Міжнародна економічна інтеграція як система господарських зв’язків різних країн, її розвиток і сучасний стан

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІЖНАРОДНИЙ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ. ХАРКІВ

Факультет міжнародних відносин

Кафедра міжнародної інформації

КУРСОВА РОБОТА

Міжнародна економічна інтеграція як система господарських зв’язків різних країн, її розвиток і сучасний стан

Харків-2010

ЗМІСТ

Вступ

1 Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції

1.1 Передумови, сутність та цілі економічної інтеграції

1.2 Основні етапи інтеграційних процесів

2 Розвиток регіональної економічної інтеграції

2.1 Західноєвропейська інтеграція

2.2 Процеси інтеграції в Північній Америці

2.3 Основні інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу

3 Європейський напрямок регіональної інтеграції України

3.1 Забезпечення конкурентоздатності економіки України як засобу інтеграції до ЄС

3.2 Експортний потенціал України в умовах євроінтеграції

Висновки

Перелік посилань

ВСТУП

Масштабні суспільні перетворення, які відбуваються в процесі формування єдиного глобалізованого світу, охоплюють усі без винятку аспекти людської активності та визначають переважну більшість сучасних тенденцій соціально-економічного розвитку держав, окремих територій та регіонів, а також обумовлюють конкретні обставини буття цілих націй, верств населення. Розвиток інтеграційних процесів є найважливішою характеристикою сучасного світового господарства. На сьогоднішній день інтеграція органічно вплелась в усю структуру міжнародного ринку. Вона пронизує широку мережу економічних взаємовідносин, що складаються між національними господарствами. Інтеграційні процеси стають одним з найважливих факторів, що впливають на темпи економічного росту, структуру, міжгалузеві і народногосподарські пропорції держав, що інтегруються, на внутрішні ринки, на виробництво в цілому. В свою чергу динаміка і розмах інтеграційних процесів знаходиться в тісному взаємозв'язку від виробничого механізму країн, що інтегруються і ефективності його функціонування.

Сучасна епоха світових перетворень характеризується з одного боку, закономірностями розвитку інтеграційних процесів за ініціативи високорозвинених країн, а з іншої строни проявилась і прямо протилежна тенденція — дезінтеграція країн колишнього Радянського Союзу, яка охопила практичну усю євразійську територію. Однак, на думку багатьох спеціалістів об'єднувальні тенденції переважають над роз'єднувальними. Тому інтеграційна тематика, набуваючи все більшого практичного значення, вивчається сьогодні як економістами, так і представниками інших сфер — юристами, істориками, політологами.

Об’ктом дослідження виступають інтеграційні процеси в світовому господарстві.

Предметом є міжнародна економічна інтеграція як система господарських зв’язків різних країн, її розвиток і сучасний стан.

Задачі - розкрити сутність інтеграційних процесів в світовому господарстві, передумови виникнення інтеграційних процесів та визначити основні цілі, що ставлять перед собою країни, що вступають в інтеграційні угруповання; дослідити основні етапи розвитку інтеграційних процесів та їх особливості; Показати роль і місце регіональної інтеграції в сучасних міжнародних економічних відносинах; дати характеристику основним регіональним інтеграційним угрупованням, виявити їх специфічні риси, принципи функціонування та значення для світової економіки в цілому; визначити місце України в системі міжнародної регіональної інтеграції, її потенціал і невиявлені резерви.

Для розкриття теми використовувались такі методи дослідження: системний підхід, який дозволив показати економічну інтеграцію як таку, що перебуває в постійному розвитку і взаємодії з іншими соціальними системами; історичнийметод, що дозволив дослідити розвиток інтеграційних процесів у часі; порівняльний метод та структурно-функціональний аналіз.

В роботі використані джерела. що дають загальне уявлення про інтеграційні процеси в світовому господарстві, монографії, в яких більш детально і системно викладені всі аспекти інтеграційних процесів в економіці. Також використовувались періодичні видання, що допомогло визначити актуальні проблеми в даній сфері і дало змогу в ході роботи керуватися останніми дослідженнями і даними в цій області.

Робота складається з тьох розділів, вступу, висновків, переліку посилань, містить в тексті таблиці. В першому розділі дається загальне уявлення про інтеграцію, її передумови, цілі та основні етапи. В другому розділі показані особливості регіональної інтеграції і специфічні риси найбільших регіональних об'єднань. В третьому розділі розглядається європейський напрямок економічної інтеграції України, зокрема питання конкурентоспроможності її економіки та експортного потенціалу.

1 ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ РИСИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ

ІНТЕГРАЦІЇ

1.1 ПЕРЕДУМОВИ, СУТНІСТЬ ТА ЦІЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Міжнародна інтеграція — це економічна категорія, якою позначається об'єктивна закономірність розширення взаємодії країн в глобальному масштабі, на основі єдності цілей та інтересів, внаслідок всезростаючої інтернаціоналізації господарської діяльності, розвитку системи міжнародного поділу праці і політичної взаємодії. Існує достатньо багато визначень інтеграції, але в самому загальному вигляді міжнародна економічна інтеграція (в перекладі з латинської - зрощування частин в єдине ціле) означає процес утворення однорідного, внутрішньо злитого господарського організму.

Розвиток інтеграційних процесів став закономірним результатом росту міжнародного руху товарів і факторів їхнього виробництва, що зажадало створення більш надійних виробничо-збутових зв’язків між країнами й усунення численних перешкод на шляху міжнародної торгівлі і пересування факторів виробництва. Це виявилося можливим зробити тільки в рамках міждержавних інтеграційних об'єднань на основі багатосторонніх політичних угод. З другої половини XX століття унаслідок швидкого економічного розвитку головних індустріальних країн і удосконалення засобів міжнародного транспорту і комунікацій відбувся бурхливий розвитокміжнародної торгівлі товарами і послугами. Міжнародна торгівля стала усе більш доповнюватися різними формами міжнародного руху факторів виробництва (капіталу, робочої сили, технології), у результаті якого за кордон стали переміщатися вже не тільки готовий товар, але і фактори його виробництва. Закономірним результатом розвитку міжнародної торгівлітоварами і послугами і міжнародним рухом факторів виробництва стала економічна інтеграція. Інтеграційні процеси призводять до розвитку економічного регіоналізма, у результаті якого окремі групи країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі, а в ряді випадків і для міжрегіонального пересування факторів виробництва. Незважаючи на очевидні протекціоністські риси, економічний регіоналізм не вважається негативним фактором для розвитку міжнародної економіки, тільки якщо група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємні економічні зв’язки, не встановлює менш сприятливі, чим до початку інтеграції умови для торгівлі з третіми державами. Іншими словами, економічний регіоналізм, спрощуючи економічні зв’язки між країнами однієї групи, не повинний приводити до їхнього ускладнення з всіма іншими країнами. Доти поки регіоналізм, принаймні, не погіршує умови для торгівлі з іншим світом, він може вважатися позитивним фактором розвитку міжнародної економіки [15,с. 47].

У сучасному світі національні економіки держав тісно взаємодіють між собою, доповнюючи одна одну і поступово об'єднуючись у єдине ціле. Однак це об'єднання у різних регіонах світу іде з різними темпами, тому утворилося або знаходиться на стадії декілька центрів міжнародної економічної інтеграції, які активно взаємодіють між собою, але характеризуються відносною самостійністю. Якщо під глобалізацією розуміти процес утворення із окремих держав та їх груп єдиної суспільно-економічної системи, то міжнароднаекономічна інтеграція представляє собою один із проявів глобалізації.

Міжнародна економічна інтеграція — це процес взаємодії, групування та об'єднання національних економічних систем з метою створення розширеногоекономічного простору, в якому можуть вільно обертатися товари, послуги, робоча сила, фінанси та інвестиції. У процесі міжнародної економічної інтеграції важлива роль належить правовим механізмам, оскільки держави-учасниці інтеграційного об'єднання так чи інакше зменшують або взагалі усувають адміністративно-економічні перешкоди обігу товарів, послуг, робочої сили, фінансів, інвестицій, та уніфікують правові режими діяльності фізичних і юридичних осіб країн-партнерів.

Міжнародна економічна інтеграція є особливою формою міжнародного економічного співробітництва, якій властива низка специфічних ознак. До таких ознак можна віднести:

-при міжнародній економічній інтеграції відбувається взаємне проникнення таоб'єднання національних економік, тоді як при інших формах економічногоспівробітництва має місце лише координація їх діяльності;

-утворюється інтеграційний центр, якому держави учасниці об'єднання передають частину своїх суверенних повноважень;

-у межах інтеграційного об'єднання утворюється єдиний правовий режим рухутоварів, послуг, робочої сили, фінансів, інвестицій. Під дію цього режимупідпадають лише держави-учасниці і він не може надаватися за принципомнайбільшого сприяння третім державам, якщо інше не передбачено при створеннітакого об'єднання;

-міжнародні організації, що створюються з метою координації діяльності інтеграційних об'єднань мають специфічну організаційну структуру, до якої входять як органи, що представляють національні інтереси держав-учасниць, так і органи, що забезпечують реалізацію спільних наднаціональних інтересів усього об'єднання. Такі органи наділяються владнимиповноваженнями щодо держав-учасниць;

-у межах інтеграційних об'єднань утворюється система правових норм і принципів, які мають наднаціональний характер і є обов’язковими для держав-учасниць. Ця система норм є відносно самостійною і в міру розвитку може перетворюватися в окрему підсистему міжнародного публічного права, як це відбувається у процесі становлення права Європейського Союзу.

Розвиток міжнародної економічної інтеграції передбачає наявність певних умов. Передумови інтеграції наступні:

1)близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринковоїзрілості країн, що інтегруються. Їх економічні механізми повинні бути сумісними. Як правило, інтеграція є найбільш міцною і ефективною, якщо країни, що інтегруються знаходяться в стадії економічного підйому. За рідкісним винятком міждержавна інтеграція розвивається або між індустріальними країнами, або між країнами, що розвиваються. Навіть у рамках індустріальних і в рамках країн, що розвиваються, інтеграційні процеси йдуть найбільше активно між державами, що знаходятьсяна приблизно однаковому рівні економічного розвитку. Спроби об'єднань інтеграційного типу між індустріальними і державами, що розвиваються, хоча і мають місце, але знаходяться на ранньому етапі становлення, що не дозволяє поки зробити однозначні висновки про ступінь їхньої ефективності. У цьому випадку через споконвічну несумісність господарських механізмів вони звичайно починаються з різного роду перехідних угод проасоціацію, спеціальне партнерство, торгових преференциях і т. ін., термін дії яких розтягується на багато років доти, поки в менш розвинутій країні не будуть створені ринкові механізми, що можуть зрівнятися по ступені зрілості з механізмами більш розвинутих країн;

2)географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загальної границі й історично сформованих економічних зв’язків. Більшість інтеграційних об'єднань світу починалися з декількох сусідніх країн, розташованих на одному континенті, у безпосередній географічній близькості один від одного, що мають транспортні комунікації і нерідко говорять на одній мові. До споконвічної групи країн — інтеграційному ядру, що стали ініціаторами інтеграційного об'єднання, підключалися інші сусідні держави;

3)спільність економічних і інших проблем, що стоять передкраїнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т.д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально стоять перед країнами, що інтегруються. Очевидно тому, що, наприклад, країни, головна проблема яких — створення основ ринкової економіки, не можуть інтегруватися з державами, у яких розвиненість ринку досягла такого рівня, що вимагає введення загальної валюти. Також і країни, у яких головною є проблема забезпечення населення водою і їжею, не можуть поєднуватися з державами, що обговорюють проблеми свободи міждержавного руху капіталу;

4)наявність взаємодоповнюючих структур економіки країн, що інтегруються;

5)так званий «демонстраційний ефект». У країнах, що створили інтеграційні об'єднання, звичайно відбуваються позитивні економічні зрушення (прискорення темпів економічного росту, зниження інфляції, ріст зайнятості і т.д.), що чинить визначений психологічний вплив на інші країни, що, звичайно, стежать за змінами, які відбуваються. Демонстраційний ефект проявився, наприклад, найбільше яскраво в бажанні багатьох країнколишньої рублевої зони якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього скільки-небудь серйозних макроекономічних передумов;

6)"ефект доміно". Після того як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, що залишилися за його межами, неминуче відчувають на собі деякі труднощі, пов’язані з переорієнтацією економічних зв’язків країн, що входять в угруповання, один на одного. Це нерідко призводить навіть до скорочення торгівлі країн, що опинилися за межами інтеграції. Деякі з них, навіть не маючи істотного первинного інтересу в інтеграції, висловлюють зацікавленість у підключенні до інтеграційних процесів просто через побоювання залишитися за її межами.

Численні інтеграційні об'єднання, що виникають і розвиваються в сучасній міжнародній економіці, ставлять перед собою в принципі схожі задачі. Першочерговим завданням інтеграції є зближення національних економік і забезпечення ефективного спільного вирішення економічних проблем. Також серед основних цілей інтеграції слід відмітити:

— забезпечення розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат і здобуття інших переваг на основі теорії економіки масштабу. Це, у свою чергу, дозволить залучити прямі іноземні інвестиції, що з більшим інтересом приходять на ринки значних розмірів, на яких має сенс створювати самостійні виробництва, що задовольняють їхні потреби. Цілі збільшення регіональних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки;

— створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Найважливішою метою більшості інтеграційних об'єднань є зміцнення взаєморозуміння і співробітництва країн, що беруть участь, у політичної, військової, соціальної, культурний інших неекономічних областях. Для країн, розташованих географічно близько один від одного і схожих проблем, які вони мають, в області економічного розвитку — наявність добрих відносин із сусідами, підкріплених взаємними економічними зобов’язаннями, є найважливішим політичним пріоритетом. Країни Південно-Східної Азії і Близькі Схід, створюючи інтеграційні об'єднання, ясно ставили перед собою саме цю мету;

— вирішення задач торгової політики. Регіональна інтеграція нерідко розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатобічних торгових переговорів у ВТО. Вважається, що погоджені виступи від імені блоку країн більш вагомі і ведуть до більш бажаних наслідків в області торгової політики. Більш того, регіональні блоки дозволяють створити більш стабільне і передбачуване середовище для взаємної торгівлі, ніж багатобічні торгові переговори, інтереси учасників яких дуже сильно відрізняються. Інтеграційні об'єднання в Північній Америці, Латинській Америці і Південно-Східній Азії покладають особливі надії на колективні зусилля в рамках багатобічних торгових переговорів;

— сприяння структурній перебудові економіки. Підключення країн, що створюють ринкову економіку чи здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торгових угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду, гарантія незмінності обраного курсу на ринок. Більш розвинені країни, підключаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і створенні там повноцінних і ємних ринків. Такі цілі переслідували багато західноєвропейських країн, підключаючись в тій чи іншій формі до ЄС;

— підтримка молодих галузей національної промисловості. Навіть якщо інтеграційне об'єднання не передбачає дискримінаційних заходів проти третіх країн, воно нерідко розглядається як спосіб підтримати місцевих виробників, для яких виникає більш широкий регіональний ринок. Такі протекціоністські настрої превалювали в країнах Латинської Америки й у країнах Африки особливо в 60−70-і роки.

Незважаючи на помітну строкатість в розвитку інтеграційних об'єднань, можна виокремити деякі їх спільні риси й закономірності, які найбільш концентровано проявилися в конкретних формах інтеграції. Причому форми міжнародної економічної інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюються інтеграційні процеси: на мікрорівні чи макрорівні.

На макрорівні інтеграція розвивається на основі формування економічних об'єднань країн з тим чи іншим ступенем узгодженості їхніх національних політик (регіональна інтеграція) та через про інтеграційну діяльність міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ та ін.).

На мікрорівні економічна інтеграція здійснюється через взаємодію капіталу окремих господарюючих суб'єктів (підприємств, фірм) сусідніх країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філіалів за кордоном і т. ін. На мікрорівні міжнародна економічна інтеграція виступає у форміспільного будівництва господарських об'єктів, спільного виконання проектно-конструкторських робіт, створення спільних підприємствспеціалізації та кооперації виробництва, прямих зв’язків тощо. Ці форми не завжди існують в «чистому» вигляді. На практиці найбільш часто фірми створюють спільні виробництва, де тісно поєднуються наукова, виробнича і торгово-збутова діяльність. Основою таких виробництв є спільні підприємства, тобто підприємства, в яких має місце об'єднання матеріальних, науково-технічних, трудових та фінансових ресурсів партнерів з метою досягнення максимального прибутку.

В економічній літературі розрізняють екстернальну та інтернальну інтеграцію. Екстернальна інтеграція являє собою розширення міжнародної діяльності фірми за рахунок використання конкурентних переваг своїх партнерів на зарубіжних ринках. Інтернальна інтеграція являє собою організацію фірмою власних закордонних філіалів або дочірніх компаній і набуття нею контролю над вже діючими зарубіжними фірмами. Екстерналізація та інтерналізація як шляхи інтеграції на мікрорівні найбільш активно застосовуються транснаціональними корпораціями (ТНК). Такі корпорації здійснюють як горизонтальну, такі вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція являє собою злиття фірм, які виробляють подібні або однорідні товари, з метою реалізації своїх товарів через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку. Така інтеграція посилюється через організацію виробництва за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування фірми-засновниці. Вертикальна інтеграція являє собою об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції: інтеграція, яка передбачає приєднання підприємства-виробника сировини чи напівфабрикатів до фірми, яка веде головне виробництво. Таку інтеграцію називають інтеграцією «вниз»; інтеграція, яка передбачає приєднання підприємства-виробника готової продукції до фірми, яка виробляє для нього сировину, матеріали, напівфабрикати тощо. Таку інтеграцію прийнято називати інтеграцією «вгору»; невиробнича інтеграція «вгору», яка являє собою приєднання до фірми сфер розподілу [8,с. 31].

Наведені форми міжнародних інтеграційних об'єднань свідчать про те, що в сучасних умовах учасники інтеграційного процесу ставлять перед собою різні цілі. Реалізуючи їх, інтеграційні угруповання, як цього вимагає Світова організація торгівлі (СОТ), не повинні погіршувати умови торгівлі з третіми країнами. Щоб визначити, наскільки створення того чи іншого інтеграційного об'єднання відповідає інтересам міжнародної економіки в цілому, спеціалістиСвітового банку сформулювали такі критерії: регіональні торгові угоди повинні охоплювати всі галузі економіки без винятку; період становлення узгодженого інтеграційного об'єднання не повинен перевищувати 10 років і включати чіткий графік лібералізації торгівлі в кожній галузі; лібералізація торгівлі на умовах режиму найбільшого сприяння повинна передувати або супроводити утворення будь-якої нової інтеграційної групи, особливо якщо до цього тарифи є високими; спільний митний тариф, що вводиться в рамках митного союзу, неповинен перевищувати найнижчий тариф, що існував в країні знайнижчим тарифом у відповідній галузі, або навіть найнижчий тариф в рамках режиму найбільшого сприяння; правила прийому нових членів в інтеграційне об'єднання повинні бути достатньо ліберальні і не перешкоджати його розширенню; правила визначення країни походження товару повинні бути прозорими і не виступати знаряддям протекціонізму всередині інтеграційного угруповання; необхідний швидкий перехід від менш розвинутих до більш розвинутих форм інтеграції, які забезпечують більш раціональний розподіл і використання факторів виробництва; після створення інтеграційного об'єднання антидемпінгові правила не повинні більше застосовуватися у відносинах між його членами, а у відносинах з третіми країнами повинні бути встановлені ясні правила їх застосування.

На думку багатьох вчених, не завжди можна відразу оцінити, наскільки створення того чи іншого інтеграційногооб'єднання відповідає інтересам міжнародної економіки в цілому і країн-учасниць. Інколи наслідки проявляються на більш пізніх етапах функціонування об'єднання.

1.2 ОСНОВНІ ЕТАПИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

регіональна міжнародна економічна інтеграція

Економічна модель кожного інтеграційного угруповання — це результат тривалого історичного процесу, на протязі якого вибудовується співвідношення елементів, що формують регіональний господарський комплекс, укріплюючи механізм їх взаємодії. Саме тому кожна інтеграційна система унікальна і механічне запозичення її досвіду малоефективне. Однак проведення порівняльного аналізу існуючих інтеграційних утворень і торгово-економічних груп говорить і про певні загальні закономірності розвитку інтеграції, послідовного проходження її через ряд етапів, кожному з яких притаманні особливі характерні риси, різний ступінь інтенсивності інтеграції, її глибина і масштаби. Розглянемо кожен з цих етапів (типів угод) детальніше.

Співробітництво прикордонних територіально-адміністративних одиниць.

В багатьох випадках такого роду співробітництво знаходить свій прояв в створенні зони прикордонного співробітництва. Такі зони є найважливішим механізмом зближення країн ЄС. Створення зон прикордонного співробітництва не призводить до взаємної торгової лібералізації. Розвиток торгівлі і інших форм економічної взаємодії здійснюється на рівні територіально-адміністративних одиниць. Частіш за все співробітництво має місце в окремих областях економічної діяльності і соціального партнерства на рівні регіонів.

Асоціації і форуми економічного співробітництва (предінтеграційна стадія). Виступають підготовчим етапом більш глибоких інтеграційних процесів. Предметом економічного співробітництва виступає певна координація питань торгівлі, транснаціонального інвестування, конкурентної політики і т. ін. Цю форму інтеграції називають «відкритим регіоналізмом», так як вона не заснована на торгових преференціях і не стимулює побудову більш жорстких відносин з зовнішнім світом.

Преференційні торгові угоди невзаємного характеру (предінтеграційна стадія). Утворюють зону преференційної торгівлі, що формує сприятливий режим для країн-експортерів, без взаємних поступок для країн-імпортерів, тобто країна скорочує мито на імпорт із країн-партнерів, зберігаючи свої початкові тарифи для решти країн світу. Дана стадія є початковою в інтеграційній взаємодії. Подібні угоди виступають результатом дво- і багатосторонніх консультацій, так як на даному етапі інтеграційної взаємодії не створюються міждержавні органи управління. Відповідно такі угоди можуть підписуватися або на двосторонній основі між двома державами, або між вже існуючим інтеграційним угрупуванням і окремою країною чи групою країн.

Наступним етапом є створення зони вільної торгівлі. У сучасному розумінні це преференційна зона, у рамках якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля товарами. Разом з тим по відношенню до третіх країн кожний учасник ЗВТ має право проводити свою власну зовнішньоторгову політику. В рамках ЗВТ не допускаються дискримінаційні податки, квоти, тарифи, інші торгові бар'єри. Як правило, конкретні угоди про відповідні зони передбачають створення ЗВТ промисловими товарами протягом певного періоду.

До позитивних рис таких угод варто віднести більш стабільний і передбачуваний характер торговельної політики країн-учасниць. Функціонування ЗВТ дозволяє країнам більш чітко виконувати прийняті на себе зобов’язання в рамках «Уругвайського раунду», удосконалювати всю систему зовнішньоекономічної діяльності, більш гнучко пристосовуватися до міжнародної практики. Разом з тим слід зазначити, що взаємодія країн-учасниць ЗВТ, регулювання діяльності у відповідній сфері відбувається без створення постійно діючих наднаціональних систем управління або прийняття спеціальних загальних рішень. Усі рішення, як правило, приймаються вищими посадовими особами країн-учасниць і керівниками міністерств і відомств (зовнішньоторговельних, фінансових тощо). Ці рішення вже на даній стадії повинні носити обов’язковий характер, забезпечуючи скоординованість кроків і обов’язковість сторін.

Що стосується сфер співробітництва в рамках ЗВТ, то на початковому етапі це, відповідно, зовнішня торгівля. ЗВТ це перш за все, угода між країнами про ліквідацію всіх тарифних і кількісних обмежень на взаємну торгівлю. Основою такої угоди є правила походження. Вони перешкоджають імпорту товарів з третіх країн в ЗВТ. При умові існування такої зони виникає ситуація, коли знімаються всі бар'єри на шляху торгівлі товарами і послугами між країнами-учасницями. Споживачі отримують доступ до найбільш дешевого джерела пропозиції в усій зоні в цілому і в результаті отримують виграш від торгівлі.

При створенні ЗВТ має місце і цілий ряд негативних моментів, що уповільнюють процес зближення, але не мають руйнівного характеру. Створення ЗВТ приводить до посилення конкуренції на внутрішньому ринку, що не завжди сприятливо впливає на якість і технічний рівень товарів в національній промисловості. Лібералізація імпорту створює серйозну загрозу для національних виробників товарів, збільшує небезпеку банкрутства тих з них, що не можуть конкурувати з більш якісними імпортними товарами. Без підтримки їх з боку держави велика небезпека того, що іноземні виробники витиснуть вітчизняних зі свого ж внутрішнього ринку.

Наступним етапом міжнародної економічної є митний союз (МС) — угода двох або більше держав про скасування митних податків і зборів у торгівлі. Головна різниця між ЗВТ та митним союзом полягає в тому, що в першому випадку передбачається поступове зниження митних податків, усунення нетарифних бар'єрів і т.д. В остаточному підсумку ЗВТ покликана забезпечити безмитну торгівлю між країнами-учасницями. У рамках митного союзу існує безмитна торгівля між країнами-членами і спільний митний тариф стосовно країн, які не входять у союз.

У рамках митного союзу відбуваються серйозні зрушення у структурі виробництва і споживання країн-учасниць. По-перше, проводячи єдину зовнішньоторгову політику стосовно митних тарифів, різні зовнішні преференції, протекціонізм і т.д., країни регулюють товарні потоки з урахуванням рівня зовнішнього тарифу і результуючих цін.

Можливі два варіанти розвитку подій: установлюваний на зовнішніх границях МС зовнішній тариф на будь-який товар може бути вище середньозваженого тарифу, що існував до виникнення даної інтеграційної структури, або нижче. Якщо зовнішній тариф вище, то країнам-членам МС доводиться відмовлятися від більш дешевого зовнішнього джерела постачання на користь внутрішньосоюзних ресурсів, більш дорогих [20,с. 48].

Таким чином, регулювання зовнішньоторгового тарифу певним чином впливає на розвиток інтеграційних процесів усередині МС. Досвід показує, що регулювання зовнішнього тарифу в цілому сприятливо впливає на розвиток внутрішнього ринку товарів і послуг. Відбувається зниження або уповільнення зростання цін, підсилюється конкуренція між товаровиробниками і постачальниками імпортних товарів у рамках МС. Велике значення для митного союзу має наявність у складі союзу однієї-двох великих держав. Функціонування МС потребує змін у підході до управління інтеграційними процесами. Як уже зазначалося вище, діяльність у рамках ЗВТ не обумовлює створення постійно діючих органів. Для М С уже виникає необхідність у регулюючих інститутах. Це пов’язано з тим, що по-перше, перехід до єдиних митних податків і спільного здійснення координаційних заходів потребує істотного перегляду підходів до розвитку багатьох галузей національної економіки в кожній країні. По-друге, необхідна координація розвитку окремих галузей на макроекономічному рівні, що призводить до появи нових проблем в інших сферах діяльності. По-третє, виникає потреба в переговорах про узгодження не лише митно-тарифної політики, але і координації або пристосування внутрішніх ринків до спільних інтересів. У зв’язку з цим постає питання про створення наднаціональних органів, що будуть розробляти, координувати, контролювати діяльність окремих сфер зовнішньої торгівлі і виробництва. Практика інтеграції показує, що цей етап є найбільш складним в процесі досягнення домовленостей, так як національні уряди при митному союзі залишаються незалежними.

Якісно більш високою сходинкою інтеграції є спільний ринок (СР). Нині цей етап інтеграційного розвитку реалізований у ЄС, на основі досвіду якого можуть бути зроблені практичні висновки і оцінки. Переростання митного союзу у спільний ринок обумовлюється як суто економічними факторами, так і політичними. Спільний ринок — це об'єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням в його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили. У процесі вирішення знаходяться такі питання як повне узгодження економічної політики, вирівнювання економічних показників тощо.

Досвід показує, що узгодження широкого кола питань є досить складною справою і домогтися консенсусу вдається не завжди. Для досягнення успіху необхідно реалізувати наступні задачі:

— скасувати митні обмеження між державами-членами;

— розробити єдину торгівельну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки. Вибір їх повинен здійснюватися виходячи з того, наскільки це важливо для наступного закріплення інтеграції, який буде соціальний резонанс після вживання відповідних заходів, як це відобразиться на потребах конкретного споживача;

— створити умови для вільного руху капіталу, робочої сили, послуг і інформації, що доповнюють безперешкодне переміщення товарів;

— сформувати загальні фонди сприяння соціального і регіонального розвитку, що передбачає поворот безпосередньо до інтересів і потреб споживача, орієнтацію на задоволення потреб на місцях, що дозволяє реально відчути переваги інтеграційних процесів. Ці економічні кроки обумовлюють узгодження серйозних заходів для гармонізації й уніфікації національних законів. При цьому особливе місце приділяється введенню системи заходів, що запобігають порушенню норм, що регулюють конкуренцію. Тим самим визначається необхідність формування спеціальних, у тому числі наднаціональних органів управління і контролю. Так наприклад, в ЄС це Європарламент, Рада міністрів, Єврокомісія.

Будівництво спільного ринку повинне завершитися створенням єдиного економічного, правового й інформаційного простору і дати імпульс для переходу інтеграційного угруповання на якісно новий рівень — економічного і політичного союзу. Ці форми інтеграції передбачають повну економічну інтеграцію, узгодження економічної політики, створення єдиної валютної системи, уніфікацію податкової, соціальної політики, повну уніфікацію законодавчої бази. В результаті цього з’являється єдине неподільне утворення.

Тривалість етапів інтеграції визначається комплексом різноманітних факторів внутрішньоекономічного, зовнішньоекономічного і політичного характеру. Однак практика показала, що реальний процес інтеграції в силу своїх внутрішніх протиріч не може відбуватися так прямолінійно і поступально, як передбачає розглянута вище логічна схема. Історія свідчить, що не існує ні строгих закономірностей, ні автоматизму між фазами інтеграції: все залежить від конкретних історичних умов в міжнародних економічних відносинах в окремих країнах, від економічних і політичних інтересів даних країн.

2 РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

2.1 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ

Вже кілька десятиріч у всьому світі має місце стійка тенденція до регіональної міждержавної інтеграції. У середині 90-х років за даними ГАТТ/СОТ сформувалось понад 30 міжнаціональних інтеграційних угруповань різного типу. Вони істотно різняться як за змістом і характером відносин, що виникають між країнами-учасницями так і за результатами (наслідками) діяльності.

Великий досвід і потенціал регіональної економічної інтеграції має Західна Європа. Це пояснюється як політичними та соціально-економічними особливостями розвитку даного регіону у період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли сформувалися три світові економічні центри (Західна Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США і Південно-Східна Азія з пріоритетом Японії).

Початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн. Ця пропозиція була реалізована в результаті підписання у 1951 р. Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до якого увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція («європейська шістка»).

Згодом на основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об'єднавчий процес поширився на економіку в цілому. Так, у 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). Метою ЄЕС визначалися створення митного союзу, усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (забезпечення вільної торгівлі) і врешті - створення спільного ринку. Водночас ідея створення Євратому полягала у налагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у мирних цілях. У 1967 р. відбулося злиття виконавчих органів названих трьох співтовариств. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада ЄС, Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств. Практично одночасно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС.

Отже, з кінця 1950-х років до кінця 1969 р. відбувався інтенсивний процес розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Римським договором 1957 р., об'єктивно підвело до порушення питання про подальший розвиток інтеграції. Етапним у цьому стало підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, що поставив завдання створити до 1 січня 1993 р. єдиний внутрішній ринок, запровадив спільну політику в соціальній сфері й галузі науково-технологічного розвитку, щодо охорони навколишнього середовища. Договір не лише вніс зміни до раніше укладених угод про утворення Європейських Співтовариств, а й поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики, поставив питання про створення Європейського Союзу як не лише економічного, а й політичного інституту.

Наступним кроком у процесі європейської інтеграції стало підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в економічному сенсі фактично означало курс на форсоване завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу. Новим кроком посилення взаємодії стало підписання у червні 1997 р. Амстердамського договору, що вніс істотні зміни в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. Прийняття Амстердамського договору привело інституційні механізми ЄС у відповідність до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 р. Шенгенської угоди про вільне пересування громадян у межах Євросоюзу [11,с. 79].

Додаткові зміни в чинні механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на засіданні Європейської Ради 7−9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького договору. Ці змінибули спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС. Таким чином етапи формування ЄС можна розділити на етапи:

1)зона вільної торгівлі (1959−1968 рр.);

2)митний союз (1968−1976 рр.);

3)спільний ринок (1977−1984 рр.);

4)єдиний внутрішній ринок (1985−1992 рр.);

5)економічний та валютний союз (з 1992 р.).

Перші етапи поглиблення європейської інтеграції відбувалися на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами політики колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільш потужних центрів глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічний розвиток ЄС створював передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно посилилися із започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом — і формуванням спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Отже, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, що передбачає досягнення її первісних цілей, створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, а згодом -і ЄС.

Ця мета обумовлена геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення позицій європейських країн в епоху формування нових ознак світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.

Вперше рішення про необхідність одночасного поглиблення європейської інтеграції та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі у грудні 1969 р., тобто практично одночасно із формуванням митного союзу «шістки». З того часу вже відбулося чотири етапи розширення ЄС: у 1973 р. до «шістки» приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 р. — Греція; у 1986 р. — Іспанія і Португалія; у 1995 р. — Австрія, Фінляндія і Швеція; на часі незавершеними залишаються п’ятий і шостий етапи розширення ЄС: у 2004 р. до ЄС приєдналися Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007 р. — Болгарія, Румунія

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Європейського Союзу, але водночас зменшував економічні показники в розрахунку на одну особу. Тобто, здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного та політичного простору, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня країн-членів. Ця стратегія, очевидно, виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

Проте з поглибленням інтеграційного процесу та розширенням ЄС на Схід об'єктивно виникають проблеми із забезпеченням однорідності європейського простору. Ця особливість пов’язана з включенням до інтеграційного об'єднання нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об'єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, та обставина, що лише 12 із 15 членів ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність поглибилася після приєднання до складу ЄС у 2004 та 2007 рр. нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з країнами-членами (ЄС-15).

У результаті характерною ознакою цього інтеграційного блоку є взаємна обумовленість процесів регіональної дивергенції та розширення ЄС на Схід. Відтак, незважаючи на те, що диференціація країн ЄС за основними показниками соціально-економічного розвитку і раніше була притаманна цьому інтеграційному угрупованню, включення в орбіту європейської інтеграції 12 країн Централь-но-Східної Європи (які, з одного боку, за національними параметрами соціального та технологічного розвитку істотно відставали від своїх західноєвропейських сусідів, а з другого, характеризувалися вищим рівнем внутрішньої соціально-економічної неоднорідності) істотно поглибило соціальну поляризацію та асиметрію соціально-економічного розвитку в ЄС. Про це, зокрема, свідчать дані табл. 2. 1, згідно з якими розширення Євросоюзу до 27 країн-членів (порівняно з ЄС-15) лише на 11% збільшило валовий внутрішній продукт об'єднання на фоні 33% збільшення території та на 27% зростання чисельності населення. Така непропорційність удинаміці вищеназваних показників зумовила падіння показника валового внутрішнього продукту на одну особу на 16%, а щодо ЄС-6, то середній обсяг ВВП на одну особу становив лише 75%.

Таблиця 2. 1 Результати поетапного розширення Європейського Союзу

Етапи розширення

Збільшення території, %

Збільшення чисельності населення, %

Зростання ВВП, %

Зміни ВВП на одну особу, %

Середній обсяг ВВП на одну особу (ЄС-6=100%)

ЄС-9/ЄС-6

31

32

29

-3

97

ЄС-12/ЄС-9

48

22

15

-6

91

ЄС-15/ЄС-12

43

11

00

-3

89

ЄС-27/ЄС-15

34

29

9

-16

75

Окрім цього, розподіл реальних доходів на одну особу переконливо довів, що мешканці «багатих країн» суттєво «переплачують» за спеціальні послуги, надані державою, однією з причин чого було проведення монетарної політики без прогнозування фіскальних наслідків. Така стратегія призвела до значних суперечностей на міждержавному рівні, пов’язаних із подальшою гомогенізацією економічного простору Європи. Її соціальними наслідками стали: істотна диференціація цін та виникнення пов’язаних з цим диспропорцій на ринку праці; порушення вимог «Пакту стабільності і зростання» фундаторами ЄС -Німеччиною та Францією, зниження темпів економічного зростання тощо.

Слід також зазначити, що в минулому розширення ЄС відбувалося на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий — на стадії спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій — на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, за поставлених цілей формування спільної зовнішньої політики; четвертий — вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий етап розширення відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особливо складним — як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах.

В основу стабільності Європейського валютного союзу, Маастрихтською угодою закладено рамкові умови правового та інституційного характеру. Головною передумовою вступу до Європейського валютного союзу є виконання країнами-претендентами жорстких стабілізаційних вимог, які відповідають філософії Маастрихтського договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Йдеться про те, що країни, які передають компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові, повинні насамперед бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у спільному грошово-валютному просторі.

Маастрихтський договір визначає п’ять так званих критеріїв валютно-фінансової конвергенції, виконання яких дає країнам право вступу до економічного та валютного союзу:

1)досягнення належного рівня цінової стабільності, що передбачає стабільність цін і середніх темпів інфляції. Рівень інфляції в країні - потенційній учасниці ЄВС не повинен перевищувати більше ніж на 1,6% середній показник інфляції у трьох країнах ЄС з найнижчими показниками інфляції;

2)запобігання надмірному бюджетному дефіциту, що передбачає встановлення максимально допустимої його величини. Відношення дефіциту бюджету країни має становити не більше 3% ВВП;

3)забезпечення довгострокової фінансової стабільності, що регламентується обмеженням рівня державної заборгованості. Відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60%;

4)уніфікація довгострокових відсоткових ставок. Довгострокова номінальна відсоткова ставка (наприклад, за довгостроковими державними облігаціями) не повинна перевищувати більше ніж на 2% середню ставку трьох країн, де вона найменша;

5)дотримання протягом останніх щонайменше двох років діапазону коливань валютних курсів у межах, визначених Механізмом валютних курсів без девальвації валют щодо валют інших членів. Відхилення величини обмінного курсу національної валюти не повинне виходити за граничні значення, передбачені Механізмом валютних курсів країн -- членів ЄС (згаданий діапазон дорівнює 15%) [16,с. 27].

Як кожна суверенна держава, країни — члени ЄС наділені суверенними правами: здійснювати самостійну економічну та соціальну політику, формувати національний бюджет і податкову систему. Проте загалом еволюція ЄС відображає закономірну тенденцію переростання цим інтеграційним об'єднанням меж державного суверенітету, в переданні окремими національними країнами все більшої кількості повноважень і прав наднаціональним органам. Отже, відбувається процес поступової трансформації конфедеративного типу наднаціонального економічного угруповання у федеративний, що має безпосередній вплив як на формування єдиної фінансової політики країн ЄС, так і на реальну можливість урядів країн-учасниць безпосередньо впливати на економічну кон’юнктуру за допомогою бюджетно-податкових та грошово-кредитних інструментів. Про це свідчать такі факти. По-перше, однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є те, що, на відміну від інших міжнародних економічних організацій, ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС — основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, проте він ще не перетворився в інструмент повноцінної фінансової політики Євросоюзу і лише частково є важелем наднаціонального регулювання економік країн-учасниць. Стосовно національних бюджетів країн — учасниць ЄС, то ще на початку його функціонування було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, зокрема щодо зближення й уніфікації бюджетної документації та статистичних показників, вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП, гармонізації структур бюджету, координації бюджетної політики, гармонізації податків і податкової політики. Слід зауважити, що завдання гармонізації бюджетної політики виявилося досить складним процесом із певними внутрішніми суперечностями. З одного боку, формально зменшився рівень самостійності окремих держав у бюджетному регулюванні, країни зобов’язалися подавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звітів про їх виконання, інформувати органи ЄС про проведення відповідних бюджетних заходів. З іншого боку, господарські механізми країн-учасниць залишаються автономними, хоча зростає рівень їх взаємозалежності; держави мають різний рівень економічного розвитку, неоднакову соціально-політичну ситуацію всередині країни, що відповідно зумовлює суперечливість інтересів як у бюджетній, так і загалом в економічній політиці.

По-друге, не менш важливим аспектом, з погляду організації фінансів ЄС, є синхронізація податкових систем та гармонізація податкової політики країн-учасниць. Ще Римський договір 1967 р., який став правовою й організаційною основою європейської економічної інтеграції, поставив завдання поступової гармонізації всіх податків, заклавши концептуальні засади міждержавної податкової уніфікації. У цілому синхронізація податкових систем країн ЄС передбачає не лише зближення податкової структури, механізму стягнення, величини основних податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики при вирішенні як кон’юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова політика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем наднаціональних керівних органів Євросоюзу, які, ґрунтуючись на загальних інтересах усіх партнерів, визначають податкову політику кожного учасника ЄС.

Проте процес уніфікації і гармонізації податкових систем держав ЄС виявився набагато складнішим, ніж очікували, оскільки кожна суверенна держава намагається максимально повністю реалізувати своє право встановлювати і збирати податки, вдаючись при цьому до використання різноманітних податкових технологій. Саме це зумовлює значні відмінності у податковій політиці країн — членів ЄС, у кожній з яких вона традиційно проводиться з урахуванням національних інтересів. З огляду на це ЄС відмовився від створення єдиної податкової системи, натомість було вирішено привести законодавства країн — членів співтовариства у відповідність, а також підпорядкувати національні податкові системи спільним завданням європейської інтеграції.

По-третє, вироблення механізму реалізації спільної валютної політики і запровадження єдиної валюти — євро, яка покликана стати потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції шляхом створення єдиного економічного простору, загострили проблему координації економічної політики країн євро зони. Адже у результаті прийняття у 1997 р. Пакту стабільності і зростання уряди країн єврозони позбулися права безпосередньо впливати на економічну кон’юнктуру за допомогою грошово-кредитних інструментів, які тепер є прерогативою Європейського центрального банку — наднаціонального органу ЄС.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой