Психолого-педагогічне визначення готовності дитини шестирічного віку до школи

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Психолого-педагогічні основи формування мотиваційної готовності до навчання у шестирічних першокласників

1.1 Поняття і зміст мотиваційної сфери першокласників

1. 2 Прояви мотиваційної готовності дитини до навчання у школі

1.3 Психологічні особливості дітей шестирічного віку

Розділ 2. Експериментальне дослідження мотиваційної готовності першокласників до шкільного навчання

2.1 Організація і зміст експериментального дослідження

2.2 Якісний та кількісний аналіз результатів дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

У дошкільному віці відбуваються значні зрушення у формуванні особистості дитини. Змінюються її спосіб життя, зміст і форми спілкування з іншими людьми, різко зростають можливості фізичного і психічного розвитку, породжуючи нові потреби, інтереси, а отже, й нові спонукання до дедалі більш різноманітних видів діяльності. Проте ці зміни ще загострюються на початку шкільного навчання, коли дитина переживає значну психологічну кризу. Зменшити інтенсивність протікання останньої дає змогу цілеспрямована підготовка дітей до школи.

Під готовністю до шкільного навчання розуміється необхідний і достатній рівень психічного розвитку дитини для освоєння шкільної навчальної програми в умовах навчання в колективі однолітків [22, 6]. Готовність дитини до шкільного навчання — це один із найважливіших підсумків психічного розвитку особистості в період дошкільного дитинства.

Проблема готовності дітей до шкільного навчання останнім часом стала предметом гострих дискусій як серед науковців, так і серед широкого кола громадськості. Для нього є вагомі як об'єктивні так і суб'єктивні причини. Однією з головних є та, що загальноприйнятий термін «готовність дитини до шкільного навчання» не досить точно передає суть складного соціального явища, яке він позначає.

Широта інтерпретації нього терміна наштовхує на думку, що начебто може існувати певний набір соціально-психологічних чинників, які самі по собі, поза конкретною шкільною системою, незалежно від соціальних умов та ряду інших зовнішніх обставин, а лише за рахунок особистісних характеристик дитини визначають її готовність/неготовність до шкільного навчання. Проте це далеко не так. Кожна людська істота з моменту свого народження готова до навчання, вона перебуває в стані набуття нових знань, тобто навчається. Школа, в свою чергу, це всього лиш навчально-виховний заклад для навчання, освіти і виховання, тобто місце, де навчання здійснюється у певних формах та за програмами, регламентованими суспільними потребами.

Успішне розв’язання завдань розвитку особистості дитини, підвищення ефективності навчання багато в чому визначається тим, наскільки правильно враховується рівень підготовки дітей до школи. У сучасній психології і педагогіці, на жаль, поки що не існує єдиного і чіткого визначення поняття ''готовності" чи «шкільної зрілості».

А. Анастазі трактує поняття шкільної зрілості як оволодіння уміннями, знаннями, здібностями, мотивацією та іншими необхідними для оптимального рівня засвоєння шкільної програми поведінковими характери-стиками [3, 42]. І. Шванцара визначає шкільну зрілість як досягнення такого рівня розвитку, коли дитина «стає здатною брати участь у шкільному навчанні» [9, 21]. Як компоненти готовності до навчання в школі автор виділяє розумовий, соціальний та емоціональний.

Г. Кравцов, Е. Кравцова виділяють показники готовності до школи, пов’язані з розвитком різних видів ставлень дитини до навколишнього світу [35, 21−24]. У цьому випадку основними сторонами готовності дітей до школи є три сфери: ставлення до дорослого, ставлення до однолітка, ставлення до себе.

Л. Божович зазначала, що готовність до навчання в школі складається з певного рівня розвитку мислительної діяльності, пізнавальних інтересів, готовності до довільної регуляції своєї пізнавальної діяльності і до соціальної позиції школяра. Аналогічні погляди розвивав О. Запорожець, зазначаючи, що готовність до навчання в школі складає цілісну систему взаємопов'язаних якостей дитячої особистості, включаючи особливості її мотивації, рівня розвитку пізнавальної, аналітико-синтетичної діяльності, рівень сформованості механізмів вольової регуляції дій та ін. [30−31].

Підготовка дітей до школи — завдання комплексне, що охоплює всі сфери життя дитини. Всередині цього аспекту виділяються різні підходи:

1. Дослідження, спрямовані на формування у дітей дошкільного віку визначених умінь і навичок, необхідних для навчання в школі [5, 36].

2. Дослідження новоутворень і змін у психіці дитини [16, 132].

3. Дослідження генезису окремих компонентів навчальної діяльності й виявлення шляхів їхнього формування [37, 32].

4. Вивчення умінь дитини свідомо підкоряти свої дії, при послідовному виконанні словесних указівок дорослого. Це уміння пов’язується із володінням загальними способами виконання словесних указівок дорослого [38, 32].

Можна виділити наступні цілі, котрі повинні досягатися при визначенні готовності дитини до школи:

1. Розуміння особливостей психічного розвитку дітей з метою визначення індивідуального підходу до них у навчально-виховному процесі [33].

2. Виявлення дітей, не готових до шкільного навчання, із метою проведення з ними розвиваючої роботи, спрямованої на профілактику шкільної неуспішності [60].

3. Розподіл майбутніх першокласників по класах відповідно до їх «зон найближчого розвитку», що дозволить кожній дитині розвиватися в оптимальному для неї режимі [16].

4. Відстрочка на один рік від початку навчання дітей, не готових до шкільного навчання (можливо лише стосовно дітей шестирічного віку) [32].

За підсумками обстеження можуть створюватися спеціальні групи й класи, що мають вирівнювати розвиток, у яких дитина зможе підготуватися до початку систематичного навчання в початковій школі.

Загальна готовність до шкільного навчання закладається задовго до його початку. Проте багато дітей приходять до школи з несформованою мотиваційною готовністю до навчання. Незважаючи на наявність значної кількості психолого-педагогічних публікацій з проблем психологічної готовності дитини до навчання, все-таки проблеми мотиваційної готовності дитини до навчальної діяльності розкриті недостатньо. Актуальність проблеми та її недостатнє висвітлення визначили актуальність проблеми та доцільність вибору даної теми дипломної роботи.

Об'єкт дослідження — мотиваційна сфера першокласників.

Предмет дослідження — педагогічні умови формування мотиваційної готовності дитини до умов навчальної діяльності.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати і експериментально перевірити педагогічні умови забезпечення мотиваційної готовності дитини 6 років до навчальної діяльності.

Якщо родинне оточення і дошкільні заклади сприятимуть забезпеченню належної мотиваційної готовності дитини до школи то рівень шкільної адаптації і позитивного ставлення першокласника до процесу і результатів навчальної діяльності значно покращиться.

У відповідності до поставленої мети визначені завдання дослідження:

1. Розкрити сутність мотиваційної готовності дитини до шкільного навчання.

2. Вивчити питання забезпечення мотиваційної готовності дитини до шкільного навчання у педагогічній теорії і практиці.

3. Визначити вплив експериментальної методики на розвиток мотиваційної готовності дітей 6 років до навчання у школі.

Для розв’язання даних завдань використано такі методи дослідження: аналіз, порівняння, синтез, систематизація, класифікація та узагальнення теоретичних даних, представлених у психолого-педагогічній літературі; інтерв'ювання першокласників, спостереження, педагогічний експеримент, якісний і кількісний аналіз результатів експерименту.

Практичне значення дипломного дослідження полягає у розробці методики мотиваційної готовності дітей шестирічного віку до навчання у школі, і визначенні шляхів удосконалення даного процесу.

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури, додатків. Обсяг роботи — 90 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЙНОЇ ГОТОВНОСТІ ДО НАВЧАННЯ У ШЕСТИРІЧНИХ ПЕРШОКЛАСНИКІВ

1.1 Поняття і зміст мотиваційної сфери першокласників

Учіння, як і будь-яка інша діяльність, здійснюється під впливом певних стимулів, спонукань, що є рушійними силами навчально-пізнавальної активності учня. Такими спонукальними стимулами є потреби, інтереси, переконання, ідеали, уявлення учня про себе, цінність орієнтації тощо. Вони утворюють мотивацію (або мотиваційну сферу) навчальної діяльності молодшого школяра.

Не випадково в останні роки широко досліджують психологічний аспект виникнення, формування й розвитку позитивної мотивації учіння, в тому числі навчально-пізнавальних мотивів, які не тільки є найважливішими внутрішніми спонуками учіння, але й сприяють самовизначенню особистості, її самореалізації й самовдосконалення. Тому завдання забезпечення формування учбової мотивації є одним із найбільш нагальних в умовах реформування національної системи освіти. Управління цим процесом значною мірою залежить від рівня психолого-педагогічної розробленості цієї проблеми.

Мотиви учіння молодших школярів, особливості розвитку мотиваційної сфери в умовах навчальної діяльності на різних етапах розвитку психолого-педагогічної науки досліджували такі вчені, як Л.І. Божович [6], Л. С. Виготський [16], В.К. Вілюнас, В. В. Давидов [25], Д.Б. Ельконін, С. Занюк [29], Г. С. Костюк [34], О.М. Леонтьєв [36], А. К. Маркова [41−43], М.В. Матюхіна [44−45], О. Я. Савченко [69−70], В.В. Столін [74], Х. Хекхаузен [79] та ін. під час вивчення психологічних проблем мотивації учіння з’ясовані деякі закономірності її становлення й функціонування, зокрема розкрита вмотивованість учбової діяльності, описана складна структура та динаміка мотивів, що її зумовлюють, виявлені деякі вікові особливості мотивації учіння першокласників.

Мотивація учіння складається із низки динамічних та взаємозалежних спонукань (потреби і смисл учіння для школяра, його мотиви, цілі, емоції, інтереси.). Тому становлення мотивації - це не просте зростання позитивного чи нівелювання негативного ставлення до учіння, а й ускладнення структури мотиваційної сфери, поява нових, більш зрілих спонукань та ускладнення відносин між ними [5,с. 14].

Окрім того, навчання по-різному впливає на розумовий розвиток залежно від того, наскільки успішно воно виховує в учнів повноцінні мотиви учіння. Дослідні дані свідчать, що структура навчальної діяльності, адекватна цілям навчання, є фактором формування у школярів не лише систем операції і знань, а й навчальних, пізнавальних інтересів, бажання вчитися, допитливості, любові до книги, прагнення до самоосвіти [35, с. 419].

Серед найважливіших проблем теорії і практики сучасної психології і педагогіки є мотивація поведінкової активності особистості. Вона передусім характеризує динаміку, рушійні чинники активності і відкриває природу основних принципів поведінки і діяльності людини. Вчені намагаються визначити критерії мотивованої поведінки, зміст і співвідношення таких понять, як мотивація, мотив, потреба, інтерес, вибір, намір, цілепокладання.

Мотивація — загальна назва для процесів, методів, засобів спонукання учнів до активної пізнавальної діяльності. З позиції педагога говорять про мотивацію навчання, з погляду учня мова йде про мотивацію учіння [26, 40]. Мотивація, як процес зміни станів і ставлень особистості ґрунтується на мотивах — конкретних спонуканнях, причинах, що лежать в основі вчинків та дій. Функцію мотиву можуть виконувати у взаємозв'язку потреби та інтереси, прагнення та емоції, установки та ідеали, ціннісні орієнтації та ін. Тому мотиви — дуже складні утворення. У педагогічному процесі діють, як правило, багато пов’язаних між собою мотивів [40, 52].

Поняття «мотив» часто співвідносять з терміном «потреба». Мотив є формою прояву потреби людини. Це спонукання до діяльності, відповідь на те, заради чого вона відбувається. С. Занюк розрізняє ці поняття таким чином: «При аналізі питання, чому організм взагалі переходить у стан активності, розглядаються прояви потреб та інстинктів як джерел активності. Якщо вивчається питання, на що спрямована активність організму, досліджуються насамперед прояви мотивів як причин, котрі визначають вибір напрямку поведінки. Потреба спонукає до активності, а мотив — до спрямованої діяльності. Коли потреба конкретизується і знаходить предмет, здатний її задовольнити, вона перетворюється на мотив» [29, 43].

Л.І. Божович вважає, що мотивами можуть бути предмети зовнішнього світу, уявлення, ідеї, почуття, переживання — все те, у чому втілюється потреба. Поняття «мотив» вужче від терміна «потреба» [6, 132].

Найбільш широким є поняття мотиваційної сфери, у зміст якого Л. С. Виготський включає афективну, вольову сфери особистості, переживан-ня задоволення потреби. У психологічному контексті мотивація об'єднує в собі рушійні сили поведінки [16, 167].

Види мотивів розрізняють у залежності від:

характеру участі в діяльності (усвідомлені, реально діючі);

часу зумовлення діяльності (тривала — короткочасна мотивація);

соціальної значущості (соціальні - особистісні мотиви);

ступеня задіяності в діяльності (широкі соціальні та вузько особистісні, мотиви конкретного виду діяльності) [26, 42−43].

С. Занюк, посилаючись на класифікацію мотивів Л.І. Божович в залежності від зв’язку мотиву із змістом чи процесом діяльності (внутрішні і зовнішні мотиви), визначає такі групи мотивів:

1. Внутрішні мотиви — пов’язані з процесом та змістом діяльності.

2. Зовнішні мотиви: а) широкі соціальні: обов’язок та відповідальність перед суспільством, соціальною групою, окремими людьми; самовираження і самовдосконалення; б) вузько особистісні мотиви: прагнення отримати схвалення оточуючих; бажання зайняти високе соціальне положення (престижна мотивація); в) мотиви уникнення неприємностей [29, 52−53]

О.М. Леонтьєв виділив мотиви зрозумілі та реально діючі, усвідомлені та неусвідомлені, головні та другорядні [36]. Всі вони виявляються в учбовій діяльності молодшого школяра.

Як пізнавальні, так і соціальні мотиви розрізняються за своїми змістовними і динамічними характеристиками. До змістовних характеристик мотивів належать наявність або відсутність особистісного смислу учіння (коли мотив не лише виконує спонукальну функцію, а й має особистісне значення, виражає внутрішнє ставлення до учбової діяльності). Такий мотив називають смислоутворююючим, і його дієвість виявляється у реальному впливі на процес учіння; самостійність у виникненні й функціонуванні мотиву (може виникнути як результат самостійної роботи (внутрішній мотив) або з допомогою вчителя, дорослого (зовнішній мотив)); місце мотиву в структурі мотиваційної сфери, його домінуюча чи другорядна роль; рівень усвідомлення мотиву. У цьому контексті слід звернути увагу на можливість свідомого приховування мотивів; поширення мотиву на різні сторони процесу учіння. Динамічні характеристики мотивів проявляються у силі мотивів, емоційній забарвленості (модальності) та тривалості [27, 26].

Поряд з мотивами є цілі, що забезпечують спрямування мотивів. Мотиви співвідносяться з учбовою діяльністю загалом, а цілі відповідають окремим учбовим діям, забезпечують їх реальне виконання [45, 34]. Процес постановки цілі вимагає певних умінь, рівень сформованості яких характеризує ступінь зрілості мотиваційної сфери учня. До цих вмінь відносять обґрунтований вибір однієї з кількох можливостей, самостійну постановку перспективних цілей та їх корекцію в залежності від обставин, реалізацію поставлених цілей, вибір засобів їх реалізації та подолання можливих перешкод. Завдяки цим умінням забезпечується реальне виконання дії, установку до якої створює мотив. Тому вчителеві слід брати до уваги полімотивацію учіння. Упродовж навчання особистісно значущими стають то одні, то інші мотиви молодшого школяра. Загалом мотиваційна сфера учіння визначається характером самої учбової діяльності учнів, зрілістю її структури, сформованістю компонентів, смислом учіння та характером мотивів учбової діяльності, зрілістю цілей, особливостями емоцій, що супроводжують процес учіння [2, 212].

Мотивація є одним з важливих компонентів учбової діяльності; це джерело активності суб'єкта. Більшість авторів пояснюють мотивацію як систему психологічних факторів, що зумовлюють поведінку та діяльність людини. С. Занюк [29] виділяє динамічний та структурний (змістовий) аспекти мотивації. На його думку, продуктивність діяльності, її процес та результат визначаються, по-перше, спрямованістю мотивів, їх змістом; по-друге, силою, активністю, напруженістю мотивів відповідного змісту. Структурний аспект мотивації - це прояви різнобічних потреб людини. До змістового аспекту мотивації входять такі компоненти, як змістовий (система психологічних факторів, що зумовлюють діяльність); зв’язок між мотивами; ієрархія мотивів; потреби, які лежать в основі мотивів і спричинюють поведінку. Динамічний аспект мотивації визначається такими характеристиками, як сила, стійкість, міра збудження мотивів, здатність переключатися з одних мотивів на інші.

Отже, мотив — це сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта і визначають її спрямованість.

Учбова мотивація визначається як частковий вид мотивації, включеної в учбову діяльність. Мотивація учіння визначається низкою специфічних для цієї діяльності чинників: по-перше, освітньою системою, певним закладом, де здійснюється учбова діяльність; по-друге, організацією освітнього процесу; по-третє, — суб'єктивними особливостями школяра (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібність, рівень домагань, самооцінка, взаємодія з іншими учнями і т.п.); по-четверте, — суб'єктивними особливостями педагога, насамперед системою його ставлення до учня; по-п'яте, — специфікою навчальної дисципліни [26, 43].

У контексті навчальної діяльності молодих школярів виділяють три групи мотивів: навчально-пізнавальні (пов'язані зі змістом навчальної діяльності і її процесом), широкі соціальні (мотиви обов’язку і відповідальності; мотиви самовизначення і самовдосконалення); та вузько-особистісні мотиви (М.В. Матюхіна).

Широкі соціальні мотиви молодших школярів виявляються як мотиви самовдосконалення (бути культурним, розвиненим) і самовизначення (після закінчення школи продовжувати навчання чи працювати, обравши професію). Той факт, що дитина усвідомлює соціальну значимість учіння, створює особистісну готовність до навчання в школі та позитивні установки щодо неї. Ці мотиви зрозумілі школярам і пов’язані з деякими цілями. До них належать і мотиви обов’язку й відповідальності, котрі спочатку не усвідомлюються дітьми, але реально діють у формі добросовісного виконання завдань учителя, прагнення відповідати всім його вимогам. Однак ці мотиви притаманні не всім учням, що пов’язано з неточним розумінням відповідальності і безвідповідальності у цьому віці [43]та некритичним ставленням до себе і часто — завищеною самооцінкою.

Вузько особистісні мотиви виявляються у формі прагнення одержати хорошу оцінку будь-якою ціною, заслужити схвалення вчителя чи батьків, уникнути покарання чи одержати нагороду (мотиви благополуччя) у формі бажання виділитися серед однолітків, зайняти певне місце у класі (престижні мотиви).

Навчально-пізнавальні мотиви закладені в самій учбовій діяльності і пов’язані із змістом та процесом учіння, оволодінням способом діяльності. Вони виявляються у пізнавальних інтересах, прагненні долати труднощі у процесі пізнання, виявляти інтелектуальну активність. Розвиток мотивів цієї групи залежить від рівня пізнавальної потреби, з якою дитина приходить в школу, й від рівня організації навчального процесу.

Як показали дослідження, дитина приходить до школи з широкими соціальними мотивами, домінуючими серед яких є самовдосконалення та самовизначення. Все це створює особистісну готовність до навчання у школі. Навчально-пізнавальні мотиви не займають провідного місця в мотивації початкового школяра. І це природно, адже дитина ще не виконувала навчальної діяльності, в якій виникають ці мотиви. Дана група мотивів (інтерес до процесу, змісту та способів засвоєння знань) формується у процесі навчальної діяльності, а не передує їй (М.В. Матюхіна).

Вважається загальновизнаним, що навчальна діяльність молодших школярів може спонукати як зовнішніми, так і внутрішніми мотивами.

Мотиви, які безпосередньо не пов’язані з діяльністю, але впливають на її успішність, є зовнішніми. До них, наприклад, можна віднести позитивне ставлення дітей до школи, довіру до вчителя, готовність виконувати його вказівки, прагнення бути дорослими. Внутрішні мотиви пов’язані безпосередньо із самим процесом учіння, його результатами.

Учбова мотивація, як і будь-який її вид, системна. Вона характеризується спрямованістю, стійкістю і динамічністю і спонукається ієрархією мотивів, в якій домінуючими є або внутрішні мотиви, пов’язані із змістом учбової діяльності та її виконанням, або широкі соціальні, пов’язані з потребою дитини зайняти певну позицію в соціальній системі. При цьому з віком відбувається розвиток взаємодіючих потреб та мотивів, зміна провідних домінуючих потреб та їх ієрархізація.

Відповідно при аналізі мотивації учбової діяльності необхідно не лише визначити домінуючий мотив, але й врахувати усю структуру мотиваційної сфери людини, у якій А. К. Маркова виділила такі ієрархічні рівні: потреба в учінні, смисл учіння, мотив учіння, мета, емоції, ставлення та інтерес [43].

Учбова діяльність спонукається, насамперед, внутрішнім мотивом, коли пізнавальна потреба поєднується з предметом діяльності - виробленням узагальненого способу дії - і «опредмечується» в ньому [13]. У той же час вона спонукається найрізноманітнішими зовнішніми мотивами, наприклад, самоутвердження, престижності, обов’язку, необхідності, досягнення і т. ін.

Для учбової діяльності особливо важливими є мотиви інтелектуально-пізнавального характеру [21]; вони усвідомлюються людиною як потреба в знаннях, необхідність у їх засвоєнні, прагнення до розширення світогляду, поглиблення, систематизації знань. Це саме та група мотивів, що співвідноситься із специфічно людською пізнавальною діяльністю, інтелектуальною потребою позитивного емоційного забарвлення [14]. Керуючись такими мотивами, школяр, не звертаючи уваги на втому, час, інші спонукання, розв’язує учбову задачу.

Для аналізу мотиваційної сфери учіння школярів важлива характеристика їхнього ставлення до нього. А. К. Маркова визначає три типи ставлення — негативне, нейтральне та позитивне, чітко диференціює останнє на основі включеності учня в навчальний процес, що дуже важливо для управління учбовою діяльністю школярів. Автор поділяє позитивне ставлення до учіння на:

а) позитивне, наявне, активне (готовність учня вчитися);

б) позитивне, активне, пізнавальне;

в) позитивне, активне, особистісно-пристрасне[42].

Іншими словами, мотиваційна сфера суб'єкта учбової діяльності не лише багатокомпонентна, а й різнорідна та різнорівнева.

У дослідженнях проблеми учбової мотивації відзначається зв’язок рівня розумового розвитку учнів та розвитку і формування їх мотиваційної сфери. На матеріалі дослідження молодших школярів М.В. Матюхіна виявила розвиток мотивації, що корелює з психічним розвитком. Це дає змогу стверджувати, що «високий початковий рівень розумового розвитку є, з одного боку, важливою умовою реалізації початкового рівня мотивації дитини, з іншого — умовою формування позитивної мотивації в процесі учбової діяльності» [44, с. 27]. При цьому встановлюється пряма залежність між високим рівнем розумового розвитку та позитивними мотиваційними тенденціями, і навпаки. У той же час виявлено залежність між мотивацією як передумовою учбової діяльності та успішністю навчання дітей з високою та середньою мотивацією.

Стійкість учбової мотивації досліджувалась на матеріалі вивчення школярів в рамках концепції А.К. Маркової [41−43]. психологічно стійкість визначається як здатність підтримувати необхідний рівень психічної активності при широкому варіюванні факторів, що діють на людину. Стосовно учбової мотивації її стійкість — це така динамічна характеристика, яка забезпечує відносну тривалість і високу продуктивність діяльності як в нормальних, так і в екстремальних умовах. Ґрунтуючись на системному визначенні стійкості, дослідники [5,17,58 та ін] розглядають її в комплексі з такими характеристиками учбової мотивації, як сила, усвідомленість, дієвість, сформованість смислоутворюючого мотиву діяльності, орієнтація на процес і т. д.

Таким чином, сформованість мотивації учіння школярів є передумовою засвоєння знань, умінь і навичок, всебічного розвитку особистості.

1.2 Прояви мотиваційної готовності дитини до навчання у школі

Під час кожної реформи системи освіти проблема шкільної готовності постає знову й знову як одна із найактуальніших. Причиною цього явища не в останню чергу й те, що, попри всі зміни в системі освіти, не міняється основне — взаємовідносини дитини і школи. Зараз, як і багато років тому обговорюється те, яка дитина відповідає вимогам школи, хоча, можливо, доцільніше було б перейти до вирішення питання, які інколи або навчальні системи могли б задовольнити потреби нормальної, фізично і психічно здорової дитини. Однак, поки стоїть проблема дитини для школи, а не школи для дитини, доти актуальною залишається і проблема готовності дошкільника до навчання у школі.

Водночас, визнаючи наявність проблеми, педагогам і психологам слід чітко визначити мету підготовки дитини до школи [20, 154]. Адже саме по собі визнання дитини готовою чи неготовою до шкільного навчання не тільки позбавлене сенсу, але й соціально небезпечне, оскільки може ставати і, на жаль, досить часто стає, засобом штучної селекції дітей, що базується, зокрема, на хибному уявленні частини педагогів про фатальну зумовленість низького ріння готовності дитини до навчання спадковими факторами. На основі визначення рівня готовності практикується відбір до «елітних» шкіл, «ліцейних», «гімназійних» і «особливих» класів. При цьому абсолютно не враховується те, що мозок дитини з 6−7 років перебуває в стадії стрімкого і нерівномірного розвитку, а критерії готовності, які не розкривають потенціал у дитини, відбивають лише актуальний рівень тренованості ментальних умінь, що в свою чергу залежить як від біологічно обумовлених (меншою мірою), так і біологічно не обумовлених (значно більшою мірою) соціальних чинників. Саме рівень і якість виховного впливу на дитину в дошкільний період відіграє провідну роль у її готовності до шкільного навчання.

З переходом дітей до шкільного навчання змінюється загальна спрямованість їх особистості і, отже, значення основних мотивів у їх діяльності. Якщо в дошкільному віці провідними були ігрові мотиви, то в шкільному вони змінюються навчальними [20, 156]. Ця зміна відбувається не раптово, а готується за допомогою цілого комплексу навчально-виховних заходів, що здійснюються з дітьми в старшому дошкільному віці. Основна мета цих заходів — формування у дитини психологічної готовності до шкільного навчання [9, 23]. Одним з найважливіших серед них є виховання у дитини бажання вчитися, позитивного ставлення до навчання і школи [50]. Передумовою цього є виникнення нових суспільно значущих мотивів дій та вчинків (почуття обов’язку, відповідальності) і схильності до суспільно корисної діяльності.

Наприкінці дошкільного віку у дітей виникає потреба в новій, більш серйозній і відповідальній діяльності, а також потреба зайняти нове, відповідне до їхніх зрослих фізичних і духовних можливостей місце у житті. У дітей формується певна настанова на шкільне навчання, на пізнавальну діяльність, прагнення до набуття знань [59, 45]. Дошкільники з цікавістю грають у школі, відтворюючи в ігровій ситуації деякі моменти шкільного життя і учнівські обов’язки, наслідуючи те, що вони вже чули і бачили.

В цей період формується готовність дитини до школи, а саме її мотиваційний компонент, який не рівнозначний мотивам учіння, оскільки потребами, що спонукають дитину іти до школи, окрім пізнавальних, можуть бути: престижність (підвищення соціального статусу), прагнення до дорослості, бажання називатися школярем чи бути «як усі», не відставати у виконанні соціальних ролей від однолітків та ін. Тому метою відвідування школи може бути як навчання, так і формальні ознаки. «Наявність у дошкільників лише соціально-рольових мотивів відвідування школи і відсутність мотивів учіння свідчить про неготовність до школи» [8, 16].

У структурі психологічної готовності прийнято виділяти такі її компоненти: інтелектуальна, особистісна, соціально-психологічна, мотиваційна та вольова готовність [18, 13−14]. Про мотиваційну готовність шестирічних дітей до шкільного навчання свідчить їхнє ставлення до учбової діяльності як до серйозної, значущої справи, бажання опанувати нові знання та вміння, готовність до нових обов’язків та відповідальність перед батьками, учителем і класом [22, 19].

Отже, ставлення до навчання як до суспільно значущої діяльності, є основним у дітей, які приходять до школи. Проте учні 1 класу ще чітко не уявляють, для чого їм потрібно вчитися. Їм зрозуміло, що всі діти їхнього віку і старші вчаться, ходять до школи, тому і вони повинні вчитись. Якщо діти до цього підготовлені і добре обізнані з тим, як дорослі ставляться до навчання і учнів, у них не виникає сумнівів у важливості навчання в школі.

Перехід до школи підносить дітей на новий щабель і їх житті - у них з’являються свої обов’язки, своє громадське обличчя (становище школяра), своє шкільне життя. Дорослі ставляться до них інакше, ніж до дошкільнят. Все це відіграє важливу роль у формуванні позитивного ставлення до навчальної діяльності і є джерелом виникнення повноцінних мотивів навчання [56, 127].

На перших кроках навчання в школі певну спонукальну силу для учнів мають зовнішні сторони шкільного життя. Їм подобається шкільна форма, носити портфель чи ранець, мати підручники, зошити, олівці, а також сама шкільна ситуація: учителі, учні, клас з його атрибутикою, дзвінки і т.д. Велике значення для них має вчитель — носій всіх суспільних вимог, які повинен виконувати учень. Авторитет учителя для учнів 1 і почасти 2 класів є неперевершеним. Учитель втілює для них все, що вони прагнуть наслідувати.

Молодших школярів приваблює процес навчання, хоч це далеко не у всіх випадках пов’язано з прагненням до нових знань та умінь. Вони вчаться грамоти, не завжди усвідомлюючи: для чого це їм потрібно («Мама говорить, щоб я добре вчилась», «Учителька говорить, що треба вчитися»), намагаються ретельно виконувати все, що від них вимагається, бо цього хочуть дорослі, які радіють з їхніх успіхів і яких непокоять їхні невдачі.

Суб'єктивне значення навчальної діяльності для учнів початкових і особливо перших двох класів криється не стільки у набуванні знань, скільки у виконанні самої навчальної діяльності як такої, що високо оцінюється навколишніми і, отже, суспільно важливої [34, 182−183]. Їм подобається виконувати завдання вчителя, діставати оцінки. Вони не люблять, коли їм під час уроку надається власна ініціатива. Маленьким школярам взагалі не подобається, коли їм не задають уроків, не дають конкретних завдань. Це зумовлено тим, що в таких випадках порушується їх погляд на характер навчання як на обов’язкову і серйозну діяльність. Учні 1 класу намагаються точно виконувати шкільні правила і учнівські обов’язки і пильно стежать за їх виконанням іншими дітьми. Якщо вони і порушують їх, то через те, що ці правила і обов’язки ще як слід ними не засвоєні. Але вони вже сприйняли як власне нове для них громадське становище учня і намагаються робити все, до чого їх це становище зобов’язує.

Як показали дослідження, дитина приходить до школи з широкими соціальними мотивами, домінуючими серед яких є самовдосконалення та самовизначення [10, 126]. Все це створює основу для формування мотиваційної готовності до навчання у школі. Навчально-пізнавальні мотиви не займають провідного місця в мотивації початкового школяра. І це природно, адже дитина ще не виконувала навчальної діяльності, в якій виникають ці мотиви. Дана група мотивів (інтерес до процесу, змісту та способів засвоєння знань) формується у процесі навчальної діяльності, а не передує їй.

Мотиваційна готовність дитини до школи формується внаслідок реалізації цілого комплексу психолого-педагогічних умов. Дані умови визначаються загально психологічними характеристиками готовності дитини до шкільного навчання.

Л.І. Божович уперше ввела і ґрунтовно обумовила як компонент готовності до шкільного навчання готовність дитини до нової соціальної позиції, до позиції школяра [6, 121]. В її основі - потреби і мотиви, які визначають прагнення дитини вступити і ходити до школи, бажання вчитися.

Аналізуючи педагогічний досвід і дані спеціальних досліджень, Л.І. Божович показала, що хоча дітей, які вступають до школи, дуже цікавлять зовнішні атрибути шкільного життя — оцінки, дзвінки, шкільна форма тощо, але не це є визначальним, центральним в їхньому прагненні ходити до школи. Їх захоплює власне навчання як серйозна змістовна діяльність, яка приводить до певного результату, важливого для самої дитини і для оточуючих дорослих. Тут нібито в один вузол зав’язані дві основні потреби дитини, які рухають її психічний розвиток: пізнавальна потреба, що дістає в навчанні своє найповніше задоволення, і потреба в певних соціальних стосунках, які виявляються в становищі школяра. Л.І. Божович висловлює думку, що ця потреба, очевидно, виникає на основі потреби дитини в спілкуванні.

Ці дослідження стали важливим етапом наступних теоретичних і експериментальних розробок зазначеної проблеми. Так, на початку 70-х років Я. Л. Коломинський запропонував у числі параметрів, які характеризують психологічну готовність дитини до школи, врахувати її соціально-психологічну готовність, основним змістом якої і є готовність до нової соціальної позиції [33, 59−60].

Дослідження психологічного змісту і структури внутрішньої позиції школяра було здійснено О. Л. Венгером. Внутрішня позиція розглядається при цьому як психологічне відображення об'єктивної системи взаємин дитини з оточуючими і вона може бути показником готовності дитини до соціальної позиції школяра. Автор пише, що «внутрішня позиція школяра, яка з’являється у дитини на кінець дошкільного віку, являє собою систему потреб, пов’язаних з учінням як з новою, серйозною, справжньою, суспільно значущою діяльністю, що втілює в собі новий, серйозний, справжній, суспільно значущий і, отже, доросліший спосіб життя» [9, 22].

Наявність у дитини внутрішньої позиції школяра виявляється у тому, що вона «рішуче відмовляється від дошкільно-ігрового, індивідуально-безпосереднього способу існування» [28, 19] і виявляє яскраво позитивне ставлення до нового — шкільного змісту занять, до нових — шкільних форм цих занять і до нового — шкільного типу взаємин з дорослим як з учителем. Саме таку позитивну спрямованість на школу як на власне навчальний заклад О.В. Малихіна розглядає як найважливішу передумову благополучного входження дитини в шкільно-учбову діяльність [40, 51], тобто прийняття нею відповідних шкільних вимог і повноцінного включення в учбовий процес.

Виникає запитання, чи достатньо сформована така внутрішня позиція у семирічних дітей, для яких провідною діяльністю є учіння, в умовах учбової діяльності, а також про передумови цієї позиції у шестирічних дітей.

Для збирання фактичного матеріалу О.В. Малихіна розробила систему запитань і оповідань-колізій, уведених до методики «Бесіда» і призначених для обстеження шести- і семирічних дітей в умовах дитячого садка і школи.

Подамо приклади декількох запитань-колізій:

Уяви собі, що сьогодні ввечері мама раптом скаже: «Дитино, ти ж у мене ще маленька, важко тобі в школу ходити. Якщо хочеш, я піду і попрошу, щоб тебе вчителька відпустила на місяць, на півроку чи на рік. Хочеш»? (З вихованцями дитячого садка мова йде про відстрочку вступу до школи.) Що ти відповіси мамі?

Уяви собі, ти вийшов погуляти і зустрів хлопчика. Йому теж 6 років, але він не ходить ані до першого класу, ані до дитячого садка. Він тебе запитує: «Що треба робити, щоб добре підготуватись до першого класу?» Що ти порадиш?

— Уяви, що є дві школи — школа «А» і школа «Б». У школі «А» розклад уроків у першому класі такий: щодня бувають уроки письма, читання і математики, а малювання, музики й фізкультури — зрідка, не частіше одного разу на тиждень. А в школі «Б» усе навпаки: щоденно — фізкультура, музика, малювання, а читання, письмо і математика — по одному разу на тиждень. В якій школі тобі хотілося б учитись? [40, 52−53].

Відповідно до задуму дослідження, вісім ретельно опрацьованих запитань «Бесіди» були спрямовані на виявлення того, наскільки дитина орієнтується в основних вимогах школи. Відповіді на всі запитання оцінювались як «шкільні» або «дошкільні». Обстеження дітей відбувалось на початку і в кінці навчального року. Ретельність відбору проблем і побудови питань-колізій безперечно дозволила здобути цікаві й високоінформативні факти. Так, у шести- і семирічок досить часто відповіді носять однаковий «дошкільний» характер. Правда, «дошкільні» відповіді трохи частіше трапляються у шестирічок, а «шкільні» — у семирічок. Очевидно, саме таких результатів і слід було очікувати. Бесіду побудовано за типом проективного тесту, однак розв’язувати ці проблеми і шести-, і семирічна дитина може лише на основі проекцій із дошкільного дитинства, оскільки шкільного у неї ще не було.

Напевне, можна передбачити, що коли ми даємо дитині завдання оцінювати з позицій школяра учбові предмети, то такими для неї будуть усі ті предмети, які входять до розкладу шкільних занять. І малювання, і праця, і фізкультура, навіть у випадках, коли діти віддають виразну перевагу цим урокам, є для школярів в умовах школи учбовими, шкільними предметами і саме настільки, наскільки ними є математика, письмо, читання. В умовах дитячого садка також були заняття з математики, але в школі це — уроки. Таким чином, диференціацію ставлення дитини до різних предметів з’ясуванням переваг «шкільних» і «дошкільних» занять, найпевніше, можна вважати неоднозначною, проблематичною. Можна думати, що для дитини дошкільні заняття — це ті, які відбувались «тоді і там» (тобто в дитячому садочку), а шкільні - це ті, на яких вона вчиться «тут і тепер» (тобто в школі).

В цьому дослідженні на основі аналізу багатого фактичного матеріалу окреслено етапи становлення внутрішньої позиції школяра на сьомому році життя. Автор вважає, що повністю сформованої внутрішньої позиції школяра, для якої характерна орієнтація на соціальні і власне учбові аспекти шкільного життя, досягають лише окремі діти 6 років і далеко не всі семирічні діти.

Звідси випливає, що в умовах навчально-виховного процесу у першокласників потрібно передбачити програму формування позиції школяра, а у першокласників-семирічок, спираючись на той рівень позиції школяра, який у них уже склався, — програму її підтримки і подальшого розвитку.

Дослідження психологів (В.С. Мухіна, О. В. Проскури, С. Л. Коробко, Н.П. Зубалій, О. Л. Кононко та ін.) свідчать, що на початку навчання більшість шестирічок віддає перевагу дошкільним видам діяльності. У дітей з різним рівнем розвитку і дошкільної підготовки ставлення до навчання дуже різниться, а загалом розвиток мотивації проходить кілька етапів: від несвідомого і нестійкого до довільного і цілеспрямованого ставлення до учбової діяльності.

Шкільна практика свідчить, що формування мотивації учіння багато в чому залежить від ставлення вчителя до учнів. Дослідники [43; 71] виділили п’ять типів таких стосунків: активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативне, пасивно-негативне, активно-негативне. Найсприятливішим типом ставлення, що забезпечує збереження і зміцнення мотиву відвідування школи, є активно-позитивне ставлення, а найбільш негативним — активно-негативне. Саме через неадекватне ставлення вчителя до учнів найчастіше відбувається втрата мотивації учіння першокласників. Радість від знайомства зі школою та усвідомлення себе у новій соціальній ролі часто змінюється апатією, байдужістю, розчаруванням, фрустрацією.

Таким чином, серед багатьох завдань, які вирішує вчитель, найскладніші пов’язані із оптимальним педагогічним спілкуванням і спрямовані на створення комфортних, ситуативно адекватних і прийнятних для суб'єкта спілкування форм комунікації.

Важливу роль у мотивації учіння починають відігравати стосунки в колективі. У цьому ракурсі особливого значення для школяра набувають стосунки з ровесниками. У першому класі учні відчувають дискомфорт через присутність незнайомих дітей, соромляться один одного; навички міжособистісних стосунків, як правило, розвинуті слабо і ґрунтуються переважно на емоційній симпатії. Тому важливим завданням вчителя у плані розвитку мотивації учіння є формування навичок спілкування у першокласників.

Важливим показником мотиваційної готовності до навчання у школі є наявність у дитини бажання вчитися, прагнення йти до школи, позитивного ставлення до навчання, яке поєднується з адекватними уявленнями про школу [20, 179].

Рівень мотиваційної готовності дитини до навчання зручно визначати, спостерігаючи за її заняттями, за її діяльністю у підготовчій групі дитячого садка або у першому класі для шестирічок. Спостереження у підготовчій групі показують, що діти починають частіше цікавитись школою, звертатись до дорослих із запитаннями, пов’язаними зі шкільною темою, граються у школу. Внаслідок спостережень, наприклад, за іграми, можна зробити висновок про те, що є більш характерним для їхнього змісту, що в них виступає яскравіше — сам урок, дзвінки, перерви, ігри чи заняття шкільного типу; які ролі обирає для себе та чи інша дитина, як поводиться в ролі учня, вчителя. Такі спостереження дають змогу говорити про характер спрямованості дитини та її уявлення про школу.

Найчастіше рівень мотиваційної готовності визначають за допомогою індивідуальної бесіди з дитиною, в процесі якої з’ясовують, чи має дитина бажання стати школярем, що вона знає про школу, про шкільні вимоги [8, 17].

Бесіда, як правило, включає такі запитання: чи хоче дитина йти до школи; чому; де їй цікавіше, де вона почувається краще — у дитячому садку чи в школі; чому; що роблять діти в школі; що ще дитина знає про школу; як вона готується до ніколи і т.п.

Досвід показує, що найчастіше відповіді дітей можна поділити на три групи. Першу, якісно найвищу, групу складають відповіді, в котрих бажання йти до школи, стати школярами, вчитися поєднується з адекватними уявленнями про школу. Наприклад, діти відповідають:

«Усім потрібно вчитися у школі, щоб, коли виростеш, добре працювати»; «Хто добре вчиться у школі, той зможе стати лікарем, учителем, будувати літаки, машини»; «Щоб добре вчитися, потрібно старатися, уважно слухати вчителя на уроці і вдома виконувати його завдання, а з іграшками бавитись, коли все зробиш»; «Щоб отримати п’ятірку, треба докласти зусиль»; «Добре і у садочку, і в школі, тільки у садочку діти маленькі, вони граються, а у школі діти вчаться — писати, читати, лічити; і хоч я теж умію читати й лічити, але в школі навчуся, як дорослий».

Другу групу складають відповіді, в яких бажання дитини йти до школи, прагнення стати школярем поєднується з поверховими уявленнями про школу, з окремими яскравими враженнями, неістотними для вимог школи: «У школі цікаво, там багато дітей, вчителька ставить їм п’ятірки»; «Мені вже купили форму і портфель»; «У школі краще, ніж у дитячому садку, там не потрібно спати, після уроків можна бігати на подвір'ї, скільки захочеш»; «Мені подобаються у школі перерви -- можна виходити у коридор».

Третю групу складають відповіді, що свідчать про начебто правильне уявлення дітей про ті вимоги, які ставить школа, і разом з тим викривають їхні побоювання, навіть страхи:

«Я боюсь, що не почую, що говорить вчителька»; «Я, напевне, не зумію зробити те, що вчителька скаже»; «У школі дуже важко, я не знаю, чи хочу я йти до школи, якось страшно».

Зрозуміло, що правильне уявлення дитини про школу і відповідні мотиви учіння формуватимуться безпосередньо у самій школі, в процесі учбової діяльності. Однак ті передумови, з якими діти починають навчання, багато в чому визначають як майбутні досягнення, так і труднощі [59, 45].

Якщо в дошкільника сформувалось бажання йти до школи, вчитися, що узгоджується з адекватними уявленнями про школу, про ті вимоги, які вона ставить, то це один з найсприятливіших чинників нормального переходу до шкільного дитинства, учбової діяльності. Така дитина з готовністю сприймає шкільні правила, завдання, умови, вимоги, їй легше призвичаїтись до них.

Дітей, відповіді яких належать до другої групи, найчастіше очікують значні труднощі. їхнє бажання йти до школи було викликане привабливими зовнішніми атрибутами. Певних радикальних змін у власній поведінці, у ході занять, пов’язаних з необхідністю узгоджувати їх з вимогами школи, вони не передбачали. І, отже, від самого початку таких дітей у школі можуть спіткати більші чи менші розчарування — і хорошу оцінку не «заробиш», і крутитися не можна, і вчителька не хвалить, і завдання потрібно виконувати охайно й ретельно, а до всього цього не було готовності.

Якщо вчитель своєчасно не зуміє надати таким дітям відповідну допомогу, постійно робитиме зауваження, виявлятиме свою невдоволеність, то труднощі, з якими стикаються діти, можуть стати для них тривалими, іноді навіть вони їх самотужки подолати не зможуть. Все це призведе до негативних наслідків. Отже, завдання вчителя — підтримати бажання дітей вчитися, ознайомлюючи з реальною ситуацією, вимогами школи, їхньою відмінністю від дошкільного дитинства.

Настрої дітей, відповіді яких належать до третьої групи, найчастіше формуються в умовах, коли вихователі в дитячому садочку (а батьки — вдома) знайомлять їх з вимогами школи, але при цьому приділяють мало уваги виробленню способів поведінки у тій чи іншій складній ситуації. Це буває і тоді, коли в класі з шестирічними першокласниками вчитель будує навчальний процес так само, як із семирічними. У такому випадку боязкі, замкнуті та ослаблені фізично діти, як правило, не можуть самостійно перенести навіть знайомі їм способи поведінки у нові умови або навчитись нових прийомів подолання труднощів.

Дуже важливо, щоб учитель своєчасно виявив таких дітей, надав їм підтримку і допомогу. Завдяки цьому вони швидше набудуть упевненості в собі, а процес адаптації до шкільних вимог минатиме нормально. Без відповідної допомоги почуття невпевненості в собі, побоювання, страху заважатимуть дітям активно працювати на уроках. Разом з тим зрозуміло, що такої допомоги вони потребують ще до школи — у старшій і підготовчій групах, у класі для шестирічок.

На думку багатьох фахівців, процес навчання у початковій школі має відбуватися на позитивному емоційному фоні. У психолого-педагогічній літературі [21; 23; 25; 31; 37 та ін.] виділено позитивні емоції, збудження яких сприяє створенню позитивної мотивації навчальної діяльності:

а) позитивні емоції, пов’язані із школою загалом, перебуванням у ній;

б) емоції, обумовлені паритетними стосунками вчителів та учнів, школярів між собою, відсутністю конфліктів між ними;

в) емоції, пов’язані з усвідомленням кожним учнем своїх актуальних і потенційних можливостей досягнення успіхів у навчанні, подолання труднощів, здатності розв’язувати складні учбові й життєві задачі;

г) емоції, що виникають під час оволодіння прийомами самостійного надбання знань, нових засобів і прийомів виконання учбових дій та ін.

Для формування повноцінної мотивації учіння молодших школярів, на думку О. Я. Савченко, особливо важливо забезпечити такі умови:

збагачувати зміст особистісно-орієнтованим цікавим матеріалом;

утверджувати справді гуманне ставлення до всіх учнів, басити в дитині особистість;

задовольняти потреби в спілкуванні з учителем та однокласниками під час навчання;

збагачувати мислення інтелектуальними почуттями;

формувати допитливість і пізнавальний інтерес;

розвивати адекватну самооцінку своїх можливостей;

утверджувати прагнення до саморозвитку і самовдосконалення;

використовувати різні способи педагогічної підтримки, прогнозувати ситуації, коли вона особливо потрібна дітям;

виховувати відповідальне ставлення до навчальної праці, змінювати почуття обов’язку [70, 132−133].

Реалізація кожної із вказаних умов вимагає тривалої, узгодженої роботи вчителя, вихователя і батьків.

У формуванні мотиваційної сфери школярів велику роль відіграють як сприятливі, так і несприятливі умови:

Сприятливі умови

Несприятливі умови

1. Позитивне ставлення до школи

1. Нестійка увага

2. Повна довіра до вчителя

2. Нестійкий інтерес

3. Потреба в нових враженнях

3. Несформованість вольових якостей

4. Природна допитливість

На думку В.Я. Мільман, для формування повноцінної мотивації учіння необхідно забезпечити такі умови:

збагачення змісту особистісного орієнтованими інтересами;

прояви гуманного ставлення до всіх учнів;

задоволення пізнавальних запитів і потреб школярів;

збагачення мислення почуттями;

розвиток спостережливості;

формування активної самооцінки своїх можливостей;

підтримка прагнення до особистісного зростання;

підтримування дитячої ініціативи;

виховання відповідального ставлення до учіння [46, 176−177].

Таким чином, створення позитивної мотивації до навчання передбачає врахування таких положень психолого-педагогічної науки:

Кожен учень має відчувати себе суб'єктом навчально-виховного процесу; розуміти, що цей процес організовано саме для нього, що мета й завдання освіти — його особиста мета, що він відіграє у навчанні не підлеглу, а досить активну й важливу роль. Всі ці моменти реалізуються через особистісно-зорієнтоване навчання.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой