Об’єкти економічної дипломатії України

Тип работы:
Лекция
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Лекція

Тема 4

Об'єкти економічної дипломатії України

План

1. Основні азимути економічної дипломатії України

2. Економічна дипломатія в сфері енергопостачання

3. Взаємодія України з зовнішньоторговельними партнерами в системі Світової Організації Торгівлі

4. Міжнародні торговельні суперечки і роль економічної дипломатії в їх врегулюванні

5. Органи врегулювання міжнародних торгових спорів

6. Забезпечення економічною дипломатією військово-технічного співробітництва України

7. Зовнішня заборгованість України та шляхи її врегулювання

1. Основні азимути економічної дипломатії України

В забезпеченні своєї зовнішньоекономічної діяльності, представники системи економічної дипломатії України повинні орієнтуватись на основні азимути (напрями) економіко-політичних пріоритетів. Даний факти пов’язаний з можливостями держави забезпечити просування макро- та мікроекономічних інтересів вітчизняних суб'єктів. Так, на одних напрямках українська держава має вагомий апарат економічної дипломатії, на інших — наявної кількості інструментів є недостатньо або ж вони практично відсутні.

Систематизувати основні азимути вітчизняної економічної дипломатії можна за такими критеріями, як:

1) географічний;

2) галузевий.

При чому географічний критерій передбачає поділ на: а) країни; б) регіони та міжнародні інтеграційні утворення.

Основними напрямками української зовнішньої політики та міжнародної економічної активності за останнім критерієм є (рис. 1):

1) Європейський Союз;

2) Співдружність Незалежних Держав;

3) Азійсько-тихоокеанський азимут;

4) Північна Америка;

5) Латинська Америка;

6) Африка.

Цілком нормальним та зрозумілим є те, що названі вектори не є рівноцінними. Крім того, вони не відкидають інших перспективних напрямків економічної співпраці та міжнародного кооперування. Так, на пострадянському просторі інтерес представляють можливості, які надає свої членам митний союз Росії, Білорусії, Казахстану, ЄврАзЕс, Єдиний економічний простір. В Європі партнером України є Європейська асоціація вільної торгівлі, Чорноморське економічне співробітництво ОЧЕС, азійський регіон представлений такими потужними організаціями, як АТЕС, АСЕАН, ШОС.

Рис. 1 — Основні азимути економічної дипломатії України

Одними з головних індикаторів ефективності та потенційних можливостей економічної дипломатії є показники зовнішньоекономічної діяльності держави на конкретних напрямках. Для прикладу можна розглянути стан зовнішньої торгівлі та визначити основних партнерів нашої держави.

Так, в 2009 р. Україна торгувала із 213 країнами та територіальними утвореннями. Основні партнери нашої держави за обсягами експорту, імпорту та зовнішньоторговельного обороту наведені в таблиці 4.1.

Таблиця 4. 1

Основні зовнішньоторговельні партнери України в 2009 р. Складено за даними: Зовнішня торгівля України товарами за 2009 р. // Експрес-випуск Державного комітету статистики. — № 27. — 15. 02. 2010 р. (млн. дол. США)

№ п/п

Країна

Експорт з України

Країна

Імпорт в Україну

Країна

Зовнішньоторговельний оборот

ВСЬОГО

38 702,9

ВСЬОГО

45 435,6

ВСЬОГО

85 138,4

1

Російська Федерація

8 495,0

Російська Федерація

13 235,8

Російська Федерація

21 730,9

2

Туреччина

2 126,5

Німеччина

3 852,1

Німеччина

5 100,3

3

Китай

1 434,4

Китай

2 734,3

Китай

4 168,7

4

Казахстан

1 418,4

Польща

2 170,3

Казахстан

3 452,3

5

Білорусь

1 258,9

Казахстан

2 033,9

Польща

3 383,4

6

Німеччина

1 248,1

Білорусь

1 692,8

Туреччина

3 078,8

7

Італія

1 227,6

Узбекистан

1 640,8

Білорусь

2 951,8

8

Польща

1 213,1

США

1 286,3

Італія

2 367,3

9

Індія

1 152,5

Італія

1 139,8

Узбекистан

2 046,9

10

Єгипет

1 013,3

Франція

971,5

Індія

1 629,3

Тепер розглянемо кожен з окремих азимутів економічної дипломатії.

Співдружність незалежних держав була утворена 8 грудня 1991 р. На даний час до її складу входять 11 країн (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та Україна). Метою діяльності даної організації, серед інших, було забезпечення взаємовигідного економічного співробітництва між країнами-членами, а також подолання негативних ефектів, викликаних розривом тісних економічних зв’язків між республіками колишнього СРСР.

Для України даний напрямок можна назвати пріоритетним, незважаючи на визначений стратегічний курс нашої держави на євроінтеграцію. Підставами стверджувати даний факт є перше місце СНД в структурі вітчизняного експорту (33,9% за 2009 р.) та імпорту (43,3%), що означає наявність стійких зв’язків та усталених ринків збуту товарів вітчизняного виробництва. На користь СНД говорить і географічна близькість з Україною. До аргументів «за» поглиблення співпраці з СНД належать спорідненість діючих стандартів якості продукції та відносна легкість та дешевизна виходу на ринки Росії, Казахстану, Білорусії і т.д. До загроз, які необхідно мінімізувати засобами економічної дипломатії належать: переважання сировинного характеру експорту; політичне підґрунтя в прийнятті економічних рішень в ряді країн СНД; залежність України від співробітництва з невеликим числом держав; вплив політичної кон’юнктури на управлінські рішення в самій Україні.

Європейський Союз є найбільшим інтеграційним об'єднанням Європи, до складу якого входять 27 держав, на території якого діє валютний союз в складі 16 країн. ЄС є другим по значимості азимутом вітчизняної економічної дипломатії. Країни ЄС є найбільшими інвесторами в українську економіку (понад половина ПІІ в Україну). 23,9% вітчизняного експорту та 33,9% імпорту (за підсумками 2009 р.) припадало на ЄС.

В Україні на законодавчому рівні було закріплено курс на євроінтеграцію (тобто на вступ до ЄС) як стратегічну мету держави. Потенційні переваги даного вибору незаперечні: побудова правового суспільства, розвиток соціально-орієнтованої ринкової економіки, модернізація цілого ряду галузей економіки, розширення можливостей окремих фізичних та юридичних осіб в питанні занять підприємницькою, науковою, дослідницькою та іншою діяльністю та багато інших.

До чинників негативного впливу на даному шляху можна назвати: повільні структурні зміни в вітчизняній економіці; стан перманентної економічної кризи; відсутність правової свідомості в громадян; значний рівень корумпованості в багатьох сферах життя тощо. В майбутньому в разі вступу нашої держави до ЄС можна буде вести мову про інші загрози для України: втрата частини суверенітету на користь наднаціональних органів управління ЄС, втрата тих підприємств, які зараз створюються в Україні за кошти діючих членів ЄС внаслідок подорожчання вартості робочої сили; недостатньо високий рівень конкурентоспроможності, що може призвести до втрати Україною окремих підприємств або навіть цілих галузей економіки.

Серед інших векторів економічної дипломатії слід звернути увагу на співробітництво з країнами Азії і, в першу чергу, з Китаєм, Індією, Туреччиною.

Щодо співпраці з країнами Америки, Африки, Австралії та Океанії - дані напрямки є перспективними, але на даний час малоефективними. Це пояснюється тим, що внаслідок географічної віддаленості дані регіони не мають істотних контактів з Україною, а навіть в сумарному значенні істотно поступаються країнам СНД, ЄС або Азії.

Галузеві особливості економічної дипломатії та відповідні пріоритет будуть розглянуті в наступних параграфах.

2. Економічна дипломатія в сфері енергопостачання

Однією з найважливіших закономірностей розвитку світової економіки ХХ — початку ХХІ століття є швидке безперервне зростання виробництва та споживання енергії, перш за все за рахунок не відновлюваних енергоресурсів органічного походження, тобто вугілля, нафти і газу (табл. 4. 2). На початок ХХ ст. частка споживання відновлюваних джерел енергії (головним чином — енергії гідроелектростанцій) складала всього 0,4%, тоді як невідновлюваних органічних видів палива — 99,6%. До середини та кінця ХХ століття хоча і відбулось деяке зростання споживання відновлюваних джерел енергії, їх частка в загальних обсягах споживання залишалась невисокою: в 1950 р. — 3,4%, в 2000 р. — 5,2% при відповідному зниженні частки органічних видів палива з 96,6% в 1950 р. до 90,2% в 2000 р.

дипломатія торговельний військовий технічний

Таблиця 4. 2

Світове споживання первинних джерел енергії та його структура (млн. т умовного палива, %)

Роки

Всього

в тому числі

вугілля

нафта

газ

ГЕС

АЕС

1900

700

661 / 94,4

26,0 / 3,8

10 / 1,4

3 / 0,4

-

1920

1525

1321 / 86,6

144 / 9,4

30 / 2,0

30 / 2,0

-

1940

2464

1878 / 74,6

441 / 17,9

113 / 4,6

73 / 2,9

-

1950

2536

1534 / 60,5

672 / 26,5

244 / 9,6

86 / 3,4

-

1960

4322

2206 / 51,0

1358 / 31,4

584 / 13,5

173 / 4,0

1 / 0,1

1970

7038

2418 / 34,4

2936 / 41,7

1368 / 19,4

296 / 4,2

20 / 0,3

1980

8910

2624 / 29,5

3835 / 43,0

1836 / 20,6

443 / 5,0

172 / 1,9

1990

11 085

3207 / 28,9

4074 / 36,8

2659 / 24,0

599 / 5,4

546 / 4,9

1995

11 680

3404 / 29,9

4108 / 35,1

2905 / 24,8

696 / 5,4

567 / 4,8

2000

12 417

3670 / 29,6

4232 / 34,1

3290 / 26,5

650 / 5,2

575 / 4,6

Неухильною тенденцією світового споживання первинних енергоресурсів є зміна його структури в сторону зростання частки високоефективних джерел енергії - нафти та газу при зниженні частки вугілля та торфу.

При розгляді галузевих особливостей економічної дипломатії України слід звернути особливу увагу на інтереси держави в сфері взаємодії з іншими державами з питань енергопостачання. Так, своєчасне забезпечення держави енергоресурсами є питанням стратегічної безпеки держави, а реалізація їх за кордон та транзит своєю територією становить істотну статтю надходжень для будь-якої держави.

Діяльність України в сфері енергопостачання можна поділити на три складові: забезпечення власного споживання; реалізація енергоресурсів за кордон; їх транзит через територію держави.

Забезпечення власного споживання енергоресурсів включає в себе: виробництво електроенергії та теплової енергії; видобування або купівля за кордоном та подальше вживання сировинних матеріалів (нафта і природний газ та продукти їх переробки, кам’яне та буре вугілля, торф, горючі сланці, уран та тепловиділяючі елементи (ТВЕЛ) для атомних електростанцій та ін.); забезпечення безпечної експлуатації діючих електростанцій; купівля комплектуючих та деталей для нових електростанцій; розробка та впровадження нових технологічних рішень в сфері нетрадиційної електроенергетики.

Реалізація енергоресурсів за кордон передбачає:

Ш проведення геологорозвідувальних робіт;

Ш створення та подальше забезпечення діяльності підприємств видобувної сфери;

Ш створення та забезпечення діяльності енергогенеруючих підприємств;

Ш забезпечення ефективного функціонування транспортної мережі (залізничний, водний та трубопровідний транспорт, лінії електропередач);

Ш наявність державної підтримки (в тому числі і засобами економічної дипломатії) міждержавної співпраці в даному питанні.

Останні два пункти наведеного переліку залишаються актуальними і для транзиту енергоресурсів територією держави.

Основними партнерами України в питаннях реалізації електроенергії виступають держави, з якими наша держава має безпосередній державний кордон: Росія, Білорусь, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина. Саме вони імпортують електроенергію, і тільки Молдова та Росія в рамках внутрігалузевої торгівлі постачають аналогічну продукцію в Україну.

Проблемним з точки зору міжнародних економічних відносин для України є питання забезпечення потреб держави нафтою та газом. Так, пам’ятними залишаються газові конфлікти між Україною та Росією в січні 2006 р. та січні 2009 р. Називаються різні причини їх виникнення, проте головні висновки є схожими по суті. В першу чергу, мова йде про необхідність забезпечення якісного дипломатичного супроводу в ході підготовки та підписання нових угод в даній сфері, забезпечення стабільної та чіткої реалізації угод підписаних, необхідність оцінки можливостей диверсифікації джерел постачання енергоресурсів.

Тут слід чітко усвідомити, що робота по збільшенню чисельності джерел постачання енергоресурсів має свою специфіку, яка накладається характером товарів та методами їх транспортування. На сьогоднішній день головним постачальником природного газу є Російська Федерація, Узбекистан, Туркменістан та Казахстан. Причому транспортування газу з останніх трьох здійснюється територією Росії. Тобто має місце яскраво виражена залежність економіки України та її економічної безпеки від співробітництва з РФ. Альтернативні ж варіанти, що періодично звучать у вітчизняних наукових та публіцистичних джерелах носять характер скоріше теоретичних гіпотез, аніж практичних рекомендацій.

Так, за даними станом на 2009 р. перша десятка країн за розвіданими запасами природного газу виглядала наступним чином: Росія (близько третини усіх розвіданих запасів природного газу у світі), Іран, Катар, Туркменістан, Саудівська Аравія, Сполучені Штати Америки, Об'єднані Арабські Емірати, Нігерія, Венесуела, Алжир. За обсягами видобування природного газу перелік лідерів (станом на 2008 р.) виглядає наступним чином: Росія, Сполучені Штати Америки, Європейський Союз, Канада, Іран, Норвегія, Алжир, Саудівська Аравія, Катар, Китай. Україні тут належало 31 місце. Специфіка доставки природного газу полягає в тому, що оптимальним засобом його транспортування є трубопровідний транспорт, менш поширеним засобом — спеціальні танкери-газовози. Технології переміщення даного енергоресурсу іншими способами є економічно невигідними і містять складнощі в методах реалізації.

Українська газотранспортна система була споруджена в часи СРСР і розрахована на транзит її територією газу, що надходить з Росії в сусідні країни Західної Європи. Поставки в «реверсному» напрямку не передбачались. Тобто навіть за умови появи «вільних» обсягів природного газу в країнах ЄС та досягнення відповідних домовленостей неминуче виникне питання доставки купленого енергоресурсу в Україну. Так, спорудження нового газопроводу вимагатиме декілька мільярдів доларів США, яких в України на даний час немає. Не значно простішим є і варіант з транспортуванням зрідженого газу водним шляхом: по-перше, даний спосіб матиме перевагу над трубопровідним транспортом тільки в умовах відстані між продавцем та покупцем понад 2−3 тис. км, по-друге, основним елементом собівартості подібного способу є вартість завантаження-розвантаження, яке вимагає спорудження спеціальних терміналів (вартість інфраструктури є на порядок вищою).

Дещо схожим на ситуацію з газом є стан із нафтою у світі. Перша десятка країн за обсягами видобутку нафти в 2009 р. виглядала наступним чином: Саудівська Аравія, Росія, США, Китай, Індія, Іран, Канада, ОАЕ, Венесуела, Мексика. Головна відмінність між поставками нафти і газу для України полягає в більших можливостях по доставці нафти та нафтопродуктів водним та залізничним транспортом. А це, в свою чергу, спрощує завдання по диверсифікації джерел постачання енергоресурсів в Україну.

Стратегічним завданням для вітчизняної економічної дипломатії є забезпечення стабільності ролі нашої держави в системі транзиту нафти та природного газу з Азії та Росії в країни Європи. Зокрема, тільки в 2009 р. позитивне сальдо по послугам трубопровідним транспортом за даними Державного комітету статистики склало 2 101,9 млн. дол. США. Для цього уповноваженим органами державної влади та НАК «Нафтогаз України» необхідно:

1) забезпечити неухильне виконання взятих на себе міжнародних договірних зобов’язань по транзиту нафти та газу;

2) здійснювати роботи по своєчасній модернізації нафтопроводів та газотранспортної мережі;

3) створити спеціальні вимірювальні станції на території України, які б дозволили здійснювати оперативний моніторинг транспортних операцій з боку усіх зацікавлених сторін (Україна, Росія, ЄС). Невиконання даних умов може призвести вже в найближчому майбутньому до переміщення основних потоків транспортування газу через газопроводи «Північний потік» (з Росії по дну Балтійського моря в Німеччину) та «Південний потік» (з Росії по дну Чорного моря в Болгарію, Грецію, країни центральної Європи та Середземномор’я) в обхід України, що загрожує втратою для нашої держави за різними оцінками від 500 до 1500 млн. дол. США. Іншою загрозою буде втрата довіра до України з боку як РФ, так і ЄС, результатом чого буде обмеження зовнішньоекономічного потенціалу нашої держави та погіршання і без того непростих євроінтеграційних перспектив країни.

3. Взаємодія України з зовнішньоторговельними партнерами в системі Світової Організації Торгівлі

Протягом часу, що минув після завершення Другої світової війни та початку активної фази розвитку міжнародних організацій як інструменту інтенсифікації міжнародних економічних відносин світова торгівля зростала надзвичайно швидко. Так, якщо за 40 років до Другої світової війни обсяг міжнародної торгівлі зріс у 2 рази, то за 50 післявоєнних років — більше ніж у 30 разів. Деякі аналітики вказують, що в поточних цінах обсяг світової торгівлі за вказаний проміжок часу зріс майже в 50 разів. Такий динамічний розвиток значною мірою залежить від формування в другій половині ХХ ст. світової системи регулювання торгівлі, основою якої стали міжнародні економічні організації (ЮНКТАД, ГАТТ / СОТ).

СОТ стала правонаступницею Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ҐАТТ), яка була підписана в 1947 р. Датою народження самої Світової організації торгівлі є 1995 р. Станом на літо 2010 р. членами СОТ були 153 країни (останньою країною, яка приєдналась до СОТ на даний час є Кабо Верде — набула членства 23 липня 2008 р.). Керівні органи СОТ розташовані в м. Женева (Швейцарія). Бюджетом СОТ на 2009 р. було передбачено видатки на суму 189 млн. швейцарських франків (приблизно 163 млн. американських доларів). Очолює СОТ Генеральний директор (зараз це — Паскаль Ламі).

Функціями СОТ є:

Ш нагляд за станом світової торгівлі і надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

Ш забезпечення механізмів врегулювання міжнародних торговельних спорів;

Ш розроблення і прийняття світових стандартів торгівлі;

Ш нагляд за торговельною політикою країн;

Ш контроль за виконанням угод і домовленостей пакета документів Уругвайського раунду;

Ш проведення багатосторонніх торговельних переговорів і консультацій між зацікавленими країнами-членами;

Ш технічне сприяння державам, що розвиваються, з питань, що стосується компетенції СОТ;

Ш обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Складовими організаційно-функціональної структури СОТ є:

1. Конференція міністрів.

2. Генеральна Рада.

3. Рада з торгівлі товарами.

4. Рада з торгівлі послугами.

5. Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.

6. Галузеві комітети, робочі групи.

7. Секретаріат.

Найвищий орган ухвалювання рішень в СОТ — Міністерська конференція — збирається щонайменше раз на два роки.

На рівень нижче — Генеральна рада (зазвичай до її складу входять посли і глави делегацій в Женеві, та іноді - чиновники, спеціально відряджені зі столиць країн-членів). Вона збирається кілька разів на рік у штаб-квартирі СОТ у Женеві. Генеральна рада виконує також функції нагляду за торговельною політикою та врегулювання суперечок.

На наступному рівні - Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами і Рада з торговельних аспектів інтелектуальної власності, підзвітні Генеральній раді.

Численні спеціальні комітети, підкомітети й робочі групи опікуються окремими угодами та іншими галузями, як-от, довкілля, розвиток, заявки на вступ і регіональними торговельними угодами.

У СОТ практикується прийняття рішень на основі консенсусу, хоча де-юре передбачене голосування. Тлумачення положень угод щодо товарів, послуг, ТРІПС, звільнення від прийнятих зобов’язань приймаються ¾ голосів. Виправлення, що не торкаються прав і зобов’язань учасників, а також прийняття нових членів вимагають 2/3 голосів (на практиці, як правило, консенсусом).

Структура секретаріату СОТ наведена на рис. 2.

В своїй діяльності СОТ покликана регулювати торговельно-політичні відносини учасників Організації на основі пакета Угод Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів (1986−1994 рр.). Дані документи є правовим базисом сучасної міжнародної торгівлі.

Угода про заснування СОТ передбачає створення постійно діючого форуму країн-членів для врегулювання проблем, які впливають на їх багатосторонні торговельні відносини, і контролю за реалізацією угод і домовленостей Уругвайського раунду. СОТ функціонує багато в чому так само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль за більш широким спектром торговельних угод (включаючи торгівлю послугами і питання торговельних аспектів прав інтелектуальної власності) і має значно більші повноваження у зв’язку з удосконалюванням процедур прийняття рішень і їхнього виконання членами організації. Невід'ємною частиною СОТ є спеціальний механізм врегулювання торговельних суперечок (про нього детальніше піде мова в наступному параграфі).

/

32

Рис. 2 — Структура секретаріату СОТ

Основними принципами і правилами ГАТТ/СОТ є:

ь торгівля без дискримінації, тобто взаємне надання режиму найбільшого сприяння (РНС) у торгівлі і взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження;

ь регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

ь відмова від використання кількісних і інших обмежень;

ь транспарентність торговельної політики;

ь врегулювання торговельних суперечок шляхом консультацій, переговорів і т.д.

Загальні переваги від членства у СОТ можна підсумовувати в такий спосіб:

· створення більш сприятливих умов доступу на світові ринки товарів і послуг на основі передбачуваності і стабільності розвитку торговельних відносин із країнами-членами СОТ, включаючи транспарентність їхньої зовнішньоекономічної політики;

· доступ до механізму СОТ врегулювання суперечок, що забезпечує захист національних інтересів і в такий спосіб усунення дискримінації;

· можливість реалізації своїх поточних і стратегічних торговельно-економічних інтересів шляхом ефективної участі у багатосторонніх торговельних переговорах при виробленні нових правил міжнародної торгівлі.

Усі країни-члени СОТ приймають зобов’язання щодо виконання основних угод і юридичних документів, об'єднаних терміном «Багатосторонні торговельні угоди». Таким чином, із правової точки зору система СОТ являє собою своєрідний багатосторонній контракт (пакет угод), нормами і правилами якого регулюється приблизно 97% усієї світової торгівлі товарами і послугами.

Пакет угод Уругвайського раунду поєднує за сукупністю більш 50 багатосторонніх торговельних угод і інших правових документів, основними з яких є Угода про створення СОТ і додані до неї багатосторонні торговельні угоди.

Багатосторонні угоди з торгівлі товарами:

1. Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. визначає основи режиму торгівлі товарами, права і зобов’язання членів СОТ в цій сфері.

2. Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 р. визначає основи режиму торгівлі товарами, права і зобов’язання членів СОТ в цій сфері.

3. Угода про сільське господарство визначає особливості регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами і механізми застосування мір державної підтримки виробництва і торгівлі в цьому секторі.

4. Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів визначає умови застосування мір санітарного і фітосанітарного контролю.

5. Угода про технічні бар'єри у торгівлі визначає умови застосування стандартів, технічних регламентів, процедур сертифікації.

6. Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи містить обмеження застосування мір, що заохочують споживання вітчизняних товарів у зв’язку з капіталовкладенням.

7. Угода про застосуванню статті VII ГАТТ 1994 (митна оцінка товарів) визначає правила оцінки митної вартості товарів.

8. Угода про передвідвантажувальну інспекцію визначає умови проведення передвідватнажувальних інспекцій.

9. Угода про правила визначення походження визначає принципи походження товарів.

10. Угода про процедури ліцензування імпорту встановлює процедури і форми ліцензування імпорту.

11. Угода про субсидії та компенсаційні заходи визначає умови і процедури застосування субсидій і заходів, спрямованих на боротьбу із субсидуванням.

12. Угода про застосування статті VI ГАТТ 1994 (антидемпінг) визначає умови і процедури застосування заходів протидії демпінгу.

13. Угода про захисні заходи визначає умови і процедури застосування заходів протидії зростаючому імпорту.

14. Генеральна угода про торгівлю послугами визначає засади режиму торгівлі послугами, права і зобов’язання членів СОТ в цій сфері

15. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності визначає права і зобов’язання членів СОТ в області захисту інтелектуальної власності.

16. Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок встановлює умови і процедури врегулювання суперечок між членами СОТ у зв’язку з виконанням ними зобов’язань по всіх угодах СОТ.

17. Механізм по огляду торговельної політики визначає умови і загальні параметри огляду торговельної політики членів СОТ.

Багатосторонні торговельні угоди з обмеженою кількістю учасників:

· Угода про торгівлю цивільною авіатехнікою (визначає зобов’язання сторін по лібералізації торгівлі в цьому секторі);

· Угода про державні закупки (установлює процедури допуску іноземних компаній до національних систем закупок відповідно до державних потреб).

Існують також так звавні секторальні тарифні ініціативи («нульовий варіант», «гармонізація торгівлі хімічними товарами», «інформаційні технології»), у яких на добровільний основі бере участь лише частина країн-членів СОТ (в основному це розвинені держави).

Пакет документів Уругвайського раунду не є догмою, у рамках СОТ постійно йде робота з удосконалювання угод з урахуванням практичного досвіду їхньої імплементації і тенденцій розвитку світової торгівлі з метою вирішення проблем, що виникають. СОТ постійно еволюціонує і у її діяльність включаються нові актуальні питання.

Членство в організації. Відповідно до Угоди про створення СОТ країнами-засновниками організації стали всі Договірні Сторони — учасники ГАТТ (128 держав), що надали списки зобов’язань щодо товарів і послуг і ратифікували пакет угод Уругвайського раунду.

В даний час повноправними учасниками СОТ є 153 держави. Близько тридцяти держав мають статус спостерігача у СОТ. Переважна більшість з них, у тому числі Росія, Казахстан та деякі інші держави СНД знаходяться на різних стадіях приєднання до СОТ.

Крім цього, понад 60 міжнародних організацій мають статус спостерігача в різних структурах СОТ, у т.ч. ООН, ЮНКТАД, МВФ, МБРР, регіональні угруповання, товарні асоціації. Під егідою ЮНКТАД/СОТ діє Міжнародний торговий центр, що сприяє країнам, що розвиваються, у сфері світової торгівлі.

Процедура приєднання до Світової організації торгівлі, вироблена за багаторічну практику існування ГАТТ/СОТ, багатопланова і складається з декількох етапів. Як показує досвід країн-здобувачів, цей процес займає в середньому 5−10 років. Усі зазначені нижче процедури приєднання цілком поширюються і на Україну.

На першому етапі в рамках спеціальних Робочих груп відбувається детальний розгляд на багатосторонньому рівні економічного механізму і торговельно-політичного режиму країни, що приєднується, на предмет їхньої відповідності нормам і правилам СОТ. Після цього починаються консультації і переговори про умови членства країни-здобувача в даній організації. Ці консультації і переговори, як правило, проводяться на двосторонньому рівні з усіма зацікавленими країнами-членами РГ.

Насамперед переговори стосуються «комерційно значущих» поступок, що країна, яка приєднується, буде готова надати членам СОТ щодо доступу на її ринок товарів і послуг, а також щодо формату і термінів прийняття на себе зобов’язань по Угодах, що випливають із членства у СОТ.

У свою чергу країна, яка приєднується, як правило, дістає права, якими володіють і всі інші члени СОТ, що практично буде означати припинення її дискримінації на зовнішніх ринках. У випадку протиправних дій з боку будь-якого члена організації, будь-яка країна зможе звертатися з відповідною скаргою до Органу з врегулювання суперечок, рішення якого обов’язкові для безумовного виконання на національному рівні кожним учасником СОТ.

Відповідно до встановленої процедури результати всіх проведених переговорів щодо лібералізації доступу до ринків і умови приєднання оформляються наступними офіційними документами:

1) Доповіддю Робочої групи, у якій викладено повний пакет прав і зобов’язань, що країна-здобувач прийме на себе за підсумками переговорів;

2) Списком зобов’язань по тарифних знижках в області товарів і за рівнем підтримки сільського господарства;

3) Переліком специфічних зобов’язань по послугах і Списком вилучень із РНС;

4) Протоколом про приєднання, що юридично оформляє досягнуті домовленості на дво- і багатосторонньому рівнях.

Однією з головних умов приєднання нових країн до СОТ є приведення їхнього національного законодавства і практики регулювання зовнішньоекономічної діяльності у відповідність з положеннями пакета угод Уругвайського раунду.

На заключному етапі приєднання відбувається внутрішня процедура ратифікації країною-здобувачем всього пакета документів, погодженого в рамках Робочої Групи і затвердженого Генеральною радою. Після цього зазначені зобов’язання стають частиною документів СОТ і національного законодавства, а сама країна-кандидат одержує статус члена СОТ.

4. Міжнародні торговельні суперечки і роль економічної дипломатії в їх врегулюванні

Процедура розв’язання спорів в СОТ з’явилась не одномоментно. Вона стала результатом тривалого і дуже непростого процесу розвитку спорів ГАТТ.

Оскільки ГАТТ була міжнародною угодою, а не міжнародною організацією, в рамках ГАТТ неможливо було створити інституційний механізм розв’язання спорів. Передбачалось, що такий механізм буде створений в рамках Міжнародної торговельної організації (МТО), яка повинна була стати першою в історії міжнародною торговельною організацією і центром багатостороннього торговельного співробітництва. Але історія вирішила інакше. Статут МТО чинності так і не набрав, а ГАТТ, яка планувалась як короткострокова угода, проіснувала понад півстоліття.

В тексті ГАТТ (1947 р.) немає формулювання «процедура розв’язання спорів». Стаття ХХІІ ГАТТ містила загальні положення про проведення консультацій, без зазначення будь-яких термінів. В ст. ХХІІІ ГАТТ наводилась концепція анулювання та скорочення торгових переваг, яка з часом стала однією з основоутворюючих концепцій, що лягли у фундамент системи СОТ. Стаття ХХІІІ посилалась на сторони, що домовлялись, які повинні були підготувати рекомендації або винести рішення з питання, пов’язаного з анулюванням або скороченням переваг. Якщо сторони, що домовлялись приходили до висновку, що обставини є достатньо серйозними, щоб виправдати захід, який призводить до анулювання або скорочення переваг, то вони могли дозволити стороні або сторонам призупинити застосування поступок або інших зобов’язань, передбачених ГАТТ. В такому випадку сторона, проти якої були застосовані такі контрміри, могла вийти з ГАТТ (хоча в історії таких випадків не було).

На початку епохи ГАТТ сторони, що домовлялись, спрямовували скаргу голові ГАТТ, який, вивчивши їх, готував відповідні рекомендації. Проте швидко стало зрозумілим, що подібний механізм розв’язання спорів був незадовільним. З цієї причини ця практика була замінена на призначення робочих груп, які розглядали скарги і подавали підготовлені доповіді сторонам, які домовлялись. Сторони суперечки брали участь в зустрічах робочих груп, що не завжди сприяло ефективності їх роботи. В зв’язку з цим в 1952 р. було прийнято рішення, згідно якого суперечки повинні були розглядатись третейськими групами, що складались з експертів. Сторони суперечки до складу груп не входили. За підсумками розгляду справи третейська група готувала доповідь, яка потім подавалась конфліктуючим сторонам.

В період з 1964 р. по 1970 р. процедура розв’язання суперечок ГАТТ фактично була заморожена. Це було викликано двома обставинами. По-перше, загальна сільськогосподарська політика Європейської економічної спільноти (ЄЕС) і преференційні торговельні угоди ЄЕС стали предметом жорсткої критики зі сторони інших членів ГАТТ. Однак ЄЕС намагалась переконати своїх партнерів по ГАТТ, що політично та економічно відчутні питання вимагають гнучких підходів і повинні розв’язуватись в процесі переговорів. І коли стало зрозуміло, що ЄЕС скоріше вийде з ГАТТ, аніж поступиться своїми принципами, учасники ГАТТ погодились з думкою ЄЕС. По-друге, в кінці 1960-х рр. різко зросло число сторін, що прагнули приєднатись до ГАТТ, і в першу чергу за рахунок приєднання країн, що розвивались, які сформували більшість в системі ГАТТ. А оскільки дані держави висунули розвиненим країнам цілий ряд торговельно-політичних вимог, останні надавали перевагу їх розгляду в ході переговорів, а не третейськими групами.

В період до середини 1970-х рр. жодних серйозних змін в процедурі вирішення спорів ГАТТ не було, а число скарг, які подавались до розгляду третейськими групами було більш ніж скромним. Перелом відбувся, коли США подали скаргу на цілий ряд заходів, прийнятих ЄЕС та Великобританією (на той момент ще не членом ЄЕС). Однак в усіх випадках спостерігалось небажання Ради ГАТТ створювати третейські групи з даних питань. А коли такі групи все ж були створені, підготовка доповідей постійно затримувалась, що знижувало ефективність самої процедури. Незабаром між США та ЄЕС розгорілась суперечка, що мала далекосяжні наслідки.

В 1973 р. ЄЕС звернулась зі скаргою на США в зв’язку з тим, що США, з метою стимулювання експорту, надавали відстрочення податкових платежів «вітчизняним компаніям, що займаються міжнародними продажами». ЄЕС розглядала такі привілеї як різновид експортних субсидій, які входили в протиріччя положенням ст. ХVІ (4) ГАТТ. На захист своїх інтересів США стверджували, що закон про надання подібних податкових пільг був прийнятий з метою вирівнювання умов конкуренції між американськими та європейськими компаніями, які не платили податки з операцій, укладених через офшорні території, і подали зустрічні скарги проти Бельгії, Франції, Данії.

До складу третейської групи, яка була сформована через два з половиною роки з моменту подання скарги, увійшли троє представників з нейтральних країн і два експерти в галузі оподаткування. В листопаді 1976 р. третейська група підготувала чотири доповіді, в яких як дії США, так і дії європейських країн визнавались такими, що не відповідають положенням ГАТТ. Проте доповіді, які в той час готувались без участі юридичного персоналу ГАТТ, вийшли недостатньо переконливими. ЄЕС заблокувало схвалення даних звітів Радою ГАТТ. В свою чергу, США заявили, що приймуть доповідь з критикою дій Сполучених Штатів тільки за умови, що ЄЕС також схвалить документи з критикою системи оподаткування країн Європи. Доповіді залишались заблокованими впродовж 4 років, поки ЄЕС не погодилась їх розблокувати. При цьому між США та ЄЕС було досягнуто згоди, що закони країн-членів ЄЕС не підлягають змінам.

В 1979 р. за підсумками Токіо-раунда (1973−1979 рр.) був прийнятий документ під назвою «Домовленість про повідомлення, консультації, врегулювання спорів та спостереженні», а також додаток до нього: «Узгоджений опис звичайної практики ГАТТ в сфері врегулювання спорів (Стаття ХХІІІ: 2)». Даним документом роз’яснювалось чимало питань, що стосувались процедури розв’язання спорів в ГАТТ.

Після Токійського раунду число розглядуваних спорів в рамках ГАТТ різко зросло. Уряд США, який подав підсумки Токіо-раунду Конгресу в якості істотного внеску в справу захисту інтересів американських експортерів, в 1980-х рр. 39 разів подавав скарги в рамках ГАТТ, половина з яких була спрямована проти ЄЕС. ЄЕС в свою чергу також частіше стала вдаватись до процедури врегулювання суперечок. В 1980-х рр. Спільнотою було подано 26 скарг (за попередні два десятиліття загальне число скарг від ЄЕС дорівнювало чотирьом). Разом з тим підвищення числа розглядуваних скарг не говорило про підвищення ефективності самого механізму. Це було викликано тим, що процедура розв’язання спорів в рамках ГАТТ все ще містила ряд недоліків. Основними з них були:

1) для схвалення рекомендацій третейських груп необхідно було досягнення консенсусу між усіма сторонами конфлікту, що дозволяло стороні, що програла, заблокувати рішення-доповідь (правило позитивного консенсусу);

2) угоди та кодекси, які були укладені в рамках ГАТТ, передбачали різні правила розв’язання спорів, що призводило до зменшення ефективності механізму;

3) були відсутні терміни створення третейських груп та розгляду скарг, що призводило до багаторічних затримок.

Ці, а також інші недоліки вказували на те, що процедура розв’язання спорів ГАТТ була недостатньо ефективною та потребувала корінного перегляду.

Система розв’язання спорів в рамках ГАТТ стала практичним способом розгляду суперечок на противагу консультаціям сторін. Оскільки доповіді по справам розглядали окремі подробиці конфліктів — вони легко дистанціювались від інших (навіть схожих по суті) суперечок. Зв’язок між рішеннями окремих груп ГАТТ був скоріше простим спів падінням, а попередні рішення відігравали в кращому випадку роль переконливого претендента.

Разом з тим, важливо мати на увазі, що процедура розв’язання міжнародних торговельних суперечок ГАТТ, як і Генеральна угода в цілому, успішно витримали чимало випробувань тільки завдяки превалюванню дипломатичних процедур над юридичними механізмами. Варто відзначити, що якби система ГАТТ була менш гнучкою, чимало держав вийшли би з даної угоди. Під егідою ГАТТ успішно пройшов процес становлення багатосторонньої торговельної системи, результатом якої стала СОТ, а прецеденти ГАТТ увійшли до системи рішень СОТ.

В Міністерській декларації, прийнятій в Пунта-дель-Есте 20 вересня 1986 р. окремим пунктом було включене питання про вдосконалення механізму розв’язання спорів «шляхом більш ефективних правил і процедур, спрямованих на виконання прийнятих рішень». В 1989 р. було прийняте рішення про «Вдосконалення правил та процедур розв’язання спорів ГАТТ», яке містило положення про арбітражні механізми, а також положення про те, що рішення, прийняті згідно ст. ХХІІ та ХХІІІ ГАТТ або в рамках арбітражних слухань, не можуть анулювати або скорочувати преференції сторін, що домовляються в ГАТТ. Згодом, на початку 90-х рр. сторони ГАТТ ухвалили принципи, які повинні були стати фундаментом нової системи розв’язання суперечок:

1) наявність безумовного права на створення третейської групи;

2) схвалення доповідей третейських груп впродовж фіксованого періоду не могло бути заблоковане, якщо тільки інше не прийняте шляхом консенсусу;

3) з метою перегляду рекомендацій третейських груп повинна бути створена друга, апеляційна, інстанція;

4) у випадку невиконання рекомендацій третейської групи сторона, інтереси якої були порушені, мала право на застосування контрзаходів, і ці заходи не могли бути заблоковані стороною, що програла спор.

В результаті прийняття цих, а також ряду інших принципів, процедура розв’язання спорів ГАТТ за підсумками Уругвайського раунду була переосмислена і вдосконалена, що знайшло відображення в документі під назвою «Домовленість про правила і процедури, що врегульовують розв’язання спорів» (далі ДВС). ДВС містить 27 статей і 4 додатки. Згідно до ст. 3 ДВС сторони «підтверджують відданість принципам розв’язання спорів, які використовувались на підставі статей ХХІІ і ХХІІІ ГАТТ 1947», що повністю відповідало ст. ХVІ Марракешської угоди. Правонаступництво принципам ГАТТ відіграє важливе значення як для процедури розв’язання спорів, так і в цілому для СОТ, оскільки інтелектуальний внесок ГАТТ в систему СОТ недооцінити важко.

Згідно до ДВС було створено Орган по розв’язанню спорів СОТ (далі в тексті - ОРС), функції якого виконує Генеральна рада СОТ. ОРС є вищим органом СОТ по врегулюванню спорів, на який покладено функції реалізації ДВС. ОРС утворює третейські групи, приймає або відхиляє доповіді третейських груп та Апеляційного органу, здійснює моніторинг виконання прийнятих рішень, надає право на призупинення поступок та інших зобов’язань, а також виконує інші функції згідно ДВС. Пункт 2 ст. 3 ДВС містить положення про те, що рекомендації та рішення ОРС не можуть розширювати або зменшувати права і обов’язки членів, передбачених угодами системи СОТ.

ДВС передбачає наступні етапи розв’язання спорів: проведення консультацій, розгляд суперечки третейською групою, Апеляційним органом та арбітражем. Процедура розв’язання спорів СОТ є комплексом дипломатичних, арбітражних та судових елементів, що покликані вирішити взаємні претензії сторін. Цікаво, що в ДВС немає таких термінів, як позивач та відповідач, що підкреслює той факт, що ОРС не є міжнародною судовою інстанцією. Важливо мати на увазі, що ні третейські групи, ні Апеляційний орган не приймають рішень. Вони розглядають суперечку і приймають рекомендації, які набудуть статусу рішення тільки після схвалення ОРС.

ОРС має обов’язкову юрисдикцію стосовно більшості спорів, що виникають внаслідок дії угод СОТ, і які перераховані в Додатку 1 до ДВС. Такий підхід став одним із нововведень Уругвайського раунду, завдяки чому розгляд спорів повинен був стати юридично більш послідовним та передбачуваним. З метою забезпечення такої послідовності, наприклад в Генеральній угоді з торгівлі послугами (ГАТС) та Угоді з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) містяться посилання на ГАТТ в частині визначення «анулювання або обмеження переваг» за ст. ХХІІІ ГАТТ.

Загальним принципом діяльності ОРС є те, що правила та процедури, закріплені в ДВС, застосовуються до більшості спорів, що виникають в системі СОТ, крім угод з обмеженим числом учасників — Угоди про торгівлю цивільною авіатехнікою та Угоди про урядові закупівлі. У той же час до окремих видів суперечок застосовуються різні правові режими. Так, Додаток 2 до ДВС містить перелік угод, до яких застосовуються спеціальні або додаткові правила та процедури розв’язання спорів. Зокрема, особливі правила застосовуються до розгляду спорів, що витікають з Угоди по застосуванню санітарних та фіто санітарних заходів, Угоди по текстилю та одягу, Угоди по технічним бар'єрам в торгівлі, Угоди по застосуванню ст. VІ ГАТТ 1994 р., Угоди по застосуванню ст. VІІ ГАТТ 1994 р. Угоди по субсидіям та компенсаційним заходам, а також деяким додаткам до ГАТС.

В ДВС також закріплена концепція диференційованого і більш сприятливого режиму розгляду суперечок, в яких однією з сторін є країна, що розвивається, або ж слаборозвинена країна. Такий підхід обумовлений тим, що в ході Уругвайського раунду розвиненим державам необхідна була підтримка зі сторони країн, що розвиваються, для того, щоб останні погодились схвалити загальний пакет домовленостей. Необхідно було також продемонструвати, що СОТ буде організацією, яка враховуватиме інтереси та потреби країн, що розвиваються. Згідно ст. 3. 12 ДВС у випадку, коли скарга подана країною, що розвивається проти розвиненої держави, перша на свій розгляд може обрати замість п. 4, 5 і 6 ст. 12 ДВС положення Рішення 1966 р., що застосовується стосовно суперечок між розвиненими країнами та тими, що розвиваються. У випадках колізії між п. 4, 5, 6, 12 ДВС та Рішенням 1966 р., керуватись необхідно останнім. Якщо скарга подається проти країни, що розвивається, термін для проведення консультацій до розгляду питання третейською групою може бути пролонговано. Також передбачається, що у випадках, коли стороною спору є країна, що розвивається, один з представників третейської групи також повинен представляти такі держави. На всіх стадіях суперечки за участю слаборозвиненої країни ситуація, в якій перебуває така держава, повинна особливо братись до уваги. Розвиненим державам рекомендовано утримуватись як від ініціювання процедури про найменш розвинених країн, так і від застосування стосовно неї призупинення поступок та інших зобов’язань, що надаються згідно рішень СОТ.

Оскільки крім універсальної процедури розв’язання спорів, передбачених ДВС, є також спеціальні та додаткові процедури, то на практиці можуть виникати колізії правових норм. Виникнення колізій особливо актуальне в світлі того, що скарги, які подаються в ОРС, часто зачіпають положення декількох угод. Питання колізії врегульовується наступним чином. Якщо в суперечках, що зачіпають правила і процедури більше ніж однієї угоди, виникає колізія між спеціальними і додатковими правилами та процедурами і сторони не можуть досягти згоди впродовж 20 днів про правила, що будуть використовуватись, то їх після відповідних консультацій визначає голова ОРС. При цьому голова ОРС керується принципом, згідно якого спеціальні або додаткові правила і процедури треба застосовувати, коли це можливо, а правила, викладені в ДВС — в тих межах, в яких необхідно, щоб уникнути колізії.

Більше того, деякі угоди СОТ передбачають не тільки додаткові процедури врегулювання спорів, як наприклад, створення «дорадчої технічної експертної групи» згідно ст. ХІ:2 Угоди по застосуванню санітарних та фітосанітарних заходів. Існують і такі угоди, які містять спеціальні процедури і «стандарти перегляду», які принципово відрізняються від загальної процедури врегулювання спорів СОТ. Це в першу чергу стосується Угоди про застосування Статті VI ГАТТ, яка містить важливі умови, пов’язані з діяльністю третейських груп.

По-перше, якщо в своїй оцінці фактів третейська група визначає, що факти були визначені правильно, а їх оцінка була неупередженою та об'єктивною, то навіть якщо б третейська група могла прийти до іншого рішення — прийняте не відкидається. По-друге, якщо при тлумаченні положень угод третейська група констатує, що положення угоди допускає більш ніж одне тлумачення згідно звичайних правил тлумачення міжнародного публічного права, то вона робить висновок, що прийнята компетентними органами міра відповідає угоді. Разом з тим ці положення не зовсім відповідають ст. 11.2 ДВС, так як фактично надають органам, що проводять антидемпінгові розслідування, додаткові можливості. Дане проблемне питання піднімалось на заключному етапі Уругвайського раунду, але його вирішення було відкладене на невизначений термін.

5. Органи врегулювання міжнародних торгових спорів

1. Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД)

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (United Nations Conference on Trade and Development (UNCTAD)) — заснована в 1964 р. Підставою для створення ЮНКТАД було те, що ГАТТ (яка функціонувала з кінця 40-х років ХХ ст.) була напівзакритою організацією, що діяла за межами системи ООН. Тому за ініціативою соціалістичних та ряду країн, що розвиваються, було вирішено створити орган в системі ООН, який би здійснював регулювання міжнародної торгівлі за більш справедливими принципами.

До складу ЮНКТАД входять 192 держави (в т.ч. і Україна). Штаб-квартира організації знаходиться в Женеві.

Головна мета ЮНКТАД — сприяння розвитку міжнародної торгівлі для прискорення міжнародного розвитку, особливо країн, що розвиваються.

Цілі ЮНКТАД:

1. активізація міжурядового співробітництва розвинутих країн;

2. зміцнення співробітництва країн, що розвиваються, між собою;

3. координація дій багатосторонніх інститутів в галузі міжнародної торгівлі і розвитку;

4. мобілізація людських і матеріальних ресурсів через спільні дії урядів і суспільства;

5. активізація співробітництва між державним і приватним секторами.

Функції ЮНКТАД:

1) регулювання торговельних та економічних відносин між державами;

2) розробка заходів з регулювання міжнародної торгівлі сировиною;

3) розробка принципів торговельної політики;

4) аналіз тенденції світового розвитку і міжнародної торгівлі;

5) обговорення актуальних проблем міжнародних економічних відносин;

6) координація діяльності органів і закладів ООН з питань міжнародної торгівлі і розвитку;

7) співробітництво з міжнародними організаціями в сфері міжнародної торгівлі (насамперед з СОТ).

Діяльність ЮНКТАД виходить з таких принципів: рівноправність держав в міжнародних торговельних відносинах; недопустимість дискримінації та економічного тиску; поширення режиму найбільшого сприяння в міжнародній торгівлі; надання пільг країнам, що розвиваються, на снові «невзаємності»; скасування преференцій, якими користуються розвинуті країни на ринках найслабших країн; сприяння розширенню експорту з країн, що розвиваються.

Оскільки сировина залишається поки що основним експортним товаром для найменш розвинутих країн, ЮНКТАД приділяє торгівлі сировиною особливу увагу. Утворено спеціальні дослідні групи з сировинних товарів, укладено відповідні міжнародні угоди, підписано ряд конвенцій щодо умов торгівлі сировиною. За ініціативою ЮНКТАД була розроблена і прийнята у 1976 р. Інтегрована програма для сировинних товарів; метою програми є стабілізація цін на сировину і сприяння найменш розвинутим країнам щодо її промислової обробки.

Крім суто торговельних, ЮНКТАД відає такими питаннями, як: валюта і фінанси, морські перевезення, страхування передачі технологій, міжнародні інвестиції.

Аналітична діяльність ЮНКТАД охоплює такі сфери: тенденції світової економіки і їх вплив на процес розвитку; макроекономічна політика; конкретні проблеми розвитку; використання успішного досвіду розвитку країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою; питання, пов’язані з фінансовими потоками і заборгованостями. За результатами досліджень складається банк інформації, яка надається країнам-членам.

Організаційна структура ЮНКТАД: 1) Конференція; 2) Рада з торгівлі і розвитку; 3) Секретаріат.

Конференція — вищий орган ЮНКТАД, який збирається на сесію один раз на чотири роки на рівні міністрів і визначає головні напрями політики міжнародної торгівлі і розвитку. Суттєвим недоліком є необов’язковість рішень ЮНКТАД (на відміну від ГАТТ-СОТ).

Рада з торгівлі і розвитку є виконавчим органом, особливістю якого є можливість участі в його роботі представників всіх краї членів, які цього забажають. Рада проводить щорічні сесії, на яких обговорюються питання глобальної політики, проблеми торгівлі, валютно-фінансових відносин, торговельної політики та економічних реформ.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой