, розкриває альтернативу існуючому положенню справ, веде до удосконалення соціальних норм.

Згідно культурологічним поясненням, девіація виникає в результаті конфліктів між нормами культури. Пояснення Т. Сенлі зосереджені на аналізі культурних цінностей (на антант — девіації виникають при засвоєнні норм субкультури, які суперечать правилам культури пануючої).

У суспільстві існують окремі групи, норми яких відрізняються від норм інших. Це обумовлено тим, що інтереси групи не відповідають нормам більшості. Учасник такої групи засвоює її норми і, таким чином, стає нонконформістом з точки зору широких мас (шарів) суспільства.

З точки зору культурологічних пояснень, девіація має місце, коли індивід ідентифікує себе з субкультурою, норми якої є протиріччям нормам домінуючої культури. Але виникає питання чому лише деякі люди засвоюють цінності «девіантної» субкультури, коли інші виступають проти неї? Одні науковці вважають, що злочинності навчаються, тобто засвоюють девіантну поведінку в процесі спілкування зі злочинцями. Якщо більшість друзів і рідних тої чи іншої людини займаються злочинною діяльністю, існує імовірність, що і вона також стане на шлях злочинності.

Кримінальна девіація є результатом частого спілкування з носіями злочинних норм. Більш того, соціологи детально описали фактори, поєднання яких сприяє кримінальній поведінці. Вони підкреслили, що важливу роль грають не контакти, зв’язки з такими організаціями, а постійне спілкування.

Більшість людей іноді порушують деякі прийняті в суспільстві норми і правила поведінки (підліток може курити маріхуану, адміністратор дописувати цифри до чийогось рахунку і т. ін.). Оточуючі спочатку дивляться на це крізь пальці, або роблять вигляд, що не помічають, а людина, що «трохи» порушує правило, скоріш за все не вважає себе девіантом. К. Лемерт називає цей тип поведінки первинної девіації. Але, коли про це дізнаються інші, то ситуацію можна назвати вторинною девіацією: на людину ставлять клеймо девіанта, оточуючі починають ставитись до неї саме як до девіанта і поступово сама людина починає почувати себе такою; поводиться відповідно до ролі. Людина, що скоїла первинне відхилення продовжує жити без особливих змін, займає той же статус, виконує ті ж ролі. Але ситуація різко змінюється, коли індивід отримує ярлик девіанта. Багато соціальних зв’язків одразу переривається, престиж і статус подають, можлива навіть ізоляція від соціальної групи. Така людина може бути відстороненим від улюбленого заняття, професії. Іншими словами, вторичні відхилення можуть змінити багато чого в житті людини, у її відносинах з оточуючими. Починають застосовуватись більш жорсткі способи і засоби соціального контролю.

Конфліктологічний підхід, представниками якого можна назвати Р. Квіні та А. Трук, надає значення єству самого суспільства і його законодавчої системи (девіанти частіше всього бунтівники, тобто виступають проти певних подій, устроїв держави). Причинами девіантної поведінки можна вважати суперечності соціально-економічного і політичного розвитку, з одного боку і індивідуальну соціально--психологічну дуадаптацію з кризою духовності, з іншого. Тобто, згідно конфліктологами, створення законів і підвладність людей їм є лише частиною конфліктів, що відбуваються в суспільстві між різними групами. Так, коли виникає конфлікт між владою і деякими категоріями громадян, влада зазвичай, обирає варіант примусу щодо людей.

Напротязі цих багатьох років девіація і девіантна поведінка вивчалась різними вченими, психологами, педагогами. На основі цих досліджень та теорій було сформовано основи та причини девіації. Але єдиної точки зору поки що не існує.

Девіантність визначається відповідністю і невідповідністю вчинків соціальним очікуванням. Одна людина може мати відхилення в соціальній поведінці, інша — в структурі власної психіки, третя одночасно і в тому і в іншому. Можна спостерігати особистісну дезорганізацію і групові відхилення в поведінці людей. Особистісна (індивідуальне відхилення) дезорганізація виникає тоді, коли окремий індивід відштовхує норми свої субкультури. Та, не дивлячись на це, відхилення в загальноприйнятих нормах поведінки може мати не лише негативний характер, але і позитивний. Воно може виступати як бажання особистості досягти чогось більшого, як прагнення до самоповаги, до нового самоствердження в соціально корисних видах діяльності. Це може бути героїзм, альтруїзм, самопожертва, працездатність, найвищий ступінь вірності, важливе відкриття, дослідження, винахід.

В суспільстві, що нормально розвивається, приблизно 10−12% населення можна віднести до негативної девіації, і приблизно стільки ж на позитивну. Останні, не більше 70% населення — складають люди без відхилень у поведінці.

Групове відхилення визначають як колективну поведінку членів девіантної групи і їх зацікавлене відношення до особистої субкультури. Молодь з проблемних сімей живе «підвальним життям», яке засуджується нормативною домінуючою мораллю суспільства. У молоді свої правила, норми і культурні комплекси. Можна зазначити, що це групове відхилення, домінування власної «підвальної» культури, переплетіння багатьох субкультур, привнесених індивідуальними девіантами.

Причини відхилень в поведінці

Соціологи намагалися пояснити витоки і причини відхилень поведінки. Одні вважають, що люди обирають певний стиль поведінки на основі своєї біологічної природи і що «кримінальний тип» є результатом агресивності і деградації. Інші пов’язують девіантну поведінку з особливостями побудови тіла людини, аномаліями її статевих хромосом. Треті - знаходять опис девіації беручи до уваги як основу її «дегенеративність», «психопатію»,, «слабкість розумового розвитку». Тобто її «розумові дефекти».

Існування в реальному житті великої кількості протиріч між нормами і невизначеність соціального контролю породжують труднощі вибору лінії індивідуальної поведінки, що призводить до явища, визначеними Е. Дюркгеймом як «аномалія суспільства» (стан відсутності норм), за якої особистість не має впевненості і надійності в обранні лінії нормативної поведінки.

За Е. Фромом людина в такій ситуації втрачає почуття належності суспільству, ідентичності групі і самій собі, втрачає потребу встановлення зв’язків, відчуває самотність та відчудження, відсторонення від економіки, політичних і моральних норм.

Девіація починається з фрустрації, з виникнення соціальної напруги, не можливості індивіда реалізувати свої ідеї. Дана напруга може проявлятися як агресія, яка направлена на інших чи самого себе. Якщо людина на протязі тривалого часу не може знайти вихід з цієї ситуації, цього стану, то формується невроз — хвороба, що виникає як результат конфлікту людини з соціальним середовищем, зіткнення бажань людини і реальної дійсності, яка її не задовольняє. Тоді приймаються спроби досягти своєї мети іншими шляхами, навіть якщо вони не відповідають уставленим нормам. В даному випадку має місце безконфліктна девіація. Якщо ж суб'єкти йдуть на пряму конфронтацію, боротьбу і таким чином намагаються досягти мети, то це вже буде конфліктна девіація. В даному випадку буде декілька етапів: становлення, формування, розвиток і вирішення конфлікту, після конфліктний розвиток. Якщо в процесі вирішення конфлікту вимоги і цілі якоїсь зі сторін задовольняються, то девіація припиняється. Якщо ні, то вона продовжується в формі делінквентної поведінки людини чи групи людей, що означає серйозні порушення, які підпадають під категорію протиправних дій і соціально караються.

В будь-якому суспільстві, чи на різних етапах його історичного розвитку визначаються свої критерії оцінки поведінки громадян чи груп людей. Одні відхилення можуть засуджуватися, каратися, інші - заохочуватися. Такий девіант, як подорожуючий чернець, в одному суспільстві може вважатися святим, а в іншому — неробою. Для окремих статусів і ролей існують свої оцінки з боку девіантології, а для інших — зовсім' інші. Висока інтелектуальність є необхідною, бажаною для науковців, але в народі популярністю не дуже користується. Більше цінується твердий характер, сила волі.

Особистісні якості і риси сприяють підсиленню позитивної девіації людини. Наприклад, мужність і відвага шлях до успіху воїну, солдату, але не так важливі для художника чи поета. Твердість характеру, комунікабельність, впевненість необхідна для політика та підприємця, але не має такого значення для вченого чи людини творчої професії.

Суспільна думка визначає велику кількість традиційних стереотипів сприйняття індивідуальних якостей, які сприяють утвердженню індивіда в різних сферах діяльності. Наприклад, справжній вчений повинен бути в якійсь мірі ерудованим, оригінальним, трішки дивним, десь відлюдькуватим, артист повинен бути дивним у спілкуванні і діяльності, фантазером і досить відкритим. Дані стереотипи є фікціями, завідомо хибними, але створюються для самовиправдання і реклами професії чи своєї діяльності. Але, вважається, що в цих стереотипах все ж є якась частина правди.

Відомо, що особистісні якості - важливий фактор досягти переваги над іншими, а часто і найважливіший. Тому, багато відомих людей володіли тими чи іншими політичними особистісними якостями. Безумовно, що не лише соціальна підтримка, але й високі мотиви є важливішим елементом великих справ відомих людей. Мотиви — побудження до діяльності, активності в досягненні. За будь якою дією сховано певну мету — бажання, компенсацію за минулі невдачі, нереалізовані можливості, образа, фізичні недоліки, несправедливе відношення до себе. Така є природа людини, її бажання переваги над собою і домінування над іншими. Відомо, також, що агресивність у людини часто через надмірну суворість батьків. Таким чином, почуття беззахисності, замкнутості, ворожості допомагають іноді знайти вихід в індивідуальних силах, що спрямовані на особистісне досягнення.

Основними типами девіантної поведінки в умовах сьогодення є злочинність, алкоголізм, наркоманія та суїцид. Ці основні типи девіантної поведінки ми й розглянемо в нашій роботі, бо молоді вони стосуються найбільше серед інших форм відхилень (злочинність, пияцтво і алкоголізм, явища наркотизму і наркоманії, токсикоманія, проституція, сексуальні девіації, сексуальні перверсії/збочення та суїцид). Відносно специфічними формами девіантної поведінки дітей та юнацтва є чорний гумор і підлітковий вандалізм (наприклад графіті). Але, при цьому, соціальну творчість — графіті, можна розглядати як поведінку, що позитивно відхиляється.

Серед соціально-економічних умов, які впливають на відхилення у поведінці, виокремлюють низку, а саме:

1) загально-соціальні (порушення принципів демократії, соціальної справедливості, крах соціальних ілюзій, поява тенденцій до дегуманізації);

2) економічні (порушення і диспропорції в народному господарстві, формування ринкових відносин, незадоволення потреб молоді в засобах дозвілля);

3) соціально-демографічні (поширення малодітних сімей, масове залучення жінок до виробництва і відчуження дитини від сім'ї, роз'єднання поколінь);

4) соціотехнічні (втрати від науково-технічного прогресу, зокрема міграційні процеси, що виходять з-під контролю, урбанізація, негативний вплив засобів масової інформації та ін.);

5) організаційно-управлінські (несвоєчасність прийняття і відсутність послідовності у здійсненні заходів в актуальних молодіжних проблемах).

Умови, що спричиняють скоєння правопорушень і злочинів, пов’язані з соціальними факторами, які впливають на процес становлення особистості. Серед низки цих факторів можна виділити малі соціальні групи (сім'я, однолітки), а в більш широкому розумінні - суспільство в цілому. У результаті сімейного неблагополуччя — пияцтва, алкоголізму, наркоманії - щорічно близько 20тис. дітей залишається без батьківської опіки, а понад 200тис. дітей без батька або матері. В Україні 40% молоді, що несе покарання за правопорушення з неповних сімей.

Останнім часом у засобах масової інформації все частіше порушується питання про матеріально-побутові умови життя юнацтва. Йдеться про такі умови, що створюють криміногенну ситуацію — залежність духовного благополуччя від матеріально-побутового добробуту. Але дослідження та спостереження в цьому напрямку не дали позитивного результату, тобто підтвердження цієї думки. Правопорушниками стають не лише молоді люди з незабезпечених сім'ей, а і у такій же мірі діти з забезпечених сім'ей. Статистика свідчить, що 20% засуджених за крадіжки виховувалися у формально благополучних сім'ях.

До криміногенних факторів належать також неповні родини, скоєння у минулому батьками чи іншими родичами злочинів. Порушення структури сім'ї є однією з основних причин появи важковиховуваності. Негативний мікроклімат у сім'ї суттєво впливає на особистість майбутнього правопорушника. У 60−80% випадків протиправна поведінка була зумовлена недоліками сімейного виховання. Можна визначити три основних різновиди криміногенної позиції сім'ї: небажання, невміння і неспроможність виховувати дітей. Виражено і три основні форми криміногенного впливу сім'ї на духовний світ і поведінку юнацтва: активне залучення юнаків до п’янства, вживання наркотичних речовин, бійки, сварки, розбещеність у сім'ї, скоєння злочинів, пасивний приклад безкарної антигромадської поведінки; виштовхування дітей на вулицю, їхнє розчарування в батьках, відчуття власної неповноцінності.

Відзначаючи головний механізм впливу негативних умов виховання можна зазначити, що несприятливі умови виховання в сім'ї, в якій виховувалась дитина у дитячому віці, можуть датися взнаки через багато років при зіткненні з певною життєвою ситуацією. Психологи і юристи називають це проблемою криміногенної дії неблагополучної сім'ї зі зсувом у часі. Найбільш типовими помилками сімейного виховання можна вважати такі:

1) дефіцит позитивного спілкування батьків і дітей

2) відсутність у дорослих стійких власних моральних установок;

3) умови життя в сім'ї не сприяють формуванню у дитини моральних звичок;

4) незнання і нерозуміння батьками внутрішнього світу дитини;

5) недоброзичливе, грубе ставлення дорослих до дитини.

Ще однією формою девіантної поведінки пасивного типу є суїцид — намір позбавити себе життя як спосіб втечі від самого життя чи вирішення невирішеної проблеми. Самогубцями часто є психічно хворі, що пояснюється різким порушенням сприйняття оточуючого світу, нездатністю вірно оцінити свої дії, а також може виступати як свідомий акт протесту (голод, самоспалення тощо). Важливе місце серед числа самогубств відводиться молоді. Але часто спроба самогубства в юнацькому віці - крик про допомогу, який небагато хто помічає.

девіація злочинність наркоманія суїцид

Список використаних джерел

1. Амбрумова А. Г. Возрастные аспекты суицидального поведения // Сравнительно-возрастные исследования в суицидологии: Сб. научн. Тр. — М., 1989.

2. Варбан Є.О. Стратегії і прийоми психологічного подолання життєвих криз особистості // Практична психологія та соціальна робота. -№ 8, 9. — 1998. — с. 19.

3. Дюркгейм Э. Самоубийство (социологический этюд). — М., 1994.

4. Коханенко Л. Проблема самогубства: погляди І. Сікорського та сучасні досліди. // Практична психологія та соціальна робота. — 2002. — № 4. — с. 15.

5. Психотерапевтическая энциклопедия / Под ред. Б. Корвасарского. — СПб., 1998.

6. Фрейд З. Печаль и меланхолия. //Суицидология: прошлое и настоящее. — М., 2001.

7. Фромм 3. Искусство любить / Душа человека. — М.: Республика, 1992. -430с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой