Реалізація дидактичних принципів у навчанні гімнастичних вправ учнів старших класів

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реалізація дидактичних принципів у навчанні гімнастичних вправ учнів старших класів

Вступ

Актуальність дослідження. Здоров’я — безцінне надбання не лише кожної людини, але й усього суспільства. В останні десятиліття спостерігається тенденція погіршення показників і фізичного розвитку, фізичної підготовленості, і загального стану здоров’я дітей. [8, с. 248].

Проблема збереження та усвідомленого ставлення до власного здоров’я набуває в наш час глобального значення та вимагає для її вирішення зусиль усього людства. Спроби розв’язати проблему зміцнення здоров’я, що вживаються протягом багатьох років, не призводять до бажаного результату. Сучасні дослідження зв’язують ефективність вдосконалення оздоровчої спрямованості фізкультурної діяльності із формуванням мотиваційної сфери, соціальною, зокрема й фізкультурно-оздоровчою активністю [6, с. 2 — 7].

Метою реалізації змісту освітньої галузі «Здоров'я і фізична культура» є формування основи для забезпечення і всебічного розвитку здоров’я учнів; підвищення рівня фізичної підготовленості; формування і поліпшення основних життєво важливих рухових навичок, умінь та пов’язаних з ними знань; підготовка до активної участі в забезпеченні повноцінного тривалого життя в природних, техногенних та соціальних умовах, які постійно змінюються; до безпечної трудової діяльності та надання першої допомоги; до захисту Вітчизни та вибору професії.

В основній і старшій школі зміст освітньої галузі «Здоров'я і фізична культура» характеризується такими змістовими лініями: фізичне здоров’я людини; духовне здоров’я людини; соціальне здоров’я людини.

Зміст лінії «Фізичне здоров’я людини» дає можливість учням вивчити особливості власного організму та його фізичного розвитку;

основи здорового способу життя, особливості і засоби фізичної культури як основного способу фізичного самовдосконалення;

набувають практичних навичок щодо систематичних занять фізичною культурою, відновлення і корекції власного здоров’я, уміння організації активного і безпечного дозвілля та відпочинку, навичок надання першої допомоги.

Наповнення змістових ліній «Соціальне здоров’я людини» та «Духовне здоров’я людини» спрямоване на ознайомлення учнів із засадами соціальної адаптації, підготовку їх до дорослого життя та професійного самовизначення; способи формування і виявлення у них духовного здоров’я; збереження життя і здоров’я учнів, формування стійких мотиваційних установок і застосування набутих знань стосовно здорового способу життя, підготовку до захисту Вітчизни та вибору професії [24].

Зміст складових освітньої галузі «Здоров'я і фізична культура» базується на принципі наступності між початковою, основною, старшою школою.

У сучасних умовах зниження рівня здоров’я школярів велике значення приділяється вдосконаленню методики проведення уроку фізичної культури як основної форми підвищення рухової активності старшокласників. Ефективним засобом підвищення рівня здоров’я школярів, мотивації інтересу до занять фізичними вправами на уроках фізичної культури виступає модуль «Гімнастика» як один із варіативних модулей навчальної програми. Вправи з гімнастики дуже різноманітні. Головне призначення їх полягає в тому, щоб зміцнювати здоров’я людини, підтримувати на високому рівні її фізичну та розумову працездатність в навчанні, праці, підвищувати активність в трудовій і громадській діяльності.

Проблема навчання старшокласників вправам з гімнастики в процесі вивчення предмету «Фізична культура» була в колі уваги вчених в галузі теорії і методики фізичної культури (Т. Круцевич, Б. Шиян, О. Худолія та ін.), в галузі оздоровчої фізичної культури та оздоровчої гімнастики (В. Баршай, В. Курись, І. Павлов, В. Воропаєв, С. Пушкін та ін., а також у

галузі сучасних фізкультурно-оздоровчих технологій — Т. Лисицька, О. Дан, Т. Ротерс та ін. Становлення і розвиток гімнастики на уроках фізичної культури в межах профільного навчання за спортивним напрямком ми можемо бачити у роботах: М. Зубалія, А. Матвєєва, І. Латипова, О. Худолія та ін.

Тому метою нашої роботи є визначення стану викладання вправ з гімнастики у процессі вивчення учнями старшої школи предмету «Фізична культура».

Завданням дослідження є:

1) аналіз фізичного розвитку та фізичної підготовленості учнів старшої школи;

2) розробка науково-методичного забезпечення викладання вправ з гімнастики на уроках фізичної культури.

Об'єктом дослідження є навчально-виховний процес з фізичного виховання у старшій школі ЗОШ.

Предметом дослідження є реалізація дидактичних принципів у навчанні учнів старших класів гімнастичних вправ.

У процесі дослідження було використано такі методи: теоретичні — аналіз наукової літератури та нормативної документації середніх навчальних закладів, який надав можливість визначити теоретико-методологічні засади роботи й охарактеризувати сучасний стан розробленості проблеми дослідження; узагальнення та систематизація концептуальних положень педагогічної науки з метою обґрунтування технології викладання предмету «Фізична культура»; моделювання для розробки моделі фізичного виховання профільного навчання в старшій школі; емпіричні: експертне оцінювання з метою визначення впливу різних чинників організації навчального процесу на якість викладання «Фізичної культури» у середньому навчальному закладі; спостереження, анкетування, тестування з метою з’ясування стану викладання «Фізичної культури» у старшій школі.

1. Стан викладання вправ з гімнастики у процесі вивчення учнями старшої школи предмету «Фізична культура»

1. 1 Особливості формування ключових компетентностей старших школярів засобами фізичної культури

школяр гімнастичний вправа фізичний

Процес фізичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах проводиться на підставі програми з фізичної культури [24, с. 271], зміст якої спрямовано на формування в учнів ключових компетентностей: соціальних (здібність до співпраці, взаєморозумінню, соціальній активності, формуванню фізичної культури особи, основ здорового способу життя), мотиваційних (формування особових уявлень про престижність високого рівня здоров’я і фізичної підготовленості, здібність до навчання; творчий підхід до застосування рухових дій в різних умовах) і функціональних (здібність до застосування знань про рухову активність; знаннями про історію фізичної культури і спорту з метою розвитку фізичних якостей і природних здібностей відповідно до вікових особливостей; освоєння термінологічних і методичних компетентностей), які відображають низку вимог до фізкультурної діяльності, яка розширюється і удосконалюється. Формування вище зазначених компетентностей спрямовує навчальний процес на гармонійний та всебічний розвиток особистості школяра на підставі особистісно орієнтованого навчання [19, с. 8 — 11].

У наш час гімнастика міцно увійшла в систему фізичного виховання людей і займає в ній важливе місце. Вона популярна завдяки її доступності. Поряд зі складними, навіть дуже складними, вправами, які є в сучасній спортивній гімнастиці, є безліч найрізноманітніших простих вправ, цілком доступних будь-якій людині, незалежно від її віку та статі. Важко переоцінити значення гімнастики, яка поряд з основними засобами фізичного виховання, такими, як ігри, спорт, туризм, покликана сприяти зміцненню здоров’я, загартовуванню організму, вихованню моральних і вольових якостей людини, відновлення його фізичних і духовних можливостей.

Гімнастика є одним з варіативних модулів у програмі з фізичної культури. Та з-поміж інших видів спорту, саме вона вирізняється найбільшою оздоровчою спрямованістю, виступає універсальним засобом гармонійного фізичного розвитку школярів, забезпечення здорового способу життя, а також ефективного впливу на духовне та фізичне вдосконалення, корекцію форми тіла, формування культури рухів (осанка, хода та ін.). Гімнастичні вправи особливо ефективні для школярів різного віку, а особливо для учнів старших класів. Заняття для дівчат різними видами сучасних гімнастичних вправ — фітнес, аеробіка, шейпінг мають не тільки оздоровчий, а ще й естетичний вплив. Для юнаків заняття різними видами атлетичної гімнастики, армспорту розвивають силу різних груп м’язів, що має соціальне та особисте значення для молодої людини.

Завдання гімнастики визначаються загальною метою виховання, яка полягає у формуванні нової людини, гармонійно поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість.

Оздоровчі завдання: зміцнення здоров’я; розвиток окремих м’язових груп і всієї м’язової системи: усунення та попередження функціональних відхилень в окремих органах і системах організму; вироблення правильної постави, ходи; загальний розвиток та зміцнення органів дихання та роботи серцево-судинної системи, поліпшення обміну речовин і підвищення життєдіяльності організма.

Освітні завдання: сприяти всебічному гармонійному фізичному розвитку, вихованню сили, гнучкості, витривалості, швидкості, спритності, координації та виразності рухів; озброювати учнів знаннями, вміннями і навичками, необхідними в побуті, трудової деятельності.

Виховні завдання: формування колективізму, дисциплінованості; виховання моральних якостей: сміливості, рішучості, цілеспрямованості, наполегливості, завзятості, витримки, орієнтування, ініціативності.

Але як показує практика, для більшості дівчат та хлопців фізичне виховання обмежується уроками фізичної культури, де в належній мірі завдання по формуванню здорового способу життя не ставляться. Не використовується комплексний підхід в застосуванні оздоровчих видів гімнастики. Фізична підготовка учнів 10 — 11 класів свідчить про низький рівень розвитку силової витривалості, швидкісних якостей і спритності, статичної та динамічної координації, також переваги жирового компоненту у складі тіла 74% дівчат, відхилення у стані здоров’я 49% старшокласників [13, c. 5−8].

Також, анкетування вчителів фізичної культури загальноосвітніх шкіл № 19, 29, 38 м. Полтави доводить, що з 26 респондентів 100% бажають, щоб у них був спортивний профіль та проводилися курси за вибором з волейболу (41,6%,), з футболу, баскетболу, фізичної культури (33,0%). Гімнастику обрали тільки 12,5% вчителів спираючись на те, що в них немає матеріально-технічної бази.

У якості висновку, слід зазначити, що у фізичному вихованні учнів старшої школи варто використовувати комплексну програму, засновану на поєднанні оздоровчих видів гімнастики: аеробіка, шейпінг, фітнес, враховуючи половікові, фізіологічні та психологічні особливості, тому що, комплексне використання оздоровчих видів гімнастики на уроках фізичної культури з учнями 10 — 11 класів сприяє підвищенню фізичної підготовленості до вищого рівня, зниженню жирового компоненту у дівчат до фізіологічної норми, формуванню високої мотивації до уроків фізичної культури і освоєнню спеціальних знань.

У зв’язку з вищесказаним залишається актуальною проблема створення программи, яка б комплексно поєднувала в собі інтереси та мотиви старшокласників, їх психофізіологічні особливості, формування соціокультурної особи на основі сучасних засобів оздоровчих видів гімнастики. Раціональне поєднання оздоровчих видів гімнастики буде сприяти всебічному розвитку учнів 10 — 11 класів.

1. 2 Шляхи підвищення рухової активності та розвитку рухових умінь і навичок дітей старшого шкільного віку

Політичні й економічні перетворення, які відбуваються в Україні, викликають потребу в удосконаленні всіх ланок сучасного життя, у тому числі соціальної адаптації старшокласників до життя в сучасних умовах.

У цьому плані важливим є виховання гармонійно розвинутих і здорових дітей. Та, на жаль, упродовж останніх років у нашій країні склалася негативна ситуація зі станом здоров’я дітей усіх вікових груп.

Навчальний предмет «Основи здоров’я і фізична культура» у загальноосвітніх навчальних закладах спрямовано на реалізацію оздоровчих, пізнавальних, навчальних та виховних завдань. Для виконання поставлених завдань необхідно формувати знання з фізичної культури, позитивні мотиви і потребу до цих занять, виховувати бажання систематично займатися фізичною культурою й отримувати задоволення від цього (В. Вінник, П. Дуркін, В. Кінденко, Б. Куланін, Л. Лубишева, В. Пономарчук, В. Приходько, С. Сичов та ін.) [24, c. 122].

Водночас, як зазначено у низці досліджень (В. Бальсевич, В. Запорожанов, В. Петровський, Т. Круцевич, В. Столяров, В. Вишневський, Б. Новиков), у старшокласників спостерігається зміна структури особистісних мотивацій, зниження інтересу до занять фізичною культурою і спортом та, як наслідок, зниження рухової активності і рівня здоров’я [6, c. 2−7].

Дослідження, що провели В. Неділько, Т. Камінська, С. Руденко, Л. Пінчук (ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України», м. Київ), свідчать, що перше місце серед виявлених відхилень у стані здоров’я дітей посідають захворювання верхніх дихальних шляхів (84,9%); друге місце — хвороби органів травлення (40,2%). Слід відзначити високий рівень порушень нервової системи, більшість із них належать до різних ступенів вегетосудинних дистоній (35%), астенії (28,9%), цефалгії (16,5%), неврозів (14,6%) [27, c. 134−139].

Офтальмологічну патологію виявлено в 16,7% дітей, серед якої 23,1% займав астигматизм, 41% - міопія, 23,9% - спазм акомодації, 9% - гіперметропія.

Звертає увагу те, що на третьому місці знаходяться відхилення опорно — рухового апарату: у 57% дітей спостерігалися порушення постави, у 18,1% виявлено плоскостопість, у 13,9% - сколіози, у 9,4% - деформація грудної клітки. У результатах цих досліджень також зазначено, що позитивної тенденції до покращання стану здоров я школярів з віком не спостерігається.

Беручи до уваги невтішні дані стану здоров’я школярів старших класів та враховуючи вікові особливості дітей старшого шкільного віку, необхідно звернути увагу на: виховання в них інтересу і звички до занять фізичними вправами; виховання дбайливого ставлення до свого здоров’я; формування стійких мотиваційних настанов на здоровий спосіб життя; усвідомлення необхідності розвивати свої фізичні здібності та рухові уміння і навички; виховання морально-вольових і психологічних якостей особистості [14, c. 51−54].

Так, проблема підвищення рухової активності та розвитку рухових умінь і навичок, необхідних для підтримки оптимального рівня фізичного здоров’я, залишається невирішеною, актуальною та потребує наукового обґрунтування.

Актуальність обраної теми полягає у необхідності пошуку оптимальних шляхів формування позитивного інтересу учнів старших класів до занять фізичною культурою. Саме тому метою нашого дослідження стало вивчення за даними літературних досліджень шляхів підвищення рухової активності старшокласників на уроці фізичної культури в школі.

Рухова активність є зовнішнім виявом психічної діяльності. Гімнастика, біг, ігри на свіжому повітрі, плавання, катання на ковзанах, ходьба на лижах та інші фізичні вправи — уся різноманітність рухів повинна гармонійно ввійти у повсякденне життя підлітків, адже двох шкільних уроків фізичної культури на тиждень замало для задоволення потреби у рухах і всебічного фізичного розвитку [7, c. 109−114].

Рухова активність — невід'ємна частина способу життя та поведінки дітей, яка визначається соціально-економічними і культурними чинниками, залежить від організації фізичного виховання, морфо-функціональних особливостей зростаючого організму, типу нервової системи, кількості вільного часу, мотивації до занять, доступності спортивних споруджень та місць відпочинку дітей і підлітків [7, c. 6].

Індивідуальна норма рухової активності повинна ґрунтуватися на доцільності та корисності для здоров’я. Для цього потрібно орієнтуватися на показники, що характеризують фізичне здоров’я дітей.

Під час аналізу рухової активності старших підлітків О. Марковою [16, c. 52] виявлено, що лише 25% школярів дотримуються оптимальних величин рухової активності - 3,5−4,8 години на добу (ранкова гімнастика, дорога до школи, рухливі перерви, тренування у спортивних секціях, самостійні заняття фізичними вправами, активний відпочинок тощо). Проаналізувавши обсяг рухової активності, руховий режим старших підлітків та оздоровчу цінність фізичних вправ, які вони виконують, автор відзначає, що і у вчителів, і в батьків існує великий потенціал щодо збереження та покращання здоров’я дітей за рахунок збільшення рухової активності.

Як свідчать дослідження Б. Ведмеденко, особливістю розвитку учнів старших класів є формування причинно-наслідкового мислення, а також власного самовираження. Через це старшокласникам надається можливість обирати фізичні вправи, вид спорту для поглибленого вивчення пріоритетного застосування в майбутній професії. Автор дійшов до висновку: успіх занять фізичними вправами, улюбленим видом спорту з опорою на вихований інтерес до фізкультурно-спортивної діяльності багато в чому визначався тим, наскільки глибоко вчителі фізичної культури і тренери враховували індивідуальні особливості своїх вихованців. Саме з урахуванням цих особливостей необхідно обирати форми, методи, прийоми творчої навчально-виховної діяльності [7, c. 112].

У роботах спеціалістів сфери фізичного виховання, зокрема Т. Круцевич, О. Андреєва, Г. Безверхня, Н. Москаленко, зазначено, що успішність навчального процесу визначається не лише методикою, а й інтересами до навчання загалом і до окремих предметів зокрема. Проблему інтересу до фізичної культури вивчали вчені Б. Ананьєв, В. Ареф'єв, Н. Москаленко, Т. Круцевич, Ю. Курашушина, М. Тверхохліб та ін [15, c. 154−170].

Аналіз праць зазначених вище науковців свідчить, що мотиви й інтереси до занять фізичною культурою і спортом школярів мають свої вікові та гендерні особливості, пов’язані з психічним розвитком, соціальними і соціально — економічним умовами розвитку особистості.

І. Бех стверджує, що застосування на уроках фізичної культури підходів щодо формування в учнів морально-ціннісного ставлення до свого здоров’я та здорового способу життя, зміцнення здоров’я надають можливість визначити найкращі шляхи впливу на мотиваційну (потрібнісну) сферу учнів з метою активного впровадження здорового способу життя як важливої соціальної умови організації життєдіяльності [1, c. 215−225].

Зазначимо, що інтерес до фізичної культури — один із виявів складних процесів мотиваційної сфери. Успішна реалізація мотивів і цілей викликає у школярів натхнення успіхом, бажанням продовжити заняття за власною ініціативою. На основі власних досліджень М. Твердохліб установив, що інтерес школярів до фізичної культури як до навчального предмету залишається постійним упродовж усього періоду навчання у школі, а інтерес до уроку фізкультури зменшується в старших класах, особливо в учнів, які займаються в спортивних секціях. При цьому мотиви відвідування уроків з фізичної культури суттєво впливають на задоволення школярів цими уроками [19, c. 9].

Низька активність школярів на уроках фізкультури пояснюється не лише відсутністю інтересу до цього навчального предмету (особливо у старшокласників), але й недостатньою професійною майстерністю вчителя.

Проблема підготовки майбутніх вчителів з фізичного виховання та спорту, формування їхньої професійної компетентності є основним завданням вищих навчальних закладів фізкультурного профілю.

Наступним аспектом проблеми підвищення рухової активності старшокласників є перехід від природної потреби в рухах в усвідомлену необхідність занять фізичними вправами саме в підлітковий період, що розглядається. Стосовно цього питання також існує низка робіт. Так, наприклад Ю. Драгнєв звертає увагу на профільне навчання старшокласників, яке має, по-перше, забезпечувати загальноосвітню підготовку, по-друге — підготовку до майбутньої професійної діяльності. Автор наголошує, що уроки загальноосвітнього предмету «Фізична культура» повинні мати міжпредметні зв’язки і забезпечувати всебічний гармонійний розвиток особистості старшокласників, а якісне проведення уроків учителями сприяє залученню старшокласників до самостійних занять фізичними вправами.

У своїй роботі «Формування мотиваційно-ціннісного ставлення старшокласників до фізичного виховання», Є. Козак вказує на можливість вибору спортивної спеціалізації на основі особистої зацікавленості підлітків, де конкуренція та змагання можуть стати тими чинниками, які розвивають інтерес до фізичної культури [14, c. 53].

У цьому руслі з акцентом на формування рухових умінь і навичок старшокласників на уроках фізичної культури виконано роботу Л. Кузьминої та Т. Чиженюк. Автори зазначають, що нині дуже важливо підвищити роль людського чинника, створити потужну систему мотивів і стимулів, які спонукають кожну людину займатися своїм здоров’ям. При цьому все більшого значення набуває здатність людини протистояти стомленню, різним зовнішнім чинникам та збереження в цих умовах хорошої якості виконання складних операцій.

Отже, низька рухова активність старшокласників пояснюється, на нашу думку, недостатнім рівнем фізкультурної освіченості школярів, слабким організаційно-методичним і матеріально-технічним забезпеченням навчального процесу, недоліками в організації фізичного виховання в школі, недооцінкою вчителями важливості цього напрямку.

Підвищення рухової активності, розвиток рухових умінь та навичок є можливим лише за умови проведення систематичних цілеспрямованих занять фізичними вправами, що мають тренувальні режими і мають розвивальний характер. У школі такими формами є уроки фізкультури, секційні заняття та виконання самостійних домашніх завдань.

Як свідчить аналіз літератури, основними шляхами підвищення рухової активності та розвитку рухових умінь і навичок у старшокласників на уроках фізичної культури є: застосування навчально-розважальних ігор; змагання, які сприятимуть активізації дітей з метою суперництва та самоствердження в колективі; використання нестандартних уроків; застосування функціональної музики (музичний супровід допомагає учням більш активно, з емоційним піднесенням виконувати запропоновані завдання) [25, c. 116−120].

Поняття методики в теорії гімнастики і в практичній роботі охоплює сукупність засобів, методів і методичних прийомів, які характеризують в цілому шлях реалізації освітніх або виховних завдань. Досконало оволодіти великою кількістю різноманітних вправ, що входять в арсенал основної гімнастики, можливо лише при умові достатньо швидкого формування і закріплення рухових навичок. Тому успіх в основній гімнастиці багато в чому залежить від раціональної методики навчання. Правильна реалізація дидактичних принципів — необхідна умова успішного оволодіння технічною основою гімнастичних вправ.

2. Реалізація основних принципів навчання в гімнастиці

2. 1 Науково-методологічні засади навчання гімнастичним вправам старших школярів в умовах ЗОШ

Методика навчання гімнастичних вправ базується на деяких загальних засадах, тому при вивченні вправ слід дотримуватись принципів доступності та індивідуалізації, систематичності, наочності і прагнути до того, щоб учні свідомо й активно оволодівали практичним матеріалом.

Принцип доступності та індивідуалізації передбачає облік індивідуальних особливостей гімнастів і відповідність рухових завдань, які пропонуються їм. Для здійснення цього слід враховувати індивідуальні властивості кожного учня, його вік, стать, рівень загальної і спеціальної фізичної підготовки, вольові якості, здатність до засвоєння готових рухів. Якщо гімнастичні вправи будуть надто складними, учні їх не виконають, крім того, може бути заподіяна шкода їх здоров’ю.

В основу принципу доступності покладені правила дидактики: «від легкого до важкого», «від відомого до невідомого», «від простого до складного». Оцінюючи трудність гімнастичних вправ, слід розрізняти їх координаційну складність і величину затрачених фізичних зусиль. Перше і друге не завжди співпадають. Наприклад, деякі вправи силового характеру можуть бути легкими в координаційному відношенні і важкими в м’язових зусиллях. Проте ряд координаційно важких гімнастичних вправ не потребують великих фізичних зусиль [16, c. 54−61].

Суттєву роль в забезпеченні доступності відіграє використання спеціальних засобів і методів, направлених на формування безпосередньої готовності до виконання завдань. Особливе значення при цьому мають підготовчі, а, зокрема, підвідні вправи. На сьогодні розроблені системи підвідних вправ для багатьох основних рухових навиків. Проте в цілому ця проблема ще до кінця не вирішена. Необхідно провести велику роботу по створенню і упорядкуванню запасу підготовчих вправ. Від цього залежить подальша раціоналізація методики викладання гімнастики.

При вирішенні окремого завдання велике значення має індивідуальний підхід до кожного учня. Це необхідно здійснювати як при формуванні знань, умінь і навиків, так і в вихованні фізичних і духовних якостей. Індивідуальний підхід виражається в диференціації навчальних завдань і шляхів їх виконання, норм навантаження і способів його регулювання, форм занять і прийомів педагогічного впливу у відповідності з індивідуальними особливостями гімнастів.

Принцип систематичності проявляється в неперервності і послідовності занять, завдяки чому забезпечується необхідний зв’язок між різними сторонами навчального процесу і його змістом. У процесі занять слід точно дотримуватись норм роботи і відпочинку з урахуванням закономірностей фізичного розвитку учнів. Відомо, що регулярні заняття дають значно більший ефект, ніж епізодичні, тому цей принцип і передбачає неперервність навчального процесу.

Функціональні і структурні зміни, які проходять в організмі під час і в результаті виконання гімнастичних вправ, зворотні, тобто їм властивий зворотний розвиток у випадку припинення їх. Досить відносно невеликої перерви, як розпочинається процес згасання попередньо виниклих умовно-рефлекторних зв’язків, знижується досягнутий рівень функціональних можливостей і навіть виникає регрес деяких морфологічних показників (зменшення питомої ваги активної м’язової тканини, небажані зміни її структурних компонентів і ін.).

Тому і зрозуміло, що оптимальні умови для фізичного удосконалення створюються лише в тому випадку, коли процес навчання неперервний — в тому розумінні, що він не має перерви, яка приводить до небажаних затрат. Успішно оволодіти спеціальними руховими навичками і високою спортивною майстерністю можна лише при суворій регламентації занять і відпочинку. Для здійснення цього принципу необхідно знати закономірності відновлення працездатності й індивідуальні особливості та можливості учня. Цей принцип передбачає певну систему розподілу програмового матеріалу і визначення необхідного часу для його засвоєння (робочі програми, робочі плани, графіки розподілу матеріалу, індивідуальні плани тренувань, конспекти і т. п.). При цьому слід враховувати, що на працездатність учнів впливає як фізичне, так і психічне навантаження. Особливо багато нервової енергії тратиться на початковій стадії вивчення елементу або з'єднання, виконання яких пов’язане з ризиком. У подібних випадках необхідно особливу увагу приділити дозуванню вправ [15, c. 156].

Важливим моментом у реалізації цього принципу є старанний підхід до обліку зростання фізичного розвитку, до засвоєння програмного матеріалу, до якості виконання вправ, а також реєстрація досягнень і невдач на змаганнях, виконання контрольних норм, зобов’язань тощо. Реалізуючи цей принцип доцільно дотримуватись наступного порядку навантаження, враховуючи його направленість: силові - швидкісні - на витривалість. При тому після занять, спрямованих переважно на розвиток витривалості, передбачається такий інтервал активного і пасивного відпочинку, який би виключав вплив небажаних наслідків на чергові вправи швидкісного або силового характеру.

Подібний порядок виправдовує себе в багатьох випадках, але він, звичайно, не єдиний доцільний. Адже послідовність занять і вправ залежить від багатьох конкретних умов, при тому і від особливостей контингенту учнів, від загальної направленості занять на етапах навчального процесу, від величини застосовуваних навантажень і особливостей їх динаміки і т. п. Врахувати всю сукупність тих умов і, стосовно них, вибрати найбільш доцільний шлях, звичайно, не просто. На сьогодні ця проблема вирішується далеко не в повному обсязі. З часом, безперечно, буде досягнуте по-справжньому оптимальне програмування кожного заняття і системи занять в цілому. Майбутнє за сучасними методами оптимального програмування і моделювання.

Принцип наочності передбачає широке застосування різноманітних засобів і прийомів, які в достатній мірі забезпечують глибоке розуміння суті вправи, яка вивчається, і сприяє створенню правильної уяви про техніку гімнастичного елементу.

Практичне пізнання, як відомо, починається з чуттєвої сфери — «живого споглядання». Живий образ вправ, які вивчаються, формується при безпосередній участі як зовнішніх, так і внутрішніх рецепторів — сприймаючих органів зору, слуху, вестибулярного апарату, рецепторів м’язів і т. п. Суттєво при тому, що інформація різних чутливих органів доповнює одна одну, уточнює загальну картину руху. Чим більше інформації отримає учень від чутливих органів, тим скоріше і легше (при відповідно рівних умовах) формуються на цій основі рухові уміння і навики, тим результативніший прояв фізичних і вольових якостей.

Принцип наочності реалізується шляхом показу натуральних рухів (безпосередня наочність), демонстрації різних засобів наочності й образного пояснення (опосередкована наочність — малюнки, кінограми і відеоматеріали, графіки, макети, додаткові зорові орієнтири і т. п.) [15, c. 163].

Завдяки застосуванню наочності учні набувають достовірних знань і поглиблюють своє мислення. Наочність сприяє виявленню істотних ознак вправ, які вивчаються, їх технічної основи, спорідненого зв’язку та ін., а також значно сприяє підвищенню активності учнів у засвоєнні матеріалу, мобілізує їх увагу, підвищує інтерес до занять.

Для підвищення ефективності в реалізації принципу наочності слід враховувати вікові особливості учнів, об'єм загальних і спеціальних знань, якими вони володіють, рівень їх технічної підготовки (руховий досвід).

У навчальному процесі з гімнастики використовуються такі методичні прийоми:

1. Показ вправи. Ним широко користуються в роботі з молодшими школярами, з новачками, при розучуванні нових вправ.

При демонструванні слід звертати увагу на основні елементи, що становлять основу техніки вправи, супроводжуючи це лаконічним поясненням. Показ вправ має бути зразковим естетично і за технікою. Якщо з якихось причин (наприклад, матеріал складний) учителеві не під силу продемонструвати вправу, можна показати загальну її структуру або докладно пояснити техніку. Для показу складних вправ можна залучати добре підготовлених учнів.

2. Найбільший ефект досягається при раціональному поєднанні безпосереднього показу натуральних рухів з використанням засобів опосередкованої наочності: малюнки, кінограми, відеозаписи, макети гімнастичних приладів тощо. У сучасній методиці навчально-тренувальної роботи застосовують відеомагнітофон. За його допомогою гімнаст відразу отримує інформацію про виконаний ним рух і відповідно корегує черговий підхід до приладу.

3. Принцип наочності передбачає словесні пояснення рухів. Образне слово — одне з важливих засобів забезпечення наочності. Його дохідливість і дієвість буває тим вища, чим конкретніше воно спирається на раніше сформовані рухові уявлення. Роль другої сигнальної системи в руховій діяльності (включаючи і формування нових рухів) з віком і в міру накопичення рухового досвіду підвищується. У процесі навчання розширюються і закріплюються зв’язки між чуттєвими образами й їх відображенням у другій сигнальній системі, і завдяки цьому створюються передумови для більш широкого застосування слова як фактора опосередкованої наочності [15, c. 169].

Підвищенню активності другої сигнальної системи в формуванні й удосконаленні рухових навичок сприяє застосування ідеомоторних вправ, що базуються на уявному відтворенні рухових дій, словесних звітах, самонаказах.

Таким чином, способи реалізації принципу наочності досить різні і їх застосування залежить від особливостей контингенту учнів. Найбільші складнощі при реалізації цього принципу виникають через недостачу у дітей рухового досвіду. Тому необхідно, щоб матеріал, який вивчається, подавався в максимально доступній формі.

Відносно обмежені можливості застосування на заняттях з дітьми засобів наочності, в основі яких лежать зорові сприйняття, вимушують широко застосовувати в процесі вивчення з дітьми різних варіантів фізичної допомоги: підтримку, фіксацію найбільш суттєвих положень, що зустрічаються по ходу виконання рухової дії, «проводку» по руху і т. п. Ці прийоми допомагають відчути вправу, запам’ятати складне положення, зорієнтуватись в просторі тощо. Тому їх слід віднести до своєрідних способів реалізації принципу наочності, які адресовані безпосередньо руховому аналізатору.

Необхідно пам’ятати, що успіх навчання значною мірою залежить від розумного поєднання дидактичних принципів. Лише при такій організації навчального процесу можна досягти бажаних результатів у всебічному вихованні учнів.

Принцип свідомості й активності передбачає виховання свідомого ставлення до занять спортивною гімнастикою, розуміння загальної мети цих занять і конкретних завдань на шляху до досягнення цієї мети, розвиток стійкого інтересу до систематичного і цілеспрямованого спортивного тренування. Для досягнення значних результатів в гімнастиці необхідна велика систематична і копітка робота, з якою може успішно справитись лише захоплений чоловік. Початковий інтерес до гімнастики як до виду спорту може перерости в потребу постійно займатись лише при умові свідомого і творчого сприйняття навчально-тренувального процесу [15, c. 170].

Вже з перших кроків необхідно привчати учнів свідомо ставитись до занять, поступово формувати в них необхідні поняття про суть спортивного тренування, пояснювати значення і взаємозв'язки його основних сторін, виховувати ініціативу і самостійність, стимулювати розвиток творчих проявів.

Необхідною умовою свідомого ставлення до занять гімнастикою є відповідна мотивація. Мотиви, які спонукають до занять гімнастикою, різноманітні. В багатьох випадках, особливо у дітей, ці мотиви, з педагогічної точки зору, випадкові або мало суттєві (наприклад, прагнення придбати гарну фігуру, захоплення зовнішніми формами рухів, спортивні інтереси у вузькому розумінні і т. п.). Педагог, тренер з гімнастики зобов’язані розкрити учням справжній зміст гімнастики і, спираючись на початкові мотиви, зі знанням справи підвести учнів до розуміння суспільного її значення як засобу гармонійного розвитку, укріплення здоров’я, підготовки до творчої праці і захисту Батьківщини.

Реалізація принципу свідомості й активності буде полягати перш за все в тому, щоб забезпечити глибоке розуміння мети занять, які проводяться, розкрити перспективну лінію удосконалення, зробивши її внутрішньою потребою кожного учня.

Важливе місце в реалізації даного дидактичного принципу має навчання учнів свідомому управлінню руховою діяльністю. Для того застосовують спеціальні вправи, які допомагають точно оцінювати просторові, часові і силові параметри рухів. Вони розвивають в учнів здібність до свідомого аналізу власних рухів, підвищують об'єктивність їх самооцінки і покращують самоконтроль за якістю виконання рухових дій. Викладач має довести до свідомості учня не тільки те, що і як виконувати, але і ч о м у пропонується власне та, а не інша вправа, чому необхідно дотримуватись тих, а не інших правил її виконання [17, c. 43−55].

Активність учнів на заняттях в значній мірі визначається їх ставленням до навчально-тренувального процесу, мотивацією їх діяльності. Мотиви, що спонукають учнів до активної діяльності, досить різні і залежать від віку учня, його спортивної кваліфікації, періоду тренувального процесу і ін. Якщо для досвідченого гімнаста стимулом для активної діяльності є необхідність оволодіння новою програмою або наближення змагань, то для початківців цих мотивів, як правило, недостатньо.

Суттєву роль в розвитку активності учнів відіграють систематична оцінка і заохочення досягнутих ними успіхів. Мова йде не тільки про поточну оцінку, яку дає викладач в процесі занять, але і про спеціальну систему нормативних оцінок і заохочуючих мір, які виражають офіційне схвалення кожного досягнення на шляху спортивної майстерності (присвоєння розряду, нагородження за місце на змаганнях, дошка пошани тощо).

2. 2 Структура і методика проведення уроку гімнастики у старшій школі

Урок як форма занять формувався і вдосконалювався протягом століть. Був період, коли урочну форму ставили під сумнів [20, c. 76−88].

Основні вимоги до уроку, від яких залежить його ефективність, такі:

а) здійснення провідного принципу вітчизняної педагогіки — принципу виховного навчання, тобто поєднання процесу навчання з розв’язанням виховних завдань;

б) чіткість мети і завдання уроку, які ставить педагог;

в) відповідність методів навчання контингенту учнів: їх віку, фізичній підготовленості і фізичному розвитку тощо. З різноманітних методів педагог повинен вибрати такі, які б найкраще враховували конкретні умови, відповідали меті і завданням уроку, змісту навчального матеріалу і складу учнів;

г) зв’язок уроку з пройденим раніше матеріалом і створення умов для оволодіння новим, складнішим завданням. Для додержання цієї вимоги треба добре знати навчальну програму і на її основі правильно планувати заняття, забезпечивши послідовність і наступність матеріалу. Інакше кажучи, треба практично реалізувати дидактичні принципи — послідовність, систематичність, доступність та ін. ;

д) така організація уроку, щоб вона зацікавлювала учнів і збуджувала позитивні емоції;

є) висока рухова насиченість уроку, що значною мірою підвищує його ефективність.

Структура уроку з фізичного виховання визначається фізіологічними процесами, які відбуваються в організмі під впливом вправ, змінами працездатності, певною настроєністю тощо. Вона має сприяти послідовному розв’язанню педагогічних завдань, які випливають з психологічних, фізіологічних, гігієнічних та інших закономірностей організму дитини.

Успішне формування рухових навичок і розвиток рухових якостей потребує попередньої підготовки скелетно-м'язової, серцево-судинної, дихальної і нервової систем, наявності так званого періоду входження організму в роботу. Це зумовлює відповідну послідовність розв’язання педагогічних завдань на уроці. Перш за все треба організувати учнів, здійснити психологічну і фізіологічну підготовку організму і тільки після цього перейти до виконання основного завдання. У кінці уроку фізіологічне навантаження, навпаки, повинно поступово знижуватись, щоб організм набув стану відносного спокою [22, c. 176].

Ще не так давно урок з фізичного виховання складався з чотирьох частин: ввідної, підготовчої, основної і заключної. Сучасний урок умовно поділяють на три частини: підготовчу, основну і заключну.

У підготовчій частині перш за все треба оголосити завдання уроку, сконцентрувати увагу учнів на наступній діяльності, створити бадьорий настрій і бажання до занять, підвищити роботу органів кровообігу і дихання, підготувати опорно-руховий апарат. Дуже важливо в цей час створити позитивні емоції в учнів і внести жвавість. Зміст підготовчої частини уроку залежить від характеру виконуваної до цього роботи. Наприклад, якщо учні на попередньому уроці писали твір, доцільно з самого початку використати елементи танців, фігурного марширування, цікаві й емоційні ігри та інші вправи, які створили б належний емоційний фон. І навпаки, коли учні приходять на урок дуже збудженими (наприклад, після великої перерви), то і зміст підготовчої частини треба відповідно змінити: використати стройові, порядкові та інші вправи і завдання, які сприяють концентрації уваги.

Основними засобами підготовчої частини уроку є: шикування і перешиковування, вправи на місці і в пересуванні, ходьба, біг, танцювальні вправи, завдання на увагу, вправи для всебічної підготовки опорно-рухового апарата, серцево-судинної і дихальної систем і організму в цілому до виконання складніших вправ, запланованих для основної частини уроку. Загально розвиваючі вправи, які використовують у підготовчій частині, за своїм характером повинні наближатися до характеру вправ основної частини. Наприклад, якщо на уроці вивчатимуть вправи на канаті і у стрибках, то в підготовчій частині слід більше уваги звернути на підготовку м’язів і суглобів верхніх та нижніх кінцівок [22, c. 144].

Загально розвиваючі вправи можна виконувати як без предметів, так і з предметами (гімнастичними палицями, набивними м’ячами, скакалками, гантелями тощо), а також з використанням різних приладів (гімнастичної стінки, гімнастичної лави, канатів та ін.).

У підготовчій частині треба широко використати весь арсенал найрізноманітніших засобів, що значно підвищує зацікавленість учнів і ефективність занять у цілому. Добір засобів до першої частини уроку в кожному конкретному випадку повинен визначатися завданням і навчальним матеріалом основної частини уроку. Якісне проведення першої частини є також запорукою унеможливлення травматизму, який часто буває наслідком недостатньої підготовки опорно-рухового апарата.

Завдання основної частини уроку:

а) формування спеціальних знань, рухових умінь і навичок, потрібних у житті, побуті і військовій справі;

б) загальний фізичний розвиток, формування правильної постави, профілактика плоскостопості, удосконалення координації рухів;

в) оволодіння технікою гімнастичних вправ і підвищення спортивної майстерності;

г) виховання рухових і морально-вольових якостей;

д) виховання навичок застосовувати у повсякденному житті набуті на заняттях знання і вміння.

Відповідно до цього добирають зміст і засоби основної частини уроку. Вони можуть бути найрізноманітнішими залежно від характеру уроку, віку учнів тощо. Наприклад, якщо це спортивно-тренувальний урок для учнів старшого віку, то основними засобами можуть бути вправи на гімнастичних приладах, елементи, поєднання і комбінації класифікаційної програми юнацьких розрядів або класифікаційних програм для дорослих залежно від рівня фізичної і технічної підготовленості учнів.

Завдання основної частини уроку слід розв’язувати в певній послідовності.

Для правильної побудови уроку і доцільного розподілу навчального матеріалу треба враховувати фізіологічне вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність, про закономірності утворення рухових навичок, зростання і зниження працездатності, про потребу поступової підготовки організму до роботи, про послідовність і систематичність навчального процесу. Тому на початку основної частини уроку, коли нервові центри ще не стомлені і мають оптимальну збудливість, доцільно вивчати нові, складніші рухові дії, удосконалювати техніку гімнастичних вправ, працювати над рухами, які потребують точності і високої координації. Після цього доцільно дати вправи на силу і в кінці другої частини — на витривалість. Такий розподіл матеріалу може забезпечити найбільшу ефективність педагогічного процесу. Використовуючи на уроці гімнастичні прилади (бруси, кільця, перекладину та ін.), обов’язково треба чергувати вправи у висах і упорах [22, c. 155].

Заключна частина уроку повинна бути його логічним завершенням. Основним завданням цієї частини уроку є: зниження діяльності серцево-судинної і дихальної систем, підготовка учнів до наступної роботи або відпочинку і підбивання підсумків уроку.

Засобами, за допомогою яких розв’язуються ці завдання, є повільна ходьба, вправи на розслаблення м’язів, дихальні, легкі танцювальні вправи, різноманітні завдання, які потребують концентрації уваги, душ, масаж тощо.

При цьому вчитель повинен ураховувати характер наступної діяльності учнів. Наприклад, якщо після уроку з гімнастики учні мають виконувати роботу, яка потребує уваги і зосередженості, то треба давати перевагу таким вправам, які їх організують і дисциплінують. Якщо урок з гімнастики є останнім у розкладі занять, то не буде помилкою, коли в заключній частині запропонувати веселу і цікаву рухливу гру або інші вправи для підвищення емоційного стану учнів.

Підбиваючи підсумки, треба сказати, як виконано поставлені завдання, які були допущені загальні та індивідуальні помилки, на що треба звернути увагу на наступних заняттях. Після цього можна дати домашнє завдання у вигляді комплексів вправ ранкової гігієнічної гімнастики («зарядки»), виконання певної кількості підтягувань або віджимань, стойки на голові, на лопатках, вправи на гнучкість, вправи з скакалкою тощо.

Тривалість частин уроку залежить від його характеру, загальної тривалості тощо. Для 45-хвилинного уроку орієнтовно можна рекомендувати в середньому 10−15 хв. на підготовчу частину, 25−30 хв.  — на основну, і 3−5 хв.  — на заключну. На уроці, який має загальну тривалість 90 хв. , цей час можна відповідно збільшити.

Основні і допоміжні завдання уроку. Уроки гімнастики, як правило, відзначаються великою кількістю як основних, так і допоміжних завдань, які мають розв’язуватися в певній методичній послідовності. До основних завдань належать освітні, оздоровчо-гігієнічні і виховні, які становлять суть радянської системи фізичного виховання.

Основні завдання фізичного виховання, які стоять перед школою, можна сформулювати так:

а) зміцнення здоров’я дітей і забезпечення правильного гармонійного фізичного розвитку;

б) удосконалення природних рухових дій: ходьби, бігу, метання, лазіння, рівноваги, стрибків, а також оволодіння певним обсягом гімнастичних вправ шкільної та класифікаційної програми з гімнастики і підвищення спортивної майстерності;

в) розвиток рухових якостей: сили, спритності, швидкості, гнучкості і витривалості;

г) формування правильної постави і профілактика плоскостопості;

д) виховання культури і краси рухів;

є) оволодіння певним обсягом знань з теоретичних основ фізичної культури, прищеплення гігієнічних навичок для оздоровчої спрямованості занять фізичними вправами, уміння самостійно використовувати засоби фізичного виховання та ін. ;

е) озброєння учнів спеціальними знаннями з техніки гімнастичних вправ, запобігання травматизму, уміння допомагати один одному під час виконання складних вправ, суддівства гімнастичних вправ тощо;

ж) виховання в учнів сміливості, наполегливості, дисциплінованості, почуття колективізму, дружби і товариськості, навичок культурної поведінки в громадському й особистому житті, свідомого ставлення до соціалістичної праці і суспільної власності;

з) прищеплення учням любові до занять фізичними вправами, які є дійовим засобом зміцнення здоров’я, фізичного розвитку і підвищення працездатності [22, c. 157].

Перелічені завдання розв’язуються не ізольовано, а в нерозривній єдності на кожному занятті з гімнастики протягом усього навчально-виховного процесу.

Педагог повинен докласти всіх зусиль, щоб виховати в учнів свідоме ставлення до виконання фізичних вправ. Це значною мірою підвищить якість уроку гімнастики і його навчально-виховну ефективність.

Основні завдання уроку розв’язують за допомогою різноманітних фізичних вправ, що входять до гімнастики основної, спортивної, художньої, спортивно-допоміжної та ін.

До допоміжних завдань уроку належать:

а) підготовка учнів до розв’язання основних завдань уроку;

б) організація групи;

в) регулювання уваги;

г) регулювання емоційного стану;

д) створення умов для відпочинку і відновлення працездатності після занять;

є) підготовка учнів до наступної діяльності.

Щоб учні змогли засвоїти завдання уроку, треба всебічно підготувати їх нервову систему, опорно-руховий апарат, серцево-судинну і дихальну системи. Для цього застосовують так звану загальну і спеціальну розминки. До загальної розминки входять різноманітні фізичні вправи, які впливають на різні групи м’язів та інші системи організму. До них входять: ходьба, біг, танцювальні вправи, загально розвиваючі без предметів і з предметами, вправи з використанням гімнастичних приладів (гімнастичної стінки, гімнастичної лави) та ін.

На заняттях спортивно-тренувального характеру загальної розминки недостатньо для якісної підготовки організму до виконання складних завдань, що стоять перед уроком. Для цього використовується так звана спеціальна розминка. Завданням такої розминки є встановлення найоптимальніших зв’язків між структурою гімнастичних вправ, якими треба оволодіти, і діяльністю центральної нервової системи. Змістом спеціальної розминки є раніше засвоєні вправи, що мають спільну рухову структуру з тими вправами, які становлять предмет навчання на цьому уроці. Під час виконання вправ на гімнастичних приладах або вільних вправ спеціальна розминка полягає у виконанні окремих елементів, поєднань або частини комбінацій, які вже добре вивчені й які дають певне відчуття ваги тіла, інерції, параметрів простору і часу, що створює сприятливі умови для успішного оволодіння новими, складнішими руховими навичками.

Важливим допоміжним завданням уроку є організація групи чи класу. Для цього застосовують стройові вправи. Чіткі вимоги і команди педагога, організоване виконання спільних дій не лише економлять час, а й сприяють вихованню в учнів дисциплінованості, удосконаленню стройової підготовки тощо [26, c. 142−147].

Допоміжним завданням уроку є також правильне регулювання уваги учнів, як обов’язкового фактора будь-якого процесу навчання. Під увагою розуміють форму психічної діяльності людини, яка полягає в її зосередженості на певних об'єктах, зокрема на об'єктах навчального матеріалу. Увага людини може бути мимовільною і довільною. Треба всіляко намагатися виховувати в учнів стійку довільну увагу. Під час уроку завжди виникають подразники, які спричинюють мимовільну увагу, тобто відволікають учня від сприймання матеріалу. Досягти стійкої довільної уваги протягом усього уроку майже неможливо, але в певні моменти, особливо коли розв’язуються основні завдання уроку, виконуються найскладніші вправи або пояснюється техніка вправ, аналізуються помилки тощо, треба обов’язково добитися зосередження уваги учнів. Тривале зосередження уваги швидко стомлює центральну нервову систему, а тому треба вчасно і методично грамотно переключати увагу на інші об'єкти. Це є природною потребою дитячого організму, особливо учнів молодшого шкільного віку.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой