Міжнародна правосуб'єктність держав

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Як відомо, суб'єктом міжнародного права є учасник міжнародних відносин, який має права та обов’язки, передбачені міжнародним правом.

Протягом тривалого часу міжнародну правоздатність деякі науковці виводили на основі суверенітету, що суттєво звужує коло суб'єктів міжнародного права. Це твердження є виключно доктринальне, оскільки не існує жодного міжнародного-правового акту, який би закріплював місце і роль суверенітету мі міжнародно-правовій правосуб'єктності. Більше того сучасна практика йде шляхом визнання міжнародної правосуб'єктності за дедалі більшим колом осіб.

Єдиним універсальним суб'єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути держава. Крім того, міжнародна правосуб'єктність держави ніким не створюється (її ще називають фактичною, оскільки вона походить з юридичного факту — виникнення держави), вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб'єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність ще називають первинною.

1. Міжнародна правосуб'єктність держав

Держава є історично першим і основним суб'єктом міжнародного права. З точки зору міжнародної правосуб'єктності держава розглядається як сукупність трьох елементів — населення, суверенної влади та території. Держави є суверенними, тобто володіють верховенством влади в межах власних кордонів та самостійністю в міжнародних відносинах.

Абсолютного суверенітету в сучасному світі бути не може, оскільки всі держави взаємопов'язані, взаємозалежні і ця залежність постійно зростає. Сучасне міжнародне право обмежує суверенітет держав у двох основних сферах: у сфері охорони світового правопорядку, забороняючи агресію, та в сфері прав людини, визначаючи, що вони не є виключно внутрішньою компетенцією держави. Крім того, будь-яка держава може реалізовувати свої суверенні права лише в тих межах, в яких вони не порушують суверенних прав інших держав.

Міжнародна правосуб'єктність держави є універсальною, тобто держава приймає участь в утворенні норм міжнародного права, може в повному обсязі набувати та реалізовувати права, а також виконувати взяті на собі обов’язки. Проте названі вище випадки обмеження державного суверенітету призводять до того, що міжнародна правосуб'єктність держав має певні рамки.

Важливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є її імунітет, тобто непідсудність суду іноземної держави. Імунітет держави витікає з відомого правового принципу «рівний над рівним влади не має» (par in parem imperium non habet). Виникнення імунітету держави ще в стародавні часи було зумовлено необхідністю забезпечувати діяльність посольства однієї держави на території іншою. Тому імунітет держави був абсолютним, поширюючись на будь-яку діяльність та будь-яку власність держави. Розширення приватноправової діяльності держави (зовнішньої торгівлі, придбання робіт та послуг, нерухомості тощо) призвело до виникнення концепції обмеженого імунітету держави. Відповідно до цієї концепції імунітет держави обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як суверенний носій публічної влади (jure imperii). У правовідносинах комерційного характеру (jure gestionis) вона не наділяється імунітетом, оскільки контрагенти держави, в т. ч. юридичні та фізичні особи не можуть бути позбавлені правового захисту.

Після другої світової війни значна кількість держав (Великобританія, США, Канада, ПАР, Сінгапур та ін.) повною мірою закріпили основні положення концепції обмеженого імунітету у своєму законодавстві. У ФРН та деяких інших державах ці положення були зафіксовані судовими рішеннями. Довгий час концепцію абсолютного імунітету відстоювали СРСР, КНР та інші соціалістичні країни. Проте в 1991 р. в Основах цивільного законодавства СРСР також було закріплено положення про обмежений імунітет держави. Відповідні норми містяться і деяких міжнародно-правових актах, зокрема, Європейській конвенції про імунітет держав 1972 р. Ця Конвенція містить досить широкий перелік випадків, в яких імунітет держави не забезпечується. До них, наприклад, відносяться спори, пов’язані з трудовими угодами, участю у діяльності комерційних компаній, нерухомістю, патентами на винаходи, промислові моделі, виробничі та товарні знаки чи інші аналогічні права.

2. Концепція прав і обов’язків держав

Починаючи з 30-х років XX ст. у міжнародному праві виникає і розвивається концепція прав і обов’язків держав. Згідно з цією концепцією при розгляді міжнародної правосуб'єктності основна увага приділяється саме комплексу прав та обов’язків держави. При цьому найважливіші права та обов’язки держави знаходяться в нерозривній єдності і виводяться з основних принципів міжнародного права.

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов’язки. Не зважаючи на те, що подібне положення повністю відповідає основним принципам міжнародного права, перш за все принципу суверенної рівності держав, воно і досі остаточно не реалізоване. Так, найважливіші рішення в системі ООН приймаються Радою Безпеки, до складу якої входять п’ять постійних членів з правом вето (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) та десять непостійних членів без права вето. Інші держави практично усунуті від процесу прийняття рішень Радою Безпеки ООН.

Загальновизнаного вичерпного переліку прав та обов’язків держави в сучасному міжнародному праві не існує. Ще наприкінці 40-х років Генеральна Асамблея ООН доручила Комісії міжнародного права розробити проект декларації про права та обов’язки держав, однак ця декларація так і не була прийнята через спротив найбільших держав, зокрема, США, Великобританії, Франції. Певною мірою ця проблема була пом’якшена у зв’язку з прийняттям у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Хартії економічних прав та обов’язків держав 1974 р., однак питання про основні політичні та оборонні права і обов’язки держав і досі міжнародним правом регламентується недостатньо.

Не зважаючи на це, можна виділити такі основні права держав: право на суверенну рівність з іншими державами, на незалежність, на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів), на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу, право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених, мати відносини з іншими державами, підтримувати дипломатичні стосунки, укладати міжнародні угоди, захищати свою правосуб'єктність тощо.

До основних обов’язків можна віднести такі: поважати суверенітет інших держав, утримуватися від втручання в їх внутрішні справи, поважати права людини та права народів на самовизначення, вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом, виконувати взяті на собі міжнародні зобов’язання і т. ін.

3. Територіальний устрій держав з позицій міжнародної правосуб'єктності

держава імунітет міжнародний правосуб'єктність

З позицій міжнародної правосуб'єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.

Унітарна держава вважається суб'єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб'єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

В Європі основоположним документом, який стосується транскордонного співробітництва, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 р. (Україна приєдналася до цієї Конвенції у 1993 р.). В Україні питання транскордонного співробітництва регулюються також Законом України від 24. 06. 2004 р. «Про транскордонне співробітництво». Відповідно до цього Закону транскордонним співробітництвом вважаються спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Ці суб'єкти можуть укладати угоди про транскордонне співробітництво, однак ці угоди в жодному випадку не визнаються міжнародними договорами і не призводять до виникнення міжнародних прав та обов’язків відповідних держав.

Федерація також розглядається як єдиний суб'єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб'єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб'єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).

У більшості випадків суб'єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р. зазначає, що «перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу». З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв’язки) і завжди під контролем федерального уряду.

До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об'єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб'єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб'єктність володіють лише її члени. Єдиним винятком з цього правила є Об'єднана Арабська Республіка, до складу якої у 1958−1961 pp. входили Сирія та Єгипет і яка володіла міжнародною правосуб'єктністю. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб'єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776−1787 pp., Німеччина 1815−1866 pp., Швейцарія 1818−1848 pp.

4. Правосуб'єктність України

Мабуть, у сучасній українській науці міжнародного права немає більш дискусійного питання, ніж питання про те, коли виникла Україна як держава, як суб'єкт міжнародного. Це, здавалося б, на перший погляд, досить просте питання викликає багато емоцій залежно від того, яку політичну чи ідеологічну позицію займає той чи іншій автор. Навіть серед прихильників українського націоналізму, значна частина з яких за часів СРСР сповідувала комуністичну ідеологію, немає єдності щодо цього питання. Якщо одні вважають, що українська держава виникла у 24 серпня 1991 році, тобто в момент проголошення декларації про незалежність України, то інші говорять про добу УНР як точку відліку української державності, називаючи при цьому Михайла Грушевського «першим президентом» України. Лише невелика група українських націоналістів вбачають початок України як держави в «Акті проголошення Української держави» від 30 червня 1941 р. Деякі історики, у свою чергу, вбачають початок української держави в «державі антів» або в «українській козацькій державі під назвою Військо Запорозьке».

Говорячи про Українську радянську соціалістичну республіку (УРСР), прихильники націоналізму часто називають її «колонією», хоча незрозуміло «колонією» чого, з їхнього погляду, була УРСР (СРСР чи РРФСР).

Цілком зрозуміло, що навіть спроба об'єктивно, без ідеологічних штампів і політичних кліше, розібратися в цьому досить складному питанні неодмінно викличе бурхливу емоційну реакцію. Тим не менш, це питання потребує ретельного правового аналізу, хоча б тому, що громадяни держави повинні знати, коли їхня держава має власний «день народження».

Одразу ж треба сказати, що в своєму аналізі ми будемо керуватися виключно формально-юридичними категоріями і в ньому йдеться не про політичну реальність чи ідеологічні конструкції, оскільки стосовно них навряд чи можна досягти якогось загального консенсусу серед різних представників українського народу, а про формально-правову модель державності і міжнародної правосуб'єктності, яка не завжди збігається з реальністю. До того ж тут важливе й те, що різні люди мають різні уявлення щодо цієї «реальності» і по-різному її інтерпретують, тоді як право за визначенням повинно представляти єдину модель поведінки.

Отже, почнемо з того, що у будь-якого юриста 24 серпня 1991 р. як дата створення української держави не може не викликати запитання. Річ у тому, що, по-перше, іще в 1990 році Верховна Рада України прийняла Декларацію про суверенітет України, а суверенітет, як відомо, є іманентною ознакою держави, тобто кожна держава є за визначенням суверенною і в сучасному світі не може бути «несуверених держав». Інакше кажучи, Україна вже була державою до 1991 року і проблема полягає в тому, щоб встановити конкретну дату виникнення України як держави.

По-друге, надзвичайно важливим є той факт, що Україна була членом ООН (навіть одним із засновників цієї організації), згідно зі Статутом якої членами цієї організації можуть бути лише держави. Тобто це дає нам підстави стверджувати, що в 1945 році, на момент створення ООН, Україна, принаймні в формально-правовому сенсі, вже була суб'єктом міжнародного права і державою. Тут, до речі, пригадується досить характерний випадок, який трапився в 1991 році з представником України в Австрії, який дуже хотів, щоб Австрія «офіційно визнала» Україну. Річ у тому, що українські дипломати 90-х років, які виховувалися на основі історії радянської зовнішньої політики і радянської школи дипломатії, намагалися, іноді навіть несвідомо, повторити період визнання СРСР в 30-ті роки, але вже в умовах незалежної України.

Зазначимо, що на проблематику міжнародної правосуб'єктності України можна подивитися з погляду концепції континуїтету і конституційного права України.

У міжнародному праві є концепція континуїтету (безперервності) держави. В найзагальнішому значенні під континуїтетом мається на увазі безперервність міжнародної правосуб'єктності держав. Ось як описує сутність континуїтету Фенвік: «Як тільки її самобутність як міжнародної особи зафіксовано і її позиція в міжнародному співтоваристві усталена, держава продовжує бути тією самою корпоративною особою, які б зміни не мали місце в її внутрішній організації та управлінні. Цей континуїтет правової особистості держави може витримати найрадикальніші перетворення в її устрої. З 1789 по 1875 рр. Франція пройшла послідовно через низку конституційних змін, від монархії до республіки і від республіки до імперії, а потім знову до монархії, імперії та республіки. Але під час всіх цих змін Франція залишалася Францією, однією і тією самою міжнародною особою… «

На цьому тлі можна сказати, що Україна в силу континуїтету, незважаючи на зміну своєї назви та політичного режиму, залишається тим самим суб'єктом міжнародного права. До того ж сучасна Україна не є правонаступницею УРСР, хоча і є правонаступницею СРСР. Як пише Іліас Клапас в своїй статті «Правонаступництво і континуїтет в міжнародному праві», колишні союзні республіки СРСР є правонаступниками СРСР, а також «продовжують правосуб'єктність колишніх союзних республік, тобто здійснюють континуїтет».

Отже, сучасна Україна не є іншим суб'єктом міжнародного права стосовно УРСР, а продовжує правосуб'єктність УРСР, тобто сучасна Україна і УРСР є тією самою державою.

З погляду конституційного права ситуація виглядає так. Насамперед, слід мати на увазі, що конституція держави, як це справедливо наголошував Ганс Кельзен, черпає свою юридичну дійсність з попередньої конституції. Отже, дослідивши питання, яка була перша українська конституція, ми зможемо встановити момент виникнення української держави, оскільки тут може йтися лише про конституцію держави. Отже, як відомо, нову Конституцію України 1996 р. було прийнято на основі попередньої Конституції УРСР 1978 р., тобто легітимність, юридична дійсність нової Конституції України випливає з Конституції УРСР. До того ж зміна назви держави (з УРСР на Україну) не впливає на її юридичну ідентичність і міжнародну правосуб'єктність. Конституцію УРСР 1978 р., у свою чергу, було створено на підставі Конституції 1937 р., а та на підставі Конституції 1929 р., яку, нарешті, було створено на основі першої української конституції 1919 р. До того ж у всіх цих випадках йшлося про конституцію тієї самої держави (хоча б навіть в суто формальному сенсі).

Висновок

Можна зазначити, що міжнародна правосуб'єктність — властивість суб'єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Міжнародну правосуб'єктність класифікують на первинну і вторинну.

Правосуб'єктність являє собою сукупність правоздатності та дієздатності. Це поняття відображає ті ситуації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі, органічно об'єднані, наприклад, у організацій чи дорослих осіб, коли вони одночасно і правоздатні, і дієздатні. Не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб'єктів.

Багато із прав, що належать громадянам, не можуть передаватися, їх не може здійснити за недієздатну інша особа (наприклад, укласти шлюб, одержати освіту тощо). На відміну від майнових прав їх повинен реалізовувати сам носій права.

Правосуб'єктність — об'єднувальна категорія. На думку деяких вчених, вона включає в себе чотири елемента: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність, тобто здатність відповідати за цивільні правопорушення (делікти); 4) осудність — умова кримінальної відповідальності.

У цілому правосуб'єктність є однією з обов’язкових юридичних передумов правовідносин. Правосуб'єктність — це можливість чи здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой