Психологічні фактори агресії

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Дослідження агресії

1. 1 Іноземний досвід

Створюється враження, що наше поводження по відношенню друг до друга стає усе більше деструктивним. У США, де збільшення кількості поліцейських і економічний підйом 90-х років привели до деякого спаду злочинності, повідомляється, що число щорічно чинених злочинів досягає одного мільйона. На озброєння й утримання армії у світі витрачається 1,4 мільйони доларів у хвилину — і це гроші, які можна було б витратити на самі гострі потреби сучасності: на боротьбу з голодом, на утворення, на захист навколишнього середовища.

Відповідно до соціальних психологів, агресія -- це поводження, націлене на те, щоб принести шкода іншому. Сюди не ставляться дорожньо-транспортні випадки, заподіяння болю під час лікування зубів, а також ненавмисні зіткнення на тротуарах. Під це визначення попадають рукоприкладство, прямі образи й навіть глузування, якщо вони вимовляються в недоброзичливому тоні або при спалаху емоцій. Коли жителі Іраку знищували жителів Кувейту, вторгаючись у їхню країну, а союзники вбили 100 000 іракців, виганяючи їх з Кувейту, мотиви дій можна назвати інструментальними — це був простий шлях захопити територію, але їхнє поводження проте було агресивним.

1. 2 Біологічні фактори

Філософи довго сперечалися, ким людина є по своїй природі: добродушним і покладливим «шляхетним дикуном» або, в основному, некерованим, імпульсивним твариною? Перше уявлення, що зв’язується звичайно з філософом Жан-Жаком Руссо, складає провину за соціальне зло не на людську природу, а на суспільство. Друге —, що, у свою чергу, зв’язують із філософом Томасом Гоббсом (Thomas Hobbes, 1588−1679), розглядає соціальні обмеження як необхідні для приборкання тваринних проявів людської натури, що бідує в строгому контролі. У нашім сторіччі погляди Гоббса про те, що агресивні спонукання є вродженими й тому неминучими, розділяли Зиґмунд Фрейд і Конрад Лоренц.

Фрейд, засновник психоаналізу, думав, що джерело людської агресії - це переорієнтування енергії примітивного потяга до смерті (яке він називав «інстинктом смерті») на інші. Лоренц, що вивчав поводження тварин, розглядав агресію скоріше як адаптивне, а не як само руйнівне поводження. Але обоє вчених одностайні в тім, що агресивна енергія має інстинктивну природу. На їхню думку, якщо вона не знаходить розрядки, то накопичується доти, поки не вибухає або поки підходящий стимул не випустить її назовні, як миша з мишоловки. Лоренц (1976), незважаючи на свою зайнятість, брав участь в обговоренні на тему, чи володіє людина вродженими механізмами гальмування агресії (тими, що роблять нас беззахисними). Його пугала озброєність «бійцівським інстинктом» без наявності засобів його гальмування.

Ідея вважати агресію інстинктом підтвердила свою повну неспроможність тоді, коли перелік усіляких людських інстинктів виріс до того, що почав чи охоплювати не всі мислимі дії людини. До того ж учені вже почали усвідомлювати тім, як сильне поводження варіюється від однієї людини до іншої й від однієї культури до іншої. Очевидно, що фізіологічні фактори впливають на наше поводження настільки ж успішно, як і виховання — на наш характер. Наші переживання взаємозалежні з нашої генетично вибудуваною нервовою системою.

1. 2 Вплив нервової системи

Агресія являє собою складний поведінковий комплекс, у людському мозку немає ніякого «центра контролю агресії». Однак учені виявили — і у тварин, і в людини — ділянки нервової системи, відповідальні за прояв агресії.

При активації цих структур мозку ворожість зростає; дезактивація веде до зменшення ворожості. От чому навіть самих лагідних тварин можна привести в лють, а сам лютих — приборкати.

В одному з експериментів дослідники вживили електрод у мозок домінуючої мавпи — в область, відповідальну за гальмування агресії. Одержавши у своє розпорядження пульт дистанційного керування, маленька мавпа навчилася натискати на кнопку, що активує електрод, щораз, коли мавпа-тиран починала поводитися загрозливо. Активація мозку проявляється й у людей. Так, після безболісної для пацієнтки електростимулювання мигдалеподібного тіла (ділянка кори головного мозку) вона розлютувалася й ущент розбила об стіну свою гітару. Лише випадково вона промахнулася й тому не ушкодила голову психіатрові).

1. 3 Генетичні фактори

Спадковість впливає на чутливість нервової системи до збудників агресії. Добре відомо, що деяких тварин розводять із розрахунком використання їхньої агресивності. Іноді це робиться із практичних міркувань (розведення бійцівських півнів), іноді переслідуються наукові цілі. Кирсти Лагерспец, фінський психолог, взяла звичайних мишей-альбіносів і розділила їх на дві групи: на агресивні й неагресивні. Повторивши цю процедуру в 26 поколіннях, вона одержала один виводок неймовірно лютих мишей, а інший — винятково спокійних.

Точно так само агресивність варіюється й у приматів, і в людей. Наш темперамент — те, наскільки ми сприйнятливі й реактивні, — частково дається нам від народження й залежить від реактивності нашої симпатичної нервової системи (Kagan, 1989). Опитані окремо близнюки (з ідентичним генотипом) частіше, ніж генотипи яких відрізняються, як у звичайних братів і сестер, висловлювали подібна думка про ступінь своєї «гарячності».

1. 4 Біохімічні фактори

Хімічний склад крові - ще один фактор, що впливає на чутливість нервової системи до стимуляції агресії. І лабораторні експерименти, і відомості, що надходять із поліцейських ділянок, показують: людей у стані алкогольного сп’яніння набагато легше спровокувати на агресивне поводження. Люди, винні в здійсненні насильства, часто: 1) зловживають алкоголем; 2) стають агресивними на тлі інтоксикації.

В експериментальних умовах випробувані, що перебувають у стані інтоксикації, посилають більше сильні розряди електричного струму «карним». У реальному світі під впливом алкоголю відбувається майже половина злочинів, пов’язаних з насильством, у тому числі й сексуальному характері (Abbey & others, 1993, 1996; Seto & Barbaree, 1995). В 65 випадках з 100 убивця й/або його жертва приймали алкогольні напої (American Psychological Association, 1993). Алкоголь підсилює агресивність, знижуючи в людини рівень осудності, послабляючи здатність передбачати наслідки чинених дій (Hull & Bond, 1986; Steele & Southwick, 1985). Алкоголь затушовує індивідуальність і знімає заборони.

Існують і інші біохімічні впливи; так, високий рівень цукру в крові може підвищити агресивність людини. Хоча гормональний вплив яскравіше проявляється у тварин, чим у людей, препарати, що знижують рівень тестостерону в чоловіків, схильних до насильства, послабляють їхні агресивні похилості. Після досягнення 25-літнього віку рівень змісту тестостерону в крові чоловіків знижується, паралельно зменшується й кількість «насильницьких» злочинів.

В ув’язнених, засуджених за неспровоковані насильницькі дії, рівень тестостерону звичайно вище, ніж в ув’язнених, що зробила злочини, не пов’язані з насильством. Також замічено, що серед нормальних підлітків і дорослих чоловіків ті, у кого рівень тестостерону вище, більше схильні до агресивного поводження, наркотичній залежності й агресивним проявам у відповідь на провокацію. Тестостерон можна зрівняти з енергією батарей. Отже, існують біологічні, генетичні й біохімічні фактори, що сприяють виникненню агресії. Але бути може, агресія є настільки значною й невід'ємною частиною людської природи, що перетворює мирні відносини в просто нездійсненну мрію? Американська психологічна асоціація й Міжнародна рада психологів, об'єднавшись із іншими громадськими організаціями, одностайно схвалили заяву, розроблена багатонаціональним колективом учених (Adams, 1991), у якому говориться: «З погляду науки некоректно заявляти, що війна й взагалі поводження, пов’язане з насильством, генетично закладено в людській природі й що війни викликаються „інстинктом“ — тобто, в остаточному підсумку, мають якусь одну просту мотивацію». Як ми побачимо далі, існують реальні способи ослаблення людської агресії.

2. Психологічні фактори

2. 1 Фрустрація й агресія

Теплий вечір. Утомлений після двох годин занять, ви позичаєте в приятеля небагато дрібних монет і квапливо йдете до найближчого автомата з написом «Прохолодні напої». Поки автомат ковтає дріб'язок, ви вже майже відчуваєте смак холодні, освіжаючі коли. Але от кнопка натиснута — і нічого не відбувається. Ви знову натискаєте. Потім клацаєте по кнопці повернення монет. Знову нічого. Тоді ви вже починаєте бити по всіх кнопках не перебираючи й з усією силою трясете автомат. І от з спрагою ви плететеся назад, до своїх підручників. Чи зросте ймовірність того, що ви скажете або зробите своєму сусіду що-небудь неприємне?

Відповідно до однієї з перших психологічних теорій агресії, відповідь буде: «Так». «Фрустрація завжди веде до прояву агресії»,-- писали Джон Доллард і його колеги (John Dollard & others, 1939, p. 1). Фрустрація — це все, що перешкоджає досягненню мети (у тому числі й несправний автомат з написом «Прохолодні напої»). Фрустрація підсилюється, коли наша цілеспрямованість має дуже сильну мотивацію, коли ми очікуємо одержати задоволення, але це блокується.

Енергія агресії необов’язково направляється на причину, її що викликала. Поступово ми навчаємося придушувати бажання прямої відплати, особливо коли нестриманість може викликати несхвалення або навіть покарання з боку навколишніх. Замість прямої відповіді ми переносимо наші ворожі почуття на більше необразливі мішені. Саме про такий зсув мова йде в старому анекдоті про чоловіка, що сварить дружину, що волає на сина, що пне собаку, що кусає листоношу.

Класична теорія фрустрації-агресії. Фрустрація створює мотивацію для прояву агресії. Страх покарання або осуду за агресію, спрямовану безпосередньо на першопричину фрустрації, може обумовити перенос агресивного удару на іншу мішень або навіть на себе самого (по даним Dollard & others, 1939; Miller, 1941).

Лабораторні випробування теорії фрустрації-агресії дали змішані результати: іноді фрустрація підсилювала агресивність, іноді - немає. Наприклад, якщо причини фрустрації були цілком зрозумілі, як в одному з експериментів Юджина Бернстайна й Филипа Уорчела (Eugene Bumstein & Philip Worchel, 1962), де асистент експериментатора часто переривав процес групового рішення проблем, тому що в нього постійно виходив з ладу слуховій апарат (а не просто тому, що він був неуважний), фрустрація не приводила ні до роздратування, ні до агресії.

Зрозумівши, що у своєму первісному виді теорія перебільшує значення зв’язку фрустрації й агресії, Леонард Берковиц (Leonard Berkowitz, 1978, 1989) переглянув її. Він висунув припущення, що фрустрація викликає роздратування й емоційну готовність реагувати агресивно. Людина дратується більшою мірою, якщо той, хто викликав у нього фрустрацію, мав можливість діяти інакше (Averill, 1983; Weiner, 1981). Людина, що випробовує фрустрацію, скоріше накинеться на кривдника, коли його провокують на це. Іноді пробка вилітає з горлечка й без провокації. Однак у кожному разі стимули, що асоціюються з агресією, підсилюють агресію.

Берковиц (1968, 1981, 1995) і інші дослідники виявили, що подібним стимулом є зброю, що перебуває в поле зору. В одному з експериментів діти після забав з іграшковою зброєю з більшою готовністю руйнували будівлю з кубиків, зроблену чужими руками. В іншому експерименті розсерджені студенти університету посилали своєму «кривдникові» електричні розряди більшої сили, коли в поле їхнього зору перебували гвинтівка або револьвер (приблизно залишені по недогляду після попереднього експерименту), чим у тому випадку, коли «випадково залишеними предметами» були ракетки для бадмінтону (Berkowitz & Le Page, 1967). От чому Берковиц анітрошки не зачудувався, коли довідався, що половина всіх убивств у США відбувається за допомогою особистої вогнепальної зброї й що якщо вдома зберігається зброя, то з більшою ймовірністю буде вбитий хтось із числа домашніх, а не незваний гість. «Зброя не тільки дозволяє вчинити злочин, — говорить Берковиц, — воно може також підштовхнути до здійснення злочину. Палець тягнеться до курка, але й курок тягнеться до пальця».

Не здивував Берковица й той факт, що в тих країнах, де заборонене носіння вогнепальної зброї, відзначається менша кількість убивств. В Англії вчетверо менше населення, чим у Сполучених Штатах, і в шістнадцять разів менше вбивств. У Сполучених Штатах відбувається 10 000 убивств за допомогою вогнепальної зброї в рік, в Англії -- біля десяти. У Ванкувері (Британська Колумбія) і в Сіетлі (Вашингтон) однакові чисельність населення, клімат, економіка й рівень злочинності. Однак у Ванкувері, де строго обмежене придбання вогнепальної зброї, убивств, зроблених за допомогою вогнепальної зброї, у п’ять разів менше, ніж у Сіетлі, і тому загальна кількість убивств на 40% нижче (Sloan & others, 1988). Після того як у Вашингтоні був прийнятий закон, що обмежує права на володіння вогнепальною зброєю, кількість убивств, зроблених там з його застосуванням, і кількість самогубств різко скоротилася, приблизно на 25%. Зміни не торкнулися ні інших способів убивства й самогубства, ні сусідніх районів, на які цей закон не поширювався (Loftin & others, 1991).

Зброя не тільки провокує агресію, але й створює психологічну дистанцію між агресором і його жертвою. Як було показано в роботах Милграма, присвячених вивченню підпорядкування, просторова далекість від жертви полегшує прояв жорстокості. Можна вбити ножем, але це сутужніше й трапляється рідше; куди легше зробити вбивство, коли ти просто натискаєш на курок, перебуваючи на значній відстані від жертви.

2. 2 Плоди агресії

На власному досвіді й спостерігаючи за іншими, ми починаємо розуміти, що агресивність може здобуватися. В експериментальних умовах слухняні тварини перетворювалися в лютих забіяк; з іншого боку, що повторюються поразки ведуть до формування покірності долі (Ginsburg & Alice, 1942; Kahn, 1951; Scott & Marston, 1953).

І ми також починаємо розуміти, що агресія може заохочуватися й винагороджуватися. Дитина, що своїми агресивними діями з успіхом залякує інших дітей, стає усе більше агресивною. Агресивні хокеїсти — ті, хто найчастіше сидить на штрафній лаві через грубу гру, — приносять своїй команді більше балів, чим неагресивні гравці (McCarthy & Kelly, 1978a, 1978b). Канадські хокеїсти-юніори, чиї батьки схвалюють грубу гру, демонструють більше агресивний стиль гри (Ennis & Zanna, 1991). У цих випадках агресія є інструментом одержання певної винагороди.

Колективне насильство теж може бути дохідною справою. Після заколоту на околицях Ліберті-Сіті президент Картер прибув туди, щоб особисто завірити жителів у тім, що він зацікавлений у якнайшвидшому наданні їм федеральної допомоги. У результаті бунту в Детройті в 1967 році автомобільна компанія Форда збільшила кількість найманих робітників з національних меншостей, що дало привід акторові-комікові Дику Грегори пожартувати: «Минулим улітку вогонь підійшов занадто близько до заводу Форда. Не підпали своїх мустангів, бебі». Коли в 1985 році почастішали заколоти в Південно-Африканський Республіці, уряд анулював закони, що забороняють змішані шлюби, запропонував відновити «цивільні права» чорного населення (за винятком права голосу), а також скасувало ненависні пропуски, за допомогою яких здійснювався контроль за переміщеннями чорношкірих. Справа тут не в тім, що люди свідомо планують безладдя, покладаючись на їхню інструментальну цінність, а в тім, що іноді агресія добре оплачується. У всякому разі, вона привертає увагу.

Те ж саме вірно й відносно терористичних актів, за допомогою яких не володіють впливом і владою люди заволодівають загальною увагою. «Убий одного — злякаєш десять тисяч», — запевняє древня китайська приказка.

Альберт Бандура розробив теорію соціального навику. Він був переконаний у тім, що ми вчимося проявляти агресію не тільки тому, що це вигідно, — ми також переймаємо її як модель поводження, спостерігаючи за іншими людьми. Як і більшість інших соціальних навичок, ми засвоюємо агресивну манеру поводження, спостерігаючи за діями навколишніх і відзначаючи наслідку цих дій.

На думку Бандури (1979), повсякденне життя постійно демонструє нам моделі агресивного поводження в родині, субкультурі й засобах масової інформації. Діти, чиї батьки часто прибігають до покарання, звичайно використовують такі ж агресивні форми поводження у відносинах з навколишніми. Батьки домагаються від дітей слухняності за допомогою окриків, ляпанців і потиличників і в такий спосіб викладають урок агресії як метод рішення проблем (Ratterson & others, 1982). Дуже часто таких батьків самих у дитинстві піддавали фізичним покаранням (Bandura & Walters, 1959; Strans & Gelles, 1980). Хоча більшість дітей, що випробували на собі жорстокий обіг дорослих, не стають надалі злочинцями або жорстокими родителями, 30% з них все-таки зловживають покараннями своїх дітей: вони карають їх учетверо частіше, ніж середньостатистичний батько (Kaufman & Zigler, 1987; Widom, 1989). Усередині родини часте насильство веде до насильства.

Соціальне середовище за межами будинку надає широкий вибір агресивних моделей поводження. У співтовариствах, де чоловічий стиль «мачо» викликає замилування, агресія охоче передається новому поколінню (Cartwright, 1975; Short, 1969). Пофарбована насильством субкультура підліткових банд демонструє підліткам зразки агресивного поводження. У таких видах спорту, як футбол, за проявом насильства на ігровому полі в більшості випадків випливають прояву насильства серед уболівальників (Goldstein, 1982).

Серед тих, хто успадкував цю культуру, сьогодні спостерігається втроє більша кількість убивств у порівнянні з убивствами серед білого населення в містах Нової Англії, заселених вихованими й чималими пуританами, квакерами й нащадками голландських селян. Культурні спадкоємці пастухів більш схвально ставляться до дитячих бійок, частіше стають активними прихильниками військових ініціатив і виступають за придбання особистої зброї.

Отже, люди зіштовхуються з агресивністю й на власному досвіді, і при пасивному спостереженні агресивних моделей поводження. Але в яких ситуаціях придбані ними навички одержують практичну реалізацію? Бандура затверджує (1979), що агресивні дії мотивовані різноманітними аверсивними переживаннями -- фрустрацією, болем, образами.

Аверсивні переживання викликає в нас емоційне порушення. Але те, будемо ми поводитися чи агресивно ні, залежить від очікуваних наслідків прояву насильства. Агресія більш імовірно виявиться тоді, коли ми порушені й коли агресивні дії здаються нам безпечними й обіцяють певну вигоду.

3. Вплив зовнішнього середовища

3. 1 Біль

Дослідник Натан Езрин один раз поставив наступний експеримент: пацюкі - через прикріплені електроди — піддавалися хворобливим ударам електричного струму. Езрин планував включати струм, а потім, як тільки пацюки наблизяться друг до друга, припиняти подачу болючих імпульсів, для того щоб з’ясувати: чи з’явиться це підкріпленням їхньої позитивної взаємодії? До його величезного подиву, експеримент провести не вдалося, тому що коштувало тільки пацюкам відчути біль, і вони відразу ж нападали один на одного — ще до того, як експериментатор устигав виключити струм. Ніж сильніше був розряд, відповідно й болючі відчуття, тим більше лютим був напад.

Чи вірно це тільки відносно пацюків? Дослідники виявили, що особини самих різних тварин, що піддавалися вищеописаному болючому впливу, проявляють друг до друга тим більшу жорстокість, чим сильніше викликані в них болючі відчуття.

Езрин (1967) повідомив, що атакуюче поводження у відповідь на біль має місце «у багатьох різновидів пацюків. Також ми виявили, що розряд струму викликав подібні атаки, коли пари особин одного виду були замкнені в одній клітці. Це стосується деяких різновидів мишей, хом’яків, опосумів, єнотів, мавп, лис, нутрій, кішок, черепах, мавп, тхорів, білок, бійцівських півнів, крокодилів, річкових раків, амфібій і різного роду змій: гримучих змій, коричневого щитомордника, чорної змії й ін. Напад як відповідь на електричний розряд чітко простежується в самих різних тварин. У всіх досліджуваних видів тварин атакуюча реакція на болючу стимуляцію спостерігалася практично завжди й була миттєвою; у пацюків, приміром, вона виникала „зі швидкістю натискання кнопки“».

Тварини вкрай нерозбірливі у виборі мішеней. Вони можуть нападати на представників свого ж виду, на інших тварин, на матер’яних ляльок і навіть на тенісні м’ячі.

Учені варіювали й джерела болю. Вони виявили, що атака може бути спровокована не тільки розрядами електричного струму, але також і сильною жарою, і «психологічним болем». Наприклад, коли голодні голуби, вимуштрувані одержувати винагороду у вигляді зерен після того, як постукають дзьобом по спеціальному диску, нічого у відповідь не одержували, це викликало в них таку ж реакцію, як і удари струму. «Психологічний біль» — це, звичайно, те ж саме, що ми називаємо фрустрацією.

Біль підвищує агресивність і в людей. Багато хто з нас можуть пригадати свою реакцію, що у нас викликав несподіване й сильне забите місце великого пальця ноги або болісний головний біль. Леонард Берковиц і його співробітники продемонстрували виникнення агресивної реакції, запропонувавши студентам університету потримати одну руку або в ледве теплої, або в холодній до болю воді. Ті, хто опускав руку в крижану воду, повідомляли про зростаюче роздратування й досаду й про те, що буквально готові були обсипати прокльонами сусіда, що видавав неприємні звуки. Отримані результати дозволили Берковицу (1983, 1989) зробити висновок, що не фрустрація, а скоріше аверсивна стимуляція є основним спусковим механізмом ворожої агресії. Фрустрація виразно являє собою одне з найважливіших джерел неприємних відчуттів. Але будь-яка аверсивна подія, будь те несправджене очікування, особиста образа або фізичний біль, може привести до емоційного вибуху. Навіть болісний депресивний стан підвищує ймовірність прояву агресивності.

3. 2 Спека

Некомфортність навколишнього оточення також може викликати агресію. Огидні заходи, тютюновий дим, забруднення повітря -- все це може бути пов’язане з агресивним поводженням. Найбільш вивченим подразником середовища є жара. Вільям Гриффит виявив, що в порівнянні зі студентами, що заповнювали анкети в приміщенні з нормальною температурою повітря, ті, хто робив це в занадто задушливій кімнаті (з температурою вище 32 °С), частіше говорили про те, що вони почували себе втомленими, агресивними; крім того, вони більш вороже реагували на появу сторонніх. Подальші експерименти показали, що жара також провокує прояву мстивості. Чи приводить стомлююча жара до підвищення агресивності в реальних умовах так само, як у лабораторних? Звернемося до статистики.

— У період між 1967 і 1971 роками масові безладдя в 79 містах Сполучених Штатів Америки частіше мали місце в жаркі, а не в холодні дні.

3. 3 Атакуюче поводження

Атаки або образи з боку іншої людини є надзвичайно сильним збудником агресії. Експерименти, проведені в університеті Стюардом Тейлором (Taylor & Pisano, 1971), у Вашингтонському державному університеті Харольдом Денгенринком (Dengenrink & Myers, 1977) і в Осакском університеті Кенники Обуки й Тосихиро Камбара (Kennichi Ohbuchi & Toshihiro Kambara, 1985), підтвердили, що навмисна образа або заподіяння болю породжують відповідну атаку, викликану спрагою помститися. У більшості згаданих досліджень один з учасників експерименту змагався з іншим на швидкість реакції. Після кожної серії випробувань переможець призначав, яка буде сила електричних розрядів на кару що програли. Чи були переможці милосердні до переможених, з огляду на, що їхні ролі постійно мінялися? Нічого подібного. Найчастіше діяв принцип «око за око, зуб за зуб».

3. 4 Скупченість

Скупченість -- суб'єктивне відчуття недостачі простору -- є ще одним фактором стресу. Тиснява на задній площадці автобуса, автомобільні пробки або надмірна кількість мешканців у кімнаті студентського гуртожитку створюють відчуття неконтролируемости ситуації (Baron & others, 1976; McNeel, 1980). Чи може це сприяти прояву агресивності?

Стрес, випробовуваний тваринами в перенаселеному замкнутому просторі, підвищує рівень агресивності (Calhoun, 1962; Christian & others, I960). Звичайно, між пацюками в клітці, оленями на острові й людьми у великому місті існує помітна різниця. І все-таки, безсумнівно, у густонаселених містах відбувається більша кількість злочинів і люди там випробовують більший емоційний дистресс (Fleming & others, 1987; Kirmeyer, 1978). Жителі густонаселених міст, на відміну від жителів міст із меншим населенням, частіше відчувають страх. Рівень злочинності в Торонто в чотири рази вище, ніж у Гонконгу. Але набагато більший відсоток жителів Гонконгу — їх у чотири рази більше, ніж жителів у Торонто — повідомляють про те, що вони бояться виходити на вулицю (Gifford & Peacock, 1979).

3. 5 Катарсис

«Молодих потрібно вчити, як давати вихід своєму гніву», — настійно рекомендує Енн Лендерс (Ann Landers, 1969). «Якщо людини розпирає з люті, потрібно відшукати клапан. Ми повинні дати йому можливість спустити пари», — вторить їй відомий психіатр Фріц Перлз (Fritz Peris, 1973). Обоє твердження опираються на «гідравлічну модель»: накопичена агресивна енергія, подібно воді, стримуваною греблею, нестримно прагне вирватися назовні.

Концепцію катарсису звичайно приписують Аристотелю. Хоча Аристотель насправді нічого не говорив про агресію, він затверджував, що ми можемо очищатися від гнітючих емоцій, «проживаючи» їх, і що споглядання класичних трагедій дозволяє нам випробувати катарсис (очищення). Він уважав, що емоційне порушення несе емоційну розрядку (Butcher, 1951). Пізніше гіпотеза катарсису була розширена й стала містити в собі емоційну розрядку, що досягається не тільки за допомогою споглядання драматичних добутків, але також шляхом викликання в пам’яті й «проживання» заново минулих подій, через зовнішнє вираження емоцій і через різні дії.

Експерименти підтверджують та ж саме: агресія веде до посилення агресії. Еббе Еббесен і співробітники (Ebbesen & others, 1975) поговорили з 100 інженерами й техніками незабаром після одержання ними попереджень про можливе скорочення. Деяким задавалися питання, які давали можливість висловити все, що вони думають про свого роботодавця або безпосереднього начальника, наприклад, таке питання: «Згадаєте випадки, коли компанія явно несправедливо обходилася з вами». Після інтерв'ю опитувані заповнювали анкету, де їм пропонувалося відзначити ті штрафні санкції, яких, на їхню думку, заслуговує компанія й начальство. Чи дозволила попередня цьому можливість «спустити пари» зменшити рівень агресії? Навпроти, ворожість зросла. Вираження ворожості приводить до посилення ворожості.

Не чи правда, у цьому є щось знайоме? Згадаєте, у главі 9 ми говорили, що акти жорстокості породжують жорстоке відношення. Більше того, як ми переконалися в процесі аналізу експериментів Стенлі Милграма, слабка виразність агресивної дії може приводити до того, що його людина, що зробила, відмовиться бачити у своєму вчинку що-небудь негоже. Люди применшують достоїнства своїх жертв, виправдуючи тим самим своє агресивне поводження. Якщо злість вдається зігнати з першого разу, напруга дійсно спадає, у противному ж випадку стримуючі початки слабшають.

І все-таки, чи належні ми стримувати агресію й агресивні спонукання? Мовчачи дутися навряд чи більш ефективно, ніж зривати свій гнів на навколишніх, тому що в такому випадку ми однаково продовжуємо програвати в пам’яті свої образи, подумки ведучи діалог із кривдником. На щастя, існують неагресивні способи виразити почуття й повідомити іншим про те, як їхнє поводження вплинуло на нас. Потрібно просто замінити викривальні висловлення, що починаються із займенника «ти», на висловлення, що починаються із займенника «я», наприклад: «Я злий!» або «Коли ти так говориш, я дратуюся». У цьому випадку ви виразите свої почуття так, що іншій людині буде легше відреагувати на них позитивно. Можна бути напористим без агресії.

Якщо ми хочемо миру, нам необхідно формувати й заохочувати чуйність і прагнення до співробітництва з раннього віку. Може бути, варто повчити батьків тому, як домагатися дисципліни від дітей без застосування насильства. Навчальні програми надихають батьків підкріплювати бажане поводження, використовуючи позитивні формулювання («Коли закінчиш збирання своєї кімнати, підеш грати») замість негативних («Якщо не забереш кімнату, я зрівняю тебе із землею»). Реалізація однієї такої «програми заміщення агресії» знизила кількість повторних затримок юних правопорушників і членів підліткових банд. Підлітків і їхніх батьків навчали навичкам спілкування, емоційному самоконтролю, підвищували рівень їхніх міркувань про моральність.

Подібні пропозиції можуть допомогти в боротьбі проти агресії. Однак, з огляду на численність причин агресії й складність контролю над ними, чи можна розділяти оптимізм, що втримується в пророкуванні Ендрю Карнегі про те, що у двадцятому столітті «людиновбивство буде вважатися настільки ж огидним, як огидним здається нам сьогодні канібалізм»? З тих пор як Карнегі вимовив ці слова в 1900 році, було вбито близько 200 мільйонів чоловік. Є сумна іронія в тім, що, хоча сьогодні ми розуміємо природу людської агресії краще, ніж коли-або, людська нелюдськість навряд чи зменшилася.

Література

1.Д. Майерс. Соціальна психологія. Інтенсивний курс. — К., 2003

2.Д. Рубин, Д. Пруитт, С. Ким. Социальный конфликт. — М., 2004

3.А. Солсо, Х. Джонсон, К. Біл. Експериментальна психологія. — К., 1999

4.Л. Берковиц Агресія. — К., 2001

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой