Образ козацької вольниці у творах українських поетів-романтиків

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ 2

Розділ 1. Сутність козацької вольниці 4

Розділ 2. Літературознавці про козаччину 8

Розділ 3. Козацька вольниця у творах українських поетів-романтиків 11

Висновки 18

Список використаних джерел 20

Вступ

Література кінця XVIII — початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися «Енеїдою» І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання. Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші.

Що було властиве українським поетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений виклад сюжету, мелодійність, пестливі мовні форми.

Провісники й зачинателі українського романтизму були людьми вченими. Серед них — один академік (І. Срезневський), два члени-кореспонденти Російської Академії наук (М. Максимович, М. Костомаров), два професори (О. Бодянський, А. Метлинський), люди з університетською освітою (О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, О. Корсун, М. Петренко). Західно-українські письменники здебільшого мали духовну освіту й були священиками.

Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика — дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада «Маруся». За минулою звитяжною славою козацтва сповнені суму й туги поезії А. Метлинського. Поет тривожиться тим, що гинуть прадавні звичаї. Вірші «Гетьман», «Козача смерть», «Степ», «Смерть бандуриста» — це крик-розпач поета, що закликає шанувати нашу історію, звичаї й обряди. Всесвітньовідомі романси Євгена Гребінки «Очи черные, очи страстные», «Ні, мамо, не можна нелюба любити» — це теж твори українського романтизму, які й нині чарують нас своєю народнопісенною довершеністю.

Отже, поети-романтики своєю творчістю сприяли популяризації української мови на народній основі, дбали про її визнання.

До когорти романтиків слід віднести і В. Забілу, М. Петренко, О. Корсуна та Я. Кухаренка. Ці поети романтики вклали багато в формування героїчних образів української козацької вольниці. Їх твори не можна порівняти з глибиною П. Куліша чи Т. Шевченка, але не слід їх і недооцінювати. Бо цей внесок хоч не дуже й помітний, але сильний і значущий.

До образу українського козацтва звертались П. Білецький-Носенко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Шашкевич, М. Костомаров та інші. Саме цим пояснюється актуальність теми козацької вольниці.

Розділ 1. Сутність козацької вольниці

В історичній науці увагу дослідників більше привертало питання українського державного будівництва. Це створило певну прогалину в загальноісторичній концепції. Одним з таких питань є проблема ідентифікації власне тих елементів, які і були носіями українського державного будівництва. І дійсно, питання хто такі українці, звідки вони з’явилися на історичній арені і як розвивались залишаються сьогодні не з’ясованими і малодослідженими, що не дозволяє задовольнити особливу зацікавленість якнайрізноманітніших верств населення щодо цієї проблематики.

«Етносоціальний розвиток українців — це досить складний і довготривалий процес. Тому для більш повного розуміння цього процесу важливим є дослідження питання виникнення українського козацтва саме як етносоціального елементу і визначення ролі Середнього Подніпров'я як ядра етнотворення в козацьку добу історії України, тобто з кінця ХV ст. Проблема українського козацтва, як етносоціального явища, чи не найважливіше питання з етнополітичної історії України. Протягом кількох століть дослідники звертали в основному увагу на козацтво, як на військово-політичну силу, залишаючи поза увагою його етнотворче значення, яке важко переоцінити, внаслідок виключної ролі в етносоціальних процесах саме українського козацтва. Геополітичне становище, яке склалось на середній Наддніпрянщині на XVI ст., неминуче вело до асиміляції українського етносу і зникнення саме тих характерних рис, що складали підвалини етнічного образу українців. Внаслідок цього відбувся майже повний відрив від етнічних коренів української еліти, тобто панівних станів суспільства, які вже в XVI ст. не могли здійснити консолідацію етнотворчих сил, щоб продовжити процес формування етносу та етнонаціональної держави українців» [1,43].

Проблема виникнення козацтва посідає чи не найголовніше місце в історії України кінця XV — початку XVI ст. Суперечки та дискусії з цього приводу, які тривають протягом декількох століть, не вщухають і внаслідок цього в історіографії даної проблеми нагромадилась величезна кількість гіпотез і теорій щодо виникнення козацтва. Перші згадки про українське козацтво в офіційних державних документах, а також описах сучасників того періоду стосуються безпосередньо земель і населення Середнього Подніпров'я, а саме території навколо Черкас та Канева. Дійсно, на цих землях склались всі передумови появи козацтва, як унікального суспільно-політичного явища в історії українського народу і саме територія Середнього Подніпров'я стала колискою українського козацтва і його консолідуючим ядром внаслідок земельного питання, тісно пов’язаного з економічними факторами, які тут склалися, внаслідок відсутності кріпацтва в середній Наддніпрянщині, а також близькість до Степу, що надавало порубіжний статус цій території і, як наслідок, захист її місцевим населенням від татарських, а згодом і турецьких набігів, а також традицій місцевого населення і його етносоціальних та етнографічних особливостей. Отже, що ж являло собою це феноменальне явище, якому судилося стати в часи загального етносоціального занепаду українців, новою і могутньою етнотворчою силою, тобто яка етнотворча роль українського козацтва і чому саме територія Середнього Подніпорв'я стає тим регіоном, який зміг не тільки зберегти етносоціальний розвиток, а й витворити сили, що згодом утворять українську державу. Козацтво на історичній арені, як відомо, з’являється в кінці XV ст., але як суспільний стан, козацтво сформувалось лише на рубежі XVI-XVII ст. Тому досить важливим є питання дослідження саме етносоціальної природи козацтва, тобто джерел його формування, як етнотворчої сили [2,16].

Отже, поява українського козацтва в кінці XV ст. була зумовлена колонізацією південних регіонів України і необхідністю захисту від татарських набігів на землі Середнього Подніпров'я. На початковому етапі зародження козацтва важливим джерелом стало фортечне боярство, яке перебувало на службі у магнатських маєтках, тобто ті люди, ремеслом яких була військова справа. Але поступово уходи на перетині державних економічних інтересів.

Так фактично починається перший етап формування козацтва, як етносоціального елементу. Справа в тому, що коли уходники повертались з промислів у міста і містечка Середнього Подніпров'я з великими запасами риби, хутра, меду, різної худоби, місцева адміністрація починає збирати з уходників певну частину добутої здобичі. Таким чином, влада мала від уходництва подвійну вигоду — захист кордонів від татар і матеріальний прибуток. Поступово місцева адміністрація сама починає організовувати походи порти татар, очолюючи козацькі загони. Це були перші організатори козацтва, яких вже сучасна їм польська література називала першими гетьманами. Серед них були Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкевич, Бернард Претвич та інші. До боротьби з татарським лихом вони залучали і місцеве населення Середнього Подніпров'я, яке витісняє фортечних бояр і уходників на другий план, тому що порубіжна специфіка середньої Наддніпрянщини змушувала місцеве населення володіти зброєю і це надало йому змогу займатись козакуванням [3,54].

Отже, головним джерелом формування козацтва на першому етапі стали вихідці з укріплених міст і містечок Середнього Подніпров'я, до складу яких входили не лише міщани, а й торговці, селяни, а особливо категорія безземельних селян, тобто халупники, комірники, городники, які не були прив’язані безпосередньо до землі. Поряд з ними козакували бояри, слуги та ремісники, яких очолювали представники місцевої адміністрації, але основну масу все ж складало міщанство порубіжних міст. Щодо етнічного складу джерел першого етапу формування козацтва, то основу складав саме український елемент мешканців міст Середнього Подніпров'я, яке, як відомо, ще з часів Давньоруської держави становило ядро українського народу.

Другий етап формування козацтва, як етносоціального елементу починається з середини XVI ст. і пов’язаний він із загальноєвропейським розвитком. Як відомо, в першій половині XVI ст. в більшості країн Західної Європи відбувся могутній суспільно-політичний рух відомий як Реформація. Цей рух, в свою чергу, став наслідком не менш важливого перетворення у зовнішньополітичному житті світу, пов’язаного з періодом Великих географічних відкриттів, які кардинальним чином змінили соціально-економічні та політичні відносини в Європі і світі.

На останньому етапі основним джерелом формування козацького стану, як етносоціального елементу були українські селяни і дещо менше міщани, що досить сильно було пов’язано із великим етносоціальним процесом масового покозачення населення, який зумовлювався також наростанням визвольної боротьби українського народу з кінця XVI — і протягом першої третини XVII ст.

Отже, українське козацтво виникло у 80−90-х роках XV ст. на території Середнього Подніпров'я. Поява козацтва, як основного етносоціального елементу в період пізнього середньовіччя України, стала одним з головних стрижнів етносоціального розвитку українського народу на протязі всієї його історії. Також можна відзначити, що вкотре територія Середнього Подніпров'я стала центром, ядром консолідації всіх етнотворчих сил українського народу, зародивши і поставивши не лише на внутрішню, а й на зовнішню арену українське козацтво, що увібрало у себе найкращі риси етнотворення попередніх століть.

Козацтво, як етносоціальний елемент, формувалось на протязі декількох десятиліть з чотирьох етапів. Під час наступу на українські землі польської експансії, козацтво увібрало у себе найпрогресивніші сили українського народу, що згодом дозволило створити українську етнічну державу. Крім того, як основний етносоціальний елемент українського суспільства на Середньому Подніпров'ї, козацтво взяло на себе функцію захисту всього українського населення Речі Посполитої, його прав, традицій, культури та віросповідання.

Отож, козацтво відіграло величезну роль в етнотворенні і у формуванні української нації. Ядром же етносоціальних процесів в цей час залишається Середнє Подніпров'я, де виникає, формується і розвивається українське козацтво, етносоціальна природа якого дозволила йому захищати свою землю від нападів ворогів і сприяла етнічному розвитку українського народу, який не тільки не припинився в умовах литовської, а згодом і польської експансій, а навпаки, продовжувався все більшими темпами, саме на території середньої Наддніпрянщини, завдяки етнотворчій діяльності українського козацтва.

Розділ 2. Літературознавці про козаччину

На поч. 19 ст. посилюється письменницький інтерес до історії України. Павло Білецький-Носенко (1774−1856) був автором першого poману про історичні події 1648−57 «Зиновий Богдан Хмельницький». Твір насичений маловідомими літописними свідченнями, текстами універсалів і вистyпів Б. Хмельницького. Показані також його соратники Т. Богун, М. Кривоніс, І. Золотаренко, Д. Нечай. Могутній визвольний рух був підготовлений, на думку автора, багаторічною боротьбою запорожців, цих «неустрашимыx флибустьеров». У російський текст роману вплетено чимало українських історичних обрядових пісень і поетичних творів самого автора, тобто роман, по суті, двомовний.

Євген Гребінка (1812−1848), приділивши пильну увагу художньому дослідженню подій рідної історії, поетизації козацьких ватажків, написав низку романтичних поезій («Печаль», «Курган», «Украинский бард», «Казак на чужбине» та ін.). Найчастіше в них згадується ім'я С. Наливайка. Персоніфікований образ могили виступає як символ волі й вічного зв’язку з рідною землею. У центрі поезії «Украинский бард» — ромaнтичний образ бандуриста. На історичному матеріалі написані повість «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) і роман «Чайковский» (1843). Головний герой зазначеної повісті - історична постать, людина надзвичайної мужності; Золотаренко гине під час повернення козацького війська з походу. Провідний пафос роману «Чайковский» — утвердження демократичних основ Запорозької Січі, де виховуються справжні герої-патріоти, яким і постає з твору головний герой — Олексій Попович-Чайковський.

У творах Левка Боровиковського (1806−1889) «Козак», «Палій», «Смерть Пушкаря» «вольний козак» постає в ореолі таких символів, як «широкий степ», «буйний вітер», «вірний кінь». Сцена прошання січовика («Козак»), мотиви розлуки з батьківщиною дуже близькі до прощання Байронового Чайльд-Гарольда. І все ж козак чи гайдамака у поета ще досить абстраговані від їхньої справжньої суспільної ролі.

Для одного з найвизначніших представників українського романтизму Амвросія Метлинського (1814−1870) козацькі часи були добою національної гідності (поезії «Бандура», «Степ», «Спис», «Козак та буря», «Козача смерть»); героїчні характери історичного минулого протистоять нікчемним персонажам сучасного авторові періоду. Тема колишньої слави козацтва, гіркого смутку за тим, що назавжди відійшло, звучить у творчості Амвросія Метлинського. У баладі «Козачая смерть» поет з жалем стверджув: там, «де недавно козак гомонів, його кінь тупотів», тепер тихо, спокійно. І постав перед нами «степ-земля», що «рідну й нерідну кров допиває», поле бою, рясно вкрите трупами. А проміж трупами, вмираючи, старий козак із сином розмовляє. Трагедійність ситуації пояснюється запитаннями сина. Болять йому рани, важко помирати, не нажившись, не долюбивши, далеко від матері, від рідних.

«Батьку, батьку! Хто по нас заплаче,

Хто нас поховає?" -

«Чуєш, синку! Чорний ворон в'ється, кряче,

За дяка співає! «

В останню хвилину батько втішає сина, що їхня смерть відплачена, адже й ворогів «не трохи гине». Зворушує схвильований авторський відступ:

Отак розмовляло, далі застогнало,

А далі замовкло … тільки кров дзюрчала …

У баладі відчувається вплив українських народних дум і пісень, у яких змальовано смерть козака на полі бою. Так, врешті, як і в баладі Боровиковського «Чорноморець», побудованій на фольклорній символіці. До тіла загиблого козака, «крізь реберця» котрого вже й «трава пробивається», припадають у тузі три ластівки — птахи, які завжди в народній поетиці символізували любов. «Першая ластівка — мати рідная рида; А другая — сестра; третя ластівка — жінка покійного». Там, «де матуся рида», «кровава ріка протікає до моря глибокого». Плач сестри асоціюється з річкою, що залишила слід, однак «просохла, не влившись до моря».

«А де жінка була — і росиці нема». Символічний вступ до балади побудований на фольклорній антитезі. «Не сірий туман піднімається з Чорномор’я, а злітаються «гуси то сірії; «не хмару снігів буйний вітер навів — піднімаються лебеді білії». Вони й розповідають про загибель у степу «ясного сокола», «доброго молодця» — славного козака-чорноморця.

Образ козацької вольниці, в якому проступає ідея національної незалежності України, змальовано в історичиих елегіях, елегійних віршах-роздумах, віршових оповіданнях та баладах «Могила», «Поминки», «Козак» Я. Щоголева, «Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора» М. Петренка, «Старі пісні» О. Корсуна, «До могил» О. Шишацького-Ілліна. Слова Т. Шевченка «Тії слави козацької / Повік не забудем!» найточніше формулюють лейтмотив цієї групи творів. У вірші «Козак, гайдамак, чумак» А. Метлинського окреслена деградація в наступності цих трьох персонажів — символів української історії. До нього близький вірш «У полі» Я. Щоголева, де один за одним відпадають від колишнього козака його атрибути (кінь, шабля, рушниця), і він стає звичайним «гречкосієм». Історичні особи наділені елементами легендарного суб'єктивно-авторського вимислу («Палій» В. Забіли, «Дорошенко» О. Корсуна). І все ж у відображенні подій, пов’язаних із діяльністю Мазепи та Полтавською битвою, тогочасна українська поезія практично не відходила від ортодоксальної російської історіографії, хоча були тут і яскраві винятки — балада «Мана» О. Корсуна, поема «Мазепа, гетьман український» С. Руданського. Поема «Кочубей» невідомого автора засвідчує показовий факт, що українська література мала свою поему про Мазепу і Кочубея раніше, ніж з’явилася «Полтава» О. Пушкіна (липень 1828). Модифіковані, перетворені фантазією творця історичні факти стали основою поеми М. Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833). У ній дві сюжетні лінії: перша — причини й розмах Хмельниччини, друга — кохання Богдана і польки Марії (Минодори). Художній здобуток цього твору збагатила написана pociйською мовою поема Є. Гребінкн «Богдан» (1843). Хоча історичну конкретику в ній нерідко заступають узагальнені символи? історія боротьби двох орлів із чорними воронами, образ могили тощо,? все ж простежується близький до історичної достовірності образ гетьмана, наголошується на тісному зв’язку його з козацькими масами.

У баладі Костомарова «Брат з сестрою» оживає одна з найтрагічніших сторінок нашої історії - спустошення української землі турецько-татарськими людоловами. Під час набігу кримчаків на Київ загинули батько й мати, а їхню малу доньку забрано в ясир. Брат дівчинки, який дивом врятувався, потрапляє до Запорозької Січі. Через роки, випадково опинившись на невільничому ринку, він викупляє з неволі дівчину-бранку і вінчається з нею. Коли ж з’ясувалося, що вони рідні, Івась із сестрою розвіялися по степу жовтим і синім цвітом. Фінал балади набирає глибоко трагічного звучання. Адже трагедія цих двох людей — це трагедія всієї української землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечними ординськими розбоями.

Розділ 3. Козацька вольниця у творах українських поетів-романтиків

Єдиним твором на історичну тематику в доробку поета є «Палій». Герой його — білоцерківський полковник Семен Палій (40-ві роки ХVІІ ст. — 1710), відомий своїми конфліктами з Мазепою та участю в Полтавській битві на боці Петра. Зображення історичної постаті та історичних обставин у Забіли загалом невиразне (де спостереження свого часу детально, порівнявши Забілу з Т. Шевченком, аргументував І. Франко) і нагадує подібну ж манеру віршів О. Корсуна, трохи пізніших поем Д. Мордовця, С. Руданського, почасти С. Воробкевича. Але, видається, не художньо-історіографічний опис мав передусім на увазі автор твору і навряд чи колоритна зримість історичної постаті була конче необхідна поетові для вираження своїх ширших, світоглядних та естетичних уявлень, що тут, подекуди безпосередньо, представлено.

Головним у творі є меланхолійний роздум з приводу минущості всякої історії, враження огромом часів, що нашаровуються на далекі сліди життя якоїсь конкретної, навіть і відомої людини («Де те військо запорозьке, Де те, що куріло? Де Палій ваш чорноусий? Усе те потліло! Нема вже того нічого, Прахом розлетілось, І кістки там не влежали, Де чиїм хотілось… «). Це уявлення про підлеглість фрагмента людської історії (поет невипадково обирає типовий і значимий для національного самоусвідомлення приклад) осяжному епічному плинові часу могло б видаватись однією з виразних ознак романтичного світовідчуття у поезії Забіли, але воно тут же коригується загалом сентиментальним за своєю ідеологією, сповненим релігійної резиґнації фіналом, який завершує досить несподіваний — після портретування та життєопису героя — поворот у смисловій композиції твору «Бо всі, хто живуть на світі, Що вони такеє? Земля, курява і слава, І ніщо другеє. Бо над всіми заспівають, Земля в землю й піде, І повстаєм тоді колись, Як Христос знов прийде»).

М. Петренко творив у той час, коли прискорено зростав український романтизм (кінець 30-х — поч. 40-х рр. ХІХ ст.), розвиваючись паралельно та у взаємоінтеграції з просвітительським реалізмом. Він належав до того естетико-психологічного типу українських митців, які свідомо вдавались до нових принципів творчості. Українським романтикам властиве загострене почуття патріотизму, звідси — звертання до героїв та епізодів національної історії, сум за втраченими національними реаліями в суспільстві, розуміння високої естетичної цінності усної народної поезії, схильність до демократизму, до ідеї народності літератури. Романтичні герої - незвичайні, сповнені палких бурхливих пристрастей, діють у виняткових обставинах. Петренкові притаманні етична шляхетність поетичного чуття й думки — і в цьому також пізнається генетична дія високої природи української народнопісенної лірики. В його поезії проступають певна елітарність авторської позиції, певна сентиментально-романтична поза, настроєність на мінор. Народнопісенні імперсональні елементи й принципи найчастіше підпорядковуються суб'єктивному авторському погляду, це вже лірика особистісно-психологічна.

Два твори М. Петренка порушують історичну тематику — «Іван Кучерявий» та «Гей, Іване, пора…». Перший з них мав бути, очевидно, ліричною історичною баладою (чи, може, й поемою), з чітко відділеними один від одного, відносно закінченими в собі розділами: мати журиться за сина, за чоловіка, за дочку, кожне з яких перебуває далеко від рідного дому, та от — здіймається курява на шляху: можливо, хтось повертається (твір на цьому уривається). Темою поеми, скоріше за все, мала бути участь земляків поета, мешканців Донецького краю, у козацьких походах, історичних подіях середини 17 ст. Другий твір — баладного типу, сюжет його намічає сповнене пригод здобування героєм дівчини — нареченої з Правобережжя (у «Польщі»). Обидва твори багаті на географічні реалії рідної для поета місцевості.

Творча практика не лише Петренка, а й багатьох інших поетів доводить, що шлях стилізації під народну пісню — безплідний. Навпаки, піснями стають саме ті твори, де особистісний момент виявлено яскраво, де поет-інтелігент звертається до такого ж читача. Можна зіставити, з одного боку, вірші «Тебе не стане в сих місцях» та «Туди мої очі», один з яких справді став піснею, і твори «Ой, біда мені, біда» та «Чого ти, козаче…» де наявні атрибути народнопісенної стилістики (коломийковий розмір в одному, постійні епітети — в другому), але майже не відчувається особи автора.

Ой, біда мені, біда

З чорними бровами,

Ой, куда мені, куда

Діватися з вами.

Не оминув Петренко і другої лінії романтичних мотивів, а саме — звеличення історичного минулого України, однак у власній інтерпретації, з урахуванням історичної дистанції. На такому тлі розгортається дія балади «Гей, Іване, пора», опублікований ще 1841р. у збірці «Сніп». У звичайних тонах козацької романтики розповідається про те, як козак Іван сідлає коня та збирається в дорогу: «Не добра добувать, Не ляхів воювать, — А поїдемо мі по дівчину…». На козака в дорозі чатує сім бід, та він на те не зважає: «Мину Донець, минув Торець і степом скаче по Самарі», — бачимо географічний антураж Слобідської України, характерну для неї мову. Балада закінчується звертанням до коня:

А ти, мій коню, ти скоріш,

Мене до милої примчиш!

Тобі за те я гарну збрую

В татар здобуду золотую.

У ті часи, коли писався вірш, уже не було ні запорізького козацтва, ні «польської України», не існувало й Кримського ханства. Однак романтична поезія ще жила відгомоном колишньої слави Гетьманщини та Запорізької Січі. В цій баладі чути й перегук з книжною традицією, зокрема, тут перейнято ритміку та строфіку балади А. Міцкевича «Три Будриси». Г. Нудьга твердить, що «це єдиний зразок балади у творчості М. Петренка». Але це не так, їх принаймні дві. Балада «Іван Кучерявий» — типовий зразок козацької романтики. В ній йдеться про матір Грициху, яка згадує і старшого сина Івана Кучерявого, котрий «давно пішов з козаками у степ на татарів», і про їхнього батька, що «не год же він у неволі у польській Вкраїні», і про дочку, яка подалась «аж за Донець, в Святі гори, помолиться богу». Отже, Петренко не ігнорував і баладних тем, де діють цілком конкретні люди, й мотивів туги, суму, печалі. Талант його лише формувався й чомусь був обірваний в самому розквіті.

О. Корсун почав віршувати у традиції «котляревщини»; та й народні повір'я він збирає та переспівує ніби як лише анекдотичний матеріал. Але поруч із примітивним слов’янофільством Корсун переймає й інтерес до романтичної поезії, переспівуючи росіян та чехів, та вітає Шевченка 1845 р. віршем, у якому, щоправда, прохає в поета лише «голосіння над труною"та «пісень про колишнє». Образний світ інтимно-особистісної та пейзажної лірики О. Корсуна («Коханка», «Від чого?», «Зрада», «Кохання») переконує, що поет природно прийшов до притаманного зрілому романтизмові прагнення заглибитися у внутрішній світ людини, передати порухи її серця. У деяких віршах цієї групи («Старі пісні», «Козак та гулянка», «Рідна сторона», «Могила», «Дорошенко») з’являється характерний для української романтичної творчості образ козака, звучать елегійні ноти смутку за старовиною, за славою запорожців, що вже безповоротно відійшла у минуле. Нащадкам залишилися лише «старі пісні дідів старих, луна козацька з домовини».

В опереті «Черноморський побити» Яків Kухаренко обрисував побут кубанських козаків наприкінці XVIII ст. Оперета ця була перероблена й пристосована до сцени М. Старицьким в 1878 р. Під заголовком «Чорноморці», з музикою Миколи Лисенка вона дотепер тримається на малоруській сцені.

Оригінальною спробою художнього узагальнення в темі козацького минулого України цікава поема Я. Кухаренка «Харко, запорозький кошовий» (1840-ві роки, опублікована 1913 р.). Поет намагається (хоч це далеко не скрізь йому вдається) синтезувати події національної історії та підвести під них національно-міфологічне підґрунтя. Герой поеми по зруйнуванню Запорожжя пливе морем, блудить у невідомому лісі, потрапляє ненароком у вовчу яму, звідти його визволяють місцеві мисливці, що за національною приналежністю йменують себе «імнгертинцями». Харко довго розповідає їм про своє минуле; тутешня відьма-пророчиця, після серії різноманітних пригод і дійств, показує у дзеркалі майбутнє, до створення якого матиме причетність герой; уривається поема на сцені зустрічі Харка з місцевою царицею Ганною. Незважаючи на чималий обсяг (272 десятирядкові строфи), твір залишився незакінченим. Безперечним є перегук сюжету «Харка … «з першою частиною «Енеїди» І. Котляревського, залежний один твір від іншого й у деяких стильових та образотвірних ознаках. Проте від впливу «Енеїди», твopy чітко і струнко спорудженого, відходить поема Я. Кухаренка у своїй надміру ускладненій композиції, з чим пов’язані посилення мотивації дії, певне розщеплення постатей персонажів тощо.

Історики літератури, в чиє поле зору потрапляла ця поема, в один голос говорили про численні факти анахронізму у викладі різних історичних подій, їх суміщення. В цьому зв’язку могла б викликати питання й постать Харка, «запорозького кошового». В одному з епізодів (боротьба проти Виговського) він міг би бути ідентифікований із Сірком, але далі відходить від цього реального прототипу; скоріш усього, головний герой поеми — це збірний образ. Поетові, очевидно, йшлося не про достовірність окремих історичних реалій і постатей, а про спробу під певним кутом зору інтегрувати гумористично-бурлескні й історично-концептуальні елементи, представити узагальнену картину минулого України останніх двох століть. Художні особливості твору засвідчують, що поет мав своїм завданням продовжити й розвинути національну традицію художнього епічного бачення світу (однією з вершин у якій була «Енеїда» І. Котляревського); бурлескний виклад тут не протистоїть історичній темі, а сама ця тема не є самодостатньою, як у типовій історичній поемі. Вільне поводження автора з історичним матеріалом свідчить не про похибки у знанні, не про «плутанину», а про те, що поет намагався «ущільнити» історичний матеріал, редукувати його до одного сюжету, до одного міфологічного мотиву, зокрема міфа про етнічного героя (інша справа, що й тут автор наштовхнувся на концептуальні ускладнення). Отже, основний смисл поеми — міф про героя-засновника, поданий у бурлескно-міфологічній інтерпретації. Звідси примітивна натуралістичність та відповідний гумористичний тон предметних описів (які мають свій колорит), зокрема численних побоїськ, жаских розправ, казкові і міфологічні акценти у зображенні долі головного героя, символічне переродження (перебування у вовчій ямі як відгомін ритуального вмирання в старому статусі й народження — в новому), зацікавлення ним та допомога йому з боку носіїв оккультного знання (ворожка та її пророцтва) тощо. Головним недоліком поеми є не бурлескний її стиль, а позахудожнє своїм сенсом, догідливе пристосування твору до політичної ситуації часу, — численні мотиви апологетизації московської держави, що, виступаючи як розміркування персонажів та елемент сюжетної дії, виявляються чужорідними в художній тканині поеми і розривають її художню цілісність.

Оригінальна авторська варіація міфа про героя-основоположника, що визволяє народ, розбудовує націю (плем'я, більшу чи меншу етнічну спільноту), розпочинається в українській поезії з «Енеїдою» І. Котляревського. Крім «Харка, запорозького кошового» Я. Кухаренка, цю лінію продовжували поеми «Великі проводи» П. Куліша, «Байда» В. Масляка, «Смерть отамана» Б. Грінченка, трагедія «Довбуш» Ю. Федьковича та ряд його ж віршів із циклу «Дикі думи», в деяких відношеннях — вірш «Гамалія» Т. Шевченка. До творів названої групи належить і поема «Цар Соловей» (1857) С. Руданського.

Висновки

Чільне місце в українській романтичній поезії фольклорно-історичного спрямування по праву посідає доба козаччини.

В українській романтичній поезії, як і у фольклорі, в центрі зображуваних подій постає козак, його молодецтво, сила і слава, його зневага до ворога, до смерті.

Протиставляючи героїчне минуле козаків рабському животінню їхніх нащадків, поети-романтики розбуджували притлумлене почуття національної гідності, закликали згадати колишню славу України. Таким чином, історична тематика в романтичній поезії набирає виразного громадянського звучання — формується громадянська течія.

Ще складніше, в окремих моментах суперечливе, трактування має тема історичного минулого одна з найширших тем поезії цього періоду. З історією України пов’язані обгрунтування самостійності української духовності, культури і, зокрема, літератури. Новочасний міф про Україну, початок якому кладуть «История русов», історичні праці М. Маркевича, романтична фольклористика, поезія А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка, будується і на основі історично достовірних фактів, і на основі легенд, суб'єктивних інтерпретацій, свідомих чи мимовільних містифікацій. Творення його натикається на певні внутрішні труднощі, функціонування і розвиток проходить через ряд суперечливих етапів.

Історичне минуле України в поезії 40−50-х років маніфестує передусім образ козацької вольниці, в якому імпліцитно в іносказальній формі проступає ідея національної незалежності України. Насамперед збройна боротьба козаків, тих чи інших козацьких ватажків за волю виступає основним змістом в історичній темі поезії цього часу. Доповнюють його (в аспекті державницького життя, якого явно бракує «козацьким» картинам) твори на теми староруської історії (ряд віршових оповідань М. Устияновича, «Співець Митуса» М. Костомарова, «Ігор — князь Сіверський» С. Руданського). Прикметно, що в осмисленні історичної тематики у цей час майже відсутнє звернення до інших історичних сфер, інших явищ.

Глибоку складність української історії, її подій і дійових осіб виразно відчували окремі культурні діячі ХІХ ст. — М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко. З нею стикалися у процесі художнього творення й громадсько-культурного життя й ширші кола митців. Все це зумовлювало еволюцію міфа про Україну, диференціацію його на різні варіанти та подальше їх коригування.

У романтичному світобаченні козак виступає як ідеал «вільної» людини, часто необмежений ніякими суспільними нормами моралі й обов’язку. Позбавлений соціальної характеристики, а отже, й реальних історичних рис, козак стає романтичним шукачем долі.

Список використаних джерел

1. Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності // К.: Наукова думка, 1966. — 315 с.

2. Героїчний епос українського народу: Хрестоматія: Навч. посіб. Упоряд. та прим. О. Таланчук, Ф. Кислого.? К.: Либідь, 1993. — 396 с.

3. Григор'єв-Наш. Історія України в народних думах та піснях / Худож. В. Лопата. — К.: Веселка, 1993. — 271 с.

4. Думи: Іст. -героїч. цикл / Упоряд. О. Дея; Ілюстр. худож. В. Лопата. — К.: Дніпро, 1982.? 159 с.

5. Колесса Ф. Усна словесність. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1996. — 38 с.

6. Народні думи, пісні, балади / Вступ. ст., упоряд. та прим. В. Яременка. К.: Молодь, 1970. — 245 с.

7. Плісецький М. Українські народні думи: Сюжет і образи. — К.: Кобза, 1994.? 363 с.

8. Жулинський М. Історія української літератури ХІХ ст.: у 2 книгах — Кн. 1: Підручник — Київ: Либідь, 2005. — 656 с.

9. Історія української літератури (Перші десятиріччя ХІХ століття): Підручник / П. Хропко та ін. — К: Либідь, 1992. — 512 с.

10. Чижевський Д. Історія української літератури. — K: Академія, 2003. — 568 с.

11. Українське козацтво: Мала енциклопедія. — К: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. — 568 с.

12. Крижаківський С. Михайло Петренко: Вчора, сьогодні, завтра // Слово і час. — 1993.? № 8. — С. 10−16.

13. О. Гончар. Зачарований небом (романтичний світ Михайла Петренка) // Слово і час. — 1997.? № 11−12. — С. 21−26.

14. І прадіди в струнах бандури живуть: Укр. романт. поезія: Зб.: Для серед. та ст. шк. віку / Упоряд., передм. та довідки П. Хропка. — К.: Веселка, 1991. — 239 с.

15. Історія української літератури першої половини ХІХ століття: навчальний посібник / В. Кравченко, О. Єременко. — Запоріжжя: Видавництво Запорізького національного університету, 2008. — 224 с.

16. Даренська Т. Михайло Петренко і Тарас Шевченко. Паралелі основних світоглядно-поетичних тем (До 185-ти річчя від дня народження М. Петренка) // Українська мова та література. — Ч. 9 (265). — 2002. — С. 4−5.

17. Нудьга Д. Два поети-романтики // Віктор Забіла. Михайло Петренко: Поезії. — К.: Радянський письменник, 1960. — С. 3−9.

18. Петренко Михайло // Українські поети-романтики. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 286−307.

19. Шудря М. «Дивлюсь я на небо…» // Народна творчість та етнографія. — 2000. — 2004. — № 4. — С. 125−126.

20. Історія української літератури першої кінця ХІХ — початку ХХ століття: Підручник / За ред. П. Хропка. — К.: Либідь, 1992. -

21. Історія української літератури ХІХ століття: Навч. посіб. для студ. філолог. спец. вузів / У 3-х кн. — Кн. 1.: перші десятиріччя ХІХ ст./ За ред. М. Яценка. — К.: Либідь, 1995. — 368 с.

22. Історія української літератури ХІХ століття: Навч. посіб. для студ. філолог. спец. вузів / У 3-х кн. — Кн. 2.: 40−60-ті роки ХІХ ст./ За ред. М. Яценка. — К.: Либідь, 1997. — 432 с.

23. Історія української літератури ХІХ століття (70−90-ті роки): у 2-х кн. — Кн. 1.: Підручник / За ред. О. Гнідан. — К.: Вища школа, 2002. — 575 с.

24. Історія української літератури ХІХ століття (70−90-ті роки): у 2-х кн. — Кн. 2.: Підручник / За ред. О. Гнідан. — К.: Вища школа, 2003. — 439 с.

25. Гнідан О. Історія української літератури ХІХ — поч. ХХ ст.: Навч. посіб. — К.: Вища школа, 1987. — 158 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой