Міжнародна політика СРСР у 1917-1920-х рр

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міжнародна політика СРСР у 1917−1920-х рр.

План

1. Провідні засади зовнішньої політики Радянської Росії

2. Сепаратні переговори Радянської Росії з австро-німецьким блоком у Брест-Литовську.

3. Радянсько-польська війна і укладення Ризького мирного договору

4. Радянська Росія і західні держави у першій половині 1920-х років

Література

1. Провідні засади зовнішньої політики Радянської Росії

Першим програмним зовнішньополітичним документом радянської влади став Декрет про мир, прийнятий II Всеросійським з'їздом Рад робітничих і солдатських депутатів 26 жовтня (8 листопада) 1917 року і підписаний В. Леніним. У ньому містилась пропозиція всім урядам і народам воюючих країн негайно розпочати переговори «про справедливий і демократичний мир». Такий мир радянським керівництвом розумівся як «негайний мир без анексій (без загарбання чужих земель, без насильницького приєднання чужих народностей) і без контрибуцій (без примусових платежів, які накладались на переможені держави державами-переможницями). Радянський уряд оголосив про скасування таємної дипломатії і оприлюднення всіх таємних договорів.

9 (22) листопада 1917 року Ленін звернувся по радіо до солдатів і матросів з закликом вибирати уповноважених і вступати в переговори із солдатами противника, в результаті яких розпочалися «солдатські мири» на фронтах.

Водночас національна політика була основою міжнародних і зовнішніх відносин під час існування Російської імперії, Радянської Росії, Радянського Союзу. Враховуючи історичні тенденції становлення багатонаціонального складу Російської держави, роль національного фактора у революційній боротьбі і соціалітстичному будівництві, чимало державних і політичних діячів приділяли цій проблемі особливу увагу.

Розв’язання національних проблем стало основою сильної держави і запорукою її процвітання. Розуміючи це, більшовики, захопивши владу, зразу ж поставили національне питання на порядок денний. 2 листопада 1917 року Рада Народних Комісарів Російської Федерації прийняла «Декларацію прав народів Росії», в якій різко засуджувалась царська політика натравлювання однієї нації на іншу, «боягузливої недовіри до народів Росії» з боку Тимчасового буржуазного уряду, і проголошувалось:

Рівність і суверенітет народів Росії.

Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і утворення самостійних держав.

Скасування всіх і всіляких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень.

Вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, які населяють територію Росії.

В січні 1918 року на III Всеросійському з'їзді Рад була прийнята більш розширена «Декларація прав трудящих і експлуатованого народу», в якій Росія проголошувалась Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, влада в якій повинна належати повністю і виключно трудящим масам. Встановлювався федеративний принцип облаштування Радянської держави як союзу вільних націй. У Декларації закріплювались і принципи радянської зовнішньої політики: політика миру, скасування таємних договорів, повага до національного суверенітету всіх народів. Були схвалені проголошені Радою Народних Комісарів незалежність Фінляндії, виведення військ з Ірану, оголошення свободи самовизначення Вірменії і закон про анулювання позик, укладених царським і буржуазним Тимчасовим урядами.

В Декларації проголошувався курс «на встановлення соціалістичної організації суспільства і перемогу соціалізму у всіх країнах». Текст Декларації був повністю включений у Конституцію Радянської Росії.

Німеччина ще на завершальному етапі Першої світової війни розглядала більшовиків, які виступали під гаслом «революційного пораженчества» -- тобто «поразки своєї вітчизни» у світовій війні і переходу імперіалістичної війни в революційну громадянську війну — як своїх потенційних союзників. Німецький Генеральний штаб прагнув використати більшовиків як зброю, здатну завдати поразки Росії з середини. Тому Берлін надавав різнопланову допомогу емігрантським більшовицьким колам, сприяв переїзду групи більшовиків на чолі з Леніним з Європи транзитом через німецьку територію до Росії і поширенню їх діяльності в Росії. Німеччина вбачала в більшовиках найбільш надійних партнерів і з готовністю відгукнулась на пропозицію Петрогада розпочати мирні переговори.

Держави ж Антанти після жовтневого перевороту не новий радянський режим. Але вони не відкликали послів з Петрограда, зберігаючи канал комунікації з більшовиками, яких Антанта намагалась переконати в необхідності продовження війни з Німеччиною. Ці спроби виявилися безрезультатними. Декрет про мир налякав союзників, вказавши на готовність нового радянського уряду вступити в мирні переговори зі всіма країнами, а, отже, і з Німеччиною. В цій ситуації Франція і Великобританія розробили план дій на випадок сепаратного виходу Росії з війни і встановлення нею дружніх відносин з Німеччиною. Його метою було недопущення зміцнення стратегічних позицій австро-німецького блоку за рахунок ліквідації російського фронту. Оскільки більшовики de facto розглядались як союзники Німеччини, заходи Антанти були спрямовані і проти них.

Вже в листопаді 1917 року Антанта сприяла угоді між командуванням румунських збройних сил і представниками російської імператорської армії на південно-західному фронті про недопущення встановлення радянської влади в Україні і в Бессарабії. Крім цього, союзні держави уклали 23 грудня 1917 року секретну франко-британську угоду про поділ «зон дій» у Росії на випадок її виходу з війни. Згідно з цією угодою, до французької зони відповідальності були віднесені Бессарабія, Україна і Крим, а до британської - Кавказ, Кубань і Дон. Головне полягало у тому, щоб за жодних обставин не допустити німецькі війська в ці райони.

Разом з тим, єдності поглядів у російському питанні між союзниками не було. Незважаючи на антиросійські настрої європейських союзників, президент США В. Вільсон вважав доцільним направити привітальну телеграму на адресу IV Всеросійського надзвичайного з'їзду рад, яка була оголошена на його засіданні 14 березня 1918 року. В цьому посланні підкреслювалось прагнення США підтримати Росію у боротьбі з Німеччиною, але одночасно і пояснювалась неможливість надати негайну практичну допомогу. Великі держави все ще розраховували на продовження російського супротиву Четверному союзу.

Початок радянсько-німецьких переговорів у Брест-Литовську перекреслив сподівання союзників, а укладення сепаратного миру між Німеччиною і Радянською Росією 3 березня 1918 року підштовхнув Антанту до безпосередніх військових акцій на російській території.

2. Сепаратні переговори Радянської Росії з австро-німецьким

блоком у Брест-Литовську

Російські більшовики одразу почали реалізацію статей Декрету про мир. 19 листопада 1917 року вони наказали головнокомандувачу російської армії генералу Духоніну негайно запропонувати перемир’я всім учасникам війни. Аналогічну ноту було вручено 22 листопада 1917 року всім послам держав Антанти в Росії. Духонін не виконав наказ і був вбитий 1 грудня революційними матросами під час захоплення ними ставки верховного головнокомандувача у Могилеві. На його місце було призначено прапорщика Криленка. Але західні союзники відмовились від пропозиції більшовиків, хоча, наприклад, Англія також вела переговори про сепаратний мир з Австрією та Туреччиною. Проте німецький вплив на обидві держави був настільки великим, що ні Австро-Угорщина, ні Туреччина не наважились на такий рішучий крок.

Німці ж, у свою чергу, мріяли мати у тилу мирну Росію, з якої могли отримувати продовольство та сировину, та вивільнити дивізії з Східного фронту для боротьби на Заході. Німеччина вважала, що за таких обставини Антанта не зможе здолати їх і укладе з нею гідний мир. Переговори з Росією давали Німеччині шанс вийти з війни з найменшими втратами.

26 листопада новий головнокомандувач російської армії Криленко звернувся з запитом до німецької сторони з запитом: чи погоджується німецьке верховне командування на перемир’я? Генерал-квартирмейстер Е. Людендорф назвав наступного дня дату початку переговорів — 2 грудня. У другій половині 2 грудня 1917 року на ділянці фронту поблизу Двінська три — лейтенант київських гусарів, військовий хірург і солдат-волонтер — перетнули «нічийну землю». Горніст дав сигнал, замахали білими полотнищами і маленька російська делегація перетнула німецьку лінію. Німці зав’язали їм очі і повели до дивізійного штабу. Через добу вони повернулись до Петрограда: переговори розпочнуться через тиждень у штаб-квартирі командувача німецькими військами на Східному фронті генерала Гофмана у Брест-Литовську. політика радянська війна

Підготовча робота делегацій тривала з перервою з 3 по 15 грудня 1917 року. Німецьку делегацію очолював генерал М. Гофман, російську — Адольф Іоффе — член ЦК РСДП (б). Одна із перших пропозицій А. Іоффе: укласти перемир’я терміном на рік. Німеччина відкинула цю пропозицію. У результаті було підписано перемир’я на 28 днів (з 4 грудня 1917 року по 1 січня 1918 року). Німці також зобов’язались не перекидати свої сили зі Східного фронту на Захід.

Безпосередні переговори між Росією й Німеччиною та її союзниками відкрилися 22 грудня 1917 року і тривали до 3 березня 1918 року. На цьому етапі німецьку делегацію очолив міністр закордонних справ Ріхард фон Кюльман, австро-угорську — також міністр закордонних справ граф Отто Чернін, а радянську — по-старому Адольф Іоффе (згодом, на другому етапі переговорів, його замінив нарком закордонних справ Радянської Росії Лев Троцький).

Безпосередні переговори відбулись у три етапи: І - 22−28 грудня 1917 року; II — 9 січня — 10 лютого 1918 року; III — 1−3 березня 1918 року.

Радянська програма переговорів на першому етапі базувалась на Декреті про мир і складалась з шести пунктів:

Заборона будь-яких насильницьких приєднань, захоплених у ході війни. Окупаційні війська відводяться;

Відновлюється повністю політична самостійність тих народів, якої вони позбулися під час війни;

Національним групам, які не мали політичної самостійності до війни, вона гарантувалася шляхом проведення референдуму або приєднатися до іншої держави;

На територіях, де проживає декілька національних меншин, надається меншинам культурно-національна самостійність, а при можливості - адміністративна автономія.

Жодна з воюючих країн не повинна сплачувати іншій так звані «воєнні витрати».

Колоніальні питання розв’язувалися на підставі пунктів 1,2,3,4.

Держави Четверного блоку прийняли правила гри, запропоновані Росією. Але заявили, що російські умови можуть бути зреалізовані за умови, якщо їх будуть підтримувати всі воюючі країни. Зрозуміло, Антанта не збиралась приставати до умов більшовиків.

Кожна із держав делегацій по-своєму, з точки зору своїх інтересів, трактувала формулу миру без анексій і контрибуцій. Росія запропонувала вивести свої сили з окупованих нею територій Австро-Угорщини, Туреччини, Персії, а війська Четверного союзу — з Польщі, Литви і Курляндії та інших областей колишньої Російської імперії.

Німці запропонували свій проект мирного договору, за яким вони відмовлялись виводити війська з окупованих російських територій на тій підставі, що неросійські народи прагнуть до відокремлення від Росії. Так, вони відмовилися виводити свої сили з Польщі та Прибалтики, посилаючись на принцип самовизначення, проголошений більшовиками. Німці та австро-угорці, вважали, що на зайнятих ними польських (ще 5 листопада 1916 року німці ініціювали створення Польської держави) і прибалтійських землях, цей принцип вже торжествує.

Переговори зайшли у безвихідь. Російська делегація запропонувала перервати переговори на 10 днів з тим, щоб ще раз спробувати залучити до переговорів Антанту і СТІТА, а також обговорити німецький проект з радянським керівництвом.

28 грудня 1917 року за ініціативою більшовиків у переговорах було оголошено 10-денну перерву. Робота відновилася 9 січня 1918 року і тривала до 10 лютого 1918 року. Російську делегацію вже очолив нарком закордонних справ Л. Троцький.

Делегація австро-німецького блоку зайняла на другому етапі переговорів наступальну тактику і оголосила 18 січня 1918 року свої умови врегулювання: 1) пропонувалась демаркаційна лінія, або ж так звана «лінія Гофмана», за якою від Росії відходила територія площею в 150 тис. кв. км. (Царство Польське, Литва, Білорусія, Україна, Естонія і Латвія). Радянська Росія мала визнати незалежність УНР і вивести війська з території Австро-Угорщини і Османської імперії. Німеччина отримувала контроль над Моозундськими островами і Ризькою затокою. Фактично Німеччина пропонувала Росії мир на умовах капітуляції.

Переговори знову були перервані. Серед більшовиків йшла запекла боротьба: Ленін виступив за підписання жорстких німецьких умов. Але він не зміг переконати своїх опонентів. Тоді з’явилась компромісна пропозиція Троцького: не підписувати анексіоністського миру, але не вести війну і демобілізувати армію. Сподівались, що така ініціатива викличе революції в Німеччині та Австро-Угорщині. Отже, Л. Троцький оголосив 10 лютого 1918 року тезу «ні миру, ні війні», яка означала, що 1) Росія відмовляється підписувати анексіоністський договір; 2) Вона оголошує припинення стану війни з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.

Ліві комуністи, очолювані Л. Троцьким, закликали до революційної війни проти Німеччини. Зрозуміло, що пропозиція Троцького здивувала навіть німців.

Поки в Росії тривала боротьба між різними групами більшовиків, держави Четверного блоку, після того як збіг термін перемир’я, розпочали 18 лютого 1918 року наступ по всьому фронту від Балтійського до Чорного морів. Російські війська чинити опору не могли. Л. Троцький подав у відставку, його на посаді наркома закордонних справ замінив Г. Чичерін.

23 лютого німецька сторона оголосила нові ультимативні умови з 10 пунктів. На прийняття ультиматуму відводилось 48 годин.

1 березня 1918 року делегації знову зустрілися у Брест-Литовську і розпочався третій етап переговорів. З березня Брестський мирний договір було парафовано новим керівництвом радянської делегації Г. Сокольниковим (справжнє прізвище Брілліант) та представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини.

Брест-Литовський договір — це шість документів: 1) мирний договір Росії з державами Четверного союзу (з 13 статей); 2) Заключний протокол про митні тарифи та 3) додаткові договори з кожною з цих держав (російсько-німецький додатковий договір, російсько-австрійський додатковий договір, російсько-болгарський додатковий договір, російсько-турецький додатковий договір).

Умови Брестського мирного договору передбачали припинення стану війни, демобілізацію російської армії. Росія втрачала третину своєї європейської території, включно з Прибалтикою і Фінляндією, також частину Закавказзя і сферу впливу у Персії. Україна отримувала незалежність і Росія мала укласти з урядом Центральної Ради мирний договір. Туреччині передавалися Каре, Ардаган і Батум. На доповнення до Брест-Литовського договору Росія за додатковою угодою зобов’язувалась виплатити 6 млрд. марок воєнної контрибуції. Німеччина отримувала право безмитного вивозу з Росії сировини та режим найбільшого сприяння у торгівлі з Росією. Загалом за Брестським договором Росія втрачала територію в 780 тис. кв км, на якій проживало близько третини її колишнього населення.

IV надзвичайний з'їзд Рад ратифікував договір 15 березня 1918 року: понад 784 делегатів проголосували «за», 261 — «проти», 115 — «утримались». 17 березня Брестський мирний договір ратифікувала Німеччина і він набрав чинності. В серпні 1918 року радянська Росія вимушена була підписати так званий додатковий договір до Брестського мирного договору, який встановлював демаркаційну лінію на користь Німеччини.

Підписавши Брест-Литовський мир, більшовики зберегли владу, водночас опинилися у міжнародній ізоляції, оскільки екс-союзники, тобто Антанта, розірвали з ними дипломатичні відносини. До цього Англія і СІЛА намагалися не допустити ратифікації договору, обіцяючи зброю та гроші, якщо Росія буде продовжувати воювати. Президент США, звертаючись до IV надзвичайного з'їзду Рад, наполягав відхилити договір і пообіцяв дати компенсацію по 100 золотих карбованців за кожного російського солдата, який воюватиме проти Німеччини. Треба врахувати, що США втратили до весни 1918 року у війні проти Німеччини 162 солдати, а Росія на той же час 2,3 млн. осіб.

Цей мир став прелюдією до громадянської війни та іноземної інтервенції проти Росії (з весни 1918 року). 13 листопада 1918 року, через 2 дні після Комп'єнського перемир’я, більшовики анулюють Брест-Литовський мирний договір (причиною стали Листопадова революція в Німеччині і ліквідація монархії).

Німеччина, вивівши з війни Росію, готувалася до вирішального наступу на Західному фронті, зосередивши для цього 80 відсотків дивізій і 90 відсотків артилерії. До того ж 7 березня 1918 року було підписано німецько-фінський мирний договір (31 грудня 1917 року Радянська Росія визнала незалежність Фінляндської Республіки). Ряди Антанти покинула також Румунія, уклавши 7 травня 1918 року з Німеччиною та її союзниками Бухарестський сепаратний мир (9 листопада 1918 року Румунія повторно оголосить війну Німеччині).

3. Радянсько-польська війна і укладення Ризького мирного договору

Кардинальні зміни у розв’язанні польського питання, тобто створення незалежної Польської держави, внесли революції в Росії - спочатку Лютнева, а згодом жовтневий переворот. 27 березня 1917 року петроградська Рада ухвалила рішення про право польського народу на самовизначення і створення незалежної держави. Через два дні Тимчасовий уряд оголосив відозву до поляків, в якій підтримав ідею створення незалежної Польщі на всіх теренах, де вони становлять більшість населення, але із застереженням про майбутній воєнно-політичний союз Польщі з Росією, який буде «оборонним валом проти натиску центральних держав на слов’янські народи». Питання про кордони Польщі відкладалося до часу скликання всеросійських Установчих зборів.

На той час у Росії перебувало понад 3 млн. поляків. Навесні 1917 року польські частини російської армії були об'єднані в

Польську стрілецьку дивізію, на базі якої згодом був сформований 1-ий Польський корпус. Восени 1917 року розпочалося формування ще двох польських корпусів на території України (Поділля і Волинь), але справа просувалася повільно через зростання політичної нестабільності в Росії. Зрозуміло, що такі дії російської влади не зовсім корегувалися з дипломатичним визннням Польщі.

Так само є безсумнівним, що польське керівництво ставилось до формування в Росії польських з'єднань негативно, оскільки справедливо допускали, що такі польські загони готувалися для роздмухування «полум'я революції» на польських теренах. Відомо, що польські комуністи, які діяли в Росії, вимагали вступу червоних військ на етнічні польські землі і запевняли більшовицьке керівництво у готовності поляків до пролетарської революції.

Радянська сторона тричі - 28 листопада, 12 та 15 грудня 1918 року — зверталася з нотами до польського керівництва з пропозицією про нормалізацію відносин. Проте у Варшаві відмовлялись розглядати радянські пропозиції. Так само, коли Ю. Пілсудський — «начальник держави» — розіслав 16 листопада 1918 року західним державам дипломатичні ноти про створення Польської республіки, Радянська Росія такого повідомлення не отримала. Пілсудський пізніше писав: «Війну з совітами Польща розпочала ще в 1918 році».

Після скасування Брестського миру регулярні частини Червоної Армії стали займати залишені німцями литовські і білоруські землі. Армія підтримувала радянські уряди, які відновлювали тут свою діяльність. Рада Народних Комісарів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) визнала радянську Литву незалежною державою, а Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет РРФСР — незалежність Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки.

В ноті від 22 грудня 1918 року польський уряд заявив протест проти «просування радянських військ до польського кордону», розглядаючи це як «ворожий акт» стосовно Польщі. У відповіді уряд РРФСР наголошував на тому, що радянські війська відокремлені від польського кордону Литвою і частиною України і не представляють для неї жодної небезпеки. Польський уряд, вважаючи частину території Литви і Білорусії

«незаперечно польською», в контакти з більшовицькою владою не вступав, маючи намір зі зброєю в руках захищати «недоторканність територій, заселених польською нацією».

У січні-лютому 1919 року більшовики витіснили білоруський та литовський національні уряди й утворили на залишених німцями теренах Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку. На цих теренах репресії й терор впали насамперед на польських власників. Ю. Пілсудський мав свої плани на Сході: він прагнув створити між Росією і Польщею смугу незалежних держав, пов’язаних з Польщею федеративними зв’язками. Серед цих держав мали бути Литва, Білорусь, Україна. Водночас перешкодою для реалізації концепції східної політики Ю. Пілсудського, яка отримала назву федералістської, стала проблема розмежування територій. Ю. Пілсудський, який сам походив з Віленщини, як і більшість поляків, не уявляв об'єднаної Польщі без так званих «кресів» і планував поєднати їх з допомогою силових методів.

Іншої точки зору на східні кордони Польщі дотримувались народові демократи (ендеки). їхня концепція східної політики, яка отримала назву інкорпораційної, передбачала безумовне включення до складу Польщі більшої частини території Литви, Білорусі, України (майже до Дніпра) на підставі кордонів Речі Посполитої 1772 року.

У лютому 1919 року польські війська під командуванням генерала С. Шептицького розпочали контрнаступ проти Червної Армії і незабаром опанували Пінськ, Мінськ і Вільно.

До початку серпня 1919 року переважаючі за силою польські війська захопили майже всю Білорусію і частину України. Західні держави прагнули в цих умовах уникнути конфлікту між армією Денікіна і Польщею. Тому в грудні 1919 року вони прийняли декларацію про тимчасовий східний кордон Польщі. Це означало, що Верховна рада Антанти встановлює східний кордон по так званій лінії Керзона.

Восени 1919 року бойові дії на сході завмерли. Ю. Пілсудський вичікував, чим завершиться боротьба більшовиків з Денікіним. Від відмовився розпочати спільний наступ з армією «білих», на якому наполягали лідери західних країн, і розраховував на знекровлення обох сторін, щоб потім реалізувати свою концепцію східної політики. У січні 1920 року Польща взяла участь у конференції прибалтійських країн. Однак досягти угоди про зміцнення зв’язків і співробітництва не вдалося. У розпорядженні Ю. Пілсудського залишався єдиний можливий союзник — Директорія УНР, армія якої зазнала поразки від більшовиків. С. Петлюра, перебуваючи у безвихідній ситуації на території Польщі, міг розраховувати також тільки на польського союзника.

З травня 1919 року точилися таємні переговори з представниками УНР щодо умов польсько-українського союзу. Врешті-решт під тиском польської сторони (коли С. Петлюра не погодився на польські умови, то його разом з міністрами заарештували і протримали під арештом 24 години) 22 квітня 1920 року було підписано Договір між Польщею і Україною (договір Пілсудський-Петлюра; Варшавський договір), який складався з семи статей. Найважливішим здобутком української дипломатії стало офіційне визнання незалежності України Польщею. Тим самим було прорвано дипломатичну ізоляцію УНР з боку Антанти та близьких до неї країн. Стаття 4 Договору передбачала, що «Українский уряд зобов’язується не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих проти Польщі; те саме зобов’язується не робити уряд Польської Республіки стосовно Української Народної Республіки». А 7-ма стаття передбачала негайне укладення військової конвенції. Плюсом для України можна вважати і принцип «дзеркальності» в задоволенні національно-культурних потреб польської меншини в Україні і української в Польщі. За Польщею залишалися Східна Галичина, Західна Волинь, Холм-щина, Підляшшя, Полісся, тобто це лінія, яка потім розділяла Польщу і Радянську державу в 1921—1939 роках. Слабкою втіхою для українців була згадка про те, що «стосовно повітів Рівненського, Дубненського та частини Кременецького, які наразі припадають Польській Республіці», пізніше буде досягнуто якогось «точнішого порозуміння». Не вдалося українцям виторгувати у поляків і хоча б якусь обмежену автономію для Східної Галичини у складі їхньої держави.

24 квітня була підписана Військова конвенція, яка передбачала спільні дії армій Польщі та УНР проти більшовиків під польським командуванням, надавала польській армії її адміністрації значні права розпоряджатися майном і цінностями на території України. Польща зобов’язувалася забезпечити українських вояків необхідною зброєю і спорядженям і і згодом передати владу на звільнених теренах українцям, окрім «тилу» польських військ. Уряд УНР брав на себе зобов’язання постачати для польських військ в Україні протягом всієї війни «м'ясо, жири, борошно, крупи, картоплю, цукор, овес, сіно, солому тощо». За всі ж продукти, поставлені поляками для своїх військ із Польщі, уряд УНР мусив своїм союзникам платити. Польща перебирала на себе до закінчення війни керівництво всіма залізницями України.

Однак чи не найбільш дошкульною для українців умовою Варшавського договору (крім втрати Галичини та більшої частини Волині) стало фактичне відновлення польського поміщицького землеволодіння на Правобережній Україні. Щоправда, Договір передбачав, що аграрне питання в Україні буде вирішене після війни українськими Установчими зборами, а доти щодо землевласників польського походження зберігатиметься status quo ante bellum: становище, яке існувало до початку війни. Нагадаємо, що на Правобережній Україні більшість поміщиків були поляками, і селяни поділили між собою їхні маєтки ще у 1917−1918 роках. Можна було б спрогнозувати ставлення українського селянства до відновлення польського землеволодіння, яке передбачалося українсько-польською угодою.

Договір і конвенція викликали гостру критику з боку ендеків, спричинили також розрив у стосунках галицьких і наддніпрянських українців, що так само викликало в українському суспільстві переважно негативну реакцію.

Ю. Пілсудський форсував підписання Договору з Директорією УНР, тому що завершив підготовку сил для наступу проти більшовиків. Всього Польська республіка мала на той час армію в 500 тис. вояків, 291 літак. Радянська Росія неодноразово виступала з пропозиціями укласти мир на основі лінії на теренах Білорусі та України.

На світанку 25 квітня 1920 року об'єднані польсько-українські збройні сили (20−65 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомира, Бердичева, Козятина і 7 травня увійшли до Києва. 9 травня генерал Едвард Ризд-Смігли приймав на Хрещатику «парад переможців-визволителів». Але цей успішний наступ не спричинив всенародного атибільшовицького повстання, на яке сподівався С. Петлюра. До того ж поляки так і не дозволили Директорії в'їхати до Києва і всіляко зволікали з передачею влади на визволених від більшовиків територіях українській адміністрації. «Ігнорування елементарних прав незалежності Української держави, зневажання її юридичних актів, мови, урядових інституцій; непотрібні, нічим необґрунтовані поневіряння військових і цивільних захисників цієї держави, безсоромне захоплення і привласнення державного майна, що коштує мільярди карбованців — усе це може викликати і викликає справедливе обурення» — писав Петлюра в меморандумі до Пілсудського. Не дивно, що повстансько-партизанські загони на Правобережжі громили не тільки більшовицькі, а й польські військові частини.

Через місяць уряди Російської Федерації і Радянської України стягнули до боротьби проти об'єднаної польсько-української армії чималі військові сили (40 тис. багнетів і шабель). І 26 травня вони перейшли в контрнаступ спершу в Україні. 5 червня Червона Армія прорвала фронт і почала наступ на захід, змусивши поляків залишити терени України і Білорусі.

На початку серпня польські і українські війська з тяжкими боями відступили на територію Польщі. Виникла загроза захоплення Варшави Червоною Армією, яка опинилася за 13 кілометрів від польської столиці.

Польське керівництво звернулось за підтримкою до західних держав, які у липні 1920 року зібралися на міжнародну конференцію в Спа (Бельгія). Учасники конференції поставили перед Польщею низку умов: укласти перемир’я, відвести війська на «лінію Керзона», виконати вимоги Паризької конференції щодо польсько-литовського і польсько-чехословацького кордону, Східної Галичини.

Так само за пропозицією польської сторони 17 серпня відбулися польсько-радянські переговори в Мінську. Радянські представники запропонували кордон по «лінії Керзона», скорочення польського війська до 50 тис. вояків упродовж одного місяця, припинення виробництва зброї тощо. Такі умови робили Польщу легкою здобиччю більшовиків. Переговори зірвались, але поляки виграли час для поповнення й перегрупування сил.

На окупованих теренах у Білостоку більшовики ЗО липня утворили Польський тимчасовий революційний комітет (Польревком), до якого ввійшли поляки-члени РКПб) — Ф. Дзер-жинський, Ф. Кон, Ю. Мархлевский, Е. Прухняк, Ю. Уншлхіт. Він повинен був стати радянським урядом Польщі. У зверненні до польського народу комітет обіцяв провести націоналізацію помисловості і поміщицьких земель, передати владу революційним комітетам. Подібний комітет — Галицький революційний комітет — був створений українськими комуністами на теренах Галичини (Підволочиськ, Тернопіль). Але обидва комітети не здобули підтримки населення і з відступом Червоної Армії припинили існування.

На початку серпня частини Червоної Армії підійшли до Варшави; всі зарубіжні посольства виїхали з польської столиці. Проте не справдились сподівання поляків-комуністів та більшовиків на соціальну революцію в Польщі. Варто нагадати знаменитий наказ Тухачевського, відданий радянським військам перед походом на Варшаву: «Вирішуються долі світової революції. Через труп білої Польщі веде дорога до всесвітнього полум’я. На багнетах принесемо мир і щастя трудовому народу!»

Натомість наближення Червоної Армії до Варшави викликало нечуване патртіотичне піднесення серед поляків. Було створено уряд національного порятунку на чолі з В. Вітосом, який провів низку прогресивних соціальних реформ. За шість місяців польська армія поповнилась на 180 тис. добровольців.

15 серпня розпочався контрнаступ польського війська, яке на початку вересня оволоділо Гродно, Лідою, Пінськом. Більшовики швидко відступали. Цю операцію згодом засобами масової інформації назвали «дивом над Віслою», приписуючи порятунок Польщі провидінню. Армія У HP, яка складалася на той час із шести стрілецьких дивізій і чисельністю поступалася діючим частинам Війська Польського разів у п’ять, проявила себе і під час наступу на Київ, і в оборонних боях проти більшовиків найкращим чином. Практично всі польські генерали, які ще рік до того воювали проти українців і не надто довіряли новим союзникам, визнавали і тоді, і згодом, що українці воювали «хоробро».

4. Радянська Росія і західні держави у першій половині 1920-х років

У 1920 році Радянська Росія підписала мирний договір з Прибалтійськими державами: 2 лютого в Тарту — з Естонією, 12 липня в Москві - з Литвою ill серпня в Ризі - з Латвією. Війна завершилась, встановлювались дипломатичні відносини і державні кордони. За договором з Литвою місто Вільнюс і Вільнюсська область входили до складу литовської держави. Уряди зобов’язались не допускати утворення і перебування на своїх територіях організацій, ворожих тій чи тій стороні. Договорами передбачалось урегулювання майнових, фінансових і економічних питань. Так, радянський уряд передавав Естонії частину золотого запасу царської Росії (15 млн. золотом), належні російській казні на естонській території рухоме і нерухоме майно, право на концесію лісу на території РРФСР площею в 1 млн. десятин. Загалом близько 4 млн. крб. золотом було виплачено Латвії і 3 млн. — Литві.

14 жовтня 1920 року Російська Федерація і Фінляндія підписали Тартуський мирний договір. Радянський уряд підтвердив оголошене ним у грудні 1917 року визнання незалежності Фінляндії, передачі їй області Петсамо (Печенга), передбачену ще радянсько-філяндським договором 1918 року. Фінляндія зобов’язувалась повернути захоплені нею в 1918—1920 році дві волості Карелії, ліквідувати свої військово-морські форти Іно і Пумала. Обговорювалсь можливість створення у складі РРФСР Східно-Карельської автономної області.

У 1920 році в Радянській Росії завершився період зовнішньої інтервенції та кровопролитної громадянської війни, країна опинилася на межі економічного розвалу: голод 1920−1921 років у зв’язку з неврожаєм, епідемії, селянські бунти, повстання кронштадтських моряків 1921 року, дипломатична блокада, створення навколо Росії санітарного кордону з малих держав.

Німеччина також опинилась в ізоляції на міжнародній арені. Вона не раз пропонувала Заходу свої послуги у боротьбі з радянським більшовизмом, сподіваючись на пом’якшення Версальського договору. Та західні держави, перебуваючи в ейфорії від перемоги, не хотіли відмовлятися від своїх прав за версальсько-вашингтонськими договорами.

В таких умовах німецькі політики мали вибирати: на кого орієнтуватися — на Радянський Союз чи західні держави. Англія і найбільше Франція просто штовхали Німеччину до союзу з Радянською Росією. Для німців — західні держави — конструктори і охоронці версальських кайданів, для Радянської Росії - головні вороги пролетаріату і соціалізму.

Обидві країни — Німеччина та Росія — мали чимало сфер дотику: передусім прагнення переозброїтись. Для Радянської Росії головним було отримати німецьке устаткування та технічний досвід, оскільки вона, перебуваючи у ворожому капіталістичному оточенні, мала намір створити могутню оборонну промисловість.

Німеччина, у свою чергу, відчувала нагальну потребу в базі для впровадження нових видів зброї, навчання військових кадрів, виробництва озброєнь для рейхсверу. Росія не була фундатором і учасником Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, вона була закритою, в ній панував тотальний контроль та цензура над пресою. Це створювало для Німеччини унікальну можливість отримувати сировину і водночас таємну базу для виробництва нелегальних озброєнь.

Іншою сферою радянсько-німецької співпраці стала економіка та торгівля, оскільки Веймарська республіка була вигнана з багатьох своїх довоєнних ринків.

Щоправда, в правлячих колах німецької республіки також існували різні точки зору на проблему співпраці з СРСР. Перша група — генерали на чолі з фон Сектом — прагнула якнайшвидше розрубати, навіть мечем, «гордіїв вузол» проблем, пов’язаних з Версальським договором. Другу — репрезентував екс-міністр закордонних справ Брокдорф-Ранцау, який пропонував провадити зважену політику з врахуванням реалій повоєнної Європи.

Смуга дипломатичного визнання СРСР провідними західними державами розпочалася з 1924 року з приходом до влади першого в Англії лейбористського уряду, який 1 лютого цього ж року визнав de jure Радянський Союз. Через кілька днів після цього це ж саме зробила Італія. У жовтні 1924 року, незважаючи на потужну протидію французьких власників російських дореволюційних акцій, Франція визнала Радянський Союз. В 1924 році в Нью-Йорку була заснована радянська торгівельна корпорація — Амторг. Неофіційний радянський представник постійно перебував у Вашингтоні і як приватна особа періодично відвідував держдепартамент США.

Література

1. Ефимов Г. К. Устав ООН: инструмент мира. -М., 1986. 131с.

2. Иллюхин Р. М. Лига Наций 1919−1939. -М., 1962.

3. История внешней политики СССР 1917−1966. -М., 1986. Т.2. 691с.

4. История международных отношений и внешней политики СССР 1917−1987. -М., 1987. Т. 1−2.

5. Крылов С. Б. История создания ООН. -М., 1960. 343 с.

6. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. -М., 1957. Т. 1−2.

7. Локарнская конференция 1925 г. Документы -М., 1959. 511с.

8. Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925−1945. -М., 1987. — 711с.

9. Алатри П. Происхождение фашизма -М., 1961. 461с.

10. Брандт В. Воспоминания -М., 1981. 521с.

11. Вебер А. Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. -М., 1991. 391с.

12. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского -М., 1991. 391с.

13. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX — 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

14. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировими войнами -М., 1984. 296с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой