Психолого-педагогічні умови формування культури педагогічного спілкування майбутнього педагога вищої школи

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Актуальність дослідження. Педагогічна діяльність за своєю суттю є спільна діяльність, більш того, діяльність, яка будується за законами спілкування. Спілкування — основа, невід'ємний елемент праці педагога. Урок, аудиторне заняття, педагогічні засідання, наради, виступи на конференціях — це перш за все спілкування, спілкування із учнями, студентами колегами, з адміністрацією. Все це ставить високі вимоги до комунікативної компетентності педагога, його готовності до професійного спілкування.

У наш час пріоритетна увага у реформуванні вищої освіти в Україні надається підготовці нової генерації педагогічних кадрів, що здатна трансформувати в собі нову освітньо-світоглядну парадигму гуманістичного вознесіння самоцінності особистості вихованця. А такий перехід до нового особистісно орієнтовного типу освіти неможливий без суттєвого підвищення рівня педагогічної культури студентів, які в майбутньому будуть педагогами. У зв’язку з цим особливо гостро постає проблема формування культури спілкування майбутніх викладачів вищої школи.

Протягом останніх років у вітчизняній науці з’явилося чимало праць, присвячених проблемі підготовки педагогів (Л. Білик, В. Грехньов, Т. Каткова та ін.). Необхідність взаємодії учасників спілкування розглядають Л. С. Виготський, Г. С. Костюк, О.М. Леонтьєв.

Широкого обговорення проблема спілкування набула в працях вчених з етики (Є.М. Бабосов, А. П. Заостровцев, І.С. Кон, В. М. Мовчан, В.А. Малахов), які розглядають спілкування як «основу, з якої виростає моральність».

Науковці (Н.В. Кузьміна, І.Д. Бех, Д. А. Петровська, Л.О. Савенкова) виділяють педагогічне спілкування, підтверджують його значення для функціонування педагогічної системи.

У той же час значно менше уваги приділялося обґрунтуванню особливостей формування культури педагогічного спілкування. Тому тема дослідження «Формування культури педагогічного спілкування майбутнього педагога вищої школи» є актуальною.

Об'єкт дослідження — професійна підготовка майбутніх педагогів у вищих навчальних закладах.

Предмет дослідження — психолого-педагогічні умови формування культури педагогічного спілкування майбутнього педагога вищої школи.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити умови формування у майбутніх педагогів вищої школи культури спілкування.

Завдання:

1. Дослідити основні аспекти вивчення проблеми спілкування та культури спілкування у вітчизняній та зарубіжній літературі.

2. Розкрити суть педагогічного спілкування як системи соціально-психологічної взаємодії викладача та молоді.

3. Визначити показники, критерії та рівні сформованості культури спілкування у майбутніх педагогів вищої школи.

4. Розробити програму спецкурсу щодо формування культури спілкування у майбутніх педагогів вищої школи.

Методи дослідження. Методологічною базою дослідження послужили загальнофілософські та мовознавчі положення про зміст процесу спілкування. Для розв’язання поставлених завдань ми використали методи: теоретичного пошуку — вивчення та аналізу філософської, педагогічної та спеціальної (фахової) літератури з означеної проблеми дослідження; експериментального дослідження — метод анкетування, бесіди, спостереження, тестування; методи аналізу, синтезу, порівняння, систематизації; метод аналізу комунікативної структури, одиниць педагогічного спілкування.

Теоретичне значення дослідження полягає в обґрунтуванні теоретичних основ культури спілкування майбутніх педагогів, у розширенні теоретичних відомостей про структурні можливості педагогічного спілкування; визначенні особливостей педагогічного спілкування та шляхів його регулювання у системі викладач-студенти.

Практична значущість отриманих результатів полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у лінгводидактиці вищої школи, у практиці викладання курсів культури мовлення, комунікації, у читанні відповідних спецкурсів.

Розділ І. Теоретичні засади культури педагогічного спілкування

1. 1 Спілкування як психолого-педагогічне поняття

Спілкування як один із видів життєдіяльності людини пронизує усі сфери її предметної діяльності: пізнавальну, перетворюючу, ціннісно-осмислюючу. Концентруючись у процесі спілкування, ці сфери діяльності формують потреби, здібності, вміння спілкуватися з людьми, природою, речами, художніми образами, з самим собою. Процес спілкування має велику практичну значущість, адже він ґрунтується на повазі, симпатії, потребі залучатися до цінностей іншої особи і, тим самим, народжує духовну спільність. Феномен спілкування представляє великий інтерес для сучасної науки. Дослідження провідних учених підтверджують значення даної проблеми і підкреслюють її широкий міждисциплінарний діапазон (А.А. Бодальов, О.Г. Злобіна, М. С Каган, В.А. Кан-Калик, О.О. Леонтьєв, А. В. Мудрик, А.І. Титаренко).

Дослідження проблеми спілкування, що активізувалися в останні десятиріччя, по-різному трактують дане поняття. Вчені розглядають спілкування як вид людських відносин, як духовний контакт двох і більше індивідів, як процес комунікації з метою передачі інформації, як діяльність [3, 6]. Це не лише сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний світ людини, якою може бути і реально буває людина.

Цікавою, у контексті дослідження даної теми, є точка зору М. С. Кагана, викладена у монографії «Мир общения», де автор, спираючись на соціальну практику, дає теоретичне обґрунтування поняття спілкування у філософії. Структура спілкування, зазначає науковець, передбачає двосторонній процес, в якому глибока спільна духовна праця спрямована на добування інформації. Такий процес спілкування робить можливим злиття почуттів і думок. Але, при цьому автор відмічає, що спілкування зовсім не викликає комунікації, зокрема, у педагогічному процесі, який будується як на монологах — носіях інформації, так і на діалогах — з метою пошуку абсолюту істини [10, 12].

М.С. Каган вважає процес спілкування головним видом діяльності, яким людина оволодіває в ранньому дитинстві; поступово воно стає умовою успішного здійснення інших видів діяльності. Розглядаючи спілкування цілісно, автор виділяє особливу форму взаємодії систем-суб'єктів і окреслює структуру, функції та форми їх існування.

Для даного дослідження становлять інтерес виділені Каганом чотири види спілкування. До першого він відносить духовне спілкування реального суб'єкта з реальним партнером на основі емоційно-інтелектуального зв’язку особистостей як суверенних суб'єктів, кожен з яких бачить в іншому повнокровного, унікального і разом з тим близького і необхідного суб'єкта, а також «спілкування культур», або «діалог культур», у процесі якого відбувається накопичення загальнолюдських гуманістичних цінностей. Іншим видом спілкування є спілкування суб'єкта з суб'єктованим об'єктом як ілюзійним партнером. Роль такого партнера може виконувати природа, тваринний світ, речі, котрі нас оточують, а також мистецтво. Такий вид спілкування пов’язаний з прагненням до самотності. Третій вид спілкування Каган розглядає як спілкування реального суб'єкта з уявним партнером (квазісуб'єктом). Четвертий вид спілкування представляє собою спілкування уявних партнерів (свого роду моделювання реального спілкування).

Автор вважає, що ілюзійний світ спілкування є одним з найсильніших засобів виховання, бо дає можливість залучатися до спілкування [12, 24]. Визначені Каганом види спілкування займають чільне місце у педагогічній практиці. Так, духовне спілкування, що засноване на емоційно-інтелектуальних зв’язках, супроводжується рядом проблем: бажанням бути вислуханим, зрозумілим; бажанням самому зрозуміти світ думок, переживань інших; бажанням висловити своє співчуття, прихильність, симпатію іншій людині; бажанням поділитися особистими переживаннями; співпережити разом з іншими людьми світ їхніх думок та почуттів. Спілкування уявних суб'єктів дозволяє людині пережити почуття, які не завжди вона зустрічає в реальному житті. Сам процес спілкування на рівні духовного контакту об'єднаний психологічним «силовим полем» (ніхто не передає ніякої інформації, але всі відчувають спільність своїх думок та переживань).

Широкого обговорення проблема спілкування набула в етичній літературі (Є.М. Бабосов, А. П. Заостровцев, І.С. Кон, В. С. Мовчан, В. А. Малахов, Ю. М. Федоров та інші). Спілкування для етики, підкреслюють провідні вчені, є основою, з якої виростає моральність і поза межами якої моральних цінностей, поведінки і моральної свідомості не існує [3, 56]. Глибокий аналіз процесу спілкування подано у колективній монографії Є.М. Бабосова та його групи. Автори вважають спілкування необхідною та загальною умовою формування і розвитку суспільства та особистості [3, 58]. Особливу увагу вони звертають на різноманітність соціальних феноменів спілкування, його природи, сутності, форми; викривають закономірності історичних змін його форм; виявляють взаємозв'язки між різними науками; дають визначення ролі спілкування в духовному розвитку особистості.

Психологи зазначають, що спілкування — це взаємодія людей, тобто їх вплив один на одного, а також обмін інформацією між людьми під час їхньої взаємодії [28, 74]. На думку деяких психологів, спілкування — це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного та обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями) [1, 15].

На рівні психолого-педагогічних досліджень пріоритет у висвітленні концептуальних основ проблеми спілкування належить А. В. Мудрику. Вчений розкриває суттєві сторони спілкування як фактора виховання особистості і визначає головні шляхи педагогічного впливу на нього з метою удосконалення процесу виховання. А. Мудрик дає характеристику спілкування як педагогічної категорії і доводить, що вона змістовно співвідноситься з такими педагогічними категоріями, як «виховання», «освіта», «навчання», «діяльність», «відношення», «колектив», «особистість». Спілкування як педагогічна категорія, за визначенням дослідника, — «це обмін духовними цінностями у формі діалогу у процесі взаємодії учнів з оточуючими їх людьми, вона має вікові особливості: виявляє як об'єктивний, так, у певній мірі, педагогічно спрямований вплив на життєдіяльність становлення особистості» [33, 120].

Отже, спілкування — одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні - прямому чи опосередкованому — може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні.

Якщо спілкування розглядається як діяльність, то виокремлюють такі його функції: організація спільної діяльності; пізнання людьми один одного; формування та розвиток міжособистісних взаємин. Використання цієї класифікації допомагає зрозуміти, що особливості психологічної природи спілкування безпосередньо впливають на його перебіг та формування його культури. Всі функції спілкування спостерігаються у житті й виявляються, як правило, в єдності, доповнюючи одна одну.

Спілкування як взаємодія припускає, що люди встановлюють контакт один з одним, обмінюються визначеною інформацією для того, щоб будувати спільну діяльність, співробітництво. Щоб спілкування як взаємодія відбувалося безпроблемно, воно повинно складатися із декількох етапів [37, 165].

Перший етап — підготовка до спілкування. У будь-якій формі він складається із збирання матеріалів з предмету спілкування, їх відбору та систематизації; уявлення типів співрозмовників, їх особливостей; складання робочого плану спілкування; добору аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони; обґрунтування свого варіанта рішення та розгляду позиції співрозмовника.

Другий етап — орієнтація в ситуації і встановлення контакту. Це початок спілкування. Тут важливо уникати вибачень (прояв невпевненості); критики (змусить співрозмовника захищатися); зверхності до оцінювання (спричинить у співрозмовника обурення). Будь-яке спілкування починається з демонстрації поваги й уваги до співрозмовника. Найкраще знаряддя для цього — посмішка, а також наші погляди.

Третій етап — обговорення проблеми. Цей етап передбачає аргументацію своєї позиції та контраргументацію співрозмовника. Найбільший вплив на співрозмовника має аргументація (це спосіб переконання за допомогою значущих логічних доказів).

Четвертий етап — прийняття рішення. Приймаючи рішення, доцільно керуватися такими рекомендаціями:

— спостерігаючи за співрозмовником, визначити момент для закінчення зустрічі;

— заздалегідь сформулювати мінімальну мету, обміркувати альтернативні варіанти вирішення проблеми і, відчувши настрій співрозмовника, кращий з них запропонувати для розгляду;

— виявляти повагу до пропозиції співрозмовника, уважно вислухати його аргументи щодо рішення;

— демонструвати впевненість, навіть якщо мети не було досягнуто.

П’ятий етап — вихід із контакту. Цей етап не менш важливий, ніж його початок, бо від цього може залежати продовження співробітництва у майбутньому. Спілкування буде результативним, якщо наприкінці зустрічі буде досягнуто домовленості про подальші взаємини або спільну діяльність.

Під час вивчення будь-якого об'єкта проводять його класифікацію. Існує кілька класифікацій видів спілкування. Одну із них подає О. М. Опалюк [30, 105]:

1. За змістом спілкування поділяється на:

— матеріальне (обмін предметами і продуктами діяльності);

— когнітивне (обмін знаннями);

— кондиційне (обмін психічними чи фізіологічними станами);

— мотиваційне (обмін спонуканнями, цілями, інтересами, потребами);

— діяльнісне (обмін діями, операціями, уміннями, навичками).

2. За цілями спілкування поділяється на:

— біологічне (необхідне для підтримки, збереження і розвитку організму);

— соціальне (переслідує мету розширення і зміцнення міжособистісних контактів, встановлення і розвитку інтерперсональних відносин, особистісного росту індивіда).

3. За засобами спілкування може бути:

— безпосереднє (безпосередній контакт партнерів, які бачать і чують одне одного, знаходяться в одному часі і просторі. Здійснюється за допомогою природних органів, даних живій істоті - руки, голова, тулуб, голосові зв’язки тощо);

— опосередковане (відбувається між людьми, що розділені простором або часом і користуються такими засобами, як телефон, факс, комп’ютер, листування, символи, аудіо- або відеозаписи, книги);

— пряме (припускає особисті контакти і безпосереднє сприйняття один одним людей, що спілкуються, у самому акті спілкування);

— непряме (здійснюється через посередників, якими можуть виступати інші люди).

Крім того, виокремлюють вербальне та невербальне спілкування.

Вербальне або мовленнєве спілкування — це засіб, пов’язаний з використанням мови [22, 106]. Іншими словами, мовленнєве спілкування — це комунікативний акт, за допомогою якого передаються інформація, думки, почуття.

Культура мовленнєвого спілкування охоплює дві складові: культуру говоріння та культуру слухання.

«Говоріння» — це механізми побудови висловлювань відповідно до індивідуальних особливостей людини, що говорить. Це й особливості використаної лексики, і володіння граматикою, і багатство асоціацій, і продуктивність чи стереотипність мовлення, його динамічність, прояв за допомогою слів певного ставлення до співрозмовника. Конструюючи висловлювання, ми стимулюємо іншу людину до створення внутрішнього образу подібного до того, що йому передається. При цьому відбувається розв’язання конкретних комунікативних завдань відповідно до мети мовлення й особливостей ситуації.

Учені визначають кілька порядків побудови повідомлень: кульмінаційний порядок (найсильніші аргументи наводяться наприкінці), антикульмінаційний порядок (зворотний, коли, навпаки, повідомлення починається з сильного аргументу) та розміщення сильних аргументів усередині повідомлення.

Культура слухання має не менше значення, ніж культура говоріння. Невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання володіють лише деякі із тих людей, що спілкуються.

Слухати — це означає адекватно сприймати повідомлення, аналізувати стан співрозмовника. За дослідженнями вчених лише 10% людей вміють по-справжньому слухати інших. Аналітики з Гарвардського університету вивчали здатність людей слухати інших. Згідно з отриманими ними даними, відразу після завершення розмови середньостатистичний респондент пам’ятав лише 50% з того, що сказав його співрозмовник (хоч він був упевнений у тому, що слухав дуже уважно). Через вісім годин після розмови людина забувала третину прослуханої інформації. Через два місяці в пам’яті залишилося лише 23% з того, що було прослухано [10, 16].

Розглядаючи природу слухання, психологи виділяють два його види: нерефлексивне і рефлексивне [1, 25]. Нерефлексивним є уважне слухання практично без мовного втручання. Нерідко саме це допомагає людям висловити свої почуття. Інколи таке слухання називають мінімальною підтримкою. Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв’язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні співрозмовника. Для цього найчастіше вживаються запитання-уточнення. Вони допомагають виявити значення, які «закодовані» в словах-повідомленнях. Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування, оцінні судження та інтерпретації, зазначають психологи О. М. Опалюк та Ю. В. Сербалюк, необхідно звести до мінімуму або краще зовсім ними не користуватися.

Отже, ефективність використання вербального засобу спілкування залежить від таких факторів:

— ситуативних — певна ситуація може сприяти чи заважати вербальному впливу і сприйманню інформації;

— суб'єктивних: психологічний стан співрозмовників може збігатися чи ні; емоційне сприйняття співрозмовника накладається на висловлену ним інформацію; якісь наявні умови відволікають від сприймання інформації і заважають впливові; може мати місце неоднакова інформованість співрозмовників або різний їхній інтелектуальний рівень; результати спілкування можуть не збігатися з очікуваннями співрозмовників;

— недоліків мовлення та мови; поганої дикції; відсутності логіки у висловлюваннях; неточної передачі інформації [30, 126].

Одним із засобів спілкування є невербальна (несловесна) комунікація. Це різні рухи тіла (жести, міміка, пантоміміка), інші засоби зовнішньої несловесної передачі емоційних станів людини (наприклад, почервоніння, збліднення, зміна ритму дихання та інше), які слугують засобами обміну інформації між людьми.

Австралійський спеціаліст «з мови рухів тіла» А. Піз стверджує, що за допомогою слів передається лише 7% інформації, зате за допомогою звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію тощо) — 38%, міміки, жестів, пози -55% [28, 13].

Якщо раніше невербальній комунікації відводилася допоміжна, другорядна роль, то нині психологи вважають, що вміння читати невербальні сигнали є важливою умовою ефективного спілкування [1, 36]. Наше ставлення до інших нерідко формується під впливом першого враження, а воно є результатом дії невербальних сигналів — ходи, виразу обличчя, поглядів, манери триматися, жестів, стилю одягу. На думку американських дослідників, для формування першого образу співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин. Крім того, невербальні сигнали спонтанні, несвідомі і тому завжди щирі. Вміння користуватися цим арсеналом невербальної комунікації сприяє формуванню культури спілкування.

Невербальні засоби мають своєрідну класифікацію. Вчені розглядають 16 невербальних засобів спілкування — це рухи тіла, жести (рухи рук, ніг), просторове поле між співрозмовниками, вираз очей та направленість погляду, вираз обличчя, акустичні засоби (пов'язані з мовою і не пов’язані з нею), тактильні засоби (потиск руки, поцілунки), посмішка, косметика, реакції шкіри (почервоніння, збліднення), запахи (парфуми, алкоголь), одяг та його колір, манери (наприклад, тримати сигарету).

Першою серед невербальних засобів спілкування називають кінетику, або оптико-кінетичну систему, яка включає в себе жести, міміку і пантоміміку, рухи тіла, а також погляди. За словами Д. Фаста [45, 38], мова тіла — це будь-який рух тіла або його частини, за допомогою чого людина передає емоційне послання зовнішньому світу. Вивчення мови тіла — це дослідження всіх його рухів — від свідомих до несвідомих, від тих, що характерні для певних етнічних та соціальних культур, до тих, за допомогою яких переборюються всі культурні перешкоди.

Міміка — це експресивно-виразні рухи різних частин обличчя людини (особливо очей, рота), які передають психологічний її стан у певний момент часу. Пантоміміка — це система виразних рухів людини, за допомогою яких вона демонструє іншим людям свій внутрішній психофізіологічний стан, або показує своє особисте ставлення до того, що відбувається з нею та навколо неї.

Одним із перших досліджень мімічного вираження емоцій була робота Ч. Дарвіна «Вираження емоцій у людини й у тварини» (1872). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним вираженням емоцій, раніше було реакцією з визначеним пристосувальним значенням. Дарвін стверджував, що мімічні реакції є вродженими і знаходяться в тісному взаємозв'язку з видом тварини. Схожих поглядів дотримувався Дж.Б. Уотсон: на його думку, емоційні реакції є інстинктивними чи умовно-рефлекторними. Як пише С. Г. Геллерштейн, різниці між мімікою дорослої людини і дитини немає ніякої, за винятком її більшої розмаїтості в дорослих. У всіх людей при вираженні тих самих емоцій задіяні ті самі групи м’язів, отже мімічні реакції є уродженими. Якщо в дитини немає яких-небудь мімічних реакцій, то причиною цього є лише те, що вона не відчуває цих емоцій.

Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягує наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв’язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

Жести — це рухи тіла, які передають внутрішній стан людини і несуть інформацію про її думки, переживання [10, 87]. У них відображається стан організму і безпосередні емоційні реакції. Це дозволяє судити про темперамент людини (сильні чи слабкі в нього реакції, швидкі чи уповільнені, інертні чи рухливі).

У той же час, пози і рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її впевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість. У позі і рухах виявляється і соціальний статус людини і культурні норми, засвоєні людиною.

Жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Російський психолог О. Єрмолаєва пропонує класифікувати жести за їх функціями й поділяє жести на жести-симптоми — експресивні знаки самовираження; жести-регулятори, які реалізують регулятивно-комунікативну, спонукальну функцію; жести-інформатори, що несуть інформацію про предмет [28, 47]. Розподіл цей певною мірою умовний, бо більшість жестів є поліфункціональними. Вони можуть нести інформацію про особистість мовця, про його ставлення до змісту мовлення й так чи інакше впливати на слухача. Однак якась одна функція руху завжди виявляється домінантною, що й створило підстави для такої класифікації (див. Додаток А).

Досить своєрідну класифікацію жестів пропонує А. Піз [35, 65] (див. Додаток Б).

Наукові дослідження в галузі лінгвістики показали, що існує пряма залежність між соціальним статусом, владою, престижем людини і її словниковим запасом. Іншими словами, чим вище соціальне чи професійне положення людини, тим вище його здатність спілкуватися на рівні слів і фраз. Дослідження соціологів виявили залежність між красномовністю людини і ступенем жестикуляції, використовуваної людиною для передачі змісту своїх повідомлень. Це означає, що існує пряма залежність між соціальним станом людини, його престижем і кількістю жестів і рухів, якими вона користується. Людина, що знаходиться на вершині соціальних сходинок професійної кар'єри, може користуватися багатством свого словникового запасу в процесі комунікації, у той же час як людина менш реалізована професійно буде частіше покладатися на жести, а не на слова в процесі спілкування. Швидкість деяких жестів і їхня очевидність для ока залежить від віку людини.

Ставлення людини до співрозмовника добре передає його поза. Якщо людина намагається виглядати вищою за свого співрозмовника, споглядає на нього згори, демонструє самовпевненість, то можна сказати, що вона грає роль покровителя. Якщо обидва співрозмовники (навіть незалежно від зросту, віку) тримаються спокійно, впевнено, демонструють повагу одне до одного, то вони спілкуються нарівні. Цікаво, що людина, яка з повагою ставиться до співрозмовника, повертається до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати, то стоятиме напівобернувшись. Якщо одна людина начебто віддзеркалює позу іншої, вона демонструє свою згоду з нею. Певний психологічний стан людини передають такі пози, як «іти з високо піднятою головою», «розправити плечі», або, навпаки, «стояти на напівзігнутих ногах» [35, 132].

На думку психолога А. Піза, є кілька положень голови, які передають настрій та ставлення співрозмовника. Так, якщо голова поставлена прямо і людина робить маленькі кивки нею, отже, вона уважно слухає. Якщо співрозмовник нахилив голову трохи вбік, це означає, що у нього прокинувся інтерес до предмету розмови. Якщо ж співрозмовник нахилив голову вниз, то це означає, що він ставиться до розмови негативно, навіть осуджуючи.

На нашу думку, велику роль у спілкуванні відіграють очі людини. Саме завдяки ним встановлюється перший контакт між незнайомими людьми. Направленість погляду та його довжина, частота поглядів — все це має значення для співрозмовників. Коли людина говорить, вона звичайно рідше дивиться на співрозмовника, аніж тоді, коли його слухає. Якщо двоє співрозмовників спокійно дивляться один одному в очі, то вони починають відчувати довіру і взаємну симпатію. Неприязнь певною мірою пов’язана з тим, що люди не бачать один одного і рідко спілкуються за принципом «очі в очі». Таким чином, якщо людина хоче досягти взаєморозуміння з іншими, вона повинна дивиться їм в очі.

Зазначимо, що успіх спілкування віч-на-віч залежить від направленості поглядів та їх довжини. Спеціалісти кажуть, що діловий погляд — це, коли дивитися на лоб трохи вище від очей співрозмовника. Якщо погляд фіксується нижче від рівня очей співрозмовника — то це соціальний погляд, а якщо нижче від підборіддя — це інтимний погляд [8, 102].

Другу систему невербальних засобів становить таксика — потиск руки, поплескування по плечах, поцілунок, посмішка [41, 132]. Багато про характер людини говорить потиск руки, який може бути міцним, в’ялим, ніжним, довгим. А коли людина посмішкою демонструє свою доброзичливість, то разом із поглядом очей легко встановлює контакт. Загалом саме посмішці спеціалісти серед усіх експресивних засобів приділяють найбільшу увагу. Існує майже 60 описів посмішки (весела, грайлива, сумна, чудова, крива, журлива, переможна тощо).

Окрему систему — праксодику та екстралінгвістику — становлять невербальні засоби, що стосуються голосу та його вокалізацій, — інтонація, гучність, темп, тембр, тональність, а також вкраплення у голос — сміх, плач, покашлювання, дикція тощо. Завдяки таким особливостям голос людини неначе проникає у душу співрозмовника, передаючи йому потрібну думку.

У спілкуванні інформацію несе навіть простір: відстань між партнерами, місце в кімнаті, в будинку, яке займає (чи прагне зайняти) та чи інша людина. Закономірності «суб'єктивного простору особистості» слід враховувати і в розташуванні меблів в організації, і в розміщенні учасників наради, бесіди, гостей за столом на офіційному обіді тощо.

У процесі комунікації невербальні засоби спілкування можуть заміщати словесну інформацію, дублювати її, однак частіше виникає ефект доповнення змісту повідомлення, підсилення впливу: міміка й жести комуніканта, тональність і мелодика мовлення підсилюють його виразність.

Не всі компоненти «мови» невербальних знаків є однаково важливими в професійній діяльності педагога. На думку науковців, однією з найменш важливих для педагога складових невербальної системи є «проксиміка» -просторове розташування комунікантів, однак і про неї не можна забувати. Дистанція, що виявляється оптимальною для комунікації, в різних ситуаціях спілкування змінюється. Антропологи вживають термін «особиста територія», що означає простір, який людина вважає своїм, ніби він є продовженням її фізичного тіла, тобто це відстань, на якій людина намагається триматися від інших для того, щоб почуватися комфортно. Традиційно виділяють чотири зони «особистої просторової території людини»:

1. Інтимна зона (від 15 до 46 см) — порушення її сприймається людиною боляче. На таку дистанцію можуть наближатися тільки люди, що знаходяться в тісному емоційному контакті (подружжя, мати й дитина).

2. Особиста зона (від 46 см до 1,2 м) — відстань руки, протягнутої для рукостискання. Така відстань оптимальна при розмові з товаришем.

Педагог повинен пам’ятати, що порушення цих двох зон людиною, яка не має на це права, викликає у партнера по комунікації негативну реакцію, яка не може не заважати продуктивному спілкуванню.

3. Зона соціального спілкування (від 1,2 м до 3,6 м) — відстань найбільш прийнятна для соціально-побутового й ділового спілкування (з колегами тощо).

4. Суспільна зона (від 3,6 м і більше) [41, 82].

Цілком очевидно, що для педагогічного спілкування оптимальною є дистанція, яка відповідає третій зоні під час міжособистісної комунікації й четвертій — під час групової.

Ще одне правило проксиміки — знайти для кожної конкретної навчальної ситуації найзручніше розташування комунікантів.

Традиційне місцезнаходження, наприклад, лектора під час лекції - за кафедрою, щоб завжди знаходитись обличчям до студентів, така позиція дозволяє бачити всіх студентів, помітити порушення контакту з аудиторією (утруднення в сприйманні, розумінні матеріалу, відсутність зацікавленості) і вчасно відреагувати, усунувши бар'єр та створивши умови для ефективної спільної навчальної діяльності. Пересування лектора по аудиторії, як зазначає науковець Л. Білик, може відвертати увагу студентів від процесу сприймання та засвоєння інформації, й тому вони мають бути мінімальними та завжди ситуативно виправданими. Якщо заслуховується розгорнута відповідь, педагог може відійти вбік, наблизившись до однієї з парт, ніби то приєднуючись до групи слухачів. Особливо це доречно під час застосування таких організаційних форм спілкування, як дискусія, диспут. Але найчастіше педагог залишається в межах простору між дошкою й першими партами [4, 22].

Для успішної організації спілкування педагог повинен не тільки визначити своє місцезнаходження в аудиторії під час використання тієї чи іншої організаційної форми спілкування, а й регулювати розташування студентів по відношенню один до одного. Так, наприклад, у процесі бесіди, коли репліки комунікантів чергуються, спілкування буде більш зручним (успішним), коли той, хто говорить, не встає, однак слухачі мають можливість бачити його. Створити такі умови в аудиторії, обладнаній партами, важко, але наближені умови виникають, коли студентам дозволяють вставати під час подання своєї репліки, розвертатися упівоберта до того, хто говорить, і навіть обертатися назад.

Таким чином, спілкування — важлива форма людського буття, умова життєдіяльності людей, спосіб їхнього об'єднання. Знання про характерні особливості спілкування для кожного, хто їх засвоїть і зуміє застосувати на практиці, стануть основою та допоможуть ефективно спілкуватися, до того ж духовно зростати самим і допомагати в цьому іншим.

1. 2 Поняття культури спілкування

Усі сфери життєдіяльності людей пов’язані зі спілкуванням — необхідним засобом досягнення взаєморозуміння і взаємодії. А досягнення взаємодії можливе за умов дотримання певних норм спілкування, культури спілкування.

Культура спілкування — це комплекс розвинутих умінь використовувати мовні і мовленнєві засоби з метою здійснення певного впливу на адресата. Культура спілкування є одним із центральних компонентів професійної культури викладача вищої школи. Вона синтезує в собі комплекс знань, цінностей, зразків поведінки, характерних для ситуацій педагогічного спілкування, а також умінь гнучко реалізовувати їх на практиці з метою забезпечення ефективності спільної діяльності.

Культура професійного спілкування характеризується рівнем розвитку комунікативних знань та умінь і дозволяє здійснювати міжсуб'єктну взаємодію, спрямовану на ефективне виконання професійних обов’язків [47, 26].

Феномен культури спілкування зумовлює існування певних узгоджень, правил, норм, ритуалів, а також вироблення системи засобів, форм їх забезпечення, які прийнято зараховувати до сфери культури спілкування і завдяки чому можливе досягнення домовленостей, обміну думками і діями у соціальній спільноті. З огляду на це, формування культури спілкування є обов’язковою складовою морального виховання особистості. База особистісної культури відповідає загальнолюдським духовним цінностям, які непідвласні часові й є надбанням усіх людей, бо створені протягом усієї історії людства. Тому те, що ми називаємо культурою, є людяність світу, зашифрована в усьому багатстві цінностей, норм, традицій, звичаїв тощо. І саме це нагромаджене людством багатство кожна окрема людина може й хоче зробити своїм надбанням.

Культура, до якої людина долучається з дитинства, багатогранна. Це художня культура, культура життєвого самовизначення, економічна культура, культура праці, культура політична та правова, інтелектуальна та моральна, екологічна та фізична, культура спілкування та сімейних взаємин.

Саме культура спілкування тісно переплітається з усіма іншими компонентами, а культура психічної діяльності безпосередньо пов’язана з культурою життя особистості загалом. Чим вища у людини загальна культура, тим вища моральна та психологічна культура її спілкування. Чим більше людина взяла для себе від загальнолюдської культури, тим більше в неї розвинута мотивація до гуманних, доброзичливих взаємин з іншими, тим частіше вона користується загальноприйнятими нормами поведінки і завжди готова до підвищення своєї культури загалом [47, 12].

Важливою складовою загальнолюдської культури є моральна культура, яка відіграє значну роль у життєдіяльності людини. Розкриваючись у реальних діях і вчинках людей, у яких втілюються їхні прагнення, цілі, внутрішні потреби та інтереси, моральна культура облагороджує особистість, є стимулом, внутрішнім регулятором значущої діяльності людини, матеріальною силою, чинником загальнолюдського прогресу. З одного боку, моральна культура відбиває моральний аспект (цінність) культури, з іншого — є «культурою» в моралі [30, 165]. Ці два аспекти виступають в єдності.

Звернення до сучасних психолого-педагогічних праць (О. Березина, О. Даниленко, Л. Дурандіна, В. Малахова, О. Яницької) дає змогу встановити різноманітні підходи до визначення поняття «культура спілкування» — від вузьких, сконцентрованих на одному його аспекті, до широких, спрямованих на виділення системи сутнісних ознак та взаємозв'язків.

Прикладом вузького підходу можна вважати визначення Л. Дурандіної, яка розглядає культуру спілкування у площині дефініції «ввічливість» [24, 15].

З погляду О. Березиної, культура спілкування визначається через певні елементи структури особистості, а саме, через ті якості та властивості, котрі забезпечують взаєморозуміння і взаємодію особистості із соціумом [47, 243].

Поряд з вузькими трактуваннями поняття «культури спілкування», існують думки про необмеженість проявів цього явища. За висновками В. Малахова, у відповідності до інтерсуб'єктної сутності культури, будь-який її прояв може розглядатися як культура спілкування [46, 132]. У такому контексті йдеться про моральний аспект спілкування або моральну культуру спілкування, яка за аналогічними вимірами відповідає моральним нормам і гуманістичним цінностям, сформованим суспільством.

Складність і багатозначність обох підходів зумовлює отримання неоднозначних результатів, внаслідок чого прослідковуються відмінності як у науково-теоретичних інтерпретаціях, так і у виборі шляхів формування культури спілкування в педагогічній практиці.

Заслуговує на увагу точка зору на зазначену проблему О. Яницької, яка вважає ядром культури спілкування ставлення, що завжди присутнє у спілкуванні та складає його внутрішню сутність. Автор розглядає культуру спілкування в якості показника певного рівня морального розвитку особистості. Адже ставлення до оточуючих становить елемент внутрішньої культури людини та безумовно виступає її моральною установкою.

О. Даниленко підкреслює фундаментальне значення інструментального забезпечення спілкування і відносить до культури спілкування всі прийняті певною спільнотою способи і засоби, що виражають думки і почуття, ставлення до себе чи інших, незалежно від їхнього змісту та моральної якості. Таким чином, спілкування відноситься до виду діяльності, в якій можуть мати місце як моральні, так і аморальні мотиви, цілі, взаємини.

Відтак, культуру спілкування слід розглядати як комплекс способів поведінки людей, що забезпечує власне перебіг процесу спілкування. Моральний аспект культури спілкування береться до уваги й у трактуванні вузького педагогічного смислу досліджуваного феномену.

Отже, у такому значенні до культури спілкування належать і відповідні до моральних норм та естетичних уявлень форми поведінки, а в особистісному контексті - сукупність способів діяльності та зразків поведінки.

Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: культуру говоріння та культуру слухання [30, 124].

Провідну роль в спілкуванні відіграє культура слухання. У взаємодії викладача зі студентами використовуються два види слухання: активне та емпатійне [41, 89]. Викладач, застосовуючи активне слухання, намагається визначити вміння студента відображати зміст навчальної інформації. Він уточнює інформацію, яку хоче донести студент, за допомогою додаткових запитань. При цьому використовує такі способи активного слухання: перефразування (повторення важливих моментів вислову своїми словами з метою уточнення інформації); резюмування (відтворення слів партнера в скороченому вигляді з метою підбиття підсумків); розвиток ідеї (виділення з вислову логічного наслідку з метою швидкого просування в бесіді вперед, що надасть можливість отримати інформацію без прямих запитань).

Емпатійне слухання дозволяє переживати ті почуття, які переживає партнер. Підтримуючи емпатійне слухання, викладач має зрозуміти емоційний стан студента, точно розпізнати почуття або емоцію, яка стоїть за висловом, а також продемонструвати, що його почуття не тільки зрозуміли, але й прийняли. Емпатійне слухання допомагає нейтралізувати схильність викладача до оцінки особистості та запобігає утворенню бар'єрів діалогічного спілкування.

Дослідження мовознавців свідчать, що високою культурою слухання відзначаються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Невміння часом вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню пояснюється нестабільністю уваги.

Зафіксовано навіть феномен «перцептивне перекручування». Виявилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявленню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу, або не запам’ятати чиєсь прохання, виконати яке важко.

Слухання — не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності, її культури.

Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв’язок можна по-різному. Розрізнять такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність і розуміння [8, 46]. Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв’язком, рідше — з тлумаченням (інтерпретацією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.

Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ними не користуватися. Звичайно, це не означає, що не треба висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам’ятати про мету слухання, особливо в тому разі, коли співбесідник і контакт з ним значимі для нас. Якщо основою спілкування є інформативна функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (наприклад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце і оцінювання, і інтерпретація.

Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з’ясування, перефразування, відбиття почуттів і резюмування [48, 69].

З’ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в постановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом: «Так» чи «Ні»).

Перефразування — це формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння. Коли йдеться про відбиття почуттів, це означає, що акцент зроблено в процесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв’язку ми робимо спробу показати співрозмовникові, що розуміємо його переживання. Дуже часто саме це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від нас. До того ж такий зворотний зв’язок може сприяти тому, що той, хто говорить, сам краще розбереться у своїх переживаннях.

Відповіді-уточнення дають змогу певним чином узагальнити думки та почуття відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Резюмування також використовується, якщо під час розмови увага переключається на інше, нерідко другорядне питання. Цей вид треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв’язання конфліктів.

Одним із важливих чинників культури спілкування є «говоріння», тобто механізми мовлення, побудови висловлювань, індивідуальні особливості людини, що говорить.

Феноменологія мовлення надзвичайно різноманітна. Це і особливості використаної лексики, і володіння граматикою, і багатство асоціацій, і продуктивність чи стереотипність мовлення, його динамічність, вияв певного ставлення до співрозмовника.

Побудова висловлювання — це розв’язання конкретних комунікативних завдань відповідно до мети мовлення і особливостей ситуації. Для цього за допомогою мовлення треба стимулювати співрозмовника до створення внутрішнього образу, подібного до того, який йому передається.

Важливими характеристиками культури спілкування є діалог і монолог. Ефективним може бути спілкування, в якому використано як діалог, так і монолог. Монолог і діалог мають психолого-ситуативні та мовні особливості. На відміну від діалогу, монолог наче передбачає реакції співрозмовника. Висловлювання тут більш розгорнуті, свідоміше добираються слова й вибудовуються речення, меншу роль відіграють міміка та жести. У діалозі велике значення мають так звані діалогічні відносини. У двоголосому слові, в репліках діалогу чуже слово, позиція враховуються, на них реагують. І саме це є основною, порівняно з монологом, характеристикою діалогу [18, 46].

Виходячи з цієї особливості діалогу нині вибудовуються нові концепції етики спілкування. При цьому враховується, що внутрішній діалог відіграє важливу роль в індивідуальному мисленнєвому процесі, а зовнішній — у спільному розв’язанні завдань. Зовнішньому діалогу, який так потрібний для спільної мисленнєвої діяльності партнерів, насамперед, студентів, необхідно спеціально вчити. Тому нині одним із принципів перебудови навчання у вузі є принцип діалогізації педагогічної взаємодії [4, ЗЗ].

Відомо, що монолог — це нерівноправність щодо обміну інформацією. Тут домінує один, наприклад, викладач. Він є джерелом інформації, ставить запитання, контролює та оцінює відповіді, слугує еталоном наслідування. Така взаємодія передбачає лише поверхневе, часткове розуміння та прийняття особистостей тих, з ким спілкуються. Діалогічна взаємодія — це особистісно рівноправні позиції, співпраця, де домінують мотиви самоактуалізації та саморозвитку співрозмовників.

Вагоме місце у культурі спілкування має значення переконуючого впливу. Питання про роль та значення переконуючого впливу в мовленнєвому спілкуванні розглядається багатьма спеціалістами. Проте найцікавіші результати отримали соціальні психологи, автори експериментальної риторики Йєльського університету. Ідеться про так звану переконуючу комунікацію [33, 254].

Як відомо, риторика вчить мистецтву красномовства, переконання під час промови. Експериментальна риторика показує, що можна підвищити ефективність такого впливу, враховуючи індивідуальні особливості людей, зокрема їхні соціальні установки та правила конструювання повідомлень. Повідомлення нестиме заряд переконуючого впливу, якщо воно або зніме суперечність між елементами свідомості у тих, на кого цей вплив спрямовано, або підсилить думку, яка у них була раніше.

Важливе значення для ефекту переконуючого впливу має характер ситуації та особистість відправника повідомлення (балансна модель). Якщо ставлення (установка) до відправника позитивне, то й ставлення до його висловлювання скоріше також буде позитивним. Якщо до відправника ставлення нейтральне і його висловлювання викликає негативні емоції, то ця реакція може бути перенесена і на самого відправника, а передана ним інформація сприйматиметься як така, що не заслуговує на довіру. Щоб уникнути перекручення інформації, дуже важливо дотримуватись гуманістичних принципів, правил мовленнєвого етикету [48, 74].

Отже, особистість комунікатора, безсумнівно, впливає на ефективність його мовлення. Високий рівень культури спілкування передбачає знання якостей відправника та врахування їх у конкретних ситуаціях відповідно до моральних правил і норм.

Існують залежності між ефективністю мовлення та особливостями ситуації, характеристиками аудиторії та характером обговорюваної проблеми. Так, у одних випадках краще впливають емоційні апеляції до аудиторії, в інших — раціональні. Усе залежить від того, з якою аудиторією спілкується людина. Якщо з молоддю, то більше впливає емоційно забарвлена мова, а якщо з літніми людьми або з тими, хто має технічну освіту, краще використовувати раціональні апеляції [14, 98].

Учені О. М. Опалюк та Ю. В. Сербалюк, розглядаючи проблеми конструювання повідомлень, порівнювали кульмінаційний порядок їх побудови (найсильніші аргументи наводяться наприкінці), антикульмінаційний порядок (зворотний, коли, навпаки, повідомлення починається із сильного аргументу) та розміщення сильних аргументів усередині повідомлення [30, 56]. Виявилося, що кульмінаційний і зворотний порядок дають кращі результати, аніж серединний (із невеликою перевагою першого над другим). Однак у цьому разі важливо враховувати змістовний бік повідомлення та установки слухачів. Якщо вони не дуже зацікавлені предметом повідомлення, то найвагоміші аргументи треба викласти із самого початку. Це кращий спосіб пробудити інтерес та увагу людей. Якщо вони дуже зацікавлені темою розмови, то найцікавіші аргументи варто викласти наприкінці повідомлення. Послаблення аргументації може дещо розчарувати аудиторію.

Вирішуючи питання оптимального розміщення основної ідеї в повідомленні, варто згадати про відомий ефект краю. Інформація, що розміщена на початку і в кінці повідомлення, краще сприймається, запам’ятовується, осмислюється, ніж та, що всередині. Нові установки в адресата також краще формуються на початку спілкування.

Тому основну ідею, думку, яку ми хочемо «внести» до його свідомості, доцільно викладати на початку мовленнєвого спілкування. Наприкінці також бажано до неї звернутися, але використавши для цього нові аргументи.

Культура спілкування тісно пов’язана з мовленнєвим етикетом, тобто з правилами вітання, знайомства, прощання, вдячності, вибачення, запрошення, схвалення тощо. Люди, як правило, негативно реагують на порушення вироблених суспільством формул етикету.

Мовленнєвий етикет — це складна система мовних знаків, що спирається на моральні правила й вимоги і вказує на ставлення як до інших людей, так і до себе. Культура спілкування — не просто культура вибору ефективних стратегій і тактик, в основі яких лежать гуманістичні комунікативні установки, знання та вміння. Це також результат застосування правил конструювання повідомлень, говоріння та слухання, це активне використання правил і норм гуманістичної етики, постійне дотримання вимог етикету.

Професійна культура спілкування викладача — це соціально значущий показник його здібностей, уміння здійснювати свої взаємини зі студентами, іншими людьми, здатність та вміння сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань у процесі розв’язування передбачених педагогічною технологією конкретних завдань у підготовці фахівців. Професійна культура спілкування викладача не виникає з нічого, вона формується на основі певних умов здійснення педагогічної технології у закладі, а через те ніби вбирає в себе її особливості, базується на ній, виступає важливою складовою частиною, засобом діяльності викладача [8, 63].

Культура спілкування педагога — завжди є показником того, як за допомогою найбільш важливих конкретних педагогічних завдань, способів спілкування викладачеві вдається реалізувати загальні соціально-значущі принципи навчально-пізнавальної діяльності студентів.

Говорячи про професійну культуру спілкування викладача, ми, насамперед, повинні бачити в усіх його взаємостосунках уміння досягати поставленої мети у професійній підготовці майбутнього спеціаліста. Якщо викладач не здатен налагодити свої взаємини зі студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову про наявність спілкування.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой