Мирне врегулювання конфлікту у Косово

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Контрольна робота на тему:

Мирне врегулювання конфлікту у Косово

Конфлікт у Косово являє собою небезпеку реальної дестабілізації стану на Балканах. Край знаходиться між Сербією, Македонією, Албанією та Чорногорією, кожна з яких має певну частину своїх національних інтересів, повязаних з Косово. Відносно небезпечною для подальшої дестабілізації становища в регіоні можна розглядати ідеї певних албанських лідерів створити «Велику Албанію». Албанців поза межами Албанії майже стільки, скільки їх мешкає в Албанії. Населення в Албанії 3,4 мільйони. Майже 2 мільйони албанців мешкає в Косово, 500−600 тис. — в Македонії, та біля 60 тисяч в Чорногорії. Проте руйнування останніми роками ідей «Великої Сербії», «Великої Хорватії» та позиція світового співтовариства робить недосяжною на даному етапі реалізацію цієї теорії.

Навесні 1997 року, з 7 по 9 квітня, в Нью-Йорку відбувалися переговори між представниками сербської опозиції та лідерами Косовських албанців. Учасники зустрічі дійшли висновку, що вирішення проблеми можливе виключно за взаємною згодою, яка буде досягнута на основі діалогу без попередніх умов та упередженості.

Воєнному втручанню НАТО у Косовський конфлікт передували переговори в передмісті Парижу, в Рамбуйє, в лютому 1999 року, які проходили по схемі Дейтонських положень. Негативною характеристикою переговорного процесу в Рамбуйє виявилося нав’язування, у формі ультиматума, суверенній державі форми взаємовідносин суб'єктів федерації під тиском сил НАТО. В Рамбуйє СР Югославії був поставлений ультиматум: підпишете договір — введемо війська, не підпишете — почнемо бомбардування.

Ці переговори зірвали США, які в останній день запропонували Югославії текст, який сербська делегація до цього не бачила і не обговорювала. США не погодилась на те, що Югославія запропонувала продовжити переговори.

Після цього розпочалися бойові дії. Цікаво, чим саме були викликані термінові військові дії проти Югославії? По-перше тим, що СФРЮ була єдиною країною у Східній Європі, яка відмовилась від вступу до НАТО і залишилася стратегічним союзником Росії. В цьому була причина жорсткого тиску на Югославію з боку Заходу та його прагнення змінити існуюче до недавнього часу керівництво країни. По-друге, активізацією НАТО в Європі, Джордж Вашингтон прагнув довести, що вона н може складні міжнародні проблеми без США. Лідери НАТО виправдовували агресію проти Югославії «гуманітарними прагненнями». Фоном цьому служили заяви про антидемократичний режим Слободана Мілошевича, жертвах серед албанців та придушення прав свободи особистості.

24 березня НАТО нанесло перші авіа- та ракетні удари по Югославії. Сталося те, що до останньої хвилини здавалося немислимим: воєнно-політичний альянс західних країн здійснив відкриту озброєну агресію проти суверенної країни, і не де-не-будь, а в самому центрі Європи. Свою акцію офіціальні представники називають небажанням Белграда прийняти мирний план врегулювання косівської проблеми, необхідністю покласти край «репресіям режиму проти Косовських албанців» та для запобігання в Косово «гуманітарної катастрофи».

Ситуація в Косово дійсно стала хвилювати міжнародну політику ще з весни 1998 року, а весь 1999 рік події в Косово привертали увагу всього світу. Закінчилися вони 78 денною агресією НАТО на чолі з США проти Косово та всієї Сербії. На СРЮ здійснили агресію 19 країн, продемонструвавши всю військову міць, тим часом випробувавши в дії натовську техніку. Наслідками бомбардування були чисельні жертви серед мирного населення, знищення значної частини промислового потенціалу Сербії та Чорногорії, серйозні економічні та екологічні втрати для сусідніх країн на всіх Балканах. Не могла без участі спостерігати за цією трагедією Росія. Завдяки її зусиллям війну проти Югославії вдалося зупинити, а проблему Косово знову поставити на основи політичного врегулювання в рамках ООН. Резолюція 124 Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 року визначила її основні параметри.

До сьогоднішніх днів Косово залишається болючою раною на тлі Європи. Операція НАТО, яка була здійснена під гуманним приводом захисту албанців, насправді ще більше загострила міжетнічні протиріччя і призвела до вигнання з краю більшості неалбанського населення. Зона відповідальності між натовськими континентами розділена на чотири частини. Район міста Петч контролюється італійцями та німцями, місто Гнилане — французами, Косова Митриця — американцями, місто Приштина — англійцями. Існують ще так звані «неофіційні зони». В місті Призрен знаходяться німецькі війська, а місто Ораховець і аеродром Слатин контролюють російські військові в кількості 1600 чоловік. Натовський континент в Косово нараховує близько 50 тисяч чоловік. Зараз вже загально відомо, що основною ціллю окупантів є розчленування території Косово та збереження контролю над нею. Війна в СРЮ в 1999 році була ганебною та жорстокою. За інформацією властей СРЮ з березня по червень 1999 року загальна кількість загиблих громадянських представників склала 1700 чоловік, в тому числі 400 дітей, біля 10 тисяч чоловік били серйозно поранені. Через руйнування комунікацій без води залишилось 1 млн. чол. внаслідок нанесення ударів по фабрикам та заводам 500 тис. Чол. Залишилося без роботи, тисячі - без даху над головою.

В результаті ракетно-бомбових ударів був нанесений значний удар не лише військовим побудовам побудовам, але і громадянським об'єктам. Повністю зруйновані чи пошкоджені 60 автомобільних та залізничних мостів, на відбудову яких потребується 480 мільярдів доларів. Зруйновані також автодороги та 6 аеродромів, 25 адміністративних побудов, в тому числі - готелі, туристичні комплекси, центри допомоги біженцям. Знищені телецентри в Белграді та Приштині, знищені також і 23 телетранслятора. Зруйновано близько 2 тисяч початкових та середніх шкіл, 35 вищих навчальних закладів, церков, серед яких і ті, які знаходяться під захистом ЮНЕСКО, монастирі в Грачаниці, Дачані і Пече.

З даними управління верховного комісара ООН по справам біженців в період з березня 1998 року по 24 березня 1999 року число біженців та переміщених осіб з Косово складає 260 тис. чол., вони перебрались в Туреччину, країни Західної Європи, Боснію і Герцеговину, Хорватію. НАТО піклувалося також про те, щоб вбити клин у відносинах між Сербією та Чорногорією, залишити Сербію без широкої міжнародної підтримки, примусити Росію відмовитися від військової допомоги Сербії. Проте російські танки та десант, які знаходилися на той час в Боснії, здійснили марш-кидок під керівництвом генерала Заварзіна, під російським прапором в Косово. 200 російських десантників примусило керівництво НАТО переглянути сценарій відносної участі та неучасті Росії в процесі мирного врегулювання в Косово. Сама присутність десантників на аеродромі в Косово дозволяла вести переговори з інших позицій.

Не дивлячись на 78 денну агресію НАТО, СРЮ, хоча й понесла великі втрати, проте не була знищеною. Країна вистояла.

В червні 1999 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, згідно з якою в Косово прийшли миротворчі сили, для того, щоб гарантувати в сербському краї багатоетнічний мир. В результаті через рік в Косово фактично було створено міжнародний протекторат, але говорити про багатоетнічний мир, на жаль, не можна. За рік перебування в Косово місії ООН і КFOR (міжнародних сил Ради Безпеки ООН) з краю вигнано більш ніж 350 тис. чол. неалбанського походження. При цьому ряд Західноєвропейських держав, скориставшись закінченням виду на проживання десятків тисяч албанських біженців, прийняли рішення про їх виселення з Косово. Таким чином Косово стає європейським кримінальним центром, що приводить в жах сусідні з СРЮ країни, про це свідчать озброєні сутички на кордоні з Македонією.

А ще це свідчить про те, що агресія НАТО розв’язала руки албанським терористам. Якщо генеральний секретар НАТО ДЖ. Робінзон продовжує оцінювати операцію альянсу в Косово як успіх, то екпрерти американського досліджуваного центру Інститут НАТО заявляють, що військова операція НАТО є очевидним «провалом» зовнішньої політики адміністрації США. Вони підкреслюють, що у виграші залишилася ВАК, яка здійснює жорстоку кампанію етнічних чисток проти сербів та іншого неалбанського населення.

Міністр закордонних справ Італії Л. Діні, на початку травня 1999 року Італія займала очолювала Раду Європи, заявив, що мир в Косово до цих пір не встановлено. Серби, по суті, піддані геноциду. KFOR не в змозі підтримувати там порядок. Американці хочуть піти з Косово.

Існує і інша точка зору в поясненні активності США в процесі вирішення конфлікту та покарання режиму С. Мілошевича. Військова присутність США в Європі на той час обмежувалася кількома військовими базами в країнах НАТО без великих полігонів, без права бути їх хазяїнами, та, певно, з величезною орендною платою. А тут з’явилась та успішно реалізувалась можливість осісти в центрі Європи, де за це не потрібно платити. Величезна військова база «Бондстіл» в американському секторі Косово — одна з найбільших поза межами США. Вона побудована і забезпечена з добре продуманою основністю і, напевно, не для того, щоб через декілька років передати її щасливим діткам місцевого населення під піонерський табір. Все було детально продумано. Їм вигідна політична нестабільність в цьому регіоні. Штатам в свій час не вдалося забезпечити собі вплив в Хорватії чи закріпитися в Боснії та Герцеговині. Таким чином Косово — їх шанс. І судячи по політичній карті Європи — останній шанс.

«Бондстіл» — це фортеця, яка розташована на підвищеній місцевості і займає територію близько 10 квадратних кілометрів. Має огородження (рів, вал, колюча проволока), прожектори, кулеметні вишки, контрольно-пропускний пункт, вертолітні площадки, які мають злітні доріжки середнього класу, парки, ангари, накриті приміщення для обслуговування техніки. Тут розміщено і штаб, великий вузол зв’язку, близько 60 жилих приміщень, будинків, кожен з яких розрахований на 40−50 чоловік, дві великі столові їдальні, спортивний зал (баскетбольна площадка, тренажери, більярд, настільні ігри), бібліотека, відео зал, великий театр під накриттям, в якому проводяться різноманітні культурні заходи, кожного тижня ставляться концерти різних груп США. Існує тут і супермаркет, величезне кафе, центр побутового обслуговування, церква, в будиночку, де проводяться служби капеланами різних конфесій, польовий шпиталь, центр міжнародного телефонного зв’язку, в’язниця, куди відвозяться порушники установлених правил з усього Косово. І, накінець, маршрутні автобуси по території бази.

Віце-президент Демократичної Ліги Косово, містер Колі Беріш, у своєму інтерв'ю, яке він дав українському журналісту Юрію Работіну, говорив, що вони просили присутності НАТОвців у Косово, і що тепер KFOR допомагає регулювати ситуацію, яка склалася, що це дуже добре сприймається косовицями.

Албанське населення вважає миротворців рятівниками, говорять, що присутність мироворців буде потрібною ще тривалий час. Це необхідно не тільки для миру та територіальної цілісності, але й у межах міжнародного товариства «для підтримання миру на Балканах. І скільки це потрібно, стільки вони тут і будуть».

Впродовж 2000−2001 років світове співтовариство виділило 2 мільярди доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста і села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували у депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил KFOR. Серби фактично жили в гетто-анклавах. Тим часом за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних ЗМІ, були вбиті, більше тисячі зникло безвісти.

У жовтні 2000 року, за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія Ібрагіма Ругови — Демократичний союз Косово.

У листопаді 2001 року відбулися вибори до Асамблеї (Скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також було виділено по 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція «Повернення» утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2001 року Ібрагіма Ругову було обрано першим президентом цього краю, новостворений уряд очолив Б. Реджеп.

Як центральні, так і місцеві органи влади намагалися покласти край насиллю, разом з місією ООН у Косово. Намагалися припинити розгул злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками, тощо. у 2002 році розпочато реалізацію плану повернення 250 тисяч біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджувала поверненню сербів до своїх домівок. тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.

Розглядаючи зовнішню політику України у відносинах з Югославією, можна скрзати, що розвивалися вони досить нерівномірно. Після розподу СФРЮ і утворення у квітні 1992 року Союзної респуюліки Югославія, Україна не визнала нової держави, з огляду на події на Балканах, та запровадження Радою Безпеки ООН санкцій проти всієї країни. Лише у квітні 1994 року між СРЮ та Україною були встановлені дипломатичних відносин на рівні послів.

Під час загострення косовської кризи українські спостерігачі брали участь у Верифікаційній комісії ОБСЄ (жовтень 1998-березень 1999 року). У складі сил KFOR у Косово спочатку був задіяний український миротворчий континент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу. Згодом у налагоджені мирнрго життя в Косово брав участь 1-й окремий батальйон Збройних сил України, який входив до складу багатонаціональної бригади «Схід».

Українсько-русинське населення у Сербії, нажаль, має багато нерозв’язаних питань в організації свого культурного життя, освіти та інформування. Контакти між Україною та СРЮ на вищому рівні були започатковані у 2001 році під час візиту президента України Леоніда Кучми до Белграда. В тому ж році були підписані угоди про стандартизацію товарів та послуг та співпраці у культурній сфері.

Виникає логічне питання: навіщо Україні сьогодні все це потрібно? Косово, Сьєра-Леона, Ліван, Ліберія, Ірак. Втрачені життя, переживання рідних, величезні кошти, ресурс техніки та озброєння. В. Пейков у своїй статті запевняє, що подібні місії - саме миротворчі, а не участь в бойових діях на тій чи іншій стороні мають позитивні сторони. «Загибель навіть одного укпаїнського солдата, нехай навіть і в Україні, — це горе для його рідних і біль для командирів. Ризик в миротворчій місії неможливо порівняти з мирним життям». Але інша сторона медалі - це міжнародний авторитет і престиж країни. Бо для тих, кому допомога надається, і для тих з ким разом потрібно її надавати, поняття Україна не порожній звук. А таких нараховується за 14 років миротворчої діяльності сотні тисяч.

Беручи участь у миротворчих організаціях, країна отримує достатні фінансові вливання та пільги, як член ООН, які перекпивають всі витрати по організації місії.

Підбиваючи підсумки дослідження даної теми, хочеться сказати, що терпіння албанців викликає подив та заслуговувало б глибокої поваги якби за цим не стояли глибокі політичні прорахунки, а саме: відсліджування паралельних структур влади, створення на Заході сприяливої суспільної думки та повільне витісненя сербів — в надії на те, що югославський уряд вдасця переконати в необхідності мирної сецесії (через відновлення автономії, а потім і надання республіканського статусу), або ж, в гіршому випадку, провокувати на стлові дії, загнати в міжнародну ізоляцію та, за допомоги іноземців, відторгнути Косово силою.

Плана, який би всерйоз враховував культурно-історичні та політичні інтереси сербів, албанська сторона не висувала. Відміна автономії та етнічні чистки стали страшною, але адекватною відповіддю на тихий албанський натиск, який не залишив сербам жодного шансу, а також на «гуманітарні» натовські бомбардування. Просто уря Сербії зробив за кілька місяців те, що албанська еліта в Косово робила впродовж останньої четвертини сторіччя.

Можна говорити про меншу кількість жертв зі сторони сербів, про немислимі страждання простих албанців, про масові порушення сербськими військами та міліцією основоположних прав людини, та все це, нажаль, пригідно лише для пропагандиського прикриття користних політичних прагнень, того, що залишає в тіні все, що рухає ьоєвиками ВАК, який проводить обстріл сербського села, і сербським ополченцем, який виганяє з домівки албанську сім'ю. Це представлення про історині права, які закріплені в національній самосвідомості.

Тут не має змісту протиставлення тих, хто взяв в руки зброю, «мирному населенню» — бо в напівпартизанській війні за землю, це населення майже завжди підтримує якусь одну сторону. Етнічні права не виміряються кількістю населення, яке проживає на тій чи іншій території, та не мають ніякого відношення до прав людини, про які певно, що забудуть, коли справа дійде до війни. Бо на арту ставиться в таких випадках, дещо більше ніж зовнішня свобода — а саме, етнічна ідентичність, яка на Балканах дуже рідко відокремлюється від особистості.

Можна дивитися на цю особливість особистої самосвідомості з гори, як на варварство чи психічну хворобу, та це не звичайний психоз, а результат вікових історичних процесів, форма адаптації людського суспільства до тих умов, в яких воно жило. Ментальні структури змінюються разом зі зміною поколінь і примушувати людей в один раз повністю відмовитись від того, шо вони вважали невід'ємною частиною самих себе — це саме страшне порушеня прав нації та особистості.

Події навколо Косово показали. що коли зіткнуться дві правди, зовнішнє втручаня на тій чи іншій стороні лише посилює конфлікт, «підігріває» крайній націоналізм. Викликає або відчуття безвихідності, або надії на вирішальний успіх. Етнічна складова особистої ідентичності не зникає, а навпаки, приймає гіпертрофіровані форми. Як не гірко це визнати, але у тих сербів, для яких Косово не порожній звук, навряд чи залишився інший засіб штовхати вперед західні уряди до компромісу, крім як послати на них натовпи обездолених. І на місці Мілошевича, будь-який політик, напевно зробив би теж саме. Ця політика закінчилася провалом, проте країни НАТО, на перший погляд, переможниці, вирішуючи косівське питання виключно на користь албанців надають сильний імпульс албанському сепаратизму в Чорногорії та Македонії, в тому числі, озброєному сепаратизму. Перед країнами Заходу невдовзі постене питання: чи продовжувати підтримувати ВАК з її прагненням до створення Великої Албанії, чи боротися з нею, як з терористичною організацією, що, враховуючи її чисельність, яка в багато разів виросла за допомогою Заходу, авторитет та фінансові можливості, стане нелегкою справою.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой