Рабство в Стародавній Греції

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

  • Введення
  • 1. Роль рабства в економічному розвитку Стародавньої Греції
  • 2. Господарство Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького способу виробництва (V ст. до н. е.)
  • 3. Криза рабовласницького ладу в Древній Греції
  • 4. Правове становище рабів
  • 5. Економічний розвиток Стародавньої Греці
  • Список літератури

Введення

Античні країни, як і давньосхідні, традиційно називають рабовласницькими, однак типи виробництва в цих державах значно різнилися. На Древньому Сході існував так званий азіатський спосіб виробництва, заснований на патріархальному рабстві (від слова патріарх — голова сім'ї) — порівняно м’якому типі рабства, що виникає на перших етапах розвитку стародавніх держав. У давньосхідних країнах раби не були основними виробниками матеріальних благ, ця роль належала переважно різних категорій селян-общинників, що знаходилися в тій чи іншій мірі залежності від держави, якій належала більша частина земельного фонду.

Свого повного, найвищого розвитку рабовласницький спосіб виробництва досяг у так званому античному світі - в Стародавній Греції і Древньому Римі, що існували пізніше, ніж давньосхідні держави. У античних державах рабство набрало закінчені, класичні форми.

Становлення рабовласницьких держав в Древній Греції та Римі відбувалося як результат інтенсивного розкладу родоплемінного ладу, майже повного розпаду первісної общини.

Формування рабовласницьких відносин в античному світі було пов’язано з великими війнами, які забезпечували не тільки грабіж матеріальних цінностей на захоплених територіях, а й великий приплив полонених, перетворювалися, як правило, на рабів.

В античних країнах спочатку також існувало патріархальне рабство, але в міру розвитку виробництва, товарно-грошових відносин воно поступилося місце так званого класичного рабства, яке характеризується високим ступенем експлуатації рабів, прагненням отримати максимальну вигоду від їх праці. На відміну від патріархальних рабів, за якими зізнавалися деякі права людської особистості, раби класичного типу були позбавлені всіх прав, вважалися живими знаряддями праці. В античному суспільстві саме рабську працю був основою виробництва.

1. Роль рабства в економічному розвитку Стародавньої Греції

Спочатку Стародавня Греція (Еллада) являла собою безліч дрібних самостійних держав, що займали Балканський півострів і острова Східного Середземномор’я. Природні умови сприяли відособленості грецьких громад, що виникали в окремі періоди спілки держав були нестійкими.

Величезну роль у житті давніх греків грало море. Велика кількість зручних бухт і островів сприяло ранньому розвитку мореплавства і обміну.

що почалося розкладання родоплемінного ладу і зростання населення при обмеженості території породили інтенсивну колонізацію, в результаті якої в VIII-VII ст. до н. е. склався великий грецький світ. У нього входили прибережні області Малої Азії, узбережжя Чорного моря, Північно-Східна Африка, південь Апеннінського півострова і Сицилія.

Господарство гомерівського періоду. Генезис рабовласництва і велика колонізація

Предполісний період (XI-IX ст. До н. Е.) В історії Греції називається також гомерівським, оскільки основним джерелом наших відомостей про соціально — економічній структурі давньогрецького суспільства цього часу служили поеми Гомера «Кліада» і «Одіссея». Як свідчить опис господарства царів Алкіноя і Пріама в «Одіссеї» і «Іліаді», в гомерівському суспільстві були сильні пережитки родового ладу. Зберігали своє значення пологи, їх об'єднання і племена. Влада вождя обмежувалася аристократією і народним зборами. Рабство, як і раніше мало патріархальний характер, основним виробником продукції був вільний хлібороб.

В XI-IX ст. до н. е. в грецькій економіці панував натуральний тип господарства, ремесло не було відокремлене від землеробства. Як і раніше, основними землеробськими культурами були зернові (ячмінь, пшениця), виноград, оливки. Як і раніше створювалися зрошувальні системи, застосовувалося унавожіваніе грунту. Відбулося деяке вдосконалення знарядь праці, зокрема, з’явився плуг з металевим (особливо залізним) сошником.

Тваринництво також відігравало важливу роль у сільському господарстві, худобу вважався одним з основних видів багатства. У ремеслі XI-IX ст. до н. е. існувала певна диференціація, особливо були розвинуті ткацтво, металургія, кераміка, однак виробництво, як і в сільському господарстві, був орієнтований тільки на задоволення насущних потреб людей. У зв’язку з цим торгівля розвивалася дуже повільно і мала в основному мінової характер.

Архаїчний період (VIII-VI ст. до н. е.) характеризується двома основними процесами, що зробили визначальний вплив на розвиток грецької цивілізації:

1) Велика колонізація — освоєння греками узбереж Середземного, Чорного, Азовського морів,

2) оформлення поліса [1] як особливого типу громади.

У VIII-VI ст. до н. е. економічна ситуація в Древній Греції значно змінилася. У цей період ремесло відокремилося від сільського господарства, що залишається провідною галуззю економіки. Слабкий розвиток сільськогосподарського виробництва на попередньому етапі, нездатність забезпечити харчуванням зростаюче населення полісів стали однією з головних причин грецької колонізації. Найважливішою функцією колоній, розташованих у басейні Чорного моря, стало постачання метрополій [2] хлібом. У багатьох грецьких полісах відмовляються від вирощування зернових, і основну увагу приділяють культурам, вирощування яких більш відповідає природним умовами Греції: винограду, олива, всіляким городним і садовим культур, у результаті сільське господарство починає все більше орієнтуватися на ринок. Цьому також сприяє більш широке поширення залізних знарядь праці.

У VIII-VI ст. до н. значно прискорилися ті процеси, які відбувалися в гомерівський період. Громада зберігала лише право власності на пасовища і ліси. У VIII-VII ст. до н. е. заможні селяни використовували працю рабів, а також наймитів. У майстернях починали широко застосовувати працю рабів, проте основну масу ремісників становили вільні.

Ремісниче виробництво теж набуває товарний характер, причому, як і в сільському господарстві, не останню роль у цьому відіграла грецька колонізація, що сприяла розширенню сировинної бази і розвитку торгівлі.

Багато грецьких поліси стають великими ремісничими центрами, в них з’являються цілі квартали ремісників. У Халкида, Мілете, Коринті, Аргосі, Афінах була особливо розвинута металургія, вдосконалення якої в архаїчну епоху сприяло відкриття техніки пайки заліза і бронзового лиття. Важливими центрами керамічного виробництва були Корінф і Афіни, тут на рубежі VII-VI ст. до н. е. починає вироблятися серійна продукція. Виготовленням текстилю славилися малоазійські грецькі поліси, а також Мегара.

Загострення соціально-економічних протиріч, поява великої кількості безземельних і малоземельних селян, посилення політичної боротьби між родовою знаттю та демосом, необхідність отримання іноземних рабів зумовили широкий: розмах давньогрецької колонізації в VIII-VI ст. до н. е. Серед цих причин найбільш важливою було відносне перенаселення деяких районів Стародавньої Греції.

Грецька торгівля в епоху Великої колонізації розвивається дуже активно. Налагоджуються постійні зв’язки між метрополіями, що вивозять в основному ремісничу продукцію, і колоніями, які постачають різні види сировини (особливо метал, ліс) та сільськогосподарську продукцію (особливо зерно). Крім того, колонії стають посередниками між Грецією та віддаленій варварською периферією. У найбільш розвинених грецьких полісах морська торгівля стає однією з найважливіших галузей економіки.

Архаїчний період вніс великі зміни у відносини власності.

Провідною формою власності на землю стає полісна (або антична) — правом володіння землею на території поліса мали тільки громадяни; особисто вільні люди, не що були громадянами (Метек), цим правом не володіли.

Громадяни могли продавати, закладати землю, здавати її в оренду.

У VIII-VI ст. до н. е. відбувається і важливу зміну в організації виробництва — починає формуватися рабство класичного типу. Цей процес був пов’язаний з розвитком товарного виробництва і значних збільшенням кількості рабів-чужоземців, які надходять з колоній. Дешева рабська праця дозволяв отримати більший дохід і більш активно використовувався основних галузях виробництва.

Важливу роль у подальшому соціально-політичному та економічному розвитку Греції зіграли реформи, проведені в епоху архаїки. Найбільш відомі і цікаві реформи в Афінах і Спарті, найяскравіше представляли два основних типи полісу — торгово-ремісничий і аграрний.

Один з найбільших афінських реформаторів — Солон — політичний діячі поет, який вважається одним з семи грецьких мудреців. У 594 р. до н. е.

Солон був наділений надзвичайними повноваженнями і почав перетворення, спрямовані на відновлення єдності громадянського колективу. Перш за все, він провів сейсахтейю (гр. струшування тягаря): всі борги, зроблені під заставу землі, і накопичені за ним відсотки були оголошені недійсними. Рабство за борги було скасовано, афіняни-боржники, продані за кордон, були викуплені за рахунок держави. Сейсахтейя, а також закони про заборону придбання землі понад певної норми запобігли розорення селян і сприяли розвитку в Аттиці в основному середнього і дрібного землеволодіння.

2. Господарство Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького способу виробництва (V ст. до н. е.)

V ст. до н. е. — Час найвищого підйому грецької цивілізації. У цей період остаточно оформляється класичне рабство, досягає розквіту поліс. Величезну роль у розвитку Греції зіграла перемога в греко-перських війнах (500−449 до н. е.), на час перетворила Афіни в провідне держава грецького світу. Останні десятиліття століття були ознаменовані Пелопоннеської війною (431−404 до н. Е.) Між одвічними супротивниками — Афінами і Спартою, прискорити розвиток товарно-грошових відносин і сприяла початку кризи поліса в IV ст. до н. е.

Ще більше значення, ніж у попередню епоху, набуває зовнішня морська торгівля. У цьому відношенні із стародавніх народів з греками могли зрівнятися тільки фінікійці, а в більш пізній час тільки Голландія XVI-XVII ст. може бути порівнянна з Древньою Грецією класичного періоду за вкладом в розвиток торгівлі своєї епохи. Характерно, що коли фінікійці і голландці займалися в основному посередницькою торгівлею, то давні греки, не нехтуючи посередництвом, широко вивозили свою сільськогосподарську і особливо ремісничу високоякісну продукцію.

Основними статтями експорту в інші країни були оливкова олія, вино, металеві вироби, кераміка. У Греції ввозили переважно продукти харчування (особливо зерно, солону рибу), рабів, різні види сировини (залізо, мідь, ліс, смолу, хутра, шкіру, льон, слонову кістку і т.д.).

У торгівлі окремих грецьких полісів один з одним переважали ремісничі вироби, на виробництві яких спеціалізувалася та чи інша область. Основними центрами грецької зовнішньої торгівлі були Афіни, Мілет, Корінф.

Найважливіша характерна риса грецької виробництва економіки V ст. до н. е. — Широке поширення класичного рабства.

Війни, піратство, торгівля рабами (основні джерела рабства) забезпечили різке збільшення кількості рабів. Число рабів у Греції також збільшувалося за рахунок військовополонених. Однак основна їхня частина купувалася.

Великими центрами работоргівлі були острови Делос, Хіос, самі Афіни.

Купувати рабів могли навіть представники демосу. Раби стали основними безпосередніми виробниками.

Більшість рабів було зайнято в ремеслі, рудниках і каменоломнях. Усільському господарстві праця рабів був поширений значно менше.

Існували також і вільновідпущеники, число яких в IV ст. до н. е. помітно зросла. Зазвичай вони займалися ремеслом і торгівлею.

Поширення вольно отпущеннічества, а також відпуск рабів на оброк свідчили про кризові явища в рабовласницької системі Стародавньої Греції.

У V ст. до н. е. раби використовуються у всіх сферах виробництва, стають основною робочою силою і остаточно позбавляються усіх прав.

Вважається, що в найбільш розвиненою області Греції - Аттиці - раби становили близько однієї третини населення. Особливо активно працю рабів застосовувався в ремісничих майстерень — ергастеріях. Серед ремісничих майстерень переважали дрібні (від двох до десяти рабів), проте існували і досить великі ергастеріі, в яких використовувалася праця приблизно 50−100 рабів. Особливо масштабним було застосування рабської праці в гірничій справі. Так, при розробці Лавріонскіх срібних рудників (у південній частині Аттики) окремі приватні особи використовували працю 300−1000 рабів.

У сільському господарстві Греції рабська праця грав порівняно невелику роль, що пов’язано з двома основними факторами: при вирощуванні та розведенні трудомістких культур (винограду, олив, овочів) було невигідно широко використовувати низькопродуктивний працю рабів, а переважання середніх і дрібних селянських господарств виключало широкомасштабне застосування рабської праці. Грецькі селяни, як правило, всією родиною обробляли землю, використовуючи як допоміжний працю одного — семи рабів; застосовувався також найману працю, особливо під час сезонних робіт.

Дуже активно раби використовувались як домашня прислуга, секретарі тапр. Рабів могли здавати в оренду (в основному кухарів, танцівниць, ремісників), деяких відпускали на оброк — у таких випадках раб міг завести свою майстерню, найнятися на будь-яку роботу — господар в його життя не втручався. Поряд з приватними існували і державні раби, наприклад, в Афінах вони несли поліцейську службу, заміняли дрібні посадив міській адміністрації: секретарі, писарі, судові пристави і пр.

3. Криза рабовласницького ладу в Древній Греції

В даний час IV ст. до н. е. розглядається як період кризи класичного грецького поліса. Цей процес був прямим наслідком розвитку грецької економіки. Проявами кризи традиційної полісної структури в першу чергу були зміни в земельних відносинах. З кінця V в. до н. е. дуже широко поширюються угоди купівлі-продажу землі, яка в IV ст. до н. е. розглядається вже не як основа життя громадянина, а як одне з джерел доходу. Крім того, у IV ст. до н. е. все частіше порушується виняткове право громадян на володіння землею — відзначилися будь-якими заслугами Метек надаються привілеї, втому числі можливість придбання землі і вдома. Крім цього з кінця V ст. до н. е. поширюється оренда приватних володінь, а оскільки обробка чужої землі вважалася ганебною для громадянина, орендарями стають у основному Метек і вільновідпущеники. Таким чином, нецивільних населення проникає в сферу землеробства, раніше практично закриту для нього.

Поряд з цим багато громадян починають займатися більш прибутковими, ніж землеробство, видами діяльності, що раніше вважалися негідними громадянина: морський торгівлею, процентними позиками, розробкою рудників іт. д

4. Правове становище рабів

Раби, що становили більше ніж третину всього населення Афін, були абсолютно безправними членами давньогрецького держави. Рабами ставали:

1) за народженням,

2) за вироком суду щодо невдячного метеку або вільновідпущеника,

3) захоплені в полон. Раби могли належати як полісом, так і приватним особам (до IV ст. До н. е. Більшість афінських громадян володіло 3−4 рабами).

Праця рабів широко використовувався в сільському господарстві, в роботах по дому, у ремісничих майстерень, в гірничій справі, морських перевезеннях, будівництві та ін Раб в Афінах був досить дорогий — ціна доходила до розмірів річної плати ремісника. Основний контингент афінських рабів у V ст. до н. е. становили люди негрецького походження — фракійці, скіфи, лідійцям, сіцілійці і т. п [3, 142].

Найчастіше рабів здавали в оренду, отримуючи плату за їхню працю. Найбільш діловитих і кмітливих рабів панове нерідко поселяли окремо — виділяли їм самостійне господарство, постачали інструментами і невеликими коштами. Такі раби в основному займалися ремісничими роботами і виплачували своєму господареві певну ренту — оброк. У цілому ж експлуатація рабської праці на ті часи приносила досить великий прибуток.

У суді раб міг поставати лише на вимогу при розгляді звинувачень у політичних злочинах, свідчення в цих випадках бралися обов’язково під тортурами. Зустрічалися випадки відпустки рабів на волю, або їх викупу. Вільновідпущені раби за своїм соціальним становищем прирівнювалися до метеків. Крім рабів з політичного і громадського життя афінського держави були_повністю_виключені_жінки.

Раб був власністю пана, останньому належали його робочий час, його життя. Користуючись безконтрольною владою, господарі могли морити своїх рабів голодом, піддавати їх будь-яким покаранням, аж до вбивства. Але з іншого боку, купити раба, заплатити за нього певну (і чималу) суму грошей, а потім вбити його або заморити голодом було невигідним для хазяйського гаманця. Щоб раб міг нормально працювати, потрібно було його нагодувати, одягти. Пан повинен був піклуватися про своїх рабів, так само як і про своє худобі, як про своїх робочих інструментах.

В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив великий прибуток своєму господареві, ніж голодний і хвора людина. При скромному побут греків V-IV ст. до н. е. харчування та одяг рабів і вільних людей не особливо сильно відрізнялися один від одного. Для того щоб дещо послабити протистояння рабів і їх господарів, у ряді грецьких полісів, наприклад в Афінах, заборонялися в законодавчому порядку безпричинне вбивство рабів, бузувірським катування, оскільки вважалося, що це завдає шкоди громадському спокою, та й самим власникам [4, 394].

Підвищення ступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загального соціального становища рабів, аж до зведення його до рівня напівлюдини, вело до загострення антагонізму між рабами і їх власниками. Раб — потенційний ворог пану — такою була загальноприйнята думка. Розрізнялися раби приватних осіб і раби державні. Лише за державними рабами визнавалось право мати власність і розташовувати нею. Державні раби були головним чином зайняті на громадських роботах ремісничих (ергатаі), на поліцейській службі (тохотаі), в якості помічників писарів і адміністраторів в різних конторах (гіпетаі).

Раби не були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізняються своїми інтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби, зайняті в домашньому господарстві та особистими послугами, нарешті, що знаходяться в кілька привілейованому становищі державні раби: поліцейські, тюремники, писарі, глашатаї. Роз'єднані, що перебувають під суворим наглядом своїх панів, раби не мали можливостей до об'єднання навіть у межах невеликих полісів, і тому напруженість у відносинах не могла реалізуватися у більш зрілих формах протесту типи збройних повстань.

Існували й інші категорії залежних робітників. У таких полісах, як Спарта, міста Беотії, Фессалії, Аркадії і інших, основними виробниками в сільському господарстві були не раби (їх було дуже небагато), а працівники іншого соціального і юридичного статусу. У Спарті вони називалися ілотів, у ряді міст фессалійскіх пенестамі, на Криті - войкеямі, або кларотамі, в Гераклеї - маріандінамі [3, 151].

Суспільне становище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалися власністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землі своїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності - від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були виробляти відрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіат отримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. За відомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а на спартанку — 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сиру та інших продуктів.

Ілоти господарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процес виробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов, використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілоти вели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побут відрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях. Окремий спартіат — господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей — не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті сама держава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержував завдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільш сильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як право розподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядати спартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками та наданих у володіння спартіатов.

5. Економічний розвиток Стародавньої Греції

Палацове господарство. У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III-II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяло вигідне географічне положення (торгові шляхи з'єднували цей район із Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), удосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана середземноморська тріада, зорієнтована на одночасне вирощування трьох злакових культур, в основному ячменю, а також винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися в ремісничій діяльності - близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX-XII ст. до н. е.), гомерівський (XI-IX), архаїчний (VIII-VI), класичний (V-IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III-II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв’язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був водночас адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговим чинником. У більш розвинутих суспільствах приблизно таку саму роль відігравали міста.

Держава на о. Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва і ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. Висока результативність землеробської праці, наявність надлишкового продукту призвели до майнового розшарування, до збагачення знаті. У середині XV ст. сильний землетрус зруйнував критську цивілізацію, і лідерство цих грецьких племен перейшло до ахейців.

Найвищого розквіту ахейське суспільство досягло в XV-XIII ст. до н. е. Провідну роль відігравали Мікени. Ранньокласові держави сформувалися і в інших центрах — у Фівах, Іолці, Афінах, Тіринфі, Пілосі. Їхній економічний прогрес полягав у подальшому розвитку сільського господарства і ремесел. Земля поділялася на державну (землі палацу) й общинну (окремих територіальних общин). Державна земля розподілялася на правах умовного держання. Знать могла здавати її в оренду невеликими ділянками. Головна частина землі територіальної общини також ділилася на наділи з приблизно однаковою прибутковістю. Землі були і в руках окремих держателів — тілестів.

Палаци залишалися основними центрами, до яких входили також великі ремісничі майстерні з переробки сільгосппродукції. Існували ткацькі, швейні, металургійні та інші майстерні. Характерною рисою була державна монополія та контроль за всіма видами сировини, передусім за металом.

Основну масу населення становили вільні селяни й ремісники (у написах у Пілоському палаці згадуються каменярі, гончари, зброярі і навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу. Згадуються також так звані божі раби і рабині, які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто в повному розумінні слова рабами вони не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з’ясованих обставин (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання), приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени. Повторно класове суспільство й держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI-IX ст. до н. е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури.

Зміни, яких суспільство зазнало в цей період, такі: по-перше, у X-IX ст. до н. е. в грецьку економіку широко впроваджували залізо, що використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці, якими рубали, кололи, різали; по-друге, на перший план висувалося автономне господарство малої патріархальної сім'ї. Право розпорядження землею поширювалось на спадкоємців, унаслідок чого відбувалося дроблення при передачі в спадщину і, можливо, відчуження.

Спостерігалося майнове розшарування, однак, на відміну від мікенської палацової еліти, характерною ознакою життя навіть найвищих прошарків суспільства була простота. Рабство не набуло значного поширення. В аристократичних господарствах використовували працю найманих поденників — фетів.

Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI-IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.

Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв’язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася.

Створення нової економічної системи. Наступний період (VIII-VI ст. до н. е. — архаїчний) характерний значними змінами в господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Удосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом його інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головними осередками сільського господарства було дрібне селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали ½ урожаю. Набули значного розвитку також ремесла, що зосереджувались у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво набуло масового серійного характеру.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII-VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні - 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з’явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта.1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів поставляли також із колоній. Однак економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди.

Саме в цей період (VIII-VI ст. до н. е.) відбувалася Велика грецька колонізація, її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок зростання населення і зосередження землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, потреба в металах, яких не було в самій Греції, намагання греків поставити під контроль торгові шляхи; по-третє, політична боротьба, що змушувала тих, хто зазнав поразки, до пошуку удачі в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш могутній. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що їх стали називати Великою Грецією. Другий — північно-східний — на побережжі Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на могутній опір фінікійських купців. Усього було створено кілька сотень колоній, населення яких налічувало 1,5−2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширила досягнення еллінської культури, відкрила простір здібностям людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.

Формування полісів. В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), що виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку тощо.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Усе це зафіксовано в законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало кілька сімей ілотів, які були зобов’язані раз на рік платити натуральний оброк, приблизно 1/6−1/7 урожаю.

рабство греція стародавня економічний

Більш розвинутими економічно були Афіни. Закони Драконта (621 р. до н. е.) оформили право приватної власності. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3−5 га), власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1−2 раби. У більших полісах використовували працю 15−25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Проводилися реформи, зокрема відомі реформи Солона. Найбільш важлива з них (594 р. до н. е.), так звана сейсахтейя (страхування тягара), полягала в тому, що усі борги, взяті під заставу землі, було прощено, селянам відновили статус власників, заборонялося перетворювати афінян на рабів за борги, обмежували позичковий процент. Дозволяли вивіз маслинової олії з метою наживи, а вивіз зерна заборонявся. Заохочували ремісничу діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: усіх афінських громадян було поділено на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав значимість людини. А законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни, незалежно від майнового становища, наділялися однаковими правами.

З викладеного випливає, що в архаїчний період (VIII-VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановились нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V-IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.

Розвиток класичного рабства. У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції і Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) названо часом існування рабовласницького способу виробництва. Цей спосіб виробництва не був панівним у сучасному світі, він поширився лише в Стародавній Греції і Стародавньому Римі, проте саме він визначав характер епохи. Уже згадувалося про існування рабства в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальною сходинкою становлення класового суспільства. У класичному рабстві раб був позбавлений не лише власності на засоби виробництва, а й сам перетворювався у «знаряддя, що розмовляє», яке повністю належало його хазяїну. Право власності рабовласника на раба нічим не обмежувалось. Завданням класичного рабства було створення додаткового продукту.

Джерела постачання рабів такі:

1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;

2) боргове рабство для осіб, які не мали громадянства;

3) внутрішнє відтворення рабів;

4) піратство;

5) само продаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців.

Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками загальне число рабів в Афінах становило 30−35% населення. Основний контингент рабів складали люди негрецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф, Егіна.

Результативність рабської праці в цей період була досить високою. У середньому раб, працюючи ремісником, приносив у день дохід, на який можна було прогодувати сім'ю із 3−4 осіб. Рабів відпускали на оброк, здавали в оренду; раб міг накопичити певну суму і викупитися на волю. У сільському господарстві рабську працю також застосовували, проте у великих рабовласницьких господарствах це було винятком. Широко рабську працю використовували в ремеслах, у великих майстернях. Практично суто рабською була праця на шахтах і в майстернях із переробки руди, наприклад у Лавріонських рудниках із добування срібла. Приватні особи використовували працю 300−1000 рабів.

Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найбільш вигідного експорту були маслини, олія та вино.

Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв’язок із ринком були характерні для розвитку ремесел. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різноманітні вироби високої якості - одних лише видів столового посуду налічувалося більше двадцяти. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, будівництво великих споруд. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії - різні за величиною майстерні, в яких широко застосовували рабську працю. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 і 32 рабами. Однак великих майстерень було мало, переважно працювали малі й середні виробництва.

Торгівля. Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвинутою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, почали зароджуватися банківські операції. Їх здійснювали міняйли (трапезити). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ сум з рахунків одних клієнтів на рахунки інших, надання грошових позик. Позики надавали під заставу землі, міських будівель, і процент становив до 15, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30. Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов’язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль за цінами.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431−404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників, він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали значній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслами та торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Проте не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилося число угод із купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина та земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма її все більш витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, почала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростало число рабів, траплялися випадки, коли рабами були греки. Навіть у землеробстві все частіше стали застосовувати працю вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало підвалини поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв’язків.

На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV-І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування еллініської монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Усе це зумовило зростання товарності і збільшення торгового обігу.

Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі - римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середньоземномор’я.

Список літератури

1. Березин И. С. Краткая история экономического развития. Учебное пособие. — М.: Русская Деловая Литература, 2004. — 288 с.

2. Економічна історія України і світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с.

3. Леоненко П. М., Юхименко П.І. Економічна історія. Навч. посібник, «Знання-Прес», — К., 2004. — 570 с.

4. Толмачева Р. П. Экономическая история: генезис рыночной экономики: Учебник. — М.: Дашков и Ко, 2002. — 604 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой