Обмеження прав України і перша ліквідація гетьманства

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Контрольна робота

з історії України

1. Обмеження прав України і перша ліквідація гетьманства

Павло Полуботок

Під час Північної війни посилився наступ царизму на автономні права України. На початку XVIII ст. в Україні почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій. У 1708 — 1709 pp. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з призначуваними царем губернаторами. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав слідкувати за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати «шатості до зради», контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним з головних завдань резидента стало нав’язування людям думки, що все погане робиться тільки українською старшиною, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочувалося доносительство. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома російськими полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м’яким і податливим, на здатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й насамперед молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.

За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі уряди, активне роздавання українських земель царським вельможам і одночасно перенесення в Україну панівних у Росії соціально-політичних відносин. Дедалі частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал України у власних цілях. Справжнім лихом для козацтва став обов’язок брати участь у виконанні тяжких робіт далеко від Батьківщини. В 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царицином, у 1718 р. кілька тисяч їх зводили укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис. українців рили Ладозький канал. Каторжні роботи, суворі природні умови, голодування, епідемії та хвороби забрали не один десяток тисяч життів українських чоловіків. Царський уряд залучав козацькі полки до участі у війні з Персією. В 1721 р. під Дербент виряджено 10 тис. козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола. Наступного року під Сулак вирушило таке ж військо під проводом лубенського полковника Андрія Марковича. Подібні висилки не припинялись і в наступні роки. Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт були справжньою трагедією для українського народу й свідчили про дальшу втрату Україною автономних прав.

Після перемоги в Північній війні й підписання в 1721 р. Ніштадтського миру в урядових колах Росії точилися розмови про скасування гетьманства в Україні. Поїздка до Петербурга в квітні 1722 р. лише підтвердила найгірші передбачення Скоропадського й прискорила його кончину. Наказним гетьманом України став чернігівський полковник Павло Апостол (1722 — 1723). Російський уряд не визнав його прав і в липні 1722 р. призначив для управління Україною Малоросійську колегію (1722−1727). Головною мотивацією нововведення стала декларація захисту народу від постійних зловживань козацької старшини владою. Серйозні політичні прорахунки, карколомне збагачення правлячих кіл за рахунок нижчих верств населення стимулювали дальше втручання російського уряду у внутрішні справи України й спробу змінити її державний устрій. Такі намагання повністю відповідали політичному курсу російського уряду, спрямованому на жорстку централізацію влади в межах всієї Російської імперії. Скасування гетьманства суперечило умовам «Березневих» і всіх наступних договірних статей України з Росією, було протиправним, одностороннім актом.

В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно функціонували Генеральна військова канцелярія і Малоросійська колегія. Спочатку їй надавалися тільки контрольно-касаційні функції в галузі політико-адміністративної влади й розпорядчі - у сфері фінансів. Колегія почала роботу зі звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги посипалися. Тільки в серпні 1722 р. Малоросійська колегія надіслала Генеральній військовій канцелярії 34 розпорядження про заборону обертати козаків на панських підданих, позбавлення старшинських маєтків імунних прав при розквартируванні російських військ, направлення податкових зборів до царської казни тощо. Порушувалися судові справи про зловживання ряду полковників, інших старшин, а також судових чинів. Старшинські маєтки оподатковувалися, чого раніше старшина не допускала, вводилися нові податки.

Реакція козацької старшини на перші дії Малоросійської колегії була різною. Полковники Григорій Ґалаґан, Яків Маркович, генеральний осавул Яків Лизогуб та інші можновладці зайняли лояльну позицію щодо нововведення російського уряду. Цим самим вони сподівалися зберегти за собою владу й нажите багатство. Нечисленна партія українських автономістів стала в опозицію до Малоросійської колегії. Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вона легітимним способом намагалася відстояти автономний статус України. Очолив автономістів наказний гетьман Полуботок, людина віддана національній ідеї, рішуча, енергійна і впливова в козацьких колах. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя. Було введено інститут асесорів Генерального військового суду, проведено формалізацію судового процесу, старшині рекомендовано добровільно задовольнити справедливі претензії - позивачів і наказано полковникам нещадно карати призвідців різних «бунтів».

Одночасно Полуботок рішуче виступив проти втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини. Але всі його дії в цьому напрямі аж ніяк не сприймалися абсолютною більшістю вищої козацької старшини. Складену ним у вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 незначних урядовців і жоден з полковників та генеральних старшин. У — петиції висловлювався рішучий протест проти вимог колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової канцелярії, приймання нею до розгляду справ, що не пройшли попередньої апробації в нижчих судових інстанціях, оподаткування нових видів господарської діяльності, ліквідації податкового імунітету козацької старшини та знатного військового товариства. Крім того, Полуботок добивався дозволу на обрання гетьмана України. Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази Малоросійської колегії, в тому числі про нові податки й оподаткування козацької старшини.

У листах до Сенату Полуботок знову скаржиться на зловживання президента колегії С. Вельямінова, клопочеться про повернення привласнених податків і обрання нового гетьмана. Рішучий спротив Полуботка викликало введення в українських містах посад комендантів і їхнє втручання у внутрішні справи полків. Тим часом і Вельямінов не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він подав Петру І «Дванадцять пунктів», зміст яких зводився до необхідності зміни державного устрою України й збільшення прибутків казни за рахунок українських платників податків. Полуботок звинувачувався в протидії реформам. У відповідь на них цар вчинив резолюцію: «Бути сюди Полуботку, Савичу і Чер-нишу». Сенатським указом Малоросійська колегія 16 квітня була перетворена з контролюючої на владну адміністративну структуру. Законодавче закріплювалися рішення колегії про повернення козацьких прав шукачам козацтва, ліквідацію незаконних стягнень й низки інших актів Генеральної військової канцелярії. Й цього разу спроби Полуботка організувати масову відсіч діям уряду не вдалися. З від'їздом Полуботка у червні 1723 р. до Петербурга опозиційна діяльність майже припинилася, її продовжував тільки миргородський полковник Д. Апостол. Роздратований Петро І 23 червня 1723 р. видав указ, який забороняв українцям порушувати питання про гетьманство. Однак це не зупинило загартованого, скаліченого в січах і добре знаного Петром І полковника. Він надіслав імператорові «Коломацьку чолобитну», де знову порушував питання про вибори нового гетьмана. Майже одночасно до Петербурга надійшли ініційовані Вельяміновим скарги стародубських козаків на дії старшини з проханням призначити їм полковника з числа російських офіцерів. У відповідь імператор наказав кинути до Петропавлівської фортеці Полуботка з 15-ма старшинами. їх звинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії й наказів царя. Крім того, проти Полуботка була порушена судова справа про зв’язки з урядом Орлика. Призначений в Україну резидент Рум’янцев з командою приступив до «викорінення смути». Протягом грудня 1723 — січня 1724 р. з посад були звільнені явні прихильники Полуботка, їхні місця зайняли прибічники Малоросійської колегії.

Після розгрому опозиції верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. Генеральна військова канцелярія була перетворена в дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії. Російські чиновники провели фінансову реформу й розширили оподаткування різних верств населення. Ліквідовувався податковий імунітет російських вельмож, а також козацької старшини й монастирів. Це була позитивна спроба колегії більш-менш справедливо розподілити податковий тягар «між великими і малими, убогими і багатими». Збирання податків колегія зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську казну, внаслідок чого відбувалося неприховане пограбування України.

Значні зміни були внесені в судову практику. Малоросійська колегія почала самостійно вирішувати судові справи, активно запроваджувати в місцеве судочинство російські правові норми й кодекси законів. Традиційний принцип процесуального судочинства, що сягав своїм корінням «Руської правди», замінявся інквізиційним методом із застосуванням тортур. Судова влада Малоросійської колегії поширювалась і на духовенство. Шукачі козацтва дістали можливість відновити втрачені козацькі права.

Серйозних змін зазнало місцеве самоврядування. Коменданти були наділені правом перевіряти укази Генеральної військової канцелярії, не допускати спілкування населення із запорожцями, слідкувати за неухильним виконанням царських указів про торгівлю «заповідними товарами» тощо. Встановлювався прискіпливий контроль за діяльністю місцевих органів влади. Активізувалася заміна полковників-українців російськими офіцерами. Обов’язки призначати на старшинські посади російський уряд перебрав на себе. Почалася політична реакція в Україні. Вона негативно позначилась і на становищі української національної культури, що зачіпало інтереси українських інтелектуалів. Козацька старшина, шляхта, міський патриціат, а також інтелектуальна еліта висловлювали незадоволення різкою зміною державного статусу України.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 р. почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у державі. Він торкнувся й України. Вже в лютому 1725 р. Верховна таємна рада розглядала проект контрреформ в Україні, насамперед відновлення гетьманства. Зміна політичного курсу Росії щодо України зумовлювалася кількома чинниками, у тому числі загрозою війни з Туреччиною, незадоволенням серед українських верхів, а також прагненням Меншикова та інших російських можновладців позбутися оподаткування своїх українських маєтностей. Російський уряд замінив українським козакам Низовий похід виплатою трьох карбованців з кожного, а Катерина II звільнила з ув’язнення козацьку старшину. Полуботок до цього часу помер у в’язниці. Звільненим заборонили повертатися в Україну. Виняток був зроблений тільки для Апостола, від якого перед від'їздом взяли присягу бути «вірним рабом російських монархів», охороняти їхні інтереси, не мати зносин з турками, кримцями, поляками, запорожцями та іншими «народами сторонніми». Вперше вільнолюбива старшина трактувалася як раб, холоп російських імператорів. Син Апостола залишився заложником у Меншикова.

Верховна таємна рада переглянула запроваджені Вельяміновим статті й деякі з них відмінила, а потім знову відновила. Після приходу до влади Петра II навесні 1727 р. скасовувалися всі податки, введені Малоросійською колегією, що найбільш відповідало інтересам козацької старшини і російських землевласників. Верховна таємна рада після обговорення відповідного проекту з козацькою старшиною 20 червня 1727 р. прийняла рішення про реставрацію українського гетьманства. В «таємних пунктах» вказувалося, що, незважаючи на декларовані українському народові права на обрання нового гетьмана, це написано «для лиця», щоб заспокоїти його. Насправді імператор призначив гетьманом України миргородського полковника Апостола. Спеціальному посланцю Наумову наказувалося провести рішення імператора в життя. Якби козаки були проти нав’язуваної їм кандидатури, тоді посланець мав зупинити раду й не дозволити обирати іншу кандидатуру. Офіційне повідомлення про згоду на обрання нового гетьмана надійшло до Глухова в липні 1727 р. Царський кур'єр при цьому прямо заявив, що гетьманом призначено миргородського полковника Данила Апостола. Козацтво з наївним ентузіазмом зіграло відведену йому царським урядом роль при обранні Данила Апостола гетьманом України (1727 — 1734). Протягом серпня — вересня 1727 р. Малоросійська колегія припинила своє існування. Однак автономні права України знову обмежувалися. Російський уряд залишив за собою контроль за фінансами, підпорядкував козацькі полки російському командуванню, запровадив нову систему контролю за діяльністю гетьмана та козацької старшини.

Зрушення в сільському господарстві

У XVIII ст. економічне становище України суттєво змінилося. На Лівобережжі, Слобожанщині, частково Запоріжжі та в Північному Причорномор'ї відчутнішим ставав вплив економічних і адміністративно-політичних реформ російського уряду. Вони цілеспрямовано переводили українські землі на загальноросійський шлях розвитку.

Рангова (тимчасова) форма земельної власності козацької старшини дедалі помітніше еволюціонувала на довічну. Цей процес значно прискорився після першого скасування гетьманства. Спираючись на підтримку російського уряду, гетьмани Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол, полковники Павло Ґалаґан, Федір Шиддовський та інші за рахунок царських пожалувань, купівлі та привласнення земель і угідь зосередили в своїх руках величезні маєтності, що налічували тисячі десятин орних, лісових, водних та інших угідь і десятки сіл. Меншими маєтностями володіла полкова й сотенна старшина. Наприкінці XVIII ст. половина земельного фонду Слобожанщини належала 250 родинам місцевих поміщиків. Тривалий час невпинно розросталася земельна власність православних монастирів. У другій половині XVIII ст. вона почала серйозно конкурувати зі старшинською і одразу підпала під тиск світських властей. Не бажаючи втрачати економічні важелі влади, царський уряд у 1786 — 1788 pp. секуляризував монастирські та церковні володіння.

Послідовно збільшувалася земельна власність російських поміщиків. Незважаючи на несміливу протидію козацької старшини, царські вельможі забирали собі кращі землі. Особливо активізувався процес привласнення українськихземель російськими панами під час відвоювання Північного Причорномор’я. Якщо раніше землеволодіння формувалося шляхом «займанщини», то приблизно з 50-х років перерозподіл земель уряд зосередив у своїх руках. У 1764 р. він затвердив «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їхнього заселення». Відповідно до нього землі надавалися всім бажаючим, крім кріпосних селян. Вся територія губернії розбивалася на наділи 26 десятин без лісу й ЗО десятин з лісом, які не могли ділитися. Дворянам дозволялося одержувати не більше 48 ділянок. Крупні землевласники звільнялися від сплати поземельного податку строком від 6 до 16 років. Надалі його розмір встановлювався удвоє меншим, ніж для державних селян. Цей закон з невеликими змінами існував до кінця XVIII ст. У результаті такої політики уряду швидко зростало поміщицьке землеволодіння. Лише в Катеринославському намісництві поміщикам у 1787 р. належало 41,5% усіх земельних площ. Невпинно зростала земельна власність російських поміщиків і в Криму. Найбільшими землевласниками в Україні стали Олександр Меншиков, Петро Рум’янцев-Задунайський, Григорій Потьомкін (42,2 тис. дес.) та інші російські вельможі. Вони поступово відтісняли на задній план національних землевласників і тим самим підривали економічну основу благополуччя і сили української знаті. Щоб стати з ними врівень, козацька старшина й шляхта мусили русифікуватися й переходити на службу до російських структур.

Дещо інше спостерігалося в інших регіонах, хоч і в них національні власники були усунуті від земельних багатств. З відновленням стабільної влади зміцнювалася земельна власність польської шляхти на Правобережній Україні. Прискореними темпами розширювалися маєтності корони. У 1765 р. їй належало 332 міста й села. Існували латифундії магнатів. Найбільшими землевласниками на правобережних і західноукраїнських землях залишалися Потоцькі, Замойські, Яблоновські, Понятовські, Дзедушинські та ін.

Одночасно відбувалися значні зміни в дрібній земельній власності та землеволодінні. На Лівобережжі й Слобожанщині вони зменшувалися внаслідок привласнень козацькою старшиною, шляхтою, монастирями, російськими поміщиками, а також сімейних поділів. На початку XVIII ст. місцеві й центральні власті ще визнавали право селян і козаків на здобуті шляхом «займанщини» землі.

Приватна земельна власність відкривала широкі можливості для купівлі-продажу земельних ділянок, відчужування їх від одних і зосередження в інших господарів. Це дозволяло дрібним власникам збільшувати ріллю, розширювати господарство, вільно розпоряджатися результатами своєї праці й поліпшувати своє становище. Але вже в другій половині XVIII ст. «займанщина» не визнавалася юридичною підставою для володіння земельними багатствами. Вони вважалися незаконно набутими і могли бути відібрані адміністрацією. Тому швидко зростала кількість безземельних і малоземельних селян. У 1751 р. «малосильні» та «злиденні» селяни становили на Лівобережжі 99% всього селянства. Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втратило земельні багатства, здобуті в революції 1648 p., і перетворилося на пауперизовану масу. Занепадає земельна власність общин і сябринних союзів. Певну полегкість українським селянам і козакам принесло відвоювання Північного Причорномор’я. Частина обезземелених виробників переселилась на звільнені землі й таким чином поліпшила своє економічне становище. У Галичині в першій половині XVIII ст. кількість безземельних досягла 41% усіх селян.

Основним заняттям населення українських земель у складі Російської імперії залишалося сільське господарство. Ним активно займались усі прошарки сільського населення. Багато десятин ріллі мали козацька старшина, шляхта, монастирі, а також російські поміщики. Тільки в Бакланській та Шептаківській волостях гетьмана Кирила Розумовського в 1750 р. зберігалося 41 247 тис. четвертей зерна, ще 32 тис. було роздано в борг місцевим селянам. З часів Нової Січі починається активне господарське освоювання запорізьких земель. Запоріжжя перетворюється на економічний оазис України. Понад берегами степових річок, у балках та в інших благодатних місцях стояли багатогалузеві зимівники-хутори, своєрідні фермерські господарства. На р. Конка вони розташовувалися за 2 — 5 верст одне від одного, а їхня господарська площа становила в Протовчанській паланці 17,2, у Бугогардівській — 56,2 кв. км. Заможні зимівники мали дві-три хати, комори, возівні, хліви, пташні, стайні, льохи, кузні, вітряки, що давало змогу не тільки вирощувати, а й переробляти сільськогосподарську продукцію та вивозити її на продаж. У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі налічувалося не менше 4 тис. зимівників. Якщо вважати, що в кожному з них проживало по одній сім'ї в середньому з шести чоловік кожна, тоді загальна кількість хуторян становитиме 24 тис. чол. Але існувало ще багато дрібних хутірців, де також мешкало чимало жителів.

На Запоріжжі панувала приватна земельна власність, затверджувана Кошем Запорізьким. Вона давала підставу землевласникові відчувати себе справжнім господарем на землі, вести планомірну господарську діяльність з використанням кращих агротехнічних досягнень і самостійно розпоряджатися виробленою продукцією. Хто не міг обходитися власною робочою силою, вдавався до послуг наймитів. Саме приватна земельна власність і договірні, буржуазні відносини між власником і наймитом лежали в основі економічного благополуччя Запоріжжя. Хуторяни найбільше вирощували жита, пшениці, ячменю, вівса, проса. Важливе місце займало рибальство. Запорожці влаштовували на річках гарди — греблі з великого каміння або перегороджували течію тином, через які вільно проходила вода, а риба затримувалася. У цих місцях і відбувався її масовий вилов. У Дніпрі, Бузі, Інгулі та інших річках, крім іншої риби, ловили чимало стерляді, севрюги, білуги, осетрів. Запорожці ходили по рибу вниз по Дніпру, до Очакова, а також на Азовське море.

Активізувалася господарська спеціалізація різних регіонів. Лівобережжя та Слобожанщина стали зоною активного культивування жита, Північне Причорномор’я — пшениці. Досить поширеною була пшениця арнаутка, невибаглива до грунтів і кліматичних умов. Полісся славилося льоном і коноплями, їх вирощування мало промисловий характер.

Розширювався набір сільськогосподарських культур. З другої половини XVIII ст. на Лівобережжі й Слобожанщині почали вирощувати картоплю. У Чернігівському і Полтавському полках, на Запоріжжі дедалі більше відводили площ під кращі сорти тютюну. Вирощування винограду й кавунів поширювалося на Слобожанщині. З другої половини XVIII ст. на Покутті, Східній Галичині, Півдні України землероби почали культивувати кукурудзу, цукровий буряк і соняшник.

Удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя праці. Відомий здавна плуг став масивнішим, придатним для оранки не тільки легких, а й цілинних грунтів Запоріжжя й Півдня. В нього запрягали дві-три, а то й більше пар волів. За день роботи землероб міг зорати приблизно 0,75 десятини землі. Легші плуги застосовували на супіщаних і піщаних грунтах. Тягловою силою були як воли, так і коні. Багато землеробів при обробці земель вдавалося до супряги. Поряд з плугом ще існували сохи, рала, борони, в яких дерев’яні зуби подекуди стали заміняти залізними. Внесення органічних добрив практикувалося переважно під посіви основних зернових, технічних і городніх культур. Поряд з трипіллям і навіть перелогом у передових господарствах почала застосовуватись багатопільна система землеробства. Урожайність зернових культур у порівнянні з попередніми роками дещо підвищилася. На Лівобережній Україні й Слобожанщині вона становила «сам» 4 — 5. На південних землях часто збирали по «сам» 8 — 10 зерна з десятини землі.

У багатьох обійстях вирощували яблуні, сливи, груші-дулі, вишні, черешні, терен, тернослив, барбарис, смородину, калину, аґрус, малину. Збирали дикі полуниці. На Слобожанщині переважали вишневі сади. Насадження винограду дедалі більше поширювалися на слобідські землі. Майже всі господарі займалися городництвом. Сіяли й садили огірки, редьку, буряки, моркву, різних сортів капусту, ріпу, цибулю, часник, горох, боби, петрушку, кріп, гірчицю тощо.

Сільські жителі часто потерпали від засух, неврожаїв і нападів сарани. Природні лиха завдавали господарствам чималої шкоди. На багатьох українських землях у 1778 p., 1786−1787 pp. лютував голод, від якого померло багато людей.

Другою за значущістю галуззю сільського господарства залишалося скотарство. Ним займалися усі стани й прошарки суспільства. В другій половині XVIII ст. значного поширення набуло племінне тваринництво. Один тільки гетьман Розумовський мав кінний завод на 5 тис. коней, з них 800 племінних. У 80-х роках у Чернігівському намісництві налічувалось 39, а на всьому Лівобережжі - до 200 кінних заводів. На Слобожанщині їх мав чи не кожен крупний поміщик. Селекційну роботу з виведення високопродуктивних порід свиней, корів, волів виконували спеціальні майстри з числа місцевих жителів або запрошених іноземців.

Для забезпечення мануфактур високоякісною вовною російський уряд сприяв розвитку місцевого вівчарства й поліпшенню його порід. З цією метою видавалися укази про заснування овечих заводів, закупівлю маточного поголів'я і навчання висококласних вівчарів. Місцеві вівчарі відряджалися на стажування до країн Західної Європи, зокрема у Сілезію. В Ізюмському повіті особливо багато діяло заводів з вирощування овець сілезької породи. Крім західноєвропейських, на українські землі завозилися вівці калмицької породи. Районами розвинутого вівчарства ставали Слобідська Україна й Запоріжжя. Останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському належали понад 12 тис. овець, 1000 голів корів і волів, 600 коней та іншої худоби. Великі господарства вже не вкладались у форми традиційного феодального виробництва, їх обслуговували переважно вільнонаймані спеціалісти за відповідну плату, хоч обтяжливі роботи виконували й залежні селяни. Вирощувана продукція землеробства й скотарства призначалась як для власного споживання, так і для продажу. Власники великих господарств поєднували в собі риси буржуазного підприємця, слідкували за кон’юнктурою ринку й пристосовувалися до ринкових потреб.

гетьманство україна адміністративний устрій

Література

1. Юрій М.Ф. Історія України. К.: Кондор, 2004. — 252с.

2. Історія України: нове бачення. У 2-х т. Під ред. В.А. Смолія. К.: Україна, 1995. — 350с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой